Правовий інститут надання послуг: сутність та його природа

Міністерство освіти та наукиУкраїни
Львівський національнийуніверситет імені Івана Франка
Юридичний факультет
Кафедра цивільного правата процесу
Курсова робота на тему:
ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ НАДАННЯПОСЛУГ: СУТНІСТЬ ТА ЙОГО ПРИРОДА
Виконала:Студентка 4 курсу
ГрупиЮРД-45с
СагайдакІрина
Науковийкерівник:
ТарасенкоЛ.Л.
Львів 2011/>

План
ВСТУП
РОЗДІЛ1. Правовий інститут надання послуг: сутність та його природа
РОЗДІЛ2. Загальні положення про договори про надання послуг
2.1 Поняття, особливості та умовидоговору про надання послуг
2.2 Сторони договору про наданняпослуг.
2.3 Види договорів про наданняпослуг
РОЗДІЛ3. Проблеми застосування договорів про надання послуг
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП
Проголосившисебе суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне реформуваннясуспільного устрою, побудову громадського суспільства та ринкової економіки, в якійфункціонують різні форми власності та підприємництва. Надання підприємствам і громадянамсвободи господарської діяльності та підприємництва дало поштовх до розгортання сферимайнових відносин та урізноманітнення господарських зв’язків суб’єктів підприємницькоїдіяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними зовнішньоїдіяльності.
Важливоїваги на сьогоднішній час набули питання договірних відносин як універсальної танайдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. Договір – це угодадвох або більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільнихправ та обов’язків.
Окремоїуваги заслуговує положення щодо договорів про надання послуг в господарському правіУкраїни.
Доцільнимє більш детально розглянути такі договори з точки зору господарсько-правових відносин,дати загальну характеристику цих договорів, висвітлити особливості договорів пронадання деяких окремих послуг.
На сьогоднізалишаються дискусійними питання щодо визначення системи договорів про надання послуг,поняття послуги як юридичної категорії, об’єкту та предмету договору про наданняпослуг, співвідношення договорів по наданню послуг із суміжними правовими категоріями,критерії їх класифікації тощо.
Нормативно-правовоюосновою курсової роботи є чинне господарське законодавство України.
 

 
Розділ 1. Правовий інститут надання послуг: сутність тайого природа
Визначення поняттяпослуги як юридичної категорії стало необхідністю з прийняттям Господарського кодексута нового Цивільного кодексу України.
Новелою даних нормативно-правовихактів є регламентація нового правового інституту — договору про надання послуг.Включення даного правочину в українське законодавство є закономірним процесом, якийспрямований не лише на розширення інститутів зобов’язального права, із метою проведеннябільш детальної правової регламентації вже існуючих договорів, так і таких, що немали правового регулювання в Цивільному кодексі УРСР 1963 р., але й важливим напрямкомреформування приватного права України, надання йому статусу певної довершеностіта одночасно впевненості та стабільність у майбутньому. ЦК УРСР також регулювавокремі договори на надання послуг (комісію, доручення, перевезення та ін.), протене мав змоги повністю охопити всю різноманітність даних договорів, негативним наслідкомчого стала або ж повна відсутність їх правового регулювання, або регулювання нарівні відомчих нормативних актів, що не лише відкинуло їх поза межі цілісного кодифікованогоприватноправового нормативного акта ЦК УРСР, а й призвело до значних прогалин уцивільному законодавстві, що власне і стало ще однією з передумов введення договорупро надання послуг як окремого правового інституту.
Для характеристикидоговорів про надання послуг, визначення умов даного правочину, його змісту, видів,перш за все, необхідно чітко встановити саме поняття послуги, його етимологічнепоходження, а також розмежувати поняття послуги та роботи.
Отже, якщо звернутисьдо етимології слова «послуга», то під ним розуміється
1) дія, вчинок, щодає користь, допомогу іншому;
2) діяльність підприємств,організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб; обслуговування.
Друге значення більшевідображає поняття послуги в правовому розумінні.
Законодавець вживаєпоняття «послуги» у цілій низці як законодавчих, так і підзаконних нормативно-правовихактів, починаючи від Цивільного кодексу України, який розглядає «послуги»як об’єкт цивільних прав (ст. 177 ЦК України) і завершуючи рядом інших: Закон України«Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22.02.2000р. № 1490-ІП, Закон України «Про аудиторську діяльність» від 22.04 1993р. №3125-ХП, Закон України «Про зв’язок» від 22.12.1999 р. № 1347-ХІУ,Закон України «Про поштовий зв’язок» від 10.04.2001 р. №2759-111, ПостановаКабінету Міністрів України «Про організацію та проведення торгів (тендерів)у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг)» від 28.06.1997 р. № 694,Наказ Держстандарту «Про затвердження Правил обов’язкової сертифікації готельнихпослуг» від 27.01.1999 р. № 37, Наказ Міносвіти, Мінекономіки, Мінфіну «Прозатвердження Порядку надання платних послуг державними навчальними закладами від27.10.1997 р. №383/239/131 тощо.
Незважаючи на застосуванняпоняття „послуги“ в багатьох чинних нормативних актах, жоден із них, втому числі і Господарський кодекс України не дають його єдиного визначення. Сталимє лише розуміння послуги як дії, що приносить користь. Так, виходячи з цього, можнарозглядати послугу як специфічний об’єкт правовідносин, продукт корисної дії абодіяльності, який наділений певними ознаками, що і дають можливість ідентифікуватипослугу з усього спектру правових категорій. До цих ознак належать:
1) корисний ефект послуги, тобто внаслідок наданняпослуги задовольняється потребу замовника;
2) споживність в процесі надання, тобто не маєреального матеріального вираження, кінцевого результату як такого;
3) відсутність гарантованого позитивного результату;
4) послуга надається у відповідності до завданнязамовника;
5) фідуціарність, тобто вони виконуються, якправило особисто їх сторонами. Припиняється у всіх випадках вибуття одного із учасників,якщо домовленістю між сторонами не передбачено збереження договору.
Принциповим для правильногорозуміння „послуг“ як об’єкта цивільних прав є їх відмежування від „робіт“.Зокрема, „роботи“ — це діяльність, результати якої мають матеріальне вираженняі можуть бути реалізовані для задоволення потреб фізичних чи юридичних осіб. В тойчас як результати надання послуги не мають, як правило, матеріального вираження,вони реалізуються і споживаються в процесі здійснення цієї діяльності. Тобто, колими ведемо мову про „роботи“, то маємо на увазі певний кінцевий результат,який виражається в певній матеріальній формі — житловий будинок, який зданий замовникупідрядчиком за договором будівельного підряду, тобто ми споживаємо результат певноїроботи. І навпаки, коли ми вестимемо мову про „послуги“, то маємо на увазіне сам результат, який споживається при виконанні робіт, а дії, які призвели донього. Наприклад, внаслідок надання юридичних послуг, громадянин компенсував 10000тисяч гривень моральної шкоди, завданої йому незаконними діями органів досудовогослідства.
Якщо ж звернутисядо історії становлення та розвитку правового інституту про надання послуг, то можнавиділити 5 основних етапів:
1) зародження правовогорегулювання договорів особистого найму у Дігестах і Інституціях;
2) подальший розвитокв Саксонському зерцалі (1588 р.), Статутах Великого князівства Литовського (1743р.) і Зібраннях малоросійських прав (1807 р.);
3) початок становленняяк окремого інституту із самостійними юридичними ознаками в Саксонських цивільнихзаконах (1863 р.);
4) подальше ствердженняяк самостійного виду договорів (в дореволюційному праві);
5) постійне вдосконаленнята розвиток правового регулювання на сучасному етапі.[1]
Як бачимо поняття«послуги» становить собою специфічний об’єкт правовідносин, продукт корисної діїабо діяльності, що не має майнового вираження, результат якої (послуги) не має юридичногозначення і не може бути гарантованим. На основі цього зробимо висновок про те, щопід договором про надання послуг слід розуміти таке правовідношення, яке виникаєіз єдиної правової мети двох, або більше суб’єктів з приводу діяльності та спрямованана виникнення або зміну правовідносин і має корисний ефект для послугоотримувача.

2. Загальні положення про договори про надання послуг
 
2.1Поняття, особливості та умови договору про надання послуг
правовийдоговір послуга замовник
Договір про наданняпослуг як окремий правочин посів своє місце в господарському законодавстві в РозділіVI Господарського кодексу України. Окрім цього глава 63 Цивільного кодексу такожрегулює договори про надання послуг… Про окремі різновиди договорів про наданняпослуг було згадано у ЦК УРСР (1964 р.) та в низці нормативно-правових актів: законахУкраїни „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти“, „Протелекомунікації“, „Про поштовий зв’язок“, наказі Держстандарту „Прозатвердження Правил обов’язкової сертифікації готельних послуг“, наказі Міносвіти,Мінекономіки, Мінфіну „Про затвердження Порядку надання платних послуг державниминавчальними закладами“ тощо.[2]
Загальними ознаками,які об’єднують усі договірні зобов’язання про надання послуг у єдину групу, є особливістьоб’єкта. Вони полягають у тому, що по-перше, це нематеріального характеру, а по-друге- вони нероздільно пов’язані з особистістю послугонадавача. При укладенні договорупро надання послуг замовник не може попередньо твердити про те, що він остаточноознайомлений та згодний з якістю послуги, оскільки це може бути належним чином нимоцінено лише в процесі її споживання. У зобов’язаннях про надання послуг результатдіяльності виконавця немає оречевленого змісту. При послугах продається не сам результат,а дії, які до нього призвели. Слід мати на увазі, що певна дія або бездіяльністьз надання послуги може створювати або бути опосередкована певною матеріальної річчю,наприклад, медичні, готельні послуги. Однак лише у тому випадку, коли такий результатє невід’ємним або застосована річ є необхідною для вчинення, власне, самої замовленоїдії або діяльністю виконавця, — такі відносини є також предметом договору про наданняпослуг.
Господарський кодексУкраїни не дає визначення ні договору про надання послуг, ні господарського договоруяк родовому поняттю. Проте законодавець у ст.901 ЦКУ зазначає, що за договором пронадання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони(замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійсненняпевної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу.
Договір послуг, якправило, є платним. Замовник зобов’язаний; оплатити виконавцеві зазначену послугу,якщо інше не передбачено договором. За загальним правилом виконавець має надатипослугу особисто Якщо за договором підряду основною метою є результат діяльностіпідрядника, тобто матеріальний об’єкт, то за договором надання послуг результатздійснення діяльності виконавця має нематеріальний характер, послуга споживаєтьсяотримувачем у процесі її надання. У деяких випадках, якщо це випливає з умов договоруабо замовник висловив свій намір чи бажання, або відсутність заперечень, виконавецьможе покласти виконання умов договору на іншу особу. Вибір особи у цьому випадкута відповідальність за її добросовісність, рівень кваліфікації та наслідки дій несевиконавець, який може передати іншій особі як весь обсяг робіт щодо виконання послуги,так і окремі повноваження або окремі дії. Так, беручи на себе виконання договоруперевезення, перевізник може доручити охорону вантажу на шляху слідування іншійособі. При цьому відповідальність за збереження вантажу залишається за перевізником.Замовник, як правило, навіть не знає, хто і в якій частині здійснює охорону
Основний юридичнийрезультат, на який спрямовані договори про надання послуг, полягає у наданні послуги,яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності.Тобто надання послуги передбачає вчинення виконавцем певної дії або здійснення нимпевної діяльності.[3]
Для характеристикидоговорів про надання послуг необхідно встановити, що ж становить собою зміст такихдоговорів, які є істотні умови договору, порядок його укладення, а також форма укладення.
Однієюз істотних умов договору, без визначення якої є неможливим укладення не лише договорупро надання послуг, але й будь-якого іншого господарського договору є його предмет.Предметом договору (предметом договірного зобов’язання) є дії (або утримання віддій), які повинна виконати (або утриматися від виконання) зобов’язана сторона.
Майново-господарськізобов’язання між суб’єктами господарювання, що виникають на підставі господарськихдоговорів, мають складний предмет, до якого входять дії сторін, тобто юридичнийоб’єкт, та майно (речі, права, обов’язки), що є об’єктом матеріальним. Вимоги щодопредмета господарського договору викладено в окремих положеннях ГК та в інших законодавчихактах, які регулюють відповідні відносини.[4] Наприклад,для агентського договору предметом є надання агентом послуг в укладенні угод у сферігосподарської діяльності чи сприяння в їх укладенні; предмет договору транспортногоекспедитування становлять послуги, пов’язані з перевезенням вантажів.
Другою істотною умовоюдоговору про надання послуг є ціна, виходячи із загальних положень передбаченихст.180 ГКУ для усіх господарських договорів. Так, законодавець зазначає, що цінавизначається в порядку, встановленому Господарським Кодексом, іншими законами, актамиКабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бутипередбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якостіабо виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними. У разі визнанняпогодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентногозаконодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договорущодо ціни.[5] Як зазначеновище, всі договори про надання послуг є платними, якщо інше не передбачено сторонамив самому договорі. Плата за послуги може визначатися законом або за домовленістюсторін. Законодавець може вводити різні види оплати для договорів про надання послуг.Зокрема, Згідно зі ст. 311 Господарського кодексу України плата за перевезення вантажівта виконання інших робіт, пов’язаних з перевезенням, визначається за цінами, встановленимивідповідно до законодавства. Ціни (тарифи) за послуги з перевезення вантажів можутьбути договірними, якщо не встановлені тарифами, затвердженими у встановленому порядку.Роботи та послуги, які виконуються перевізником на вимогу володільця вантажу і непередбачені тарифами, оплачуються за домовленістю. [6]
Законодавство Українивикористовує кілька понять, пов’язаних з оплатою послуг перевізника: фрахт, провізнаплата, тариф, збір. Тариф — це грошове відображення вартості надання послуги навантажні перевезення1, сума, установлена відповідно до законодавства України перевізникомза перевезення одиниці ваги (обсягу) вантажу. Збір — сума, що додається до тарифуі сплачується за послуги при транспортуванні вантажу і яка визначається згідно зумовами перевезення або обслуговування при такому перевезенні. Тарифи і збори затранспортування вантажу, застосовані перевізником, повинні бути опубліковані перевізникомчи від його імені (або якщо не опубліковані, то розраховані згідно з тарифними нормативамиперевізника) і дійсні на день видачі перевізного документа (накладної, авіавантажноїнакладної, коносамента тощо). Фрахт – винагорода (компенсація), що сплачується задоговором фрахтування (чартеру) за використання транспортного засобу. Так, згіднозі ст. 212 Кодексу торговельного мореплавства України фрахтувальник сплачує судновласникуфрахт в порядку і терміни, передбачені договором фрахтування судна на певний час.
Провізна плата –це плата за перевезення вантажу за договором. Плата по договору перевезення (провізнаплата) сплачується вантажовідправником, на підставі ст. 307 Господарського кодексуУкраїни — це є його обов’язком. Невиконання цього обв’язку є підставою до розірваннядоговору перевезення.
Форма і порядок розрахунків,а також випадки зміни розміру оплати за перевезення вантажів і надання інших послуг,пов’язаних з цим, визначаються перевізником з вантажовідправником при укладенніними договору на перевезення вантажів.
Наступною істотноюумовою договорів про надання послуг є строк дії. Строк дії становить собою час,впродовж якого існують договірні зобов’язання сторін, що виникли на основі цьогодоговору. Відповідно до особливостей конкретних договорів про надання послуг існуютьі свої особливості щодо зазначення умови про строк у самому договорі. Розглянемоце на прикладі договору перевезення. В договірних відносинах з перевезення вантажівнеобхідно відрізняти такі види строків: строк дії договору, строк перевезення, строкивиконання окремих зобов’язань, які пов’язані з перевезенням вантажів. Договори перевезеньза строкам їх дії поділяються на разові та довгострокові. Так, ч. 3 ст. 307 Господарськогокодексу України (ст. 914ЦК України) вантажовідправник і перевізник у разі необхідностіздійснення систематичних упродовж певного строку перевезень вантажів можуть укластидовгостроковий договір, за яким перевізник зобов’язується у встановлені строки приймати,а вантажовідправник — подавати до перевезення вантажі в погодженому сторонами обсязі.
Залежно від видутранспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такідовгострокові договори (ч.4 статті 307 Господарського кодексу України): довгостроковий– на залізничному і морському транспорті; навігаційний – на річковому транспорті(внутрішньому флоті). [7]
Укладається такождоговір на період навігації: спеціальний — на повітряному транспорті; річний — наавтомобільному транспорті.
Законодавець зазначаєпро обов’язкові ці три умови укладення договорів, проте деякі з договорів про наданняпослуг повинні містити і інші умови, без яких є неможливим укладення такого договору.Це пов’язано з особливостями сфери у якій застосовуються такі договори. Наприклад,істотними умовами договору перевезення вантажу є:
найменування вантажу;
фізична характеристикавантажу: його маса, вага, кількість місць, тара, упаковка, особливі властивості;
умови перевезення:пункт призначення, строк доставки, найменування вантажоодержувача, провізна плата.
Отже як бачимо неіснує єдиної моделі укладення договорів про надання послуг. Законодавець безпосередньоу ГКУ передбачає лише три обов’язкові умови договору, письмову форму. Сторони можутьпередбачити в договорі також інші умови, що не суперечать законодавству, та додатковувідповідальність за неналежне виконання договірних зобов’язань.
2.2Сторони договору про надання послуг
Для характеристикидоговорів про надання послуг необхідно чітко визначити сторони, їх права, обов’язки.За своєю суттю, договір про надання послуг є зобов’язанням, а зобов’язальні правовідносинипередбачають юридичний зв’язок певних осіб — учасників зобов’язання, що відрізняєїх від правовідносин абсолютного характеру, де праву суб’єкта протистоїть обов’язокусіх і кожного утримуватися від дій, які порушують це право (право власності, правогосподарського відання тощо). У зобов’язанні беруть участь дві сторони: зобов’язанасторона, зокрема боржник, зобов’язаний вчинити певну дію, що становить зміст зобов’язання,чи утриматися від певних дій, та управнена сторона, зокрема кредитор, який має правовимагати виконання зобов’язання.
Частина 1 ст. 173ГК у буквальному розумінні передбачає ті відносно нечисленні види зобов’язань, змістяких вичерпується однією дією (утриманням від дій), а управнена сторона не несеніяких обов’язків щодо зобов’язаної сторони. Однак за своєю сутністю і спрямованістюця норма, як і інші норми зобов’язального права, що містяться у ГК, призначена длярегулювання всієї сукупності господарських зобов’язань у їх різноманітності. Аджезміст господарських зобов’язань у реальній економіці набагато складніший і, як правило,охоплює не одну, а комплекс дій, спрямованих на досягнення єдиного економічногорезультату (поставка партій продукції, виконання інноваційних робіт, будівельнийпідряд тощо).
Конкретне господарськезобов’язальне правовідношення у переважній більшості випадків поєднує декілька передбаченихкоментованою нормою «атомарних» господарських зобов’язань, пов’язаних між собоюза змістом і підставою виникнення. Крім того, такі «атомарні» зобов’язання частовзаємоспрямовані: управнена сторона в одному з них є зобов’язаною в іншому, і навпаки.Зокрема, це стосується зобов’язань, що виникають з двосторонніх договорів. А такихдоговорів у економіці переважна більшість. Так, у зобов’язанні поставки постачальник— зобов’язана сторона; він зобов’язується поставити покупцеві товар в обумовленістроки. А покупець — управнена сторона має право вимагати від постачальника виконанняцього обов’язку. Водночас покупець зобов’язується прийняти вказаний товар і сплатитиза нього певну грошову суму, тобто стає стороною зобов’язаною, а постачальник, відповідно,управненою.
Інтереси управненоїі зобов’язаної сторін у господарському зобов’язанні не суперечать один одному. Вонипідпорядковані меті досягнення єдиного економічного результату і мають реалізовуватисяу межах встановленого правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства.Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання неюзобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарськогоінтересу (ч. 2 ст. 193 ГК).
Проте, ГК встановлюєспеціальні вимоги до сторін конкретних договорів про надання послуг. Так, сторонамиагентського договору є комерційний агент і суб’єкт, інтереси якого він представляє(клієнт).
Згідно з ч. 2 ст.295 ГК України комерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянинабо юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснюєкомерційне посередництво. Наявність статусу суб’єкта господарської (підприємницької)діяльності у агента обумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч.1 ст. 295 ГК України).
Прямих вимог щодонаявності у клієнта за агентським договором статусу суб’єкта господарської (підприємницької)діяльності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльностіна здійснення господарської діяльності, в процесі чи з приводу якої укладаєтьсяагентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб’єктів господарської(підприємницької) діяльності обома сторонами агентського договору: як агентом, такі клієнтом.[8]
Сторонами договорузберігання є поклажодавець і зберігач. Сторонами договору зберігання можуть бутиюридичні і фізичні особи, в тому числі суб’єкти підприємницької діяльності. Це означає,що в загальному розумінні юридичні та фізичні особи можуть виступати як зберігачами,так і поклажодавцями в договорах зберігання.
Проте вже за договоромскладського зберігання зберігачем є організація (товарний склад), яка зберігає товарта надає послуги, пов’язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності(ст. 956 ЦК України), тобто має статус суб’єкта підприємницької діяльності. Статуссуб’єкта господарської (підприємницької) діяльності мають інші професійні зберігачі- ломбарди (ст. 967), банки (ст. ст. 969, 970, 971), підприємства транспорту, увіданні яких є камери схову (ст. 972), готелі (ст. 975 ЦК України), а також охоронці(ст. 978 ЦК України). Тому статус зберігачів договорів зберігання залежить від видутаких договорів.
В деяких випадкахзаконодавство встановлює обмеження щодо наявності відповідного статусу і у поклажодавців.Так, поклажодавцями у договорах відповідального зберігання можуть бути виключносуб’єкти господарювання.[9]
Як бачимо законодавець,крім загальних правил, які стосуються правового статусу сторін, визначає також іспеціальні щодо конкретних договорів про надання послуг. Але все ж незмінним залишаєтьсяте, що одна з сторін договору повинна бути суб’єктом господарювання. В договорісторони можуть обумовлювати свої права та обов’язки, які на них покладаються, атакож деякі умови щодо відповідальності.
2.3Види договорів про надання послуг
 
Під договорами пронадання послуг слід розуміти таке правовідношення, яке виникає із єдиної правовоїмети двох, або більше суб’єктів з приводу діяльності та спрямована на виникненняабо зміну правовідносин і має корисний ефект для послугоотримувача.
В науці господарськогоправа такі договори класифікують за різними критеріями, найпоширенішим з яких єза характером дії. Так як, основний юридичний результат, на який спрямовані договорипро надання послуг, полягає у наданні послуги, яка споживається в процесі вчиненняпевної дії або здійснення певної діяльності. Тобто надання послуги передбачає вчиненнявиконавцем певної дії або здійснення ним певної діяльності.[10] Залежно від характеру дії(діяльності), яку зобов’язанийздійснити виконавець, договори про надання послуг поділяються на такі види:
1)договори про наданняпослуг юридичного характеру (наприклад, агентський договір);
2) договори про наданняпослуг фактичного характеру (наприклад, договір зберігання);
3) договори, якіпередбачають здійснення виконавцем юридичних та фактичних дій (наприклад, договіртранспортного експедитування).
У теорії запропонованостворити систему договорів про надання послуг в залежності від спрямованості цієїпослуги на конкретний об’єкт, яка дозволяє розглядати договори про надання послугв єдиному взаємозалежному комплексі і поділити їх на: договори про надання послуг,що спрямовані на тіло людини (охорона здоров’я, косметичні, спортивні); договорипро надання послуг, що спрямовані на товари й інші фізичні об’єкти (обслуговуванняустаткування, ветеринарні, охорона матеріальних об’єктів); договори про наданняпослуг, що спрямовані на свідомість людини (освітні, інформаційні, радіо і телебачення);договори про надання послуг з фінансовими активами (банківські, операції з ціннимипаперами).[11]

3. Проблеми застосуваня договорів про надання послуг
 
Створення гармонійноїта ефективної системи господарського законодавства – один з найважливіших напряміврозвитку правової системи України в умовах становлення соціально орієнтованої ринковоїекономіки. Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координаціядій суб’єктів господарювання, нормам, що регулюють договірні відносини у сфері господарювання,має належати чільне місце в системі господарського права.
Що стосується укладеннядоговорів, законодавство передбачає лише так звані істотні умови договору – предмет,ціну і строки. Сьогодні не існує універсальної моделі як господарського договору,так договору про надання послуг зокрема, що визначала б положення, які мають міститисьу договорі. Ми вважаємо, що в ньому мають бути такі розділи: предмет договору, правата обов’язки сторін, ціна договору та порядок розрахунків (якщо договір платний),умови приймання-передачі послуг, порядок вирішення суперечок, форс-мажорні обставини,відповідальність сторін, умови розірвання договору, строк дії договору та прикінцевіположення.
Господарським кодексомрегламентовано порядок укладення, зміни та розірвання підприємницьких договорів.Але щодо одних видів договорів така регламентація є надто скупою (наприклад, договірзберігання, де регулюється лише складське зберігання, а щодо інших питань законодавецьвідсилає до ЦКУ). Коли йде мова про правові послуги, то норми Господарського кодексує надто детальними, які важко вписуючись у сучасний ринок правових послуг, в якомуіснує жорстка конкуренція, а вимоги до якості послуг постійно підвищуються. Зокрема,видається безглуздою процедура звернення особи до суду щодо умов, по яких не досягнутозгоди з потенційним контрагентом. Після такого судового спору договірні стосункищодо надання правових послуг, враховуючи їх фідуціарний характер, є малоймовірними.[12]
Значного поширенняв юридичній практиці набув агентський договір. Згідно зі ст. 297 ГК України за агентськимдоговором одна сторона (комерційний агент) зобов’язується надати послуги другійстороні (суб’єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню(надання фактичних послуг) від імені цього суб’єкта і за його рахунок.
Сферою застосуванняагентських договорів є винятково господарська (підприємницька) діяльність.
Не зрозумілою виглядаєпозиція законодавця стосовно кола суб’єктів, яким може надаватися послуги комерційнийагент. Як бачимо з легального визначення комерційне посередництво (агентська діяльність)полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання при здійсненніними господарської діяльності. Таку редакцію закону слід визнати невдалою, бо зїї тексту неможливо визначити, чи має право комерційний агент надавати послуги особам,котрі не є суб’єктами господарювання (чи є, але вони не здійснюють господарськудіяльність)? Бо саме визначення суб’єктів господарювання (ст.55 ГКУ) також не відповідаєна поставлене питання. З одного боку, суб’єктом господарювання визнаються учасникигосподарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, зокрема
1) господарські організації- державні, комунальні та інші підприємства та інші юридичні особи;
2) громадяни України,іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстрованівідповідно до закону як підприємці;
3) філії, представництва,інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утвореніним для здійснення господарської діяльності.
З другого боку, напрактиці виникає запитання, чи вправі комерційні агент надавати послуги громадянамУкраїни, які не здійснюють господарську діяльність і не зареєстровані як підприємці?Жодних перепон для цього ГКУ не встановлює, але в той же час цю категорію громадянвін не визнає як суб’єкта господарювання. Отже, можна констатувати деяку двоякістьзаконодавчої норми. Те ж саме відноситься до п.2 ст. 295 ГКУ, відповідно до якогокомерційним агентом може бути суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа),який за повноваженнями, основаними на агентському договорі, здійснює комерційнепосередництво. Як ми пересвідчилися раніше ГКУ встановлює певне коло осіб, які єсуб’єктами господарювання, (принаймні це твердження стосується громадян України,іноземців та осіб без громадянства, які повинні бути зареєстровані в якості підприємців).У цьому аспекті побудова п.2 ст. 295 ГКУ викликає деякі сумніви. Якщо комерційнимагентом може бути лише суб’єкт господарювання, тоді доповнення, надане в дужках,що це громадянин чи юридична особа видається зайвим, бо є п.2 ст. 55 ГКУ, де чітковстановлюється коло суб’єктів господарювання. Якщо ж комерційним агентом може бутибудь-який громадянин чи юридична особа, то це вже очевидно не суб’єкт господарювання.Автор більше схиляється до позиції, що комерційним агентом може бути лише суб’єктгосподарювання, принаймні до такого висновку можна дійти проаналізувавши той факт,що комерційне посередництво визнається підприємницькою діяльністю. Зважаючи на це,автор пропонує викласти п.2 ст. 295 ГКУ таким чином: “суб’єкти господарювання, якінадають послуги з комерційного посередництва, визнаються комерційними агентами”.Така редакція статті пояснюється також тим, що агентська діяльність визнається неєдиною підставою для виникнення агентських відносин. Так, згідно з п.1 ст. 296 ГКУагентські відносини виникають у разі:
— надання суб’єктамгосподарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчиненнявідповідних дій;
— схвалення суб’єктамгосподарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересахцього суб’єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданогойому повноваження.[13]
На сьогодні агентськийдоговір є фактично аналогією договору доручення, про який зазначається у Цивільномукодексі України. Пропонується вирішення даної прогалини в праві таким способом,як шляхом постійного застосування того чи іншого припису із суміжної галузі права,що регулює подібні відносини. У зв’язку з цим характерними є норми Цивільного йГосподарського кодексів. Так, зокрема, Господарськимкодексом регулюється порядок укладення агентських договорів, а новим Цивільним кодексом- договорів доручення. За своєю правовою природою ці договори є ідентичними. Законодавецьдопускає, що розділ, який регулює порядок укладення агентських договорів, може неохоплювати абсолютно всі сторони цього питання. Тому п. 2 ст. 305 Господарськогокодексу передбачає, що „у частині, не врегульованій нормативно-правовими актами,зазначеними в цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідніположення Цивільного кодексу України, яким регулюються відносини доручення“.З огляду на це, і суд, і підприємці можуть постійно застосовувати норми Цивільногокодексу, якщо в Господарському кодексі відсутні необхідні норми для регулюванняагентських відносин.
Безперечно, такийшлях розв’язання проблем правового регулювання агентського договору має право наіснування, а зважаючи на те, що агентський договір є новим інститутом господарськогоправа, то таке рішення законодавця є цілком логічним. Але не викликає сумнівів,що подібний крок повинен бути тимчасовим, доки юридична наука України не виробитьоптимальної моделі застосування агентських відносин у праві України.

Висновки
Підводячи підсумки,зазначимо таке. Послуга – це діяльність, яка триває у часі, здійснюється на замовленнясторони і не має уречевленого результату або результат є невіддільним від самоїдіяльності.
Для усіх послуг характернимє те, що вони: 1) мають нематеріальний характер; 2) тісно пов’язані з особою виконавцята процесом вчинення ним певних дій (здійснення певної діяльності); 3) не збігаютьсяіз самими діями (здійсненням діяльності) виконавця, а існують як окреме явище — певне нематеріальне благо; 4) їх результат не набуває уречевлюваного вигляду, аборезультат хоча і має уречевлюваний вигляд, проте є невіддільним від самої діяльності.Саме у зв’язку зі специфічними рисами послуг, їх можна відмежувати від речей абоінших дій суб’єктів цивільного та господарського права, що можуть слугувати в якостіоб’єктів цивільних і господарських прав.
Чинне законодавствоУкраїни визначає загальне поняття договору про надання послуги. За цим договоромодна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника)надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певноїдіяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщоінше не встановлено договором (ст. 901 ЦК). Усі види договорів про надання послугнеможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Це зумовило необхідність закріпленняу законі норм, які мали б загальний характер і стосувалися усіх видів договорівпро надання послуг. Договір про надання послуг є консенсуальним. Він може мати яквідплатний, так і безвідплатний характер. Договори про надання послуг можуть належатидо публічних договорів. Вони можуть також бути охарактеризовані як договори приєднання.Суб’єктами договору про надання послуг є виконавець та замовник. Предметом договорупро надання послуг є сама нематеріальна послуга, тобто те нематеріальне благо, якеотримує замовник у процесі вчинення виконавцем певних дій або здійснення певноїдіяльності. Умова щодо предмета договору — послуги впливає й на інші його умови- розмір плати та строк дії. Зміст договору про надання послуг складають права таобов’язки сторін.

Література
 
Нормативно-правові акти:
Закони:
1.Конституція України, прийнята на п’ятійсесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України.— 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня2003 року за №435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. — №№ 40-44. — ст.356.
3. Господарський кодекс України від16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. — №18,№19-20, №21-22. — ст.144.
4. Кодексом торговельного мореплавства України за № 441-IV// Відомості Верховної Ради України (ВВР)-1995 — NN 47, 48, 49, 50, 51,/>52, ст.349
5. Закон України “Про транспортно-експедиторськудіяльність” від 1 липня 2004 року № 1955-IV ,
6.Законом України від 28 грудня 1994р. № 334/94-ВР „Про оподаткування прибутку підприємств“ (в редакції Законувід 22 травня 1997 р.), — Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 5, ст.25)
7. Законом України від 24 січня 1997р. № 51/97-ВР „Про державний матеріальний резерв“.- Відомості ВерховноїРади України (ВВР), 1997, N 12, ст.58 )
8.Закон Украйни «Про зерно та ринокзерна в Україні» від 4 липня 2002 року — Відомості Верховної Ради України (ВВР),2002, N 35, ст.258 )
9. Законами України “Про функціонуванняєдиної транспортної системи України в особливий період” від 20 жовтня 1998 року№ 194-XIV1, — Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 15, ст.45 )
10. Закон України “Про перевезення небезпечнихвантажів” 6 квітня 2000 року № 1644-III2, — Відомості Верховної Ради України (ВВР),2000, N 35, ст.21 )
11. Закон України “Про транзит вантажів”від 20 жовтня 1999 року № 1172-XIV3. — Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999,N 34, ст.18 )
12. Закону України від 1 червня 2000р. № 1775-ПІ „Про ліцензування певних видів господарської діяльності“),-Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N25, ст.58 )
13. Закон України «Про транспорт» від10 листопаду 1994 року.// ВВР. – 1994. — № 51. – Ст. 446.
14. Закон України «Про перевезення небезпечнихвантажів» від 6 квітня 2000 року.// ВВР. – 2000. — № 28. – Ст. 222.
15. Закон України «Про транзит вантажів»від 20 жовтня 1999 року.// ВВР. – 1999. — № 51. – Ст. 446.
16. Закон України «Про залізничний транспорт»від 4 липня 1996 .// ВВР. – 1996. — № 40. – Ст. 183.
17. Закон України «Про ціни і ціноутворення»від 03.12.1990. // ВВР. – 1990. — № 52. – 650.
18. Закон України «Про державні монополії»від 20.04.2000. // ВВР. – 2000. — № 30. – 238.
Підзаконні нормативно-правові акти:
19. Статут залізниць України, затвердженийпостановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457 // ОВУ. — 1998.— № 14. — Ст. 548.
20. Правила оформлення перевізних документів,затверджені Наказом Міністерства транспорту України від 21.11.2000 № 644 ( z0861-00).
21. Правила планування перевезень вантажівзатверджені наказом Мінтрансу № 873 від 9 грудня 2002 року.
22. Конвенція про міжнародні залізничніперевезення від 9 травня 1980 року. 23. Угода про міжнародне залізничне вантажнесполучення від 1 листопада 1951 року.
24. Наказ Державного комітету Україниз питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства транспорту Українивід 8 червня 2001 року № 85/363,
25.Порядком випуску бланків складськихдокументів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам, затвердженим постановоюКабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р
26.Інструкцію про порядок організаціїта здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затв. постановою ПравлінняНаціонального банку України від 12 грудня 2002 р. № 502, яка встановлює порядокздійснення діяльності банків і агентів, що здійснюють від імені банків валютно-обмінніоперації через пункти обміну іноземної валюти).
Підручники:
27.Агентська угода. Деякі питання правовогорегулювання //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. Одеса: Юрид.літ., 2002. – Вип. 13. – С. 148-152.
28.Анохин В.С. Предпринимательское право: Учебник для вузов. — М.: ВЛАДОС, 1999.-400с.
29. Богославець В.М. Цивільно-правовахарактеристика кола суб’єктів надання правової допомоги // Підприємництво господарствоі право. – 2007. – №3. – С. 44-47.
30. Господарське право / За ред.В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 239.
31. Господарське право України/За редакцією В. М. Гайворонського і В. П. Жушмана. – Харків: Право, 2005 – С.345
32.Господарське право України/Заред.Гулянтич Н.В., Грудницька І.О. – Київ. – 2005, 323с.
33. Договір у цивільному і трудовомуправі. Довідник. Ч. 1. – К.: Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000.
34. Заика Ю.А. Гражданское право Украины.- К., 1998.
35. Колосов Р.В. Визначенняпредмета та юридична характеристика агентського договору // Держава і право: Зб.наук. пр. – К.:ІДП НАНУ. – 2002. – Вип. 17. – С. 234-236.
36. Колосов Р.В. Поняттяй місце агентського договору в цивільному праві // Часопис Київського університетуправа. – 2002. – № 3. – С. 42-45.
37. Мельник О. О.Господарське право: Навч.-метод.посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2005. — 208 с.
38.Науково-практичний коментар ГОСПОДАРСЬКОГОКОДЕКСУ УКРАЇНИ/За ред. В.К. Мамутов — Юрінком Інтер, 2004 – 541 с.
39.Науково-практичний коментар Цивільногокодексу України/За ред.В.М.Коссака. – К.:Істина, 2004. – 976с.
40.Свистун Лариса Яківна. Договори перевезеннявантажів автомобільним транспортом: дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України;Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2005.
41. Правове регулювання перевезеннявантажів залізничним транспортом: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.04 /Е.М. Деркач; НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. — Донецьк, 2007. — 20 с. — укp.42.Телестакова Арменуі Абриківна. Система договорів про надання послуг в цивільномуправі України: Дис… канд. наук: 12.00.03 — 2008.
43.Учебноепособие // Под ред. Н.А. Саниахметовой. -X.: , 2000. -211с.
44.Фроня Н. Перевозка железнодорожнымтранспортом. // Юридическая практика. — № 47 (362). – 23 ноября 2004 г. – С. 1,20,21.
45. Хозяйственное право / Под ред В.К. Мамутова. — К.: Юринком Інтер, 2002. — С. 561.
46. Цивільне право / За ред. Р.О.Стефанчука.— К.: Наукова думка, Прецедентне право – 514 с.
47.Цивільне право України: Академічнийкурс: Підручник.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – Т. 2. Особлива частина.– К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2003. – 408 с. 21.
48.Цивільне право України: Підручник/ Є.О.Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2003. – С. 448. 22.
49.Цивільний кодекс України (науково-практичнийкоментар). – Х.: ООО «Одіссей», 2000. — 800 с.
50. Цивільний кодекс України: Науково-практичнийкоментар: У 2 ч./ За заг. ред. Я. М. Шевченко. — К.: Концерн «Видавчий Дім «Ін Юре»,2004. — Ч.2. — 896 с. ;
51. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.:Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998.