Право власності 14

ЗМІСТ Поняття права власності та його види.
Проблеми відносин власності на землю. Сьогодення та перспективи.
Земельний кодекс як документ, що регулює відносини власності на землю.
Перспективи земельної реформи.
Використана література 1. Поняття права власності та його види Суб’єкти і засоби виникнення та припинення права власності
Суб’єктами права власності в Україні визнаються – народ України, громадяни, юридичні особи і держава. У відповідності зі ст.3 Закону України «Про власність» від 07.02.91 р. суб’єктами права власності можуть бути також інші держави, їхні юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. “Іноземні юридичні особи і громадяни можуть стати власниками майна в Україні у випадках придбання об’єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, зазначених Декретом Кабінету Міністрів України. Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство допускає об’єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності; у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав.
Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві і поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право власності виникає на річ вперше або незалежно від попередніх власників. До них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція. ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при яких право нового власника грунтується на праві попереднього власника і виникає внаслідок волевиявлення останнього. В усіх випадках похідного придбання права власності має місце правонаступництво – перехід прав від однієї особи до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання права власності – передача речі по договору (постачання, купівлі – продажі, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (угоди про відчуження майна, повне майна внаслідок користування їм), і такі що від неї не залежать (примусовий продаж, вилучення майна у відповідності із законом, загибель майна внаслідок стихійного лиха).
Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику належать засоби виробництва на базі яких здійснюється підприємницька діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає, коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі – підприємцю, встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі договору, встановлює частку прибутку, яку підприємець буде одержувати за використання переданого майна. Також власнику належить право на ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якій, не забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, які охороняються законом права громадян, організацій та держави у цілому. Здійснення права власності не повинно наносити збитків навколишньому середовищу.
У означених випадках, з одного боку порушується межа здійснення права власності на екологічно шкідливі виробництва, а з іншого боку виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси. Закон забороняє власнику скоєння не тільки тих дій, що здійснюються з наміром заподіяти шкоду особистості або майну іншої особи, але і таких дій, що об’єктивно завдають цю шкоду або створюють високий ступінь ймовірності його настання.
У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному. Такі власники як держава, адміністративно — територіальні утворення реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації або заклади. Їм надаються права повного господарського ведення або оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці реалізується у господарському обігу владою органів держави та відповідно адміністративно — територіальними утвореннями (наприклад: встановлення порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності реалізується у значній мірі самим власником (групою власників). У товариствах і акціонерних товариствах управління майном здійснюється або зібраннями співвласників, або через створені ними органи. Громадяни безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами. Аналогічно хазяйнують селяни (фермери), що поряд з використанням свого майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи, радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації, асоціації, об’єднання в багатьох випадках діють на базі колективно дольової і колективно спільної власності. Для такої форми власності характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу господарства з майновим паєм. Ведення господарства на базі усіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. В усіх таких випадках постає питання про те, який правовий статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один з вікових інститутів:
– право повного господарського ведення;
– право оперативного управління;
– право господарського ведення;
– оренду та інші. Право державної власності
До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної власності є: держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, суб’єктами права комунальної власності – адміністративно-територіальні одиниці. В особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд – Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.
“Майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово – комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території”1. У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року « Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно- територіальних одиниць», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Право колективної власності
Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об’єднують свою працю і свої кошти для досягнення певних цілей. Вони беспосередньо або через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До коло суб’єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства та інші громадські об’єднання, релігійні організації, що є юридичними особами2. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб’єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, яка може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. 3Порядок розподілу і використання цієї частини прибутку здійснюється радою або зборами трудового колективу.
Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товариством тощо, а також на доход, одержаний орендарем.
Слід розмежовувати право власності організації орендарів і право повного господарського відання, створеного нею підприємства, товариства.
Власність колективного підприємства
У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення.
Окрему групу об’єктів права колективної власності складає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств. Вона складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їх спільної власності. Власність споживчих товариств створюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності не забороненої чинним законодавством. До характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід віднести визначення часток (паїв) членів кооперативів в майні, що належить кооперативу. Всі відносини регулюються статутом підприємства. Майно споживчих товариств та їх спілок може бути продано, передано в оренду, надано в позичку і безоплатне тимчасове користування членам споживчих товариств, державним, кооперативним та іншим організаціям, трудовим колективам, окремим громадянам тільки за рішенням загальних зборів, конференцій та з’їздів відповідних спілок або уповноважених ним органів. Об’єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктом права власності господарського об’єднання підприємств і організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об’єктами права власності громадських об’єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності, в тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше. Право власності об’єднань громадян реалізують їх вище статутного органу управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії створюванні ними установи і організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури та інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвування громадянами, організаціями або передане державою.–PAGE_BREAK–Право приватної власності
Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм на території України майна на рівні з громадянами України, якщо інше не передбачене законодавством. Об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Склад, кількість і вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених законом (не може бути у власності зброя, боєприпаси, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належати громадянам на праві спільної власності(сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності.
Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної з цих форм власності притаманні тільки їй характерні риси (суб’єкти, засоби придбання, об’єкти), що викладені у главі 1. В основі розподілу на види лежить суб’єктивний склад даного права, так як суб’єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Рад Народних Депутатів. У державній власності знаходиться більш широке коло об’єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб’єктами колективної власності є окремі організаційно-оформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські об’єднання та ін., які є юридичними особами. Як і у праві приватної власності коло об’єктів визначене законодавчо. Існують ряд об’єктів, що не можуть бути у приватній та колективній власності. Суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.
2. Проблеми відносин власності на землю. Сьогодення та перспективи
Необхідність переходу до формування ринкових відносин в аграрній сферідиктується сучасним кризовим станом сільськогосподарського виробництва. Реформування відносин власнос­ті і господарських структур на селі здійснюється з перших років незалежності України. Тут зроблено вже чимало, проте бажаних резу­льтатів ще не досягнуто.
В умовах переходу до ринкових відносин на селі важливим напрямом дослідження є проблеми відносин власності на землю. Радикальні перетворення відносин земельної власності пов’язують виключно з її приватизацією. І тут має місце спрощення проблеми, яку потрібно вирішува­ти в комплексному аналізі відносин привласнення і обміну діяльністю. Приватна власність, як, суспільна, автоматично не вирішує проблеми хазяїна і ефек­тивного господарювання.
Незаперечним є те, що відносини власності на землю є визначальними у становленні економічних відносин сільськогосподарських підприємств. Тому земельна реформа — це головний фактор, що впливає на темпи і характер їх організаційно-правової реструктуризації.
Реформувати відносини власності на землю можна лише в межах існуючого правового поля з огляду на реальні обставини. Основою земельної реформи стали Земельний Кодекс та постанова Верховної Ради, прийняті в 1990 р. Згідно з цими документами в 1991-1992 рр. здійснено інвентаризацію та перерозподіл земель, виділено землі запасу. Тоді ж розроблено проекти формування і встановлення меж територій сільсь­ких рад, у тому числі землекористування.
Наступний етап земельної реформи пов’язаний з прийняттям у січні 1992 р. Закону України “Про форми власності на землю” і у березні то­го ж року — нової редакції Земельного Кодексу. Поряд з державною, визнавалася приватна та колективна власність на землю. Земельний Кодекс, по суті, заклав нову концепцію реформи, яка полягала в наданні пріоритетного права на приватизацію землі тим, хто працює у сільському гос­подарстві.
Практична реалізація положень Земельного Кодексу здійснювалася відповідно до постанови Верховної Ради «Про прискорення земельної реформи та приватизації землі» (1992 р.) та Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (від 10 листопада 1994 р.). 3а цими документами формувались і продавались у колективну власність землі колективних сільськогосподарських підприємств (КСП). На цьому етапі із земель, що були у користуванні КСП, виділено землі резервного фонду, які залишились у державній власності і передавались КСП на умовах постій­ного користування.
На третьому етапі реформи проводилося паювання земель, переданих у колективну власність. Нормативною базою цього етапу став Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р., а методичною — Рекомендації Державного комітету по зе­мельних ресурсах, затверджені у лютому 1996 р.
Паювання земель колективної власності та видача сертифікатів на право на земельну частку (пай) створили передумови для приватизації і передання земельних ділянок в оренду. В зв’язку з цим постала потреба врегулювати оренду землі. В 1997 р. видано Указ Президента України «Про оренду землі», а у 1998 р. прийнято відповідний закон. На часі — прийняття закону про іпотеку та внесення змін до Земельного Кодексу.
Проте законотворча робота іде надто повільно, багато питань лишаються неврегульованими. Це стосується, зокрема, спільної часткової влас­ності на землю; передачі в оренду землі, що перебуває в колективній власності; захисту прав власників земельних часток (паїв) щодо плати за використання земельного паю та гарантій збереження за ними паїв у разі банкрутства підприємства, яке є суб’єктом колективної власності на землю.
Неврегульованість земельного законодавства, невизначеність ряду мо­ментів у концепції аграрної реформи зумовлюють вкрай повільні темпи перетворень в аграрному секторі.
На 1 січня 1998 р. 66,6% сільськогосподарських угідь залишалось у власності колективних підприємств. Крім того, значна частина господарсь­ких товариств, створених на базі колишніх КСП, також отримали акти на колективну власність на землю. Зокрема, таку модель застосовано в Про­екті приватизації землі і реорганізації КСП, який здійснюється Міжна­родною фінансовою корпорацією (МФК). Фірма «Ронко» почала здійснювати видачу актів на приватну власність на землю в процесі реструктуриза­ції КСП лише в 1998 р. (в 1997 р. було одне пілотне господарство в Миколаївській області). Тому визначення новостворених у процесі реор­ганізації підприємств як таких, що засновані на приватній власності, є перебільшенням. Із загальної кількості членів КСП, які мають земельні сертифікати, лише 0,4% отримали Державні акти на право приватної влас­ності на землю [1]. Постає два запитання: чи доцільно перетворювати КСП у підприєм­ства з іншими організаційно-правовими засадами і наскільки необхідною є приватизація земельних ділянок у процесі реструктуризації КСП? Відповіді на ці запитання неоднозначні.
Організаційно-правова форма КСП має ряд суттєвих недоліків, що й зумовлює необхідність змін. По-перше, це правова невизначеність майно­вих відносин. Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» не передбачено установчого договору, що унеможливлює реєстрацію часток членів КСП у майні підприємства. Паї — це невизначена, аморфна величина, що вимагає уточнення як в абсолютному, так і у відносному ви­раженні. По-друге, ст.9 зазначеного закону передбачає, що розмір майно­вих паїв залежить від трудового внеску; відтак, частка працюючих у па­йовому Фонді має постійно збільшуватись, а пенсіонерів — зменшуватися; це є нонсенсом у практиці майнових відносин. По-третє, вилучення майно­вого і земельного паю тягне за собою виключення з членів КСП, а отже, і припинення трудових відносин. У поєднанні із залежністю майнового паю від трудового внеску ця обставина робить майнові і трудові відносини тісно пов’язаними між собою, що зумовлює іммобільність трудових ресур­сів, знижує ефективність управління персоналом.
Перетворення КСП у господарські товариства або сільськогосподарсь­кі виробничі кооперативи, навіть при збереженні колективної власності на землю, дозволяє усунути названі недоліки у майнових і трудових від­носинах, удосконалити організаційно-правову форму підприємства. Ство­рення приватно-орендних підприємств, з цієї точки зору, – питання спірне: практика засвідчує неврегульованість правових аспектів реорганізації, що в майбутньому може призвести до втрати колишніми членами КСП своїх майнових паїв.
Що стосується земельних відносин, то сьогодні однозначно віддати пріоритет приватній чи колективній власності не можна. Кожна з них має свої переваги і недоліки в існуючій системі соціально-економічних ві­дносин.
На користь приватизації земельних ділянок членів КСП свідчать три важливих аспекти:
1) отримання ділянки у власність з визначенням її в натурі дає су­б’єкту конституційні гарантії захисту права власності. Земля, що пере­буває у колективній власності, може бути вилучена в рахунок погашення боргів у разі нестачі майна, коли підприємство збанкротувало (Земельний Кодекс, ст.43, ч.5);
2) згідно із Земельним Кодексом (ст.5) право розпорядження земель­ною ділянкою настає лише після виходу з членів КСП і вилучення земель­ної ділянки в натурі. Це стосується також оренди землі (передати в орен­ду можна лише приватизовану земельну ділянку, а не частку (пай) в зе­мельному масиві підприємства);
3) власність на земельну ділянку надає селянам право вимоги оренд­ної плати. В разі незадовільного розміру плати селянин може не підпи­сувати договір оренди. Стосовно земельних часток (паїв) гарантії такого права відсутні.
Таким чином, без приватизації земельних ділянок не можуть отримати належного розвитку ні ринок землі, ні орендні відносини. Проблематич­ним залишається і соціальний захист власників сертифікатів з точки зо­ру отримання плати за земельні паї. Проте на сучасному етапі визначати приватизацію земельних ділянок як обов’язковий елемент реструктуриза­ції підприємств, очевидно, було б помилкою. Аналіз здійснюваних в Украї­ні проектів та перспектив розвитку земельних відносин переконує у не­обхідності виваженого підходу в цьому питанні.
Проблемною є також оплата вартості послуг землевпорядних організа­цій з визначенням земельних ділянок у натурі. Станом на 1 січня 1999 року в Україні налічувалося близько 20 підприємств, де здійснено пере­дачу землі у приватну власність кожному їх члену. Це підприємства, вклю­чені до проекту згаданої фірми «Ронко», яка здійснює свою роботу кош­том міжнародних фінансових організацій. Самостійно це здійснити підприємство неспроможне: приватизація ділянки розміром 3-5 га коштує 200 грн. і більше, при кількості членів КСП 600- 1000 чол. оплата стає непосильною. Слід зауважити, що частка пенсіонерів КСП становить 40-50%і більше, а ті, хто працює, у більшості господарств не от­римують зарплату по року-півтора. Та дорожнеча землевпорядних робіт — це не єдина проблема КСП.
Передача земельних ділянок у приватну власність окремим громадянам за умови збереження колективних форм господарювання роз’єднує суб’єк­та власності і суб’єкта господарювання. Оцінка цього явища не може бути однозначною. З розвитком орендних відносин, а у подальшому — і рин­ку землі, така «конфронтація» власників землі і суб’єктів господарюван­ня може мати позитивні наслідки: на фоні конкуренції між орендарями (фермерами колективними підприємствами і т. ін.) створяться передумови для підвищення ефективності використання земельних угідь, зростання орендної плати за землю. Водночас відлучення підприємств — господарюючих суб’єктів від власності на землю позбавить їх можливості використовувати землю під заставу. Окремі автори пропонують використовува­ти як альтернативу заставу врожаю [2]. Така пропозиція, безумовно, заслуго­вує на увагу, але штучно обмежувати ринок застави землі, який може на­бути розвитку з прийняттям закону про іпотеку, не слід.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Необхідно зважати й на те, що земля, яка перебуває в колективній власності і, по суті, є спільною частковою власністю власників земельних паїв, не повинна бути об’єктом застави. Розвиток права взагалі, і земель­ного зокрема, здійснюється в напрямі переходу від форм власності до ін­ституту права власності як такого [3]. Це в свою чергу, передбачає запровад­ження інституту права власності на землю юридичної особи. Саме в такому контексті земля підприємства може бути об’єктом застави. В майбутньому визначення земельних ділянок у натурі може викликати ще одну суттєву проблему — збереження в єдиному земельному масиві господарюючого су­б’єкта орендованих ділянок. З розвитком орендних відносин активізується перехід земельних ділянок від одних орендарів до інших. Навряд чи можна сподіватися на запровадження ефективного механізму обміну земельними ділянками. В цьому контексті треба відзначити вкрай слабкий захист прав орендарів землі в чинному законодавстві (в інших країнах орендареві як господарюючому суб’єкту надається ряд значних переваг).
Наведений перелік проблем трансформації земельних відносин не є ви­черпним, але ті, що названі, переконують у необхідності визначити концеп­туальні підходи до здійснення аграрних реформ.
Мабуть, насамперед потрібно відмовитися від форсування приватизації земельних часток членів КСП. Сьогодні раціонально обмежити їх передачу тими цілями, що визначені ст.6 Земельного Кодексу. Паралельно нале­жить розробити механізм захисту господарюючих суб’єктів (орендарів) від динамічності землекористування і методичні підходи до обміну земельними ділянками, коли є загроза порушення цілісності земельно­го масиву.
Оскільки значна частина земель у найближчі роки залишиться у колективній власності, необхідно підвищити гарантії захисту прав власників земельних часток (паїв). Насамперед це стосується га­рантії збереження за членами КСП права на розпайовані землі, які є об’єктом колективної власності недержавного сільськогосподарського підприємства у разі його банкрутства. У цьому контексті програма, що застосовується МФК, є досить ризикованою. Хоча ще немає вилучення землі в рахунок погашення боргів, та з часом ця проблема може перейти з те­оретичної у практичну площину. Одним з варіантів її вирішення є Про­ект реорганізації великих сільськогосподарських підприємств, в якому передбачено створення окремих земельних і господарських компаній, що, по суті, дозволяє розмежувати суб’єктів власності на землю і госпо­дарювання без визначення в натурі земельних ділянок кожного члена КСП. Господарська компанія є самостійною юридичною особою, тому в ра­зі її банкрутства стягнення за борговими зобов’язаннями не може бу­ти звернуте на землю, яка перебуває в колективній власності іншої юридичної особи. При цьому за учасниками земельної компанії зберіга­ється право виходу зі своєю земельною часткою. Така організаційна форма, як перехідна має певну перевагу і з точки зору ефективного землеустрою, бо дає змогу забезпечити поступове вилучення ділянок з врахуванням побажань їх власників щодо передачі в оренду тим чи ін­шим господарюючим суб’єктам. Модель, що застосовується фірмою «Ронко”, несе в цьому плані певний ризик: визначення всіх земельних ділянок у натурі на момент реорганізації КСП може призвести до „смугування“ земельних масивів і необхідності обміну ділянками в разі передання в оренду окремих з них іншим (різним) господарюючим суб’єктам.
Земельна компанія, створена у формі товариства з обмеженою відпо­відальністю, є альтернативним варіантом вирішення існуючої сьогодні проблеми відсутності належного законодавчого інституту спільної час­ткової власності на землю. Запровадження останнього дозволить форму­вати земельні масиви, що є спільною частковою власністю окремих гро­мадян — власників земельних паїв, з визначенням їх у натурі. Це, в свою чергу, забезпечить розвиток орендних відносин із збереженням :
а) раціональних для товарного виробництва розмірів земельних ді­лянок;
б) права вилучення земельної частки без порушення при цьому ціліс­ності земельного масиву;
в) гарантій права власності на землю за власниками земельних паїв;
г) права вимоги орендної плати за використання землі згідно з до­говором оренди між уповноваженою особою і господарюючим суб’єктом.
Ще одна важлива проблема захисту прав власників земельних паїв в умовах збереження колективної власності на землю — нормативно зак­ріплене право вимоги плати за використання підприємством земельного паю. На практиці ця проблема досить вдало вирішується МФК шляхом ук­ладання договорів про рентні платежі між підприємством і власника­ми земельних паїв. Рентний платіж, по суті, є платою за відмову влас­ника паю від вимоги вилучити земельну частку в натурі протягом пев­ного періоду (3-5 років).
Спробою нормативно врегулювати це питання є Указ Президента Ук­раїни від 15 грудня 1998 р. „Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)“. Проте, як зазначалося на засіданні круглого столу з теми „Механізм передачі в оренду земель­них часток (паїв) членів недержавних сільськогосподарських підпри­ємств“, що відбулося 13 січня 1998 р., цей документ не позбавлений су­перечностей. Головна з них стосується терміну „оренда“ щодо земельних часток (паїв): як уже зазначалось, об’єктом оренди може бути лише земельна ділянка, виділена в натурі, право на земельну частку об’єктом оренди бути не може.
Заперечення фахівців викликало також і те, що право вимоги плати за земельну частку надається лише пенсіонерам. За неофіційними дани­ми, через безробіття із сільськогосподарського виробництва найближ­чим часом може бути вивільнено близько 4 млн. чол. Отже, значна части­на працездатних власників земельних паїв, з незалежних від них при­чин, втратить роботу, що може спонукати їх до вилучення земельних час­ток, щоб отримувати плату за свій пай через оренду [4]. Це вимагатиме здійснити копітку й затратну процедуру вилучення земельних часток у натурі. Тому було б доцільно врегулювати нормативним шляхом право вимоги плати за використання земельного паю для всіх без ви­нятку власників сертифікатів, а найраціональнішою формою його реалі­зації є договір про рентні платежі.
З функціонуванням колективної власності на землю пов’язана ще одна проблема — передача її в оренду. Що стосується так званої внутрігосподарської оренди, то слід визнати її повну неприйнятність. Так, власники земельних паїв потенційно можуть бути орендарями „своєї“ землі, що перебуває у колективній власності підприємства, але згідно із Законом України „Про оренду землі“ орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення можуть бути юридичні та фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право воло­діння і користування ділянкою. Таким чином, орендар є самостійно гос­подарюючим суб’єктом, і відносини між ним і підприємством виходять за межі внутрігосподарських. По суті, внутрігосподарська оренда — це лише умовна назва однієї з форм організації праці, яка передбачає певний рівень господарської самостійності підрозділу підприємства, і термін „оренда“ тут вжито неправомірно. Відмова від поняття „внут­рігосподарська оренда“ не означає припинення пошуку ефективних форм організації праці внутрігосподарських підрозділів.
Більш серйозною проблемою є здача в оренду тимчасово не викорис­товуваних земель колективної власності іншим підприємствам. Обгово­рюючи цю проблему під час проведення круглого столу, фахівці наголо­шували на тому, що орендар землі не захищений від ризику вилучення земельних паїв до закінчення строку оренди. З іншого боку, постає пи­тання, якою має бути процедура прийняття рішення щодо передачі землі в оренду: чи досить рішення загальних зборів, прийнятого кваліфікова­ною більшістю, чи необхідна особиста згода кожного власника сертифі­ката.
Пропонувався такий варіант: власник сертифіката укладає договір з підприємством (КСП), в якому засвідчує свою згоду на передання в оренду земель колективної власності і бере на себе зобов’язання не вилучати свій пай протягом певного періоду. З врахуванням укладених договорів в оренду може здаватися земельна ділянка, яка за площею і вартістю не перевищує відповідні суми за сукупністю сертифікатів, що є об’єктами зазначених угод. При цьому частина орендної плати, призначена для виплати власникам сертифікатів, повинна розподілятися між усіма, хто дав згоду на оренду своєї земельної частки.
Наведений аналіз теоретичних і практичних підходів до приватиза­ції землі свідчить про багатогранність і складність цієї справи. І все ж таки необхідно визначити концептуальні підходи у ряді питань земельної реформи. На думку фахівців з цих питань необхідно:
1. Відмовитися від форсування масової приватизації земельних часток (паїв) членів КСП і дотримуватись підходу в цьому питанні, зважа­ючи виключно на усвідомлене рішення власника паю.
2. Сприяти прискоренню запровадження спільної часткової власності на землю як найдоцільнішої форми володіння в умовах збереження ко­лективних форм господарювання.
3. Нормативно врегулювати право вимоги власниками земельних час­ток (паїв) плати за їх використання, без вилучення ділянок у натурі.
4. Забезпечити правовий захист земель, що перебувають у колектив­ній власності, від вилучення в рахунок погашення боргових зобов’язань, не допускати застави цих земель.
3. Земельний кодекс як документ, що регулює відносини власності на землю
Розділ 3 Земельного кодексу визначає три форми права на землю – право власності, право користування та земельні сервітути. Кодекс поклав край суперечкам щодо можливості регулювання цих питань підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Указами Президента України. За Кодексом, право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Закон України „Про власність“ у першій редакції від 7 лютого 1991 року проголошував в УРСР існування державної, колективної, індивідуальної (потім – згідно з Законом „Про форму власності на землю“ – приватної) форм власності. Вони були відтворені і деталізовані в Земельному кодексі в редакції від 13 березня 1992 року. Відповідно до нового кодексу, земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності (п.3 ст. 78).
У ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою, а ст. 142 Основного Закону надає таке ж право і територіальним громадам сіл, селищ, міст та районів у містах (комунальна власність). Таким чином, в Україні конституційно встановлено дві форми земельної власності: суспільна, що охоплює державну і комунальну, та приватна, тобто власність фізичних осіб і недержавних юридичних осіб.
Отже, як Конституція, так і Кодекс не визнають колективної форми власності на землю, яка свого часу забезпечила приватизацію земель сільськогосподарського призначення селянами – виробниками, а нині втратила своє значення. Згідно з Указом Президента України від 3 грудня 1999 р. ”Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», органи виконавчої влади зобов’язані вжити заходів щодо реформування протягом грудня 1999 – квітня 2000 року колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно, а також щодо видачі протягом 2000 – 2002 років державних актів на право приватної власності на землю усім бажаючим власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай).
Подальшу долю земельних часток (паїв), отриманих селянами у процесі паювання земель, які були передані сільськогосподарським підприємствам у колективну власність, визначено у «Прикінцевих положеннях» Земельного Кодексу. Так, сільськогосподарські підприємства, які до введення в дію цього Кодексу уклали з власниками земельних часток (паїв) договори оренди, можуть за бажанням власників цих часток (паїв) замовити землевпорядній організації виконання робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), видати їх власникам Державні акти на право власності на землю та оплатити виконання таких робіт. Сільськогосподарське підприємство має переважне право на оренду земельних ділянок у таких громадян на строк, що був обумовлений у договорі оренди земельної частки (паю), або, за погодженням сторін, на інший строк.
У Британській енциклопедії зазначається, що форма власності на землю не має суттєвого впливу на ефективність сільського господарства. Вирішальними чинниками тут виступають доступність ресурсів (у тому числі кредитів), низька банківська ставка, прийнятний рівень податків, рівень освіти сільгоспвиробників, наявність розвиненої системи збуту продукції. Втім, вітчизняні реформатори роблять ставку саме на введення дієвого механізму приватної власності на землю.     продолжение
–PAGE_BREAK–

Майбутні власники землі – хто вони?
Насамперед, Земельний кодекс розширив підстави набуття права власності на землю громадянами. Тепер стати власником землі можна шляхом приватизації земельних ділянок, що були раніше у користуванні. У Кодексі також «зникли» норми, які для одержання земельної ділянки у власність вимагали обов’язкової вказівки на конкретні цілі її використання, наприклад, з метою ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, садівництва тощо. Незалежність власника також гарантується правом самостійного господарювання на землі (ст.90 Земельного кодексу). В той же час на власника, як і на землекористувачів, покладається обов’язок забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням (ст.91).
Право вільного розпорядження землею обмежується також встановленням спеціальних охоронних зон навколо певних категорій земельних ділянок (земель історико-культурного, природно-заповідного призначення тощо). В таких зонах заборонені певні види діяльності або введені обмеження на їх здійснення. На власників земель і на землекористувачів покладаються обов’язки щодо охорони земель та збереження їх продуктивності, естетичної привабливості тощо. Крім того, Кодекс запроваджує інститут добросусідства, який зобов’язує власників землі та землекористувачів вибирати такі способи використання землі, які б не завдавали сусідам незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
Втім, реальними власниками землі українські громадяни зможуть себе відчути лише з 1 січня 2005 року. До цього часу вони не можуть продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для державних та суспільних потреб (врахувано норми Закону України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)», прийнятого 18 січня 2001 року). Але Кодекс передбачає певні винятки за наявності поважних причин. Наприклад, суд за позовом власника може скоротити зазначений термін до двох років. Проте перелік «поважних причин» автори Кодексу так і не вказали, тому відповідь на це питання, очевидно, дасть судова практика.
Відповідно до Земельного Кодексу нерезиденти мають право купувати землі несільськогосподарського призначення, а землі сільськогосподарського призначення можуть брати в довгострокову оренду не менше, ніж на 50 років. Цього часу достатньо, аби окупити навіть великі обсяги інвестицій. Купувати ж українську землю іноземці зможуть лише через 20 років. У випадку набуття іноземними громадянами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення у спадщину, така власність підлягає відчуженню протягом року.
З метою запобігання роздрібнення земельних масивів та створення умов для раціонального використання ріллі, Земельний кодекс запроваджує інститут спільної часткової власності на землю між громадянами та юридичними особами, яка виникатиме:
а) при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
б) після придбання у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
в) при спадкуванні земельної ділянки двома або більше особами;
г) за рішенням суду.
Між громадянами допускається право спільної сумісної власності на землю.

Право користування землею – пошуки нового
Складовою права на землю є право користування землею. Цей інститут не новий для України, оскільки Земельний кодекс у редакції від 13 березня 1992 року визначав постійне і тимчасове користування землею (ст.7), а також оренду землі як різновид тимчасового користування. На практиці різниця між орендою і тимчасовим користуванням була майже непомітною. Вона полягала в тому, що за оренду сплачувалася орендна плата, про яку домовлялися сторони, а за користування стягувався земельний податок згідно з Законом України «Про плату за землю».
Новий Кодекс скасував інститут тимчасового користування землею, залишились постійне користування і оренда земельної ділянки. Щоправда, постійне користування буде обмежене наданням земельних ділянок лише із земель, які знаходяться у державній чи комунальній власності підприємствам, установам та організаціям, що фінансуються із Державного чи місцевого бюджетів. Усі інші суб’єкти землекористування повинні користуватися землями на умовах оренди або придбати їх у власність. Підприємства, установи, організації та громадяни, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, повинні до 1 січня 2003 року переоформити в установленому порядку право оренди на них.
Для введення такого обмеження були вагомі причини. Так, набула поширення практика передачі фермерам земельних ділянок у постійне користування без будь-яких обмежень на використання. Це призводило до того, що територію використовували для посіву одних культур 3-5 років поспіль. У результаті, землі забруднювались, знижувалась їх родючість.
Оренда земельної ділянки, за новим Кодексом, може бути короткостроковою – не більше 5 років, та довгостроковою – не більше 50 років.

Земельні сервітути: з римського права до українського
Крім права власності, постійного користування та права оренди, у Земельний кодекс потрапили деякі положення римського права, а саме інститут земельних сервітутів. Земельний сервітут – право власника землі або землекористувача на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Наприклад, особа – власник ділянки, яка не має прямого сполучення з водоймою, має право вимагати від власника сусідньої ділянки дозволу на прогін худоби до водопою через його ділянку.
У радянському земельному законодавстві поняття «земельні сервітути» було відсутнє. Раніше особливих проблем з користуванням землею сусіда не виникало. Однак, із введенням права приватної власності ситуація змінилась. Конституція України та інші законодавчі акти гарантують власнику право визначати порядок використання належної йому земельної ділянки. Відтепер, у суспільних інтересах права власника можуть певним чином обмежуватися законом. Новий Земельний кодекс передбачає покладення на власника ділянки обов’язку дозволити її використання іншими особами, тобто встановлення земельного сервітуту.
Інші питання землі
У новому Земельному кодексі залишився такий анахронізм, як нормування розмірів земельних ділянок, які набуваються і можуть перебувати у власності громадян і юридичних осіб. Однак, певні зрушення в цій сфері все ж є. Так, якщо за чинним законодавством у приватній власності або на праві постійного користування особа могла мати 50 га землі, то за новим Кодексом громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га. Ця норма діятиме до 1 січня 2010 року (п.13 «Перехідних положень» Земельного кодексу). Підсобне господарство тепер може бути розширене до 2 га (зараз допускається лише 0,6 га).
Не менш цікаві новації Кодекс запроваджує і у сфері лісового господарства. Передбачено, що землі лісового і водного фондів можуть перебувати в державній, комунальній, а також приватній власності. Громадянам і юридичним особам надано право набувати у власність земельні ділянки для заліснення. За рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади вони також можуть безоплатно або за плату набувати у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських (фермерських) та інших господарств (ст.56). До того ж, у власність переходять штучно створені ліси.
Особам надано право створювати водойми на землях, які знаходяться у приватній власності, для власних потреб та підприємницької діяльності. Згідно зі ст.59 Кодексу, замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів) можуть безоплатно передаватись у власність громадянам і юридичним особам. На своїх земельних ділянках власники можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Кодекс також врегулював питання землекористування у прибережних смугах.
Серед інших кардинальних змін, які передбачені Земельним кодексом, – виникнення права на земельну ділянку за набувальною давністю у випадках, коли громадянин чи юридична особа добросовісно, відкрито, безперервно протягом 15 років користується нею. Це дозволяє зняти безліч проблем, пов’язаних із юридично неоформленими земельними ділянками, та залучити до бюджету додаткові кошти від справляння плати за землю. Вперше детально визначені правовідносини власників і землекористувачів сусідніх земельних ділянок, встановлені вичерпні підстави припинення права власності і переходу права на земельну ділянку.
На спільній правовій базі країн Європейського Співтовариства побудована класифікація земель України. Визначено механізм їх розмежування, права державної і комунальної власності та порядок передачі земель з державної власності у комунальну, і навпаки. Суттєво спрощена процедура відведення земельних ділянок, що раніше викликало справедливі нарікання інвесторів та гальмувало інвестиційні процеси.
4.Перспективи земельної реформи
Прийняття Земельного кодексу не вирішує всіх нагальних проблем, пов’язаних із землею, а визначає лише напрямки подальших дій. Аби “земельний механізм” запрацював, необхідно прийняти ще близько 30 законів, зокрема, про грошову оцінку землі, про Земельний (іпотечний) банк, про Державний земельний кадастр, про землеустрій, про іпотеку, про розмежування державної, комунальної і приватної власності тощо.
Після введення в дію Земельного кодексу надходження до бюджету лише від плати за землю (в тому числі від оренди) складатимуть 3 мільярди гривень щорічно, а від продажу земель несільськогосподарського призначення – понад 40 мільярдів гривень. Земельний обіг сільськогосподарських угідь передбачається на рівні 1-2 відсотків.
З’явиться новий товар – земля, яку можна використовувати для забезпечення фінансових зобов’язань. У земельному фонді України – 33 млн. га ріллі, вартістю 140-350 млрд. грн. Під таку надійну заставу кредити виділятимуть не лише вітчизняні банки, а й іноземні структури. Введення землі в обіг заспокоїло і західних партнерів, яких українська сторона поспішила повідомити про свої досягнення. Вже 31 жовтня керівництво Світового банку під час зустрічі з прем’єр-міністром України висловило готовність зосередити свою роботу на українському АПК, зокрема, на питаннях його кредитної підтримки. Для цього Світовий банк готовий надати Україні кредит у розмірі 132 млн. доларів.
На початок 2002року 6,5 млн. селян стали власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай). Розпочався активний процес оформлення Державних актів на право приватної власності на землю. Однак сьогодні Державні акти отримали лише 1 млн. 300 тисяч селян. 1 жовтня Американське урядове агентство з міжнародного розвитку (USАID) виділило Україні 14,5 млн. доларів на видачу близько 1 млн. 800 тисяч Державних актів на землю, передбачених земельною реформою. Таким чином, Україні доведеться самостійно виготовити ще близько 3 млн. 200 тисяч документів на суму близько 25,5 млн. доларів. Очевидно, робитимуть це за рахунок селян, які виявлять бажання отримати землю в натурі. В результаті земля суттєво «підскочить» у ціні.
Такі адміністративні перепони, ймовірно, стимулюватимуть селян здавати свої земельні паї в оренду, або й взагалі продавати їх, що не відповідає інтересам українського села.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Онищенко О. та ін. Проблеми реформування відносин власності та організаційних структур господарювання на селі //Економіка України. – №9. – 1998.– С.12.
Право собственности в Украине /Под ред.Шевченко Я.Н… – К.: Блиц- информ, 1996. – 320 с.
Федоров М. Трансформація земельних відносин в аграрній сфері // Економіка АПК.– № 4. – 1998. – С.12-17.
Шепотько Л. та ін. Село: сучасна політика і стратегія розвитку. – К., 1997. – 328 с.
Доценко-Білоус Н. Право на землю від декларацій до дій. – Київ, Нова Політика, 2001.