Реферат
З предмету: Кримінально-процесуальне право України
На тему
:
«Постанова слідчого про закриття кримінальної справи: зміст і значення»
Київ 2010 р.
План
Вступ
1 Правові підстави і процесуальний порядок закриття кримінальних справ
2 Поняття, форма та зміст постанови слідчого про закриття кримінальної справи
3 Значення постанови слідчого про закриття кримінальної справи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Як відомо закриття кримінальної справи є одним із способів її остаточного вирішення та однією з форм закінчення досудового розслідування. Справа має закриватися після всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи та оцінки органом дізнання, слідчим, прокурором всіх зібраних і перевірених доказів.
Законне й обґрунтоване закриття кримінальної справи забезпечує виконання завдання кримінального процесу, яке полягає в тому, щоб жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності та засуджена, незастосування кримінального покарання до тих осіб, які винні у вчиненні злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки і можуть бути виправлені та перевиховані шляхом застосування заходів адміністративного впливу, або до осіб, які зовсім перестали бути суспільно небезпечними. Необґрунтоване закриття кримінальної справи шкодить боротьбі зі злочинністю, дозволяє уникнути покарання особам, винним у вчиненні злочину, обмежує права та законні інтереси осіб, які постраждали від злочину. Iнститут закриття кримiнальної справи в досудовому слiдстві постiйно знаходиться в полi зору науковцiв. До цiєї проблеми звертались в своїх роботах такi вченi, як М. С. Алєксєєв, А .С. Барабаш, Ю. В. Баулін С.М. Благодир, Г. М. Давидов, А. Я. Дубинський, I. В.Жогiн, Л. М. Карнєєва, В. А. Ковальов, П. П. Коркiя, В. З. Лукашевич, Г. М. Мiньковський, М.М.Мiхеєнко, Д. Я. Мирський, Я. О. Мотовиловкер, М. С. Строгович, Ф.Н.Фаткуллiн, Г. I. Чангулi, В. Я. Чеканов, М. А. Чельцов, , С. А. Шейфер, В.П Шибіко, Н. А. Якубович та ін. Однак, багато аспектів, які охоплюють цю проблему, залишаються до цього часу дискусійними. Одним з таких, що викликають в теорії і практиці сумніви та суперечки, є питання про нереабілітуючі підстави до закриття кримінальної справи. Слідчі не завжди чітко розмежовують реабілітуючі підстави до закриття кримінальної справи. Проте більшість наукових робіт, що стосуються даної проблеми написані в 80-90 роках минулого століття. В них не враховані останні зміни в законодавстві.
Закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування оформляється складанням відповідного процесуального документа, а саме постанови слідчого про закриття кримінальної справи. Складання процесуальних документів є необхідною умовою провадження дізнання і досудового слідства. Процесуальні документи, незалежно від повноти їх регламентації у кримінально-процесуальному кодексі, повинні відповідати певним загальним вимогам, оскільки вони фіксують слідчі дії, які провадяться у передбаченій законом процесуальній формі. До таких вимог належать: відповідність процесуального документа тому законові, який передбачає його складання як за назвою та формою, так і за змістом; відповідність процесуального документа за своїм змістом фактичним обставинам, встановленим матеріалами справи; логічність, стислість і чіткість документа; грамотність і культура оформлення процесуального документа. Закон встановлює основні вимоги до складання обов’язкових процесуальних документів (ст.ст. 85, 130, 223 КПК). а також доповнює їх стосовно конкретної слідчої чи процесуальної дії, наприклад, щодо постанови про обрання запобіжного заходу (ч. 2 ст. 165-1 КПК), закриття кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК), щодо протоколів допиту обвинуваченого (ст. 145 КПК), свідка (ст. 170 КПК), протоколу про оголошення обвинуваченому про закінчення досудового слідства і про пред’явлення йому та його захисникові матеріалів справи для ознайомлення (ст. 220 КПК) та ін.
1 Правові підстави і процесуальний порядок
закриття кримінальних справ
Підстави і порядок закриття кримінальних справ на стадії попереднього (досудового) розслідування визначені і регламентовані законодавством України. Особливістю правового регулювання умов закриття кримінальних справ є те, що вони передбачені не лише у КПК, але й в інших законах, включаючи Конституцію України. Тому перелік таких підстав, які містяться у КПК, не є вичерпним. У КПК вказані такі з них: передбачені ст. 6 КПК; передбачені статтями 7–10, 11-1 КПК [2]. Обидві ці групи підстав вказані у п. 1 ст. 213 КПК. Ще одна підстава — недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину — передбачена п. 2 ст. 213 КПК.
За підставами, передбаченими ст. 6 і п. 2 ст. 213 КПК, підлягають закриттю і кримінальні справи, вчинені неосудними особами.
У Конституції України, а також у законах, які визначають статус і недоторканність народних депутатів, суддів, регламентовані умови притягнення до кримінальної відповідальності відповідних осіб і тим самим — можливість продовження розслідування у кримінальній справі щодо них [1].
Кримінальний кодекс у ряді випадків передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності за такі злочини, як дача хабара, незаконне зберігання зброї, боєприпасів і вибухових речовин. Це ще одна група передбачених законом підстав для закриття кримінальної справи [2].
Названі тут положення, закріплені у Конституції, КПК, КК та інших законах України, утворюють загальну систему правових підстав закриття кримінальних справ. Уявляється необхідним всі їх включити до КПК. Крім наведеного нормативного розмежування даних підстав, які мають в основному орієнтувальне призначення, теоретично і практично значущим є їх поділ на такі види: 1) матеріально-правові і процесуальні; 2) безумовні (зобов’язуючі) і допустимі (можливі); 3) реабілітуючі і нереабілітуючі [3]. Крім того, ці підстави можна співвіднести з колом суб’єктів процесу, правомочних приймати рішення про закриття кримінальної справи, що дозволяє вказати на відмінність в обсязі таких повноважень у слідчого і органів дізнання, у начальника слідчого відділу і прокурора та у суду. Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину може бути зведена до окремої групи — ситуативних підстав. Критерії такої класифікації можна використати при доопрацюванні проекту КПК.
Матеріально-правові підстави закриття кримінальної справи виключають суспільну небезпеку (злочинність) діяння (ч. 2 ст. 7 КК, пп. 1, 2 ст. 6 КПК), а тому і його караність, або тільки караність особи (пп. 3, 4, 5, 8 ст. 6 КПК). Включені у перелік обставин, які згідно з КПК виключають провадження у справі і обумовлюють її закриття, вони у цьому значенні можуть вважатися і кримінально-процесуальними, поряд з усіма іншими, передбаченими статтями 6, 7–10 та п. 2 ст. 213 КПК.
Безумовними підставами закриття справи є всі ті обставини, які виключають провадження у кримінальній справі (ст. 6 КПК); наявність будь-якої з них зобов’язує слідчого закрити кримінальну справу в цілому або ж відносно окремої особи. На відміну від них на підставі статей 7–10 КПК слідчий вправі закрити кримінальну справу, але не зобов’язаний це робити. Реабілітуючими є такі підстави закриття кримінальних справ, за якими особа визнається невинною у вчиненні злочину, в зв’язку з чим відновлюється добре ім’я, репутація, і відносять до їх числа тільки три: відсутність події злочину; відсутність у діянні особи складу злочину і недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (пп. 1 і 2 ст. 6 КПК, п. 2 ст. 213 КПК). Всі інші обставини — нереабілітуючі, і хоч особу звільняють від кримінальної відповідальності, доведеність її вини у вчиненні злочину однак не ставиться під сумнів. Це не суперечить принципу презумпції невинності, згідно з яким винною у вчиненні злочину особа може бути визнана лише за вироком суду відповідно до закону, оскільки суд через встановлені у тому ж законі обставини і на підставі чинного КПК може вирішити це питання у вироку тільки щодо осіб, справи яких знаходяться на його розгляді. У зв’язку з різницею моральних і матеріальних наслідків закриття кримінальних справ за тими чи іншими підставами і з метою посилення гарантій прав особи назріло питання про те, щоб правом звільнення від кримінальної відповідальності з усіх без винятку нереабілітуючих підставах, а також у разі недоведеності участі особи у вчиненні злочину був наділений тільки суд [3].
Для закриття кримінальної справи на підставі п. 1 ст. 6 КПК у ході розслідування безумовно слід встановити відсутність події як такої (людина жива, речі не втрачені тощо) або некримінальний характер події (людина загинула від ураження блискавкою, річ загублена через недбалість власника, а не викрадена, тощо). У цих випадках до кримінальної відповідальності не може бути притягнутий ніхто. Підкреслимо, що відсутність події злочину є безумовною підставою для закриття справи в цілому, а не лише щодо окремої особи. З такою ж безсумнівністю повинна бути встановлена відсутність складу злочину в діяннях конкретної особи при обґрунтуванні рішення про закриття кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК. За буквальним визначенням третьої з реабілітуючих підстав для закриття справи — при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК) — справа може бути закрита тільки щодо особи, яка раніше притягувалась як обвинувачений у даній справі. На практиці така підстава тлумачиться у більш широкому розумінні: кримінальні справи закриваються також:
– щодо підозрюваних, тобто осіб, які затримувалися на підставі статей 106 та 115 КПК, або тих, щодо яких обирався будь-який запобіжний захід (ст. 431 КПК);
– щодо інших осіб, які не притягувалися у справі як підозрювані, хоча певні дані про їх причетність до злочину у справі наявні;
– щодо осіб, проти котрих порушувалася кримінальна справа (ст. 981 КПК).
Така ситуація у правозастосуванні свідчить не стільки про порушення з боку органів розслідування, скільки про недосконалість норми закону. Офіційної реабілітації (спростування) може вимагати не тільки обвинувачений і підозрюваний, але й інші особи, дані про причетність яких до вчиненого злочину набрали розголосу. Тому формулювання даної підстави потребує уточнення з тим, щоб вказівки у законі про недоведеність участі особи у вчиненні злочину не пов’язувалися з конкретизацією процесуального становища такої особи. До того ж після закриття кримінальної справи за конкретним обвинуваченням (епізодом) така особа може залишатись обвинуваченим (але за інші діяння) і навіть може бути визнана потерпілим у цій же справі. Закриття кримінальної справи за недоведеністю вини конкретної особи не завжди приводить до закриття кримінальної справи в цілому. Якщо не доведено, що злочин вчинила дана особа, то потрібно вжити заходів до встановлення справжнього винного, і у такому разі мова може йти лише про зупинення розслідування (п. 3 ст. 206, ст. 209 КПК). Тільки в особливих випадках недоведеність участі особи у вчиненні злочину приводить і до закриття кримінальної справи: це ситуації вчинення діяння злочину "сам-на-сам”, при яких причетність будь-кого до діяння абсолютно виключена, а доказів винності відомої особи не вистачає [5].
Статті 7 і 71 КПК передбачають можливість закриття кримінальної справи:
1) внаслідок зміни обстановки;
2) з притягненням особи до адміністративної відповідальності;
3) з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду;
4) із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру;
5) з передачею особи на поруки громадській організації або трудовому колективу.
У всіх цих випадках слідчий може закрити кримінальну справу тільки за згодою прокурора. До закриття кримінальної справи особі повинно бути роз’яснено суть діяння, що містить ознаки злочину, підстави звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи на цій підставі. Закриття кримінальної справи за всіма цими підставами не допускається, якщо особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, проти цього заперечує. У цьому разі провадження у справі продовжується звичайним порядком (статті 7, 71 КПК). Кримінальна справа у цих випадках або направляється до суду, або закривається за іншими підставами.
З цих положень закону виходить, що відсутність попередньої згоди особи, щодо якої слідчий має намір прийняти таке рішення, виключає можливість винесення постанови про закриття кримінальної справи, у тому числі і у випадках, якщо прокурор дав вказівку про закриття справи до з’ясування позиції зазначеної особи.
При вирішенні питання про закриття кримінальної справи відповідно до статей 7–10, 11-1 КПК слідчий і прокурор зобов’язані з’ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника (ч. 1 ст. 12 КПК). Незгода потерпілого з наміром слідчого закрити кримінальну справу не становить правової перешкоди для прийняття такого рішення, але, зрозуміло, що обґрунтовані заперечення потерпілого повинні братися до уваги.
Приймаючи рішення про закриття кримінальної справи за цими підставами, слід мати на увазі таке. Із змісту ст. 7 КПК випливає, що рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності внаслідок зміни обстановки може бути прийняте, якщо такі зміни сталися після вчинення суспільно небезпечного діяння, якими визнаються: істотні зміни соціально-економічної ситуації, політичного устрою, умов життя, стану здоров’я даної особи, членів її сім’ї, так зване активне розкаяння з цілковитим відшкодуванням шкоди або усуненням інших негативних наслідків злочину.
Крім того всі підстави для закриття кримінальної справи можуть бути поділені на реабілітуючі та нереабілітуючі.
Реабілітуючі підстави – це такі, в силу яких особа визнається невинною у вчиненні злочину, повністю добропорядною та реабілітованою: відсутність події злочину; відсутність складу злочину, в тому числі й за наявності необхідної оборони, уявної оборони або крайньої необхідності; недосягнення віку з якого можлива кримінальна відповідальність.
Нереабілітуючі підстави – це такі, які звільняють від відповідальності та покарання особу, визнану винною у вчиненні злочину: амністія, скінчення строку давності та всі інші підстави, крім вказаних у п. 1, 2, 5 ч. 1 ст. 6 КПК України. Закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами можливе лише за рішенням суду.
Відповідно до приписів кримінального закону (ст. 51 КК) закриття кримінальної справи з притягненням особи до адміністративної відповідальності допускається тільки у справах про злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року або інше більш м’яке покарання.
Процесуальними гарантіями законності і обґрунтованості закриття кримінальної справи є:
– приписи закону про всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК);
– надання підозрюваному, обвинуваченому і потерпілому прав на активний захист своїх інтересів;
– відомчий контроль і прокурорський нагляд за дотриманням законів органами дізнання і попереднього слідства;
– судовий контроль.
2 Поняття, форма та зміст п
останов
и
сл
і
дчого
про закриття кримінальної справи
Про закриття кримінальної справи слідчий виносить мотивовану постанову, основні вимоги до змісту якої вказані у статтях 130, 214 КПК [2]. У вступній частині постанови вказуються такі дані:
– місце і час складання;
– ким складена;
– за якою справою винесена ця постанова.
В описово-мотивувальній частині вказуються:
– всі юридично значимі факти і обставини, які встановлені в процесі слідства;
– особливості події злочину або розслідуваного діяння та ким воно вчинене;
– кваліфікація або інша юридична оцінка діяння, у зв’язку з яким проводилося розслідування;
– фактичні та юридичні підстави і мотиви закриття справи;
– процесуальні норми права, якими керувався при цьому слідчий.
Резолютивна частина постанови має логічно випливати з її описово-мотивувальної частини. Тут мають бути вказані:
– суть прийнятих рішень про закриття справи із зазначенням підстав закриття та відомостей про особу, щодо якої справа закривається, або відомостей про подію, у зв’язку з якою справу було порушено;
– рішення про долю речових доказів і майна, на яке накладено арешт;
– рішення про відміну запобіжного заходу;
– рішення про відміну арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію;
– рішення про відміну арешту на вклади;
– рішення про повідомлення зацікавлених осіб про закриття справи, про роз’яснення їм права на оскарження прийнятого рішення, а також про роз’яснення права на реабілітацію особі, яка була незаконно притягнута до відповідальності.
Стаття 215 КПК України передбачає можливість оскарження постанови про закриття справи. Постанова слідчого про закриття справи може бути оскаржена прокуророві в семиденний строк з дня одержання письмового повідомлення або копії постанови про закриття кримінальної справи.
Особа, щодо якої проводилося слідство, має право оскаржити цю постанову в частині, яка стосується підстав і мотивів закриття справи.
В разі закриття справи через смерть обвинуваченого близькі родичі і громадські організації вправі з метою реабілітації померлого просити про доведення досудового слідства до кінця.
В разі оскарження постанови слідчого про закриття справи прокурор знайомиться із справою і не пізніше тридцяти днів з дня надходження скарги скасовує постанову про закриття справи і відновлює досудове слідство або залишає скаргу без задоволення, про що повідомляє особі, яка подавала скаргу.
Відповідно до ст. 216 КПК України досудове слідство в закритій справі може бути відновлене у межах встановлених строків давності притягнення до кримінальної відповідальності постановою прокурора, начальника слідчого відділу, а у випадках, передбачених ч. 3 ст. 236-6 КПК, – постановою судді.
У випадку відмови прокурора скасувати постанову про закриття справи скарга на таку постанову може бути подана особою, інтересів якої вона стосується, або його представником до районного (міського) суду за місцем знаходження органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, на протязі семи днів з дня отримання її копії чи повідомлення прокурора про залишення скарги на цю постанову без задоволення.
Скарга на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи розглядається суддЄі0 одноособово не пізніше п’яти днів, а у випадку складності справи – десяти днів з дня надходження закритої кримінальної справи до суду.
Суддя витребує справу, знайомиться з нею, а в необхідних випадках заслуховує пояснення особи, що подала скаргу На постанову.
Про час розгляду скарги суддя повідомляє прокурора і особу, яка подала скаргу, які вправі взяти участь у її розгляді і висловити свої доводи.
Розглянувши скаргу, суддя, в залежності від того, чи були при закритті справи виконані вимоги закону, приймає одне з таких рішень:
– залишає скаргу без задоволення;
– скасовує постанову про закриття справи і направляє справу прокурору для відновлення слідства або дізнання.
Скасовуючи постанову про закриття справи і направляючи справу прокурору для відновлення досудового слідства або дізнання, суддя вказує, які обставини належить з’ясувати при проведенні досудового розслідування.
На постанову судді прокурором, особою, яка подала скаргу, протягом семі діб з дня її винесення може бути подана апеляція до апеляційного суду.
Копія постанови судді надсилається особі, яка прийняла рішення про закриття справи, особі, яка подала скаргу на постанову, і прокурору, який відмовив у відновленні досудового слідства або дізнання (ст. 236-6КПК) [2].
3 Значення постанови слідчого про закриття кримінальної справи
Значення складання процесуальних документів на стадії досудового розслідування в тому числі і постанови про закриття кримінальної справи зумовлене тим, що, ознайомлюючись із процесуальними документами закінченого досудового слідства, учасники процесу роблять висновки про всебічність, повноту та об’єктивність розслідування, ступінь забезпечення їх прав (ст.ст. 217, 218 КПК). На основі документів прокурор і суд можуть зробити висновок про неповноту розслідування, істотне порушення кримінально-процесуального закону й повернути справу на додаткове розслідування (п. 2 ч. 1 ст. 229, ст.ст. 246,281 КПК) [6].
Значення постанови слідчого про закриття кримінальної справи полягає у тому, що у справі припиняються кримінально-правові та кримінально-процесуальні відносини. Постанова, у якій формулюють це рішення, має преюдиційне значення, бо наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття кримінальної справи щодо певної особи є обставиною, що виключає провадження у справі щодо цієї самої особи і за тим самим обвинуваченням (п. 10 ч. 1 ст. 6 КПК). Це положення процесуального закону цілком узгоджується зі ст. 61 Конституції України, згідно з якою "ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення". Закриття справи свідчить про виконання стадією досудового слідства всіх своїх завдань. Рішення про закриття справи може бути підставою для відшкодування громадянинові шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури (в разі закриття справи за підставами, що реабілітують, про що далі). Закриття кримінальної справи зупиняє дію повноважень компетентних державних органів. З цього моменту вони втрачають право викликати і допитувати свідків, призначати експертизи тощо. Своєю чергою, учасники досудового слідства (обвинувачений, потерпіли й та інші) звільняються від обов’язку підкорятися процесуальним вимогам слідчого. Прийняття цього рішення покладає на слідчого (орган дізнання, прокурора) обов’язок ліквідувати наслідки застосування примусових заходів і реалізувати прийняте рішення (зняти арешт із майна, звільнити затриманого, скасувати запобіжні заходи тощо). Рішення про закриття справи є правовстановлюючим юридичним фактом. З моменту його прийняття суб’єкти досудового слідства, заінтересовані у правильному вирішенні справи, отримують правона його оскарження. [5; c. 67]
Серед практичних працівників правоохоронних органів досить поширена думка про те, що закриття кримінальної справи є відхиленням від нормального ходу процесу, так би мовити «браком» у роботі, наслідком певних процесуальних помилок допущених при порушенні кримінальної справи і при її розслідуванні. Здебільшого вважається, що якщо справа порушена вірно, а розслідування проведено якісно, то у переважній більшості випадків розслідування закінчується складанням обвинувального висновку та направлення кримінальної справи до суду. Проте не слід розглядати факт закриття кримінальної справи лише з негативної точки зору, хоча існування такого ставлення до цих фактів невипадкове. У практичній діяльності правоохоронних органів часто мають місце факти безпідставного порушення кримінальних справ, проведення неякісного досудового розслідування, а також незаконного закриття справ.
Раніше закриття кримінальних справ здійснювали слідчі за згодою прокурора. Однак Верховна Рада України Законом від 12 липня 2001 року №2670-ІІІ внесла зміни до статей 7 – 11-1 Кримінально-процесуального кодексу України, згідно з яким визначено спеціальний порядок закриття справ: прокурор (а також слідчий за згодою прокурора) за наявності підстав складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності [7].
Головні проблеми, пов’язані із застосуванням законів, що регулюють закриття кримінальної справи, полягають у суперечливості і непослідовності самих законів. Так, наприклад, згідно ч.3 ст.11-1 КПК України, якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у ч.1 ст.49 КК України, не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття, передбаченою ч.2 ст.49 КК України, в якій закріплено, що перебіг давності зупиняється, якщо особа, яка вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. В цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням чи її затримання або особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу злочину минуло 15 років. Частина 3 ст. 11-1 КПК України, на нашу думку, не враховує положення ч.3 ст.49 КК України, зокрема того, що перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах 1 та 2 цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Досить необачно закривати кримінальну справу, якщо невідомо, вчинила особа нові злочини чи ні, тобто чи переривався строк давності [8].
Фактично ч.3 ст.11-1 КПК України спонукає злочинця, якого в силу певних обставин, своєчасно не встановили і не притягли до кримінальної відповідальності, не з’являтися в органи слідства із зізнанням. Вона також і не спонукає органи слідства до особливо активних дій щодо пошуку особи, винної у вчиненні злочину. І органи слідства, і злочинця цілком влаштовує, що через визначений у законі строк справу буде закрито.
Звільнення від кримінальної відповідальності – це відмова держави (її компетентних органів) від засудження особи яка вчинила злочин, та застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру. Закриття кримінальних справ є проявом розвитку кримінально-процесуального законодавства у напрямку пом’якшення відповідальності за злочин невеликої та середньої тяжкості, вчинений вперше, наданням державою людині, яка оступилася, можливості виправитися.
Безумовно, інститут звільнення від кримінальної відповідальності з точки зору гуманізму є позитивним явищем, тому що звичайній реакції держави на злочинне діяння шляхом винесення обвинувального вироку передбачається альтернатива у вигляді закриття кримінальної справи, тобто звільнення від кримінальної відповідальності, перш за все за незначні злочини.
Висновки
Таким чином, своєчасне, законне і обґрунтоване закриття кримінальної справи має не тільки кримінально-процесуальне значення, а й величезне суспільне значення. Воно спрямоване як на захист прав особи підозрюваного, так і потерпілого від злочину. Крім того, своєчасне, законне і обґрунтоване закриття кримінальної справи сприяє активізації діяльності органів досудового розслідування на роботі по встановленню дійсних злочинців (при закритті кримінальної справи за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину), активізації діяльності по розкриттю і розслідуванню найбільш небезпечних злочинів у цілому, дозволяє знизити навантаження судів.
Список використаної літератури
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -1996. –№ 30. -Ст. 141.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 вересня 2010 р. – К.: Паливода А.В., 2010
3. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / за ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2008
4. Назаров В.В., Омельяненко Г. М., Кримінальний процес України: Підручник, – К.: Юридична думка, 2005
5. Лобойко Л.М. Кримінально – процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. — К.; Істина, 2005. — 456 с.
6. Гумін О.М., Сибірна Р.І., Сергієнко Л.О., Устюгова О.Є. Кримінальний процес України: Навчально-методичний посібник. – Львів – 2002
7. Міщенко С.М., Гаврилова Л.В., Ткаченко В.М. Про практику застосування судами законодавства, що регулює закриття кримінальних справ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.viaduk.net/clients/vs.nsf
8. Майгур М. О. ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ: ДЕЯКІ ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ [Електронний ресурс]. – http://www.lex-line.com.ua/?language=ru&go=full_article&id=851
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 6-те вид., переобл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2009. – 1236с.
10. Законопроект Кримінально-процесуального кодексу України № 1233 від 13.12.2007р. станом25.10.2010 року.