Контрольна робота
з дисципліни
Основиримського цивільного права
Поняттязобов`язання в римському цивільному праві і його види
Зміст
1. Поняття зобов`язання в РЦП і його види
2. Припинення і забезпечення зобов`язаньу РЦП
3. Вчення про договір у РЦП
4. Казус 6.
Список використаних джерел
1. Поняття зобов`язання в РЦП і його види
Зобов’язання в Риміпозначалися терміном obligatio. За визначенням римського права пізніших часів іза нашими теперішніми уявленнями зобов’язання — це такі юридичні відносини між двомаособами, коли одна особа — боржник -зобов’язана вчинити або утриматися від вчиненняпевної дії, а інша — кредитор — має право вимагати від першої виконання покладеногона неї обов’язку, що випливає з договору або з інших підстав на свою користь.
У житті кожного суспільствазобов’язання виконують різні функції: то вони виступають як юридичні форми майновогообороту, то як каральні заходи за певні порушення особистих і майнових прав. І всеж головна сфера зобов’язань — це майновий оборот, зокрема сфера виробництва, переміщення,розподілу і реалізації товарів, побутового обслуговування населення, охорони здоров’я,культури та освіти й багато іншого. У наш час кожна людина постійно і неодноразововступає в зобов’язальні відносини.
Зобов’язання застосовуютьсяі за межами зазначеної сфери. Особа, котра вчинила злочин, внаслідок якого завдаламайнових збитків іншим особам або організаціям, зобов’язана їх відшкодувати; особа,що здобула без підстав майно за рахунок іншого, зобов’язана його повернути. За негативнідії, які вони заподіяли комусь в шкоду, зобов’язані відповідати також організації,установи.
Усе це свідчить, щосфера застосування і впливу зобов’язань у цивільно-правовому обороті в будь-якомусуспільстві і на будь-якій стадії його розвитку надзвичайно велика. Не дивно, щоу Стародавньому Римі юристи детально розробили процес регулювання зобов’язально-правовихвідносин, договірну і позадоговірну системи. Глибокі й детальні розробки зобов’язальнихвідносин римських юристів надовго пережили своїх творців і були сприйняті пізнішимиправовими системами. Основні положення римського зобов’язального права ще й досізберігають свою життєдіяльність.
Однак саме поняттязобов’язання як загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несеюридичний обов’язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов’язання, вироблялосяримлянами поступово. Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначеннязобов’язання — це правові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає «правунашої держави». Визначення зобов’язання як певних правових пут зв’язаностіне було випадковим. У стародавній період ця обмеженість — пута — не була тількифігуральним виразом. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможногоборжника зв’язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей(срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв’язування, з фізичнихперетворились в юридичні. «Зв’язаність» починає виявлятися у майновійвідповідальності боржника згідно із зобов’язаннями. Отже, зобов’язання розцінюютьсяв римських джерелах як певний правовий зв’язок, який встановлюється у відносинахміж двома особами. Одна з них називається кредитором, оскільки зобов’язання зв’язуєїї правом вимагати, інша сторона називається боржником, оскільки зв’язана не правом,а обов’язком. Становище кредитора і боржника щодо зобов’язань протилежні одне одному,проте відносини між ними не є відносинами субординації, обмеження або підпорядкуванняволі боржника волі кредитора, незважаючи на всю їхню неврівноваженість. Як суб’єктиправовідносин кредитор і боржник, навіть коли мова йде про позику, рівноправні одинодному — у праві, партнерстві, судовому захисті. Саме цього вимагає зобов’язанняза цивільним правом. Зміст зобов’язання надзвичайно різноманітний. Він може полягатив обов’язку дати кредитору якусь річ (dare), щось робити або не робити (facere абоnon facere), щось надати (praestare), в обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду тощо.Усе те, що можливе і не суперечить закону, може бути предметом зобов’язань. Відомийримський юрист Павло з цього приводу писав: «Суть зобов’язання полягає в тому,щоб якийсь предмет зробити нашим… і водночас в тому, щоб зобов’язати іншого,щоб він щось дав нам, зробив для нас або надав нам».
Однак у чистому виглядізобов’язань, де кредитор мав тільки права, а боржник тільки обов’язки, було небагато,і такі зобов’язання дістали назву односторонніх. Прикладом одностороннього зобов’язанняможе служити договір позики, коли кредитор має тільки право вимагати поверненнягрошей, а боржник несе тільки обов’язок повернути своєчасно борг. На практиці переважализобов’язання, в яких кожна із сторін мала певні права і несла відповідні обов’язки.Прикладом двосторонніх зобов’язань можуть бути договори найму речей, купівлі-продажу,доручення та ін. У двосторонніх зобов’язаннях сторони можуть володіти рівними інерівними правами і обов’язками. Якщо сторони володіють рівноцінними правами і обов’язками,то такі зобов’язання називаються синалагматичними.
Будучи правовим зв’язкомзобов’язання у випадку добровільного його невиконання може бути реалізоване в примусовомупорядку шляхом пред’явлення кредитором відповідного позову до боржника. Там же,де немає позовного захисту, немає і самого зобов’язання. Так формалізм і ретельністьримського права вимагали, щоб договори укладалися в точно встановленій формі, якачасто супроводжувалася складною, з численними символічними жестами процедурою. Якщопорушувалась будь-яка з вказаних умов, право на позовний захист не набувався, аце означало, що зобов’язання не виникло.
Разом з тим спостерігалисядеякі специфічні утворення, які римські джерела не визнавали як зобов’язання, алей повністю не відмовляли їм у такому визнанні. Наприклад, раб чи особа, підвладнадомовладиці, за загальним правилом, не були здатними до встановлення зобов’язаннявід імені свого володаря. Подібні зобов’язання у всіх випадках не забезпечувалисяпозовним захистом, за винятком пекулія, в рамках якого необхідний захист надавався.Проте, якщо зобов’язання добровільно виконані власником раба або батьком підвладноїособи, то останні не мали права вимагати повернення виконаного. Отже, подібне зобов’язанняне можна вважати юридично байдужим. Позбавлене позовного захисту, воно не моглобути віднесене до зобов’язань у точному розумінні цього слова. І тому, спираючисьна загальний критерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття- натуральне зобов’язання. Це поняття набуло збірного значення як для зобов’язань,встановлених рабом або підвладним, так і для всіх інших зобов’язань, не наділенихпозовним захистом, але юридично захищених у межах їх добровільного виконання. Узагальному розвитку історії римських зобов’язань розрізняють два історичних простори:старе цивільне право і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічноці простори не відокремлені один від одного різкою межею: початки нового просторупостійно переплітаються з пережитками старого, внаслідок чого сам названий поділмає умовний характер.[7]
Висновки до 1 питання
1. Поняття зобов’язанняяк загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов’язокперед іншою і відповідає за невиконання зобов’язання, вироблялося римлянами поступово.Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов’язання — це правовіпута, які змушують виконувати все те, що відповідає «праву нашої держави».
2. У Законах XII таблицьмістилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв’язували шкурами аболанцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які вінзаборгував.
3. У чистому виглядізобов’язань, де кредитор мав тільки права, а боржник тільки обов’язки, було небагато,і такі зобов’язання дістали назву односторонніх.
4. Спираючись на загальнийкритерій природного права, римські юристи вивели з нього окреме поняття — натуральнезобов’язання. Це поняття набуло збірного значення як для зобов’язань, встановленихрабом або підвладним, так і для всіх інших зобов’язань, не наділених позовним захистом,але юридично захищених у межах їх добровільного виконання. У загальному розвиткуісторії римських зобов’язань розрізняють два історичних простори: старе цивільнеправо і систему пізнішого часу. Але і тут треба зауважити, що хронологічно ці просторине відокремлені один від одного різкою межею: початки нового простору постійно переплітаютьсяз пережитками старого, внаслідок чого сам названий поділ має умовний характер.
2. Припинення і забезпечення зобов`язань у РЦП
Як відомо, боржнику разі невиконання або неналежного виконання умов зобов’язання повинен відшкодуватикредитору збитки. Однак таке відшкодування не завжди було реальним і не завжди задовольнялокредитора, зацікавленого в тому, щоб зобов’язання виконувалось реально і в установленийстрок. Кредитор хоче мати впевненість як в реальному та своєчасному виконанні самогозобов’язання, так і реальній можливості відшкодувати збитки, завдані невиконаннямабо неналежним виконанням зобов’язання. Для нього дуже важливо мати правові засоби,які спонукали б боржника до добровільного своєчасного виконання зобов’язання, оскількиможуть виникнути небажні наслідки.
Римські юристи розробилидосить широку систему правових засобів забезпечення виконання зобов’язань, середяких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.
Застава. Стародавньомуримському праву не було відоме заставне право в його істинному юридичному смислі,хоч потреба в реальному кредиті виникає у будь-якому суспільстві дуже скоро, протеця потреба задовольнялася в інших, хоч і недосконалих, формах. Найстародавнішоюформою такого роду повсюдно є продаж речі з правом зворотного викупу. Особа, якабажає одержати гроші в позику, продає кредитору якусь річ за суму позики з тим,щоб після сплати боргу річ їй була повернута.
Застава в істинномуюридичному значенні виникла тільки в ранній республіканський період, її форми постійновдосконалювались. Найбільш рання форма застави — це фудиціарна угода, яка полягалаось у чому: шляхом манципації або уступки права боржник передавав кредитору в забезпеченняборгу певну річ на праві власності, але передавав з тим, щоб після сплати боргувона була реманципована. Якщо борг не буде сплачений, обов’язок за угодою для кредиторавідпадає і він стає остаточним власником речі. Кредитор міг залишити річ в себеабо продати і коли одержить за неї ціну, більшу, ніж борг, надлишок повертати боржникуне зобов’язаний. Якщо борг було сплачено, а кредитор не бажав річ повертати, тоборжник не мав ніякого позову, проте кредитор вважався безчесним. Лише згодом — преторським едиктом — був встановлений на цей випадок позов — actio fiduciae — особистийпозов інфамного характеру.
Фудиціарна заставає односторонньою: інтереси, яким вона служить, ^винятково інтересами кредитора;прагнення якомога більше забезпечити інтереси кредитора приводить до нехтуваннясправедливими інтересами боржника. Усе це цілком зрозуміло, бо для тих часів кредитніугоди були рідкістю, подією надзвичайною, ознакою економічної крайності, а не звичайнимявищем ділового життя. Природно, що із зміною умов і збільшенням капіталу фудиціарназастава, як рання форма застави, виявилася недостатньою. Кабальні умови фудиціарноїзастави не сприяли розвитку, тому преторська практика вишукує шляхи її вдосконалення.Вдосконалюючи фудиціарну заставу, претор почав давати боржнику в цьому випадку особистийпозов — actio fiduciae, звинувачення за яким, понад відшкодування матеріального,накладало на кредитора моральне безчестя — infamia.
Проте цей позов полегшувавстановище боржника лише частково — всі інші невигідні сторони фудиції залишалисяв силі: найперше — та обставина, що боржник позбавлявся свого права власності; по-друге,якщо кредитор продавав річ, то вона не поверталася до боржника ніколи, а особистийпозов міг виявитися для нього марним (у випадку неспроможності кредитора).
З огляду на це вженезабаром стали вдаватися до застави неформальної, так званої pignus — ручної застави.В разі цієї форми застави боржник просто (без манципації або поступки правом) передававкредитору якусь річ із своїх речей не у власність, а лише у просте володіння (точніше- у держання, але з володарським захистом). Уся забезпечувальна сила такої заставиполягала тільки в тому, що кредитор міг утримувати річ у себе, поки борг не будесплачений. Крім цього, претор забезпечив володіння кредитора самостійним інтердиктнимзахистом не тільки проти сторонніх осіб, але й проти самого заставодавця. Протецей захист був не повним, а становище заставодержця як володільця застави — усталеним.На випадок втрати застави він не завжди міг захистити свої інтереси.
Становище ж боржникав разі ручної застави було вигіднішим, ніж за фудиціарної угоди, і все ж доситьтяжким, бо й вона належно не забезпечувала охорону його економічних інтересів (ітут боржник позбавлявся на деякий час речі). Коли ж предметом застави була земельнаділянка, то, передаючи її у володіння кредитору, боржник позбавлявся можливостіїї обробляти, одержувати доходи, щоб розрахуватися з боргами.
Одержати позику ів той же час утримувати в своїх руках заставлену річ боржник міг лише обхідним шляхом:передавши річ кредитору, він повинен був просити її на умовах прекарія, тобто уволодіння до запитання. Такі прохання про прекарій часто траплялися в пізніший час,про що свідчать Дигести Юстиніана. Однак такий обхідний шлях, навіть у випадку згодикредитора, ставив боржника в повну залежність від нього: в будь-який момент, навітьдо строку сплати боргу, кредитор мав право вимагати повернення речі і тим самимзруйнувати всі господарські розрахунки боржника.[9]
А тим часом розвитокекономічних відносин потребував створення такої форми реального забезпечення, заякої річ, що вважалась заставленою кредитору, до настання строку платежу залишаласьу руках боржника. Особливо значною була потреба в цьому для позики під заставу нерухомості.І вже в класичний період в преторському едикті склалася третя, найбільш розвинутаформа римської застави під назвою іпотека, яка надала становищу боржника більш незалежнийвід кредитора характер і яка зберегла цю назву до наших днів.
Складена під впливомсхідного греко-єгипетського права, ця форма застави залишила предмет і у володінні,і у власності боржника. Це давало йому змогу володіти, користуватися заставленоюріччю, одержувати з неї доходи і швидше погасити свої борги. Кредитору надавалосялише право у випадку невиконання зобов’язання вимагати заставлену річ, у кого бвона на цей час не знаходилася, продати її і з вирученої суми покрити борг, а рештугрошей повернути боржникові.
Слід зазначити, щоспочатку іпотека розвивалася переважно на ґрунті сільськогосподарських ділянок.Для забезпечення своєчасної сплати наймачем боргу (орендної плати) кредитори почаливимагати введення в договорі особливого пункту про те, що все приведене, привезене,вирощене на найманій ділянці не повинно вивозитися з неї боржником, поки не будесплачена заборгованість наймача за договором. Якщо боржник вивозив усе вирощеней привезене, то власнику претор давав спеціальний засіб захисту (інтердикти Славіана).
Поступово ця формазастави земельних ділянок була поширена на всі інші випадки зобов’язань. Після введенняв практику іпотеки як застави, при якій річ не передавалася кредитору і лише в разінесплати продавалася в забезпечення боргу, виникла можливість встановлювати на однуі ту ж саму річ декілька послідовних заставних прав, тобто одну і ту саму річ можнабуло заставити декілька разів, чого не мали права робити раніше. Наприклад, заставившиземельну ділянку вартістю 500 асів у забезпечення боргу 100 асів Тацію, боржникміг заставити цю ж саму річ ще чотирьом особам по 100 асів. Право вимагати продажузаставленої речі визнавалося тільки за заставоприймачем. Усі інші задовольнялисяв порядку черги тим, що залишилося.
Але іноді заставодержцю,який знаходився на останньому місці, було важливо здобути право вирішувати питанняпро продаж заставленої речі, щоб вибрати найбільш вигідний момент для її продажу.Такий заставодержець мав право запропонувати першому заставодержцю задовольнитийого вимоги з тим, щоб зайняти його місце. Перехід першого рангу до особи, яка задовольнилавимогу першого заставодержця, мав назву іпотечної наступності.
Для встановлення заставногоправа спочатку не треба було додержуватись певних формальностей. Однак ця неформальністьвстановлення застави створювала деяку невпевненість у ділових стосунках, оскількиособа, яка хотіла забезпечити своє право заставою, не мала змоги перевірити, чиріч уже не була заставлена. Крім цього, в багатьох випадках заставне право в Римівиникало на законній основі і законні застави мали привілеї перед іншими. Ось чомув період абсолютної монархії був виданий імператорський рескрипт, за яким іпотека,яка встановлювалася письмово, в присутності свідків і прилюдно, мала перевагу наднепублічною іпотекою.[9]
Застава могла бутивстановлена договором, заповітом, судовим рішенням або на основі закону. Припиняласязастава за таких умов: у зв’язку з загибеллю предмета застави; в разі відмови заставодержцявід своєї вимоги, якщо заставодержець став її власником; з припиненням зобов’язання,в забезпечення якого встановлювалася застава, коли заставлена річ продана старшимкредитором і коли заставлена річ продана самим боржником. У разі продажу заставиборжник був зобов’язаний попередити про це покупця, оскільки застава переносиласьна нового власника.
Слід зазначити, щоу всі часи застава виконувала тільки допоміжну функцію. Договір застави укладавсяпаралельно з якимось іншим основним договором як доповнення до нього і мав назвуакцесорний (додатковий). Акцесорний характер договору застави полягає в тому, щовін вступає в дію лише за умови невиконання основного договору. Це є договір з відкладноюумовою — якщо умова не настала, він не діяв.
Заставне право гарантувалокредитору одержати тільки те, на що він має право за його особистою вимогою, забезпечувалойого від збитків, а не приносило йому будь-яких прибутків. Тому, якщо справа доходиладо продажу речі і виручена сума перевищувала борг, кредитор був зобов’язаний надлишокпередати боржнику. Якщо ж виручена сума виявилася нижчою за борг, на недоодержанекредитор зберігав особисту вимогу проти боржника. Отже, заставне право можна визначитияк право кредитора в, разі невиконання боржником свого зобов’язання звернути стягненняна раніше визначену річ, незалежно від того, у кого і де вона знаходиться. Питанняпро те, в якій формі встановити заставу — ручну чи іпотеки — залежало від волі сторін.На противагу пізнішому праву, яке допускало для рухомих речей тільки ручну заставу,а-для нерухомих тільки іпотеку, римське право допускало для всіх речей обидві формизастави.
Завдаток (гр. огга,або orrha). Під завдатком розуміють певну суму грошей або інших цінних речей, якіпередаються одним контрагентом іншому під час укладення договору. Спочатку завдатокслужив тільки доказом того, що договір позики між кредитором і боржником укладений.Згодом завдаток втручається і в інші правовідносини — такі як купівля-продаж, підряд,замовлення тощо. В усіх цих випадках він включався (кредитором і боржником) в рахунокналежного, тобто зачислювався як частина платежу за зобов’язанням. Але за Юстиніанівськимуказом від 528 року завдаток почав виконувати і штрафну функцію, яка полягала упримусі боржника і кредитора до виконання зобов’язання. Наприклад, в разі забезпеченнядоговору купівлі-продажу завдатком покупець втрачав його, коли відмовлявся від виконання.Продавець, який відмовлявся виконати договір, повертав завдаток у подвійному розмірі.Римський завдаток завжди мав значення додаткового договору, який супроводжував основний.
Неустойка. Неустойкоюназивається визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов’язаний був виплатитикредитору у випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання. Це теж додаткова(акцесорна) угода, яка укладалася у формі стипуляції і не виявлялася там, де немала сили й головна угода.
У римському правовомужитті неустойка мала велике значення, її переважно приєднували до таких зобов’язань,розмір збитків яких від невиконання було важко визначити. Якщо не виконувалось головнезобов’язання, кредитор мав право вимагати або виконання головного зобов’язання,або відшкодування збитків від невиконання, або стягнення неустойки. Коли неустойкане покривала збитків, то кредитору надавалося право збитки стягувати додатково — це так звана комулятивна неустойка. Мета неустойки — загрозою штрафу забезпечитисвоєчасне і добровільне виконання зобов’язання.
Інтерцесія (прийняттяна себе чужих боргів). Інтерцесія — договір між кредитором певної особи і третьоюособою, яка приймала на себе борг іншої. У випадку інтерцесії обов’язковим є прийняттяна себе чужого боргу і укладення угоди з кредитором, а не з боржником. Наприклад,А. кредитор, В. боржник, а третя особа С. укладає угоду не з боржником В., а з кредиторомА. про сплату існуючого боргу.[7]
Наведемо деякі ознаки,властиві всім інтерцесіям.
1. Угода про прийняттячужого боргу з повним звільненням боржника від зобов’язання. Така угода укладаласяшляхом стипуляції і літерального контракту і в цьому випадку ми маємо новацію договорів.
2. Угода про прийняттяна себе зобов’язання, яке повинна була прийняти третя (інша) особа. Це можливо втих випадках, коли перша особа позичає гроші для іншої. В позиці зацікавлена третяособа, а не перша, але перед кредитором відповідальність повністю приймає на себеперша особа; кредитор може і не здогадуватися, для кого була взята позика.
3. Угода про встановленнязаставного права на чужий борг. Наприклад, щоб забезпечити повернення боргу громадяниномА., громадянину В., хтось третій заставляє свою річ.
Серед інтерцесійнихугод особливого розгляду потребує порука, яка була в Римі поширеною формою забезпеченнявиконання зобов’язання. Порукою називався договір, яким встановлювалася додаткова(акцесорна) відповідальність.третьої особи (поручителя) за виконання боржникомданого зобов’язання. Встановлена стипуляційним зобов’язанням порука описана відомимюристом Гаєм. Після того, як кредитор задав боржнику запитання і одержав на ньогобажану відповідь, він вимагає такої ж відповіді від «додаткового боржника»,тобто поручителя.
Обов’язки поручителявизначалися угодою сторін, проте вони не могли бути складнішими за головне зобов’язання.Якщо умови поруки були важчими за головний борг, то порука була недійсною.
Призначення порукивимагало надання поручителю засобів, необхідних для повернення зроблених ним витрат,якщо йому довелося задовольнити вимогу кредитора. Такий засіб поручителю був наданийу вигляді «права регресу». Для здійснення права регресу служив позов,який випливав з договору поруки, а згодом — позов на основі закону Петелія (IIIст. до н.е.). За цим законом сплачена поручителем сума стягувалася ним з головногоборжника в подвійному розмірі.
Класичне римське право,підкреслюючи додатковий (акцесорний) характер поруки, не визнавало за порукою субсидіарногохарактеру, тобто не вважало відповідальність поручителя запасною, допоміжною, якапоставала лише тоді, коли кредитор був неспроможний одержати з головного боржникаНавпаки, кредитору, який не одержав в строк виконання зобов’язання, надавалося право,на його розсуд, звернути стягнення або на головного боржника або на поручителя.Лише четвертою новелою Юстиніана поручитель, проти якого кредитор пред’являв позов,не зробивши спроби стягнути борг з головного боржника, мав право висунути запереченняпроти позову з вимогою, щоб кредитор в першу чергу звернув стягнення на головногоборжника.[10]
Висновки до 2 питання
1. Боржник у разіневиконання або неналежного виконання умов зобов’язання повинен відшкодувати кредиторузбитки.
2. Римські юристирозробили досить широку систему правових засобів забезпечення виконання зобов’язань,серед яких найголовніші: застава, завдаток, неустойка, інтерцесія.
3.Вчення про договір у РЦП
Поняття та класифікаціядоговорів
Історія римськогонароду відома науці з тієї пори, коли Рим був невеликою сільськогосподарською общиною,в якій окремі сім’ї жили замкнутим господарським життям без будь-яких відносин обміну,тобто існувала натуральна система господарства. Зрозуміло, що в умовах примітивногогосподарювання не було потреби в розвинутій системі договорів. Кількість їх буланевелика і всі вони укладалися в дуже складній формі, яка, однак, забезпечувалаюридичне існування слабкому на той час змісту договору. Однак цей формалізм тодіне був обтяжливий. Правочини укладалися кожним господарем так рідко, що виконаннянавіть досить складних форм не становило труднощів.
З розвитком господарства,посиленням обміну договір перестає бути рідкісним явищем. Поступово римляни створилирозгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу діловихвідносин.
Договірне право вРимі розвивалося у таких головних напрямах.
Із загальним прогресомгосподарського життя відбувалося поступове послаблення формалізму. Якщо старе цивільнеправо визнавало тільки правочини формальні, то нова система, поряд з ним, визнавалавже значну кількість договорів без цих формальностей. Крім того, поширювались угоди,які користувалися позовним захистом. Якщо в старому праві форма повністю закривалаістинну волю сторін, то нова система чимраз більше звертає увагу на внутрішню волю,визнаючи в ній, а не в зовнішньому її виразі, справжню силу будь-якого правочину.Нарешті, дедалі виразніше на перший план виступає майнова сторона відповідальностіза невиконання договору.
У розвинутому римськомусуспільстві договірні зобов’язання були головною правовою формою, за допомогою якоївстановлювалися та закріплювалися господарські зв’язки всезростаючої промисловостіі торгівлі.
Закріплюючи нові господарськівідносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповіднодо умов часу.
У договірному правібільше, ніж в іншій галузі приватного права, виявилося вміння римських юристів,не відступаючи формально від консерватизму, характерного для римського цивільногоправа, враховувати нові інтереси й нові потреби і, таким чином, сприяти дальшомурозвитку господарського життя. Виконуючи таку стимулюючу роль, римське договірнеправо було придатним не тільки для господарських відносин у Римі, а й широко застосовувалосяу наступні століття для регулювання економічних відносин, які постійно розвивалисяна грунті промисловості і торгівлі.
Як уже зазначалося,спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов’язань,на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не даютьчіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можнавстановити, що зобов’язальний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів)про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняттядоговору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова відздійснення певних дій.
Договір — це вольовийакт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієїособи, то такий договір називається одностороннім. Наприклад, заповіт, прийняттяспадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад,купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонніабо багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.
Договір, якщо вінукладений, — це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникаютьзобов’язання. Як відомо, поняття зобов’язання ширше від поняття договору: зобов’язаннявиникають (крім договору) ще й ніби з договору, деліктів і ніби з деліктів. Однакне всякий договір породжує зобов’язання, хоч переважна більшість є підставою дляїх виникнення. Договір стає основою виникнення зобов’язання лише тоді, коли волясторін, які вступають у договір, спрямована на встановлення зобов’язальних відносин.
У період класичноїримської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювалавсі господарські відносини. Разом-з тим вона була своєрідною і складною, оскількирозрізняла два види договорів — контракти і пакти, які мали свої суттєві особливості.Римські джерела до контрактів відносили лише певним чином виражені угоди, а саметакі, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи іншими діями, чизавчасно підготовленими словами. Інакше кажучи, контракти — це формальні угоди,які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Якщо ж встановленихумов не дотримувались, то укладені угоди оголошувалися не контрактами, а пактами.На противагу контрактам пакти являли собою неформальні угоди найрізноманітнішогозмісту. За загальним правилом пакти не користувалися позовним захистом, не малиюридичного значення, базувалися на добросовісності та справедливості, але не направі. За виразом римських юристів — це були так звані голі пакти — pacta nuda.
Отже, пакти не користувалисяпозовним захистом і зобов’язань не породжували. Викладене правило, яке спочаткупроводилося в життя дуже суворо згодом зазнало деякого пом’якшення. Нові відносинипотребували нових договірних форм, і римляни були змушені визнати за багатьма пактамисилу контрактів, надавши їм позовний захист. Такі пакти дістали назву одягнутихпактів — pacta vestita. Проте, незважаючи на певні корективи, вододіл між контрактамита пактами не був усунений повністю.
Відомо, що римськадоговірна система була досить розгалуженою. Проте в стародавній період не існувалочіткої класифікації контрактів. До їх систематизації приступив відомий юрист IIст. н.е. Гай. Усі контракти ним класифікувалися і одержували назву залежно від способуїх виникнення. Зокрема, на його думку, договори виникають у результаті використанняусної мови — verba, або письмової форми — litterae, або передачі якоїсь речі — res,або формальної згоди — consensus. Звідси контракти набули назв — вербальні, літеральні,реальні і консенсуальні.
Важливо усвідомитирізницю між реальними і консенсуальними контрактами. Реальний договір передбачаєобов’язкову передачу речі — без передачі речі угода жодного зобов’язання не породжуєі юридичного значення не має. Консенсуальний контракт, навпаки, виникає з моментудосягнення згоди, хоч речі немає і вона може бути передана згодом (наприклад, майбутнійврожай). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в консенсуальному договоріборжник несе відповідальність з моменту досягнення згоди, а в реальному — сама згодабез передачі речі відповідальності не тягне. Кожній з названих груп відповідав перелікдоговорів, за яким кожний договір «знав» своє місце і не міг переходитиз групи в групу.
Спочатку названі чотиригрупи договорів містили в собі вичерпний перелік контрактів, але згодом, з розвиткомекономічних і торгових відносин, з’явилося чимало угод, яких не можна було віднестидо жодної з названих груп. Так з’явилася п’ята група контрактів, яка вже в середнівіки дістала назву безіменних контрактів — contractus innominati. Отже, вся договірнасистема в Римі поділялася на п’ять видів: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальніі безіменні.
Разом з тим у Римііснував й інший поділ договорів. Як уже відомо, контракти — це формальні угоди,тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму. Проте в древньореспубліканськомуправі формалізмом супроводжувалася не тільки процедура укладання, але й тлумаченнязмісту договору та його застосування. Тлумачачи договір, головну увагу приділялине з’ясуванню тих думок, які вкладали в нього сторони або які думки вони хотіливиразити в ньому, а в букві договору. Цього вимагало цивільне право — jus civile.У цьому розумінні договори в старому римському праві мали назву договорів суворогоправа — negatoria stricti juris. Суворість стародавніх договорів саме в цьому івиявлялася, що сторона на випадок спору не могла посилатися на намір вкласти у договірзовсім не той зміст, який випливав з буквального смислу договору. Також не можнабуло посилатися на якісь обставини, які виявляють несправедливість певної вимоги,якщо вона була пред’явлена іншою стороною в повній відповідності з точним текстомдоговору. І лише з появою формулярного процесу, коли претор увів у формулу позовуспеціальну ексцепцію, в якій прямо вказував згадані обставини, суддя брав їх доуваги. З розвитком товарного обороту старий культ слова почав відходити у забуття.Тлумачачи закон або договір, перестали сліпо і грубо формально дотримуватися буквизакону, а почали вникати в його суть. У договорах на букву стали дивитися як назасіб виразити певну думку і відповідно до цього брали до уваги не тільки те, щосказано,, але в цілому напрям волі діючих осіб.
Одночасно з відходомвід формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, яківиникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимогидоговору формально правильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захисту зв’язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристив таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісності ісправедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei — засновані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальнідоговори. Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір- якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).[7]
Структурадоговору
Будь-який договірскладається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру.Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без якихнемає самого договору; другорядні (випадкові), без яких, договір може існувати,а з’являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.
До істотних елементівримські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступають у договір; б) предметдоговору; в) правову основу або мету договору.
Договір — це вольовийакт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладеннядоговору воля сторін повинна бути взаємною, спрямованою на досягнення певної мети.Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильногосприйняття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно,письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомогою конклюдентнихдій.
Другим суттєвим елементомдоговору є його предмет. Відомо, що всяке зобов’язання, а тим більше договірне,дає право кредитору вимагати від боржника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюютьсянормами римського цивільного права як можливий предмет договору. Але щоб договірнабув юридичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повиненпіддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повиннібути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.
Роль істотного елементавиконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету,а мета договору робить його таким, яким він є, а не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу,а не найму).
Договори, в яких найближчамета очевидна, називаються казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко проглядається.Нариклад, укладаючи стипуляційну угоду, кредитор запитує боржника — даєш 100? Боржниквідповідає — даю 100. Тут мета неясна. Договори, в яких мета неясна, називаютьсяабстрактними.
Випадкові елементидоговору, на відміну від істотних не відносяться до числа необхідних. Без них договірможе існувати, і якщо вони з’являються в договорі, то лише за бажанням обох сторін.Різні варіанти використання випадкових елементів були узагальнені римськими юристами,які піддали їх певній класифікації. В цілому можна виділити шість видів випадковихелементів, які нерідко вводили у договір не для того, щоб його визнати дійсним,а тому, що потребу в них відчували самі учасники договору. Це, зокрема, строк діїдоговору, умова договору, місце виконання та спосіб виконання договору, доповненнядо договору, штрафна стипуляція.
Про строк і місцевиконання договору вже була мова в розділі про виконання зобов’язання., тому мизупинимося лише на чотирьох інших другорядних елементах договору.
1. Умова виконаннядоговору. Умову (conditio), так само як строк, вводили в договір для того, щоб знею пов’язати припинення дії договору. В той же час умова суттєво відрізняєтьсявід строків. Якщо строк визначався як календарною датою, так і подією, то значенняумови може бути надано тільки події, при цьому лише ймовірній події, а не обов’язковій.Подія може бути позитивною (якщо корабель прибуде з Африки) і негативною (якщо корабельне прибуде з Африки). Не дозволялося вводити у договір протиправної умови, а такожподії, які не можуть бути здійснені або аморальні. Крім того, подія повинна бутивіднесена до майбутнього, а не до минулого.
2. Спосіб виконаннядоговору (modus). Цей вид елементів вводили тоді, коли звичайно прийнятий порядоквиконання договору необхідно було дещо змінити. Зокрема, така зміна пов’язана зальтернативним виконанням договору. До неї вдавалися в зобов’язаннях, встановленихз приводу двох або декількох предметів, але врешті виконувалися тільки одним з них,обраним боржником або наділеним правом вибору кредитором. Наприклад, за згодою пропродаж одного з двох рабів обмежене певним строком право вибору було надане покупцю.Якщо до настання цього строку обидва раби були живі, покупець міг вибрати будь-когоз них. У випадку загибелі того раба, якого вибрав покупець, договір припинявся черезнеможливість його виконання. Проте покупець міг вибрати іншого раба, тоді договірпідлягав виконанню.
3. Доповнення (accessio).Застосовувалося зрідка і використовувалося з метою зобов’язати боржника виконатиукладений договір, але не безпосередньо кредитору, а вказаній в договорі третійособі. Наприклад, продавець зобов’язаний доставити предмет покупцеві, але за спеціальноукладеним договором він доручив доставку предмета власникові транспортних засобів.У цьому випадку учасниками договору залишалися кредитор і боржник (покупець і продавець),а не третя особа, і всі стосунки зводилися до них, а не до третьої особи: Це доповненняв договорі не передбачалося.
4. Штрафна стипуляція.її мета встановити розмір грошової суми, яку боржник зобов’язувався сплатити кредиторуна випадок невиконання договору. Сторона, яка порушила договір і заподіяла тим самимзбитки іншій стороні, повинна була цю втрату повернути. Часто розмір такої втратибуло дуже важко визначити. Завдяки штрафній стипуляції сума можливих збитків визначаласяще до того, як один з контрагентів допускав порушення своїх договірних зобов’язань.Оформлялась штрафна стипуляція, як і всяка інша, за допомогою запитання з однієїсторони і стверджуючої відповіді — з іншої.
При всій життєвійзначущості розглянутих додаткових, елементів без них цілком можна було укладатирізні конкретні договори. Тому лише внесені в договір сторонами вони набували значенняюридичного обов’язку. Щодо юридичної сили договору, то вона не перебувала в будь-якійзалежності від випадкових договірних елементів. Незважаючи на їх відсутність, юридичнасила договору виявилася повною мірою, спираючись на сукупність невід’ємних від договоруістотних його елементів.[10]
Загальніумови дійсності договору
Договір, як зазначалось,є взаємною угодою двох або більше сторін. Однак юридичну силу угода набуває тількив разі дотримання встановлених обов’язкових вимог, а саме: законності договору,вільного волевиявлення сторін, форми волевиявлення, праводієздатності сторін, визначенняпредмета договору і реального виконання дій, які становлять предмет, та ін. У випадкунедотримання хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.
Законність договору.Зміст майбутнього договору насамперед не повинен суперечити правовим приписам, діючимзаконам. Проте поняття законності договору римляни розуміли досить широко: договірне повинен суперечити не тільки діючому праву, але й вимогам моралі і законам природи.Наприклад, якщо до договору доручення вводили умову про оплату за послуги, то такаумова суперечила моральним вимогам, оскільки одержувати гроші за виконання послугу Римі не було прийнято. Незаконними вважали договори, предметом яких було майноабо речі, вилучені з обігу, укладені з особою неправо-дієздатною, або такі, що суттєвообмежують дієздатність особи (наприклад, не можна було вводити у договір умови неодружуватись і не народжувати дітей).
Вільне волевиявленнясторін. Договір був визнаний дійсним, якщо воля сторін скеровувалась на його укладення.Однак само по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатністьдо вільного волевиявлення, якою в Римі володіли не всі особи. Такої здатності позбавлялисяраби, підвладні особи, а також особи, що не мали статусу римського громадянина.Для абсолютно вільного і свідомого волевиявлення потрібна була також повна дієздатність,якої, однак, не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та деякі інші категоріївільного населення.
Отже, воля сторінмала бути виражена вільно і свідомо. Однак такого вільного вираження волі не було,якщо договір укладався під впливом помилки, примусу, обману.
Помилка (error). Помилкоювважалася неправильна уява однієї сторони в договорі про будь-які речі або дії.Якщо згода на укладення договору відбувалася в результаті помилкового уявлення проріч, то класичне римське право вважало, що й сама згода нібито і не відбулася. Протепомилка в римському праві не завжди трактувалась однозначно. Спочатку її зовсімне брали до уваги. Згодом на помилку почали зважати тільки тоді, коли вона булаістотною і вибачливою. До істотних і вибачливих римське право відносило:
1) помилку в характеріправочину (наприклад, одна особа дає річ на збереження, а інша думає, що річ їйдарують);
2) помилку в предметідоговору (покупець мав на увазі купити раба Тація, а йому продали Люція);
3) помилку в якостіпредмета договору (помилково мідна річ була продана як золота);
4) помилку в особіконтрагента. Цю помилку брали до уваги лише в тому випадку, якщо особа контрагентамала суттєве значення для іншої сторони (наприклад, особа мала намір укласти договірз відомим архітектором, а він виявився не тим, за кого його прийняв контрагент).
Помилка в мотивахукладення договору вважалася неістотною, договір вважався дійсним і оспоренню непідлягав.
Римські юристи розрізнялине тільки помилку, але й незнання закону і помилку фактичних обставин. Помилка вправі завжди була невиправною, оскільки право, на їх думку, повинні знати всі громадяни,а фактичні обставини можна було й не знати.
Обман (dolus) — навмисневведення в оману контрагента з метою спонукати його до укладення невигідної длянього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного длясебе, але протиправного правочину.
За твердженням Ціцерона,обман як дія, що знищує договір, був введений цивільним претором Аквілієм близько44 р. до н.е. Він дав таке визначення обману: «Коли про людське око робитьсяодне, а насправді діється зовсім інше». Згодом відомий юрист Лабеон уточнивпоняття обману: «Це є лукавство, хитрість, здійснені з тим, щоб ошукати, заплутати,обдурити іншого».
УІ ст. н.е. преторипоширили поняття обман на всі ті правочини, які, хоч і допустимі з формального погляду,проте були в явній суперечності з поняттями добросовісності, справедливості і честі,і почали давати потерпілому позов — actio doli з річним строком позовної давності.Це, зокрема, позов про визнання договору недійсним, про стягнення збитків, заподіянихобманом. Крім того, обманута сторона мала право вимагати проведення реституції,а обманщик піддавався публічному безчестю.
Примус. Недійснимвважався договір, укладений під примусом. Примус’ міг бути двох видів: у виглядінасильства, тобто застосування сили (vis absoluta) і у вигляді погрози (metus).Угода, укладена за допомогою фізичного насильства, завжди вважалася недійсною, оскількив такому випадку має місце повна відсутність волі. Дещо по-іншому підходили римськіюриста, до визнання дійсності договору, укладеного під загрозою. Раннє римське правовизнавало угоду, укладену під загрозою, дійсною. Римські юристи обґрунтовували цетим, що хоч і під загрозою, під тиском, але все ж таки волю було виражено. Згодомримські юристи дійшли висновку, що воля, виражена під загрозою, не є справжньою,тому особі, яка виразила волю під загрозою, надавалися різні способи захисту, щобуникнути небажаних наслідків, зокрема це: а) заперечення проти позову про виконаннязобов’язання; б) позов потерпілого про повернення йому переданого за договором;в) право вимагати проведення реституції. Цими засобами могла користуватися лишепотерпіла особа проти того, хто погрожував, а також проти його спадкоємців. У разівідмови добровільно відшкодовувати збитки претор у своїй формулі приписував судді:«Якщо буде доведено…, то присуди чотирикратне повернення заподіяних збитків,а правочинвизнай недійсним».
Форма волевиявлення.Це означає, що договір повинен бути укладений за відповідною формою, передбаченоюзаконом або угодою, недотримання якої робило договір недійсним. Такими формами волевиявленнябули: а) манципація (mancipacio) — урочиста форма укладення угоди в присутностісторін, свідків вагаря з вагою і проголошення певних формул; б) поступка правом(in jure cessio) — покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивногоподання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця;в) stipulatio — укладання угоди за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповідіборжника: яка збігається з запитанням. Наприклад: «Обіцяєш дати 100? Обіцяю»;г) деякі письмові договори.
Нарешті, важливоюумовою визнання дійсності договору є чітке визначення предмета договору і реальнаможливість його виконання, тобто, щоб предмет був можливим, речі не були вилученіз обороту і щоб договір не суперечив існуючим звичаям та правилам.[9]
Порядокукладання договору. Представництво
Протягом усієї історіїСтародавнього Риму процес укладання договору не був однаковим. Зміни в процесі укладеннядоговорів залежали від виду договору. Наприклад, такий важливий вербальний контракт,як стипуляція, передбачав, що необхідною умовою визнання його дійсності була ініціатива,яка виходила від кредитора у формі запитання до боржника: «Чи обіцяєш заплатитимені 100 асів?» Після стверджувальної відповіді боржника договір вважався укладеним.
В інших видах договорівпроцес їх укладання може починатися як з боку кредитора, так і боржника.
Укладання договорупочинається переважно з оголошення сторони, яка бажає укласти певний договір, просвій намір вступити в зобов’язально-правові відносини з іншою особою для досягненняякоїсь мети. Така пропозиція укласти договір називається офертою (propositio). Офертамогла бути здійснена найрізноманітнішими способами, але з умовою, щоб друга сторонаїї правильно сприйняла. Це можна було зробити пропозицією іншій стороні, оголошенням,рекламою, виставкою товарів на ринку тощо.
Проте для того, щобдоговір відбувся, однієї оферти було не досить. Потрібно, щоб оферту прийняла зацікавленаособа, тобто, щоб вона була акцептована. Звідси прийняття пропозиції укласти договірназивається акцептом. У консенсуальних договорах акцептування оферти і свідчилопро досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо договір не бувконсенсуальним, то крім досягнутої таким шляхом згоди сторін потрібно було ще виконатинеобхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку реальних контрактів)передати річ, яка була предметом договору. Отже, згода вважалася такою, що відбулася,коли пропозиція укласти договір, яка виходила від однієї особи, приймалася іншою.Переговори про укладання договору могли вестися їх учасниками як безпосередньо,так і через представника.
Слід, однак, зазначити,що навіть у розвинутому праві не було відоме як загальне правило те, що в сучасномуправі називають укладанням договору за допомогою представника. Рабство заважалоширокому розвиткові представництва в Римі і тому питання про представництво недостатньорозроблене в джерелах римського права.
У зв’язку з розвиткомРимської держави, перетворенням її у великий торговий центр дедалі гостріше відчуваєтьсяпотреба в інституті представництва під час укладання договорів. Під представництвомрозуміли такі відносини, коли наслідки правочинів, здійснених однією особою відімені іншої, безпосередньо переносилися на цю особу. Представники бувають пряміі непрямі. Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря. Непрямий представникдіє за рахунок господаря, але від власного імені. Усі наслідки при цьому переносилина нього.
Пряме представництвобуло можливе:
а) за статутом юридичноїособи;
б) за дорученням,яке виходило з посади або від державної влади;
в) за дорученням приватноїособи.
Представництво моглобути загальним і спеціальним.
У разі безпосередньоїучасті сторін в укладенні договору він набував юридичної сили відразу після досягнутоїзгоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонамимайбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представникбув відкликаний до її остаточного укладення.[7]
Висновки до 3 питання
1. Римляни створилирозгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу діловихвідносин. У розвинутому римському суспільстві договірні зобов’язання були головноюправовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарськізв’язки всезростаючої промисловості і торгівлі.
3. Закріплюючи новігосподарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цихвідносин відповідно до умов часу. У римському праві спочатку Гай, а потім і Юстиніансеред підстав, що зумовили виникнення зобов’язань, на перше місце висували договір.У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженоюі охоплювала всі господарські відносини.
Договір — це вольовийакт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієїособи, то такий договір називається одностороннім. Договір, якщо він укладений,- це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов’язання.До істотних елементів договору римські джерела відносять: а) згоду сторін, які вступаютьу договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору. Договір є взаємноюугодою двох або більше сторін. У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договорувін набував юридичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладаннядоговору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувалаюридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.
Контракти — це формальніугоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму.
4. Одночасно з відходомвід формального тлумачення договору за його буквальним змістом під час спорів, яківиникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимогидоговору формально правильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захисту зв’язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристив таких випадках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісності ісправедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei — заснованіна добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори.Римському праву відомі також й інші договори, зокрема оплатний договір — якщо вигодумала лише одна сторона (договір позички).
4. Казус
Римськийсенатор, заплативши завдаток, запропонував ювеліру виготовити дорогоцінну річ — перстень. Через півроку, ще не розрахувавшись з ювеліром, сенатор повернув йомуперстень для того, щоб замінити дорогоцінний камінь. Ювелір виконав завдання, алевідмовився видати замовлення, вимагаючи сплати всієї встановленої плати. Розглядаючисправу, суд зобов`язав ювеліра повернути перстень замовнику при умові сплати вартостідругого замовлення.
Питання
1.Чи вірне рішення суду?
2.Як його можна обгрунтувати?
3.Що залишається робити ювеліру?
Використовуючидавньоримські джерела правоутворення, дайте відповідь на питання, поставлені в цьомуказусі.
Відповідь
Щобдати відповідь на поставлені питання, проаналізуємо спочатку зміст казусу. Враховуючи,що в правовідносини вступив римський сенатор та справу розглядав суддя, припускаємо,що наведений факт відбувся в часи республіки, або принципату. Тому таку форму правоутворення як звичай, розглядати не будемо. Отже, залишаються закони і їх тлумаченнята едикти преторів.
Враховуючи,що по змісту казусу справа розглядалася в суді, робимо висновок, що першу стадіюпроходження справи – у претора – успішно подолано. Факти наведені в казусі, поділимона дві частини.
По-перше,між сенатором і ювеліром виникли правовідносини при покупці персня. Факт покупки– продажу означає, що покупець і продавець взяли на себе зобов’язання: ювелір –за відповідну плату згоден з відчуженням свого майна, сенатор – внісши завдаток,згоден заплатити всю вартість персня.
Отже,суддя встановив, що між ювеліром і сенатором виникли синалагматичні зобов’язання,в результаті виконання яких право власності на перстень на законних підставах перейшлодо сенатора.
По-друге,при виконанні другого замовлення по заміні дорогоцінного каменя між ювеліром і сенаторомвиникли нові зобов’язання: для ювеліра – це тільки заміна каменю, яка дає правона відшкодування вартості роботи в грошовій формі, і не дає прав заволодіння, користуванняабо утримання персня у себе, що мало місце; для сенатора – це зобов’язання сплатитивартість роботи.
Отже,розглядаючи справу за позовом сенатора (позовне право), суддя прийняв вірне рішення,зобов’язавши ювеліра повернути чуже майно, прав власності на яке у нього не має.При цьому оплата вартості заміни каменя усуває причини для утримання персня у ювеліра.
Такимчином, ювелір має повернути перстень його законному власнику.
Враховуючи,що строк позовної давності ще не наступив (пройшло півроку від укладання угоди,а як правило, претор встановлював строк позивної давності один рік), ювелір маєправо звернутись претора з інтенцією (вимогою позивача), що буде юридичною підставоюдля провадження справи у суді по факту несплати за перстень в частині залишку боргу.
Відповідь на казуснами було розглянуто на основі давньоримських документів: Інституції Гая (книгаІІІ про зобов’язання), Інституції Юстиніана (книга ІІІ, титул 13 і 14) і ХІІ таблиць(таблиця VII).
Так в ХІІ таблицях(таблиця VII, п 11), сказано: «Продані і передані речі стають власністю покупцялише в тому випадку, якщо він сплатить продавцю покупну ціну або забезпечить йомуяким-небудь способом задоволення його вимоги». Спираючись на бе, що сенатор не сплативповну суму за зроблену роботу, ювелір має право залишити у себе перстень до повноївиплати, якщо інше не оговорено договором.
Списоквикористаних джерел
1. Бабичева Н.Т.,Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов. – М., 1982.
2. Галанза П.Н.Государство и право Древнего Рима. – М., 1989.
3. Дроников В.К.Римское частное право.
4. Косарев А.Н. Римскоеправо. – М., 1986.
5. Милан Бартошек.Римское право: понятие термины, определения. – М., 1989.
6. Новицкий И.Б.Основы римского гражданского права. – М., 1972.
7. Основи римського приватногоПрава: Навчальний посібник — Львів: Ред.-вид. відділ Львів, ун-ту, 2000. — 238с
8. Основи римського цивільногоправа: Методичні вказівкидля самостійної роботи / Уклад. В.П. Приходько. – Суми: Ініціатива. – 2001. 39 с.
9. Підопригора О.А. Основиримського приватного права: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів.– К.: Вен турі., 1997. – 336 с.
10. Підопригора О.А. Римськеприватне право: Підручник для студентів юрид.спец. вищих навч. Закладів: Вид.3-є,перероб. Та доп. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001. –440с.
11. ПодопригораА.А. Основы римского гражданского права. – К., 1990.
12. Ребро К. Римскоеправо. – Брянск, 1980.
13. Савельев В.А.История римского частного права. – М., 1986.
14. http://pravo.biz.ua.
15. http://pravoznavec.com.ua.