ЗМІСТ
Вступ
1. Теоретичні аспекти розвитку дітей з особливимипотребами
2. Нормативно-правова база
3. Техніко-соціальна характеристика Центру соціальноїреабілітації дітей-інвалідів
3.1 Історична довідка
3.2 Юридичний статус
3.3 Організаційна структура закладу
3.4 Характеристика групи дітей-інвалідів
3.5 Спеціалізація та співпраця з іншими закладами
4. Розвиток соціальних умінь у дітей з особливимиосвітніми потребами
4.1 Соціально – педагогічна робота з дітьми зособливими потребами
4.2 Психологічна підтримка і професійна реабілітація
4.3 Особливості оцінки вчителями ступеня психічного розвиткувсіх учнів та їх критерії
5. Шляхи покращення реабілітації дітей з особливимипотребами
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
Вступ
Актуальність теми.В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності дітей зфункціональними обмеженнями унаслідок зниження рівня медичного обслуговування,росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.
Організація соціальноїдопомоги дітям, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вадфізичного або психологічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставленнясуспільства до дітей з особливими потребами та проблеми інвалідності і Українівзагалі. Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні,контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей залежить від задоволення їхпотреб іншими людьми, що складає багатогранний процес соціальної реабілітації. Освіта,психолого – педагогічний вплив на особистість є інструментами вирішення однієїз основних проблем у суспільній та державній політиці щодо дітей з інвалідністю– їх соціальної реабілітації, адаптації та інтеграції у суспільство.Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку України,кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посиленнясоціального захисту дітей-інвалідів, визначення пріоритетних напрямів у ційважливій роботі, одним із яких є рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів.
Багатодослідників розглядали вплив фізичних вад на розвиток особистості, так зокрема,Л.С. Виготський ( про формування вторинного дефекту в тому випадку, якщосоціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, анавпаки, детермінує його). Згідно з дослідженням Л.І. Божович, тяжке хронічнесоматичне захворювання суттєво змінює перш за все всю соціально – психологічнуситуацію розвитку дитини. Воно змінює рівень її психічних можливостейздійснення діяльності, веде до обмеження кола контактів з оточуючими людьми.
Особливе значеннядля розв’язання проблеми адаптації мають праці зарубіжних психологів, у якихособлива увага приділяється зв’язку особистісних порушень у дитинстві зпсихологічними проблемами особистості в дорослому віці (З. Фрейд, А. Адлер, Е.Еріксон, К. Хорні). Згідно з поглядами А.Адлера, фізичний дефект тіла, формуєкомплекс неповноцінності, який блокує повноцінне формування особистості.
Х. Райнпрехтвідмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила їїприрода. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині з особливимипотребами. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчуваютьобділеними себе, тому вони прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляютьсвою любов.
Об’єктом дослідженняє дитина, яка має порушення психічного та функціонального розвитку.
Предметомдослідження є виявлення основних чинників, які впливають на психічний розвитокдитини.
Метою дослідження- проблема визначення основних причин порушення психічного розвитку дитини.
Гіпотеза –психологічний розвиток дитини зумовлений поведінковими, мовленнєвими та іншимикритеріями.
Завдання:
— розкрити змістпорушення психічного розвитку дитини;
— визначитирівень інтелектуального розвитку у дітей;
— дослідити пояких критерія вчителі розпізнають розвиток дитини.
1. Теоретичніаспекти розвитку дітей з особливими потребами
В українській мовідо кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, сліпець(давньоруською). На початку XIX ст. у слов’янських мовах починає вживатисяслово “інвалід”, яке за походження – безсилий, слабкий, важко поранений, — прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст.вживалося в значенні “відслуживший, заслужений воїн, який не пристосований дослужби через каліцтво, поранений”.
До сьогодні вУкраїні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічнівідхилення у здоров’ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальнійлітературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональнимиможливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особиз вадами розвитку, неповносправні. У законодавчих документах як правило домінуєтермін “інвалід”. Інвалід – особа, яка має порушення здоров’я зі стійкимирозладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чидефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідністьїї соціального захисту [12, с. 53].
Відповідно доДекларації про права інвалідів (ООН, 1975), інвалід – це будь – яка особа, якане може самостійно забезпечити цілком або частково потреби нормальногоособистого і/або соціального життя з причини вади, природженої чи придбаної,фізичних або розумових можливостей [15, с. 40].
Інвалідність – цеобмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними,соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар’єрами, які не дозволяютьлюдині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім’ї та державина тих же умовах, як і інші члени суспільства.
Відповідно доРекомендацій 44-ї сесії Парламентської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992р. суспільство зобов’язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливихпотреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежнимжиттям. Нині поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальнакатегорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди зобмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідокзахворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результатінепристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонівсуспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати наувазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя:виникають бар’єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальнихпотреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформованасистема соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи [11, с. 65].
Діти зфункціональними обмеженнями становлять об’єкт соціальної роботи з надзвичайноскладною структурою, через те існує багато класифікацій цього об’єкта за різнимиознаками. Практичному соціальному працівнику достатньо знати основні обмеженнядитячої життєдіяльності пов’язані з такими порушеннями і захворюваннями:
порушення слуху імови (глухі; ті, що слабо чують, логопати);
порушення зору(сліпі; ті, у кого слабкий зір);
порушенняінтелектуального розвитку (розумова відсталість; із затримкою психічногорозвитку);
порушенняопорно-рухового апарату;
комплексніпорушення психофізіологічного розвитку (сліпоглухонімі; із дитячим церебральнимпаралічем, поєднаним з розумовою відсталістю);
хронічнісоматичні захворювання;
психоневрологічнізахворювання [11, с. 65].
Показниками дляінвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених,спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановленняінвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних тареабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом вУкраїні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарніта відділення (ортопедо – хірургічне, відновного лікування, неврологічне,психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне таін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці санітарного хворого,консультативному висновку або витягу з історії хвороби.
Одна з нагальнихпроблем, що вимагає розв’язання — соціально-педагогічна і психологічна допомогасім’ї, яка має дитину з фізичними, розумовими та психічними вадами.
Хвороба, дефектчи стан дитини породжує соціальні, педагогічні, психологічні проблеми у сім’ї.Особливо важкі для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставленодіагноз. Усвідомлення неповноцінності дитини, її страждання, необхідністьпристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати установлений ритмжиття створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття,що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину. Батьки намагаютьсявіднайти в своєму минулому помилки, які нібито спричинили неповноцінністьдитини: куріння під час вагітності, вживання алкоголю, хвороба тощо. Часто доцього приєднується страх за життя дитини, її майбутнє і майбутнє сім’ї. Батьківхвилює, чи є неповноцінність дитини карою Божою, кармінним вироком, збігомобставин чи наслідком генетичних факторів, спадковості.
Кожна людина,залежно від особливостей свого характеру, темпераменту, рівня культури, віку іжиттєвого досвіду і найближчого соціального оточення, по-різному діє в життєвійситуації, пов’язаній з інвалідністю дитини. Часто діагноз сприймають як вирок ібезвихідь. Батько і мати змиряються з вадами дитини, але нічого не роблять длятого, щоб вона набула навичок самообслуговування і спілкування (звичайно,виключаючи важкі форми інвалідності). Час іде, знайомство з іншими батьками, уяких дитина у такому ж самому стані, але досягла певних успіхів у розвитку,викликає кидають сім’ю. Часто батько залишається в сім’ї, але повністюзанурюється в трудову діяльність, постійно затримується на роботі, мотивуючи ценеобхідністю матеріально утримувати сім’ю. Таким чином він повністю відмовляєтьсявід своїх батьківських обов’язків.
Сприятливийпсихологічний клімат у сім’ї — основа позитивного розвитку дитини і, навпаки,дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризиквиникнення вторинних симптомів інвалідності — психічних порушень. У зв’язку ізцим вживається поняття «фактори зруйнованого дому»: позашлюбнадитина; окреме проживання батьків; втрата одного чи обох з батьків у результатісмерті або тяжкої хвороби; часті розлучення з батьками; обтяженість дитинствасерйозними сімейними конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідокпсихічного захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків [16, с. 18].
Найближчесоціальне оточення сім’ї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяютьструктурі й диференціації життєвого простору дитини, нормалізації її поведінки,подоланню почуття самотності в батьків і соціально-психологічної ізоляціїсім’ї. Інвалідність дитини викликає жаль, співчуття та співпереживання друзів,родичів, колег по роботі, сусідів, бо насамперед їм потрібна реальна допомога іпідтримка, щоб вивести дитину із замкнутого простору і залучити до повноцінногожиття. Велику роль у цьому процесі відіграють дідусі і бабусі дитини. Часто їмдуже важко встановити контакт з такою дитиною. Крім цього, розчарування зприводу нездійснених сподівань, негативний тиск оточення призводить допоступового відокремлювання старшого покоління від своїх дітей. Якщо в сім’ї єінші діти, то проблеми хворого братика чи сестрички стають їхніми проблемами.Батьки можуть навантажувати їх обов’язками, що не відповідають віку і фізичнимможливостям дитини, і тоді братик чи сестричка стають для них тягарем.
Характеризуючисоціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім’ї дітей зособливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефектудитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім’ї. Розглянемо лишедеякі з них.
Соціально-педагогічнадопомога сім’ї, яка виховує дитину з особливими потребами — цесімейно-центрована практика, що спрямована на соціалізацію дитини. Узагальненнядосліджень, що ведуться у різних напрямах, та досвіду роботи здітьми-інвалідами у всіх країнах світу дає підставу виділити два рівнісоціалізації дітей-інвалідів. Перший рівень — фізична реабілітація, педагогічната психологічна корекція, які здійснюються на індивідуальній основі. На цьомурівні вирішуються особливі проблеми та задовільняються особливі потреби дитини.Так, реабілітація дитини, яка хвора на поліомієліт, залежить від важкостізахворювання. Деякі діти потребують спеціальних вправ та ігор, інші — ортопедичних апаратів. Кожна дитина ретельно обстежується з метою визначеннянайбільш ефективних методів соціально-педагогічної допомоги. Чим ранішевиявляються специфічні потреби дитини, тим більш дієвим буде процесреабілітації [12, с. 53].
Другий рівень — соціально-педагогічна реабілітація, під час якої реалізуються потреби дитини:участь у сімейних справах, іграх, навчання у школі чи вдома, потреба в дружбі,любові, подорожах, пригодах, участі у громадському житті. На цьому рівні дитинаідентифікує себе до певної соціальної групи, колективу, активно засвоюєсоціальну поведінку, групові норми і цінності. Дитина виробляє навички творчоїспрямованості в соціальній ситуації, виявляє свою соціальну активність завдякисоціальній адаптації.
При такомупідході соціально-педагогічна допомога дітям-інвалідам визначається якпрофесійна або волонтерська діяльність, яка спрямована на гармонізацію тагуманізацію відносин особистості і суспільства через педагогізацію середовищадитини і надання соціальних послуг.
У структурісоціально-педагогічної допомоги першим виділяється соціальний компонент. Томуцілком природним є задоволення особливих потреб дітей-інвалідів через наданнясоціальних послуг.
Один ізкомпонентів соціально-педагогічної допомоги — виховання гармонійноїособистості, формування її ціннісних орієнтацій. Об’єктом цієї діяльності єдіти-інваліди, сім’я і найближче соціальне оточення. Методика виховної роботивипливає із загальної теорії виховання як системи наукових знань прозакономірності формування особистості. Сенс виховання постає у побудові такихвзаємозв’язків особистості із суспільством, які забезпечують соціалізаціюособистості, формування цілісного життєвого шляху особистості. Так залученнядітей з вадами фізичного розвитку до соціально активної діяльності здійснюєтьсяшляхом групової і масової роботи через організацію різноманітних занять творчихлабораторій, проведення культурно-дозвіллєвих заходів. Соціалізація особистостіспрямована як на засвоєння всього культурного досвіду, що набутий людствомпротягом історії, так і на розвиток всіх потенційних можливостей особистості.Виховна робота у єдності з іншими факторами формування особистості створюєприродний педагогічний процес, який випливає із специфіки взаємодії особистостііз оточуючим середовищем (люди, природа, мистецтво). Важливими формамисоціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам є індивідуальна і груповаробота. Зміст індивідуальної роботи з дитиною становить:
— аналізіндивідуальних біологічних функцій і функціональних можливостей (біологічний ісоціальний вік, рівень функціонального обмеження, біологічні ритми, здібності);
— виявленняспецифіки соціокультурного розвитку (вплив різнорівневих соціальних факторів,соціальних потреб, соціальних очікувань, культурних і субкультурних цінностей,норм);
— усвідомленняпсихологічних характеристик (сприйняття, пам’ять, здібність до вирішенняпроблем, характер самооцінки, рівень залежності, адекватність реакцій);
— дослідженняособливостей соціальної адаптації;
— залученнядитини до соціально-педагогічного процесу (соціалізації). Групова робота уконтексті сімейно-центрованої практики здійснюється через організаціюсоціально-педагогічного патронажу, груп підтримки і взаємодопомоги [14, с. 17].
Соціально-педагогічнадопомога сім’ї сприятиме соціалізації дитини, покращенню і нормалізації життяродини, а також виробленню нової концепції діяльності всіх спеціалістів,причетних до виховання дітей з особливими потребами.
2.Нормативно-правова база
Центр соціальноїреабілітації дітей-інвалідів здійснює свою діяльність на основі положення,Законів України:
· «Проосвіту»;
· «Продержавну допомогу сім‘ям з дітьми»;
· «Профізичну культуру і спорт»;
· «Прооснови соціальної захищеності інвалідів в Україні»;
· «Пропенсійне забезпечення»;
· «Простатус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильськоїкатастрофи»;
· «Проблагодійництво та благодійні організації»;
· «Просприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
А також вОсновних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах Українипро охорону здоров‘я.
Основні положеннясоціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України«Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий уберезні 1991 року.
На допомогусоціальних реабілітацій дітей з обмеженими функціональними можливостямивикористовуються такі базові документи світового співтовариства:
· Всесвітнядекларація прав людини (1948 рік);
· Деклараціяпро права розумово відсталих осіб (1971 р.);
· Конвенціяпро права дитини (1989 р.);
· Всесвітнядекларація про особливості впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.) та ін;
3.Техніко-соціальна характеристика Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів
3.1 Історичнадовідка
Пологові травми,низький рівень медицини та наша екологія призводить до того, що досить частонароджуються діти з тяжкими ускладненнями. Життя сім’ї різко змінюється. Батькипочинають велику боротьбу за існування своєї дитини. Посильну допомогу такимсім’ям і надає Центр соціальної реабілітації дітей з особливими потребами.Центр був створений 25 червня 2002 року при дошкільному закладі № 8«Калинонька», за сприяння управління праці та соціального захисту населеннявиконавчого комітету міської ради. Протягом свого існування Центр досягнувчималих успіхів у вихованні та розвитку дітей з особливими вадами. Кожнадитина, яка відвідує Центр зігріта турботою і любов’ю. кожен день здобуває своюособисту перемогу у боротьбі зі своєю недугою.
На даний час уцентрі працює дві групи, які відвідує шістнадцять дітей різного віку і різнимидіагнозами.
З дітьми, яківідвідують Центр, щоденно працюють вихователі-реабілітологи. Вони проводятьіндивідуальні заняття з дітьми згідно затверджених індивідуальних планівреабілітації.
Діти отримуютьдопомогу спеціалістів:
— логопеда;
— психолога;
— масажиста.
За станомздоров’я щоденно спостерігає лікар.
З дітьми, якимвиповнилось 6-7 років здійснюється індивідуальне навчання, яке проводятьвчителі шкіл.
Цікаві ранки тарозваги для дітей організовані за допомоги музичного керівника.
Очолює колективЦентру педагог вищої категорії «відмінник народної освіти».
Чудово обладнанаігрова кімната дає змогу дітям відчувати затишно та спокійно, адже тут є сухийбасейн, лабіринт, дидактична черепаха, ігрове поле, яскравий кораблик, де дітиграються і разом з тим навчаються. А в затишній спальні можна відпочити післяцікавих ігор та занять.
В роботі з дітьминіщо не дає таких результатів, як щира цілеспрямована, послідовна, творча,колективна праця.
У соціальнійреабілітації та оздоровчій роботі використовуються, впроваджуються ефективніметодики: музикотерапія, лялько терапія, казко терапія, та інші. Длянеперервності реабілітаційного процесу колектив підтримує тісний контакт ізродинами своїх вихованців.
3.2 Юридичнийстатус
Повна назвазакладу: «Старокостянтинівський міський центр соціальної реабілітаціїдітей-інвалідів (д/с №8 „Калинонька”)». Місце знаходження: м. Старокостянтинів,вул. Софійська, 15. Заклад відноситься до державної форми власності. Засновник:Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітетуСтарокостянтинівської міської ради.
Старокостянтинівськийміський центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів здійснює свою діяльністьна основі положення (Додаток 1), Законів України:
— Про державнудопомогу сім‘ям з дітьми;
— Про освіту;
— Про основисоціальної захищеності інвалідів в Україні;
— Про фізичнукультуру і спорт;
— Про благодійництвота благодійні організації;
Основні положеннязастосування щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основисоціальної захищеності інвалідів України».
3.3Організаційна структура закладу
Відділенняпостійного перебування (Додаток 2):
1) Методичнийкабінет;
2) Кабінетдолікарського огляду;
3) Кабінеттрудової реабілітації;
4) Кабінетсоціальної реабілітації;
5) Кабінетпедагогічної реабілітації.
6) Кабінетпсихологічної реабілітації;
7) Відділеннямедичного супроводу;
8) Майстерні длятрудової реабілітації;
9)Соціально-побутовий блок (харчоблок з їдальнею)
10) Блокгосподарського обслуговування.
Директор центру –Гусарчук Галина Андрійвна
Кількість груп –2
Кількість дітей –16
Робота здітьми-інавлідами спрямована на :
– здійсненнясоціальної реабілітації;
– виявленнята вибір дітей, що мають вади в психологічному розвитку в тісному контакті зорганами охорони здоров’я, навчальними закладами;
– залученнябатьків, інших членів сім’ї до участі в реабілітаційному процесі;
– перебуваннядитини-інваліда у реабілітаційному центрі в денний час, що є соціальноюпідтримкою сім’ї;
– перебуванняу дитячому колективі без ізоляції від суспільства, у звичайних умовах;
– поступовуінтеграцію дітей-інвалідів до навчальних закладів.
Кадровий паспорт:
Всього педагогів– 9, з них:
6 педагогів звищою освітою
4 – спеціаліста
1- I категорії
1 – II категорії
1 – «Відмінникнародної освіти», вища категорія.
3.4Характеристика групи дітей-інвалідів
Угрупі перебуває 16 діток, з них:
3дівчаток:
ГаврищукЮлія (1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 1998 року, з такимдіагнозом, як ДЦП, спастичний тетрапарез, збіжна косоокість, порушення функціїходи.
СергійкоЛюдмила ((3) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2007року, з таким діагнозом, як ЗПМР, помірна розумова відсталість.
ГригорчукНіна ((2) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 1994 року, зтаким діагнозом, як ДЦП, сколіоз грудного відділу, залишкові явища перенесеноїЧМТ, деформація грудної клітки, реберний горб.
13хлопчиків:
ПерепилицяБогдан ((3) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 1999року, з таким діагнозом, як хвороба Дауна, збіжна косоокість, плоскостопість.
БорознякМаксим ((2) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2002року, з таким діагнозом, як ДЦЩатонічна форма), ЗПМР)
ІгракАндрій ((2) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2004року, з таким діагнозом, як змішані специфічні розлади, загальний недорозвитокмови, гіпердинамічна поведінка, алалія важкого ступення.
СнігурЄвген ((2) 1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2005року, з таким діагнозом, як помірна розумова відсталість на фоні вродженоїенцефалопатії, ЗРМ.
МаксимовДмитро ((2) 1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2003року, з таким діагнозом, як хвороба Дауна, цукровий діабет.
ШевчукОлександр ((2) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2002року, з таким діагнозом, як хвороба Дауна(кіфотична форма), вроджена вадасерця, дизпанкреатизм.
ПродайМаксим (1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2005 року, зтаким діагнозом, як ДЦП, спастичний тетрапарез з судомним синдромом, розумовевідставання.
ВертоградськийЄвген (1 дитина в сім “і), в центрі перебуває з 2005року), з таким діагнозом, як хвороба Дауна. ЗПМР, гострий реніт.
ТерьохінАндрій ((2) 1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2006року, з таким діагнозом, як ЗПМР, вроджена вада серця.
ГейлаАртем ((2) 2 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2004року, з таким діагнозом, як ДЦП, псевдобульбарний синдром, ЗПМР, ЗРМ І-ІІрівня, симптоматична епілепсія.
ШевчукВадим (1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2003 року, зтаким діагнозом, як ДЦП, ЗПМР.
ЖмирикОлександр (1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2007 року, зтаким діагнозом, як епісудогенний синдром на резусноорганічній основі,гіпердинамічний синдром, ЗРР.
СкалкаВадим (1 дитина в сім’ї), в центрі перебуває з 2007 року, зтаким діагнозом, як ДЦП з порушенням функції ходьби, спастична диплегія, збіжнакосоокість.
ШевчукВадим, Скалка Вадим, Гейла Артем — дітиякі не можуть себе обслуговувати, вони потребують цілковитої допомогидорослого.
Всіінші дітки частково знаходять спільну мову, заняття, тому краще сказати, щогрупа ділиться на 3 мікро групи.
Допершої мікро групи можна віднести тих діток, котрівзагалі не беруть участі в колективних справах (заняттях, у святковихвиставах). Не можуть себе реалізувати ні в якій діяльності, окрім частковогосамообслуговування. Це: Іграк Андрій, Снігур Євген (розвиваєтьсязвукова сфера мови), Вертоградський Євген, Продай Максим,Борозняк Максим, Жмирик Олександр, Шевчук Вадим, Скалка Вадим, Гейла Артем (лишев усній формі може приймати участь у занятті, або з допомогою дорослого напідлозі чи на столі, рідко коли в нього щось з цього виходить).
Додругої мікро групи відносяться ті дітки, котрі частковоберуть участь у заходах центру (у святкових виступах, інколи на заняттях можутьдати вірну відповідь на дане запитання, або частково виконати (з допомогоюстаршого) якесь завдання), деякі з них повністю себе відкрити не можуть, томучасто можуть бути скованими; їх завжди потрібно стимулювати до колективнихсправ. Це: Сергійко Людмила(вивчає сурдопедагогічну мову, є помітніуспіхи), Терьохін Андрій (помітно розвинені артистичніздібності), Перепелиця Богдан (розвиваєтьсясловесна сторона мови).
Втретю мікро групу можна віднести тих діток, якіприймають активну участь в житті центру, із частковою відповідальністювідносяться до навчання. Це: Шевчук Олександр, Гаврищук Юлія, Максимов Дмитро,Григорчук Ніна.
Вгрупі можна виділити тих хто претендує! на місце лідера — Гаврищук Юлія, якачасто намагається ним стати; також інколи лідером хочеться бути і ШевчукуОлександру; часто застосовує рису лідерства й Сергійко Людмила, колинамагається допомогти виховувати менших, але не дивлячись на їхні прагнення їмніхто не підкоряється і лідерами їх ніхто не вважає.
Отжелідерства в групі не має, проте є дуже багато відторгнених діток. Це: Іграк Андрій,Перепелиця Богдан, Продай Максим, Борозняк Максим, Жмирик Олександр.
Вгрупі існує одна чудовариса — всі старші дітки допомагаютьреабілітологам і помічникам реабілітологів виховувати менших діток.
Такожна допомогу реабілітологам та помічникам реабілітологів завжди приходятьбатьки, які приймають активну участь у житті своїх дітей в центрі, завждинадають допомогу до різних заходів. Батьки та працівники центру працюють утісному зв’язку і з однією метою: надати дітям з особливими потребами можливостіоволодіти певними знаннями і навичками, які в майбутньому дадуть хоча б якусьможливість приймати участь в соціальному й економічному житті.
3.5Спеціалізація та співпраця з іншими закладами
В закладіутворюється реабілітаційна комісія, до якої входять фахівці цього закладу. Назасідання реабілітаційної комісії залучаються представники місцевих органівохорони здоров’я, освіти і науки, а також праці та соціального захистунаселення.
Реабілітаційнакомісія здійснює:
— Складанняіндивідуального плану реабілітації (Табл. 3.1).
— Контроль завиконанням індивідуальної програми реабілітації інваліда.
— Визначеннястроків і тривалості проходження реабілітації інвалідом відповідно доіндивідуальної програми реабілітації.
— Забезпеченняпослідовності, комплексності і безперервності виконання реабілітаційнихзаходів, оцінку їх результатів та ефективності.
Таблиця 3.1
Перелікреабілітаційних послуг, що надаються Центром соціальної реабілітаціїдітей-інвалідів
№ п/п
Перелік реабілітаційних послуг
Мета та зміст реабілітаційної послуги
Ким надається послуга
1 Соціальна реабілітація
– формування навиків самостійного пристосування дітей до життя;
– навчання способам самостійності в побуті, самообслуговуванні, пересуванні;
– соціальна діагностика;
– соціальне обстеження умов проживання дитини;
– соціальна адаптація та інтеграція дитини в суспільство. Вчитель-реабілітолог
2 Психологічна реабілітація
– корекція відхилень у психічному розвитку дітей;
– навчання спілкуватися, виражати емоції;
– зміцнення психічного здоров’я Психолог
№ п/п
Перелік реабілітаційних послуг
Мета та зміст реабілітаційної послуги
Ким надається послуга
1 Соціальна реабілітація
– формування навиків самостійного пристосування дітей до життя;
– навчання способам самостійності в побуті, самообслуговуванні, пересуванні;
– соціальна діагностика;
– соціальне обстеження умов проживання дитини;
– соціальна адаптація та інтеграція дитини в суспільство. Вчитель-реабілітолог
2 Психологічна реабілітація
– корекція відхилень у психічному розвитку дітей;
– навчання спілкуватися, виражати емоції;
– зміцнення психічного здоров’я Психолог
Посадовіобов’язки вчителя-реабілітолога.
Завдання таобов’язки. Визначає відповідно до державних стандартів освіти, планів, методик,індивідуальних програм та рекомендацій мету, зміст і порядокнавчально-реабілітаційної роботи у масових та спеціалізованих закладах длядітей, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку. Обирає ефективніформи і проводить за розкладом та графіками навчальні, виховні, соціально-адаптаційні,реабілітаційні, корекційні, компенсуючі заходи та заняття.
Крім того,створює навчально-виховні ситуації, ознайомлює з явищами, фактами та подіями,що відбуваються у суспільстві, природі, побуті, характеризує, тлумачить йоцінює їх, прищеплює навички та
вміння, необхіднідля життя у суспільстві. Веде психолого-педагогічні спостереження, вивчає іфіксує динаміку розвитку, аналізує особливості фізичних та розумових досягненьдитини. Бере участь у тестуванні.
Співпрацює ізфахівцями, які розробляють індивідуальні методи та прийомикорекційно-реабілітаційної роботи: лікарями, психологами, фізіологами,дефектологами (логопедами, сурдопедагогами, тифлопедагогами,олігофренопедагогами), дієтологами, фахівцями із фізичної реабілітації таіншими працівниками з корекційно-реабілітаційної роботи, координує їхдіяльність.
Забезпечує разомз іншими працівниками здорові і безпечні умови навчання, виховання та праці.Залучає членів сім’ї дитини до участі в навчально-реабілітаційній роботі,правильного використання прийомів психолого-педагогічної корекції особистості,застосування відновлювальних занять та вправ, подолання фізичних або розумовихвад, недоліків та негативних звичок. Надає консультації з питанькорекційно-реабілітаційних процесів. Керує помічниками та асистентамивчителя-реабілітолога. Організовує виконання індивідуального плануреабілітаційної роботи з дитиною в установі та сім’ї.
Здійснює наглядза навчанням та вихованням дітей у дошкільних закладах і школах за місцем їхпроживання. Захищає честь і гідність дітей, створює обстановку оптимізму тавпевненості у своїх силах і майбутньому. Веде встановленупсихолого-педагогічну, реабілітаційну та статистичну документацію. Постійнопідвищує професійний та загальноосвітній рівень. Виконує професійні завдання таобов’язки з додержанням норм етики та моралі.
Повинен знати:основи законодавства України про соціальний захист, міжнародні документи проправа дитини, нормативні документи з питань навчання і виховання дітей, якімають вади у фізичному або розумовому розвитку; державні соціальні гарантії,державні стандарти освіти, програмно-методичні документи і матеріали для роботиз дітьми; теорію і практику корекційно-реабілітаційних процесів та розвиткудітей; цілі, принципи реабілітації дітей, зміст їх навчання та виховання;загальні та спеціальні психолого-педагогічні дисципліни; ефективні методи,форми, прийоми реабілітаційної роботи, корекційного та компенсуючого навчання івиховання; індивідуальні особливості та характеристики дітей; правилавикористання технологічних засобів та обладнання навчальних кабінетів, класів,спортивних та ігрових залів, спеціалізованих приміщень, які створено дляреабілітаційної та корекційної роботи; сучасні досягнення науки та практики увідповідних галузях реабілітації; нормативні документи з охорони здоров’ядітей; основи соціальної роботи з громадськістю і сім’єю; основи управління йорганізації корекційно-реабілітаційних процесів у масових і спеціалізованихзакладах для дітей, які мають вади у фізичному або розумовому розвитку; етичнінорми і правила організації навчання і виховання дітей; норми і правила веденняпсихолого-педагогічної, реабілітаційної та статистичної документації.
Кваліфікаційнівимоги.
Вчитель-реабілітологI категорії: повна або базова вища освіта відповідного напряму підготовки(магістр, спеціаліст або бакалавр) та підвищення кваліфікації. Сертифікат звідповідних методик реабілітаційної роботи з дітьми, які мають вади у фізичномуабо розумовому розвитку.
Вчитель-реабілітологII категорії: повна або базова вища освіта відповідного напряму підготовки(спеціаліст або бакалавр) та підвищення кваліфікації. Сертифікат з відповіднихметодик реабілітаційної роботи з дітьми, які мають вади у фізичному аборозумовому розвитку. Для спеціаліста — стаж роботи за професієювчителя-реабілітолога не менше 1 року, для бакалавра — не менше 2 років.
Вчитель-реабілітологповна або базова вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст абобакалавр) без вимог до стажу роботи. Працює під керівництвом фахівця вищоїкваліфікації.
Організаціяреабілітаційного процесу
На підставііндивідуальної програми реабілітації інваліда фахівці розробляютьіндивідуальний план реабілітації, що включає комплекс реабілітаційних заходівта враховує діагноз інваліда, його психофізичний стан, індивідуальніособливості та можливості, відносини між членами сім’ї (Додаток 3 — 5).
На постійнеперебування до відділення постійного перебування зараховуються інваліди зарішенням реабілітаційної комісії, які за станом здоров’я потребують постійногоцілодобового нагляду, соціального обслуговування та медичного догляду.
Заходи зсоціальної реабілітації складаються з:
— Динамікизасвоєння інвалідом побутових операцій для задоволення власних фізіологічнихпотреб.
— Виробленнянавичок автономного проживання, стереотипів безпечної поведінки.
— Опануваннянавичок захисту власних прав та інтересів.
— Забезпеченняавтономного проживання у суспільстві з необхідною підтримкою (Додаток 6).
Заходи зпсихологічної реабілітації складаються з:
— Проведенняпсихологічної діагностики особистості інваліда, визначення форм, методів,засобів, терміну та процедур психологічної корекції.
— Проведенняіндивідуальної психокорекційної роботи.
Заходи зтрудової реабілітації складаються з:
— Денноїзайнятості із застосуванням творчих знань.
— Навчаннянайпростішим трудовим навичкам, навичкам самообслуговування та психологічногонастрою на працю.
Заходи змедичного супроводу включають в себе:
— Визначенняфізичної, сомато-фізіологічної, сенсорної та психічної спроможності інваліда заданими індивідуальної програми реабілітації та результатів обстеження лікарями,надання рекомендацій стосовно подальшої можливої (або неможливої) соціальноїреабілітації.
— Розробкурекомендацій з дозування фізичних та психологічних навантажень, створеннястереотипів поведінки, які відповідають фізичним та розумовим можливостямінваліда.
— Визначенняадекватності та послідовності заходів лікувально-профілактичного характеру.
— Здійсненняпостійного нагляду та контролю за фізичним, соматичним та психічним станомінваліда.
4. Розвитоксоціальних умінь у дітей з особливими освітніми потребами
4.1 Соціально– педагогічна робота з дітьми з особливими потребами
Відомо, щосоціально – педагогічна діяльність як спосіб оптимізації процесу соціалізаціївиконує три соціальні функції: підвищення рівня соціальної адаптації індивідаабо групи: профілактика явищ дезадаптації, соціокультурна реабілітація тарозвиток людини.
Про функціюсоціальної адаптації можна говорити як про “швидку допомогу”, яка в ідеаліспівпадає з розвитком несприятливих подій, які загрожують кризою дезадаптації.Профілактика спрямована на протидію можливим, прогнозованим негативним факторамі наслідкам впливу несприятливих ситуацій. Функція реабілітації здійснюєтьсятоді, коли певні порушення уже відбулися і призвали до деяких “ускладнень” вжитті людини. Саме ці різноманітні наслідки певної несприятливої події і прагнезмінити клієнт при підтримці соціального педагога. В реальній практиці одна іта ж дія соціального педагога може мати адаптаційне, профілактичне іреабілітаційне значення.
Але, працюючи зконкретною категорією клієнтів, можна виявити домінуючу функцію в змістісоціально – педагогічної діяльності. Так, скажімо, у роботі з сім’єю, якавиховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Цепов’язане з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої йтривалої соціальної дезадаптації всієї сім’ї, для розуміння причин якоїнеобхідно звернутися до аналізу проблеми інвалідності [14, с. 17]. надзвичайносерйозна і недостатньо вивчена. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, щоза останній час, збільшилося число людей, котрі мають значні фізичні чипсихічні вади, але й надзвичайно низький рівень матеріального забезпечення, їхсоціальною і матеріальною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певноюмірою стосувалася лише самої людини, як має інвалідність, та її сім’ї. І лише востанні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастяоднієї людини чи суспільний феномен. Ті моделі (медична, економічна,функціональна, соціальна) інвалідність, яка існує сьогодні, по – різномутлумачать її та причини появи для індивідів, а також способи адаптації цихіндивідів.
Зокрема медичнамодель інвалідності акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вродженихчи тих, що з’явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей.При цьому дитина з особливими потребами розцінюється як мотиваційна людина уфізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міри неповноцінностівизначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності,та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи відсамообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо [15, с. 41].
Поліпшення станудитини з особливими потребами досягається за рахунок відновлення фізичного чирозумового здоров’я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід додітей з особливими потребами перетворює людей з певними потребами в пасивнихпацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюютьсяситуації, коли і діти з особливими потребами і їхні сім’ї не мають правовибору, самовизначення і не можуть через їхню “неповноцінність” впливати як навирішення їх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхідпризвів до того, що діти з особливими потребами стали відчуженими відсуспільства, а саме медична модель не враховує соціального контексту.
В межахекономічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють заобмеженимчасом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чинеспроможні працювати взагалі. Економічна модель інвалідності – результатконцепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальнудискримінації.
Модельфункціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особивиконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми.
Економічна іфункціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі названі моделіроблять акцент на тому, що даної особи є відсутнім: медична акцентує навідсутності здоров’я, економічна – на неспроможності до продуктивної праці,функціональна – на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому увсіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою їїносіїв.
Труднощі дітей зособливими потребами пов’язані не лише з відчуттями фізичного обмеження ідискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “багажем” тогонегативного ставлення, з яким стикається людина, “з особливостями” у своємунайближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічнанеспроможність. Уявлення про дітей з особливими потребами як про людину, якабагато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастішепочуття жалю, що заважає дитині з особливими потребами включатися в соціальнівзаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, діти з особливими потребамиспілкуються лише з подібними до себе.
Змістсоціально-педагогічної роботи з підлітків, які мають функціональні обмеження,як правило, включає такі напрями:
вивчення соціально-психологічного стану клієнта;
соціально –педагогічне дослідження особливостей соціалізації дитини;
побутовареалізація (навчання елементам самообслуговування та дотриманню найпростішихнорм повкдінки в різних мікросоціумах);
психологічнеконсультування дітей;
консультуваннячленів сімей, де виховуються діти – інваліди, з правових та психолого –педагогічних питань;
психолого –педагогічна корекційна робота;
розвитокпотенційних творчих можливостей дітей;
формуванняособистісних якостей дітей спеціальними засобами психологічного тренінгу;
організаціякультурно – дозвіллєвої діяльності дітей спеціальними засобами психологічноготренінгу;
організаціякультурно – дозвіллєвої діяльності дітей через проектування та впровадженнярізноманітних програм та форм роботи соціальнихслужб;
професійнаорієнтація підлітків з вадами здоров’я;
лобіюванняпропозицій на рівні органів місцевої влади і самоврядування щодо поліпшенняроботи з підлітками з вадами здоров’я;
координаціядіяльності різних соціальних інститутів, що опікуються проблемами дітей зособливими потребами [12, с.54].
4.2Психологічна підтримка і професійна реабілітація
Соціальна роботаз підлітками з обмеженими можливостями мас ґрунтуватися на засадахсоціально-психологічної та педагогічної допомоги, соціальної адаптації тареабілітації.
Професійнеінформування та консультування включає в себе забезпечення інвалідам вільногодоступу до консультаційної допомоги з боку відповідних спеціалістів увикористанні різноманітних джерел інформації (описів професій, відеофільмів,аудіо записів, листівок, буклетів, довідників, переліків рекомендованихінвалідам професій і навчальних закладів, де можна їх отримати, медичнихпротипоказань до засвоєння певних професій, паспортів підприємств таорганізацій тощо). Всі ці джерела інформації використовуються для допомогиінвалідам у виборі або зміні професії відповідно до стану здоров’я, нахилів іздібностей, а також з урахуванням потреб ринку праці.
Ефективністьпрофесійної реабілітації та трудова зайнятість інвалідів значною мірою залежитьвід якісної психологічної підтримки, професійної орієнтації і їх професійногонавчання.
Психологічнапідтримка шляхом здійснення психологічної консультації, психологічної корекціїзабезпечує досягнення оптимального психоемоційного стану інваліда, йогогармонізації, сприяє самореалізації особистості. Як приклад можна назватистворення п’яти центрів соціально-психологічної реабілітації населення та йогоінформування з питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи в Київськійта Житомирській областях, в яких проводиться інформаційно-просвітницька робота.
Професійнаорієнтація через надання послуг з професійної інформації й адаптації сприяєособам з обмеженими можливостями у виборі професії, спеціальності, видутрудової діяльності відповідно до стану здоров’я, обдарувань, здібностей,інтелектуального рівня, інтересів, бажань, з одного боку, та потреб суспільноговиробництва в працівниках — з іншого. Оскільки для інвалідів звужені межіпрофесійного вибору, їм більше, ніж здоровим громадянам, потрібні послуги зпсихологічної підтримки та професійної орієнтації. Адже обґрунтований вибірпрофесії с першим важливим стратегічним кроком, від якого залежить ефективністьне лише професійної реабілітації, а й майбутньої трудової діяльності. Приадекватному виборі професії, спеціальності така людина зможе реалізувати себе впраці, розвивати власний творчий потенціал, підвищуватипрофесійно-кваліфікаційний рівень.
4.3Особливості оцінки вчителями ступеня психічного розвитку всіх учнів та їх критерії
Забезпеченняпотреб дитини, створення умов для її повноцінного розвитку – один ізнайважливіших пріорітетів політики кожної держави і моральний обов’зок кожногогромадянина. Особливе місце в житті дітей з порушеним психічним розвиткомвідіграють батьки і вчителі.
Під час роботи вшколі у вчителів виникають певні труднощі. Це проявляється тоді коли вонидовгий час не бачуть результати своєї роботи, або ж в тому випадкув, коли незнають як працювати з цими дітьми. Тоді одні вчителі використовують ігровіметоди в своїй роботі і таким чином адаптовують дитину до навчальноїдіяльності, інші шукають допомогу в самого учня, ще інші питають поради уколег.
Також вчителівиконали таблицю за якою вони визначали оцінку ступеня психічного розвиткудитини (по 10-бальній шкалі).
Таблиця 4.1
Оцінкавчителями ступеня психічного розвитку учнів (по 10-бальній шкалі).
Список учнів/ вчителів
Вчитель 1
Вчитель 2
Вчитель 3
Вчитель 4
Вчитель 5
Учень 1 5 5 4 3 5
Учень 2 7 4 6 5 6
Учень 3 4 3 4 5 4
Учень 4 2 2 6 4 3
З отриманихрезультатів бачимо, що показники учнів, які навчаються в реабілітаційномуцентрі за оцінкою вчителів є середні. Це ми визначили особливості сприйманняпедагогічними працівниками психічних порушень та особливостей психічногорозвитку дітей.
5. Шляхипокращення реабілітації дітей з особливими потребами
Одним ізнайважливіших завдань кожної дитини є налагодження соціальних стосунків,оскільки вони є невід’ємною складовою людського життя. Більшість дітейналагоджують дружні стосунки з ровесниками природним шляхом
Однак деякимдітям, зокрема дітям з особливостями психофізичного розвитку, у цій справідоводиться допомагати (шляхом створення відповідних умов). Діти легше вступаютьу нормальні соціальні й дружні стосунки в середовищі, де такі взаємини цінуютьсята заохочуються. Це означає, що вчителі й вихователі мають регулярно створюватиумови для розвитку позитивних соціальних взаємин учнів.
У рамках програми«Інклюзивна освіта» Всеукраїнського фонду «Крок за кроком» у 2009 році булопроведено дослідження «Оцінка впливу інклюзивної моделі освіти на учасниківпроекту». Його результати засвідчили, що розвиток дружніх стосунків у дитячомуколективі є запорукою успішного навчання та взаємодії всіх дітей. Батьки дітейз особливими освітніми потребами переконані, що найсприятливішими умовами длявиховання й навчання їхніх дітей є загальноосвітні навчальні заклади, де дітиможуть успішно навчатись, досягаючи свого повного потенціалу, мати доступ довсіх ресурсів цієї громади та спілкуватися з однолітками.
Пропонуємопрактики, які допоможуть педагогам установити дружні відносини в дитячомуколективі.
Наявність друзів- одне з чудових задоволень у житті. Друзі необхідні в будь-якому віці, але всебільше досліджень підтверджують особливу важливість спілкування з ровесникамидля маленьких дітей. Більше того, установлення добрих взаємовідносин зоднолітками є найважливішим зі здійснень у ранньому дитинстві.
Дітям молодшогошкільного віку з особливими освітніми потребами часто складно встановитивзаємини з однолітками. Дані досліджень свідчать, що приблизно 75 % дітей,прийнятих у спеціальні дитячі дошкільні заклади, мають складності або затримкув оволодінні соціальними вміннями спілкування з однолітками. Вихователямспеціальних дитячих дошкільних закладів необхідно створювати малятамрізноманітні можливості для оволодіння такими вміннями впродовж дня.
Надання дітямдопомоги в установленні дружніх відносин може бути складною проблемою длявихователів спеціальних дитячих дошкільних закладів. Незважаючи на те що деякістратегії навчання довели свою ефективність при поліпшенні соціальної взаємодіїміж дітьми-однолітками, такі методики часто вимагають широкого використанняпідказок і зауважень вихователя. Наприклад, одна така стратегія вимагає, щобвихователь використовував ряд підказок і заохочень для того, щоб ініціюватисоціальну взаємодію дітей і досягти її збереження протягом визначеного періодучасу. Це може порушувати нормальний плин соціальних обмінів між однолітками, атакож вимагати від вихователя значного часу й енергії. Для вихователів, якіпрацюють з маленькими дітьми з особливими освітніми потребами, більшпідходящими є методики навчання, які можна використовувати в ході звичайнихзанять у групі.
Групові вправи зівстановлення дружніх відносин — це простий та ефективний спосіб розвиткусоціальних умінь у дітей молодшого шкільного віку з особливими освітнімипотребами.
Як виконуватигрупові вправи зі встановлення дружніх відносин?
Групові вправи зівстановлення дружніх відносин виявляються найбільш ефективними, коли визалучаєте до групи дітей із соціальними вміннями, які відповідають їхньомувіку. Оптимальна кількість таких дітей повинна складати 30 % від загальноїкількості дітей у групі.
До початку вправобговоріть важливість дружби. При цьому можна розповісти історію про двоххлопців, друзів або поговорити про проблеми, з якими зустрічаються деякі діти,намагаючись подружитися з іншими однолітками. Потім запропонуйте дітямпродемонструвати, як можна виразити відносини дружби, наприклад, потискуючируку, посміхаючись або кажучи людям, що вони вам подобаються. Поясніть дітям,що вони виражають один одному знаки дружби.
Перед початкомвправи зі встановлення дружніх відносин запропонуйте дітям привітати одинодного, використовуючи визначений символ дружби, такий як посмішка,поплескування по спині чи обійми. Потім поясніть суть вправи. Покажіть дітям,як співати пісню або грати у гру, використовуючи знаки дружби. Наприклад, можназаспівати відому пісню «Якщо ти щасливий і знаєш про це». Замість того щобиспівати «тупни ногою», можна запропонувати дітям використовувати слова«поплескай друга по спині» або «по-дружньому обійми приятеля». У таблиці«Приклади занять у дитячих дошкільних закладах з елементами дружби та без них»показано, як були змінені дві вправи, щоби включити в них елемент дружби. Підчас усієї вправи хваліть дітлахів за вираження дружби. Наприклад, можнапозитивно реагувати, коли дитина під час цієї вправи сміється або невимушеноспілкується з іншою дитиною.
У чому полягаєважливість вправ зі встановлення дружніх відносин?
Взаємини зоднолітками мають унікальні властивості, що впливають на соціальний розвитокдитини. Оскільки сторони, які беруть участь у взаєминах ровесників, рівні, дітиопановують уміння домовлятись один з одним і досягати компромісу, що будепотрібне їм для зрілих соціальних взаємин, коли вони стануть дорослими. Бувтакож установлений зв’язок взаємин, що існують між дітьми в ранньому віці, зподальшою соціальною адаптацією, коли діти стануть дорослими. Результатидосліджень підтверджують, що неприйняття з боку однолітків є важливимпровісником проблем у сфері соціальних взаємин у майбутньому. І навпаки, добрівзаємини з ровесниками в дитячому віці є добрим провісником необхідноїсоціальної адаптації у зрілому віці.
Для наданнядопомоги вихователям спеціальних дитячих дошкільних закладів і закладівінклюзивного типу у сприянні встановленню дружніх відносин між дітьми у групібули розроблені спеціальні вправи. Результати досліджень підтверджуютьефективність групових вправ зі встановлення дружніх відносин у поліпшеннісоціальної взаємодії між дітьми як під час групових вправ, так і під чассамостійної гри. Вправи зі встановлення дружніх відносин — це типові дошкільніігри, пісні та види діяльності, що були відповідним чином змінені, щоб у них булаприсутня реакція, яка виражає любов. Ці вправи виконуються під час груповихзанять у великій чи маленькій групі. Вони вимагають мінімальної підготовкивихователя, є дуже природними й приносять багато радості дітям.
Рекомендації зуспішного використання
Незважаючи на тещо групові вправи зі встановлення дружніх відносин можна виконувати легко йприродно, пропонуємо вам кілька рекомендацій, які полегшать вашу роботу.
Розмір групи
Вправи зівстановлення дружніх відносин можна виконувати в невеликих групах по 5-10 дітейабо у великих групах, що нараховують 10-20 дітей. Якщо у групі є діти, якімають труднощі в установленні дружніх відносин, тоді ефективніше працювати зменшою групою.
Тривалістьвиконання
Оскільки груповівправи мають гучний характер, оптимальний час їхнього проведення — 5-10 хвилин.
Вибір видудіяльності
Найкраще починатиз пісень та ігор, які діти вже добре знають. Таким чином і діти, і виховательзможуть зосередити увагу на вираженні дружніх почуттів, а не на необхідностівивчити правила гри або слова нової пісні. Коли діти будуть знайомі зі змістомгрупових вправ зі встановлення дружніх відносин, можна додати нові ігри тапісні. Упродовж відведеного для цього виду діяльності часу можна кілька разівповторити одну й ту ж саму вправу або попрацювати з різними іграми та піснями.
Вибір проявівдружби
Необхідноретельно вибирати, який прояв дружби ви хочете заохочувати, беручи до увагикультурні й соціальні цінності громади та батьків дітей, а також характер групидітей. Наприклад, у деяких ситуаціях використання «обійм» може виявитисьнеприйнятним. Бувають випадки, коли батьки не хочуть, щоб діти однієї статіобіймали один одного, або ж випадки, коли діти не можуть обіймати один одного«легко». У таких ситуаціях проявом дружби можуть бути рукостискання. Іншимипроявами дружби можуть бути посмішка, поплескування по спині або добрі слова.
Участь окремихдітей
Значна частинауспіху вправ зі встановлення дружніх зв’язків залежить від того, як ви будетезаохочувати дітей до участі. Приділяйте особливу увагу дітям, які рідко абоніколи не отримують проявів дружби. Для виходу з такої ситуації ви могли бисамі взяти участь у вправі та вибрати цю дитину або ж запропонувати іншим дітямприйняти її. Якщо стає очевидним, що дитина не почуває себе комфортно, виявляючичи одержуючи знаки дружби, не треба насильно змушувати її брати участь увправі.
Колективні вправизі встановлення дружніх відносин призначені допомогти вихователям у сприяннісоціальній взаємодії між однолітками. Їх легко та весело проводити, їхня ефективністьпідтверджена результатами досліджень, і вони відбуваються у природномусоціальному контексті дошкільних ігор і пісень. Вони представляють зручнустратегію сприяння взаємодії між дітьми.
Висновки
Існуюча в Українісистема спеціального навчання і виховання орієнтується на державні вимоги дозагальноосвітньої підготовки учнів. Особливості психічного і фізичного розвиткудітей обумовлюють специфіку організації, змісту, методів навчання і вихованняцих дітей, виключають можливість прямого використання як програмно-методичноїдокументації, розробленої для загальноосвітніх шкіл, так і відповіднихстандартів освіти. Розробка Державного стандарту спеціальної освіти забезпечитьдітям з особливими потребами (з порушеннями зору, слуху, з мовною патологією, зрозумовою недостатністю, затримкою психічного розвитку, дитячим церебральнимпаралічем) рівні можливості для отримання ранньої корекційної допомоги,здобуття освіти. З метою надання спеціальної допомоги таким дітям простежуєтьсятенденція створення різних навчально-виховних закладів(діагностично-реабілітаційні або навчально-реабілітаційні центри,дитсадки-школи-інтернати, навчально-виховні комплекси, класи інтегрованогонавчання та ін.). Чільне місце належить оновленню змісту спеціальної освіти. Уряді випадків, насамперед у допоміжних школах і школах для дітей з затримкоюпсихічного розвитку, зміст освіти нерідко перевищує пізнавальні можливостіучнів. У класах інтегрованого навчання недооцінюється корекційна і соціальнаспрямованість навчального процесу. Водночас при відкритті таких класів часто невраховуються три основні і обов’язкові фактори: — укомплектування класівфахівцями-дефектологами відповідно до потреб дитини; — забезпечення спеціальнихнавчально-виховних закладів відповідною навчально-методичною літературою; —забезпечення дітей засобами індивідуальної корекції та оснащення класіввізуальними приладами, спеціальною корекційною апаратурою і комп’ютерноютехнікою (з видимою мовою — для дітей з порушенням слуху, з озвученою мовою — зпорушенням зору та ін.). Суттєве оновлення змісту освіти у загальноосвітнійшколі обумовило необхідність визначення нових концептуальних підходів доспеціальної освіти, уточнення стратегії і тактики інноваційних процесів.Закріплюється варіативність змісту спеціальної освіти, її орієнтація настворення оптимальних умов для самовизначення кожного учня відповідно до йогопізнавальних можливостей.У вимоги стандарту включається зміст корекційної,реабілітаційної і абілітаційної роботи. Реалізуються вимоги гуманізації спеціальноїосвіти, її відкритості, соціальної орієнтації і створення умов для адаптаціїучня з особливими потребами й інтеграції в суспільство. Стандарт спеціальноїосвіти є основою для об’єктивної оцінки рівня освіти осіб з особливостямипсихофізичного розвитку незалежно від форми отримання освіти і видівспеціальних освітніх послуг. Необхідним є впровадження новітніх форм освіти якіб надавали можливість особливим дітям навчатися з “здоровими” дітьми, саме це йпередбачає інклюзивна освіта. Англійське дієслово inclusion перекладається, якутримувати, включати, мати місце в своєму складі. Тому inclusion є терміном, щовідображає нові погляди не лише на освіту, але й на місце людини в суспільстві.Поняття inclusion закордоном (США, Канада, Великобританія), де існує 50 річнийдосвід соціальної інтеграції нетипових дітей, приходить на зміну поняттю“інтеграція”. Адже механічне поєднання (інтеграція) в одному класі дітей зособливими потребами і з звичайним розвитком не означає повноціної участіперших в житті класу. Мета ж інклюзивної школи — дати всім учням можливістьнайбільш повноцінного соціального життя, активної участі в колективі, тим самимзабезпечуючи найбільш повну взаємодію і турботу один про одного як членівспівтовариства. Освітні програми залучення дають можливість малятам з вадамивзаємодіяти зі звичайними дітьми, спостерігати за ними, наслідувати їх. Інакшекажучи, діти з особливими потребами можуть отримувати такий соціальний досвід,як і їхні здорові товариші. Крім того в подальшому спокійно, несоромлячись, безостраху зможе налагодити дружні стосунки з незнайомими людьми. Вона не будевідсижуватися в кутку коли зайде до кімнати нова дитина. Навчання в класахзалучення корисне і для дітей без вад. Вони з раннього віку починають розуміти,з якими труднощами стикаються інваліди, стають чутливими до потреб інших,толерантніше сприймають людські відмінності. Вони дізнаються, що кожен можеподолати значні перешкоди і досягти успіху. Повсякденні контакти з дитиною зособливостями в розвитку, на наш погляд, сприяють розширенню соціальногодосвіду, можливо, навіть світоглядних меж звичайних дітей. За умови правильнопобудованої педагогічної ситуації цей досвід може стати підґрунтям справжньогоособистісного зростання повносправних дітей.Дослідження продемонстрували, щодіти, які навчаються в класах залучення, краще ставляться до не схожих на нихлюдей. У них спостерігається вища соціальна відповідальність, більшавпевненість у собі. Таким чином наявність у звичайному класі учня з особливимипотребами стає умовою, що сприяє особистісному розвитку однолітків. Турботоюпредставників педколективу в цьому контексті стає створення особливоїемоційно-когнітивної (пізнавальної) установки щодо нього: тут має бути нестільки жалю, скільки турботи, емпатійної, чуйної і тактовної взаємодії з ним,з одного боку, а з іншого — ставлення до нього як до рівноправного членаколективу. Такий інтегральний підхід до учня з особливими потребами: зважанняна його обмежені можливості, прийняття його таким, який він є, чутливість до йогопроблем, повага як до особистості та симпатія — усе це прояви душевної краси тасили, чинники справді людяних, гармонійних взаємин, показники високого рівняособистісного розвитку, які мають бути “закладені” саме з ранніх шкільнихроків. Адже саме в процесі виховання і навчання формується справжня людина.
Список використаних джерел
1. КонституціяУкраїни
2. «Проосвіту»;
3. «Продержавну допомогу сім‘ям з дітьми»;
4. «Профізичну культуру і спорт»;
5. «Прооснови соціальної захищеності інвалідів в Україні»;
6. «Пропенсійне забезпечення»;
7. «Простатус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильськоїкатастрофи»;
8. «Проблагодійництво та благодійні організації»;
9. «Просприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
10. Дитинствов Україні: права, гарантії, захист. У двох частинах. – К., 1998.
11. Дитинствов Україні: права, гарантії, захист. (Збірник документів): ч. 2, К., АТВидавництво «Столиця», 1998. – с. 63-66.
12. Діяльністьцентрів соціальних служб для молоді України. Сучасний стан і перспективирозвитку. К., 1999, — с. 52-55.
13. ІвановаІ. Діти з особливими потребами: проблема термінологічного визначення//Дефектологія. – 1999. — №1 ст. 2-7.
14. ІвановаІ.Б. Соціальна допомога інвалідам у клубах за місцем проживання (методичнірекомендації для спеціалістів соціальних служб для молоді) // Соціальнадопомога інвалідам: Інформаційний методичний бюлетень «Довіра і надія», 1995. — №5 – ст. 15-20.
15. ЛяшенкоВ. Рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів // Соціальний захист. – 1999. — №5 – ст. 34-41.
16. МостіпанО. Державна політика щодо інвалідів, її перспектива та пріоритети // Соціальнийзахист. – 2002. — №11. – ст. 15-18.