КУРСОВАРОБОТА
знавчальної дисципліни
Теоріядержави і права
натему: «Поняття, сутність і зміст права»
Зміст
Вступ………………………………………………………..…………..…..3
1. Поняття права.Проблема праворозуміння ……………………………4
1.1. Поняття таознаки права ……………………………………….……4
1.2. Підходи дорозуміння права ……………………………..…………..7
2. Сутність права………………………………………………..……….11
2.1. Основніаспекти визначення сутності права………………..……11
2.2. Принципиправа……………………………………………..………14
2.3. Функціїправа…………………………………………..……..…….17
2.4. Цінністьправа………………………………………………..……..19
3. Зміст права……………………………………………………………..22
Висновки…………………………………………………………………26
Список нормативнихджерел та літератури ……………….…………..27
Вступ
Право, як ідержава, є продуктом суспільного розвитку. Право настільки унікальний, складнийі суспільно необхідний феномен, що протягом всього періоду його існуваннянауковий інтерес до нього і до його теорії не згасає, а навпаки, постійнозростає. У цьому і полягає актуальність дослідження.
При написанніроботи використовувалися праці українських та російських дослідників інауковців з теорії держави та права, таких, як Скакун О.Ф., Лисенков С.Л. таін.
Об’єктом дослідження є право. Предметомдослідження є поняття, сутність та зміст права.
Мета дослідження – узагальнити,порівняти та проаналізувати різні точки зору на предмет дослідження.
Завдання дослідження: 1) проаналізувативизначення права різних авторів, порівняти їх; 2) розглянути проблемуправорозуміння у контексті правових шкіл та дати визначення цієї науковоїкатегорії; 3) розглянути думки фахівців щодо змісту та сутності права тавиявити основні риси та взаємопов’язаність цих категорій.
Метод дослідження – теоретичний (аналізі синтез). Також важливу роль відіграватиме метод порівняння, яким можнавиявити у досліджуваних об’єктах схожі ознаки чи встановити розходження міжними.
Роботаскладається зі вступу, трьох глав, висновку та списку літератури.
1. Поняттяправа. Проблема праворозуміння
1.1.Поняття та ознаки права
Характеризуючиправо, слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектним явищем.
Термін«право» (лат. «jus») має безліч тлумачень і визначень. Однак об’єднує ці тлумаченняте, що всі народи і окремі люди вбачають у праві справедливість, захист,правду. Недаремно в українській мові слова «правильний»,«правда», «правий (права рука)», «правило»,«виправляти» та інші мають спільний корінь і означають істину, щосьдобре для себе і своєї держави. Навіть перший збірник законодавчих норм натериторії України називався «Руська правда». А в англійській мові однеслово «right» означає і праволюдини, і праву сторону, і правильні дії, і просто згоду.
«Залежно відсфери знань, де використовується цей термін, розрізняють його філософське,соціологічне, психологічне та інші тлумачення; зміст кожного терміна відображаєті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки» (4,с.229).
Характеризуючипоняття «право», слід виходити з того, що воно є складним та багатоаспектнимявищем. Множинність визначень права залежить від чисельності поглядів напоходження, джерела права, на бачення природи його зв’язків з державою, а також від того,які саме аспекти та риси права досліджуються. В цьому криються і причинирозбіжностей у визначенні права.
Вчених-правознавців можна поділити на три групи (за 5, с.12): 1) ті, хто визнає неможливість пізнання сутності та визначення поняття права; 2) ті, хтообходить ціпитання; 3) ті, хто наводить своє(так званеробоче) визначення, яке відповідає лише цілям конкретного дослідження, не намагаючись зрозуміти, чому до них навіть геніальні попередники не змогли зробити цього. Виділяють ще й четверту групу — тих, хто розглядає право як багатоаспектне явище та, досліджуючи йогояк у державному, так і наддержавному вимірах,об’єднують усю гаму визначень у межах так званої синтетичної, інтегративної школи права.
Л.Явич визначаєправо залежно від форм вияву: «Право – це продукт духовної діяльності,різновид оціночного духовного освоєння дійсності, момент урегульованості іпорядку в суспільних відносинах, сфера соціальної свободи, сукупність юридичнихнорм тощо.» (8, с. 10)
О.Скакун дає такевизначення: «Право – система норм (правил поведінки) і принципів,встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, якіформально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних,групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуютьсявсіма заходами легального державного впливу аж до примусу» (6, с. 253).
С.Лисенков умежах нормативного праворозуміння прив’язує право до держави, як і багато іншихдослідників: «Право – це система загально-обов’язкових, формальновизначених правил поведінки загального характеру (норм права), які увстановленому порядку санкціонуються або формулюються державою тазабезпечуються можливістю застосування державного примусу» (4, с.120).
На думку відомогоукраїнського правознавця Б. Кістяківського (за 5, с. 143), право є ідержавно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем.Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право — цете, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це єправовідносинами.
Найбільшпоширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Такерозуміння права випливає з твердження, що «для суспільства в такій же міріхарактерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право єсукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого – обмежуютьзовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках» (3, с. 8).
Ознаки права (за 6,с. 253):
1) Справедлива ірівна міра свободи. Це означає, що межі і зміст прав та обов′язківвизначаються правилами належної поведінки, які визнані більшістю населення та обов’язковідля усіх (справедлива міра свободи). Свобода завжди обмежена конкретнимирамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користуваннясвободою». Це і є рівність у свободі. Право дає міру, а справедливістьконтролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між свободоюта відповідальністю (рівна міра свободи).
2) Нормативність.Складається з правових норм і принципів як основних елементів її будови. Задопомогою норм і принципів права в суспільне життя вноситься єдність – правовиступає як загальний регулятор поведінки людей. Завдяки нормативностівстановлюються межі досягнутої свободи, межі між свободою та несвободою.
3) Системність. Право– це система погоджених норм і принципів. Право – це не тільки і не простосукупність норм і принципів, а їх система, де всі елементи пов’язані іпогоджені.
4) Вольовийхарактер права, погодженість інтересів. Право виражає консенсуальні (погоджені)інтереси. У праві виявляється і втілюється воля, змістом якої є інтерес,зумовлений потребами суспільства, його соціально-економічним розвитком. Правоакумулює суспільну, соціально-групову та індивідуальну волю громадян, погоджуєінтереси різних соціальних груп з метою забезпечення соціальної стабільності.
5)Загальнообов’язковість. Встановлені правила поведінки є загальними іобов’язковими для кожного суб’єкта права даної держави, який вступає в типовісоціальні відносини. Однак депутати Верховної Ради забувають (зрозуміло чому)про цей принцип, вважаючи себе вищими за простого громадянина, і радовикористовують славнозвісну «депутатську недоторканість» у своїхцілях.
6) Формальнавизначеність. Право існує у певних формах. Цими формами є нормативно-правовіакти, правові (судові та адміністративні) прецеденти, нормативно-правовідоговори, правові доктрини, релігійно-правові норми.
7) Державназабезпеченість (гарантованість). Право забезпечується шляхом створенняспеціальних умов для практичного втілення правових норм, охороняється державоюрізними способами (організаційні, технічні, попереджувальні, виховні), аж долегалізованого примусу. Державна влада підтримує загальні правила, щовизнаються державою правовими. Далеко не всі норми права дотримуються івиконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання; значна частина населенняпідкоряється вимогам правових приписів лише тому, що за правом стоїть держава.
1.2.Підходи до розуміння права
Визначеннятерміну «право» нерозривно пов’язане з праворозумінням.Праворозуміння – це «наукова категорія, яка відображає процес і результатцілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права,його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища» (3,с.9).
Суб’єктомправорозуміння завжди є конкретна людина, не тільки юрист, а й будь-якийгромадянин, наділений мінімальним правовим світоглядом, який стикається зправовими проблемами у повсякденному житті і який має свій власний погляд навирішення цих проблем. Він розуміє право так, як дозволяє йому його розум,світогляд відповідно до культурологічних і політичних особливостей суспільствай часу, в яких він живе.
Виходячи з цього,можемо сказати, що праворозуміння завжди є суб’єктивним, оригінальним,притаманним конкретній людині, хоча у певних прошарків, об’єднань людей ціпогляди можуть співпадати.
На базі різнихпоглядів і підходів до права склалися різні правові школи і напрямки вдослідженні права. «Класичними» (за 6, с. 774) можна вважати три концепціїправорозуміння:
1.Природно-правова (ідеологічна, аксіологічна). Погляди про природне право існувалище у Стародавній Греції і пов’язані з іменами Демокріта, Сократа, Платона. У 18столітті ці погляди склалися у цілісне вчення. «Головна ідея школи –існування права як встановленого державою, так і діючого поза нею, поділу правана позитивне і природне. Але якщо позитивне право відбиває особливості місцевихумов окремих країн, то природні права… є для всіх людей невід’ємними іспільними. …До них належить право на життя, право на особисту недоторканість,право на свободу пересування, право на власне майно і т. ін. …Великогопоширення в сучасних умовах набуло вчення Дж.Роулса, який розглядає право якзасіб природного і справедливого розподілу суспільних благ на основімаксимально можливої рівності» (2, с.175).
2.Нормативістська (та близька до неї концепція юридичного позитивізму) відноситьправо до нормативних систем суспільства. «Право розглядається як системаправових норм (загальнообов’язкових правил поведінки), які формулюються унормативно-правових актах і нерозривно пов’язані з державою» (4, с.119).Виголошується незалежність права від політики і взагалі від будь-якихпозаправових проявів, в тому числі від такого поняття, як«справедливість». «Оцінюючи в цілому вчення нормативної школиправа, слід наголосити на тому, що воно було ідеалістичним, дуже однобоким.Нормативна школа права намагалася обмежити кругозір юриста виключно правовимипоняттями» (2, с.176).
3. Соціологічна.«Вихідна форма буття права – суспільні відносини; право – порядоксуспільних відносин, що виявляється у діях і поведінці людей. Правом визнаєтьсяйого функціонування, „дія“ у житті, у суспільних відносинах, щосклалися і складаються… Тут його знаходить законодавець (і закріплює внормативно-правових актах) або суд (і закріплює у формі судовогопрецеденту)» (6, с.252).
На ідеї об’єднанняідей трьох класичних шкіл (юридичний позитивізм, теорія природного права,соціологічна юриспруденція) заснована інтегральна (або комунікативна,примирлива) теорія права. На сьогодні це найбільш поширений підхід.
Вище розглянутоосновні сучасні наукові концепції праворозуміння. Але існують і інші теоріїправа, зокрема: теологічна, історична, психологічна, реалістична, теоріясолідаризму, інституціалізм, марксистсько-ленінська теорія права.
Психологічнатеорія (представниками якої є Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп та ін.) визнаєправом конкретну психологічну реальність – правові емоції людини. Останніносять імперативно-атрибутивний характер і поділяються на:
· переживанняпозитивного права, яке встановлене державою;
· переживанняінтуїтивного, особливого права.
Інтуїтивне правовиступає регулятором поведінки людей, тому розглядається як реальне дієвеправо.
Багато років натериторії нашої держави панував марксистський підхід. «У юридичній науціСРСР в силу домінування вузько нормативного розуміння права воно визначалось яксукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою, що тримаються напримусовій силі держави» (7, с.235). Визначальними рисами такогоправорозуміння є «проголошення верховенства держави над правом,ототожнення права з законом, проголошення його повної залежності від держави…»(2, с. 179).
На змінувсепоглинаючому марксизму-ленінізму в науку прийшов інтегративний підхід — плюралізмтеорій, концепцій, доктрин, вчень, що знайшло своє відповідне відображення і вправознавстві, що сьогодні характеризується різноманітністю підходів увизначенні сутності, змісту, форм існування права.
Наявність плюралістичногопідходу до розуміння права об’єктивно зумовлена тим, що право тісно пов’язане зіншими соціальними явищами: державою, політикою, економікою, культуроюсуспільства. Кожен окремий випадок виявляє право з якогось одного боку, томуцілісна його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізубагатоманітних зв’язків права з соціальною дійсністю.
Всі ці підходи мають своїпереваги і недоліки, “їх поява і розвиток обумовлені природним розвиткомлюдського суспільства і засвідчують необхідність і соціальну цінність права вжитті людей” (3, с. 15).
Отже, якщоузагальнити, то майже всі автори визначають право як сукупність визнаних уданому суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності тасправедливості, що регулюють конфлікти і злагоду у людських взаємовідносинах.
На базі різнихпоглядів і підходів до права склалися різні правові школи і напрямки в дослідженніправа. «Класичними» можна вважати три концепції праворозуміння:природно-правову, нормативістську і соціологічну. На ідеї об’єднання ідей трьохкласичних шкіл заснована інтегральна теорія права, яка на сьогодні є найбільшпоширеним підходом.
2. Сутністьправа
2.1.Основні аспекти визначення сутності права
Сутність – цевнутрішній зміст предмета, який виражається в єдності всіх його багатоманітнихвластивостей і відносин, це є сенсом, суттю явища, сукупністю елементів цілого.
Сутність права –це «внутрішній зміст права як регулятора суспільних відносин, якийвиражається в єдності загальносоціальних і вузько класових (групових) інтересівчерез формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості»(6, с. 255).
У сутностіпредмета, явища відображається їх внутрішній зміст, який знаходить свій вираз уєдності основних властивостей.
Звичайно,вивчення сутності права залежить від кута зору, під яким воно (право)розглядається. Більшість дослідників зосереджують увагу на одному важливомумоменті сутності права – державній волі.
С.Лисенков,наприклад, стверджує, що визначення сутності права як важливого і складногоявища у кінцевому підсумку полягає у визначенні його соціальної ролі.
Сучасний підхіддо пізнання сутності права передбачає «врахування не тільки державної воліяк такої, а й інших якостей та явищ, синтезованих сутністю: норм, функцій тощо.Сутність права взагалі не може бути розкрита однією категорією, її можнапізнати і виразити лише за допомогою системи категорій, що відтворюють дійснуприроду та історію права» (7, с. 288).
Сутність праваполягає в тому, що «воно є: 1) владним нормативним регулятором суспільнихвідносин і поведінки людей, узгодження їх інтересів, примирення конфліктів; 2) виразникомміри свободи в суспільстві відповідно до рівня його соціально-економічногорозвитку (в ідеалі ця міра свободи повинна бути справедливою та рівною)» (6,с. 255).
Відповіднопоняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:
· регулятивно-компромісна:забезпечує порядок, соціальне примирення, соціальну стабільність (існує позачасом і поза простором);
· ціннісно-нормативна:забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі).
У будь-якомусуспільстві з формальної точки зору право виступає владним нормативнимрегулятором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпеченняпорядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних прошарків ігруп шляхом досягнення згоди і компромісу між ними. Право не могло б виконуватирегулятивної і охоронної функцій, якби йому об’єктивно, за природою, не була надана якість узгодженняінтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу наінтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон,зобов’язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Протерегулювання – одна сторона сутності права, що забезпечує порядок, основою якогоє впевненість у завтрашньому дні, безпека і надійність існування людини.
Інша сторонасутності права – якість правопорядку. Право – складова частина оцінногомислення, за допомогою якого люди і їх об’єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретнихситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонамиоцінного мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості яквищої мети. Будь-яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації,зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуаціясвободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає –значить, одержує підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскількисприяє встановленню правового порядку, через який забезпечується право ісвобода. От чому інша сторона сутності права знаходиться в сфері оцінного мислення:встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактніоцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність.При цьому в нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівністьвиражаються в тій мірі, у якій їх здійснення можливе за допомогою різноманітнихюридичних засобів відповідно до справедливості.
Право не слідрозглядати як деяке стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством,що розвивається і змінюється, залежить від його етнокультурних особливостей,відображає існуючі в ньому зв’язки і тенденції. Сутність права менше підданазмінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства,викликають насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в змінісутності права, визнавати за нею лише якості статичності і незмінності навідміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається,перш за все, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи, рівності,втіленням справедливості (соціальний, історичний аспект, що змінюється) іправом як регулятором суспільних відносин (юридичний, постійний, незміннийаспект).
Оскількисправедливість – конкретно-історична категорія, то й її вияв у свободі є різнимв давній, середньовічний, новий і новітній періоди історії. Так, при феодалізміміра свободи і рівності була однією для пана, іншою – для кріпака (несвобода,відсутність рівності – формальної і фактичної, тобто несправедливість). Незавжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх мірасвободи. Наприклад, кріпосне право закріплювало положення несвободи селянина.Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободикріпака і пана – різна. За суттю, кріпосне право – це вираження через законсвободи пана. Усяке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, хоч цясвобода і може бути однобічною, мати характер привілеї однієї особи, перевагоднієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через право як системунорм, виданих державою, виражається воля пануючого класу, свавілля панів інесвобода селян. Кріпаки віднесені не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них незастосовується принцип правової рівності.
Таким чином, усутності права поєднані два людські начала – порядку і свободи (справедливості,рівності), де свобода – історично змінювана категорія, зумовлена менталітетомнароду, правовою культурою етнічних спільностей.
Можна визначититакі підходи до розуміння сутності права (за 6, с.257):
— класовий –право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, щовисловлюють волю економічно пануючого класу;
— загальносоціальний – право розглядається як загальновизнаний компроміс міжрізними групами, соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів яксуспільства в цілому, так і окремих його суб’єктів.
Вважається, що ціаспекти складають єдину, хоч і внутрішньо суперечливу сутність права якрегулятора суспільних відносин. Лише на різних етапах історичного розвиткуправа якийсь з них є пріоритетним. Наприклад, у рабовласницькому, феодальному,буржуазному суспільствах (приблизно до кінці ХІХ століття) провідним бувкласовий інтерес. У сучасному цивілізованому суспільстві у праві переважає загальносоціальнийінтерес.
2.2.Принципи права
Сутність івластивості права розкриваються через його принципи.
«Принципи права –основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і маютьвищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, щовисуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціальногокомпромісу» (6, с. 258).
Принципи права –це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право і одночасновектор, що визначає напрямок його розвитку. Принципи служать нормативнимиосновами права, що покладені в його зміст, виступають як орієнтири йогоформування, відображають його сутність і основні зв’язки, які реально існують у правовійсистемі. У принципах зосереджений світовий досвід розвитку права, досвідцивілізації. Принципи права можуть бути прямо сформовані в законодавчих актахчи виникати із загального змісту таких актів, зумовлювати тим самим напрямкиправотворчої, правозастосовної та іншої юридичної діяльності.
Призначенняпринципів права:
· здійснюватиузагальнене закріплення основ суспільного ладу;
· забезпечуватиоднотипне формулювання норм права;
· забезпечувативплив на суспільні відносини через правове регулювання та інші види правовоговпливу.
Принципи правамають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства,результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втіленнядемократичної і гуманістичної традицій. Не дивно, що ряд принципів висловленолатинською мовою. Багато принципів, що вироблені у минулому, увійшли дослівно взаконодавчі акти, інші спадкоємно використовуються в судовій практиці.
Залежно від рівнярегульованих суспільних відносин принципи права можна поділити назагальнолюдські та національні.
Загальнолюдські(міжнародні, загальноцивілізаційні) принципи права діють у межах міжнародногоправопорядку, визначаються досягнутим рівнем розвитку людства.
Це такі принципи:
· гуманізму– реалізується через повагу і захист основних прав людини;
· юридичноїрівності – відбивається в принципах єдності прав і обов’язків, а також взаємноївідповідальності держави і особи;
· свободи –реалізується через можливості вибору суспільного ладу і форми правління,варіанта поведінки та ін.;
· демократизму– реалізується через вираження в ньому свободи народу;
· справедливості– реалізується через пропорційність вкладеного й отриманого в усіх формахжиттєдіяльності людини і їх правового забезпечення;
· законностіреалізується у виданні законів, які відповідають праву, суворому виконаннюприписів законів усіма громадянами і посадовими особами.
Зазначеніпринципи закріплені в міжнародних правових документах (наприклад, у Статуті ООНвід 26.06.1945, у Заключному Акті наради з безпеки і співробітництва в Європівід 01.08.1975 та ін.). Вони широко впроваджуються у внутрішньодержавнупрактику багатьох країн світу.
Національні(внутрішньодержавні) принципи діють у межах національної правової системи,визначають її якісні особливості. Їх «набір» має відмітні ознаки в різнихправових системах, що залежить від правової традиції, на якій заснована правовасистема, і від рівня її демократичності. Способи їх появи: 1) закріплюються взаконі, тобто легалізуються; 2) виводяться зі змісту і сенсу законодавства; 3)формулюються юридичною практикою.
За сферою діїнаціональні принципи права поділяються на (за 6, с.261):
· Загальноправові(загальні, основні) – властиві всій національній правовій системі (верховенствоправа, законність, рівність перед законом, взаємозв’язок прав і обов’язків,взаємна відповідальність особи і держави, відповідальність за вину). Діють увсіх галузях права. До основних принципів права можна віднести правовіпрезумпції і аксіоми.
· Міжгалузеві– властиві декільком спорідненим галузям права (принципи гласності тазмагальності сторін судового розгляду – в кримінально-процесуальному іцивільно-процесуальному праві; принципи недоторканості власності, свободиекономічної діяльності, свободи договору, необхідності конкуренції і заборонимонополізації – в підприємницькому і банківському праві). Оскільки такіпринципи, як правило, знаходять однакове вираження в нормах декількох галузейправа, більшість принципів права є міжгалузевими.
· Галузеві– властиві конкретній галузі права, підкреслюють її особливості (принципрівності сторін у майнових відносинах – у цивільному праві; рівності держав,поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави таін. – у міжнародному публічному праві; взаємності – у міжнародному приватномуправі).
· Підгалузеві– властиві конкретній підгалузі права (принцип банківської таємниці – убанківському праві; принцип безперервності і невичерпності використання лісовихресурсів – у лісовому праві).
· Інституційні– властиві конкретному інституту права (наприклад, принципи загальності ірівності виборів при таємному голосуванні – інституту виборчого права; принципвиконання судових і нотаріальних рішень державними виконавцями – інститутувиконавчого провадження).
О.Скакун виділяєтакож регіонально-континентальні принципи права, які діють у межах декількохнаціональних правових систем, що створили міждержавні об’єднання на континентахсвіту (6, с.260). Вони, як правило, збігаються із загальнолюдськими принципами.
2.3.Функції права
Сутністьправа конкретизується і проявляється через його функції. Функції права – основні напрямки ісистема способів впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування.
Функції праваподіляються на загальносоціальні і юридичні.
Дозагальносоціальних функцій права належать зокрема:
· гуманістична– охорона і захист прав людини;
· організаторсько-управлінська– забезпечення можливості окремих соціальних суб’єктів розв’язувати певнісоціальні проблеми, допомога в організації загальних зусиль людей длядосягнення загальнолюдських цілей;
· інформаційна(комунікативна) – інформування громадян про напрямки регулювання суспільнихвідносин, їхні права, обов’язки та відповідальність;
· орієнтаційна– орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінкуправа і готовність діяти відповідно до його норм;
· виховна –формування у людей певного світогляду, виховання зразків правомірної поведінки;
· гносеологічна– право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностейрозвитку суспільства, основних культурних надбань тощо.
До юридичнихфункцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) і охоронну.
Регулятивнафункція права – функція упорядкування суспільних відносин, визначена лініяповедінки людей, наділення їх певними правами і обов’язками.
Регулятивнастатична функція права – функція упорядкування суспільних відносин шляхомзакріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів іпосадових осіб (наприклад, норми конституційного права про право на відпочинок,освіту та ін.). Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, якіспричиняють правовідносини пасивного типу.
Регулятивнадинамічна функція права – функція забезпечення активної поведінки суб’єктівправа (наприклад, покладання обов’язку платити податки, відбувати військовуповинність). Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняютьправовідносини активного типу.
Охоронна функціяправа – функція встановлення і гарантування державою заходів юридичного захистуі юридичної відповідальності, порядку їх покладання і виконання, що має на метівитіснення шкідливих для суспільства відносин і охорону позитивних.
Охороннакомпенсаційна – функція відшкодування заподіяної шкоди (збитку) потерпілому.
Охороннавідбудовна – функція відновлення колишнього правового стану.
Охороннаобмежувальна – функція обмеження прав суб’єктів з метою зрівноваженняпротилежних інтересів.
Охоронний впливправа здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а такожрегулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних прав і забезпечення соціальної справедливості. Вінвиражається у визначенні заборони на вчинення протиправних діянь, встановленніюридичних санкцій за вчинення таких діянь, застосуванні юридичних санкцій до осіб,що вчинили правопорушення.
2.4.Цінність права
Під цінністюправа розуміється його здатність служити метою і засобом задоволення науковообґрунтованих, соціально справедливих загальнолюдських потреб і інтересівгромадян та їх об’єднань.
Основними виявамицінності права (за 6, с. 264) є соціальна, інструментальна і особистіснацінність.
Соціальнацінність права виражається в здатності:
· розвиватиті відносини, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому(ринкова економіка, багатопартійна політична система, демократична виборчасистема);
· вноситистабільність і порядок у суспільні відносини;
· забезпечуватинадійність соціального захисту громадян;
· вирішуватипроблеми в суспільстві за допомогою правових засобів.
У суспільстві, вумовах цивілізації, немає такої іншої системи соціальних норм, що змогла бзабезпечити доцільне регулювання економічних, державно-політичних,організаційних та інших відносин, реалізуючи при цьому демократичні, духовні іморальні цінності. Забезпечуючи простір для упорядкування свободи і активності,право служить чинником соціального прогресу.
Проголошеннядемократичної, соціальної, правової держави в Україні є показником визнаннясоціальної цінності права. Соціальну цінність має Конституція України, щонаділена вищою юридичною силою в ієрархії нормативних актів і в системі джерелправа, закріплює цінності та ідеали конституціоналізму, установлює межівтручання державної влади в особисті і суспільні відносини громадян.
Інструментальна(службова) цінність права – один з виявів його загальносоціальної цінності –полягає в тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом длявирішення різноманітних завдань, у тому числі для забезпечення функціонуваннясоціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та іншихсоціальних благ.
Йогоінструментальна цінність полягає у тому, що:
· правочерез його засоби (на макрорівні – правові норми, нормативні приписи,правовідносини, акти реалізації прав і обов’язків, акти застосування права,акти офіційного тлумачення права; на мікрорівні – дозволи, зобов’язання,заборони, заохочення, рекомендації, покарання та ін.) використовується різнимисуб’єктами соціального життя – державою, церквою, громадськими об’єднаннями,комерційними організаціями, громадянами;
· відповіднодо права люди погоджують свою поведінку, розмежовують цінності і антицінності;
· правозберігає накопичені цінності – закріплює їх, інформує про них, створює їхієрархію, інвентаризує і перерозподіляє, охороняє і захищає.
Особливістю праваяк інструмента є володіння оптимальною нормативністю – обсяг правовогорегулювання повинен відповідати вимогам життя. Надмірність нормативногорегулювання суспільних відносин, як і недостатність, знижує інструментальнуцінність права.
У цивілізованомусуспільстві саме право є одним з головних інструментів, здатних забезпечитиорганізованість і нормальну життєдіяльність, соціальний мир, згоду, зняттясоціальної напруженості, дати орієнтири поведінки людини відповідно доцінностей правової культури суспільства, установити правопорядок.
Особистістацінність права як соціального явища полягає в тому, що право має глибокийособистісний зміст, оскільки виражає справедливу міру свободи і виступає якрівна міра свободи. У цій якості право може надавати людині, комерційним інекомерційним організаціям простір для свободи, активної діяльності й у той жечас виключати сваволю і свавілля, тобто служити гарантом вільного, гідного ібезпечного життя. Соціальна свобода, не пов’язана правом, поза правом, може переростати у сваволю чиновників інесправедливість для більшості людей. Право виступає силою, яка в змозіпротистояти беззаконню, відкрити особі доступ до благ, зняти суперечності міжособистою свободою і соціальним добробутом, виступити діючим способомсоціальної захищеності людини. У цьому проявляється гуманістичний характерправа.
Отже, враховуючивикладене, є підстави для висновку про те, що сутність права полягає в тому, щовоно є соціальним регулятором, особливою мірою свободи, ґрунтується нанадбаннях розвитку людської цивілізації і культури, виступає критеріємвизначення суспільної корисності (правомірності) чи небезпечності(неправомірності) поведінки людей та їх об’єднань.
3.Зміст права
Під змістом праварозуміють «всю сукупність правових приписів, за допомогою якихздійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичніправа, обов’язки та заборони» (3, с. 25).
Приписи повиннізакріплювати можливу (права), обов’язкову (обов’язки) поведінку суб’єктів,порядок здійснення цієї поведінки, а також негативні наслідки, що наступають вразі невиконання або неналежного виконання встановлених правил.
«Правовіприписи, якими встановлюються конкретні дії, що їх можуть або повинні вчинятипевні суб’єкти, утворюють матеріальну сторону (аспект) змісту права. Ті жприписи норм права, які встановлюють порядок, процедуру здійснення конкретнихправ і обов′язків або правові наслідки їх невиконання, становлятьфункціональну сторону (аспект) змісту права» (4, с. 124).
Розрізняють двавиди змісту права: соціально-політичний (економічна, політична, класовасутність та спрямованість права) та спеціально-юридичний (характеризує право якспецифічне утворення, соціальний інститут, необхідний для належного функціонуваннясуспільства).
Протягом сторіч упошуках змісту права розроблялися різні теорії стосовно права та правових норм,які здебільшого передбачають дуалістичний підхід, тобто поділ права на парнікатегорії. Наприклад, такі:
1) Природне та позитивне право.
«Позитивнеправо … виходить від держави, виражено в писаних нормах, міститься внормативно-правових документах: законах, актах виконавчої влади і місцевогосамоврядування, судових і адміністративних прецедентах, нормативно-правовихдоговорах, правових звичаях.
Природне право …має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки,корениться в самій природі людини. Джерело прав людини – вона сама, її потребиі інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж виступає їх носієм. З цьогопогляду природне право як сукупність прав і обов′язків маєзагальносоціальне, людське походження, а не державне… є основою невід’ємних,природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівнийеквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріпленівони де-небудь чи ні» (6, с.239).
В багатьохдержавах (в тому числі і в Україні) позитивне право ставиться вище природного,і у випадку непорозумінь, конфліктів проблеми вирішуються за правилами інормами саме позитивного, державного права. Але так було не завжди і не всюди.
Наприклад, уКитаї до початку ХХ століття панували природне право, неписані норми етичного,релігійного спрямування, ритуали та звичаї. Приписи закону розглядалися яктакі, що є дуже формалізовані, примусово нав’язані, не здатні зрозуміти всінюанси та фактори життя людини. Закон сприймався радше як засіб залякування аботеоретичний зразок поведінки. Тому у критичних ситуаціях вимагалося вирішуватиконфлікти між собою та йти на компроміси, а не йти до суду чи інших юридичнихзакладів.
2) Соціальне таюридичне право.
Соціальне право –це комплексна галузь права, яка є сукупністю норм, що регулюють суспільнівідносини, які виникають з приводу практичної організації і здійсненнясоціального захисту населення з метою пом’якшення соціальної напруги всуспільстві. Соціальнеправо пов’язане з багатьма галузями права: конституційним (державним),трудовим, цивільним, сімейним, адміністративним, кримінальним тощо.
Предметомсоціального права є захист трудових прав громадян, медичного обслуговування, соціальногообслуговування, обов’язкового соціального страхування, обов’язкового державногострахування і пенсійного забезпечення; соціальний захист окремих категорій осіб(ветеранів, інвалідів, жінок і дітей, військовослужбовців, біженців, осіб, якіпостраждали від наслідків чорнобильської катастрофи, посадових осіб різнихкатегорій тощо), які проживають (перебувають) на території України і якіпотребують соціального захисту; створення і організація діяльності органів соціальногозахисту.
Є й інша думкастосовно цієї категорії. О.Скакун стверджує, що «соціальне(загальносоціальне) право випливає безпосередньо із громадського життя і незалежить від держави. Воно існує у вигляді звичаїв, традицій, природних прав,моральних та інших соціальних норм, правосвідомості…» (6, с.240).Наприклад, право на подяку за допомогу, право першості у черзі, право жінки чилітньої людини на поступання їй місцем у транспорті.
Юридичне право(спеціально-соціальне) є «наслідком державної діяльності, втіленнямволевиявлення держави. Це – приписи законів; принципи і норми ратифікованихміжнародних договорів; судові рішення, що стали прецедентами; санкціонованіправові норми-звичаї та ін.» (6, с. 240).
3) Публічне таприватне право.
«Публічне право — це система правових норм, щоврегульовують відносини між державними органами, а також між державою та особою і суспільством, які складаються в процесі організації та здійснення державної влади. До публічного права відносяться такі галузі як конституційне право, адміністративне право, фінансове право, кримінальне право, екологічне право, конституційне процесуальне право, адміністративнепроцесуальнеправо, кримінальне процесуальне право, кримінальне виконавче право.
Приватне право — це система правових норм, щоврегульовують відносини між приватними фізичними та юридичними особами. До приватного права відносяться такі галузі як цивільне право, сімейне право, житлове право, трудовеправо, господарське право, земельне право, цивільне процесуальне право, господарське процесуальне право» (5, с. 116).
4) Об’єктивне та суб′єктивне право.
«Об′єктивне право – нормативний регулятор, який є системою загальнообов’язкових,формально визначених норм, що служать критерієм правомірності чинеправомірності поведінки особи, юридичною основою, на підставі якої визначаєтьсянаявність або відсутність у особи юридичних прав та обов′язків.
Суб’єктивне право– вид і міра можливої поведінки суб’єкта, що підлягає забезпеченню та охороні збоку держави» (3, с. 35).
Тобто в суб’єктивномусенсі право – це ступінь свободи дій кожної окремої людини. Адже застосуванняправа до кожного окремого випадку супроводжується переходом від об’єктивногоправа до суб’єктивного, тобто коли правова норма стосується конкретної ситуаціїі реалізується у поведінці суб’єкта.
Отже, зміст права– це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов’язки певнихсуб’єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чипорушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, щовизначають процедуру реалізації цих прав і обов’язків (функціональний аспект).
Висновки
Незважаючи насуперечливість і різні наукові уявлення про право, всі вчення про правооб’єднує низка загальних положень:
— право єсоціальне явище, без нього неможливе існування цивілізованого суспільства;
— право внормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості,служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його прошаркам чисоціальним групам, відображати інтереси і потреби кожної особи;
— право є міроюповедінки, яка встановлена і охороняється державою.
Існуючі підходидо розуміння права висвітлюють його тільки в певних аспектах, тому комплекснухарактеристику права можна надати лише шляхом всебічного вивчення йогобагатоманітних зв’язків з соціальною дійсністю.
Сутність права –це внутрішній зміст, сукупність основних властивостей права як регуляторасуспільних відносин, що виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення мірисвободи, рівності та справедливості.
Зміст права – цезакріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов’язки певнихсуб’єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чипорушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, щовизначають процедуру реалізації цих прав і обов’язків (функціональний аспект).
Визначеннятерміну «право» нерозривно пов’язане з праворозумінням, тобтоправовим світоглядом кожної людини. Це питання дуже важливе, складне ібагатоаспектне. Воно завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а йфілософів, соціологів, психологів. Воно повинно бути в центрі уваги і вУкраїні, де, з одного боку, конституційно проголошена правова держава, принципверховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобтоспроби вирішувати певні питання всупереч праву.
Списокнормативних джерел та літератури
І.Нормативні акти
1. КонституціяУкраїни. – Х.: Консул, 1996. – 48 с.
ІІ.Книжкові видання
2. Загальнатеорія держави і права / За ред. проф. М.В.Цвіка, доц… В.Д.Ткаченка, проф.О.В.Петришина. – Харків: Право, 2002.
3. КельманМ.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами):Підручник. – К.: Кондор, 2002. – 353 с.
4. ЛисенковС.Л. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. – К.: Юрисконсульт,2006. – 355 с.
5. Правознавство:Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А.Ю. Олійник, О. О. Лідопригора / За редакцією В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія.- Київ: Юрінком Інтер, 2006. – 748 с.
6. СкакунО.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків:Еспада, 2006. – 776 с.
7. Теоріядержави і права. Академічний курс: Підручник / За ред… О.В.Зайчука,Н.М.Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
8. Явич Л.Сущность права. – Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1985. – 353 с.
ІІІ.Публікації у періодичних виданнях
9. Бурлай Є.До питання про функції права // Вісник академії правових наук України. – 2005.- №3. – С.31-41.
10. МірошниченкоМ. Право: терміно-поняття, поняття, категорія // Право України. – 2006. -№3. –С.29-31.
11. Плавич В.Феномен права та його розуміння на сучасному етапі суспільного розвитку //Юридична Україна. – 2005. — №1. – С. 4-7.