Поняття злочину причетність до злочину

Реферат з правознавства.
Поняття злочину, причетність до злочину.
1. Поняття злочину та його ознаки.
Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для особи, що вчинила його, — покарання, є наріжним, визна­чальними поняттями кримінального права. Визначення по­няття злочину дасться як у законодавстві, так і в теорії кримінального права.
Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціаль­но-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціальне небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.
Визначення поняття злочину в кримінальному законо­давстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття криміналь­ного закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочи­ну — його передбаченість кримінальним законом (злочин — це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність — властивість заподіювати шкоду об’єктам, взя­тим під охорону держави.
Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в 1992 p., визначення поняття злочину взагалі не дається, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які засто­совуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки. Кри­мінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня 1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу («Пояснення термі­нів») визначає: “(1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одно-
кримінальному законодавстві визначення поняття «злочин­ний акт» не дасться, а в кримінальних кодексах окремих штатів такі визначення с. Так, у п. 1 § 10.00 КК штату Нью-Йорк посягання визначається як поведінка, за яку покарання тюремним ув’язненням на строк чи штрафом передбачене будь-якою нормою цього штату чи взагалі будь-якою нормою права, місцевим правом або ордонансом органу політичної влади даного штату, або будь-яким на­казом, правилом чи інструкцією, які прийняті будь-якою урядовою установою у відповідності до наданих їй для цього повноважень. У § 15-109 КК штату Айдахо злочином або публічним кримінальним правопорушенням визна­чається дія, вчинена всупереч будь-якій нормі права, яка забороняє чи зобов’язує її вчинити, і за яку призначається одна з наступних санкцій: 1) смертна кара; 2) позбавлення волі; 3) штраф; 4) відсторонення від посади; 5) позбавлен­ня права займати в даному штаті посаду, що користується повагою, довірою чи приносить прибуток. У наведених визначеннях вказується на дві ознаки злочину: протиправність та караність. У Кримінальному кодексі Китай­ської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: «Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну ціліс­ність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будів­ництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а також інші суспільне небезпечні дії, за які в Кодексі пе­редбачене кримінальне покарання, є злочинами». У Кримі­нальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття зло­чину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: «Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспіль­ство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для запільного морального духу суспільства»,
У ст. 14 нового Кримінального кодексу Російської Феде­рації, який набрав чинності з 1 січня 1997 р, дається таке визначення поняття злочину; «Злочином визнається винно вчинене суспільне небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання», тобто у цьому визначенні вказуються чотири ознаки злочину: суспільна небезпеч­ність, протиправність, винність і караність. Визначення по­няття злочину в Кримінальному кодексі Російської Феде­рації за змістом є відтворенням поняття злочину, що міс­титься в ст. 8 прийнятих 2 липня 1991 р. Основ кримі­нального законодавства Союзу РСР і республік: «Злочином визнається вчинене винно суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання».
Визначення поняття злочину, яке дається в теорії кри­мінального права, повинно грунтуватись на його законо­давчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне (нау­кове) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні по­няття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окре­мим ученим (групою вчених), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке «консерва­тивне», як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умо­ви життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.
У Кримінальному кодексі України 1960 р. поняття зло­чину дається в ст. 7, відповідно до якої: «Злочином виз­нається передбачене кримінальним законом суспільне не­безпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну сис­теми, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок».
У цьому визначенні названо дві ознаки злочину: проти­правність (протизаконність) — формальна, нормативна ознака, та суспільна небезпечність — матеріальна ознака, тобто в ст. 7 дається матеріально-формальне визначення поняття злочину. В теорії кримінального права обов’язковими ознаками злочину, здебільшого, також називають винність і караність або лише винність. Проектом Кримінального кодексу України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України, у визначенні поняття злочину пропонується вказати на три його ознаки: суспільну небезпеку, забороненість кримінальним законом і винність.
Для визначення поняття злочину достатньо було б вка­зати лише його формальну ознаку — передбачення кримінальним законом, Проте вказівка лише на цю ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець визнає ті чи інші діяння злочинами, а тому у визначенні поняття злочину має бути вказана і його матеріальна озна­ка — суспільна небезпека, — яка свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.
Об’єктивно суспільне небезпечне діяння може бути ви­знане злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). У ст. З КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлюва­лася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (без­діяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов’язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи. Винність — одна з найважливіших ознак злочину, але не самостійна ознака, а така, що характеризує суспільну небезпечність діяння, тобто є структурним елементом суспільної небезпечності.
Під караністю суспільне небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передба­ченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила такс діяння. Отже, караність діяння не означає, то особі, яка його вчинила, обов’язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж по­карання буде призначено інше, більш м’яке, чи призначе­но умовно або з відстрочкою його виконання, У такому разі караність діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосуван­ня визначеного санкцією норми покарання. Караність суспільне небезпечного діяння є ознакою злочину, але ви­знавати її самостійною ознакою немає потреби, оскільки кримінально-правовою нормою, в якій формулюються ознаки складу конкретного злочину, одночасно визна­чається і покарання чи — альтернативно — кілька пока­рань, що можуть бути призначені особі, визнаній винною у вчиненні злочину. У чинному кримінальному законодавстві України відсутні норми, якими б не було передбачене і можливе покарання, тобто передбаченість діяння кримі­нальним законом (протиправність) означає одночасно і ка­раність такого діяння. Караність — не самостійна ознака злочину, вона є структурним елементом його іншої обов’язкової ознаки — протиправності. Протиправність злочину одночасно означає і його караність.
Визнання самостійними ознаками злочину винності і ка­раності допустиме (можливе), але недоцільне, оскільки у понятті мають вказуватися необхідні й достатні для визна­чення його сутності ознаки, тобто воно повинно бути ла­конічним. Включення до поняття інших ознак, які лише конкретизують його обов’язкові, необхідні ознаки, робить його громіздким. Таким чином, винність і караність є структурними елементами, відповідно, суспільної небезпечності і протиправності діяння, а тому визнання їх самостійними ознаками злочину не обов’язкове, хоча й допустиме.
Суспільна небезпечність діяння — це, перш за все, його об’єктивна властивість заподіювати шкоду або ж створюва­ти загрозу заподіяння шкоди тим об’єктам, які охоро­няються законом, у ньому виявляється негативне ставлен­ня особи до таких об’єктів, а іноді в цілому до панівних у суспільстві відносин.
Під діянням у теорії кримінального права розуміється не просто зовнішній прояв поведінки особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під контролем свідомості й волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Поділ суспільне небезпечного діяння на об’єктивну і суб’єктивну сторони мас умовний характер, тому що реально характер і ступінь суспільної небезпечності злочину визначаються об’єктивною стороною — характером і розміром заподіяної шкоди, способом дії та іншими об’єктивними ознаками, а також суб’єктивною стороною — ступенем усвідомлення заподіяння шкоди, активністю волі, мотивами і цілями поведінки особи, які поєднуються.
Суспільне небезпечне діяння в кримінально-правовому розумінні — це об’єктивоване назовні ставлення особи до панівного у певному суспільстві правопорядку, яке вияв­ляється у посяганні на нього, внаслідок чого завжди за­вдається шкода певним соціальним цінностям.
Суспільна небезпечність діяння — об’єктивна власти­вість будь-якого правопорушення, включаючи і злочин. Злочином суспільне небезпечне діяння стає тоді, коли сту­пінь і характер його небезпечності для панівних у суспіль­стві відносин змушують законодавця вести з ним боротьбу кримінально-правовими заходами, тобто коли криміналь­ним законом воно визнається злочином.
Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об’єктивними ознаками, а й суб’єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній із цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спря­мування на певні об’єкти (основні інтереси, цінності суспільства), тобто як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння.–PAGE_BREAK–
Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії не­осудних, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, не як суспільне небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна небезпечність поділяється на об’єктивну (дії нео­судних і невинні дії) і суб’єктивну (винні дії).
У процесі застосування кримінально-правових норм суспільна небезпечність діяння є критерієм: 1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопору­шень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не с суспільне небезпечними; розмежування зло­чинів як таких); 2) індивідуалізації кримінальної відпові­дальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті (частини, пункту статті) Кримінального кодексу,
Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину, Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким іншим законом. Як уже зазначалося, в чинному кримі­нальному законодавстві склади конкретних злочинів перед­бачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримі­нальним кодексом, а Указом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. Цей Указ, очевидно, є чин­ним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення особою передбачених ним дій вона в принципі має притягатись до кримінальної відповідальності за цим Указом.
Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу «nullum crimen sine leqe» (немає злочину без вказівки про це в законі). Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.
Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов’язані зі становленням нових економічних відносин, по­роджують появу діянь, які в умовах соціалістичної еко­номіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не можуть визнаватися злочином, незважаючи на їх високу суспільну небезпеку, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону.
Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає, що не допускається застосування кримінального закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче була закріп­лена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: «якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Ко­дексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером».
2. Причетність до злочину.
Заздалегідь не обіцяне переховування злочину може виявлятися у; 1) переховуванні злочинця; 2) приховуванні знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом.
Переховування злочинця (як виконавця, так й інших співучасників злочину) — це надання таким особам схови­ща або засобів пересування для того, щоб вони змогли уникнути переслідування; забезпечення їх чужими чи під-1 робленими документами щодо їх особи або щодо місця їх перебування під час вчинення злочину (для створення алібі), Це може бути і зміна зовнішності злочинця тощо. Приховування знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шля­хом — це приховання всього того, що може мати значення для виявлення злочину і встановлення особи злочинця.
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з вказаних дій, незалежно від того, вдалося чи не вдалося особі, яка його приховувала, досягти своєї мети.
Приховування злочину передбачає наявність прямого умислу. Винний усвідомлює, що він переховує злочинця або приховує злочин, і бажає діяти таким чином для досягнення своєї мети — перешкодити правоохоронним ор­ганам виявити злочинця чи розкрити злочин. Для наяв­ності складу цього злочину необхідно також встановити, що суб’єкт усвідомлював, який конкретно злочин він при­ховує. Наприклад, якщо особа вважає, що вона приховала розбій, хоча потім з’ясовується, що фактично був прихова­ний бандитизм, то вона буде відповідати за приховування розбою, а не бандитизму. У випадках, коли заздалегідь не обіцяне приховування злочину стає спеціальною метою вчинення особою іншого злочину, такого, приміром, як завідомо неправдивий донос, завідомо неправдиве показан­ня, перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду, примушування їх до відмови від дачі показань, то така особа підлягає відповідальності відповідно за статтями 177, 178, 180. Особа, яка зберігала чуже майно в своєму помешканні, але не усвідомлювала того, що таке майно здобуто злочинним шляхом, не може відпо­відати за вчинення злочину.
Заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, передба­чених ст. 186, не потребує додаткової кваліфікації за недо­несення про злочин за ст. 187, оскільки недонесення в цьому випадку є частиною злочину, яким є приховування.
Суб’єктом такого злочину може бути як приватна, так і посадова особа. Вчинення цього злочину посадовою особою шляхом використання свого посадового становища створює сукупність злочинів, передбачених ст. 186 і ст. 165.
Недонесення про злочин. Своєчасне розкриття злочинів і виявлення їх винуватців має дуже важливе значення в боротьбі зі злочинністю. Цьому значною мірою сприяють повідомлення громадян органам влади про відомі їм факти злочинної діяльності. Таке повідомлення є моральним обов’язком кожного громадянина. В окремих випадках не­донесення про достовірно відомий як такий, що готується, або вчинений злочин є юридичним обов’язком, невиконан­ня якого тягне кримінальну відповідальність.
Правова відповідальність за таке недонесення закріплена в ст. 21. У ній говориться, що недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених статтею 187 КК.
У ст. 187 дається вичерпний перелік злочинів, недоне­сення про які є караним. До таких злочинів належить, зокрема, значна кількість злочинів проти держави, розкра­дання державного або колективного майна в особливо ве­ликих розмірах, розбій, умисне вбивство, зґвалтування за особливо обтяжуючих обставин, одержання хабара за обтя­жуючих обставин. Недонесення про інші не перелічені в ст. 187 злочини не визнається злочином.
Об’єктивна сторона недонесення виявляється в бездіяль­ності особи, яка достовірно знає про злочин, що готується або був вчинений, але не повідомляє про це відповідні державні органи. До таких органів належать правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування, органи державного конт­ролю. Це можуть бути також інші установи чи посадові особи, які зобов’язані вжити заходів щодо запобігання вчи­ненню злочину або щодо затримання злочинця.
Стаття 21 КК не визначає терміну, протягом якого слід повідомити про злочин, що готується або вчинений. Обов’язок особи зробити таке повідомлення виникає з мо­менту, коли їй стало відомо про злочин. Такий обов’язок має бути виконаний у реально можливий термін.
Повідомлення про злочин може бути зроблене як в усній, так і в письмовій формі. Відомості можуть стосува­тися самого факту готування або вчинення злочину, часу і місця вчинення злочину, особи (осіб), які вчинили злочин, місць приховування слідів чи предметів злочину тощо.
Сам факт недонесення про злочин утворює склад закінченого злочину. Склад цього злочину буде відсутній, якщо особа була не в змозі (хвороба, стихійне лихо, від­сутність зв’язку або інші причини, що від неї не зале­жать), зробити повідомлення про достовірно відомі їй об­ставини злочину.
Недонесення може бути вчинено як у формі заздалегідь обіцяного недонесення, так і заздалегідь не обіцяного зло­чинцю. Відповідно до чинного закону, недонесення не мо­же бути визнано співучастю в злочині.
Суб’єктивна сторона недонесення характеризується на­явністю прямого умислу. Винна особа усвідомлює, що вона має відомості про злочин, які не викликають у неї сумніву щодо їх достовірності, і не бажає повідомити їх відповід­ним органам. Джерелом таких відомостей може бути осо­бисте спостерігання моменту вчинення злочину, почута розмова співучасників злочину про вчинений ними злочин, відповідні документи, речові докази тощо.
Суб’єктом недонесення про злочин може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16 років. Посадова особа, якщо вона за своїм посадовим становищем мала вжити заходів для недопущення злочину або для затриман­ня злочинця, відповідає за недонесення при наявності усіх інших, необхідних для цього, ознак, за ст. 165 КК.
Правоохоронні органи нерідко не в змозі успішно боро­тися з деякими особливо тяжкими злочинами без допомоги з боку громадян, які знають про певні обставини вчинення таких злочинів. Однак встановлення в кримінальному за­коні правового обов’язку громадян повідомляти державні органи про відомий їм злочин може породити вкрай нега­тивне явище — вимогу, як за часів радянської влади, стежити один за одним. Доносительство тоді було возведе­но майже до рангу громадянської доблесті і заохочувалося, що призводило до моральної деградації суспільства. До­цільно було б декриміналізувати норми про недонесення про злочин. Цим шляхом пішло нове кримінальне законо­давство Російської Федерації, в якому відсутні норми щодо недонесення про злочин.
Потурання вчиненню злочину. Кримінальний кодекс України не містить ні загальних, ні спеціальних норм про відповідальність за потурання злочину. Ця форма причет­ності до злочину відома теорії кримінального права і ви­знається багатьма вченими, але вона не лише спірна, а не має, на наш погляд, достатніх підстав для теоретичного обгрунтування як самостійної правової інституції.
Потуранням вчиненню злочину прийнято вважати, з точки зору тих, хто про це писав, неперешкоджання вчи­ненню злочину особою, яка була зобов’язана і мала мож­ливість відвернути злочин. При цьому підкреслюється, що відповідальність за потурання вчиненню злочину настає лише за ті конкретні злочини, об’єктивна сторона яких може бути виражена в невиконанні особою спеціальних або професійних обов’язків. До таких конкретних злочинів відносять, крім зловживання владою або посадовим стано­вищем (ст. 165), і такі склади злочинів, які передбачені ст. 91 та ст. 167 КК України.
3. Задача.
При цьому слід зазначити, що особи у віці від 14 до 16 років не підлягають кримінальній відповідальності за нео­бережні злочини, крім вбивства з необережності. Деякі злочини, зважаючи на особливі ознаки суб’єкта або особ­ливості їх об’єктивної сторони, можуть бути вчинені осо­бою по досягненні 18-річного віку (статті 72, 208, 208).    продолжение
–PAGE_BREAK–
Оскільки ст. 10 не встановлює відповідальність осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, за злочини, передба­чені статтями 58, 59, ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ст. 69, ч. 2 ст. 71, ч. З ст. 862, ч. 5 ст. 123і ч. З ст. 144, ч. 4 ст. 1876, ч. 2 ст. 189J, такі дії винного, поєднані з убивством або заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень, необхідно кваліфікувати за статтями 93-98, 101-104, ч. 1 ст. 106 чи ст. 189 КК.
Поняття «неповнолітній» та «особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку», що вживаються у ст. 10 і дея­ких інших статтях (24, 25, 53, 117, 208) є ідентичними, оскільки неповнолітніми вважаються особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку.
Особи, які вчинили діяння, передбачені кримінальним законом, у віці до 14 років, а також особи, що вчинили у віці від 14 до 16 років суспільне небезпечні діяння, не вказані в ч. 2 ст. 10, не підлягають кримінальній відповідальності.
Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, пови­нен обчислюватися з моменту вчинення злочину. При при­тягненні неповнолітнього до кримінальної відповідальності його вік встановлюється відповідно до документів про на­родження (число, місяць, рік народження), а при від­сутності таких — на підставі висновку медичної експерти­зи. Особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випад­ках, коли вік обвинуваченого неповнолітнього встановлює судово-медична експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного року, а при визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років слід ви­ходити з пропонованого експертизою мінімального віку цієї особи.
При застосуванні до неповнолітнього міри покарання необхідно враховувати не лише характер і ступінь сус­пільної небезпечності вчиненого злочину, але й особу вин­ного, його психофізіологічний розвиток, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, а також причи­ни, з якими пов’язаний злочин. Зокрема слід мати на увазі, що, відповідно до п. 6 ст. 40, вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом’якшує відповідальність. Пленум Верховного Суду України часто звертає ува­гу судів на те, що не повинні застосовуватися міри кри­мінального покарання до неповнолітніх за окремі незначні правопорушення, які були вчинені як дитячі пустощі, а також за крадіжки у батьків чи інших членів родини, якщо самі потерпілі не зверталися у відповідні органи з проханням про притягнення неповнолітнього до криміналь­ної відповідальності. До незначних правопорушень, що ма­ють характер дитячих пустощів, слід віднести крадіжку фруктів із саду, овочів із городу, угон велосипеда з метою покататися тощо.
До особи, яка вчинила у віці до вісімнадцяти років злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, суд може, у відповідності до ч. З ст. 10, застосувати примусові заходи виховного характеру, що не є кримінальним пока­ранням. Визнання злочину таким, що не становить великої суспільної небезпеки, залежить від сукупності умов його вчинення, зокрема об’єкта посягання, способу його вчинен­ня, стадії вчинення злочину, форми вини, мотивів, мети винного, тяжкості наслідків, які настали або могли наста­ти, тощо. Однак злочин, який віднесено законом до тяжко­го (ст. 7), не може визнаватися «таким, що не становить великої суспільної небезпеки».
До неповнолітнього, який вчинив такий злочин, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, передбачені ст. 11.
При сумніві щодо наявності розумової відсталості непов­нолітнього, який вчинив суспільне небезпечне діяння, при­значається судово-медична експертиза. Наявність розумової відсталості за певних умов може бути підставою для засто­сування судом до такого неповнолітнього примусових за­ходів медичного характеру.
Відповідно до ст. 11, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років або суспільне небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд мо­же застосувати такі примусові заходи виховного характеру:
1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
2) застереження;
3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або осо­бам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;
4) покладання на неповнолітнього, який досяг п’ятнад­цятирічного віку і має майно або заробіток, обов’язку відшкодувати заподіяні збитки;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчаль­но-виховної установи для дітей і підлітків до його виправ­лення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями.
Суд може також визнати за необхідне призначити не­повнолітньому громадського вихователя у порядку, перед­баченому відповідним Положенням.
Якщо при розгляді кримінальної справи щодо непов­нолітнього, яка надійшла до суду з обвинувальним виснов­ком, буде встановлено, що ним вчинено злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, і підсудний може бути виправлений без застосування кримінального пока­рання, суд ухвалою, а суддя постановою закриває кри­мінальну справу і у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 447 КПК, вирішує питання про застосування до неповноліт­нього одного з примусових заходів виховного характеру, передбачених ст. 11 КК.
Під час провадження попереднього слідства та розгляду судом справи про застосування примусових заходів вихов­ного характеру, крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, підлягають з’ясуванню:
а) вік неповнолітнього — число, місяць і рік народження (з цією метою до справи має бути долучена копія свідоцтва чи актового запису про народження);
б) стан здоров’я та рівень загального розвитку непов­нолітнього (за наявності даних про його розумову відсталість, не пов’язану з душевним захворюванням, слід з’ясувати, чи здатний він повністю усвідомлювати значен­ня своїх дій і якою мірою може керувати ними, для чого в разі необхідності призначається експертиза за, участю спеціалістів у галузі дитячої та підліткової психології, або ж зазначені питання виносяться на вирішення експертів-психіатрів);
в) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього;
г) обставини, що негативно впливали на виховання не­повнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його в злочинну діяльність;
д) ставлення неповнолітнього до вчиненого, навчання чи праці, дані про його сім’ю.
За результатами розгляду справи суддею виноситься по­станова, а судом ухвала. З метою здійснення контролю за виконанням постанови (ухвали) про застосування примусо­вого заходу виховного характеру суд інформує службу у справах неповнолітніх місцевого органу державної виконав­чої влади та місцевого самоврядування.