Зміст
Вступ
І. Політична думка Київської Русі
2. Ідеї політичного й національного відродження Українинаприкінці XVI — напочатку XVII ст.
3. Українська політична думка козацько-гетьманської доби(друга половина XVII- кінець XVIIIст.) Конституція П. Орлика як втілення українськоїдержавницької ідеї
4. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства
5. Політична думка наприкінці XIX — напочатку XX ст.
6. Українська політична думка в першій половині XX ст.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Так само як людина — істота і біологічна — неможе існувати без повітря, вона як істота суспільна не може жити без політики. Цетвердження, на перший погляд, може здатися безпідставно перебільшеним, оскількиє чимало людей, які ставляться до політики зневажливо, вважають її брудноюсправою. Проте це зовсім не означає, що такі люди стоять поза політикою. Нецікавлячись політикою, не виступаючи її суб’єктом, вони за будь-яких умовзалишаються об’єктом політики, зазнають впливу політичних інститутів: держави,політичних партій, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформаціїтощо та осіб, які їх представляють. Політика є діяльністю з керівництва тауправління суспільством на основі публічної влади, її соціальне призначенняполягає в узгодженні багатоманітних і суперечливих інтересів і потреб індивідівта людських спільнот, забезпеченні їх співіснування в межах єдиногосуспільства, в організації суспільного життя. Виконує це призначення передусімдержава як головний політичний інститут. Якби не було держави зі встановлениминею загальнообов’язковими правилами суспільної поведінки (правовими нормами),дотримання яких забезпечується силою державного примусу, в суспільствізапанували б анархія і хаос, сила й насильство, «війна всіх проти всіх»,як визначав додержавний стан людства видатний англійський філософ XVII ст. Т, Гоббс. Саме держава надаєсуспільству організованості, об’єднує людей на основі спільних інтересів тацінностей у цілісне утворення, надає суспільному життю цілеспрямованогохарактеру.
Жити в суспільстві й бути вільним відполітики, впливу держави неможливо. Але залежність індивідів, суспільства вцілому від держави може бути різною. Б одному разі суспільство змоглопідпорядкувати собі державу, поставити її на службу суспільному благові,досягти завдяки мудрому державному керівництву країни висот у своєму розвитку,в іншому — держава вивищувалася над суспільством, чинила над ним насильство, аможновладці використовували державну владу насамперед у власних інтересах. Характервідносин між суспільством і державою вирішальною мірою залежить від політичноїкультури членів суспільства як сукупності їхніх знань про політику, цінніснихорієнтацій і поведінки стосовно неї. У кінцевому підсумку політика, владазавжди роблять з людьми те, що вони їй дозволяють, а держава і правителі єтакими, яким є саме суспільство. Недарма кажуть, що кожен народ має такихправителів, яких заслуговує. Формування політичної культури членів суспільства,набуття ними політичних знань і навичок політичної поведінки є важливою умовоюфункціонування політики, насамперед держави, в інтересах суспільства.
Природа створила людину так, що вона дбаєпередусім про власні інтереси. Політики як люди, чия діяльність пов’язана звикористанням публічної влади, також не є винятком. Для того щоб політикиякомога більше дбали про суспільні інтереси і якнайменше використовували владуу власних інтересах, потрібний постійний і пильний контроль громадськості за здійсненнямвлади, діями політиків. А це також: вимагає від громадян політичних знань.
Оволодівати політичною наукою, отже, потрібнодля того, щоб не бути лише пасивним об’єктом політики, об’єктом політичногоманіпулювання з боку охочих до влади людей, а впливати на здійснення влади як усуспільних, так і у власних інтересах. Роль і значення політики та науковихзнань про неї особливо зростають у переломні історичні періоди, коли зазнаютьдокорінних перетворень самі основи суспільного життя,ідеали, цінності,світоглядні орієнтації людей. Саме такий період кардинальних змін переживаєнині українське суспільство. Необхідність політологічних знань в сучаснихумовах актуалізується й тим, що сучасні політичні технології, особливо ті, щопов’язані з проведенням виборчих кампаній і формуванням іміджу політичнихлідерів та реалізуються за допомогою електронних засобів масової інформації,створюють широкі можливості для маніпулювання масовою та індивідуальною політичноюсвідомістю. Протистояти такому маніпулятивному впливу можна тільки на основіглибоких наукових знань про політику.
І. Політична думка Київської Русі
Київське князівство, що виникло в середнійтечії Дніпра на межі VIII — IX століть, стало політичним осередкомвеличезної країни — Руської (Київської) держави східних слов’ян — пращурівукраїнців.
У IX-XII століттях у Київській Русі сформувалося феодальне суспільство. Почалирозвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософіятощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравалохристиянство, що сприяло розвиткові економічних і культурних зв’язків КиївськоїРусі з Візантією та іншими європейськими країнами. Суттєве суспільно-політичнезначення в Київській Русі мали погляди на походження держави та князівськоївлади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою тадержавою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об’єднаннярозрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, насамостійність і незалежність Русі тощо. У X-XII століттях з’явилися перші оригінальні літературні твори: «слова»,«повчання», «казання» (проповіді). Один із найдавнішихдокументів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеїоб’єднання удільних князівств Навколо престолу великого Київського князя, — «Слово про закон і благодать» (XI ст.) київського митрополита Іларіона. Авторцього твору виступив за мир і злагоду між народами, що всі є рівні, заполітичну самостійність Київської Русі й закликав підпорядковуватися благодаті,тобто євангельським істинам, що заперечують рабство, возвеличують свободулюдини, чинять церкву вірною служницею держави та релігії. Іларіон чітковисловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут владазосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукоютериторіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб владаконцентрувалась у руках мудрого правителя, який пам’ятає, що відповідальний запідданих перед Богом, здійснює владу на підставі закону й справедливості, а несваволі, є милостивий до підданих.
Суспільно-політичні ідеї здобули відображенняй у літописах. У «Повісті временних літ» (XII ст.) ченця Києво-Печерської лаври Нестораподаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами,народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичногохарактеру у «Повісті…» є проблема рівності Київської Русі з іншимиєвропейськими державами.
Надзвичайну вагу мала поява «РуськоїПравди» Ярослава Мудрого (1019 — 1054), сина Володимира Великого,хрестителя Київської Русі, — перше вітчизняне зведення законів, яке слугувалостановленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярославависоко цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головноюметою співжиття проголошувались особиста безпека. «Руська Правда» регулювалатакож майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Запровадженінею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як
вважають, де в чому були гуманніші за сучаснезаконодавство. У «Правді Ярославичів», складеній уже після смертіЯрослава в 1072 році у Вишгороді, на думку Михайла Грушевського,віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя великого князя.
Талановитим світським письменником у КиївськійРусі був онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1053-1125), якийзалишив нащадкам один із найвизначніших літературних творів того часу — «Повчаннядітям» (XII ст.). Автор не тільки застерігав своїх синів-князів не чинитибеззаконня самим, а й закликав заборонити «служивим» робити це. Князьяк державний муж є носій закону й законності. На цьому ґрунтується йогодіяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах повчав, що князьповинен бути для своїх підданців не лише справедливим згідно з законом, а йгуманним, милосердним, тож він має зобов’язати й своїх «служивих отроків»дотримуватися закону, вимог милосердя, щоб вони не злодіяли, не кривдили людей,бо це підриває авторитет держави, князя й самих «служивих». Тоді наних чекає прокляття народу й небесна кара. Автор «Повчання» такожнаголошував, що князь як воєначальник має розумітися на військовій справі. Великийкнязь закликав своїх синів бути мужніми в усіх життєвих випадках, не боятисясмерті, якщо йдеться про захист правди й справедливості.
Отже, поряд із моральними думками в «Повчанні»містилися і практичні настанови щодо управління державою, керівництвапідданими, ведення війни. Політичний зміст твору Мономаха полягає в ідеїєднання Руських земель.
Помер Володимир Мономах у віці 72 років 19травня 1125 року й похований у Софійському соборі у Києві.
Важливе значення в розвиткудержавно-політичної думки в Київській Русі мало «Слово о полку Ігоровим»(XII ст.).Провідною в ньому була ідея політичного об’єднання руських земель і припиненнякнязівських міжусобиць. Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря1185 р. в половецький степ і його поразку, невідомий автор «Слова…»в поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальню вальних висновків. Головнапомилка Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що він пішов на половців«собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Так самочинили й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Атим часом Київська Русь зазнавала щоразу відчутніших нападів половців,монголо-татар, що її істотно ослаблювали. У процесі усвідомлення великоїнебезпеки зовнішньої навали й необхідності об’єднання для боротьби з нею всіхсил формувалась ідея єдності руських земель.2. Ідеї політичного й національноговідродження України наприкінці XVI — на початку XVII ст.
В історії суспільно-політичного життя вУкраїні період наприкінці XVI — напочатку XVII ст. характеризувався ідейно-політичним рухом за визволення українськогонароду проти польських магнатів.
За тогочасних історичних умовпольсько-шляхетського панування в Україні українці не мали власної державності,влада на їхніх землях належала польському королю, була ворожою та чужоюукраїнському народові. Серед літературних пам’яток того часу вирізняється«Апокрисис» (від грецького — відповідь) Христофора Філалета — людинисвітської, дрібного шляхтича. Його твір перейнятий ідеями соціального договорута природних прав, обмеження влади монарха законом, визначення прав і свободпідданих, згідно з вимогами права Божого й природного. За Філалетом, владамонарха не поширюється на душу людини й не є абсолютною щодо «тіла», тобтов земних справах. Основою справедливих відносин між монархом і підданими маєбути договір, відповідно до якого піддані присягаються королю виконувати своїобов’язки, а король присягається підданим діяти згідно із законом, поважатиїхні права та свободи. Дотримання монархом закону, повага до прав і свободпідданих є джерелом сили й могутності держави. Ідеї «Апокрисиса» спрямовувалисяпроти соціального й релігійного гноблення українського народу якпольсько-шляхетськими, так і власними магнатами.
Визначне місце в розвитку суспільно-політичноїдумки в Україні наприкінці XVI — напочатку XVII ст. посідає ІванВишенський (1545-1620) — мислитель, гуманіст, український письменник,високоосвічена людина свого часу. Народився він у містечку Судова Вишня (Львівщина),жив у Луцьку, а потім понад 40 років у Греції. Серед його творів найвідоміший — «Обличеніє діавола миродержца».
Іван Вишенський висунув концепцію соборностіправління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей, сутьякої полягає в тому, щоб жити «соборно, один одного ісправляючи, а неодному над усіма володіти», сі церкви рівні між собою, будують своївідносини й управляються соборно, а верховним владикою над ними є лише Христос.Мислитель відкидав як безпідставну теорію І абсолютного централізму, централізмдуховної та світської влади Папи Римського. У контексті концепції соборності І.Вишенський піддав критиці й світську владу, далеку від ідеалу ранньогохристиянства. Бог дав владу, вважав І. Вишенський, не для того, щоб чинитисваволю, насильство, а для того, щоб утверджувати закон, справедливість. Оскількиволодарі залежні від Бога, то вони не можуть бути абсолютними можновладцями йдіяти незалежно від волі Божої. Навпаки, вони повинні виконувати цю волю,спрямовувати на це працю.1. Вишенський звернув увагу на роль правосуддя в життісуспільства: суд має охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищатигромадянські права і свободи.
Вагомий внесок у формування світосприйняття,розуміння та осмислення суспільного життя зробила Києво-Могилянська академія — першийвищий навчальний заклад і видатний просвітницький та культурний центр України. СамаАкадемія виникла через багато років після смерті П. Могили на основіКиєво-Могилянської колегії, створеної 1632 року шляхом об’єднання школиКиєво-Печерської Лаври та школи Київського братства. Митрополит Київський іГалицький Петро Могила обстоював ідею верховенства влади православної церкви,силу якої за польсько-шляхетського панування можна було протиставити польськомукоролеві. Він домігся від уніатів передання Софійського собору та Видубицькогомонастиря православній церкві. Звертаючи свій погляд до православної Росії, П. Могилавважав, що ідеальний володар — це сильний православний цар, який повинен бутивірний православ’ю, вірі в Бога, від якого отримав владу й перед яким відповідаєза свої вчинки. Виходячи з того, що в Росії верховенство церкви ніколи не булореальним, П. Могила рекомендував цареві звертатися до мудрих духовних радників,а церкві відводив роль радника, а не верховного правителя.
Погляди П. Могили на співвідношення церкви йдержави по-різному сприймали й розвивали пізніші діячі Києво-МогилянськоїАкадемії, зокрема Семен (Стефан) Яворський (1658-1722), письменник, філософцерковно-політичний діяч. Підтримуючи державницькі реформи Петра 1 щодорозвитку армії, флоту, економіки, освіти, С. Яворський був незадоволенийцерковною реформою, захищав інтереси церкви, її владу в духовному життісуспільства, виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Церковнісправи — компетенція церкви, світські — царської влади. Зрештою С. Яворськийобстоював думку про те, що церква підноситься над державою й повинна мати нелише церковну, а й світську владу.
Проблемам держави й абсолютної монархії,співвідношенню світської та церковної влади відведено значне місце у творчостіФеофана Прокоповича (1681-1736). Спочатку він навчався в академії, а потім уЄвропі — в Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 року викладав у Києво-Могилянськійакадемії, а в 1710 році став її ректором. У 1716 році на виклик Петра І виїхавдо Петербурга й фактично очолив російську православну церкву, ставши однією знаближених до царя осіб. Філософ, учений, письменник, поліглот, професор іректор Києво-Могилянської Академії, сподвижник Петра І в його реформаторськійдіяльності освіти й церкви, Ф. Прокопович, крім філософії, зосереджував увагуна теорії держави й права. Йому належить створення теорії освіченогоабсолютизму, суть якої полягала в підпорядкуванні церкви державі. Абсолютниймонарх як верховний носій державної влади ставився над усіма громадянськимизаконами, всі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувалися.Верховним носієм державної влади міг бути лише освічений володар — «філософна троні».
Освіта й розвиток науки розглядалися якпідстава історичного процесу, сила держави й опора добробуту. Тільки освіченамонархія може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ремесел, мануфактур. Теоріяабсолютизму тісно пов’язувалася з тогочасною соціально-політичною боротьбою завладу й майнові інтереси світської аристократії та церковної ієрархії.1 позиціїФ. Прокоповича в цій боротьбі були цілком протилежні думкам С. Яворського, що бувйого найнепримиреннішим антагоністом, але близькі до ідеї П. Могили.Ф. Прокоповичобгрунтував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви — державі,виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Тутзіткнулися концепції теорії держави і права, пов’язані з різними панівнимисилами тогочасної Росії.
Отже, Б політичній думці України XVI-XVII ст. усталилися популярні в ті часи в Західній Європі ідеї суспільногодоговору, природного права, конституціоналізму, зокрема вчення про освіченийабсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.
Після смерті Петра І Феофан Прокоповичпрактично не мав впливу на російських правителів. Проте до Києва не повернувся.Помер у 1736 році в Новгороді, де обіймав архієпископську кафедру.3. Українська політична думкакозацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.) Конституція П. Орлика як втілення української державницької ідеї
У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з’явилася українська козацькареспубліка з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою тасоціально-економічних відносин, її поява пов’язана з іменем видатного політичногой державного діяча Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький (1595-1657) першимсеред політичних діячів не лише поставив завдання створення незалежної держави,до складу якої мали ввійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливедля його розв’язання. У Гетьманській державі були наявні елементиреспубліканської форми правління: гетьман обирався безпосередньо народом, своїдії мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувалариси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральнарада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборністьпосадових осіб. Але в практичному втіленні за Богдана Хмельницького владабагатьма рисами тяжіла до монархії. За інших гетьманів — до аристократії чистанової демократії.
У 1648-1649 рр. Богдан Хмельницький висунувідею самовизначення України в межах давньоруської держави на чолі зєдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом.
Зваживши на конкретні історичні умови серединиXVII ст. БогданХмельницький, пішовши на Переяславську угоду (1654 р), навколо якої донині невщухають гострі дискусії, обрав оптимальний варіант із усіх можливих: угодапередбачала входження української держави до складу Росії на конфедеративнихзасадах. Це давало можливість зберегти завоювання українського народу в рокивизвольної війни. За гетьманування Богдана Хмельницького на територіїукраїнської козацької республіки було ліквідовано магнатське та шляхетськеземлеволодіння, кріпосницькі відносини. Значна більшість селян отримала волю,право спадкоємного володіння землею, а також можливість вступати до козацькогостану.
Богдан Хмельницький був полководцемєвропейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішнійЄвропі, зумів належним чином озброїти її. Гетьман завдав Речі Посполитійнайтяжчих за всю її історію поразок. Не можна не відзначити й винятковідипломатичні здібності Богдана Хмельницького. За короткий час він зумівналагодити дипломатичну службу, яка уважно стежила за подіями в Східній таПівденно-Східній Європі. До столиці Гетьманської держави Чигирина, який ставвизнаним центром міжнародного життя середини XVII ст., прибували посольства з Польщі, Росії,Кримського ханства, Османської Порти, Молдови, Швеції, Австрії, Бранденбурга. Натомістьдо цих країн виряджались українські місії та посольства.
Безперечно, Богдан Хмельницький був однією знайвидатніших постатей в українській історії. Викликають повагу високаосвіченість гетьмана, його глибоке знання життя, культури й історії рідногонароду. Разом з тим нині можна бачити непослідовність і половинчастість дійгетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність певних цінніснихорієнтирів, зокрема це виявилось у ставленні до селян. Але все це требаузгоджувати з контекстом тогочасної епохи.
Поет Павло Грабовський у вірші «ДоБогдана Хмельницького» писав:
Не дорікти тобі спомином, Богдане-батьку,замір збіг: Ти був лихого часу сином І вище станути не зміг.
Уся історія українського народу є виявом йогодемократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й утілення цей ідеалздобув у «Пактах і Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького»,укладених 16 квітня 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом зі старшиною йзапорожцями, очолюваними кошовим Запорізької Січі К. Гордієнком.
Пилип Орлик (1672-1742) — представникстаршинського роду, генеральний писар (1702-1708). Після поразки шведів підПолтавою разом із гетьманом Іваном Мазепою втік до Туреччини. Невдовзі, 22вересня 1709 року, І. Мазепа помер. На козацькій раді 16 квітня 1710 рокуПилипа Орлика було обрано гетьманом.
Хоча Конституцію 1710 р. не було запроваджено(приймалася в період російсько-шведської війни, в якій запорозькі козакивиступали на боці шведів), проте вона має певне значення, бо вперше в історіїУкраїни на юридичному ґрунті зафіксовано принципи, що кладуться в основудержавно-політичного устрою.
Конституція 1710 р. містить такі основністатті:
Перша. Затверджуються права православноїцеркви під зверхністю Царгородського патріархату. «Оскільки серед трьохбогословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде проВіру Православного Обряду. Тому теперішній новообраний Ясновельможний Гетьманбуде зобов’язаний і примушений у законному порядку дбати про те, щоб жодна чужинськарелігія не запроваджувалася на нашій Руській батьківщині. ., докладаючиособливих зусиль, щоб вовіки міцніла одна єдина Віра Православного СхідногоОбряду під священним Апостольським престолом у Константинополі». З поглядусучасної людини, такий підхід грубо порушував природні права католиків,уніатів, мусульман, іудеїв, але для початку XVIII ст. був ідеологічно неминучий.
Друга-третя. Треба повернути давній кордонкозацької держави. Подібно до того, як будь-яка держава існує та міцніє завдякинедоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина Мала Русь нехайлишається у своїх кордонах, затверджених угодами.
Четверта. Всі поточні державні справи гетьманвирішує спільно з радою Генеральної старшини: “… постановляємо в актіобрання Його Ясновельможності навічно зберігати у Війську Запорозькому такийзакон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині… ЦійГенеральній старшині, полковникам і Генеральним радникам належить давати порадитеперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини,про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попередньогорішення і згоди на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатись,ні вирішуватись, ні здійснюватись. Через це вже тепер при обранні Гетьмана заодностайною ухвалою встановлюються три Генеральні ради, які щорокузбиратимуться в Гетьманській резиденції. Перша — на свято Різдва Христового,друга — на свято Великодня, третя — на Покрову Найблагословеннішої Богорівної…
Якщо ж, однак, поза цими вищеназваними Генеральнимирадами з наперед визначеним терміном виникне потреба у вирішенні, зміні чивиконанні якихось невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певноюсвободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи за порадою старшини…1 якщобуде помічено щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості йтаке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне длябатьківщини, тоді старшина, полковники і радники можуть скористатися свободою голосу,щоб чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна й безвихіднанеобхідність, публічно на Раді висловити докір Його Ясновельможності, однак безлихослів’я і без найменшої шкоди високій Гетьманській честі. За ці докори ЯсновельможномуГетьману не належить ображатись чи мститися, а навпаки — він мусить подбати провиправлення порушень”.
П’ята. Справи про кривду Гетьманові та провинистаршини судить не Гетьман, а Генеральний суд, який «повинен винестирішення не поблажливе й нелицемірне, таке, якому кожен мусить підкорятись, якпереможений законом».
Шоста. Державний скарб відокремлюють відгетьманського й передають під опіку Генерального Скарбника; для утриманняГетьмана призначаються окремі землі.
Сьома. Завжди як козацькі, так і простіурядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням іголосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою.
Восьма. Гетьман має пильнувати, щоб на козаківі посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт, «бопідштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, дочужих країв, за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі й шукати життякращого, спокійнішого і легшого». Гетьман має забезпечити вдів козаків тадітей-сиріт.
Дев’ята. Окрема комісія має провести ревізіюдержавних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих.
Десята. Силою цього Виборчого Актаухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігалинедоторканними й непорушними всі свої справедливо отримані закони й привілеї.
Характерним для Конституції 1710 р. було те,що в ній фактично продовжувалися традиції Запорозької Січі — козацькоїреспубліки. Автори Конституції виклали на папері те, що втілилося на практиціта пройшло багатолітнє випробування.
Конституція Пилипа Орлика не набула чинності,вона залишилася тільки проектом політико-правового документа. Тому некоректновважати її першою українською Конституцією, подавати її як попередницюприйнятої в 1787 році Конституції СІЛА — першого в історії чинного основногозакону держави. Трагедія П. Орлика та його соратників полягає й у тому, що їхніпогляди відображали інтереси виключно козацької старшини, до того ж не всієї, алише невеликої її частини, зорієнтованої на протекторат шведського тапольського короля, турецького султана й кримського хана.4. Політичні ідеїКирило-Мефодіївського товариства
Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Українівиникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Вононазивалося іменем засновників слов’янської писемності братів Кирила й Мефодія (жилив IX ст.).Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, ВасильБілозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Опанас Маркович,Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін.
Кирило-Мефодіївське товариство ставило за метуоб’єднання всіх слов’янських народів у федерацію. Його політичну програмувикладено в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова й у«Статуті Слов’янського товариства Св. Кирила та Мефодія». Головнимизавданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасуваннястанів і кріпосного права; визволення слов’янських народів та об’єднання їх уфедеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії;запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивалиреспубліканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкритиполітичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Дляцього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне.
Знесилена в постійній боротьбі з Польщею,втративши будь-яку надію на добросусідські стосунки з нею, Україна «присталадо Московщини та з’єдналася з нею як один нарід слов’янський з іншим народомслов’янським». У системі відносин Україна — Польща — Московщина всі народибуло поневолено царем і панами, але народом-рабом був український, бо вінтерпів гніт у найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю якнайпослідовнішого поборника свободи, рівності й братерства, а Україна виступалабудителем усієї Слов’янщини до боротьби за ідеали.
Суть слов’янської федерації, за М. Костомаровим,полягала в тому, щоб кожна слов’янська держава — польська, литовська,українська, білоруська, російська — була самостійною та щоб у них був спільнийвиборний орган для вирішення загальних справ. Очолювати як кожну окремудержаву, так і їхню спілку загалом мали виборні особи. У всіх суб’єктівфедерації мали бути однакові основні закони, єдина грошова одиниця, свободаторгівлі, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами тазовнішніми відносинами за збереження повної автономії кожного суб’єктафедерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства танародної освіти.
Настав час, вважали члени товариства,об’єднати всіх слов’ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства уфедеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав іширокої політичної автономії.
Здійснити об’єднання слов’янськихдемократичних держав передбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди, вихованнямолоді, літературної діяльності.
Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, йогореволюційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхнійідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищеннясамодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критикий монархи. Так, Петро І «поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їхніхзбудував собі столицю». Не менш критично характеризувалася Катерина II. «А німкеня Катерина, розпусницявсесвітня, безбожниця, мужовбивця, знищила козацтво й свободу».
Найрішучішу й най безкомпроміснішу позицію вКирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Поет обстоював ідеїнародного повстання, остаточною метою якого мало бути встановленнядемократичної республіки — суспільства із самоврядуванням народу, колегіальноюформою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такомусуспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі. ‘
За доносом Кирило-Мефодіївського товариствонаприкінці березня 1847 року було розгромлене, членів його заарештовано. Товариствопроіснувало лише 15 місяців, проте справило значний вплив на розвитоксуспільно-політичної думки й визвольної боротьби в Україні.5. Політична думка наприкінці XIX — на початку XX ст.
Визначне місце в історії суспільно-політичноїдумки в Україні в другій половині XIX ст. посідав Михайло Драгоманов (1841-1895) — український публіцист,історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, засновник політичної науки вУкраїні, вітчизняного конституціоналізму. Драгоманов закінчив Київськийуніверситет, викладав у ньому всесвітню історію. Опублікував тоді низку праць,у яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів,за що 1876 року його було звільнено з посади приват-доцента без права будь-якоїдержавної служби в межах Російської імперії. Емігрував із сім’єю за кордон,спочатку до Швейцарії, а пізніше переїхав до Болгарії, де з 1889 р. до кінцяжиття — професор Софійського університету. В університеті зберігаєтьсябібліотека Михайла Драгоманова, яка налічує 4350 томів унікальних книг. МихайлоДрагоманов — рідний брат матері Лесі Українки — письменниці Олени Пчілки (ОльгиПетрівни Косач).
Михайло Драгоманов успадкував традиціїКирило-Мефодіївського товариства та продовжив їх. Підґрунтямсуспільно-політичних і державницьких поглядів М. Драгоманова сталаавтономно-федералістська концепція. Унітарна жорстко централізована держава — цевтілення деспотизму, диктатури не багатьох. Федеративна держава базується нагромадському самоврядуванні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворомуобмеженні централізованого здійснення влади.
Виступаючи за автономно-федеративний лад, наґрунті якого можуть розв’язуватися соціально-політичні та національні питання,М. Драгоманов зазначав, що огляд історії й тогочасної практики європейськихнародів свідчить: автономія політична та національна можлива й без державноївідрубності. Через те Драгоманов, не бачачи ґрунту для державного сепаратизмуукраїнського, вбачав можливість політичної й національної автономії українськоїна ґрунті земської автономії.
Людина для мислителя — основа соціальногоустрою, найвища цінність, гарантіями прав якої може бути лише вільна самовряднаорганізація (громада), конфедерація на взірець швейцарської або федерація накшталт американської чи англійської.
Провідна ідея конституційного проекту,розробленого Драгомановим, — перетворення Російської імперії надецентралізовану федерацію, де українці створюють громаду «Вільна спілка».Найважливішими завданнями громади є забезпечення політичних свобод: правалюдини й громадянина; «недоторканність тіла для ганебних покарань ісмертної кари»; недоторканність помешкання «для поліції без судовоїухвали»; негайне передання заарештованого до рук судової влади; недоторканністьприватних листів і телеграм; свобода вибору місця мешкання й занять; свободасовісті й відокремлення церкви від держави, держави від церкви; свобода слова,друку, навчання; свобода зібрань, мітингів і процесів; свобода звернень довладних структур.
У державно-правовій концепції М. Драгомановапередбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Законодавчавлада належала двом думам — державній і союзній. Зміни до основних законів маливноситися в разі згоди третини голосів членів двох дум і затверджуватисяДержавним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами відобласних зборів.
Главою держави міг бути імператор зуспадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Главадержави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною ланкою влади на місцевомурівні передбачалося самоврядування: громадське (у містах і селах), волосне,повітове та обласне, репрезентоване сходами й зборами, яким були б підзвітнівсі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областейобиралися думи, а з їхнього складу — управи.
До третьої гілки влади — судової, окрімВерховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статуссуддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися главою державидовічно. їм належало мати вищу юридичну освіту й практику роботи в судовихпалатах.
Принцип федералізму був засадничим у поглядахМ. Драгоманова. Політичною формою організації суспільного життя має бутифедерація, що складається із самоврядних громад. Україна також має бутифедеративним утворенням, яке складається з 20 земель і в свою чергу входити допобудованої на федеративних засадах Росії. Найкраща форма політичного життя — асоціаціягармонійно розвинених особистостей в Україні — «громадівський соціалізм»,«громадівська праця», які «мусять мати українську одежу». Самоврядуванняє основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішоїмети — «повернення української нації до сім’ї націй культурних».
Не заперечуючи революційних методів у боротьбііз самодержавством і переході до нового суспільного ладу, М. Драгоманов надававперевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалуможливе тільки в певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому йдосягне більше за допомогою розумової пропаганди, ніж кривавих повстань.
Розглядаючи політичну думку в Україні в другійполовині XIX ст., не можна не згадати про Сергія Подолинського (1850-1891), одного зперших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні. С. Подолинськийбув особисто знайомий з К. Марксом і Ф. Енгельсом, підтримував із нимилистування, однак марксистом не став, вважаючи їхнє вчення неприйнятним дляумов Росії. Ідеал Сергія Подолинського — суспільство, в якому народ самкеруватиме всіма економічними та культурними справами, організовуватиме виборнуадміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створюватименародні суди, «громадське козацтво» (поліцію), до якого будепричетний кожний громадянин, придатний до військової служби.
За проектом С. Подолинського, Українамайбутнього має бути спочатку демократичною республікою добровільно об’єднанихгромад, а потому стати членом всенародної вільної спілки — міжнародноїфедерації. На відміну від М. Драгоманова, який виступав за еволюційний перехіддо соціалізму, С. Подолинський засобом такого переходу вважав революцію у формізбройного повстання: в Західній Європі — пролетаріату за підтримки селянства, ав Східній — селянства за підтримки найбіднішого міського населення.
Політичні погляди Івана Франка (1856-1916) — видатногоукраїнського письменника, публіциста, суспільно-політичного діяча, автораблизько трьох тисяч творів, слід аналізувати в контексті тогочасної історичноїобстановки та загострення боротьби трудового селянства й робітництва ЗахідноїУкраїни проти соціального гніту.
Політичні погляди І. Франка еволюціонували відгромадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національноїдемократії та критики марксизму. На початку громадсько-політичної діяльності І.Франко захоплювався марксизмом, передусім економічним ученням Маркса (переклав24 розділ першого тому «Капіталу» українською мовою), ізмарксистських позицій аналізував тогочасний капіталізм у статтях «Хто єробітник?», «На кого працюємо?», «Про соціалізм» та ін.
І. Франко негативно ставився до ідей диктатурипролетаріату, «державного соціалізму», жорсткої централізації всьогосуспільного життя, хоча в закономірності й невідворотності заміникапіталістичного ладу соціалістичним був твердо переконаний. Щодо соціалізму,то його ознаками, на думку 1. Франка, мають бути: співдружність людей праці; відсутністьдержави як сили примусу, тиску згори на народ. Майбутнє суспільство — цесправжнє народовладдя, а не формальна демократія. Не відкидаючи радикальнихметодів докорінної перебудови суспільства, Франко дедалі більше схилявся додумки, що ідеали робітників слід здійснювати за принципом: «Без насильствай кривавих потрясінь». На думку І. Франка, держава у звичному значенніслова за соціалізму зникне. Що ж замінить державу за соціалізму? Державу йполітику замінить діяльність самих громад. Там держави в нинішньому розумінніне буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ знизу (тобто відгромад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і самобороняється.
Відносини між громадянами, об’єднаннями йнародами ґрунтуються на громадівсько-федеративному принципі, який за своїмзмістом передбачає федерацію при збереженні якнайповнішої автономії особи,громади, народу. Самостійність, стверджував 1. Франко, аж ніяк не означаєповного відокремлення України від Росії. Самостійність можлива в союзі зРосією, якщо остання набуде федеративної структури. Для 1. Франка майбутняУкраїна — це розвинена, висококультурна нація Європи. Письменник обстоював ідеюоб’єднання слов’янських націй у єдину федерацію й навіть оформлення всесвітньоїфедерації.
Розглядаючи в широкому плані прогрес людства,мислитель писав: «Поступ цілої людськості — се величезна і дуже складнамашина. Як у цілій природі, так і в розвої людства керму держать два могутнікондуктори… голод і любов. Голод — се матеріальні і духовні потреби чоловіка,а любов — се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми».
Усе своє життя 1. Франко, говорячи йогословами, віддав праці для осягнення великого ідеалу — соціальної справедливостіна ґрунті гуманного чуття. Йдеться про ідеал свободи, якому автор безсмертноїпоеми «Мойсей» самовіддано служив аж до смерті: соціальна свободалюдей праці, національна свобода українців, особистісна свобода кожної людини.6. Українська політична думка впершій половині XX ст.
Перша половина, передусім перші десятиріччя XX ст., булинадзвичайно плідними в розвитку політичної думки в Україні. У цей періодостаточно сформувалися й чітко визначилися різні її напрями, головними з яких єсоціалізм, консерватизм і націоналізм.
Найвідоміші представники соціалістичногонапряму політичної думки України першої половини XX ст. — Михайло Грушевський і ВолодимирВинниченко.
Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) — історик,громадський і політичний діяч, патріот свого народу — походив із давньої,відомої ще з XVIII століття, алебідної родини Грушів (пізніше Грушевських), що мешкала в Чигиринському повітіна Київщині. Його батько здобув вищу духовну освіту, але не прийняв висвячення,тому працював учителем греко-католицької гімназії в Холмі. Тут 17 вересня 1866р. і народився Михайло.
М. Грушевський навчався на історико-філологічномуфакультеті Київського університету (1886-1890), після закінчення якого буврекомендований для роботи на кафедру загальної історії Львівськогоуніверситету, де читав курс історії України. У цей час зблизився з 1. Франком.
З 1908 р. діяльність М. Грушевськогопереноситься до Києва. Перша світова війна застає його в Карпатах. У серединілистопада 1914 р. дістався Києва, але зазнав арешту, відбував заслання вСимбірську, Казані, а потім у Москві. Заслання перервала Лютнева революція.
Обраного заочно головою УкраїнськоїЦентральної Ради М. Грушевського було викликано телеграмою до Києва, куди вінприбув 13 березня 1917 р. Водночас із виконанням обов’язків голови ЦентральноїРади, вплив М. Грушевського на яку був цілковитим, він пише низку статей іброшур про поточні політичні питання, зокрема: «Хто такі українці й чоговони хочуть?», «Звідки пішло українство?», «Якої ми хочемоавтономії і федерації?», «Українська Центральна Рада та її універсали».
Михайло Грушевський досить детально окресливголовні риси того ладу, до якого мають прагнути українці. Голова УкраїнськоїЦентральної Ради М. Грушевський, як і більшість українських соціалістів,дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття «українство»і «селянство» були майже синонімами. Він вважав, що в Україні іншабаза соціальної революції, ніж у Росії чи на Заході. А отже, соціальна йполітична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, йзавжди.
М. Грушевський вважав, що треба все робити длярозвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати стосунків ґвалтівноюукраїнізацією, але й не поступатися принципом української державності тастатусом української мови як мови державної.
Характеризуючи модель майбутньогосуспільно-політичного устрою, вчений виходив із конституційних постулатів М. Драгомановай кирило-мефодіївців, але значно збагатив їх із урахуванням нових досягненьвітчизняної, російської та світової культури. Головними конституційними ідеямивченого є: децентралізація держави, широка національна чи територіальнаавтономія. (Як стверджував Грушевський, ідею поліційно-бюрократичного устроютреба відкинути й будувати правління на широких основах самоврядування,залишаючи міністерській адміністрації тільки функції загального контролю,координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльностіорганів самоврядування), парламентське правління; поділ влади не лише погоризонталі, а й по вертикалі; чітке визначення державного характерунаціональних окраїн, їхніх територій, прав і свобод людини та громадянина.
Грушевський вважав, що в конфліктах народу ізвладою провина лежить на боці влади, бо інтереси трудового народу — це найвищийзакон усякої громадської організації, й коли в державі трудовому народовінедобре, це його право обрахуватися з нею.
Разом із тим М. Грушевський вважав себепереконаним федералістом, рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі йнаціоналізмі, але наголошував, що майбутня Українська держава має будуватися наоснові домінантного українського національного елемента. Особливу увагу вченийприділяв територіальному поділу України. На його думку, наявний поділ на повітий губернії непридатний для реалізації засад демократичного самоврядування. Оптимальнимваріантом має бути утворення округів із населенням приблизно до 1 млн. чоловік,спроможних організувати «справу санітарну, шляхів, сільськогосподарську, іземельну, і промислову, і культурну».
Жовтнева соціалістична революція та практикаросійського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшовдо ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого ставприйнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, якийпроголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вченийпідтримував ідею федералізму.
Після поразки Центральної Ради М. Грушевськийна початку 1919 року емігрував за кордон. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві. Багатодрукувався. Видав книги із всесвітньої історії. В Україну повернувся у 1924 р.,став академіком АН України і АН СРСР.
Його найважливіші праці: “ІсторіяУкраїни-Руси” в 10 томах, 13 книгах, нарис “Історія українськогонароду”. Загалом ученому належить майже 1800 публікацій. В “ІсторіїУкраїни-Руси” М. Грушевський виклав своє бачення політичної історіїУкраїни, яку виводив із Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство,далі — через Литовсько-Руську добу до періоду козацько-гетьманських часів іПереяславського договору з Росією. Саме українські племена, на думку вченого,започаткували Київську державу. Історія ж великоруська, за М. Грушевським,починається зі свого кореня — Володимиро-Московського князівства.
Помер М. Грушевський після нетривалої, алетяжкої хвороби 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, де він перебував усанаторії. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.
Важливе місце в українському соціалістичномурусі посідає Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951). Народився В. Винниченко28 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в бідняцькійселянській родині. Після закінчення народної школи й гімназії В. Винниченко в1901 р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Веде активнуполітичну роботу (його декілька разів заарештовують), неодноразово виїжджає закордон: до Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Винниченко так визначає своїпогляди: “… зараховую себе до групи соціалістичної і притому тієї, якаорганізована на основі марксизму”.
Коли М. Грушевський став Головою ЦентральноїРади, то В. Винниченко очолив її виконавчий перший український уряд) — ГенеральнийСекретаріат. У 1919 р., після поразки Центральної Ради, виїжджає за кордон, у1920 р. на короткий час повертається в Україну, цього ж року емігрує доАвстрії, як виявилося, вже назавжди. Певний час Винниченки живуть уЧехословаччині, проте невдовзі поселилися в околиці Берліна. У 1925 роціпереїхали до Парижа, а 1934 р. перебрались у містечко Мужен, де й зустріли своїостанні дні.
У праці «Відродження нації» В. Винниченкодає політичну оцінку подіям 1918-1919 рр.: «Моя мета — перейти через усіетапи недавно-минулого, зв’язати їх, одкинути неважне і дати суспільний образцих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії». На думку В. Винниченка,відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальнимвизволенням, і що лівіший буде політичний режим України, то більше вінсприятиме національному відродженню українського народу. Ще раніше в листі доЄвгена Чикаленка в останні дні 1919 року пише з Відня: «Скоріше всього ілегше всього може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашоїнації — селянству і робітничому класу — тобто селянсько-робітнича державність,іншими словами — більшовицька, радянська». У цих словах — ключ дорозуміння Винниченка-політика.
Ідеал української демократії В. Винниченковбачав у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівного зіншими державного тіла. Він писав: «Певно не можемо відказатиісторично-культурного зв’язку, котрий по волі й не по волі за 300 літперебування України у складі Російської держави вріс у наше життя — духовне іматеріальне… З другого боку… Україна не має таких сил, щоби відірватися відРосії і не впасти в обійми якоїсь сильної імперіалістичної держави».
Проте під впливом подій у добунаціонально-визвольних змагань відбувається еволюція поглядів В. Винниченка. Чуттяналежності панівної національності, пише він, створене віками злочинногосоціального панівного устрою в Росії, в душі навіть робітника-великороса неможе зникнути за один-два роки. А тому найкращою формою розвитку революціїкожної нації є повна державна незалежність у добровільному союзі з усімасоціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії
Винниченко вважав, що українська державність в Україні існує, її створив народ,уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Так, вона несамостійна, не незалежна, вона опанована Росією. Але суть її, Держави, є, вонаживе, вона зберігає в собі сили, які невиразно тримають у собі ідеюсамостійності і в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її.
В. Винниченко стверджував, що головнаполітична істина, яку він пізнав протягом свого життя, що «наша правда,наша сила — на орієнтацію в нашому народі».
Коли гітлерівська Німеччина окупувала Францію,Володимирові Винниченку запропонували очолити «український уряд». Алевін відмовився, не бажаючи бути маріонеткою в руках гітлерівців, і поплативсяза це кількома тижнями концентраційного табору.
По війні, аж до самої смерті, Винниченконамагався залишити Європу й переїхати до Америки. Винниченко мріяв, що вАмериці він зможе втілити в життя свій «конкордизм», філософію щастя,що уявлялося йому як універсальне вчення — його належить проповідувати, авикладених у ньому правил — суворо дотримуватися.
На схилі життя Володимир Винниченко писав, щовін нікому не зізнається, що колись був головою українського революційногоуряду. «Причиною цього є сором за українську націю і за себе: ніхто тут нев спромозі розуміти, як можуть культурні члени української нації, хоча б веміграції, пояснити той факт, що її „великий письменник і перший головавідродженої держави змушений жити так, як він живе“.
Найвпливовішим представником українськогоконсерватизму й водночас найоригінальнішим українським політичним мислителемпісля М. Драгоманова вважається В’ячеслав Липинський (1882-1931).В. Липинськийнародився в селі Загуренець Володимирського повіту на Волині. Його сім’яналежала до земельної шляхти роду Мазовецьких. Закінчивши Першу Київськугімназію, служив у російському війську. Потім вступив до університету вКракові, де вивчав агрономію, а пізніше — історію на філософському факультеті. Історіюй соціологію продовжував вивчати в Женевському університеті. Під час Першоїсвітової війни служив офіцером у російській армії. У 1918-1919 рр. був посломГетьманського уряду та УНР у Відні. Від червня 1919 р. В. Липинський перебувавв еміграції в Австрії.
В. Липинському належать численні історичні таполітологічні праці, зокрема: „Шляхта на Україні“, „З подій наУкраїні“, „Україна на переломі“. У класичному політологічномутворі — »Листах до братів-хліборобів” — узагальнені досвід іфілософія історії України-Руси протягом тисячолітнього періоду її існування,пропонуються логічна схема й теорія державності.
В той час, коли всі політичні діячі булифедералістами та соціалістами, В. Липинський виступив як самостійник і монархіст.Він гостро переживав невідповідність свого світогляду модним на той часполітичним ідеям. Двічі за життя В. Липинський змінював свої погляди: один разу бік демократії (перед Першою світовою війною), вдруге — на користьконституційної монархії (наприкінці життя). Політична концепція В. Липинськогобудується на аналізі державного досвіду гетьманське-козацьких часів і високоїетнічної культури хліборобської спільноти. Ідеал державності вбачається вспадкоємній монархії, очолюваній гетьманом. Витоки української державностіЛипинський виводив із діяльності Богдана Хмельницького. Суспільний устрій, за В.Липинським, мав бути такий: сильна влада зосереджується в руках однієї особи,яка очолювала б державну оборону й через кабінет міністрів — державну адміністрацію,її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча — з’їзд Рад окремихземель, що представляє інтереси територій, вища — трудова Рада, державнапредставляє інтереси праці.
В. Липинський виступав за встановленняправової монархії в традиційній формі гетьманату. Такий державний устрійдокорінно відрізняється і від московської централізації, яка спирається нанічим не обмежену владу монарха й терор, і від польської монархії, де корользавжди був маріонеткою шляхти. В. Липинський наголошував, що географічнеположення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтересивимагають, щоб ми, як зовсім окрема та суверенна Українська національнадержава, утворили тісний мілітарний та економічний союз із Росією та Білоруссюі спільно з ними шукали собі союзників у Європі.
Одне з визначальних положень концепції В. Липинськогополягає в тому, що державу можна будувати з ініціативи провідної верстви абоаристократії. Це є ідентичне поняттю «еліта», яким дослідник некористувався. Саме ця верства здатна повести за собою пасивну більшість. Безтеоретичного та практичного розв’язання цієї проблеми навіть найкращіорієнтації не допоможуть стати нацією і державою, стверджував Липинський. Провідникинації повинні мати матеріальну силу, більшу, ніж будь-яка інша група в нації. Оскількиж «на багнети можна спертись, але на них не можна сидіти», то другоюнеобхідною умовою успішної діяльності еліти є її моральний авторитет та законнапідстава існування в очах своєї нації.
За В. Липинським, тільки власна держава,побудована українською нацією на своїй етнічній території, врятує її відекономічного розпаду й кривавої анархії. Головна орієнтація В. Липинського: ніхтонам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробитьнації, коли ми самі нацією не хочемо бути.
Ідея незалежної української державності булацентральною не тільки в представників консервативного напряму українськоїполітичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологинаціоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973).
Біографія Дмитра Донцова читається як цікавийроман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив уМелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультетіСанкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов бравактивну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у1905 році — у самий розпал Першої революції — його заарештували й перевели вЛук’янівську в’язницю в Києві. У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, якавходила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція — відмарксизму до націоналізму: «Актуальний не заклик самостійності — аджемріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний,більш реальний, більш конкретний — скоріше здійсненний! — заклик відриву відРосії, розторгнення будь-якого з’єднання з нею — повний політичний сепаратизм».Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя.
У 1917 році у Львові здобув ступінь доктораюриспруденції, у період гетьманату — виконував обов’язки голови УкраїнськогоТелеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919-1921 рр. — шеф Українськогопресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. — у Львовізаймається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив уНімеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладавукраїнську літературу в Монреальському університеті.
Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцовастав його твір «Націоналізм» (1926 р), де визначено головні вимогиінтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без виняткуявища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя,влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм — це захоплення катастрофою,що принесе нове, а догматизм «з’явиться в супроводі категоричного наказу,безоглядного послуху».
Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, — стверджуєД. Донцов, — то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючуідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативнаменшість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії протиінших. Узагальнювальний висновок: життя — це боротьба, у якій панує законсоціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй- сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільноючастиною ідеології Д. Донцова було поняття «творчого насильства» (підкореннянатовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати донесвідомих.
Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтуватиукраїнську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західноїкультури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов,природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєюкультурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцоввважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народовіта має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії,позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України — бути аванпостом захистукультури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст українськоїнаціональної ідеї.
Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив намолодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основоюдля виникнення (в 1929 р) і зростання впливу Організації Українськихнаціоналістів (ОУН). До
речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був.
У праці «Заповіт борцям за визволення»,написаній наприкінці життя (1949 р), В. Винниченко висловив однозначнонегативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію якфашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.
Отже, на початку XX ст. були спроби розв’язати проблеминаціонального відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цимпомітні й намагання розв’язати цю проблему за допомогою монархізму йнаціоналізму.
Висновки
1. Політична думка України своїм коріннямсягає в епоху Київської Русі IX-XII ст. її безсмертними пам’ятками є літописи«Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руська Правда» ЯрославаМудрого — зведення вітчизняних законів, «Повчання Володимира Мономахадітям», «Слово о полку Ігоревім» — твори, в яких віддзеркалилисятогочасні проблеми політики, релігії, моралі, порушувалися питання проспіввідношення світської й духовної влади.
2. Для політичної думки Україна кінця XVI — початку XVII ст. характерне обстоювання ідеї соборностіправління християнської церкви. Значну роль у розвитку політичної думки в цейчас відіграла Києво-Могилянська Академія — перший вищий навчальний заклад вУкраїні, та II відомі мислителіПетро Могила, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Ф. Прокоповичу належитьстворення теорії освіченого абсолютизму.
3. Українська політична думкакозацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.) пов’язується з іменем видатного політичного й державного діячаБогдана Хмельницького, який не лише висунув завдання створення незалежноїдержави, а й зробив усе можливе для його розв’язання. Помітним документом цьогоперіоду є також Конституція 1710 року, що ввійшла в історію як КонституціяПилипа Орлика. І хоча вона не мала застосування, проте її неперехідне значенняяк документа, що вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксувавпринципи, на яких має будуватися політичний устрій.
4. Політична думка середини XIX ст. визначаєтьсяідеями Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема метою об’єднати всіслов’янські народи в єдину федеративну республіку. Здійснити цю ідеюпередбачалося шляхом реформ, мирної пропаганди й просвітництва. Окрему позиціюз цього питання мав Т. Шевченко, який обстоював ідею народного повстання тапроголошення демократичної республіки.
5. Політична думка в Україні кінця XIX — початку XX ст. характеризується ідеями автономно-федералістського устроюсуспільства (М. Драгоманов), популяризації економічного вчення К. Маркса (С. Подолинський),громадівського соціалізму (І. Франко).
6. На початку XX ст. політична думка прагнула розв’язатипроблеми національного відродження на грунті соціалістичних перетворень (М. Грушевський,В. Винниченко). І в позитивному, і в негативному плані монархічні концепції В. Липинського,націоналістичні погляди Д. Донцова своїми гранями торкаються реалій сучасногоїм політичного життя, через те зберігають свою актуальність і в наш час.
Список використаної літератури
1. Бабкіна О.В., ГорбатенкоВ.П. Політологія: Підручник. — З-тє вид.,
перероб., доп. — К.: ВЦ«Академія», 2006. — 568 с.
2. Семківа О.І. КінецьXIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія
Львів, 1996. — 800 с.
З. Рудич Ф.М. Політологія:Підручник. — К.: Либідь, 2004. — 480 с.
4. Шляхтун П.П. Політологія:Підручник. — К.: Либідь, 2002 — 57с.