Постмодернізм,постструктуралізм і психологічні новації
Протягомостанніх двох десятиліть у західних країнах виник не зовсім чіткий за своїмідейним спрямуванням культурний напрям. Хоч перша згадка про постмодернізм датується1917-м роком, лише наприкінці 60-х років набув своїх виразних форм і значень,спочатку в архітектурі, а далі — в мистецтві в цілому, в літературі зокрема. Цепоняття стали застосовувати також при визначенні явищ технологічного тасоціального порядку.
Французькийфілософ Ж.-Ф.Ліотар (нар. 1924) повернув це поняття до вирішення філософськихпроблем. Саме щодо філософії з’явилися сумніви в її здатності висвітлитипитання світогляду в чіткій структурній єдності.
Постмодернізмвиражається в засадах, що не відкидають можливості людського впливу напредметний світ. Розкривається також серйозний опір такому впливові з бокупредмета. Речі здійснюють помсту спробам людини реалізувати свої радикальнітворчі проекти. Дійсність, реальність не можуть бути перетворені з«нерозумних» на «розумні».
Запереченняможливості перетворення світу містить у собі відмову його систематичноговідображення. Об’єктивний світ не можна вдосконалювати. У спробах йогозбагнення він виходить за будь-які схеми. Французький філософпостмодерністського спрямування Жал Бодріяр (нар. 1929) зазначає, що«подія завжди випереджає теорію». Антисистематичність було визнанооднією з провідних рис цієї течії. Це не просто відмова від досягненняцілісності й повноти теоретичного осягнення дійсності. Мова йде пронеможливість побудови жорстких замкнених систем — політичних, економічних,мистецьких, у зв’язку з чим відкидаються традиційні опозиції «суб’єкт —об’єкт», «ціле — частина», «зовнішнє — внутрішнє»,«реальне — уявне» тощо.
Збоку некласичної філософії та психології (психоаналіз, структуралізм) критикуєтьсятакож класична наукова та загальнокультурна парадигма. Ідею суб’єкта відкинуто— саме як центр теоретичних міркувань. Виникає філософствування без суб’єкта(«скандальна ситуація»). Замість категорій суб’єктивності,інтенціональності, рефлексивності постають терміни «потік Бажання»,«позаособистісні швидкості», “інтуїтивні інтенсивності”;мова йде про «деструкцію» повноти смислу, тотальності, яка не терпитьпорожнеч. Відкидається можливість відгуку первісних феноменів, що виражається вдеривативних формах; окрема подія вже не пов’язується з першосмислом як своїмджерелом. На противагу цьому головна увага постмодернізму зосереджується надисконтинуумі. Подія має розглядатися сама в собі, в її самодостатності.Відходить назад лінгвістичний аспект бачення предмета. Останній переходить уплощин)’ «подібності» і «тілесності». Постають«філософія зінгулярності» (Віриліо), «мислення спокуси» (Бодріяр),«мислення інтенсивності» (Ліотар), «філософія Бажання» (Дельтта Гваттарї).
Постмодернізмліквідовує межу між науковою та буденною свідомістю. Наголос робиться не натворі, а на конструкції. Здійснюється перехід від творчості до компіляції тацитування, до колажу. Наявний відхід від опозицій «руйнування —творення», ”серйозність — гра” тощо. Будь-які сигніфікації умовні,тому їх треба ставити в лапки.
Представникамипостмодернізму виступають М. Серр, Ж. Батай, Блалшо, Лапу-Лаббарт (Франція), О.Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж.Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін. Донепримиренних критиків постмодернізму належить Ю. Габермас — німецький філософі соціолог.
Упостмодернізмі є щось середнє між барокко і позитивізмом. Якщо цей напрямвідкидає протилежність між явищем і сутністю, субстанціональним таатрибутивним, ставить подію на перше місце, то саму подію і слід розуміти якучинок.
Іншеважливе питання, що випливає з постмодернізму, є можливість і неможливістьпобудови наукової системи знань. Це має безпосередній стосунок і до системипсихології. Інакше як викладати психологічні знання? Протягом останніх тридцятироків структуралісти і постструктуралісти зробили досить вагомий внесок урозуміння людської природи. Лееі-Стросс, Лакан, Дерріда, Фуко, Делъоз, Ліотар виконаливражаючу за обсягом працю. Хоч структуралізм і пост-структуралізм доволівідрізняються між собою (остання теорія, наприклад, не використовує структурнулінгвістик}’ у своїх побудовах), обидва мають критичне спрямування.
Посталакритика ідей людської суб’єктивності. Було підкреслено, що термін«суб’єкт» істотно відрізняється від схожого терміна “індивідуальність”.Останній термін існує ще з часів Ренесансу і передбачає, що людина є вільним,інтелектуальним діячем і що мислительні процеси не залежать від історичних ікультурних обставин. Ця позиція Розуму виражена в Декартовых філософськихпрацях. Розважте таку фразу: «Я мислю, отже існую». Декартове«Я» стверджує себе цілком свідомим і сповненим знання. Воно не тількиавтономне, а й зв’язане, і думка щодо іншої психічної території на противагусвідомості не може бути мислима. Декарт кваліфікує нас оповідниками, якіуявляють, що розмовляють без одночасного буття у говорінні.
Леві-Стросс,провіднийструктураліст, називає людський суб’єкт — центр буття — «виродкомфілософії, який псується». Він стверджує, що остаточною метою наук пролюдину має бути не конституювання людини, а поділ її на частини, при якомувтрачається головне — цілісність. Це є підставою для формулювання гасластруктуралізму. Провідний філософ лівого гатунку Альту есер виступає проти Сартровоговолюнтаризму, що розглядає суб’єкт у дусі реінтерпретації марксизму яктеоретичного антигуманізму.
Поступструктуралізму, будучи далеким від нового прочитання мар ксизму, був, проте,під його впливом. Після подій 1968 р. (мається на увазі окупаціяЧехословаччини) структуралізм намагався пристосувати свою теорію до веліньчасу, але в цілому він так і не розвинув цих ідей. Як наслідок, ставсяпоступовий розклад альтуссеріанського марксизму в середині 70-х років.Постструктуралісти, такі як Фуко, прагнули деконструювати концепти, задопомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін «суб’єкт»допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурноспецифічною і взагалі несвідомою. Категорія суб’єкта вводить у питанняствердити «Я» як синонім усвідомленості; суб’єкт «децентрує»свідомість. Постструктуралістй, отже, також прагнуть розкласти суб’єкт; слідсказа-ти, що Дерріда і Фуко не мають теорії суб’єкта. Винятком є Лакан, якийвизнає суб’єкт у зв’язку з гегелівською філософською схемою і психоаналізом.Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що «структура» і«суб’єкт» виступають як незалежні категорії. Поняття стабільноїструктури реально залежить від суб’єктивної відмінності від неї.Широкомасштабна атака на суб’єкт у дійсності прив’язана до підриву поняттяструктури як такої.
Структуралізмі постструктуралізм здійснюють критику історицшму. Вони відкидають думку проіснування загального взірця в історії. Відомим ^прикладом у цьому плані єкритика Леві-Строссом сартрівського «дикого розуму». Леві-Стросснападає на сартрівську позицію “історичного матеріалізму” та йоготвердження, що сучасне суспільство є вищим відносно минулих культур. Фуко такожне знаходить в історії прогресу, Дерріда заперечує конечну ціль в історії.
Існуєтакож критика значення. В той час як філософія (зокрема у Великій Британії)перебувала під сильним впливом теорії мови протягом перших років XX ст.,структуралізм як мовну проблему було знехтувано у французькій філософії. Соссюрпідкреслив уже відому різницю між знаком і означуваним. Звуковий образ,створений словом «яблуко», є знак, а концепт яблука є означуване.Структуральне відношення між цими поняттями утворює лінгвістичне значення, амова походить із цього джерела. Лінгвістичний знак — це посередник, йоговживання не є необхідним. Соссюр наголошує на тому, що кожний знак отримує своюсемантичну цінність тільки за цінності його диференціальної позиції у структурімови. У цій концепції існує випадковий баланс між знаком і означеним.
Упостструктуралізмі означене віддалено, а знак стає домінантним. Це свідчить провідсутність точної відповідності між твердженням і реальністю. Лакан, зокрема,пише про «безперервні сковзання означуваного під знак». Деррідапропонує систему плаваючих знаків з недстермінованою кореляцією до певнихпозалінгвістичних відношень з предметним світом.
Постструктуралізмздійснив своєрідну критику філософії. У своїй ранній праці Альтуссер писав про«теоретичну практику» і доводив, що марксистська філософія буланаукою. Він встановив чітку різницю між
юним Марксом,який писав у дусі гегелівської ідеологічної проблематики, І зрілим Марксом,який, з його розумінням економічних понять і процесін був великим ученим. Мовнапроблема, проте, захоплювала французьку’ думку антифілософським чином. Це було,зокрема, у раннього Дюркгейма.
Говорячипро схожість і наступність між структуралізмом і пост-структуралізмом, слідвказати і на різницю між ними. Структуралізм бачить істину поза або всерединітексту; постструктуралізм підкреслим взаємодію між читачем і текстом якпродуктивну.
Читанняперестає бути пасивним актом. Постструктуралізм є досить критичним щодо єдностістабільного знака. Підкреслюється своєрідність означеного і знака; здійснюєтьсявічне повернення на дорогу істини, яка втрачала певний статус або фінальність.Постструктуралісти критикували картезіанську концепцію унітарного суб’єкта —суб’єкта-автора як пород-жувача свідомості, автора значення та істини. Булопідтверджено, що людський суб’єкт не може мати уніфікованої свідомості іструктурується за допомогою мови. Постструктуралізм здійснює також критикуметафізики t її поняттями каузальності, ідентичності, суб’єкта та людини.
Влітературі звертають увагу більше на наступність між структуралізмом іпостструктуралізмом, не знаходячи її між структуралізмом і феноменологією.Лакан як психоаналітик вивчав Гуссерля і Гайдеггера. Історичні екскурси Фукогрунтувалися на філософських посиланнях, взятих у Ніцше.
Лакан,Дерріда і Фуко дотримувалися філософської позиції, несумісної з концепцієюструктури, але виступили з радикально антисцієнтистським настановленням. Вонипорушили питання про статус науки як такої, про можливість об’єктивності певноїмови при описі або аналізі. Вони відкидають твердження, що містяться всоссюрівській моделі лінгвістики, на засадах якої неоструктуралізм і було засновано.Предметом його інтересу були: психоаналіз, природа і роль мови, «Я» ібажання, деструкція, піднесення інструментального розум}’, експансія апаратівсоціального контролю, взаємозв’язок між знанням і силою.
Слідсказати про досягнення ‘«молодої генерації» постструктуралізму —Дельоза і Гваттарі, Ліотара та інших («Нові філософи»). Чималохарактеристик, властивих постструктуралістам, мають своє коріння в ніцшеанськійдумці. Певний інтерес для історії психології мають ідеї французьких феміністок (ГеленСіксу, Люсі Ірігарі та Юлія Крістева). Вони перебувають під впливомлаканівського психоаналізу, досліджують знання, суб’єктивність, мову,трансформацію. Ліотар вивчає зміну природи знака в комп’ютеризованихсуспільствах. Бодріяр — від його ранніх марксистських творів до сучаснихпостмодерністських текстів — досліджує використання масової комунікації,головні риси сучасної культури. Постмодерністські ідеї вплинули на архітектуру,живопис, кіно, телебачення, відео тощо.
Р.Вудвортс: історія психології як ґрунт для взаєморозуміння і творчоговикористання чужих ідей
Американськийпсихолог Р. Вудвортс служив своїй науці понад 70 років — як експериментатор,викладач, автор підручника і видавець. Учився разом із В. Джемсом у Гарварді і Р.Кеттеллом у Колумбійському університеті. Очолював асоціацію психологів цьогоуніверситету до самої своєї смерті. Переглянув фізіологічну психологію Ледда (1911).Був прихильником динамічної психології (1917), вивчив динаміку взаємодіїмотивації та перцепції, навчання, мислення.
Історико-теоретичнадумка в психології мала декілька форм. Це були суто історичні праці. Це булитакож спроби з’ясувати сучасні напрями психології, що, зокрема, доситькваліфіковано із залученням належного за обсягом матеріалу здійснив Вудвортс.Це були, нарешті, спроби розібратись у сучасних психологічних теоріях задопомогою своєрідних тематичних хрестоматій з теоретичних проблем. Всі ці формидосліджень доповнюють одна одну, показують широкий спектр наукових пошуків уперебігу від історії науки до її теорії.
«Позитивна»психологія, що накопичувала свій науковий вантаж без трансцендентальнихпочувань і потягів, мала «ступати, як слон» (за висловом О. Герцена).Але все одно звільнитися від наукової теорії вона була неспроможна іпропонувала навіть свій концептуальний апарат (по-філософськи). Таку систему впсихології створив Вудвортс. Спираючись на позитивно-мстодологічні засади, вінзапропонував об’єктивний огляд під назвою «Сучасні школи апсихології» (1931 рік — перше видання, 1951— восьме, відтворюване шістьразів. У Великій Британії ця праця вийшла в 1965 році, коли автор працював ужев Колумбійському університеті. Співавторкою Вудвортса була Мері Шиен, йогоколишня студентка. Останнє видання вийшло посмертно, нею перероблене).
Вудвортсзазначає істотне зростання напрямів і шкіл на початку XX століття: функціональна,структурна психологія, асоціанізм, включаючи теорію умовних рефлексів,психоаналіз, цільова, або гормічна, психологія, біхевіоризм,гештальтпсихологія; напрями гуманістичної психології Вудвортс не помічає. Ідеяпсихологічних шкіл, на його думку, вимагає ортодоксальності, послідовників,єдиних теоретичних засад, багаторічних дебатів, живих аргументів, що приводятьдо взаємної згоди.
Напочатку XX століття кожна школа починалась як заперечення існуючих науковихнастановлень та усвідомлення своїх історичних коренів. Декарт, Гоббс перекреслювалипсихологію давніх греків і середньовічних схоластів і здійснили рух у стильовихрисах сучасної психології. Не відриваючи психологію від філософії, нові творціпсихології инели її до спілки з новими намаганнями природничих наук. І Іосталиширокі предметність і проблемність у вивченні дітей, тварин, психічно хворих,встановлювались зв’язки з іншими науками. Асоціанізм як характер тлумаченняпсихічних феноменів Вудвортс вважає на той час пройденим етапом.
Натомістьпочалося вивчення поведінки — більше, ніж свідомості. Психоаналіз тутзапропонував свої аргументи. На тлі безлічі психологічних спрямувань Вудвортсзазначає прагнення науковців до їхнього синтсіу, Ідо забезпечило б значнийпоступ цієї дисципліни. Вихідною засадою такого синтезу він бачить певнупослідовність шкіл: функціональна, структурна, асоціанізм, біхевіоризм (раннійі пізній), гештальтпсихологія, психоаналіз та співвідносні йому теорії.
Замежі встановленого логічного та історичного поділу Вудвортс виносить праці з мотиваціїта єдності особистості. У заключному розділі згаданого дослідження під назвою«Посередині дороги» мова йде про підсумки розвитку психології насередину XX століття.
Вудвортсвиявляє певну толерантність до різних шляхів пошуку та творчих інтересівпсихологів, показуючи, як ця толерантність в об’єктивному ході науки сприяла ЇЇтворчим здобуткам. Школи у психології пов’язані із своєрідністю проблем:біхевіористи вивчають навчання, гештальтисти — перцепцію, психоаналітики —мотивацію. Людська індивідуальність, яка проходить найважливішим предметомчерез усі проблеми, утримує разом різні групи психологів. Вудвортс вважаєочевидним відновлення дружніх стосунків між психологами різних спрямувань. Цеприводить до перехрещення наукових інтересів і плідних наслідків. Таким чиномпостають «когнітивне» і «суб’єктивне» причісування біхевіоризмутощо.
Психологія50 — 60-х років на відміну від першої половини століття звертає велику увагу напроблему перцепції, пов’язану з мотивацією, навчанням, особистістю (Брунер,Мерло-Понті, сам Вудвортс та ін.). Біхевіористичне, функціоналістичнє*психоаналітичне тлумачення так чи інакше співвідносяться з питанням перцепції.Вудвортс прагне відновити надію на відкриття більш точних корелятів поведінки,оживляючи ідею редукціонізму. Молярні аспекти людської поведінки,«плани», «структури», ставлення до соціального оточення,унікальність мотивації, самоідснтифі-кація — ось деякі з проблем, які не можутьбути зрозумілими вказівкою лише на відповідні поляу нервовій системі.
Вудвортс(обабіч груп серединної дороги дослідження) зазначає математичну орієнтаціютеоретиків-психологів. ЗО — 50-ті роки — період виникнення логічногопозитивізму та гіпотстично-дсдукгивного методу, яким властиві «малорухоміформули» для розвитку дійсної психологічної теорії.
Разомзі швидким технологічним поступом у другій половині XX століття у суспільствіпостав відчутний запит на використання психологів у сферах індустрії таурядового керівництва. Як пише Вудвортс, у цей же період зростання життєвихстресів висунуло питання: що психологія могла б зробити для збільшеннятолерантності у стосунках між людьми, поліпшення їхнього психологічногоздоров’я? Дисбаланс між академічною і спрямованою до конкретних життєвих потребпсихологією вже позначився загрозою для серйозного наукового поступу.
Ставалоочевидним, що наукові дослідження мають бути більше зверненими до свого джерела— звичайних ситуацій реального життя. Лише за цієї умови можна говорити провирішення проблеми «людського фактора» — своєрідна термінологія, щоїї вже в наступний час використовували по обидва боки ідеологічного бар’єру.Головна мета досліджень людського фактора — звести до мінімуму сферу людськихпомилок. А може, вказати на дійсне значення людини як центру Всесвіту? Та цезалишалося поки що ріа desideria для психології та її істориків.
Вудвортсвказує на провінціалізм психології США, яка так чи інакше ігнорує досягненняінших важливих центрів світової психологічної думки. Правда, він зазначає іпевні зрушення в цьому плані. Справа не в наповненні бібліотек відповідноюлітературою, адже її вдосталь. Справа у ставленні до іншомовної літератури, уможливості осягти її справжні здобутки, включити у світовий обіг оригінальні психологічніідеї різних регіонів земної кулі.
Моментігнорування досягнень у психології інших народів можна побачити майже в усіхкраїнах у зв’язку з різними ідеологічними настановами. Мова йде не тільки прозарозумілість свідому, а й про певну трудність осягти психологію іншоїкультури, інше психологічне мислення в кількісному і якісному сенсі. Існуютьпевні бар’єри відчуження між психологами. Хоча всесвітні конгреси ставлятьсвоєю метою взаємо-обізнаність і взаєморозуміння, проте виголошення таких гаселще не означає творчого їх використання іншими фахівцями у своїй праці.
Узв’язку з такою ситуацією Вудвортс зауважує: ”Думка про те, що історіяпсихології може стати базою для взаєморозуміння між психологами різнихпоколінь, епох, країн, культур, має бути визнана апріорно”. Мова йде нестільки про взаємну обізнаність, скільки про творче використання«чужих» ідей. Тоді саме особливості — національні, регіональні,індивідуальні, а також особливості різних шкіл — є належною підставою дляздійснення загального світового руху психологічної думки у своєрідних їївираженнях.
Уцьому й полягає головний сенс співставлення пошукових досягнень психологіїрізних народів, які зі свого боку будуть збагачуватися за рахунок світової«бісоціації» ідей.