ЗМІСТ Вступ… 2 РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика права спільної власності в Україні 1.Поняття права спільної власності… ….2.Право спільної часткової власності… …… 3.Право спільної сумісної власності… … 13 РОЗДІЛ 2. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя 1.Поняття та ознаки спільної сумісної власності подружжя……… … 15 2.2.Здійснення спільної сумісної власності подружжя………… …… 19 Висновки….……32 Список використаної літератури….…….33
Вступ Право власності є одним з найактуальніших і найважливіших питань на сьогоднішній день в нашій державі. Одним з його різновидів є право спільної власності. Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р ст.112 ЦК України було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам
чи іншим кооперативним та громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Більше того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її припинення протягом одного року (ст.117 ЦК – виключена з
Кодексу за Законом від 16 грудня 1993 р.). На сьогоднішній день Закон України “Про власність” зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З Закону допускається об’єднання майна, яке перебуває у власності громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб
і громадян. Отже, об’єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновку та використаної літератури. РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика права спільної власності в Україні 1.Поняття права спільної власності Майно може належати на праві власності не лише одній, а
й кільком особам (суб’єктам права власності) одночасно. У такому разі між ними виникає спільна власність. Оскільки спільна власність за юридичною природою є своєрідним способом реалізації суб’єктами права приватної, колективної, державної власності, то тут не утворюється якась нова самостійна форма власності. Отже, право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об’єкт.
Право спільної власності здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками. Спільний об’єкт може складатися з однієї або сукупності речей. Вони можуть бути подільними або неподільними, проте як об’єкт права власності вони утворюють єдине ціле. Це означає, що право кожного із співвласників поширюється на весь об’єкт у цілому, а не на його частину. Тривалий час радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права
спільної власності. У ст. 26 Основ цивільного законодавства 1961 р ст. 112 ЦК України було передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або більше колгоспам чи іншим кооперативним та громадським організаціям або двом чи кільком громадянам. Отже, наведена норма не передбачала існування спільної власності між громадянами і організаціями. Крім того, у разі виникнення у певних випадках права спільної власності держави
і громадянина, організацій і громадян закон вимагав обов’язкового її припинення протягом одного року (ст. 117 ЦК виключена з кодексу за Законом від 16 грудня 1993 p.). Закон України “Про власність” зняв обмеження щодо виникнення спільної власності. Так, відповідно до ст. З закону допускається об’єднання майна, яке перебуває у власності громадян,
юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності сумісних підприємств з участю іноземних юридичних осіб і громадян. Об’єднане майно може, належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності одночасно кільком особам, незалежно від форми власності. З правової точки зору між двома різновидами спільної власності
існують певні відмінності. Так, кожен учасник спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно (наприклад, одному співвласнику належить 1/2, двом іншим — по 1/4 частки у праві власності на жилий будинок, автомашину). Деякі автори вважають, що кожному з учасників спільної часткової власності належить не частка у праві власності на річ, а право власності на конкретну частку спільного майна.
На перший погляд розбіжності несуттєві. Проте визнання за учасником такої власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб’єкту, а тим самим і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Між тим, як зазначається у законі, співвласники здійснюють свою правомочність за загальною згодою (ст. 113 ЦК). Частки можуть бути рівними або нерівними, що не впливає на обсяг повноважень співвласників.
У разі загибелі, пошкодження частини майна, якою користувався один із співвласників, він не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зменшення часток інших співвласників. У спільній сумісній власності її учасники не мають наперед визначених часток. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на все спільне майно.
Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження ним. Частки тут можуть бути визначені при виділенні або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності, крім випадків, прямо передбачених законом. Законодавство періоду існування СРСР чітко визначало коло осіб, між якими могла виникнути спільна сумісна власність: подружжя, члени колгоспного двору (сім’ї колгоспника), а також члени одноосібних селянських
господарств (відповідно до змін, внесених Указом Президії Верховної Ради УРСР 20 травня 1985 р. у ст. 127 ЦК УРСР, — члени господарств громадян, що займалися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві). Закон “Про власність в СРСР” передбачив також виникнення сумісної власності у селянських та усіх видах особистих підсобних господарств громадян.
Крім того, це можливо було за згодою осіб, а також у випадках, передбачених законодавством союзних республік. Нове законодавство України про власність дещо по-іншому врегулювало відносини спільної власності. Так, у ньому взагалі непередбачена така організаційно-правова форма сімейно-трудового об’єднання громадян, як колгоспний двір. Тому є підстави вважати, що з моменту набрання чинності
Закону України “Про власність” (з 15 квітня 1991 р.) на правовідносини, які виникли між членами колишніх колгоспних дворів, правила про спільну сумісну власність колгоспного двору не повинні поширюватися. Тим часом, відповідні статті про таку власність (статті 120— 127) були виключені з ЦК України лише Законом України від 16 грудня 1993 p. Водночас у Законі України “Про власність” в
імперативній формі встановлюється режим спільної сумісної власності щодо майна, нажитого подружжям за час шлюбу (ст. 16), та в диспозитивній формі — режим спільної власності (часткової або сумісної) щодо майна, створеного чи набутого іншими громадянами внаслідок спільної праці (статті 17—18). Крім того, спільною сумісною власністю може бути: а) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї (наприклад, особи, які ведуть індивідуальне підсобне господарство без набуття спеціального правового
статусу), якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними; б) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, якщо письмовою угодою передбачено поширення на нього режиму сумісної власності; в) майно, створюване членами селянського (фермерського) господарства, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними; г) квартира чи будинок, передані з державного житлового фонду при приватизації за письмовою згодою членів сім’ї наймача у
їх спільну сумісну власність (статті 17 і 18 Закону України “Про власність”, ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”). Чинне законодавство не виключає також можливості виникнення сумісної власності між громадянами і юридичними особами чи державою, між юридичними особами.
Отже, як спільна часткова власність, так і спільна сумісна власність можуть виникати або на підставі прямої вказівки закону, який передбачає щодо спільно створюваного кількома особами майна встановлення правового режиму першої чи другої, або на підставі угоди (за винятком подружжя, яке, як правило, не має права угодою скасовувати режим спільної сумісної власності). Такий підхід до встановлення правових підстав виникнення двох різновидів права спільної власності (його
закладено і в проекті нового ЦК України) в цілому варто підтримати. Водночас є сумніви щодо встановленого Законом України “Про власність” правила про виникнення спільної сумісної власності на майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї. Відомо, що до набрання чинності Закону України “Про власність” між такими особами могла виникнути лише спільна часткова власність,
відповідно до чого кожному з членів сім’ї визначалася частка в спільному майні з урахуванням їх трудової чи іншої участі у його створенні. Тобто за таких умов один член сім’ї (за винятком подружжя), який брав меншу участь у створенні спільного майна, може набути на нього рівне право з тим членом сім’ї, який брав більшу участь у його створенні. Між тим, у разі спору між членами сім’ї щодо спільно створеного майна, суду так чи інакше слід встановити факт участі кожного з членів сім’ї у створенні цього майна.
Судовій практиці вже відомі випадки, коли для встановлення за членом сім’ї права спільної сумісної власності суди вимагають від нього докази про конкретний розмір його участі в ній. Якщо така участь виявиться недостатньою, то позивачеві може бути відмовлено в задоволенні позову. Так, рішенням Миронівського районного суду Київської області від 1 жовтня 1992 p. було відмовлено в позові громадянину Б. про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та про визнання за ним
права спільної сумісної власності на половину будинку та на половину грошового вкладу у зв’язку з незначною його участю у створенні спірного майна. Судова колегія в цивільних справах Київського обласного суду це рішення залишила без змін. Заступник Голови Верховного Суду України заявив протест про скасування судових рішень. Постановою президії Київського обласного суду протест було задоволене.
В постанові, зокрема, зазначалося, що відповідно до ст. 17 Закону України “Про власність” майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Миронівський районний суд встановив певну участь позивача у створенні спірного майна, але відмовив у позові у зв’язку з тим, що ця участь була незначною.
На думку Президії Київського обласного суду в будь-якому випадку суд мав перевірити доводи позивача про розмір його участі в набутті спадкового майна і, якщо суд не знайшов достатніх підстав для визнання права власності на частину будинку, він повинен був роз’яснити позивачеві його право на заміну заявлених вимог на вимоги про відшкодування понесених ним витрат. Таким чином, президія Київського обласного суду вважає обов’язковим у справах даної категорії встановлювати
розмір участі члена сім’ї у спільно створеному майні. Якщо ж така участь виявиться незначною, суди повинні відмовляти у визнанні права спільної сумісної власності на спірне майно і задовольняти вимоги лише про відшкодування понесених витрат. У даному випадку Президія фактично застосувала методи, які мають застосовуватися при встановленні праві спільної часткової власності. Крім того, постанова
Президії певною мірою суперечить ст. 17 Закону України “Про власність”, яка не ставить визнання майна, створеного спільною працею членів сім’ї, спільною сумісною власністю у залежність від розміру участі члена сім’ї у створенні цього майна, а також не передбачає права суду відмовляти за таких умов у визнанні за ним права спільної сумісної власності. Тому ч. 1 ст. 17 треба було б відтворити у новому
ЦК в іншій редакції, а саме: майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Водночас у ньому необхідно закріпити принципові положення Закону України “Про власність” про імперативність режиму права спільної сумісної власності між подружжям та презумпцію такого режиму між членами фермерського господарства.
Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв’язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи
і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, заощадженню коштів і ресурсів. 1.2.Право спільної часткової власності Спільна часткова власність може виникнути між громадянами, організаціями, а також між громадянами та організаціями. Юридичними підставами для цього можуть бути договори про сумісну, в тому числі і підприємницьку діяльність, придбання майна у спільну власність внаслідок спадкування тощо.
У ЦК України правовому регулюванню відносин між учасниками права спільної часткової власності безпосередньо присвячено статті 112—119. При цьому дія розрахована переважно на спільну часткову власність громадян, у зв’язку з чим застосування цих норм до спільної власності організацій можливе лише тією мірою, що не суперечить .спеціальному закону, статутній діяльності останніх. Окремо у ЦК України врегульовано сумісну діяльність (статті 430—434) для здійснення якої учасники створюють
спільну власність1. Громадянам дозволялось укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. Сьогодні норми про спільну часткову власність діють з урахуванням економічних реформ, свободи господарської діяльності. Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси усіх її учасників. Володіння, користування
і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх учасників, а за відсутності згоди спір вирішує суд (ч. 1 ст. 113 ЦК). При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих правомочностей незалежно від розміру часток кожного. Співвласники мають право залежно від призначення майна встановити порядок володіння, користування ним або його частинами у натурі, визначити черговість та інші умови користування конкретною річчю. Встановлення співвласниками порядку користування з виділенням
частини майна у натурі не припиняє спільної власності, оскільки такі частини не перетворюються на об’єкт самостійної власності кожного з них. У практиці найчастіше укладаються угоди про розподіл користування реальними частинами спільного майна щодо неподільних об’єктів (автомашин, жилих будинків, інших споруд). Спільна власність може давати певний прибуток або потребує необхідних витрат на її утримання. Кожен співвласник відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна,
відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними з цим майном, і повинен брати участь у сплаті відповідних податків і платежів, а також у витратах з утримання і збереження спільного майна. У принципі законодавець не забороняє співвласникам передбачати інший порядок розподілу зазначених обов’язків. Учасникові спільної часткової власності надається право
на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення угод купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласники. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а частка у праві спільної власності, тобто відбувається лише заміна суб’єкта цивільних правовідносин. У законодавстві встановлено також деякі гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані
у відчужені частки у спільній власності стороннім особам. Відповідно до ст. 114 ЦК України при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників має право привілеєвої купівлі частки, що продається, за ціною, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім продажу-з прилюдних торгів. Надання співвласникам права привілеєвої купівлі зумовлено рядом обставин.
Насамперед вони можуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частки для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб. Крім того, їм далеко не байдуже, хто стане новим учасником права спільної часткової власності, як виконуватиме обов’язки з отримання спільного майна, користування ним. Право привілеєвої купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорів дарування, довічного утримання, міни. Законом встановлено також умови здійснення співвласниками права привілеєвої
купівлі та наслідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зобов’язаний письмово повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. Якщо вони відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснять свого права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом 10 днів з дня одержання повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі.
Може статися так, що кілька співвласників виявить бажання придбати частку у спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників (ч. 2 ст. 114 ЦК). Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами має прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі. Співвласники можуть відмовитися від придбання відчужуваної частки і раніше вказаних строків. Відповідно співвласник-продавець має право реалізувати свою частку
у спільному майні стороннім особам з моменту такої відмови. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі заінтересований співвласник протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов’язків покупця (ч. З ст. 114 ЦК). Вказаний 3-мі-сячний строк є строком позовної давності і обчислюється з дня, коли позивач дізнався чи повинен був дізнатися про укладення угоди1.
Переведення на співвласника прав та обов’язків покупця, як випливає із змісту закону, здійснюється без попереднього визнання угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розуміти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, зокрема за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець мав би можливість легко обійти закон, пропонуючи
їм явно неприйнятні умови. Вирішуючи питання про можливе переведення прав та обов’язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати продану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвласника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний рахунок суду сум, які за договором зобов’язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови у позові про переведення на
нього прав та обов’язків покупця (п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок” від 4 жовтня 1991 p. (з наступними змінами); п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про захист права приватної власності” від 22 грудня 1995 p.)’
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися й іншого спільного майна, щодо якого можливе реальне виділення частки. Кожен з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки
із спільного майна (ч. 1 ст. 115 ЦК). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така особа отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учасників права спільної часткової власності. Проте вони можуть і не дійти такої згоди, особливо щодо виділення частки у натурі з неподільного майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого
з учасників майно поділяється у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошову компенсацію (ч. 2 ст. 115 ЦК). Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виділення частки в натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможливим, зокрема у зв’язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора).
При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному розумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції мають перебувати
у спільній власності (наприклад, покрівля). У разі порушення питання про виділення усіма співвласниками фактично відбувається ліквідація права спільної часткової власності (поділ). Якщо неможливо виділити кожному з них частку в натурі та за відсутності з цього приводу згоди між ними, суд має право присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію. Питання про виділення може поставити також кредитор співвласника з метою звернути стягнення на його
частку у спільному майні (ст. 116 ЦК). 1.3.Право спільної сумісної власності На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, прямо передбачених законом. До прийняття Закону України “Про власність” право сумісної власності могло виникнути у подружжя після реєстрації шлюбу. Цим правом могли користуватися члени колгоспного двору, а з 20 травня 1985 р. — члени спільного
господарства громадян (громадяни, які займалися індивідуальною трудовою діяльністю у спільному господарстві). В чому ж суть права спільної сумісної власності? В сумісній власності, як і в частковій, право кожного із співвласників не обмежене якоюсь конкретною частиною спільного майна і розповсюджується на все майно в цілому. В той же час у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності
на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. В законі спільна сумісна власність характеризується як власність без визначення часток (ч. 2 ст. 112 ЦК України). До того часу, поки існує спільна сумісна власність, потрібно виходити з того, що право одного співвласника на все майно є таким же, як і права інших співвласників цього майна. Крім того, в більшості випадків учасники спільної власності
пов’язані між собою ще й особистими правами: реєстрацією шлюбу, родинними зв’язками тощо. Ст. З Закону України “Про власність” передбачає можливість виникнення спільної сумісності власності з участю громадян, юридичних осіб і держави. На нашу думку, ця норма закладена на майбутнє. Що ж до діючих суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то Закон України “Про власність” передбачає виникнення спільної сумісної
власності подружжя (ст. 16). До спільної сумісної власності відноситься також майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї (ст. 17), а також майно, що належить особам, які ведуть селянське (фермерське) господарство (ст. 18). Право спільної сумісної власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство. Виходячи із змісту ст. 18 Закону України “Про власність”, суб’єктами селянського (фермерського) господарства є особи, які ведуть таке господарство.
Детальніше регламентує це питання Закон України “Про селянське (фермерське) господарство”, прийнятий 20 грудня 1991 р. В ст. 2 цього закону дається визначення селянського (фермерського) господарства. У ч, І названої статті зазначено, що це господарство є формою підприємництва .громадян України, які виявили бажання переважно особистою працею членів цього
господарства виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річ-ного віку, інші родичі, які об’єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не є особи, в тому числі й родичі, які працюють у ньому за трудовим договором.
Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією особою. Таким чином, у разі, якщо членами такого господарства є кілька осіб, всі вони є спільними сумісними власниками майна сільського господарства. У їх власності можуть бути земля, жилі будинки, квартири, предмети особистого користування1, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва,
вироблена продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю. РОЗДІЛ 2. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя 2.1.Поняття та ознаки спільної сумісної
власності подружжя Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип дістав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 p. (повна назва — Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР) зберіг свою життєздатність
і в чинному законодавстві. Однак детально майнові відносини подружжя були врегульовані лише Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім’ю, прийнятими 27 червня 1968 p і прийнятим на їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо власності подружжя не зазнавала суттєвих змін, що свідчить
про вдалість вибраного правового механізму її регламентації. Майнові відносини між подружжям нині врегульовані переважно Кодексом про шлюб і сім’ю Української РСР, який набрав чинності 1 січня 1970 p. (з наступними змінами). У разі потреби можливе субсидіарне застосування норм цивільного законодавства, що визначають зміст прав громадян, порядок укладення угод та ін. Кодексом про шлюб
і сім’ю (ст. 22) встановлено принцип спільності придбаного в період шлюбу майна. Майно, — зазначається у цій статті, — нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю”. Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану (ЗАГСу). Нерідко чоловік
і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваючи у так званих фактичних шлюбних відносинах. На майнові відносини такого фактичного подружжя відповідні норми шлюбно-сімейного законодавства про спільність майна не поширюються. Спори щодо майна, набутого чоловіком і жінкою в період фактичних шлюбних відносин, мають вирішуватися відповідно до норм цивільного законодавства про спільну власність. Водночас “радянському сімейному праву” відомий період, коли на набуте
фактичним подружжям майно поширювався режим спільності, встановлений сімейним законодавством. Такий порядок регулювання майнових відносин між фактичним подружжям існував до 8 липня 1944 p. Однак у зв’язку і соціально-демографічними змінами у суспільстві, спричиненими війною, широким розповсюдженням фактичних шлюбів, збільшенням народжуваності позашлюбних дітей, 8 липня 1944 p. було прийнято Указ Президії Верховної
Ради СРСР, п. 9 якого встановлював, що лише зареєстрований шлюб породжує права та обов’язки подружжя, передбачені шлюбно-сімейним законодавством. Іноді і після прийняття зазначеного Указу пропонувалося поширювати на майно, придбане фактичним подружжям, норми про спільну сумісну власність2. На наш погляд, немає особливої потреби встановлювати однаковий правовий режим спільної сумісної власності на майно, що набувається подружжям, яке перебуває в зареєстрованому
шлюбі, та фактичним подружжям, яке уникає такої реєстрації. Чоловік і жінка, які не бажають реєструвати шлюбні відносини, мають можливість врегулювати свої майнові відносини шляхом укладення відповідної угоди. При цьому в такій угоді за новим законодавством про власність вони мають право передбачати щодо спільно набутого майна правовий режим спільної часткової або спільної сумісної власності. Не можна виключати також допустимість визнання фактичного подружжя членами сім’ї,
що може дати підстави для застосування ч. 1 ст. 17 Закону України “Про власність”, за якою майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. У своїй первісній редакції КПРС УРСР (як і сімейні кодекси інших колишніх союзних республік) не передбачав можливості зміни принципу спільності за угодою між подружжям.
Вважалося, що майно, придбане подружжям у період шлюбу надходить у спільну сумісну власність незалежно від їх волі, тобто автоматично. Однак Законом України від 23 червня 1992 p. КПРС України було доповнено ст. 27′ такого змісту: “Особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права та обов’язки подружжя.
Умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України. Порядок укладення шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України” Аналіз структури та змісту наведеної статті дає підстави вважати, що запровадивши її, законодавці допустили кілька недоречностей. По-перше, не досить логічним є розміщення ст. 27 у главі 6, адже майнові права та обов’язки подружжя
не обмежуються відносинами права спільної сумісної власності. По-друге, у ній закладено явну внутрішню суперечність, оскільки, з одного боку, майбутньому подружжю дозволяється на власний розсуд визначати майнові права та обов’язки, а з іншого — не допустити погіршення становища будь-кого з подружжя порівняно з законом, що породжує сумнів з приводу допустимості зміни майбутнім подружжям режиму спільності майна.
Ситуація стає ще заплутанішою, якщо звернутися до ст. 31 КпШС, яку Законом України від 23 червня 1992 p. доповнено ч. 4, згідно з якою правила статей 22, 24, 25 і 26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положення. Тобто тут знову ж таки допускається можливість зміни принципу спільності подружнього майна. Звертає на себе увагу й інша недоречність, допущена законодавцем, — зазначена ч.
4 міститься у ст. 31 КпШС, яка регулює порядок звернення стягнення на майно подружжя. Залишилося невирішеним також питання про допустимість укладення шлюбного контракту неповнолітніми особами, які мають права за законом вступати в шлюб. На наш погляд, вони не мають права укладати шлюбний контракт. 2.2.Здійснення спільної сумісної власності подружжя На виконання вимог ст. 27 КПРС України Постановою Кабінету
Міністрів України від 16 червня 1993 p. було затверджено Порядок укладання шлюбного контракту, з якого, однак, чітко не вбачаються межі можливої свободи в майновій сфері майбутнього подружжя2. Водночас це не завадило складачам постанови додати зразок шлюбного контракту, в п. 1 якого сформульовано положення, яким фактично подружжю надано право встановлювати розміри часток майна, яке буде набуте ними в період шлюбу (чоловікові — 2/3, дружині —
І/З). Тим самим було враховано зміст ч. 4 ст. 31 і проігноровано вимоги ст. 27. На перший погляд, у зазначеній постанові та доданому зразку шлюбного контракту дано розширене тлумачення ст. 271 КПРС. Встановлення шлюбним контрактом нерівних часток у майні, що набувається подружжям у період шлюбу, буде саме тією умовою, яка погіршуватиме становище того з них, кому встановлюється менша частка в спільному майні, адже на підставі статей 22 і 28
КПРС кожний з них має право на рівну частку в спільно нажитому майні. Звичайно, найпростішим виходом з цієї скрутної ситуації могло б бути внесення відповідних змін до КПРС, прямо передбачивши в ньому право майбутнього подружжя в шлюбному контракті змінювати режим спільності майна, відступати від принципу рівності їхніх часток тощо. Однак, на наш погляд, запровадження такого положення поки що
є передчасним з таких міркувань. Немає єдиного підходу до вирішення цього питання і у світовій практиці. Так, у більшості країн світу можливий договірний (контрактний) і легальний (законний) режим регулювання майнових відносин подружжя. Тобто, якщо подружжя не уклало шлюбний контракт, то майнові відносини між ними регулюються законом. Звичайно, в сучасних умовах в Україні принцип роздільності майна подружжя
є неприйнятним. Навпаки, у світовій практиці спостерігається тенденція до розширення сфери дії принципу спільності у регулюванні майнових відносин між подружжям, що є, зокрема, результатом жіночого руху за рівні права з чоловіками. Принцип спільності краще захищає інтереси особливо тих жінок, які займаються домашнім господарством, вихованням дітей тощо. Враховуючи, що нині українське суспільство лише адаптується до ринкових відносин,
що переважна більшість населення перебуває у скрутному матеріальному становищі, яке поглиблюватиметься внаслідок збільшення кількості безробітних, особливо серед жінок, введення повної свободи у визначенні умов шлюбного контракту з наданням тим, хто вступає у шлюб, права на зміну чи скасування принципу спільності є передчасною акцією. З настанням соціально-економічної стабілізації у країні, підвищенням матеріального добробуту населення можна було б надати тим, хто вступає у шлюб, право змінювати контрактом принцип
спільності, зберігши за кожним із подружжя у будь-якому разі право на певну частку в спільно набутому майні, наприклад не менше 1/3, від цього майна. Не припиняє дію принципу спільності майна, встановленого шлюбно-сімейним законодавством, тимчасове роздільне проживання подружжя, зумовлене відрядженням, відпусткою, перебуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо. Закон надає подружжю рівні права на спільно набуте майно під час шлюбу.
Це стосується і тих випадків, коли заробітна плата чи інші доходи подружжя не однакові за розміром Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього господарства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (ст. 22 КПРС). Сімейне законодавство не дає спеціального переліку майна яке може бути спільною сумісною
власністю подружжя. І в цьому, на перший погляд, начебто немає потреби, оскільки подружжя як і всі інші громадяни є суб’єктами цивільних правовідносин, а відтак вони мають право мати у спільній власності все те майно, яке взагалі може становити об’єкти права власності окремих громадян. Щоб усунути можливі сумніви щодо об’єктного складу спільної сумісної власності подружжя, Пленум Верховного Суду України у Постанові “Про застосування судами деяких норм
Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 12 червня 1998 p. роз’яснив, що такою власністю є майно, нажите подружжям під час шлюбу і яке може бути об’єктом права приватної власності, а також належні подружжю грошові суми та майно за зобов’язальними правовідносинами. Безумовно, наведений перелік об’єктів спільної сумісної власності не є вичерпним2. В умовах ринкової економіки їх коло може бути значно ширшим.
Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути акції, облігації та інші цінні папери, придбані за спільні кошти, їх вклади у статутних фондах господарських товариств, дивіденди та інші доходи, одержувані від такого майна, а також виграші від придбаних на спільні кошти лотерейних квитків. Режим спільності має поширюватися і на авторську винагороду, авторський гонорар, право на одержання яких виникло під час шлюбу.
У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформленню або реєстрації (вклади в кредитних установах, нерухомість, автомобілі та ін.), що здійснюється, як правило, на ім’я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується. Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі професійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання, комп’ютер тощо).
Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх своїй діяльності, а другому присудити відповідну грошову компенсацію (ст. 26 КПРС). У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя
у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудових чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст. 25 КПРС). Проте одного лише факту проведення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для визнання його спільною власністю. Обов’язково необхідно встановити, що цінність такого майна істотно збільшилася. Окремої уваги заслуговує питання про момент виникнення права спільної сумісної
власності у подружжя, оскільки ні цивільне, ні шлюбно-сімейне законодавство не дають на нього відповіді. Тому в юридичній літературі радянського періоду точилася тривала дискусія, яка набула особливої гостроти щодо одержуваної подружжям заробітної плати та інших доходів. Так, одні автори виникнення режиму спільності майна приурочували до моменту виникнення у одного з подружжя (працівника) права на одержання винагороди, другі — до моменту доставки
її в сім’ю, треті — до моменту фактичного одержання заробітної плати чи інших доходів одним з подружжя (працівником). Спірною є і друга позиція, згідно з якою заробітна плата одного з подружжя стає спільною сумісною власністю з моменту передачі її в бюджет сім’ї. Насамперед така позиція є неприйнятною тому, що її втілення призводило б до утворення спільної сумісної власності за бажанням
одного з подружжя і всупереч волі другою з них, чим ігнорувалася б імперативна норма ст. 22 КПРС про дію принципу спільного майна, придбаного подружжям під час шлюбу незалежно від їхньої волі, що в принципі не заперечують і самі прихильники такої позиції1. У цьому разі могла б мати місце неузгодженість зі ст. 385 ЦК України, за якою вклад, внесений одним із подружжя у період шлюбу в кредитну установу, вважається
їх спільним майном незалежно від способу внесення грошових сум у кредитну установу (чи спершу вносились у бюджет сім’ї, чи безпосередньо за місцем роботи перераховувалися дружиною-працівником у кредитну установу). Нарешті, розглянута точка зору неприйнятна й тому, що її реалізація на практиці породжувала б ситуації, у яких спільна власність подружжя могла б взагалі не виникати. Отже, є значно більше підстав приєднатися до тих авторів, які вважають, що право спільної
сумісної власності на заробітну плату та інші доходи має виникати лише з моменту їх передачі уповноваженому дружині-працівникові. Це повністю узгоджується із шлюбно-сімейним законодавством, а також краще захищає майнові інтереси кожного з подружжя (особливо непрацюючого у зв’язку із захворюванням чи з інших поважних причин) та їхніх неповнолітніх дітей.
Один з подружжя може одноособове набувати за спільні кошти майно на підставі цивільно-правових угод. У цьому разі момент виникнення права спільної власності на придбане за угодою майно збігатиметься з моментом виникнення права власності у того з подружжя, який був набувачем такого майна. Крім спільного майна, подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно визначається як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя
є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також отримане під час шлюбу у дар або у порядку спадкування (ст. 24 КПРС). Визначення правового становища дошлюбного майна на практиці, як правило, не викликає особливих ускладнень. Значно складніше становище з майном, одержаним подружжям удар. До нього належать речі, передані подружжю за цивільно-правовим договором дарування, одноразові грошові премії (якщо вони не входять у систему оплати праці, наприклад, у зв’язку з ювілеєм, виходом на пенсію
тощо), різні державні та міжнародні премії, іменні речі за особливі заслуги і т. п. Такий підхід давно знайшов підтримку серед учених. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України з цього приводу вказала, що посилання відповідача на цю обставину не може бути підставою для зміни рішення обласного суду, оскільки, як свідчать матеріали справи, гроші було дано не для особистих
потреб відповідача2. Отже, у даному випадку вирішальною обставиною для визнання подарованих грошей спільним майном став факт їх передачі для придбання речей, необхідних для задоволення потреб усієї сім’ї. Такий висновок став можливим, очевидно, і тому, що відповідач не подав доказів, які б стверджували дарування лише йому. До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо) незалежно від того, що вони могли бути придбані у період
шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і предметів розкоші (ст. 24КпШС). Такі речі належать тому з подружжя, який використовує їх для своїх особистих потреб. При цьому коло речей індивідуального користування не підлягає розширеному тлумаченню. Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно.
Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка, як співвласники, мають право здійснювати різні цивільно-правові угоди щодо, спільного майна. При цьому учасникам таких угод слід додержуватися, крім норм цивільного законодавства про правила укладення угод, також спеціальних вимог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 КПРС при здійсненні угод одним
із подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за згодою другого, тобто діє презумпція згоди другого і подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами. Проте при укладенні угод з відчуження спільного майна, які вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. ; Порушення подружжям правил про укладення угод може призвести до визнання
їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укладено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (статті 56 і 57 ЦК України). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов’язкового нотаріального посвідчення, за відсутності
письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди. Щодо інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона зрезюмується, сімейне законодавство не визначає правових наслідків за фактичної відсутності взаємної згоди подружжя на їх укладення. Тому при вирішенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст. 145 ЦК України, якою встановлено умови витребування майна власником (у даному разі співвласником) від
добросовісного (недобросовісного) набувача. Дещо складнішими є ситуації, у яких один з подружжя здійснює відчуження спільного майна третім особам без згоди другого з подружжя, оскільки постає питання, чи можна розглядати таке відчуження, як вибуття майна, “поза волею” останнього. У практиці та юридичній літературі сформувалася позиція про те, що така угода не може оспорюватися, якщо набувач діяв добросовісно.
Іншу позицію зайняла 3. В. Ромовська, яка вважає, що відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди другого можна розглядати як вибуття майна без волі останнього, що буде підставою для витребування спільного майна за правилами ст. 145 ЦК. За такого підходу краще захищаються майнові інтереси подружжя, але водночас ним створюються умови для довільного оспорювання будь-якої угоди з відчуження
спільного майна. Однак в обох випадках необхідно законодавче уточнення поняття “вибуття майна із володіння власника поза його волею”. Стаття 27 КПРС надає подружжю право укладати між собою всі майнові угоди, які не суперечать чинному законодавству. Якщо ж угода одного з них спрямована на обмеження майнових прав другого або дітей, вона має визнаватися не дійсною. Так, незаконною буде угода про звільнення чоловіка від сплати на дитину аліментів за умови
його відмови від частки в майні. Недійсною буде угода між подружжям про передачу у власність одного з них майна, що набуватиметься у майбутньому. Разом з тим один з подружжя має право подарувати або іншим шляхом передати вже набуту конкретну частину свого спільного або роздільного, майна. Більше того, кожен з них має право взагалі відмовитися на користь другого від усього належного йому майна, оформивши це відповідним чином. : Укладені між подружжям угоди мають відповідати усім передбаченим
законом вимогам. Однак сімейне законодавстві України не містить норм про порядок і форму укладення таких угод. Тому є допустимим застосування відповідних норм цивільного законодавства. Взагалі ж подружжя досить рідко звертаються до послуг нотаріуса. Не оформляють вони, ЯК. правило, свої договірні відносини і в простій письмовій формі. Безумовно, до виникнення спору з приводу спільного майна подружжя додержується
угоди незалежно від форми ЇЇ укладення, вважаючи її законною. Проте при розгляді спору між подружжям про поділ майна суд може дати іншу оцінку посиланням одного з них чи обох про вчинення дарування тієї чи іншої речі. Наприклад, у позовній заяві дружина просить виключити зі складу спільного майна, що підлягає поділові, комп’ютер, посилаючись на те, що він був подарований
їй чоловіком, який заперечує факт дарування. Угоду не було належно оформлено. За таких обставин суд має право визнати комп’ютер спільною власністю подружжя, яка підлягає поділові. Необов’язковість додержання форми угод між подружжям не сприяла б захисту їхніх прав. Крім того, це не забезпечувало б виконання судових рішень про відшкодування збитків, заподіяних подружжям, і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв
злочин, завжди могли б стверджувати, що належне їм майно раніше вже було подаровано другому з них, а насправді ж могло б і надалі належати їм на праві спільної або роздільної власності. У юридичній літературі були спроби обґрунтувати недоцільність оформлення угод між подружжям та іншими близькими особами (батьками і дітьми тощо). Тому в сімейному законодавстві України бажано було б передбачити норму такого змісту: майнові угоди
між подружжям, у тому числі про поділ спільного майна, укладаються з додержанням відповідних вимог цивільного законодавства. Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ скасовує режим спільності на набуте подружжям майно і, як правило, є наслідком, припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і під час шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв’язку
із зверненням стягнення на майно дружини-боржника). При поділі спільного майна подружжя їхні частки визнаються рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з подружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст. 28 КпШС). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільному майні за підставами, не передбаченими
законом. Відступаючи від принципу рівності, суд обов’язково у своєму рішенні повинен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або неповнолітніх дітей були для цього підставою. Закон не визначає коло інтересів неповнолітніх дітей, за наявності яких можна збільшити частку того з подружжя, при якому вони залишаються на вихованні. Тут можуть бути враховані ступінь забезпеченості конкретної сім’ї, хвороба дітей, потреба у використанні
ними певних речей і т. д. Однак лише факту проживання неповнолітніх дітей при одному з подружжя недостатньо для збільшення його частки в майні. Визначаючи розмір частки одного з подружжя у спільному майні, нажитому під час шлюбу, суд має враховувати, що майно, одержане ним у дар або в порядку спадкування, є його роздільною власністю, і якщо за рахунок цього майна зроблені вкладення для придбання спільного майна, частка цього з подружжя має бути відповідно збільшена.
При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною згодою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст. 28 КПРС Законом від 28 січня 1991 р суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них. Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснює суд за правилами ст.
29 КПРС. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження, майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому його частку грішми.
При цьому враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Таким чином, насамперед вирішується питання про можливість поділу майна в натурі. Це здійснюється тоді, коли до складу майна входять речі, які подружжя може використовувати в майбутньому за призначенням. Наприклад, підлягають поділу картини одного або різних художників, книги, які за змістом не входять до певної колекції. Початок вказаного строку визначається за правилами цивільного законодавства,
згідно з яким право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (ст. 76 ЦК). Подружжя дізнаються про порушення своїх прав щодо майна найчастіше у момент розірвання шлюбу або після, коли вони чинять один одному перешкоди щодо здійснення прав співвласників. Так, у березні 1978 p. подружжя М. і Й. розірвали шлюб, не поділивши спільне майно. До складу майна входила автомашина, зареєстрована на
ім’я дружини. Н. користувався автомашиною на підставі виданої дружиною довіреності. У березні 1979 p. минув час дії довіреності, а нову М. відмовилася видати. У квітні 1983 р. Н. звернувся з позовом до суду про поділ автомашини. За таких обставин суд відмовив у задоволенні позову у зв’язку з закінченням трирічного строку позовної давності. За певних обставин суд може визнати шлюб недійсним: у разі реєстрації шлюбу без наміру створити
сім’ю (фіктивний шлюб), вступу в шлюб осіб, одна з яких вже перебуває в іншому шлюбі та в інших випадках, передбачених сімейним законодавством (ст. 45 КПРС). У цьому разі майно між такими особами підлягає поділові за правилами цивільного законодавства про спільну часткову власність. Проте з наведеного правила є виняток. Так, за особою, яка не знала і не повинна була знати про перешкоди до укладення шлюбу (добросовісна
особа), суд може визнати право на майно, нажите за час недійсного шлюбу, за правилами сімейного законодавства (ст. 49 КПРС). При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов’язання особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у період шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов’язань, за невиконання яких відповідальність має нести
особа, прямо передбачена законом (наприклад, аліментні зобов’язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роздільної власності і частки у спільній сумісній власності (ст. 31 КПРС). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернено на все
їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом. Згідно з чинним законодавством може бути проведений опис майна громадян у порядку забезпечення позову, звернення стягнення на майно боржника, виконання вироку про конфіскацію майна та в деяких інших випадках. Не виключено, що до опису може бути включено спільне або роздільне майно того з подружжя, який не є боржником. У цьому разі він має право подати до суду позов про виключення належного
йому майна з опису. Для правильного вирішення позову насамперед визначаються частки кожного з подружжя в спільному майні, причому з урахуванням всього спільно нажитого майна, в тому числі й того, на яке не може бути звернено стягнення або яке не піддягає конфіскації. Іноді один з подружжя, який вчинив злочин, оформляє незаконно придбане майно на ім’я другого. За таких обставин позов про виключення майна з опису, безумовно, не підлягає задоволенню,
оскільки така угода є недійсною. По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подружжям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин має наставати спільна відповідальність подружжя усім належним їм майном (як особистим, так
і спільним). Однак на практиці угоди з придбання, відчуження, утримання спільного майна частіше укладає один з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв’язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст. 31 КпШС стягнення може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зобов’язання одного з подружжя
було видано в інтересах усієї сім’ї і одержане за зобов’язанням використано на її потреби. Під інтересами сім’ї закон має на увазі інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використано для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов’язок створення необхідних матеріально-побутових умов для дітей.
Можливі випадки, коли одержане за зобов’язанням майно використовується на потреби або чоловіка, або дружини. Так, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи це, є підстави визнати такий борг спільним. Висновки В даній курсовій роботі розглянуто одне з найважливіших питань, яке виникає у сфері цивільно-правових відносин між громадянами та юридичними особами – право
спільної власності. Існування інституту права спільної власності має велике значення. З його допомогою для громадян створюються кращі умови для задоволення матеріальних і соціально-культурних потреб, раціонального використання сімейного бюджету, зміцнення сімейно-трудових зв’язків і товариських взаємин, а також отримання трудових доходів. Право спільної власності відкриває кращі перспективи
і для юридичних осіб, сприяючи підвищенню ефективності виробничо-господарської діяльності, економії коштів і ресурсів. Отже, право спільної власності є невід’ємною ланкою у суспільних відносинах, що виникають в державі між організаціями, громадянами, а також між державою та організаціями (громадянами). І це право повинне захищатися законом. Список використаної літератури 1. Конституція України – К 1996 2. Цивільний кодекс України вiд 16_01_2003 № 435-IV 3.
Закон України “Про власність” від 07.02.1991р. №697-XII 4. Ариванюк Т.О. До питання про укладення угод за участю подружжя // Право України. –2001. -№ 9. –С. 62 5. Дзера О.В. «Розвиток права власності громадян в Україні». К.: Вентурі. 1996 6. Жилинкова И.В. Правовой режим имущества членов семьи Харьков, 2000 7. Науково-практичний коментар Сімейного
Кодексу України // За ред. Ю.С. Червоного – К: Істина – 200 8. Право власності в Україні / О.В.Дзера, О.А. Підопригора та ін К.: Юрінком Інтер, 2000. – 816 с; 9. Право собственности. Проблеми, дискуссии, предложения. — М 1989. 10. Право власності в Україні / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової К 2000. 11.
Рубаник В.Є. Інститут права власності в Україні: історико-правове дослідження Харків, 2002. 12. Сімейне право: навч.посіб. для студентів юридичних Вузів та факультетів. – К Вентурі. 1997 13. Суханов Е.А. «Лекции о праве собственности». М. 1991г. 14. Селіванов В. Проблеми трансформації власності права в
Україні // Віче – 1997. №6. – С. 86-100. 15. Цивільний кодекс України: Коментар. — Харків, 2004. 16. Цивільне право: Підручник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі 1997. 17. Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов. Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.