План.
Вступ.
1.Поняття й ознаки правової держави.
1.2.Виникнення ідеї правової держави та її поняття
1.3.Ознаки правової держави
2.Поділ влад.
2.1.Система поділу влад в правовій державі
2.2.Виконавча влада
2.3.Законодавча влада
2.4.Судова влада
5.Верховенство закону.
5.1.Закони
5.2.Конституція
5.3.Органи по перевірці відповідності законів конституції та їх значення
6.Права і свободи людини у системі цінностей
7.Взаємні обов’язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна іюридична захищеність особистості.
7.1.Взаємні обов’язки особистості і держави
7.2.Соціальний захист особистості
8.Становлення правової держави в Україні
Висновок
Література
Вступ
Кінець другого тисячоліття характеризуєтьсяідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердженнягідності кожної особи, нації, а також політично плюралізму як найвищихсуспільних цінностей.
Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживаютьтерміни “ демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходятьз бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною,Україна стала й демократичною правовою державою, а інші – з прагнення довести,що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.
В основу правової держави закладенарівність влади, громадянина, товариства і права, їхня правова рівність передзаконом.
Вища влада в правовій державі — владазакону, якому рівною мірою підпорядковуються усі: від вищих посадових осібдержави, органів державної влади до рядових громадян. Людина як суб’єкт прававільна розпоряджатися своїми силами, спроможностями, майном.
Право, будучи формою і мірою свободи,покликане максимально розсунути межі, що сковують особистість.1.Поняття й ознаки правової держави./>/>/>/>1.1. Виникненняідеї правової державита її поняття.
Уявлення про державу як проорганізацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватисявже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової державипов’язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителіантичності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалисявиявити такі зв’язки і взаємодії між правом і державною владою, щозабезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали,що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життялюдей, при якій закон обов’язковий як для громадян, так і для самої держави.
Державна влада, що визнає право, іодночасно обмежена їм, на думку древніх мислителів вважалася справедливоюдержавністю. “Там, де відсутня влада закону, — писав Аристотель, — немає місцяі якійсь формі державного ладу”. [1] Цицерон говорив про державу як про“справу народу”, як про правове спілкування і “загальний правопорядок”. Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний впливна становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.
У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі іЖ.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальноїдержави, що щонайкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачиву можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їмналежить.
У період ранніх буржуазних революційу розробку концепції правової держави значний внесок внесли прогресивнімислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро,П.Гольбах, Т.Джефферсон і інші.
Гроций був першим видатним теоретикомшколи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власностіза допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільнекористування своїм надбанням за згодою усіх.
Спіноза одним із перших давтеоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами,забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що державамогутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілістьжиття, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителіввід зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних.
Гоббс розробив ряд прогресивнихположень про панування права в громадському житті. До них відносяться,наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушністьдоговорів.
Локк також говорив про пануваннязакону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності,індивідуальної свободи і рівності.
Монтеск’є пояснював установленняправової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода єправо робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, щозабороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли бробити й інші громадяни”. [2] Таким чином, політична свобода в Монтеск’є означаєвстановлення законності і безпеки.
Значний внесок у розробку основнихелементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо,Кант, Пейн і інші значні мислителі.
Кант обгрунтував і детально розробивфілософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство народу через верховенство Конституції, що виражає його волю,обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступаєяк “об’єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам”. 3
Філософська концепція правовоїдержави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політико-правовоїдумки і практику державно-правового будівництва.
Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свогочасу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб’єктивних оцінок, тобільшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише те державу,де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.
Після жовтневої революції ідеяправової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізнішецілком виключена з дійсності.
Останнім часом у результаті реформ знову усі заговорили про правовудержаву. Це знайшло свій відбиток у ст. 1 Конституції, де говориться, що“Україна є демократична, правова держава… ”[3]
Для того, щоб зрозуміти глибинну сутьправової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе жзовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції),визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не вдотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, — і те йінше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть держави правової — саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей,спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегельпідкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власністьє основною умовою блиску його. [4]
У найбільш розвинутомубуржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністювсього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. Уоснові правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а некомандно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніхстимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинутецивільне суспільство. Цивільне суспільство — система економічних, духовних,культурних, моральних, релігійних і інших відношень індивідів, вільно йдобровільно об’єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїхдуховних і матеріальних потреб і інтересів. Воно будується на принципісамоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правомвтручання держави. Держава — лише форма суспільства. У антиправовій(тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народпротипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Тамнемає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численнихнезалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар’єром протимонополізму і зазіхань державних органів. Поняття цивільного суспільства маєна увазі не тільки «цівільність», відомий ступінь політичної свободи,але і «буржуазність», тобто економічну незалежність людини,можливість одержати прибуток не з рук держави.
Розгортання всього комплексуінститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичноївлади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великогокомплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії,необхідно зазначити, зокрема, на такі: мандат народу на здійснення влади,насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчіі контрольні функції; наявність муніципального самоврядування;підпорядкованість усіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя;наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу. [5]
В основі правової економіки лежитьпринцип «від кожного по спроможностях — кожному по праці. Цесоціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновитиправові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод: 1) відчинити простірусім видам власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованимина рівності сторін, 3) зробити чільний принцип „дозволене усе, що незаборонено“, 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердитирівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу іпідприємливість. Правова економіка і цивільне суспільство — перехід відрозподільного суспільства до ринкового — це глибинні, сутнісні передумовиформування правової держави. [6]
Правова держава — це держава, щообслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки, призначенняякого — забезпечити свободу і добробут. Вона подконтрольна цивільномусуспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ, на фактичному співвідношеннісуспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантуєлюдині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання правлюдини.
Правова держава — це демократичнадержава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіхперед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободилюдини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділівзаконодавчої, виконавчої і судової влади.
Сучасна правова держава — це демократична держава, у якій забезпечуютьсяправа і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або черезпредставників)[7]. Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинутецивільне суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамкахзакону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своєвираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільнихоб’єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.
Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якійюридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона ізахист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначнішихзагально-людських політико-юридичнихідеалів.
1.2 Ознаки правової держави.
1. Верховенство закону у всіхсферах життя суспільства
2. Діяльність органів правовоїдержави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
3. Взаємна відповідальністьособистості і держави.
4. Реальність прав і свободгромадянина, їх правова і соціальна захищеність.
5. Політичний і ідеологічний плюралізм, щополягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об’єднань,що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій,течій, поглядів.
6. Стабільність законності іправопорядку в суспільстві.
До числа додаткових чинників і умовстановлення правової держави, певне, можна віднести такі:
· подолання правового нігілізму вмасовій свідомості;
· виробітка високої політико-правовоїграмотності;
· поява діючої спроможності протистоятисваволі;
· розмежування партійних і державнихфункцій;
· встановлення парламентської системикерування державою;
· торжество політико-правовогоплюралізму;
· виробітка нового правового мислення іправових традицій, у тому числі:
а) подолання вузьконормативногосприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусовоїнормотворчості;
б) відмова від догматичногокоментування й апології сформованого законодавства;
в) подолання декоративності юридичнихнорм; г)
вихід юридичної науки із самоізоляціїі використання загальнолюдського досвіду. Суверенна правова влада повинна бутипротипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правовоїдержавності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. Дополітичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські антиправовіструктури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократичнаолігархія — реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія,антигуманна технократія — демагогічно популістські сили)[8] .
Правова держава — шлях до відродженняприродно-історичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні здержавою, загальнолюдських початків у праві, самоцінності людини. Поняття»правова держава” — це фундаментальна загальнолюдська цінність, такаж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні й економічні свободи,лібералізм і інші. Суть ідеї правової держави — у пануванні права всуспільному і політичному житті, наявності суверенної правової влади. Задопомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, цяміра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відчиняєюридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. Учому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої? Держава яктака характеризується її всевладдям, непов’язанністю правом, свободою державивід суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державнихорганів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом,виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установленихсуспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами,забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Водночас правова державаяк і всяка держава має загальні риси, що зводяться до таких:
1. Їй властива державна влада якзасіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.
2. Вона являє собою політичнуорганізацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічномубазисі суспільства .
3. Має у своєму розпорядженніспеціальний державний механізм.
4. Має визначенуадміністративно-територіальну організацію на своїй території.
5. Існує завдяки податкам і іншимзборам.
6. Має державний суверенітет. [9]
Особливості механізму правовоїдержави полягають у натсупному. Усі його структурні частини й елементифункціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїмцільовим призначенням. Наділені владними повноваженнями, структурні частини йелементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волюсуспільства. Структурні частини й елементи правової держави усю своюдіяльність строго поєднують із чинним законодавством. Посадові особи несутьперсональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян,гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами. Права і свободигромадян забезпечуються органами правової держави. Механізм правової держави єзасобом її існування. Функції правової держави реалізуються за допомогою їїмеханізму. [10]
У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму йадміністративно-командних методів керування. Його демократичний характеробумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого вінзнаходиться. Правова держава є концентроване вираження цивільногосуспільства. У силу цього його етапи розвитку в цілому і загальному збігаютьсяз етапами розвитку цивільного суспільства. Водночас, оскільки всяка державамає відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвиткуправової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичнийхарактер. Перший етап розвитку правового цивільного суспільства — цестановлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобівмасової інформації, соціальної захищеності громадян; другий етап — утвердженняринкової економіки різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальноїзахищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масовоїінформації.
Крім цього іноді виділяють також іінші ознаки правової держави:
1. Зосередженнявсіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;
2. наявність розвинутого цивільного товариства;
3. Створенняантимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень уякійсь одній ланці або інституті;
4. Встановленняв законі в законі і проведення на ділі суверенності державної влади;
5. Формуваннясуспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль заформуванням і вираженням законодавчої волі в законах;
6. Відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародногоправа;
7. Правовазахищеність усіх суб’єктів соціального спілкування від довільних рішеннябудь-кого;
8. Звеличеннясуду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності;
9. Відповідністьзаконів праву і правовій організації системи державної влади;
10. Єдність прав і обов’язківгромадян.
2. Поділ влад.
2.1 Система поділу влад вправовій державі.
Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Цеобумовлено не тільки пануванням права, обмеженістю державної влади правом, алеі тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органах воназдійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади.
Поділ влад- це політико-правова доктрина і конституційнийпринцип, що лежить в основі організації влади демократичної правової держави. [11]
Ідея поділу влади, висунута ще античними мислителями (Арістотель), буларозвинута в епоху буржуазних революцій (зокрема, французьким правителемМонтеск’є) у противагу абсолютизму і феодальній сваволі. Зачатки доктриниподілу влади вбачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади іДревнього Рима. Серед них можна виділити Арістотеля (384-322 р.м. до н.е),Энікура (від 341- 270 р.м. до. н.э), Полібія ( 201- 120 р.м. до н.э). Протеавторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою міроюпровісниками революційних змін у своїх країнах: англійцю Джонові Локку(1632-1704) і французу Шарлю Монтеск’є (1689-1755).
Ш. Монтеск’є зробив цю концепцію цілком завершеною і такою,що мала стрункий вид. І, що не менше важливо, у його інтерпретації концепціяподілу влади одержала свій відбиток і закріплення в конституційних актах,багато з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.
Серед цих актів особливу увагу приваблюють два: Деклараціїнезалежності Східноамериканських Сполучених Штатів від 4 липня 1776 р. іфранцузька Декларація прав людини і громадянина 1789 року. Декларація 1789року є складовою частиною теперішньої Конституції і чинного права Франції. Особливий інтерес для з’ясовування того, як законодавчо проголошувався ізакріплювався принцип поділу влади, подає стаття 15 Декларації. «Будь-якесуспільство, у якому не забезпечене здійснення прав і не закріплений поділвлади, — говорить ця стаття, — не має конституцій. Під словом «конституція»вони розуміли демократичний конституційний устрій, заснований на визнанні іреалізації основних прав і свобод людини і поділом влади. Звертає на себеувагу, що Декларація в рамках однієї статті об’єднує, здавалося б, два різнихпринципи: гарантію прав і свобод і поділу влади. На перший погляд, можепоказатися, що подібне поєднання випадкове або є результат редакційної похибки[12] . У дійсності це не так.
Проблема здійснення прав і свобод і принцип поділу влади тісновзаємопов’язані. У визначеному розумінні можна навіть говорити про їхнюорганічну єдність. Увердження інституту прав і свобод, їхні гарантованість — це своєрідний зовнішній механізм обмеження влади. Але настільки ж необхідний іаналогічний внутрішній механізм. Він би перешкоджав надмірній концентраціївлади чреватої її повним зосередженням у руках однієї особи або обмеженоївузької групи осіб, яка б правила за своїм розсудом, не рахуючись ні зправовими розпорядженнями, ні з правами і свободами людини. Відповіддю на цюпотребу в механізмі, який би перешкоджав узурпації влади, стали концепція іконституційний принцип поділу влади. Пошук найкращих форм організації влади,дослідження механізму її здійснення пронизують всю історію політичної думки. Арістотель, звичайно, ще дуже далекий від принципу поділу влади в тому виді, якми його знаємо сьогодні. Проблема співвідношення свободи і влади привертаєувагу відомих мислителів у всі наступні сторіччя.
«Абсолютна деспотична влада або керування без установленихпостійних законів не можуть ні в якій мірі відповідати цілям суспільства йуряду»,- констатує Дж. Локк . Звідси і випливає головний висновок, що склавсерцевину концепції поділу влади: влада по прийняттю законів і влада по їхньомувиконанню повинні бути розділені.
Автор концепції не виступав проти влади взагалі. Він вважавїї необхідною умовою зберігання суспільства і порядку і був прихильникоммонархії. Але ця остання повинна була обмежитися лише здійсненням виконавчоївлади. В умовах обмеженої монархії на перше місце висувається законодавчавлада саме вона, по Локку, і утворить «першу гілку влади». [13]
Найбільше повно і послідовно концепція поділу влади викладена в працях Ш.Монтеск’є й особливо в його двадцятилітній праці «ПРО дух законів», що принесланайбільшу славу автору. Аналізуючи різноманітні засоби правління і принципи,на яких воно засновано, Монтеск’є підходить до проблеми політичної свободи і їїтрактуванню. А відштовхуючись від неї вирішує питання про устрій влади. Політична свобода існує лише в країнах, як правило, помірних, у яких незловживають владою. Тим часом, віковий досвід підтверджує, що всяка людина, щомає владу, схильна до зловживання нею.
«Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такийпорядок речей, при якому різноманітні влади могли взаємно стримувати одинодного. Можливий такий державний устрій, при якому нікого не будуть спонукатиробити те, до чого його не забов’язує закон, і не робити того, що закон йомудозволяє”.
Ідея, що формулюється Монтеск’є, цікава в багатьохвідношеннях. Насамперед визначенням взаємозв’язку, встановлюваного міжправомірним правлінням і поділом влади. Цей поділ вступає як їхнє взаємнестримування. Така взаємне стримування-гарантія від зловживання. Перешкодазловживанню владою є гарантія забезпечення свободи. Нарешті, сама свобода маємісце тоді, коли нікого не можна примушувати робити те, до чого його не ставитьза обов’язок закон. Або ж, коли, навпроти, людині не дозволяють учинити те, щойому заборонено законом. Таким чином, поділ влади не самоціль а, засібздійснення правомірного, легітимного правління, а отже, забезпечення свободи. [14]
Які ж ті влади, що повинні бути взаємно збалансовані?
«У кожній державі”, пише Ш. Монтеск’є, “є три родивлади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародногоправа, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного». Приведенеформулювання дещо відрізняється від того, що має ходіння в наші дні. Втім, ісам творець доктрини поділу влади дає необхідні пояснення, що не лишають місця,для кривотолків. Перша влада, пояснює він, покликана створювати закони. Другавідає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку. В силу третьої владикараються злочинці і вирішуються сутички між приватними особами. Цю владуможна інакше іменувати — судовою. На перший погляд, може показатися дещодивним, що поряд із законодавчою фігурують дві виконавчі влади. Алепояснюється це досить просто. Друга і третя влади (по перерахуванню, але не позначимості), у відмінності від першої, самі закони не приймають, а забезпечуютьїхнє здійснення. В одному випадку за допомогою урядової діяльності, у другому-за допомогою судової діяльності. [15]
У цьому розумінні можна говорити про те, що і та й іншазабезпечують виконання закону. Але змішувати їх не припустимо. Вказівки нате, що з’єднання різноманітної влади в руках однієї особи або органа неминучеведе до удушення політичної свободи, складає серцевину самої доктрини поділувлади. Якщо, проте, з’єднання двох перших влад — це ще лише потенційна погрозатиранії, то з’єднання їх із судової неминуче веде до згубних наслідків.
«Не буде свободи… , якщо судова влада не відділена від владизаконодавчої і виконавчої. Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життяі свобода громадян виявляться у владі сваволі, тому що суддя будезаконодавцем. Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержуєможливість стати гнобителем”.
Нарешті, що відбудеться, якщо сполучені всі три влади?
Відповідь достатньо лаконічна і проста. У цьому випадкунеминуче встановлення самого найжорстокішого деспотизму і повної загибелісвободи.
Доктрина, створена Ш. Монтеск’є, не обмежуєтьсявідокремленням трьох гілок влади і показом небезпеки їхнього з’єднання в рукаходнієї особи або органа. Не менше важлива й інша сторона цієїдоктрини-міркування про те, чи не призведуть розчленовування влади і їхньоївзаємної збалансованості до паралічу влади, до безвладдя, при котрих такожнеминучі руйнація держави і загибель свободи. Запобігти подібному розвиткуподій можуть; узгодженість і взаємодія влади. [16]
У доктрини поділу влади виявилася непроста доля. Вонаодержала широке визнання і підтримку з боку самих прогресивних сил, стала одниміз головних постулатів демократичної конституційно-правової теорії. Нарешті,вона знайшла свій прямий відбиток і закріплення в основних законах передовихдержав, а сьогодні (особливо після краху тоталітарних режимів) стала головнимконституційним принципом практично всіх держав світу.
Але не треба, мабуть, і надмірно ідеалізувати ситуацію. Далеко не відразунавіть записані в основному законі держави принципи реалізуються на практиці. Історія тієї ж Франції, де народилася і восторжествувала ця теорія, переконливопоказує на скільки важкий був пройдений шлях. За два сторіччя, що пройшлипісля Великої французької революції, у країні замінилися дві імперії, двіцензових монархії, п’ять республік, не рахуючи всякого роду «перехідних» і«тимчасових» режимів.
Звичайно, за ці роки змінювалися і концептуальне трактування,і відношення до самого принципу, і конкретний розподіл обсягу влади між їїгілками.
У сучасної правовій науці принцип поділу влади прийнятовідносити до основ демократичного конституційного ладу. Це означає, що він маєосновне значення при рішенні конкретних питань побудови державного механізму. Конституційні положення, що відносяться до вищих державних органів івизначального порядку їхнього формування, повноважень і сферу ведення,взаємовідносини між ними, повинні відповідати головному конституційномупринципу. [17] За допомогою поділу влади правова державаорганізується і функціонує правовим засобом: державні органи діють у рамкахсвоєї компетенції, не підміняючи один одного; установлюється взаємний контроль,збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюютьзаконодавчу, виконавчу і судову владу.
Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судовуозначає, що кожна з влади діє самостійно і не втручається в повноваженняіншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливістьприсвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади стаєжиттєздатним, якщо він ще й обставляється системою «притримань іпротиваг» влади. Подібна система «притримань і противаг» усуваєвсякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечуєнормальне функціонування органів держави. [18] Класичним зразкому цьому відношенні є США. Відповідно до теорії поділу влади в ній законодавча,судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому колі своїхповноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї влади наоргани іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони,прийняті Конгресом. У свою чергу воно може бути переборено, якщо приповторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатівкожної із палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням твердження членівуряду, призначуваних президентом. Він також ратифікує договори й іншіміжнародні угоди, що укладаються президентом. У випадку вчинення президентомзлочинів, Сенат звертається в суд для рішення питання про винесення йому”імпічменту”, тобто про звільнення з посади. «Відкриває» жсправу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату послабляєтьсятим, що її головою є віце-президент. Але останній може брати участь уголосуванні лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну. Конституційний контроль у країні здійснює Верховний суд США. [19]
Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичнихдержавах (таких, як США, Німеччина) поряд із класичним розподілом державноївлади на «три влади» федеративний устрій є також засобомдецентралізації і «поділу» влади, що попереджує її концентрацію.
Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах їїподiлу на законодавчу, виконавчу i судову (ст. 6).2.2. Виконавчавлада.
На відміну від законодавчої влади,виконавча влада, по своїй суті, вторинна. Задачі виконавчої влади залишаютьсянезмінними по своїй природі і складаються у виконанні доручень, даних їйносіями влади, і в розв’язанні згідно з цим приватних питань.
Виконавча влада носить підзаконнийхарактер. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повиннійому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси і назва влади — виконавча.
Істотна ознака виконавчої влади — їїуніверсальний і предметний характер. Перша ознака відбиває той факт, щовиконавча влада, її органи діють безупинно і скрізь, на всій територіїдержави. Цим вони відрізняються і від законодавчих, і від судових органіввлади. Інша ознака означає, що виконавча влада, також на відміну відзаконодавчої і судової, має інший зміст, оскільки спирається на людські,матеріальні, фінансові й інші ресурси, використовує інструмент службовихпросувань і систему заохочень. В руках виконавчої влади знаходиться дужегрізна сила, адже існування державної влади знаходить своє вираження саме вчиновниках, армії, адміністрації. Серед цієї сили особлива роль належитьзбройним формуванням — армії, органам безпеки, міліції.
Зазначені ознаки, і особливопредметний характер виконавчої влади, складають об’єктивну основу для можливоїузурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тутнадзвичайно важливі механізми утримок і противаг і ефективні важелі політичноївідповідальності як з боку законодавчої влади, так і з боку судової влади.
Виконавча влада — це вториннапідзаконна гілка державної влади, що має універсальний, предметний іорганізуючий характер і спрямована на забезпечення виконання законів і іншихактів законодавчої влади.
Виконавча влада реалізується державоючерез уряд (президента) і його органи на місцях. Уряд (президент) здійснюєверховне політичне керівництво і загальне керування справами суспільства. Урядова влада може складати прерогативу однієї особи (у президентськихреспубліках) або колегіального органа. У першому випадку уряд виступає якгрупа найближчих радників глави держави — президента, а повноваження уряду єпохідними від повноважень останнього. В другому випадку уряд формується наоснові спеціальної процедури за участю парламенту. Він повинен по загальномуправилу користуватися підтримкою парламентської більшості і мати власніповноваження.
Уряд покликаний забезпечити охоронуіснуючого порядку, захист зовнішніх інтересів держави, здійснення економічних,соціальних і інших функцій в області сфери державного керування. Уряд(президент) призначає на вищі військові і цивільні посади, у його веденнізнаходиться адміністративний апарат.
Найбільше значимі рішення, щопороджують юридичні наслідки і відповідальність за їхнє виконання, уряд видає увиді регламентарних актів. Крім власне регламентарної влади уряд може матиправо на видання актів делегованого законодавства. Уряд більшості країн маєправо законодавчої ініціативи і може робити вирішальний вплив на законодавчийпроцес.
За проведений курс і здійснюванууправлінську діяльність уряд несе, як правило, солідарну політичнувідповідальність. Відмова уряду в довірі виражається в суворій юридичній форміі шляхом спеціальної парламентської процедури. Вотум недовіри призводить довідставки уряду і по загальному правилу до його заміни новим. Проте потерпілупоразку уряд (із метою зрівноважування влади) може, не виходячи у відставку,удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведеннюпозачергових загальних виборів.
В усіх країнах передбачаєтьсяможливість притягнення глави уряду або його члена до судової відповідальностіза вчинення злочинних діянь. При цьому обвинувачення подається парламентом абонижньою палатою, а розгляд і рішення справи віднесене до юрисдикції абоконституційного суду, або верхньої палати парламенту.
Виконавча влада на місцяхздійснюється за допомогою або призначуваних центром місцевих органів виконавчоївлади, або виборних органів місцевого самоврядування. Звичайно керівництвомісцевими справами поручається призначуваному представнику центральної влади — губернатору, префекту. Він очолює апарат місцевого керування, що складаєчастину апарата державного керування. У випадку, коли керування реалізуєтьсявиборними органами, вони мають визначену самостійність стосовно центральнихорганів виконавчої влади.
Система місцевого самоврядування, або муніципальна система, містить у собіяк виборні органи самоврядування, так і адміністративні служби, що знаходятьсяв їхньому веденні. Ці служби утворять комунальну, або муніципальну,адміністрацію, утримання якої забезпечується за рахунок місцевого бюджету./>/>/>/>
2.3 Законодавча влада.
Законодавча владає представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїмпредставникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів умеханізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієївлади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаютьсяпринциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеженняпов’язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері,повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальномуправу — конституції.
Законодавча влада — цеделегована законодавча влада. Назва даної гілки “законодавча” не означає, щокрім законодавчої діяльності, представницькі органи не виконують ніяої іншої. Не менше істотною функцією є фінансова — щорічне затвердження бюджету. Є ірозпорядницькі функції — формування визначених органів виконавчої і судовоївлади. Законодавча влада вправі давати політичну оцінку тим або іншим діямвиконавчої влади і на цій основі залучати їх до політичної відповідальності. />/>/>/>/>
2.4. Судова влада.
Судова влада граєособливу роль, як у механізмі державної влади, так і в системі утримок іпротиваг. Особлива роль суду визначається тим, що він — арбітр у суперечкахпро право. У правовій державі тільки судова влада може відправлятиправосуддя.
Судовавлада — специфічна, незалежна гілка державної влади, здійснювана шляхомсвідомого, колегіального розгляди і вирішення в судових засіданнях суперечокпро право. Роль судової влади в механізмі поділу влад виражається встримуванні двох інших влад в рамках конституційної законності і права інасамперед шляхом здійснення конституційного нагляду і суднового контролю зацими гілками влади.3.Верховенство закону./>/>/>/> 3.1. Закони.
Закон — це прийнятий в особливомупорядку первинний правововый акт по основних питаннях життя країни, щобезпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.
Ознаки закону можуть бути розділеніна: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризуютьйого з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознакивідбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.
По своєму значенню закон є правовимактом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляєсобою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правовогорегулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правовоїоснови, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархіїправових форм. ”[20]
По своїх юридичних властивостях законявляє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому,що:
а) всі інші правові акти повиннівидаватися на основі законів і не суперечити їм;
б) як вище вираження державної владизакони не підлягають контролю або завердженню з боку якогось іншого органадержави крім законодавчих зборів;
в) закони можуть бути скасовані абозмінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.
І матеріальні, і спеціальні правовіознаки закону тісно пов’язані. Це свідчить про те, що закон, і насампередКонституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головнемісце в системі нормативних актів усієї держави.
Закони утворюють ядро, стриженьправової системи держави. Все це і визначає верховенство закону — найважливішої вимоги законності.
Головна і визначальна роль закону вдержаві — це не автоматично чинний факт, що існує самий по собі. Оскількиверховенство закону є вираженням законності, від стана якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівеньполітико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якогозалежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства,ефективність і культура роботи правоохоронних органів.
Верховенство закону — саме вимогазаконності й один з ознак дійсно правової держави. Тому це повиннодотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокремаохоплює такі основні моменти:
а) істотність законодавства — законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питаннямжиття країни;
б) повнота законодавства — у законахповинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребуютьзаконодавчого рішення;
в) недоторканість законодавства — суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимістьвидання актів, що суперечать закону;
г) досконалість законодавства пойого утриманню — його усталеність, систематичне відновлення й ін.;
д) культура законодавства (юридичнадосконалість) — його кодифікованість, широка застосування досягнень юридичноїтехніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів. />/>/>/>
3.2 Конституція
Конституція є основним джерелом державногоправа країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеногосуспільного розвитку.
По змісту Конституція — основнийзакон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію,взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основиорганізації державного керування і судової системи, основні принципи виборчогоправа і правове положення громадян.
Кожна з Конституцій має специфічніриси, у яких відбилися соціально-політичні, історичні й інші особливості країни.
Конституція займає особливе положенняв ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, щозакріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносин державнихорганів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент дляіншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідатиКонституції і її нормам. />/>/>/>
3.3 Органи по перевірцівідповідності законів Конституції і їхнє значення
Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпеченняверховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якоїдемократичної держави. Основне призначення конституційного контролю насамперед у виявленні правових актів і дій державних органів або посадовихосіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходівпо усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там ітоді, де і коли почали з’являтися закони, іменовані конституціями. Як і іншізакони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма вумовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозіуспішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймаютьконституції і грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також,що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до конституційногоконтролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є правоповідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органамизаконодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в нашідні, що він не повинний застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами,до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони сталидоповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчоївлади. У інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.
Лише в останні 40-45 років доцільністьпритягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана вбагатьох країнах. Це відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяннязбитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявлятьсяпід судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судамиконституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відбивалиспецифіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилосяце як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так ів найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган,іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини — на спеціальностворені конституційні суди, у Бельгії — на Арбітражний Суд. У більшостікраїн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справоюзаймаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.
4. Права ісвободи людини у системі цінностей
Верховенство закону розуміє не тількипріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта у відношенніпідзаконних актів, скільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членамисуспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження правлюдини неприпустиме. Більш того вона зобов’язана послідовно і точнозабезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв’язку принциповезначення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життясуспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійнихгарантій, що забезпечують таку рівність.
Перелік прав і свобод людини і громадянина,властивий правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це насампередЗагальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права,Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесіїГенеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
Перелік прав і свобод, проголошених узазначених актах закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, щонемислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, щосправді демократична держава визнає, що всі питання, пов’язані з винністю абоневинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тількив судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким можебути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судивсуд присяжних.
Загальна декларація прав і свободлюдини, прийнята ООН у 1948 році складається з 30 статей. У нійпроголошується, що «усі люди народжуються вільними і рівними по своїйгідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти увідношенні один одного в дусі братерства». Далі в ній указується нанеприпустимість жорстокі, що принижують людську гідність, відношення і покарання. У статті 6 Декларації признається право кожної людини на визнання йогоправосуб’єктності, тобто надання людині можливості одержувати права іздійснювати обов’язки, передбачені законодавством.
Декларація також проголошує, що ніхтоне може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людинамає право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безстороннійсуд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання вособисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла,таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини,що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті ірелігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в іншихкраїнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії,право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т.д. ). Політичний і ідеологічний плюралізм — відмітна ознака правової держави. Безтакого плюралізму воно просто немислимо. Функціонуючи в умовах такогоплюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організаційведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесномуполітичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізмзабезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки,безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічнихконцепцій. [21]
Політичний і ідеологічний плюралізм євираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його членусамому вирішувати питання про свою схильність до тієї або іншої політичноїорганізації, і ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чомудержава не повинна нав’язувати суспільству якусь одну ідеологію або створюватиперевагу для тієї або іншої політичної організації.
Усі права і свободи, перераховані вДекларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягаєтьсянасамперед прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів,що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнароднихдокументів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільніі політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурніправа, Конвенцію про права дитини. [22]Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свободлюдини — це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації,злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.
5.Взаємні обов’язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна і юридичназахищеність особистості/>/>/>/> 5.1. Взаємніобов’язки особистості і держави
Взаємні права й обов’язки держави йособистості складають одну з ознак правової держави. Держава й особистістьвзаємопов’язані і взаємозалежні: держава не може існувати без особистості, аособистість — без держави. Правова держава забезпечує особистості захист їїправ і свобод, захист від антисоціальних елементів, надає можливість братиучасть у громадському житті країни. Особистість забезпечує державі їїіснування, розвиток і процвітання. У правовій державі саме особистість єосновою усього, а свобода і незалежність особистості стоять на першому місці всистемі цінностей держави. При цьому варто пам’ятати, що свобода в правовійдержаві це не свобода робити те, що хочеться, а свобода робити те, що може іповинно піти на користь суспільству і державі. Свобода в правовій державі — цеусвідомлена необхідність, вона обмежується самими людьми, щоб дати таку жступінь свободи й іншим людей. В сутності в правовій державі основною ідеєюіснування людини повинен стати “розумний егоїзм” — я роблю те, що я хочу робитиале при цьому мої справи не повинні шкодити іншим людям. Свобода в правовійдержаві є обмеженою тільки для того, щоб усі люди змогли нею скористатися. Управовій державі повинний обов’язково дотримуватися принцип формальної рівності- усі рівні перед законом. Дотримання цього принципу веде до обмеження свободиодних для того, щоб нею змогли скористатися інші. “… Де немає принципуформальної рівності, там немає і права як такого. ”[23] А де немає права, там не можеіснувати і правова держава.
Правове положення і взаємовідносинивсіх суб’єктів суспільного, політичного і державного життя повинні бути чітковизначені правовими законами, захищені і гарантовані всією конструкцієюправової державності. Якщо не визначене правове положення хоча б одногосуб’єкта не визначене або визначено не чітко, те це створює поле длязловживань, ігнорування правових основ, а якщо правові основи ігноруються водній ланці, вони негайно порушуються й в інших ланках. />/>/>/> 5.2. Соціальнийзахист особистості.
Панування права вимірюється ступенемрозвиненості і гарантованості свобод особи, юридичним характером їївзаємозв’язків із суспільством і державою. Основним гарантом свобод особи єдержава, але тому що держава поняття абстрактне, то вона знаходить своєвираження в чиновницькому апараті. Відповідно, фактично свободи особи захищаєбюрократичний чиновницький апарат, що зовсім не зацікавлений у цьому. Користуючись правом захисту свободи людини, апарат може привласнити собі більшусвободу, ніж йому належить по Конституції. Для стримування апетитів чиновниківі для більш ефективного захисту прав людини необхідно залучати суди, що повинніскладатися з представників самого народу. Тоді буде виключатися сама можливістьдомовитися між різними гілками бюрократичного апарата. Тільки суд, заснованийна представництві в ньому народних виборних, може захистити громадян відчиновницької сваволі і зберегти їхні права і свободи.
Особистість, крім цього, повинна бути соціально захищена, іперше місце в соціальному захисті особистості повинно належати державі. Самедержава повинна забезпечувати особистості пенсійний утримання по старості абопо інвалідності, право на працю і на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговуванняй освіту. При цьому не заперечується, що усе те ж саме можуть здійснювати ікомерційні або інші структури. Тобто фірма може за свій рахунок надати своїмслужбовцям можливість відвідувати поліклініку або виплачувати пенсію поінвалідності.
6.Становлення правової держави в Україні.
Наша держава, Україна, теж встала на цей тернистий шлях формуванняправової демократичної держави. В зв’язку з цим перед нею постає комплекспроблем пов’язаних із необхідністю теоретичної розробки й практичного вирішенняневідкладних завдань щодо формування суспільства .
Важливим критерієм якості теоретичного підгрунття реформ уполітико-правовій галузі є дієвість зв’язку між потребами сьогодення і станомнауки, яка має бути здатною не лише механічно відбивати емпіричні реалії, а йробити прогнози і в цьому певною мірою “випереджати “ дійсність. Оскількипрограма побудови правової держави розрахована на майбутнє, а майбутнє восновному визначається минулим, то підходи до створення української моделіправової держави, визначення шляхів до її утвердження треба шукати в минулому ісучасному стані національних державно-правових структур і країни в цілому.
Світовий досвід практичного розв’язання проблем, пов’язаних іздержавно-правовим будівництвом, показує, що не існує якогось єдиного,усталеного, класичного зразка правової держави. Натомість функціонують їїісторично посталі – національні чи регіональні – моделі. Але, незважаючи на цюобставину, аналіз умов діяльності та механізму функціонування абстрактної моделікорисний тим, що він подає узагальнену ідеально-типову конструкцію, з якоюдоцільно зіставляти реалії державного буття, визначаючи відмінність міжбажаним та реально досягнутим, причини розбіжностей та шляхи їх усунення. Дотого ж, порівняльно-юридичний метод відкриває широкі можливості для порівнянняна теоретичному рівні реального державно-правового статусу різних країн у межаходного історичного періоду .
Таким чином, об’єктивно між теоретичною моделлю правової держави іреально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєвівідмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальнимпрототипом є людський чинник у багатьох його вимірах ( притаманна кожномусоціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо ) .
Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвиткуне в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися йодна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: “ сукупнірезультати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, зїх сподіваннями і, по-друге, з деякими “вищими цілями “ історичного процесуабо взагалі магістральною лінією розвитку історії “. Згодом ідеяневідповідності отриманих результатів поставленим цілям , ідеалам буларозвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якоїполягає в тому, що “ в загальній історії дії людей призводять певною міроювзагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, адо результатів несподіваних і небажаних “.
У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискучепідтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошенихБудівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цихцілей Ю Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення упрактиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистськоїтеорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободамилюдини як одного із принципів правової держави в ім’я примарного “ світлогомайбутнього “.
Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двохважливих засад:
-визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку,його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;
-узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивноїпарадигм державно-правового розвитку.
Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дужеважливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одніпропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід іншихкраїн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонуютьвзагалі відкинути наше минуле і сміливо експерементувати із сучасним імайбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часомвисловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що внаших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантаціябудь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно іншісоціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або доорганічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або донасильницького її впровадження “ згори “.
З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися впершу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем “готовності “ яксуспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги словаК.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки,наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теоріїнеобхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правовадержава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працюватинад правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувативласні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючивсе корисне й повновартісне.Висновок
Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити що права людини — цецілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати «людський вимір» до держави,права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром їїсоціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна знайбільших культурних цінностей.
При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьмадисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими іпроцесуальними юридичними науками.
Таким чином, спираючись на міжнародне гуманітарне право, можна відзначити,що:
· Права людини — вищацінність, їх повага і дотримання — обов’язок держави.
· Забезпечення прав ісвобод несумісне з дискримінацією по будь-якому принципу.
· Здійснення прав ісвободи людини не повинно порушувати права і свободи інших осіб.
· Основні права і свободиповинні бути єдині на всій території держави.
· Особисті, економічні,політичні, соціальні, культурні права рівноцінні, у єдиній системі цих правнемає ієрархії.
· Колективні праваневід’ємні від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам,обмежувати правовий статус особистості
· Права людини можуть бути обмежені законом тільки втому випадку, якщо є пряма погроза державної і суспільної небезпеки, здоров’ю іморальності населення, права і закони інших осіб.
Нині мистоїмо біля витоків процесу створення правової держави, для якої головним єзахист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин,додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такіпринципи:
верховенствозакону в усіх сферах соціального життя;
обов’язковістьзакону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб ігромадян;
захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;
взаємна відповідальністьособи і держави;
контроль іефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.
Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правовоїдержави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України довтілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої єзабезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.Література
1. КонституціяУкраїни.
2. ГуменюкА.Р. О едином правовом пространстве как условии формирования правовогогосударства. — М., 1994
3. ФаткуллинФ. Н. Основные учения о праве и государстве.: Учебное пособие. – Казань: Изд.КФЭИ, 1997.
4. ХропонюкВ. Н. Теория государства и права.: Учебное пособие для высших учебных заведений. – М. 1995.
5. СпиридоновЛ.И. Теория государства и права. — С-Пб., 1995
6. Теориягосударства и права. Курс лекций / Под ред. М.Н.Марченко. М., 1996
7. КомаровС. А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, 1997
8. А. Б.Венегеров. Теория государства и права: Часть 1. Теория государства. – М.:Юристъ, 1995.
9. МакаровО.В. Соотношение права и государства. –С-Пб., 1995.
10. Общаятеория государства и права: Учебник./ Подред. В.В. Лазерева. – М.: Юристъ, 1996
11. ЧетвернинВ.А. Демократическое конституционное государство: Введение в теорию. — М.,1993.
12. В.Н.Лазарев. Общая теория права и государства. М. 1994.
13. Конституционноеправо зарубежных стран. Учебник.М.1995.
14. ДробязкоС.Г. Роль законодательства в создании материально-технической базы коммунизма.Минск, 1971.
15. ТумановВ.А. Права человека и исполнительная власть. // Советское государство и право.1990. № 2.
18. Нерсесянц В.С. Правовой характер взаимоотношенийличности, общества и государства // Социалистическое правовое государство:проблемы и суждения. М., 1989.