Реферат на тему:
Політичний та соціально-економічний розвиток Словаччини у 1993–2005 рр.
План
Вступ
1. Суспільно-політичний розвиток Словаччини у 1993 – 2005 рр.
2. Соціально-економічний розвиток Словаччини у 1993 – 2005 рр.
3. Основні вектори зовнішньої політики Словакії у 1993 – 2005 рр… Російсько-словацькі й українсько-словацькі відносини
Висновки
Список літератури
Вступ
Словацька Республіка як суверенна держава існує з 1 січня 1993 р. Першим її президентом парламент обрав М. Ковача. З того часу Словаччина стала на самостійний економічний розвиток, обрала пріоритетні напрямки зовнішніх відносин.
В 1993 – 2000 рр. проходили різні події, що змінили історичну сцену в країні: перші вибори у федеральний і національний парламенти, що привели до влади демократичні сили, економічні реформи на шляху до інтеграції держави до Європейського Союзу, що покращили економічне становище Словаччини.
1. Суспільно-політичний розвиток Словаччини у 1903 – 2005 рр.
Словацька Республіка як суверенна держава існує з 1 січня 1993 р. Першим її президентом парламент обрав М. Ковача. Перед політичними силами постало питання розбудови національної державності. Специфіку партійно-політичної структуризації країни в перші роки незалежності обумовлювали своєрідні соціально-політичні наслідки сповільнення політичних та економічних реформ. Унаслідок того, що стара соціальна структура була розвалена, а нова формувалася повільно, інтереси суспільства та соціальних груп, крім національно-патріотичної державницької ідеї, залишалися маловизначеними, ідейно-суперечливими. Більшість словацьких партійно-політичних сил мали еклектичну ідейну платформу і спрощену внутрішню організаційну структуру. В країні склалася характерна тримірна розстановка політичних сил: праві (консерватори), центристи (ліберали) і ліві (соціалізуючі). Провідні політичні сили постійно еволюціонізували та трансформувалися.
Партіями правого спрямування були Християнсько-демократичний рух і частково — Словацька національна партія. Лівий спектр представляли Партія демократичної лівиці та соціал-демократи. Ліберальний центр (Демократична унія) знаходився на етапі становлення. Усі традиційні та новостворені партії проголошували себе поміркованими центристами. За таких умов Рух за демократичну Словаччину намагався набути іміджу національно-соціально орієнтованої та політично всеохоплюючої організації.
Водночас виникли гострі суперечності між президентом і главою уряду щодо питань демократизації внутрішнього життя, економічних реформ та основних напрямків зовнішньої політики. У Русі за демократичну Словаччину стався розкол, частина членів якого створила Демократичну унію Словаччини. Від Християнсько-демократичного руху відокремилася національно орієнтована Християнська соціальна унія, а від Словацької національної партії — помірковані націоналісти.
У березні 1994 р. президент зумів об’єднати опозиційні сили у парламенті, котрі висловили недовіру урядові. За таких умов кабінет міністрів В. Мечіара подав у відставку. Новий уряд упродовж березня-жовтня 1994 р. очолював Й. Моравчик. Наприкінці вересня 1994 р. відбулися дострокові парламентські вибори, на яких найбільшу кількість голосів (35 % і 61 мандат) здобув Рух за демократичну Словаччину. Він разом із Словацькою національною партією (5,4 % і 9 мандатів) та Об’єднанням робітників Словаччини (7,3 % і 13 мандатів) утворив на початку листопада парламентську більшість. В опозиції опинилися соціал-демократи (18 мандатів), християнські демократи (17 мандатів), партія угорської меншини (17 мандатів) і демократи (15 мандатів), які не отримали жодних комітетів. За результатами цих виборів сформувалася нова (національна, ліва, популістська) правляча коаліція. Упродовж 1994—1995 рр. завершився проміжний етап партійно-політичної структуризації словацького суспільства і становлення нової політичної системи у країні.
Політичний реванш партій національного та популістського спрямування призвів до появи елементів авторитаризму й ігнорування демократичної парламентської опозиції. Рух за демократичну Словаччину інтенсивно еволюціонізував у «партію вождя». Політична відданість цій партії стала невід’ємною умовою отримання посади в державному апараті та багатьох сферах суспільного життя. Урядова коаліція не була ідейно близьким політичним союзом. Партнерів об’єднувала лише боротьба проти парламентської опозиції, розподіл місць у владних структурах та «політична приватизація».
У стосунках між коаліційними партнерами часто застосовували методи відкритого шантажу та тиску. Домінування Руху за демократичну Словаччину сприяло формуванню авторитарного стилю правління В. Мечіара. Все це спричинило невдоволення значної частини суспільства. Опозиційні партії почали гуртуватися на платформі створення широкої антимечіарівської коаліції.
Водночас загострилися національні відносини, особливо на півдні країни, де компактно проживає угорська меншина. Вона активізувала свою діяльність особливо після того, як у 1995 р. парламент прийняв закон про словацьку державну мову.
У травні 1995 р. парламент голосував за відставку президента М. Ковача, але його супротивники не змогли набрати необхідних 3/5 голосів. Повноваження
президента закінчилися 2 березня 1998 р. На другий термін він не висував свою кандидатуру і, згідно з конституцією, обов’язки глави держави тимчасово перебрав прем’єр-міністр В. Мечіар. Проте його авторитарний стиль керівництва викликав шквал критики, зокрема й з боку західних держав, передовсім членів Європейського Союзу. Обмеження демократичних свобод у країні спричинило навіть припинення переговорів щодо можливого вступу Словаччини у Євросоюз.
25—26 вересня 1998 р. у країні відбулися чергові вибори до Національної ради, у яких взяли участь 17 політичних партій. Опозиційні сили об’єдналися у Словацьку демократичну коаліцію (християнські демократи, Партія зелених, соціалісти, Словацька угорська партія, Партія громадянського порозуміння), яку очолив Мікулаш Дзюринда. Тоді була зафіксована висока громадська активність: проголосувало 84,24 % громадян. Результати виборів показали радикальну зміну в розстановці політичних сил. Об’єднана опозиція зуміла набрати 67,1 % і забезпечила собі 93 парламентських мандати із 150. Серед політичних партій мандати розподілилися так: Християнські демократи (М. Дзюринда) — 26,3 % і 42 мандати; Демократична партія (ліва) — 14,6 % і 23 мандати; Словацька угорська партія — 9,1% і 15 мандатів; Партія громадянського порозуміння (Р. Шустер) — 8,1 % і 13 мандатів; Словацька національна партія — 9 % і 14 мандатів. Словацька демократична коаліція разом з партіями демократичної лівиці та мадярської коаліції сформувала конституційну більшість. Рух за демократичну Словаччину хоч і залишився найсильнішою політичною силою (здобуті 27 % голосів забезпечили йому 43 місця в парламенті), до урядового кабінету не увійшов. 29 жовтня сформовано новий кабінет міністрів, який очолив М. Дзюринда. Цей уряд дещо активізував політичні та ринкові реформи.
Вибори президента не дали позитивного результату, що спричинило політичну кризу. Новий склад Національної ради у січні 1999 р. прийняв поправку до конституції про проведення прямих президентських виборів.
Зазнавши поразки на парламентських виборах у вересні 1998 р., В. Мечіар заявив про свій відхід із великої політики, але після того, як законодавчий орган ухвалив проведення прямих всенародних виборів глави держави, він вирішив балотуватися на цю посаду. Його опорою стала парламентська опозиція, передовсім Рух за демократичну Словаччину, що набрав найбільшу кількість голосів (приблизно 500 тис. з 3 млн. виборців). Вибори президента проходили у травні 1999 р. Основним опонентом В. Мечіара став кандидат урядової коаліції, голова Партії громадянського порозуміння Рудольф Шустер. Він переміг у другому турі, набравши 57% голосів виборців.
Вибори президента зміцнили позиції парламентської більшості, а також посилили прозахідний курс країни у зовнішній політиці. Уряд підтримав НАТО під час проведення воєнних дій проти Союзної Республіки Югославії, надавши свої аеродроми та транспортні комунікації. Президент і уряд взяли курс на завершення приватизації, прискорення інтеграції країни до європейських структур, широке залучення іноземних інвестицій для реструктуризації та модернізації економіки. До 2002 р. було виконано необхідні умови та створено сприятливий політичний фон для вступу Словацької республіки в НАТО і ЄС. Європейська комісія у жовтні 2002 р. у своєму річному звіті оцінила Словаччину як правову і демократичну державу. У листопаді її офіційно було запрошено в ЄС. У Словаччині 16—17 травня 2003 р. проходив референдум з приводу вступу До ЄС (при явці 52 % громадян позитивно висловилися 92%).
У період між виборами 1998 і 2002 рр. конфігурація партійної системи суттєво змінилася. Сили правоцентристів поповнилися Словацьким демократичним і християнським союзом (утворений на основі фракцій Словацької демократичної коаліції на початку 2000 р.). У 2001 р. медіамагнат Павол Руско заснував партію Альянс нового громадянина (абревіатура АКО по-словацьки означає «Так»). Лівоцентристською стала партія Смер («Курс»), яку очолив Роберт Фіцо.
У вересні 2002 р. у країні відбулися чергові вибори до законодавчого органу. У них взяло участь 70,06 % громадян. Проте з 26 політичних партій та об’єднань лише сім стали парламентськими. На цей раз найбільше голосів здобув Рух за демократичну Словаччину, очолюваний В. Мечіаром (19,5 % і 36 мандатів). Словацький демократичний і християнський союз набрав 15,09 % та 28 мандатів. На третьому місці опинився Смер — 13,46 % і 25 мандатів. Партія угорської коаліції виборола 11,16 % і 20 мандатів. По 15 мандатів отримали Християнсько-демократичний рух (8,25 %) і Альянс нового громадянина (8,01%). Уперше в історії Словацької Республіки досягнули успіху комуністи, які здобули 11 мандатів (6,32%). Кабінет міністрів знову очолив М. Дзюринда, голова Словацького демократичного і християнського союзу. Перед новим уря¬дом постали серйозні проблеми щодо проведення реформ соціальної політики, системи охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення, судочинства.
У квітні 2004 р. відбулися другі прямі президентські вибори. За посаду глави держави у першому турі змагалися 11 кандидатів (у т. ч. Р. Шустер, колишні спікер парламенту І. Гашпарович і прем’єр-міністр В. Мечіар, міністр закордонних справ Е. Кукан та ін.). Проте жоден з них не набрав необхідної кількості голосів. Найбільшу підтримку мали В. Мечіар (32,7 %) та І. Гашпарович (22,3%). Третім виявився проурядовий кандидат Е. Кукан. Одночасно з президентськими виборами проходив референдум з приводу дострокових парламентських виборів. Його зініціювали профспілки та підтримали опозиційні сили. Однак цей референдум був зірваний, оскільки на виборчі дільниці з’явилося близько 40 % виборців.
Другий тур відбувся 18 квітня також за низької явки виборців (44 %). Він приніс перемогу І. Гашпаровичу, лідеру Руху за демократію — близько 1,794 млн або 59,9 %. В. Мечіара, лідера Руху за демократичну Словаччину, найпотужнішої опозиційної сили, підтримали майже 722,3 тис. виборців, що становило 40,1 % усіх голосів. До речі, для проведення своєї виборчої кампанії І. Гашпарович витратив лише 100 тис. крон, а В. Мечі-ар — 500 тис. крон.–PAGE_BREAK–
В останні роки помітно збільшився вплив римо-католицької церкви у суспільному житті країни, зокрема у передвиборчих перегонах. У вересні 2002 р. єпископи опублікували спільне пастирське послання щодо парламентських виборів. Висловлювалися вони за інтеграцію Словаччини до Євросоюзу, проти торгівлі в неділю тощо. Архієпископ Ян Сокол в особистому посланні закликав віруючих не голосувати за партії, котрими керують ліберали, атеїсти і колишні комуністи. Особливо дісталося Смеру й Альянсу нового громадянина, лідери яких дуже болісно сприйняли ці заклики і критику змісту передвиборчих агіток.
Уряд М. Дзюринди у 2003—2005 рр. втілював жорсткі економічні реформи, внаслідок чого тимчасово погіршилося соціальне становище. Через службові зловживання посаду міністра фінансів змушений був залишити П. Руско. На початку 2006 р. урядову коаліцію покинули християнські демократи. Так вони не погодилися з прем’єр-міністром, який не висунув на обговорення питання про угоду з Ватиканом, за якою віруючі могли відмовлятися від виконання професійних обов’язків з огляду на свої переконання. У березні країною прокотилася хвиля протестів медичних працівників з приводу підписання нових контрактів про роботу. За таких умов 17 червня 2006 р. відбулися позачергові вибори до Національної ради. На 150 парламентських мандатів претендувала 21 політична сила, представлена 2343 особами. Виборча активність була порівняно низькою — 54,67 %. Найбільшу підтримку здобула опозиційна «Смер — соціал-демократія» (29,4 %) і 50 мандатів. Партія влади — Словацький демократичний і християнський союз опинилася на другому місці — 18,3 % (31 мандат). По 20 мандатів дістали Словацька національна партія (11,73 %) і Партія угорської коаліцїі (11,68 %). Парламентськими стали також Народ на партія — Рух за демократичну Словаччину (8,79 % і 15 мандатів) та Християнсько демократичний рух (8,31 % і 14 мандатів). Отже, право на формування коаліційного уряду отримали лівоцентристи. Програма їхньої діяльності передбачає гнучкіші економічні реформи та звернення більшої уваги на вирішення соціальних питань.
2. Соціально-економічний розвиток Словаччини у 1990 – 2005 рр.
З 1990 р. у Словаччині, що входила до складу Чехословацької Федеративної Республіки, почався перехід від централізованої планової системи господарства до ринкової економіки. У 1990-1992 на аукціонах були продані 9500 малих підприємств, в основному роздрібної торгівлі і сфери обслуговування. До початку 1993 нараховувалося приблизно 16 тис. приватних підприємств, з яких 2 тис. були спільними акціонерними підприємствами, а 800 належали іноземним компаніям. Приватизація великих і середніх державних підприємств у 1993 проводилася шляхом випуску і продажу ваучерів.
Наприкінці 90-х років XX ст. в економіці було зайнято 3 млн осіб, у т. ч. в сфері послуг — 45,6 %, промисловості — 29,3 %, сільському господарстві — 8,9 %, транспорті та зв’язку — 8,2%, будівництв і— 8%. У валовому продукті частка промисловості становила 33 %, сільського господарства — 6 %, сфери послуг — 60 %. У сільському господарстві обробляється близько 34 % всієї корисної площі. На початку XXI ст. Словацька Республіка увійшла до складу тих країн, які найдинамічніше розвиваються. Запроваджено низькі податки для бізнесу. Темпи приросту її валового внутрішнього продукту у 2005 р. досягли 8,6 %. У країні висока динаміка заробітної плати (у 2003 р. її ріст сягав 11,3%).
У 1991 намітилося зниження темпів економічного розвитку словацької економіки в результаті різкого зменшення зовнішньої торгівлі, переходу до ринкових відносин і майже повної відсутності припливу іноземних капіталовкладень. У 1992 величина валового внутрішнього продукту (ВВП) Словаччини скоротилася на 30%, а до 1993 року рівень безробіття перевищив 10-відсотковий бар’єр.
Постраждали як сільське господарство, так і промисловість. Сільське господарство зазнало значних збитків через високу собівартість і зменшення попиту на продукти харчування. У промисловості скорочення випуску продукції було особливо значне в галузях обробної промисловості.
Досить серйозною проблемою для економіки Словаччини стала конверсія воєнної промисловості. У скрутному становищі опинилися 35 машинобудівних підприємств, які брали участь у виробництві військового спорядження для країн Варшавського договору.
У 1993 ВВП становив 367,3 млрд. крон, у 1994 — 385,0, у 1995 — 414,7 млрд. крон. За темпами зростання країна опинилася в числі лідерів перехідних економік країн Центральної Європи, а по глибині економічного реформування вийшла — за сумою набраних балів в оцінці вжитих ринкових заходів — на четверте місце після Угорщини, Польщі і Чехії.
3. Основні вектори зовнішньої політики Словакії у 1900 – 2005 рр… Російсько-словацькі й українсько-словацькі відносини
США і Європейський союз визнали Словенію в 1992 р. Республіка вступила в ООН в травні 1992 р. і стала членом Ради Європи з травня 1993 р. В цілому в зовнішній політиці курс узятий на інтеграцію до Європи, зокрема в Європейський союз. У 1996 р. підписана угода про асоційоване членство в Європейському союзі. З початку 1998 р. ведуться консультації про повноцінний вступ в ЄС. На цьому напрямі Словенія просунулася далеко уперед і випереджає навіть країни Вішеградськой групи — Польщу, Угорщину, Чехію і Словаччину. Вона є членом Центральноєвропейської асоціації вільної торгівлі (Central European Free Trade Agreement), учасником всіх крупних міжнародних фінансових організацій (МВФ, Світового банку і ЄБРР), а також 40 інших міжнародних організацій, включаючи ВТО.
Як частина колишньої СФРЮ, що дотримувалася політики неприєднання, Словенія ніколи не була членом жодного з провідних військово-політичних союзів. Після отримання ж незалежності вона узяла курс на вступ до Північноатлантичного союзу, який відводить їй місце в перших рядах другого етапу свого розширення. Орієнтація на вступ до цього альянсу спонукає Словенію до реорганізації оборонних структур. Після того, як в 1996 р. ембарго на постачання озброєнь до Словенії було знято, країна почала реалізацію військової програми для зміцнення свого статусу як кандидата в члени НАТО. Програма направлена на трансформацію власних озброєних сил, підвищення їх мобільності. Словенія активно бере участь в розміщенні багатонаціональних сил SFOR в Боснії, підписала в березні 1994 р. угоду про членство в організації «Партнерство в ім’я світу», є постійним учасником учень в рамках цього документа.
Відносини Словенії з сусідами добросусідські. Проте зберігається декілька спірних питань, що кореняться загалом історичному минулому знаходження республік в СФРЮ. У відносинах з Хорватією, наприклад, справа ускладнюється відсутністю демаркації окремих ділянок меж. Розбіжності з СРЮ обумовлені невирішеністю питання з приводу спадку СФРЮ (перш за все її авуаров і власності за кордоном). Після виборів в СРЮ, в результаті яких президентом там став В.Коштуніца, і вступи СРЮ в ООН в Словенії виражають надії на вирішення двосторонніх проблем, що накопичилися. Основні торгові партнери Словенії — Німеччина, Італія, Хорватія, Франція і Австрія.
Російські власті визнали незалежність Словенії одними з перших 14 лютого 1992 р. і встановили з нею дипломатичні відносини 25 травня 1992 р. Посольство РФ в Любляне було відкрите 14 жовтня 1992 р., а торгпредство — в березні 1993 р. Правову основу економічних зв’язків між Словенією і Росією складає підписана в 1993 р. урядова Угода про торговельно-економічну співпрацю. З 1993 р. діє Угода про установу торгових представництв Росії в Словенії і Словенії в Росії, з 1994 р. — Угода про постачання природного газу з РФ в Республіку Словенія і Конвенція про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна (набула чинності з січня 1998 р.). У 2000 р. було підписано також Угода про заохочення і взаємний захист інвестицій. Розвитку економічних зв’язків покликана сприяти Міжурядова словенсько-російська комісія з торговельно-економічної і науково-технічної співпраці (створена в 1993 р.), останнє засідання якої відбулася в березні 2001 р. в Москві.
З 2001 р. наголошується активізація політичних контактів. У січні відбувся офіційний візит спікера Державної Думи РФ Г.Селезнева, в лютому в австрійському місті Сент-ан-туан була проведена зустріч прем’єра Словенії Я.Дрновшека і Президента РФ В.Путіна. У березні Я.Дрновшек побував в Москві з робочим візитом, під час якого знов зустрічався з В.Путіним і головою уряду РФ М.Касьяновим. У травні 2001 р. з офіційним візитом в Росії знаходився міністр внутрішніх справ Словенії Р.Бохинц. Нарешті, можна вказати на переміщення на регіональному рівні. У травні 2000 р. приїжджав до Москви мер міста Любляна В.Поточник, що підписав Протокол про дружбу і співпрацю між Москвою і Любляной. У лютому 2001 р. до Словенії наніс візит губернатор Московської області Б.Громов, і з’явився також Протокол про співпрацю між Любляной і Московською областю. У березні 2001 р. в Москві відбулася найбільша в історії економічних відносин двох країн бізнес-конференція, організаторами якої з російського боку були Торговельно-промислова палата РФ, адміністрації Московської області і Рязані.
У листопаді 2002 року в Словенії пройшли нові президентські вибори. У другий круг вийшли Я.Дрновшек (44% голосів) і прокурор Словенії, єдина жінка з дев’яти кандидатів Б.Брезігар (31%). 1 грудня другий круг виборів приніс перемогу прем’єр-міністрові, за якого проголосувало 55% виборців. Президентом Словенії на наступні п’ять років став Янез Дрновшек. Новим прем’єр-міністром словенський парламент вибрав 42-річного члена Ліберально-демократичної партії Антона Ропа.
Сьогодні словаччина — член ООН та її спеціалізованих відгалужень (Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Міжнародної організації праці, ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародного валютного фонду), НАТО, Євросоюзу, Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва у Європі, Центральноєвропейської зони вільної торгівлі, Міжнародної організації з міграції та ін.
Країна бере участь у ряді міжнародних і регіональних ініціатив щодо проблем біженства, міграцій і кордонів: Будапештський процес, міжнародна конференція прикордонних служб (Шофокський процес), Седеркопінзький процес, Вишеградська четвірка (Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща), Регіональна мережа підвищення кваліфікації. Республіка має дипломатичні зв’язки різного рівня з більш як 120 країнами світу. Двічі обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН (1999, 2005).
Україну і Словаччину пов’язують не лише спільні кордони, традиційні господарські зв’язки, але й близькі проблеми політичного, економічного та культурного характеру. Україна визнала незалежність Словацької Республіки 23 грудня 1992 р. Того ж дня обидві держави встановили між собою дипломатичні взаємини. Україна була співініціатором резолюції про прийняття Словацької Республіки до ООН. Словаччина, у свою чергу, багато зробила для утвердження незалежної України на міжнародній арені. Зокрема, в 1990-ті роки словацька сторона активно залучала Україну до участі в процесах регіональної та загальноєвропейської інтеграції. Вона підтримала вступ України до Центрально-європейської ініціативи.
Сучасні словацько-українські відносини розвиваються на основі Договору про добросусідство, дружні від носини і співробітництво (29 червня 1993 р.). 14 жовтня 1993 р. у Братиславі підписано Договір про спільний кордон. Сторони уклали понад 40 міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод і протоколів, якими регулюється співробітництво у різних сферах. З середини 90-х років XX ст. почали працювати міжурядові українсько-словацькі комісії з питань торгово-економічного і науково-технічного співробітництва та національних меншин, освіти і культури. Вони стали найдієвішими механізмами практичного розвитку двосторонньої співпраці. У 1996—1997 рр. було проведено кілька спільних засідань урядів обох країн. Проте ця практика не знайшла подальшого розвитку. Міжпарламентські зв’язки з кінця 90-х років XX ст. почали набувати системного характеру.
Висновки
Після оформлення самостійності Словаччини розвиток її суспільно-політичної системи характеризувався процесами перегрупування і популяризації політичних сил. До влади з 1993 р. прийшли демократичні сили, що взяли курс на економічні реформи країни. На сьогодні вирішено багато гострих соціально-економічних питань, але всі політичні і економічні проблеми подолати не вдалося. Сьогодні для Словаччини ще зберігається низький рівень демократичних перетворень, але у словаків є надія на їх прискорення.
Пріоритетний напрямок зовнішньої політики Словаччини — західноєвропейські держави й трансатлантичні структури, насамперед ЄС, НАТО й Організація економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР-ОЕСВ). Одразу після того, як у 1993 році Словаччина разом із Чехією стала самостійною державою, її політична еліта проголосила досягнення членства в ЄС, а НАТО — як основний зовнішньополітичний пріоритет. Представники більшості політичних партій, які діяли на той час у країні, дійшли висновку, що за наявної міжнародної ситуації нова держава, яка прямує шляхом глибоких політичних і соціально-економічних змін, може гарантувати собі необхідну стабільність і безпеку лише як складова ефективної системи колективної оборони. Йшлося, ясна річ, не про якусь абстрактну систему, а про систему, ґрунтовану на спільних цінностях, принципах і цілях. До них належали передусім прихильність свободі, демократії, правовій державі, дотримання прав людини, трансатлантична солідарність, підтримка стабільності в Європі й усьому світі.
Список літератури
Газін В.П. Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004.
Зарубежные страны. Выпуск 1: 1998-2003 гг. / Авт.-сост Я. М. Бердический. – Запорожье: Премьер, 2003.
История южных и западных славян: в 2-х т. – Т.2. Новейшее время: Учебник / Под ред. Г.Ф.Матвеева и З.С. Ненашевой. – М.: Изд-во МГУ, 2001.
Нагребецька І. Децентралізація по-словацькому // Урядовий кур’єр. – 2005. – 11 листопада. – с. 6.
Фролов В. Политические силы в постсоциалистических обществах. Чехия и Словакия // ОНС. – 1993. — №2. – с. 185.
Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи: Курс лекцій (40-90-ті рр. ХХ ст.). – К.: Либідь, 1997.
Яровий В.І. Історія західних та південних слов’ян у ХХ ст.: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.