Національнийуніверситет Києво-Могилянська академія ”
Кафедразагально правових наук
Письмоваробота
натему: Правовітрадиції як частина культурної спадщини
2008
Правовітрадиції як частина культурної спадщини
Перш за все,варто зазначити, що право і культура є взаємопов’язаними, взаємодіючими міжсобою категоріями. Це обумовлено тим, що право є елементом культурисуспільства, його соціальною цінністю. Цей зв’язок і взаємодія простежуються убагатьох напрямах. Саме тому ми можемо говорити про те, що певні правовітрадиції, як-от козацьке звичаєве право в Україні, становлять вагому частинукультурної спадщини народу.
Необхідновідзначити, що поняття «культура» походить від латинського слова «культиваре»,що означає «обробляти землю». Пізніше це поняття набуло нових відтінків іпочало означати систему цінностей, створених людиною. Маються на увазі цінностіматеріальної та духовної культури. Якщо говорити про право, то воно належить доелементів саме духовної культури. Ним обумовлене поняття правової культури якявище ідеологічного порядку. Ця культура, як зазначає Ю. Шемчушенко, академікНАН України, зорієнтована державою і суспільством на формування і розвитокполітико-правової свідомості людей, а отже, і їх поведінки у правовій сфері. Такийвплив, на думку вченого, здійснюється, по-перше, шляхом закріплення правовихпоглядів і духовних цінностей у законах та інших правових актах, по-друге,шляхом розвитку і трансформації правової ідеології, введення правовоїсвідомості особи, соціальних груп, суспільства в цілому, нових поглядів іцінностей, характерних для оновлювальної системи права. Таким чином, ми бачимо,що в основі правової культури і правової системи лежить єдність правової нормиі реальної поведінки людей.
Ще одним напрямомвзаємодії права і культури, як вказує і Ю. Шемчушенко, є підвищенняправосвідомості громадян і виконавців правових норм.
Отже, ми бачимотісну взаємодію між правом та культурою, що дає нам змогу говорити про певніправові традиції як частину культурної спадщини. Щоб краще побачити цювзаємодію чи, швидше, належність, розглянемо цю проблему на конкретномувипадку, а саме на розгляді козацького звичаєвого права в контексті українськоїкультури та його вплив на подальший розвиток правової системи України. Саме те,що це право створило належну базу для становлення сучасної правової системи, ідає нам змогу говорити про нього як про данину, яку залишили нам наші предки успадок.
Адже в нинішніхумовах відродження національної свідомості нашого народу, побудови держави й розбудовисуверенної України, проблеми права і культури в історичному минулому є глибокоактуальними. Розуміння історичного минулого, за словами В. Патрика ізЛьвівського державного університету ім. І. Франка, зумовлює необхідністьгармонійного поєднання досліджень розвитку культури і морально-правових норм,якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних формах діяльності.
Однією ізнайважливіших галузей народної культури є громадський побут, складовимичастинами якого, як зазначає вищезгаданий представник вищого навчальногозакладу, є традиційні громадські структури, норми соціальної регуляції, нормипублічного життя тощо. Зрозуміло, що всі складові громадського побутуперебували у тісному взаємозв’язку і в буденній свідомості ніколи невідокремлювалися. Громадський побут формувався протягом багатьох віків черезшанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь і усвідомлення прийняттянових звичаїв. Організований відповідно до народних потреб та інтересів, вінбув досить дієвою силою, за допомогою якої предки протистояли численнимнезгодам, зберегли національні навички трудового життя, морально-етичніцінності, форми спілкування – все це заклало основи звичаєвого права.
Народженнядержавності у східних слов’ян обумовлене соціально-економічним розвиткомїхнього суспільства, важливими прогресивними змінами в економіці і соціальнійсфері, розкладом первіснообщинного ладу і поступовим формуванням класового,феодального суспільства, що супроводжувалося удосконаленням правових традицій ізвичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних аспектахїхнього життя. У тісному зв’язку із соціальною активністю народних масзнаходилася еволюція феодального законодавства, яке формувалося на основізвичаєвого права. Система звичаєвого права – історично сформована сукупністьправових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей урізних сферах їхнього життя одна з важливих ділянок народної свідомості танародних знань.
Важливозазначити, що підґрунтям звичаєвого права українців були правові традиції тазвичаї часів «Руської Правди». «Руська Правда», укладена князем ЯрославомМудрим, стала правовим кодексом усієї країни. У ній чинні закони не лишесистематизувалися, але й подекуди змінювалися, що свідчило про те, яксуспільство вдосконалювалося, збагачувалося, урбанізовувалося. Поряд ізурядовими законодавчими актами, звичаєве право діяло в селянських общинах, першза все, як право знедолених верств населення. Пізніше звичаєве правопростежується в українських актових джерелах, правних пам’ятках – Литовськомустатуті (1529, 1566, 1588 рр.), «Правах, за якими судиться малоросійськийнарод» (40-і роки ХVІІІ ст.). Незважаючи на багатовікову належність українськихземель до різних державних утворень, народне звичаєве право скрізь визначалосяпевною однотипністю. Одними з центральних його розділів були норми та уявлення,що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної. На відмінувід офіційного законодавства, основним джерелом власності та матеріальногодостатку звичаєве право визнавало працю. За уявленнями селян, земля, в якувкладена праця у будь-якій формі, не може бути відчуженою без відповідноївинагороди. Найповніше втілення такий погляд мав у відомому звичаї займанщини.За ним селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родиласама земля; привласнення останніх не вважалося злочином.
Важливу рольвідігравало звичаєве право і в сімейному житті українців. Незважаючи назагальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основишлюбно-сімейних відносин, функції, особисте й майнове становище членів родини,порядок спілкування та багато іншого. На засадах звичаєвого права ґрунтувалосяпобутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.
Варто зауважити,що особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєріднаобрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав своїобряди-символи. У звичаєвому праві ми можемо спостерігати первеньколективності, публічності – всі правові акти здійснювалися привселюдно.
З розвиткомофіційного законодавства звичаєве право витіснялося із громадського життяукраїнців. Але його корені були надто глибокими, про що свідчить боротьба урядуще після судової реформи 1864 р.
Загалом, колиговорити про звичаєве право в Україні, то найяскравіше це виражалося у правовійсистемі Запорізької Січі. Саме звідси і залишилося, мабуть, найбільше традиційіз права. Адже в той час, водночас із правовими нормами, які діяли в Україні,найважливіше значення мало звичаєве право козаків – сукупність правовихзвичаїв, що утверджувалися у сфері козацьких суспільних відносин. Система цьогоправа закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, діяльністьсудових органів, порядок землекористування, договірних відносин, системуправопорушень і покарань за них тощо.
Особливе значеннядля законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, якітікали від гнобителів і називали себе “козаками”. Утворилося навіть поняття“козацьке право” як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в ЗапорізькійСічі, де вони стали офіційними джерелами права.
Взагалі самезвичаєве право має давню історію. Своїм корінням воно сягає правових звичаївДавньоруської держави, основна частина яких згодом буде записана у РуськійПравді та інших правових актах князівського законодавства, які скорішефіксували звичаєві норми, а ніж творили нові. Руська Правда і “неписане право”,яке її доповнювало, зберігали свою силу ще після татар, навали уГалицько-Волинському князівстві та у Великому князівстві Литовському у першийперіод його правової історії. З появою Литовських статутів звичаєве право тежне втратило свого значення. Перший Литовський статут 1529 р. прямо вказував, щоза умови відсутності законодавчого регулювання керуватися слід давнімизвичаями. Дещо негативне ставлення до звичаєвого права було зафіксовано уДругому Литовському статуті 1566 р., який орієнтувався виключно на письмовіджерела. Але така позиція, як бачимо, виявилася нежиттєвою, і в ТретьомуЛитовському статуті 1588 р. було підтверджено роль звичаєвого права якдопоміжного джерела. Крім того, дані Литовські статути всіх трьох редакційкодифікували чимало норм, які походили від прадавніх правових звичаїв. Проможливість використання норм звичаєвого права йшлося і в поширених в Україні збіркахмагдебурзького права П. Щербича, Б. Гроїцького та інших.
Певна частинагромадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складалисьісторично в процесі суспільного життя.
Поступово людиусвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувалися їхсамостійно або під впливом громадської думки і влади.
Перетвореннязвичаїв у юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонуваннядержавною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцнотрималися за старовину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевихзвичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згодавлади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цьому служить історіякопних судів. Їх існування спершу не було офіційно санкціонованопольсько-литовською владою і грунтувалося лише на мовчазній її згоді тавідсутності прямих заперечень. Згодом, у Третьому Литовському статутідіяльність цих судів дістала офіційне закріплення. Таким чином, в Україні малимісце всі три відомі в науці способи перетворення звичаю у правову норму:незаперечення із боку держави ініціативного застосування громадянами правовихзвичаїв; фактичний розгляд справ у суді на підставі звичаєвого права;закріплення правових звичаїв у письмових джерелах.
Варто зазначити,що в Україні до звичаєвого права відносилися особливо шанобливо. Воно вважалося“давниною”, “дійсно народним правом” і протиставлялося “новині” — законодавству, нав’язаному значною мірою іноземними володарями. “Новини невводити і старовину не рушити” — така вимога часто лунала від імені населенняпретендентам на владу в державі.
Норми звичаєвогоправа, які склалися в Україні, були такими авторитетними, що не могло бути ймови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вонибули обов’язковими для застосування судами.
Суттєвої вагинабули норми звичаєвого права на етапі переходу України “під руку російсьогоцаря”, коли царський уряд офіційно визнав силу “попередніх прав”. Збереження“давніх прав”, у тому числі і звичаєвого права, розглядалося як важливагарантія відносної автономії України у складі Росії. Польсько-литовська судовасистема була скасована, а нові судові органи орієнтувалися виключно на “давніправа”, які лише згодом почали уточнюватися у нормах гетьманськогозаконодавства.
Отже, складнопереоцінити значення звичаєвого права у Запорізькій Січі, яка стала центромвиникнення великої кількості звичаїв, котрі у сукупності склали нове поняття — “козацьке право”. Як ми переконалися, саме звичаєве право заклало основусучасної правової системи, що ще раз підтверджує його вагомість і суттєвість якчастини культурної спадщини. Маємо такий собі подарунок від наших предків, щопороджує тісний зв’язок між поколіннями, минулим і сьогоденням.
Таким чином, мивкотре бачимо, що правові традиції також можна вважати аспектом культури, дотого ж досить вагомим. Загалом культурна спадщина має бути для кожногосвідомого громадянина найбільшою цінністю, перлиною, що передається від предківдо нащадків. Тому кожен має усвідомлювати свій обов’язок перед своєюБатьківщиною у передачі як матеріальних, так і духовних цінностей. І не можнанехтувати якимось хоча б одним єдиним аспектом культури, адже все існує увзаємодії, і в жодному разі не можна порушувати цілісної структури складноїсистеми. Цим і обгрунтовується важливість правових традицій в контекстікультури.
Списоквикористаних джерел
правокультура звичаєвий козацький
1. Бурлак В.Бурлацька правда: звичаєве право. – Нью-Йорк, 1971.
2. Гримич М.Звичаєве цивільне право українців ХІХ-початку ХХ ст. – К., Арістей, 2006.
3. Право такультура: теорія і практика: Матеріали міжнародної науково-практичноїконференції, м. Київ 15-16 травня 1997 р. / за редакцією Ю. Шемчушенка, В.Кампо, М. Поплвського. – К., Леся, 1997.