ПОНЯТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦИВІЛІЗАЦІЙНАСТРУКТУРА СУЧАСНОГО СВІТУ
За багатьма ознакаминашу епоху можна назвати переломною історичною епохою, коли особливо гостропостають питання пошуку джерел та нових суспільних форм соціально-політичногота економічного розвитку, його гармонізації із соціальними відносинами танавколишнім природнім середовищем.
Особливостіекономічного та соціального розвитку наприкінці XXст. – початку XXIст. полягають у цивілізаційному характері проблем, що постають перед людством,у всеохоплюючих, планетарного масштабу завданнях, які зумовлюють необхідністьоб’єднання, кооперації зусиль світового співтовариства для забезпеченоговрівноваженого, збалансованого господарського поступу, здатного вирішуватиглобальні проблеми людства. Водночас залишаються суттєвими відмінності окремихкраїн і регіонів стосовно їх реальних можливостей щодо забезпечення сталого,самопідтримуючого економічного та культурного зростання.
Десятки країн, щорозвиваються, особливо тропічної Африки та Південної Азії, так і не спромоглисяупродовж другої половини XXст. подолати архаїчну структуру своїх економік, позбутися маргінальних позиційу світовому господарстві, більш-менш задовільно вирішувати гострі соціальніпроблеми.
Велика групапостсоціалістичних держав у 80-х рр. XXст. стала на шлях радикальних соціально-економічних перетворень, ринковоїтрансформації економіки, модернізації інших сфер суспільного життя. Окремі зних успішно подолали цей складний історичний рубіж, створили базові структурисучасного ринкового господарства та запровадили демократичні моделі суспільногорозвитку.
В Україні тежвідбувається складний пошук власної моделі соціально-економічного розвитку в процесішироких наукових дискусій, змагань різноманітних за своїм спектром іспрямуванням політичних сил. У процесі суспільного вибору очевидно, що основоюконцепції має бути цивілізаційний вектор розвитку як стратегічний орієнтир,світова система економічних координат, в яку має органічно вписатисьгосподарство України. Домінантою перетворень має стати широкомасштабна,всеохоплююча модернізація всіх сфер суспільно-економічного життя якконсолідуюча основа зміцнення незалежної держави, в якій гармонійно поєднуютьсяінтереси громадян українського суспільства та світової спільноти.
Поняття цивілізації.Цивілізаційний підхід до аналізу розвитку людства
Термін „цивілізація”запроваджений у науковий вжиток з XVIIст. у процесі виокремлення соціогуманітарного знання із загальної системизнань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високийступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних,ринкових відносин, насамперед у Європі. Одним із перших застосував поняття „цивілізація”француз маркіз де Мірабо у трактаті „Друг законів”(1757). Значногорозвитку категорія „цивілізація” набула у працях шотландського вченогоА.Фергюссона (1723–1816) та у французьких просвітників.
РосіянинА.Данилевський, німці Ф. Енгельс та О. Шпенглер внесли ряд уточнень увизначення цивілізації, розширено витлумачуючи це поняття і включаючи в ньогонауку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний розвиток.
Надалі під впливом ідейО.Шпенглера, А.Тойнбі, К.Ясперса, під цивілізацією, як правило, розумілирізноманітні культурно-історичні одиниці. Водночас Ф.Бродель зробив наголос наматеріальних складових цивілізації.
Французький історик Л.Февр дає таке визначення: „Цивілізація – це рівнодіюча сил матеріальних ідуховних, інтелектуальних і релігійних, що діє у даний відрізок часу у данійкраїні на свідомість людей”.
Б.С.Єрасов визначаєцивілізацію як соціокультурну спільність, що формується на основіуніверсальних, тобто надлокальних цінностей, що відбиваються у світовихрелігіях, системах моралі, права, мистецтва. Ці цінності співвідносяться зшироким комплексом практичних та духовних знань і опрацьованими символічнимисистемами, які сприяють подоланню локальної закритості первинних колективів”.
Ю.В.Павленко підцивілізацією розуміє „деяке більшістю поліетнічне внутрішньо цілісне ісвоєрідне соціокультурне утворення на етапі суспільного розвитку, що слідує запервинністю”.
Із плином часурозуміння цивілізації збагачувалось новими визначеннями і у кінці XXст. перетворилось у змістовне комплексне поняття.
Отже, цивілізаціяпоходить від лат. civilis – громадський,громадянин, житель міста. Означає:
1) в широкому розумінні – будь-яку формуіснування живих істот, наділених розумом;
2) синонім культури;
3) історичний тип культури, локалізованої вчасі і просторі (наприклад, цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії тощо);
4) етап суспільного розвитку, що приходитьна зміну варварству.
Власно кажучи, термінвиник в тісному зв’язку з поняттям „культура”. Як система культури, протягомтривалого існування якої культурні цінності матеріалізувалися у всіх сферахсуспільного життя (економіці, політиці, свідомості людей, мистецтві, побутітощо).
Цивілізація являє собоюкультурну спільність високого рангу і визначається комплексом загальних рис об’єктивногохарактеру, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а такожсуб’єктивною самоідентифікацією людей.
Цивілізація можеохоплювати декілька національних держав або лише одну (наприклад, Японія).Західна цивілізація має два основних варіанти – європейський іпівнічноамериканський, в ісламській цивілізації є арабський, турецький імалайський „підрозділи”. А.Тойнбі нарахував 21 велику цивілізацію в історіїлюдства, з них дійшли до наших часів шість-вісім.
У концепції цивілізаціїможна використовувати наступні функціонально значиміта взаємопов’язані критерії:
1. Наявність писемності і засобівзберігання та розповсюдження писемних записів.
2. У якості центральної системи, що формуєцивілізацію у соціокультурному відношенні, виступає релігія або сполученнярелігійної системи та морально-філософського вчення (наприклад, конфуціанськацивілізація у Китаї). Кожній процвітаючій цивілізації притаманний певниймінімум дійових етнічних цінностей.
3. Цивілізація – це насамперед мистецькесуспільство („Культура, обретаемая в городах”, за визначенням Ф.Бегбі).Цивілізація відрізняється розвинутою соціальною стратифікацією і структурою,специфічним співвідношенням культурних систем міста і села. Особливою ознакоюцивілізації є наявність міст-мегаполісів, які розривають родинні відносини ізбатьківським домом або вітчизною.
4. Розвинута та освічена еліта, здібнагенерувати ідеї, спрямовані на розвиток цивілізації.
5. Наявність „високого мистецтва” з йогоопрацьованими та витонченими стилями на противагу народному або примітивномумистецтву. У той же час слід вказати на нерозривний зв’язок і взаємовплив„високого мистецтва” і живлячих його фольклорів націй та народів, що входять доцивілізації. Народна або „низька”, „архаїчна”, „язичницька” культура, вірування,народна мудрість, фольклорні образотворчі засоби тощо – це суттєвий компонентбудь-якої цивілізації, оскільки він заповнює великий соціокультурний простір інеминуче впливає на „високе мистецтво”.
6. Наявність торгівлі на великі відстані ірозвиненої мережі обміну продуктів і послуг, які б контролювалися купецтвом абодержавними чиновниками.
7. Розвинена система економічних відносин іяк специфічний показник – ефективність сільськогосподарського виробництва –економічного базису цивілізації.
8. Виникнення і розвиток різних системчасу. Ретроспективне та перспективне сприйняття часу. „Осьовий час” та„лінійний час”. Числове фіксування часу, простору та ваги.
9. Наявність політичної структуриуправління. Племінна організація, що заснована на родинних чи земельнихзв’язках, замінюється політичною управлінською елітою, яка формується завизначеними законами.
10. Розвинена та цілісна багаторівневасистема сімеотичних кодів та значень.Специфічна система символів.
Величезна строкатістьта багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, якіформуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовомунауковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури,наукові та суспільно-політичні парадигми.
Основою сучасногоцивілізаційного знання є п’ять відносно самостійних цивілізаційнихпарадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення прогенезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів:загальноісторична; філософсько-антропологічна; соціокультурна; економічна.Нагадаємо, що „парадигма” – термін, що означає визнане усіманаукове досягнення, яке упродовж певного часу дає науковому співтовариствумодель постановки проблем та їх вирішення.
Історична першоосновацивілізації пов’язана з її наступаючим розвитком від нижчих до вищих форм упроцесі еволюційних стрибків та революційних змін у відносинах людини зприродою (неолітична революція і перехід від привласнюючого до виробляючогогосподарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями(зародження приватної власності і класів); формування ієрархічних(вертикальних) та партнерських коопераційних (горизонтальних) зв’язків; унаукових та технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові танауково-технологічні революції); у розвитку та поглибленні поділу та коопераціїпраці тощо.
У загальноісторичномуконтексті виділяють локальні та світові цивілізації,а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронніцивілізації, між якими встановлювалася велика історична відстань.
Філософсько-антропологічнапарадигма вважається основою, ядромцивілізаційного підходу. її суть полягає у проведенні соціального,індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, асоціальності людини, її ментального і життєвого простору, світу людини. Вісторико-філософському і релігійному аспектах це пов’язано з осьовим часом (заК.Яспером – сприятливий час), з виникненням так званих осьових цивілізацій та злюдською пасіонарністю (за Л.Гумільовим). Водночас саме філософсько-антропологічнийпідхід засвідчує неперервність, наступність у розвитку цивілізації, відкидаєспрощені, бінарні, дихотомічні концепції.
Соціокультурнапарадигма вказує на тісний зв’язокцивілізацій та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема,цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чизанепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з їїматеріальним оточенням та способом духовного функціонування і самовираженнясвоїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності єстворена людиною друга природа (naturanaturans,за С.Булгаковим), на відміну від першоприроди (naturanaturata).Але ж загальновідомо, що багата культурна спадщинамежує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполіснимутиском людського розвитку. Тому звичайно було б спрощенням зводити цивілізаціюдо культури навіть у її багатоманітних проявах. Очевидно, слід вважатиіманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, якдемократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, які неприходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюціїтого чи іншого суспільства.
Технологічна парадигма пояснюєспособи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, щовключають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявнізасоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучаснізнакові, зокрема, комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні нормиі стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах іположеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо.Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лишевідображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці домашинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а йпроцес соціалізації самої людини – зміну її кругозору, професійних та іншихнавичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природногосередовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, щоперетворюють людину на соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувалисьпоняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.
Економічна парадигматісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такіглибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чиширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ ікооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники єосновою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).
Крім вищеназваних,критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов’язані зособливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинникиформують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови.Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формуванняспільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікаціїлюдських популяцій.
У цілому сформувалисьдва основних напрями (школи) цивілізаційного підходу до аналізусуспільно-історичного процесу: культурно-матеріалістичний такультурно-історичний. Перший використовувався на початку XXст. у Франції (М.Блох, Л.Февр). Культурно-матеріалістична концепція ґрунтуєтьсяна чотирьох блокових підсистемах, сукупність яких утворює ціліснуцивілізаційно-історичну систему: економічній, соціальній, політичній,культурно-психологічній.
Економічна підсистеманаголошує на провідній ролі матеріальних, господарських чинників у розвиткуцивілізації. її головними структурними елементами є виробництво, споживання,обмін товарами і послугами, техніка і технологія, система комунікацій, засобирегулювання економічних процесів.
Соціальна сфера включаєв себе все те, що належить до суспільних форм життєдіяльності людей, способуїхнього життя, людського розвитку (сім’я, родина, статево-вікові відносини,здоров’я, житло, харчування, праця, дозвілля, одяг, соціальний захист).
Політичний ареалохоплює так звані інституціональні відносини між людьми, що виявляються всукупності звичаїв, норм права, влади, партій, громадських рухів, об’єднаньтощо, які в сучасній інтерпретації об’єднуються поняттям „правова держава” та„громадянське суспільство”.
Нарешті,культурно-психологічний складник поширюється на всі прояви духовного життя, якеіснує в різноманітних знаково-комунікативних системах, культурних нормах іцінностях, що забезпечують взаємодію людських спільнот у різних проявах таіпостасях. Найбільш повно ідеї культурно-матеріалістичної школи відображені впрацях Ф. Броделя.
Культурно-історичнашкола провідну роль відводить духовному чиннику. Геніальним предтечею цієїшколи був арабський вчений Ібн Халдун (помер у 1406). Надалі ці ідеї розвивалаплеяда видатних дослідників: Дж.Віко (1668-1774), М.Данилевський (1822-1885) таряд сучасників – О.Шпенглер, М. Бердяєв, П. Сорокін, А. Тойнбі, Н. Еліас, С. Айзенштадтта інші.
В узагальненому виглядіприбічники культурно-історичної школи виділяють такі визначальні риси іхарактерні особливості цивілізацій. По-перше, це є великі ціліснісоціокультурні системи, що функціонують на основі власних закономірностей, щоне зводяться до властивостей окремих країн, націй та інших соціальних спільнот.По-друге, цивілізація має свою соціальну і духовну структуру з притаманними їмціннісно-змістовними та інституціональними компонентами і атрибутами. По-третє,кожна цивілізація існує відносно відокремлено, відзначається самобутніми інеповторними рисами. Своєрідність цивілізацій проявляється в особливому укладідуховного життя, побудові духовних структур, своєрідності історичної долі.
По-четверте, кожнацивілізація має свої духовні витоки, первинний моністичний символ, навколо якихформуються духовні системи, що надають впорядкованості, сенсу, естетичної тастильової узгодженості та органічної єдності з іншими комплексами та елементамсистеми.
По-п’яте, цивілізаціямпритаманна своя динаміка, яка охоплює тривалі історичні періоди, упродовж якихвони проходять через різні цикли, фази: генезису – зростання – визрівання –в’янення – занепаду – розпаду.
При всіх цих змінахцивілізація неодмінно зберігає своє ядро, іманентні базові цінності івластивості, хоча зміст і структура окремих елементів підлягають трансформаціямта модифікаціям.
По-шосте, взаємодія міжцивілізаціями в цілому відбувається на основі самовизначення, співіснування тавзаємообміну, подекуди набуваючи гострих зіткнень і суперечностей, внаслідокчого можуть виникнути трансплантовані (перенесені) чи амальгамні (змішані)цивілізації.
Таким чином,цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищуєрівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно новихекономічних, соціальних та духовних надбань.
Цивілізаційна ідея визнаєбагатоманітність історичного процесу, співіснування декількохмакроцивілізаціиних спільнот, плюраліетичність методологічних і теоретичнихпідходів та методів дослідження людської спільноти. Цивілізаційних підхід долаєобмеження і догматизм формаційного аналізу, а цивілізація виступає структурою,що забезпечує наступність і зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім.Відштовхуючись від ідеї осьового часу, моністичних символів і сакральнихцінностей, цивілізаційна парадигма спрямована на збереження єдності йцілісності історичного процесу в усіх його багатоманітних проявах, напідтримання стабільності й наступності цивілізаційного поступу в умовахглобальних викликів, що постали перед людством на початку третього тисячоліття.
ТИПИ І ВИДИ ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Треба зауважити, що єрізноманітні підходи до класифікації цивілізацій залежно від визначальнихкритеріїв, що взяти за їх основу. За просторовою ознакою розрізняють дваголовних типи цивілізації: всесвітню цивілізацію, яка характеризуєтьсяпланетарними масштабами, та локальні цивілізації, що обмежуютьсятериторіями окремих регіонів. Виходячи з рівня розвитку цивілізаційних утвореньта циклічного характеру поступу (вікового тренду), виділяють сім видіввсесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев’ятиостанніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій виділяються: неолітична(VІІ-ІVтис. до н.е.); східно-рабовласницька (III- перша половина І тис. до н.е.); антична (VIст. до н.е. – VI ст. н.е.);ранньофеодальна(VІІ-ХШст.);доіндустріальна (ХІV-ХVШст.); індустріальна (60-90-ті роки XVIIIст. – 60-70 роки XXст.); постіндустріальна (80-ті роки XXст. – кінець XXIст. – початок XXIIст. (можливо). Даний підхід наголошує на єдності людської цивілізації при всійїї різноманітності та гетерогенності. Навіть і в наш час, за умов небаченогозростання інформаційних та комунікаційних систем, глобалізаціїгосподарсько-політичного життя, залишаються доволі неоднорідними складовіелементи світової цивілізації.
В агрегованому,масштабному варіанті виділяють лише дві світові цивілізації: традиційну тасучасну. Вони різняться між собою насамперед економічною базою. В економіцітрадиційної цивілізації переважали первіснообщинні зв’язки, так званийазіатський спосіб виробництва, рабовласницькі чи феодальні відносини. Всучасній цивілізації домінують капіталістичні ринкові відносини, з відповіднимиекономічними, політичними інституціональними та правовими структурами.Характерним є усвідомлення переважною більшістю індивідів своєї приналежностідо цієї цивілізації (свідомо чи інтуїтивно), незважаючи на мовні, культурні,релігійні чи інші відмінності. Про це, зокрема, свідчать загальносвітові події,що втягують у свій вир представників практично усіх країн і континентів. Такимипроявами були в XXст. світові економічні і фінансові кризи (1929-1933 рр., 1997-1998 рр.), Першата Друга світові війни (1914-1917 рр. та 1939-1945 рр.), іншізагальнопланетарні події і процеси.
Інституціональнаєдність світової цивілізації закріплена спочатку в створенні Ліги Націй, апотім Організації Об’єднаних Націй як всесвітнього форуму з розгалуженоюмережею організацій і установ економічного, політичного, гуманітарногоспрямування. І навпаки, відмінною рисою традиційної цивілізації (залишки якоїспостерігаються і у наш час) є відсутність у переважної більшості населенняусвідомлення приналежності до цивілізації (цивілізаційна відрубність), коливона лише фрагментарно взаємодіє з іншими елементами системи (норми, звичаї,релігія).
Значного поширеннянабула класифікація всесвітніх цивілізацій за домінуючими економічнимиознаками, такими як вид виробництва, характер праці, провідний тип власності.
Аграрна цивілізація засвоєю часовою тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклаланеолітична (аграрна) революція (ІV-ІІІтис. до н.е.), що ознаменувала перехід від привласнюючого до виробляючого(відтворюючого) господарства. У цей час аграрна економіка становила ядроцивілізації. Останні півтисячоліття промислова структура стала визначатизакономірності та тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальнацивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залученнядо виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр.обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, а більше половиниданого приросту здійснювалося з 1948 р. Проте подальше нарощування виробництватакими темпами має природні та економічні обмеження. За експертними оцінкамипри збереженні нинішніх темпів приросту додаткової темпової енергії межі будедосягнуто у 2075 р., а запасів палива залишилося на 130-150 рр. (рабуючи з 2000р.). Підраховано, що нині на земній кулі споживається у тисячу разів більше їжіі сировини порівняно з ресурсами незайманої природи планети, тобтопродуктивність біосфери збільшилась на три математичних порядки.
Таким чином,індустріальна модель розвитку — в стадії глибокої всеосяжної кризи, щопроявляється, по-перше, в безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізаціїречовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації,по-друге, у підпорядкуванні живої праці „машинній”, тобто у повній залежностілюдини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів усоціально-економічному розвитку; по-третє, накладанні, взаємопереплетенніцивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональнісуперечності не в змозі подолати вплив глобальних проблем без радикальноїперебудови глобальної системи політичних і економічних відносин. Внаслідокцього нині дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної,ноосферо-космічної цивілізації. її головними ознаками є передусімширока інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складноїрозумової праці. Якісні особливості економіки періоду зародження і становленняпостіндустріальної цивілізації полягають, з одного боку, у вирішальній ролілюдського розуму в формуванні та відтворенні засадних умов життя суспільства, здругого — в поступовому освоєнні космічного простору та простору Світовогоокеану. Розкріпачення інтелектуального потенціалу суспільства, прийдешняпсихологічна революція визначатимуть інтенсивні шляхи становлення та зміцненнянової цивілізації.
Однією з визначальнихособливостей постіндустріальної цивілізації – поступовий перехід віденергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини.Інформаційно-технологічний спосіб виробництва супроводжується широкою йогоінформатизацією, переважанням високих технологій і науково-технічних розробок усистемі виробничих чинників. Електронізація виробництва й побуту, їх широка комп’ютеризація,роботизація, з одного боку, вивільняють людину безпосередньо з виробничогопроцесу, ставлять її поруч з ним. З другого, на цій основі підвищуються вимогидо освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектомісткістьвиробництва, праці й продукту. Йдеться про формування досить гнучких ідинамічних економічних систем, що визначають ходу соціального часу у XXст. і вирішують основне завдання виробництва та обігу – ефективне використанняресурсів, гармонізацію відносин „людина-природа” та „людина-людина” на всіхрівнях мікро- і макроекономічного розвитку.
Системотвірнимичинниками локальних цивілізацій є насамперед релігійні(ідеологічні), економічні, культурні та національні. Важливе значення маютьтакож географічне та навколишнє природне середовище, структурадержавно-політичних інституцій. Часто-густо за основу локальних цивілізаційбереться культурна спадщина.
Американський політологС. Хантінгтон розрізняє такі локальні цивілізації: західна, конфуціанська,японська, ісламська, індуїстська, правослвно-християнська, латиноамериканська,і, можливо, африканська. Найбільш важливі відмінності між ними лежать всфері релігії (за С.Хантінгтоном). Хантінгтон вважає, що зіткнення цивілізаційстане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями –це і є лінії майбутніх фронтів. У ХVП-ХVПІст. в західному ареалі планети конфлікти розгорталися головним чином міжгосударями, королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами,які прагнули приєднати нові землі до своїх володінь. Починаючи з ВеликоїФранцузької революції (1733 р.), основні лінії конфліктів стали пролягати нестільки між правителями, скільки між націями. Дана модель зберігалася іпротягом XIXст., кінець їй поклала Перша світова війна. В результаті Російської жовтневоїреволюції 1917 року конфлікт націй поступився конфлікту ідеологій. Сторонамицього конфлікту спочатку були комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім– ліберальна демократія і комунізм. Поразка комунізму, на думку, Хантінгтона, сталакінцем конфлікту ідеологій. Істотні відмінності між цивілізаціями, взаємодіяміж представниками різних цивілізацій супроводжується поглибленнямсуперечностей, посиленням фундаменталістських рухів. Зіткнення Заходу знезахідними країнами вестимуть до конфлікту цивілізацій як на мікрорівні(етнічні групи, що проживають упродовж ліній розлому, ведуть боротьбу за земліі владу), так і на макрорівні (країни, що відносяться до різних цивілізацій,суперничають за вплив у військовій і економічній сферах, прагнуть нав’язатиіншим народам власні політичні і релігійні цінності).
Із завершенням„холодної війни” і зникненням протистояння між „Сходом” і „Заходом” з’явилисьесхатологічні концепції, що віщують кінець історії (Ф.Фукуяма). Ряд дослідниківнаголошують на способах вестернізації цивілізації (Ю.Пахомов, С.Кримський,Ю.Павленко), що викликає гостре протистояння, особливо з боку ісламськоїцивілізації. В деяких теоріях фігурують буддійська, південноазійська,далекосхідна та євразійська цивілізації, в яких розглядаються інші культурні,політико-економічні та етносоціальні ареали міжнародних цінностей. Широкеуявлення про роль і значення локальних цивілізацій дають показники, щохарактеризують питому вагу окремих з них у народонаселенні світу та валовомусвітовому продукті.
Стан і перспективисучасних цивілізацій
Видицивілізацій Питома вага у населенні світу (%) Частка у світовомуваловому
продукті(%)
1995 2010 2025 1995 2010 2025
Західна
(США,Європа) 13 11 10 47 46 43
Конфуціанська(Китай) 25 24 23 11 14 17
Ісламська 14 18 21 11 12 15
Індуїстська(Індія) 15 16 17 2 1,5 3
Латиноамериканська 9 10 9 8 8 9
Православно-слов’янська
(Україна,Росія) 8 7 6 4 4 5
Японська 2 1,5 1 8 8 8
Африканська 9 11 14 1 1 1
Заслуговують на увагувизначення цивілізацій, логіка функціонування і розвиток яких визначаються нелише сучасними структурами онтологічно, а й культурними інваріантами таісторичною пам’яттю, що дістались у спадок від попередніх періодів (генетичнаоснова). Тому кожна цивілізація має два плани діяльності, дві іпостасі. Зодного боку, це актуальна цивілізація – існуючі суспільства тасукупності з домінуючим центром; з другого – меморіальна цивілізація, щосимволізує зв’язок з минулим чи з колишнім домінуючим центром (Київська Русь –православно-слов’янська цивілізація).
Ще один різновидсвітових цивілізацій розглядається у комплексі аналізу „типу розвитку”, щоформується на основі таких чотирьох головних ознак, як:
– спільність засад ментальності;
– спільність і взаємозалежність історично-політичноїдолі та економічного розвитку;
– взаємопереплетення культур;
– наявність сфери спільних інтересів таспільних завдань з точки зору перспектив розвитку.
Вищеназвані ознаки єосновою тлумачення природної, східної та західної цивілізацій.
До природних спільностейналежить та частина людства, яка перебуває в межах природного річного циклу вєдності та гармонії з природою. Це аборигени Австралії, американські індіанці,багато африканських племен, малі народи Сибіру та півночі Європи. Природніцивілізації, що беруть свій початок в епоху привласнюючого господарства,передбачають невіддільність людини від природи, підпорядкування людськоїповедінки її законам, а отже, відзначаються практичною відсутністю розвитку,статичністю суспільства.
Східні цивілізації виниклиу глибоку давнину. Класичні їх варіанти – Стародавній Єгипет, індуїстський,буддійський та конфуціанський Схід, що мали циклічний характер розвитку. Цейцивілізаційний різновид відзначався харизматичним характером суспільноїсвідомості, зосередженням на духовному, колективізмом, корпоративними(егалітарними) принципами суспільних відносин, патер-палістською роллю державияк домінуючого власника, абсолютним переважанням вертикальних зв’язків надгоризонтальними.
Західна цивілізаціяасоціюється з постіндустріальним розвитком, за якого на певних етапах виникаєсамопідтримуюча економіка, правова держава, демократичний політичний устрій,громадянське суспільство, розвинуті системи життєзабезпечення. Вони беруть свійпочаток в античних цивілізаціях Стародавньої Греції і Стародавнього Риму,доколумбової Америки (ацтеки, майя) та сягають сучасних індустріальних держав.
В остаточному підсумкуголовним мотивом кожної цивілізації є пошук джерел модернізації і розвитку,функціонування в режимі, що задається глобальними трансформаційними процесами,світо системними закономірностямиі викликами.
УКРАЇНА І ПРОЦЕСИМОДЕРНІЗАЦІЇУЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ
Останні півтора-двадесятиліття ми виявилися свідками унікального збігу і переплетення величезнихза своїми масштабами явищ і процесів, кожен з яких окремо можна було б назватиепохальною подією з погляду його наслідків для всього світового співтовариства.Це, по-перше, настання якісно нової фази науково-технічного прогресу, щоодержало назву інформаційної або телекомунікаційної революції, і, по-друге,простимульована цією фазою зміна соціально-політичних парадигм. Під впливом цихрадикальних зрушень найбільшої популярності отримала класифікація цивілізацій:доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільство. В основі цієїкласифікації лежить тип суспільного виробництва: сільськогосподарський,промисловий і виробництва інформації. В.Степін пише про традиційну, техногеннуі антропогенну цивілізації. З’явилося визначення „буттєвого”,„інструментального”, „термінального” типів цивілізацій, де перший типхарактеризується домінантою відтворення засобів виробництва, одним із якихвиступає і сама людина (звідси інструментальне ставлення до особистості).Третій тип характеризується домінантою цінності самої людини, цільової функціїспрямованості суспільного розвитку на усвідомлення і примноження можливостейрозвитку людської особистості. Якщо ж в основу класифікації покластиособливості типу культури і регуляції соціальної поведінки людей, то виділяютьінші фази цивілізаційного розвитку – традиційне суспільство і суспільство, уякому регуляція соціальної поведінки визначається доцільною ефективністю.Починаючи з 70-х рр., найбільш модним у загальнотеоретичному аналізі сталопоняття постмодерністської фази розвитку людської цивілізації.
Перехід, що позначивсяв найбільш розвинених суспільствах до історичного часу постмодернізму, змушуєпо-новому розглянути модернізацію – як ту, що проходила в минулому, так інезавершену для багатьох суспільств донині. Як відзначають російські політологиВ.Пантін та В.Лапкін, для усіх них перехід до постмодернізму став безпосереднімпродовженням руху до сучасності, і обидва процеси зараз переплетені івзаємопов’язані.
Подібне суміщення„парадигми” розвитку властиве і Україні, модернізація якої водночаспродовжує виявляти особливості, що відрізняють її від інших. У цьому відношенніукраїнський постмодерн – як особливого роду гетерогенність і непевністьеволюційних тенденцій, якийсь колаж епох – постає скоріше у виглядінезавершеного або, принаймні, некласичного модерну, обтяженого наслідкамискладного і болісного становлення, а також неорганічним і непослідовнимхарактером позичання традицій. Разом з тим, чим необережніше поводження„модернізаторів” з національною традицією, тим ймовірніша непередбачена реакціятрадиціоналізму, або в прямих, або в перетворених формах.
Так, в історії багатьохсуспільств, що модернізуються, виявляються ознаки своєрідного соціокультурногоі політичного циклу, фазами якого є спалах крайнього модернізму, за яким випливаютькризи ідентичності, масової дезорієнтації та маргіналізації значних шарівнаселення.
Відомо, що теоріямодернізації склалася в 50-60 рр. XXст. як одна з теорій суспільно-історичного розвитку, узгоджених із парадигмоюпрогресивних змін, окресленою філософією Нового часу. Під модернізацією яктакою розуміються не обов’язково синхронізовані глибинні перетворення векономічній, політичній і ціннісній системах суспільства, що відбуваютьсявнаслідок того, що називають промисловою, демократичною й освітньоюреволюціями. Сильною стороною теорії модернізації був її цілісно-узагальнюючийхарактер при аналізі структурних змін, що відбуваються в етапі переходу відтрадиційного до сучасного суспільства, специфіка політичних і економічнихтрансформацій пов’язувалися з проблемами змін самої людини, її уявлень,орієнтації і засобу взаємодії із подібними собі, а також цінностей. На раннійстадії розробки теорії модернізації її сутнісними ознаками були універсалізм(еволюція суспільства розглядалася як загальний, або універсальний, процес, щомає ті ж самі закономірності й етапи для всіх цивілізацій, країн і народів) іуявлення про лінійно-поступальний характер суспільного розвитку в цілому. Протенезабаром з’ясувалося, що лінійно-поступальна модель модернізації не спроможнааналітично відбити реальні перетворення в суспільствах, що здійснювали перехідвід традиційного до сучасного стану в латинській Америці, південно-Східній Азіїта інших регіонах світу. Пізніше ця неадекватність лінійно-поступальної моделіпідтвердилася і на досвіді країн Східної Європи і республік колишнього СРСР.Накопичений емпіричний матеріал свідчив: процесам політичної модернізаціїбагатьох суспільств, як правило, властиві прискорення і уповільнення, свогороду „хвилі”, що специфічним чином їх ритмізують у кожному конкретномувипадку. Більш того, як показали дослідження, фази модернізації можутьзмінюватися фазами контрмодернізації і антимодернізації, що можна визначити якреакцію на неорганічні для політико-культурного розвитку тієї чи іншої країниспроби трансформації її політичної системи.
Спроби прямо сформуватив цих суспільствах політичну систему ліберально-демократичного типу здебільшогоне увінчалися успіхом, що спонукало дослідників політичної модернізації відійтивід західного варіанту і пристосувати концепцію до специфічних умов перехіднихсуспільств. У результаті було розроблено кілька нетрадиційних варіантів теоріїполітичної модернізації.
Передусім студентамслід знати про авторитарно-прагматичну концепцію, розроблену С.Хантінгтоном і йогопослідовниками. Вони розробили цілий ряд умов здійснення політичноїмодернізації в умовах авторитарного підтримання політичної стабільності:поетапна структуризація системи реформ, концентрація реальної влади в рукахуряду і компетентність політичного керівництва, послідовність і поступовість упроведенні реформ, створення надійної коаліції реформаторських сил якполітичного, так і соціального характеру. Дана концепція стала основоючисленних авторитарно-елітнетських програм політичної модернізації, що доситьуспішно здійснені в ряді країн (наприклад, у Чилі). На основі аналізу новогоемпіричного матеріалу С.Хантінгтон переосмислив свою концепцію, сформулювавшиїї у вигляді взаємодії трьох факторів політичної модернізації — економічногорозвитку, соціально-економічної рівності і політичної участі, пріоритетністькожного з яких і визначає характер політичної модернізації.
Стосовно України, першасеред проблем її політичної модернізації найтісніше, порівняно з іншими,пов’язана з перехідним, кризовим станом українського суспільства, котрий, зодного боку, має спільні риси з кризою у таких країнах Східної Європи, якУгорщина, Чехія, Словаччина, Польща, а також за деякими головними ознакамисхожа на кризу в Росії. А з іншого боку, перехідний стан українського суспільствамає і свої особливості, що характеризуються відсутністю конкуренції,надзвичайною розбалансованістю і диспропорційністю, а також кадровою кризою,засиллям колишньої радянської номенклатури на всіх рівнях, економічною йінституційною залежністю від Росії. З огляду на такий стан українськогосуспільства, полеміка на тему ,, Яке суспільство ми будуємо? ”, що точиться нелише у вищих ешелонах влади з самого початку досягнення Україною незалежності,а й серед усіх верств населення, не відповідає сучасним реаліям і потребам.Саме тому однією з найважливіших проблем сучасної політичної модернізації єпроблема досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності таконсолідації в суспільстві на основі визначення природи і напрямку процесів, щовідбуваються у ньому.
Цікавими є думкиросійського політолога О.С.Панаріна: „Цивілізаційна аналітика допомагає намоцінити різницю між розвитком як іманентним процесом і модернізацією якрізновидом внутрішнього чи зовнішнього колоніалізму. Одна справа – розвиток яксаморозвиток. Він збігається з духом ліберальної епохи, з демократією, тому щов цілому відповідає принципу самодіяльності. Чим вільніше розгортається масовагромадянська самодіяльність, тим швидше і успішніше відбувається процесрозвитку. Зовсім інша справа – модернізація. Вона означає розподіл суспільствана модернізаторів і тих, що модернізуються. Модернізаторська меншість веде засобою, перетворює і перевиховує традиціоналістськи настроєну, „неадаптовану додуху часу більшість”.
Можна припустити, щоподібне перевиховання і здійснюється саме не без допомоги політичного ідеалу,що висувається як засіб для здійснення певного політичного устрою. За словамитого ж Панаріна, лише пошуки стабільності можуть вести до спроб (найчастішенесвідомих) декультурації і деінтелектуалізації суспільства, у якого поступовоатрофується почуття ідеалу. Сама орієнтація на Ідеал засуджується як архаїзм,що перешкоджає здоровому практицизму і прагматизму. Сьогодення України, нажаль, доводить, що неможливо здійснити модернізацію суспільства без попередньої„революції” у головах її громадян. А зробити це – якраз і є найважчимзавданням.