Правовий режим цінних паперів в Україні

Тема: ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЦІННИХ ПАПЕРІВ В УКРАЇНІ

Зміст
Вступ
Розділ І.Загальна характеристика правового режиму цінних паперів
1.1 Поняття та зміст правовогорежиму цінних паперів
1.2 Правова природа цінних паперів
1.3 Класифікація цінних паперів
Розділ ІІ.Правовий режим окремих груп цінних паперів
2.1 Правовий режим пайових цінних паперів
2.2 Правовий режим боргових цінних паперів
2.3 Правовий режим похідних цінних паперів
2.4 Правовий режим інших груп цінних паперів
Розділ ІІІ. Правовіпроблеми співвідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринкуцінних паперів в Україні
3.1 Правові аспекти державного регулювання ринку ціннихпаперів
3.2 Правові форми саморегуляції ринку цінних паперів
3.3 Оптимізація співвідношення державного регулювання іринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні
Висновки
Список використанИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ
Актуальність темидослідження. Ринок ціннихпаперів – це те нове, що з’явилося в економіці України у процесі формуванняринкових відносин й виникнення ринку капіталу. Ринок цінних паперів (фондовийринок) виконує функцію посередника, приймаючи цінні папери, які пропонуються напублічних торгах, і конвертуючи їх у кошти шляхом продажу. Ринок цінних паперів– це ефективно функціонуючий організм, що є еволюційним за своєю природою.Розвиток ринку цінних паперів є життєво необхідним для активного зростаннянаціональної економіки й покращання рівня життя громадян. Ефективнофункціонуючий ринок спрямовує фінансові кошти до тих компаній, які здатнізабезпечити їм найбільш продуктивне використання.
Фондові ринки є полемширокої діяльності не тільки для вітчизняних учасників, а й зарубіжних. Цьомусприяють лібералізація українського ринку, допуск нерезидентів на національні валютніта фінансові ринки, їх безпосередня участь в операціях поряд з резидентами,дерегулювання ринків, пов’язане зі скасуванням обмежень на проведення операційдля окремих учасників.
При запозиченнізаконотворчого досвіду при формуванні вітчизняного законодавства не буливраховані ті обставини, що норми, принципи та практика застосування іноземногозаконодавства, які регулюють ринок цінних паперів, не можуть у повному обсязіадекватно відобразити сучасний стан національної економіки. Світовий досвід усфері правового регулювання ринку цінних паперів – це вже результат розвиткусталих, стабільних економік, і його повне перенесення на українську економічнуниву, яка ще тільки розвивається і є нестабільною, не є доцільним. Орієнтаціяна різноманітні моделі правового регулювання ринку цінних паперів призводить донеузгодженості нормативних актів, що видаються різними відомствами, уповноваженимиздійснювати цей процес. На повну відсутність уніфікованого підходу дорегулювання ринку цінних паперів більшість фахівців вказують, як на перешкодуна шляху розвитку фондового ринку і на дійове гальмо розвитку.
З урахуваннямвищезазначених обставин можна констатувати, що проблеми, які стосуютьсяформування, застосування й удосконалення вітчизняного законодавства про ринокцінних паперів, потребують комплексного наукового дослідження. Недостатня їхправова розробка перешкоджає ефективному регулюванню відносин між учасникамиринку цінних паперів в Україні.
Стан справ у ційсфері правового регулювання ускладнюється також тим, що у вітчизняній юридичнійлітературі практично відсутні монографічні роботи, цілком присвяченідослідженню правових аспектів теорії та практики функціонування ринку ціннихпаперів в Україні і здійсненню господарської діяльності на ньому. Більшістьробіт з цієї тематики присвячена виключно економічним аспектам функціонуванняцінних паперів. Цивільно-правові дослідження спрямовані, головним чином, на вивченняцінних паперів як об’єктів ринку. А ось досліджень самого фондового ринку,механізмів його функціонування та оптимізації засобів правового регулювання цихвідносин явно не вистачає.
Таким чином,актуальність наукового дослідження правових проблем функціонування ринку ціннихпаперів і здійснення господарської діяльності у цій сфері зумовлена:проведенням поглиблених економічних і правових реформ в Україні; необхідністюосмислення і виявлення специфіки українського цивільного законодавства профондовий ринок і практики його застосування; недостатньою розробкою юридичнихаспектів здійснення господарської діяльності на ринку цінних паперів та їїрегулювання; потребою теоретичного обґрунтування пропозицій по вдосконаленнюзаконодавства щодо фондового ринку.
Метою роботи є комплексне вивчення і дослідження загальнихправових проблем регламентації відносин на ринку цінних паперів в Україні задопомогою цивільно-правового інструментарію, аналіз правових норм і практики їхзастосування на ринку цінних паперів. Метою дослідження є також виявлення йузагальнення колізій у вітчизняному законодавстві, яке регулює відносини наринку, а також розробка рекомендацій щодо вдосконалення законодавства про ринокцінних паперів України.
Для досягненнявказаної мети дослідження було поставлено наступні задачі:
·         охарактеризуватикласифікацію цінних паперів та форми їх функціонування;
·         дослідити склад і принципиформування чинного, цивільного законодавства про ринок цінних паперів;
·         встановити правовий режимцінних паперів, співвідношення і роль його ключових категорій;
·         вивчити й узагальнитисистему правового регулювання ринку цінних паперів;
·         розглянути формисаморегуляції ринку цінних паперів.
Об’єктомдослідження виступаютьправові аспекти функціонування та регламентації ринку цінних паперів,функціонування комплексу правових засобів, які використовуються у цій сферіправового регулювання.
Предметомдослідження є складний івнутрішньо суперечливий комплекс теоретичних та практичних проблемрозглядуваних правовідносин, ступінь узгодженості нормативно-правових актівУкраїни, що становлять правову основу функціонування ринку цінних паперів.
Теоретичну основуроботи становлять наукові праці відомих цивілістів фахівців у галузі загальноїтеорії права, торгівельного, підприємницького і банківського права. Буливикористані роботи, зокрема, М.М. Агаркова, Ч.Н. Азімова, С.С. Алєксєєва, Ю.Г.Басіна, В.А. Бєлова, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, Є.А. Васильева, В.М.Гордона, А.С. Довгерта, В.Є. Жеребкіна, С.Ф. Кечекьяна, О.А. Красавчікова, І.Ю.Красько, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця, А.В. Майфата, Г.К. Матвєєва, Я.М.Міркіна,Д.В. Мурзіна, І.Р. Назарчука, Н.О. Нерсесова, В.В. Оскольського, Л.І.Петражицького, О.А. Підопригори, А.О. Пушкіна, Б.Б. Рубцова, М.М. Сібільова,К.І. Скловського, І.В. Спасібо-Фатєєвой, Є.О. Суханова, Ю.К. Толстого, Р.О.Халфіної, Я.М. Шевченко, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербіни, В.Л. Яроцького.
Розділ І.Загальна характеристика правового режиму цінних паперів 1.1 Поняття та зміст правового режимуцінних паперів
За своєю правовоюприродою цінні папери є одним із видів матеріальних об’єктів, які мають широкезастосування в ринковій економіці. В правовій та економічній науціобґрунтовуються різні погляду як на поняття цінних паперів, так і на перелікдокументів, які до них відносяться.
Об’єкти цивільнихправ, як і їх суб’єкти, мають встановлений актами цивільного законодавствапевний правовий стан. Для позначення правового стану суб’єктів цивільних праввживається термін «правовий статус», який відображає сукупність цивільних правта обов’язків, що їх має особа. Але цей термін не може бути використано дляхарактеристики правового стану об’єктів цивільних прав, оскільки вони ненаділені правами та обов’язками. Щодо об’єктів цивільних прав прийнято вживатитермін «правовий режим».
В теорії правасклалося щонайменше три підходи до розуміння поняття «правовий режим».
Згідно з першимпідходом «правовий режим» трактується як встановлений порядок існуваннясуспільних відносин.
Термін «правовийрежим» (франц. «геgime» — порядок, від лат. «regimen» — управління,керівництво) означає особливий порядок, встановлений для певних сфер відносинчи суспільства в цілому. Загальними ознаками правового режиму є наявністьпевних правових можливостей та меж їх здійснення. Правовий режим — ценормативно встановлені правила відносно певного об’єкта відносин чи ситуації,яких повинні дотримуватись учасники відносин з приводу цього об’єкта чиситуації.
Другий підхід дорозуміння суті «правового режиму» передбачає його ототожнення з особливимпорядком правового регулювання.
С. Алексеев визначаєправовий режим як порядок регулювання, який виражається у багатогранномукомплексі правових засобів, що характеризують особливе поєднання взаємодіючихдозволів, заборон, а також позитивних зобов’язань, які створюють особливуспрямованість регулювання [3, с. 47]. На думку М. Матузова, правовий режим — цеособливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанніюридичних засобів і створює бажаний соціальний стан та конкретний ступіньсприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб’єктів права.
Відповідно дотретього підходу «правовий режим» об’єктів цивільних прав зводиться доможливості або неможливості вчинення щодо них юридичних дій (правочинів).
Як вважає Є. Суханов,значення категорії об’єктів цивільних правовідносин (об’єктів цивільних прав)полягає в тому, що для них встановлюється відповідний цивільно-правовий режим,тобто можливості чи неможливості вчинення з ними відповідних дій (правочинів),які мають певний юридичний (цивільно-правовий) результат.
Закон «Про цінніпапери та фондовий ринок» [1] визначає цінні папери як грошові документи,що засвідчують право володіння або відносини позики, які визначаютьвзаємовідносини між особою, що їх випустила, та їхнім власником і передбачають,як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а такожможливість передавання грошових та інших прав, що випливають з цих документів,іншим особам.
Розкриття сутіцінного паперу через поняття «грошові документи» не зовсім точне,оскільки поняття «цінні папери» значно ширше, ніж «грошовідокументи». Якщо суть векселя можна визначити через поняття «грошовийдокумент», то характеризувати акцію, інвестиційний сертифікат,приватизаційні папери як грошові документи неправомірно – таке, що невідповідає правовій нормі, лишити невірно.
В різних правовихсистемах цінні папери визначаються по-різному. Приміром, за законодавством СШАцінні папери – це письмові документи, які є дольовими паперами корпорації(акції) або які свідчать про заборгованість (облігації, сертифікати). УВеликобританії під цінним папером розуміють інвестиції, які набирають формуакції або облігації. За Цивільним кодексом РФ, цінні папери – це документи здотриманням встановленої форми і обов’язкових реквізитів, що посвідчуютьмайнові права, здійснення і передача яких можливі тільки в разі їхньогопред’явлення.
Загалом цінні папериє юридичними документами, які відповідають певним вимогам та містятьзаконодавчо визначені реквізити. Фундаментальними ознаками цінних паперів єїхня обіговість, стандартність та серійність, ринковість, ліквідність,урегульованість та визнання державою.
Обіговість – цездатність цінних паперів бути предметом цивільних правочинів, обертатися нафондовому ринку згідно із спеціальними, законодавчо визначеними правилами, бутиплатіжним інструментом. Стандартність та серійність – однойменні цінні паперимають стандартний набір реквізитів, стандартний склад суб’єктів, стандартніправила передачі та обліку прав на них, стандартні права, що з них випливають.Ринковість – цінний папір обертається на своєму ринку цінних паперів зпритаманною йому інфраструктурою, суб’єктним складом, правилами роботи.Ліквідність – здатність цінного паперу бути перетвореним у грошові знаки.Урегульованість і визнання державою – будь-який документ лише тоді визнаєтьсяцінним папером, якщо він визнаний таким на законодавчому рівні. Фактично цяриса є визначальною. Наприклад, коносамент за законодавством України не єцінним папером, проте є таким за законодавством багатьох європейських країн. ЗаЦивільним кодексом РФ ощадна книжка є цінним папером, тоді як в Україні ощаднукнижку не віднесено до цінних паперів[47, c. 19-20].
Цінні папери можутьфункціонувати як у документарній, так і в бездокументарній формі. Форма випускуцінних паперів впливає на процедуру їх первинного розміщення, порядок укладенняугод, фіксацію прав власності та визначає деякі інші особливості обігу.Розвиток комп’ютерних технологій зумовив функціонування «безтілесних»,бездокументарних цінних паперів. Тому характеристика цінного паперу через«поняття» документ певною мірою є умовною. На ринку цінних паперівшироко використовують термін «електронні цінні папери».
За Цивільним кодексомУкраїни (ст.194) цінним папером є документ встановленої форми з відповіднимиреквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначаєвзаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником тапередбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливістьпередачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Аналогічне зазмістом визначення міститься і у ст.163 Господарського кодексу України. Невдаючись до порівняльного аналізу положень Цивільного та Господарськогокодексів і взагалі до оцінки ефективності правового регулювання відносин,пов’язаних з обігом цінних паперів різними нормативними актами – Господарськимта Цивільним кодексом – з’ясуємо інші характеристики цінних паперів як важливихінструментів ринкової економіки. Зазначимо, що правове регулювання обігу ціннихпаперів здійснюється спеціальним законодавством, кодекси містять лише окремінайзагальніші положення щодо обігу цінних паперів.
Кожен вид цінногопаперу в ринковій економіці виконує певні функції. Цінні папери можуть посвідчуватичленство в організації – емітенті та право на частку в його майні. Такими зазаконодавством України є акції. У світовій практиці до таких пайових ціннихпаперів відносять крім акцій, дольові сертифікати, пайові свідоцтва.
Значна кількістьцінних паперів посвідчує відносини позики між емітентом та власником цінногопаперу. Такими, зокрема, є облігації, казначейські зобов’язання, векселі. Такіцінні папери не надають права на членство в організації – емітенті. Власникборгового цінного паперу не має права управляти справами емітента, не набуває зпридбанням цінного паперу права на частку у майні емітента. Фактично, оплатившивартість цінного паперу, його власник стає кредитором, а емітент – боржником.Вартість боргового цінного паперу в будь-якому випадку підлягає поверненню як увідносинах з позики. Економічний ефект власника – це отримання відсотків закористування позиченими у нього грошима. У світовій практиці до категоріїборгових цінних паперів відносять також комерційні папери, свідоцтва про заборгованістьта ін. [35,c. 29-30]
Особливим видомдержавних цінних паперів є приватизаційні папери, правовий режим якихвизначається спеціальним законодавством (Закон «Про приватизаційніпапери», Закон «Про приватизацію державного житлового фонду» тапідзаконними нормативними актами).
Специфічна природаощадних сертифікатів, що виступають як письмове свідоцтво банку про депонуваннягрошових коштів, яке засвідчує право власника на одержання після закінченнявстановленого строку депозиту і відсотків по ньому. Іменні ощадні сертифікативільному обігу не підлягають. Угоди з ощадними сертифікатами на пред’явника нехарактерні для ринку цінних паперів. Природа цього цінного паперу більшіндивідуалізована за суб’єктним складом: банк – власник ощадного сертифіката.
Інвестиційнісертифікати є пайовими цінними паперами з певними особливостями. Такий ціннийпапір випускається компанією з управління активами пайового інвестиційногофонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовомуінвестиційному фонді. Інвестиційний сертифікат не дає права на участь вуправлінні справами емітента. Особливості емісії та обігу інвестиційнихсертифікатів визначаються Законом «Про інститути, спільного інвестування(пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».
3 1 січня 2004 р. введенов дію низку нових законів, положеннями яких передбачені нові види ціннихпаперів. Згідно із Законом «Про іпотечне кредитування, операції зконсолідованим \ поточним боргом та іпотечні сертифікати» від 19 червня2003 р., власник іпотечних актів (кредитодавець) має право випускатисертифікати – особливий вид цінного паперу, забезпечений іпотечними активамиабо іпотеками. Забезпеченням іпотечних сертифікатів є іпотечні активи –реформовані в консолідований іпотечний борг зобов’язання за договорами про іпотечнийкредит. Тому строки обігу іпотечних сертифікатів не можуть перевищувати строківіснування самих іпотечних активів.
Інформація про випусксертифікатів та випуск сертифікатів підлягають реєстрації у Державній комісії зцінних паперів та фондового ринку. Оскільки емісія іпотечних сертифікатівпов’язана з вартістю і строками існування іпотечних активів, то умови їхньоговипуску є такі: 1) загальний розмір емісії сертифікатів не може перевищувативартість іпотечних активів; 2) строк обігу сертифікатів не може перевищуватистрок дії договорів про іпотечний кредит, реформованих в іпотечні активи, тастроку їхнього існування; 3) загальна номінальна вартість сертифікатів не можеперевищувати 50-кратного розміру власного капіталу емітента; 4) обсяг випуску неменше від суми, еквівалентної 100 тисячам євро за курсом НБУ на день ухвалирішення про випуск; 5) усі ризики виконання зобов’язань, які підлягаютьоб’єднанню у консолізований іпотечний борг, мають бути застраховані [29, c. 23-24].
Іпотечні сертифікативипускаються в документарній та в бездокументарній формах. При емісіїсертифікатів у бездокументарній формі емітент оформляє глобальний сертифікат.Залежно від способу фіксації власника сертифікати можуть існувати як іменні,так і на пред’явника. Сертифікати на пред’явника можуть бути емітовані лише удокументарній формі.
Іпотечні сертифікатипідлягають вільному обігу, тобто юридичні та фізичні особи можуть вільнокупувати та продавати сертифікати, здійснювати з ними будь-які правочини як набіржовому, так і на позабіржовому ринках цінних паперів. Обслуговуютьсяіпотечні сертифікати Національною депозитарною системою. Реєстр власниківіменних сертифікатів емітент здійснює самостійно без ліцензії, незалежно відкількості власників таких сертифікатів. Тоді як реєстр власників іменних акційпри кількості акціонерів понад 500 має вести незалежний реєстратор.
Встановлено два видисертифікатів залежно від обсягу прав, що ними посвідчуються: сертифікати ізфіксованою дохідністю та сертифікати участі. Сертифікати з фіксованоюдохідністю засвідчують такі права: право на отримання номінальної вартості впередбачені умовами випуску терміни; право на отримання відсотків; переважнеправо перед іншими кредиторами емітента на задоволення вимог з вартостііпотечних активів у разі невиконання ним своїх зобов’язань. Сертифікати участівипускаються лише як іменні цінні папери і надають їхнім власникам такі права:право на отримання частини у платежах за іпотечними активами відповідно до умовдоговору про придбання сертифікатів; право на задоволення вимог з вартостііпотечних активів у випадку невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань.
Отже, іпотечнісертифікати є борговими цінними паперами, оскільки власник сертифіката зфіксованою участю має право на повернення йому номінальної вартостісертифіката. Сертифікати не дають права на участь в управлінні справамиемітента і права на частку у майнових активах емітента.
Згідно із Законом«Про іпотеку» від 5 червня 2003 р, в обіг вводиться заставна –борговий цінний папір, який засвідчує право його власника на отримання відборжника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що воно підлягаєвиконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов’язання – правозвернути стягнення на предмет іпотеки. Заставна – неемісійний цінний папір,тобто випуск не вимагає публічної фіксації. Заставна оформляється, якщо їївипуск передбачений іпотечним договором. Заставна підлягає державній реєстраціїразом з державною реєстрацією обтяження відповідного нерухомого майна іпотекою.Порядок реєстрації заставної має бути встановлений спеціальним законом.Заставну як цінний папір можна передавати з рук у руки шляхом індосаменту.Держатель заставної вправі вимагати від боржника виконання основногозобов’язання та звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку йогоневиконання. У випадку виконання боржником основного зобов’язання заставнапідлягає передачі боржнику [20, c.32-33].
 З 1 січня 2004 р. вобіг вводяться сертифікати Фонду операцій з нерухомістю – цінний папір, щозасвідчує право його власника на отримання доходу від інвестування в операції знерухомістю (Закон «Про фінансово-кредитні механізми і управління майномпри будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 р.).
Фонд операцій знерухомістю не є юридичною особою, створюється фінансовою установою, яка маєрозробити та затвердити Правила ФОН, інвестиційну декларацію, проспект емісіїсертифікатів ФОН шляхом відкритого продажу або безпосередньої пропозиціїсертифікатів ФОН заздалегідь визначеному колу осіб. Залучені через сертифікатикошти використовуються на умовах управління майном в інтересах власниківсертифікатів. Управитель ФОН інвестує кошти, залучені від продажу сертифікатів,в операції з нерухомістю, отримує дохід від цих операцій та розподіляєотриманий дохід між власниками сертифікатів ФОН.
Власникамисертифікатів ФОН є фізичні та юридичні особи. Такі сертифікати обертаютьсявільно і випускаються як у документарній, так і в бездокументарній формах. Заспособом фіксації власника сертифікати можуть емітуватися як іменні, так і напред’явника. Сертифікати ФОН – емісійні цінні папери, їх випуск підлягаєдержавній реєстрації в ДК ЦПФР.
Сертифікати ФОН –погашувані цінні папери, тобто фонд діє до моменту виконання зобов’язань передвласниками сертифікатів.
Цивільний кодексвиділяє нову групу цінних паперів – товаророзпорядчі цінні папери, які надаютьїхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.
Чинне законодавствоУкраїни не закріплює окремих видів товаророзпорядчих цінних паперів. У світовійпрактиці такими визнаються складські свідоцтва, варіанти, коносаменти. ФактичноЦивільний кодекс закріплює поняття, реквізити, права, що посвідчуютьсяскладськими документами (складськими квитанціями, простими та подвійнимискладськими свідоцтвами – (ст.961 – 966 ЦК), не називаючи їх цінними паперами).
За Цивільнимкодексом, фондові деривативи віднесені до цінних паперів, механізм випуску таобігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку,встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарнихресурсів. Такими є опціони, варанти та ф’ючерси – фондові деривативи, випуск таобіг яких здійснюється згідно із Правилами випуску та обігу фондовихдеривативів від 24 червня 1997 р. Фондові деривативи до введення в діюЦивільного кодексу не визнавали цінними паперами [12, c. 77-78].
Акція –найпоширеніший вид пайового цінного паперу. Акція тісно пов’язана з процесамиакціонування, корпоратизації як способами роздержавлення економіки. Акціонернітовариства, створені на базі державного майна, та емітовані ними акції можнарозцінювати як етап у становленні акціонерної форми господарювання в економіціУкраїни.
Згідно із Законом«Про цінні папери та фондовий ринок» акцією визнається цінний папірбез встановлення строку обігу, що засвідчує часткову участь у статутному фондіАТ, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь вуправлінні ним, дає право її власникові на одержання частини прибутку у виглядідивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації АТ.
Основними базовимиознаками акції є наступні.
1. Акція є пайовимцінним папером, що засвідчує право на частку у статутному фонді акціонерноготовариства. Цю ознаку акції в літературі часто характеризують як титулвласності, а акціонерів як співвласників акціонерного товариства. Проте вконцепції права України, акціонери, які передали кошти у статутний фонд АТ,перестають бути власниками цих коштів. Суб’єктом права власності стає самеакціонерне товариство як юридична особа. Це концептуальне положенняпідтверджується законодавчою нормою про те, що акціонер має право на участь урозподілі майна лише при ліквідації акціонерного товариства (ст.4 ЗаконуУкраїни «Про цінні папери та фондовий ринок»). В процесі діяльностіАТ акціонер не вправі вимагати виділення його частки в натурі. Акція посвідчуєлише право на частку у майні (точніше факт внесення коштів у статутний фондАТ). Із цього факту випливають інші права акціонера, які ним реалізуються впроцесі діяльності АТ. Тому характеристика акції як титулу власності неточна,не відповідає характеру правовідносин, які складаються між акціонером ітовариством.
2. Емісія акцій маєна меті залучення інвестицій, а не позику грошей, тому акція не має кінцевихстроків погашення, кошти, внесені в обмін на акцію, поверненню не підлягають.За цією ознакою акція принципово відрізняється від боргових цінних паперів(облігацій, казначейських зобов’язань). Власникам боргових цінних паперівобов’язково повертаються позичені у них кошти і сплачується відсоток за користуванняними. Тобто боргові цінні папери є погашуваними, їхнє функціонування завждистрокове, обмежене в часі.
Акціонерний капітал,кошти, залучені в обмін на видані акції, часто називають фіктивним капіталом.Особливо виразно цей характер простежується на стадії заснування АТ.Засновники, вносячи кожен певні грошові кошти, несуть інвестиційні ризики.Компанія як юридична особа, оперуючи цими коштами, може функціонувати дужеуспішно і тоді ризики є виправданими. При несприятливій економічнійкон’юнктурі, неефективному управлінні коштами чи з різних інших причинакціонери ризикують втратити внесені ними кошти [21, c.43-44].
Практично в обмін навнесені кошти акціонеру видають не самі акції, а сертифікат акцій (ст.4 Закону” Про цінні папери та фондовий ринок “). Сертифікат видають насумарну номінальну вартість акцій. За українським законодавством, сертифікатакцій не є цінним папером. Реалізуючи права з акції, акціонер пред’являє несамі акції, а сертифікат. А невизнання його на законодавчому рівні цінним паперомще більш посилює фіктивність взаємовідносин між акціонером та АТ. Для зручностіфункціонування акції не зберігаються на руках акціонерів. Їх зберігають придокументарній формі випуску відповідні суб’єкти в рамках Національноїдепозитарної системи. В разі бездокументарніої форми випуску паперових носіїввзагалі не існує, акціонер має на руках лише сертифікат акції – єдинийматеріалізований документ, що посвідчує внесення ним коштів до статутного фондута інші права акціонера. Тому, враховуючи природу сертифіката акції та йоговажливе функціональне призначення, сертифікат акції має визнаватися ціннимпапером.
В економічній науцісертифікат акції трактується як цінний папір, що засвідчує володінняпоіменованої в ньому особи певною кількістю акцій товариства і який повиненмістити такі реквізити: номер, кількість акцій, номінальну їх вартість,найменування і статус емітента, категорію акції, найменування власника, ставкудивіденду по привілейованих акціях, підписи двох відповідальних осіб АТ тапечатку товариства. Передача сертифіката одної особи іншій вважається дійсною ісупроводжується переходом права власності на акції за умови реєстрації цієїоперації у встановленому законом порядку.
За російськимзаконодавством, наприклад, сертифікат акції – самостійний вид цінного паперу.
3. Акція єнеподільною. У тому випадку, коли одна і та ж акція належить кільком особам,усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права черезодного з них або через спільного представника (ст.5 Закону ” Про цінніпапери та фондовий ринок”).
З акції випливаютьряд прав, які прийнято називати корпоративними правами: право на дивіденди, научасть в управлінні товариством, на отримання інформації про діяльністьтовариства, на вихід з товариства та ін.
За способом фіксаціївласника акції поділяють на іменні та на пред’явника. За прямою законодавчоговказівного (ч.2 ст.4 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок),громадяни України вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг маєпевні особливості, оскільки обіг фіксується у системі реєстру власників іменнихакцій. Діяльність щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперівздійснює емітент, якщо кількість акціонерів не перевищує 500 осіб, абореєстратор. Реєстратор – професійний учасник ринку цінних паперів – юридичнаособа, суб’єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядкуліцензію на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Загальні засадиреєстраторської діяльності встановлює Закон „Про Національну депозитарну системута особливості електронного обігу цінних паперів в Україні“. Вимоги доведення системи реєстру власників іменних цінних паперів, порядок ведення цьогореєстру обов’язки реєстратора, емітентів та зареєстрованих осіб, порядокдоступу до інформації, яка міститься у реєстрі, визначається Положенням пропорядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [16, c. 169-170].
Права, що випливаютьз іменних акцій (право на дивіденди, на участь в управлінні справами АТ та ін.)реалізовуються з моменту внесення змін до реєстру власників іменних ціннихпаперів. Право власності на акції, випущенні в бездокументарній формі,переходять до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахуноквласника у зберігача. Тобто права з іменних акцій виникають з юридичногоскладу: а) цивільно-правової угоди про передачу права власності на акцію(купівля – продаж, дарування, спадкування тощо) та б) фіксації зміни власностіу системі реєстру або у зберігача при бездокументарній формі випуску.
Акції на пред’явникаобертаються вільно без будь-якої формалізації. Загалом цінні папери напред’явника є більш оборотоздатними, оскільки їх обіг не ускладненийформальними процедурами. Право власності на акції на пред’явника, випущені вдокументарній формі, переходить до нового власника з моменту передачі(поставки). Акції на пред’явника звільняють як акціонерне товариство від витратна ведення системи реєстру чи на укладення договору з реєстратором і несеннявитрат на оплату його послуг, так і усувають витрати власників на переоформленняправа власності.
За обсягом прав, щовипливають з акцій, вони можуть бути простими і привілейованими. Власникампростих акцій належать такі права: 1) право на участь в управлінні справами АТ(право обирати органи управління, право самому бути обраним тощо); 2) право наотримання дивідендів; 3) переважне право на купівлю акції додаткових емісійпропорційно до належного пакету акцій; 4) право на отримання інформації продіяльність АТ; 5) право на отримання частки з вартості майна при ліквідаціїакціонерного товариства; 6)інші права, визначені статутом АТ.
Власникипривілейованих акцій мають: 1) право на фіксовані дивіденди, розмір якихнаперед відомий і зазначений в акції. Розмір дивідендів по привілейованихакціях може коригуватись залежно від розміру дивідендів за простими акціями,але АТ зобов’язується платити дивіденди по привілейованих акціях незалежно відрезультатів фінансово-господарської діяльності, тоді як між розміром дивідендівпо простих акціях і результатами фінансово-господарської діяльності АТ є прямазалежність; 2) при ліквідації товариства власники привілейованих акцій маютьпереважне право перед власниками простих акцій на участь у розподілі майна АТ;3) не мають права голосу. За законодавством багатьох країн власникампривілейованих акцій надається право голосу при вирішенні питань, пов’язаних здодатковою емісією, у випадку несплати дивідендів їм надається право голосу дотакої виплати, при вирішенні питань реорганізації та ліквідації АТ. Чиннезаконодавство України не передбачає випадки надання права голосу власникампривілейованих акцій. За проектом Закону „Про акціонерні товариства“акціонерам – власникам привілейованих акцій пропонується надати право голосудля вирішення загальними зборами таких питань: реорганізація товариства, якапередбачає конвертацію привілейованих акцій цього типу в привілейовані акціїіншого типу, прості акції або інші цінні папери; внесення змін чи доповнень достатуту товариства, що передбачають обмеження прав акціонерів – власників цьоготипу привілейованих акцій; внесення змін чи доповнень до статуту товариства, щопередбачають розміщення за рішенням наглядової ради, загальних зборів новоготипу привілейованих акцій, власники яких матимуть переваги в черговостіотримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації або збільшення прав акціонерів– власників розміщених типів привілейованих акцій, які мають переваги вчерговості отримання дивідендів чи виплат у разі ліквідації.
Отже, із введенням вдію Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства правовабаза регулювання обігу цінних паперів значно розширилася. Законодавчо розширеноперелік видів цінних паперів передусім за рахунок таких важливих інструментів,як заставні, іпотечні сертифікати, сертифікати фонду операцій з нерухомістю[13,c. 87-89]. 1.2 Правова природа цінних паперів
В науці,законодавстві та практиці ще й досі немає єдиного визначення терміну «цінніпапери». Щоправда, ще 70-80 років тому вчені — юристи та фінансисти (Г.Шершеневич, Н. Нерсесов, В. Гордон та ін.) — погоджувалися, що не існує чіткихвизначень поняття цінних паперів, не говорячи вже про їхню єдність. Дляпозначення зазначеного поняття вживалося безліч різних термінів: відсоткові,кредитні, грошові, товарні папери. Проте кожний з них окремо не міг охопити всюбагатоманітність цінних паперів. Тому юристи у своїх працях не давали чіткоговизначення поняттю цінні папери, а вказували на їх суттєві риси.
Сьогодні термін«цінні папери» досить часто вживається у правовій літературі, він навіть отримавзаконодавче закріплення. Не дивлячись на це при визначенні поняття ціннихпаперів корисно звернутися до їх основних рис, що були вироблені юристамипротягом багатьох років наукових та практичних пошуків.
Передусім поняттяцінних паперів пов’язане з поняттям документу. Деякі автори (М. Агарков, В.Андреев, В. Білов, Г. Шершеневич) стверджують, що цінні папери — це документи,інші (А. Майфат, Савіньї) — що це щось зазначене в документі. Наприклад, А.Майфат вважає, що тільки у відношенні до інституту цінних паперів привілейованемісце займає форма (у вигляді документу), яка і є рисою, що визначає таконструює головне поняття інституту, в той час як в інших інститутах цивільногоправа первинною є риса, що характеризує зміст понять цих інститутів. При цьомуА. Майфат дотримується позиції законодавства США, яке розуміє під ціннимипаперами передусім не документ, а сукупність майнових прав, які належатьінвестору незалежно від форми.
Точка зорувчених-юристів першої групи виглядає так: вони розглядають термін «цінніпапери» в буквальному розумінні, тобто йдеться про папір як матеріальнийоб’єкт, що має деяку цінність.
Визначення цінногопаперу наведено у ч. 1 ст. 194 ЦК та у абз. 2 ч. 1 ст. 163 ГК. По суті, ці двавизначення є тотожними.
Тобто, у ч. 1 ст. 194ЦК, абз. 2 ч. 1 ст. 163 ГК та у статті 1 Закону України «Про цінні папери іфондовий ринок» міститься визначення цінного паперу, з якого випливає, що длябудь-якого цінного паперу характерними є наступні ознаки:
а)      ціннимпапером є документ;
б)      документ маєбути встановленої форми;
в)      документ маємістити відповідні реквізити;
г)       документ маєпосвідчувати грошове або інше майнове право, яке визначає взаємовідносини міжособою, яка його випустила (розмістила) або видала, і власником;
ґ) документпередбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску (видачі);
д)      документпередбачає можливість передачі прав, що випливають з нього, іншим особам [6, c. 50-51].
Незважаючи наподібність визначення цінних паперів за ЦК, ГК та Закону України «Про цінніпапери та фондовий ринок», слід зазначити, що визначення цінного паперу повинноміститися виключно у ЦК. Це твердження випливає з того, що цінні папери єпоняттям широким. Набагато ширшим, ніж господарські відносини. У ГК маютьміститися лише норми, які визначають господарсько-правові особливості ціннихпаперів, наприклад, професійну діяльність на ринку цінних паперів, питаннядержавного регулювання ринку, процес емісії цінних паперів тощо. Що ж дозаконопроекту (реєстраційний № 7818), то у ньому доцільніше зосередитися наособливостях публічного та приватного розміщення емісійних цінних паперів, а неповторювати вже існуючі визначення.
Слід зазначити, що дорис, які характеризують документ, належать, по-перше, те, що документ — цематеріальний об’єкт, в якому зафіксована інформація; по-друге, документ повиненототожнюватися з самою інформацією, що міститься в ньому. Безумовно, що другариса документу має велике значення при розгляді правового статусубездокументарних цінних паперів, оскільки дає змогу відносити останні докатегорії документів. Так, К. Окуєв у статті «Феномен бездокументарного цінногопаперу» також погоджується з цією точкою зору. Існує й інша позиція щодоприроди бездокументарних цінних паперів. Наприклад, В. Білов вважає, що обидванаведених положення щодо визначення документу не можуть бути застосовані щодоцінних паперів, оскільки вони не передбачають функцію, яку цінні папери повиннівиконувати як документи, з чим важко погодитися [11, c.102-104].
Доцільно звернутисядо загальнокласичного тлумачення зазначеного терміну, в якому під документомрозуміють інформаційний запис, виконаний на паперовому носії, за зміст якогоособа, що його склала, несе відповідальність, передбачену законодавством.Запис, у свою чергу, вважається інформаційним, якщо в ньому відображаютьсявідомості про факти, що мають правове значення. Оскільки цінний папір як документпосвідчує різні права (майнові та особисті немайнові), то під відповідальністю боржника,що зазначений у цих паперах, мається на увазі відповідальність за невиконаннязобов’язання, яке він на себе взяв.
Проте не всідокументи вважаються цінними паперами. Тому, очевидно, що друге питання увизначенні поняття цінних паперів — це питання про те, що робить цей документцінним. Завдяки тому, що цінний папір надає особі, яка його тримає, право нащось (товар, грошову суму чи інше майно), документ набирає можливостізадовольняти людські потреби. Він отримує споживчу вартість та здатність дообміну, що й визначає його цінність. У відповіді на запитання щодо природи цінностідокументів, які претендують на статус цінних паперів, в юридичній літературіпростежується єдина точка зору, що цінний папір набуває цінності завдяки праву,що міститься в документі. Документ, який лише засвідчує право, — це ще нецінний папір.
Отже, папір сам пособі має цінність, що дорівнює вартості матеріалу, з якого він вироблений. Ілише коли він приймає вигляд документу та відображає якесь право, його цінністьдосягає цінності цього права. Сутність цінного паперу ґрунтується на зв’язкуміж правом і документом, в якому воно засвідчене. Наявність цього зв’язкутрансформує документ у цінний папір.
Розглядаючи право,втілене у цінних паперах, слід зазначити, що воно є суб’єктивним, а такожвідносним, адже йому кореспондує юридичний обов’язок певної особи — боржника поцінних паперах.
Для більш повногорозкриття сутності цієї категорії, на наш погляд, необхідно розглянути тасистематизувати такі її принципи, на які свого часу звертав увагу В. Гордон:
1)      літтеральність— цінний папір передбачає право вимагати виконання тільки того, що буквально вньому написано;
2)      легітимація —право вимагати виконання по цінному паперу має лише та особа, яка у ньомузазначена;
3)      презентація — обов’язковою умовою при вимаганні по цінному паперу є його пред’явлення боржникута вручення замість виконання;
4)      абстрактність— право вимагати по цінному паперу не залежить від підстав, які лежали в основіприйняття на себе зазначених у ньому обов’язків;
5)      автономність— особа, яка придбала у порядку, що передбачений у законі, цінний папір в іншоїособи, має право вимагати виконання зобов’язань незалежно від прав попередника [18, c. 45-46].
Виходячи звикладеного вище та намагаючись врахувати юридичну та економічну сутністьцінних паперів можна дати таке їх визначення:
цінні папери — цедокументи, які є титулом власності та заміщують форми існуючого капіталу,цінність яких полягає у тих правах, що вони надають їх власникам залежно відсвого функціонального призначення.
Крім спроб датизаконодавче та доктринальне визначення поняття «цінний папір», багато юристіввказують на його суттєві ознаки. В сучасній вітчизняній юридичній літературіцінні папери характеризуються наявністю кількох ознак, що роблять цінні паперивідмінними від інших об’єктів цивільного права. Узагальнивши ознаки, що поданів різній юридичній літературі, можна зазначити наступні.
Першою ознакоюцінного паперу є та особливість, що «будь-який цінний папір являє собою«документ», а саме — письмовий акт, спроможний служити доказом наявностіправовідносин, що мають певні правові наслідки. Причому, самостійно існуючийдокумент». Саме ця теза вказує на потребу встановлення її істинності, оскількиостаннім часом посилилася тенденція до більш широкого використання так званих«бездокументарних» цінних паперів замість «документарних» (паперових).
Другою ознакою ціннихпаперів можна вважати властивість набирати певну цінність завдяки правам, щозакріплені документом. Папір сам по собі не має цінності (не рахуючи, звичайно,матеріалу, з якого він зроблений) і стає цінним лише завдяки тому праву,виразом якого він є.
При цьому слідпам’ятати про двояку природу цінних паперів, яка передбачає можливістьвирізнення права на цінний папір як на річ або об’єкт, прирівняний до речі, іправ за цінним папером (наприклад, корпоративних). Причому, одне право знеобхідністю слідує за іншим. Ця взаємозумовленість має практичне значення вдвох аспектах. Перший — неможливість неспівпадіння особи-власника цінногопаперу з особою, уповноваженою за цінним папером. Другий виражається унеможливості передачі права власності на цінний папір без права за ціннимпапером і, навпаки, права за цінним папером без права власності на ціннийпапір.
Також не важкопомітити, що кожному виду майна відповідають певні цінні папери. Та й саміцінні папери можуть розглядатися як певне майно, права на яке можуть матисамостійне життя.
Отже, суть ціннихпаперів полягає у тому зв’язку, який існує між даним правом і документом[24, c. 63-64].
Третьою ознакоюцінних паперів слід вважати особливість права, що ними закріплені. Право, прояке йде мова, відноситься до права приватного, а не публічного. Звідсивипливає, що з числа цінних паперів повинні бути виключені гроші та поштовімарки, з володінням якими не пов’язано набуття приватноправових обов’язків.Так, гроші є суттю речі, а цінні папери ґрунтуються на зобов’язанні. Власникпаперових грошей не може звернутися з позовом до держави, а власник ціннихпаперів може добитися реалізації їх змісту від боржника шляхом подачі позову.Походження грошей відноситься до сфери публічного права, а походження ціннихпаперів — до сфери приватного права. Гроші є загальновизнаним мірилом цінності,чого не можна сказати про цінні папери. Гроші є засобом платежу, тобто сплатоюгрошової суми припиняється зобов’язання. Цінні папери встановлюютьзобов’язальні відносини, які повинні бути виконані у майбутньому. Отже, одним зосновних моментів у понятті цінних паперів є те, що вони є приватноправовимидокументами.
В якості четвертоїознаки в теорії часто висувається теза, що для здійснення вміщеного в цінномупапері права необхідне його пред’явлення. Пред’явлення цінного паперу дляздійснення вміщеного в ньому майнового права стає визначальним для віднесеннябудь-якого документу до розряду цінних паперів [8, с. 110].
Принципифункціонування РЦП:
• соціальнасправедливість — створення рівних можливостей і спрощення доступу інвесторів тапозичальників на ринки фондових ресурсів; недопущення монопольних проявівдискримінації прав і свобод суб’єктів ринку цінних паперів;
• правоваурегульованість — створення розвиненої правової структури забезпеченнядіяльності фондового ринку, що чітко регламентує поведінку його суб’єктів;
• контрольованість —створення надійного механізму обліку й контролю, запобігання зловживань на РЦП;
• прозорість,відкритість — забезпечення надання інвесторам повної інформації про умовивипуску та обігу цінних паперів; контрольованість фінансово-господарськоїдіяльності емітентів;
• конкурентність — забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів,емітентів і ринкових посередників, створення умов для змагання за найвигіднішезалучення фінансових ресурсів і встановлення немонопольних цін на послугифінансових посередників за умови контролю й дотримання доброякісної конкуренціїучасниками фондового ринку;
• ефективність — максимальна реалізація потенційних можливостей фондового ринку щодо мобілізаціїта розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки[36,c. 135-136]. 1.3 Класифікаціяцінних паперів
Цінні папери — документи встановленої форми з відповідними  реквізитами, що посвідчуютьгрошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їхрозмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно зумовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цихдокументів, іншим особам.
Цінні папери запорядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні.
Емісійні цінні папери- цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одноговипуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов’язання (емітент).
До емісійних ціннихпаперів належать:
·         акції;
·         облігації підприємств;
·         облігації місцевих позик;
·         державні облігаціїУкраїни;
·         іпотечні сертифікати;
·         іпотечні облігації;
·         сертифікати фондівоперацій з нерухомістю (далі — сертифікати ФОН);
·         інвестиційні сертифікати;
·         казначейські зобов’язанняУкраїни.
Цінні папери, що неналежать згідно із Законом «Про цінні папери та фондовий ринок» до емісійнихцінних паперів, можуть бути визнані такими Державною комісією з цінних паперівта фондового ринку, якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групита/або види цінних паперів.
Цінні папери заформою існування поділяються на документарні та бездокументарні.
Емісійні цінні папериодного випуску можуть існувати лише в одній формі. Неемісійні цінні папериможуть існувати виключно в документарній формі.
Цінні папери заформою випуску можуть бути на пред’явника, іменні або ордерні.
Права, посвідченіцінним папером, належать:
·         пред’явникові цінногопаперу (цінний папір на пред’явника);
·         особі, зазначеній уцінному папері (іменний цінний папір);
·         особі, зазначеній уцінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїмрозпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу (ордерний цінний папір).
Цінні папери якоб’єкт цивільних прав мають вільний характер переходу від одного власника доіншого у порядку універсального правонаступництва і не обмежені в обігу. Вониможуть бути документарні та бездокументарні. Цінні папери виступають якекономічна і юридична категорії. Вони поділяються на два великих класи — основні і похідні.
Основні цінні папери- це цінні папери, в основі яких лежать майнові права на будь-який актив(зазвичай на товар, гроші, капітал, майно, різного роду ресурси та ін.).
Похідні цінні папери- це бездокументарні форми вираження майнового права (зобов’язання), якевиникає у зв’язку зі зміною ціни базового активу, тобто активу, який становитьоснову даного цінного папера.
Як базові активиможуть розглядатися товари (зерно, м’ясо, нафта, золото і т. ін.), основніцінні папери (акції й облігації). До похідних цінних паперів належать ф’ючерсніконтракти (товарні, валютні, відсоткові, індексні тощо) і опціони, які маютьвільний обіг.
Класифікація ціннихпаперів — це поділ їх на види за певними ознаками. Під видом цінних паперівслід розуміти сукупність, для якої всі суттєві ознаки є спільними, однаковими.Класифікація видів цінних паперів — це поділ видів цінних паперів на підвиди,які, у свою чергу, можуть поділятися на дрібніші підвиди. Наприклад, облігації- один із видів цінних паперів. Облігація може бути купонною і безкупонною.Безкупонна облігація може бути виграшною та дисконтною.
Цінні папери можнакласифікувати також за такими ознаками:
1) за емітентами(державні, приватні та змішані);
2) за ступенемзахисту (висококласні та низькокласні);
3) за обсягом наданихправ (з правом власності, з правом управління та з правом кредитування);
4) за територієюобігу (муніципальні, державні, іноземні);
5) за формоюотримання доходу (з постійним доходом та з точковим доходом);
6) за можливістюобміну (конвертовані та неконвертовані).
Найпоширенішимивважаються такі типи цінних паперів:
а) цінні папери, якізасвідчують участь в емітенті (акції, пайові свідоцтва, інвестиційнісертифікати), тобто власники яких співвласниками майна і коштів емітента;
б) цінні папери, якізасвідчують наявність боргових взаємовідносин між власниками цінного папера йемітентом, тобто боргові цінні папери (облігації, векселі, комерційні папери,ощадні сертифікати);
в) похідні цінніпапери, тобто документи, які засвідчують наявність у їхнього власника певнихспеціальних прав на цінні папери.
Залежно від метиїхнього випуску цінні папери поділяються на фондові та комерційні. Першіпризначено для формування капіталу (акції, облігації та ін.), другі — дляопосередкування товарних відносин (векселі, акредитиви та ін.). Таке групуваннянаближається до розмежування цінних паперів за сферою обігу (на фондовому; нагрошовому ринках). Як правило, фондові цінні папери безстрокові або діють понадрік, а комерційні переважно короткострокові. Усі комерційні цінні папери єборговими. Вони випускаються недержавними емітентами і без спеціальногозабезпечення (застави).
Отже, основнимивидами цінних паперів є:
• акція;
• облігація;
• вексель;
• чек;
• ощадна книжка напред’явника;
• депозитнийсертифікат;
• опціон;
• ф’ючерс;
• коносамент [41, c. 97-98].
Існує безлічкласифікацій цінних паперів за різними критеріями. Деякі з них вважаютьсязагальноприйнятими та традиційними, інші виглядають лише як окремі поглядиюристів або економістів щодо системи цінних паперів. З другої групикласифікацій досить цікава точка зору Р. Гільфердінга, у відповідності з якоювсі цінні папери у загальному сенсі містять у собі грошові суми. Виходячи зцього їх можна розділити на два основних види:
1.      Кредитніцінні папери, тобто ті, на яких зазначена та сума грошей, замість якої вонивидані.
2.      Цінні папери,які містять у собі не суму грошей, а прибуток від неї. Другий від, у своючергу, складається з цінних паперів, що:
а) приносятьдивіденди;
6)      маютьфіксований відсоток.
Критерієм наведеної класифікаціїє принцип повернення грошової суми, яка міститься у цінних паперах, і, якнаслідок, фіктивність капіталу, що у них відображається. Наведений критерійкласифікації має економічну природу.
Серед юридичнихкритеріїв класифікації цінних паперів найважливішим виступає спосіб зазначенняу них уповноважених осіб. Крім цього, цінні папери відрізняються за своїмзмістом та особою боржника. Розглядаючи можливі способи зазначення у ціннихпаперах уповноваженої особи, ми повертаємося до критерію традиційної юридичноїкласифікації цінних паперів, про який вже йшлося. Ця класифікація більшрозповсюджена за інші та прийнята як у доктрині, так і в законодавстві. Згідноз нею цінні папери поділяються на іменні, ордерні та на пред’явника.
Починаючи з 1993 рокуу правовій теорії почали з’являтися нові точки зору щодо питання, якерозглядається. Вивчивши позиції різних авторів, доцільно обрати класифікацію В.Білова, яка, на наш погляд, є досить цікавою. Вона займає з урахуванням якюридичних, так і економічних критеріїв проміжне положення серед уже відомихкласифікацій. Автор пропонує поділ цінних паперів на три групи: «інвестиційні»,«торгові» та «товаророзпоряджувальні». Він не ігнорує основної юридичноїкласифікації цінних паперів за способом легітимації особи, що їх тримає, алебере до уваги, крім того, їхні економічні характеристики.
При подібностіпозицій В. Білова та Р. Гільфердінга позиція останнього не викликає ніякихзаперечень ні за змістом, ні за термінологією. З позицією ж В. Білова, при всійсвоїй юридичній та економічній обґрунтованості, ми повністю погодитися неможемо. Насамперед це стосується розгляду одного із видів інвестиційних ціннихпаперів, який В. Білов, за аналогією з російським дореволюційним правом тапрактикою, називає спеціальним терміном — інскрипція. Під ним він розумієдержавні цінні папери, що посвідчують факт надання державі на позикоподібнихумовах грошової суми, і право особи, що тримає інскрипцію, вимагати позакінченню терміну позики повернення цієї суми, а також виплати одноразово абоперіодично майнового еквіваленту. З юридичної точки зору, зміст поняттяінскрипції відповідає поняттю державної облігації. Проте державні цінні паперине можна відносити до групи інвестиційних, оскільки вони не є ризикованимизавдяки високому ступеню гарантій з боку держави [43, c. 85-87].
Отже, виходячи зізмісту кожного з різновидів цінних паперів, вони, з урахуванням їхніх юридичнихособливостей, можуть бути розподілені на три групи.
Перша група —інвестиційні цінні папери — акції, облігації, ощадні (депозитні) сертифікати,які виглядають як сукупність майнових прав, що належать інвестору та мають прицьому високий ступінь ризику.
Друга група —комерційні цінні папери — векселі, чеки, коносаменти — документи технічногохарактеру, які необхідні для оформлення майнових правовідносин.
Третя група —державні цінні папери — державні облігації, казначейські зобов’язання, а такожприватизаційні цінні папери. Вони, як уже зазначалося, гарантуються державою.
Подібна класифікаціяобумовлюється і особливостями правового режиму різного роду цінних паперів, їхобігоздатності та місцем в системі економічних відносин України.
Крім вказаної класифікаціїРЦП поділяється на певні сегменти:
• за територіальноюознакою — світовий, регіональний, національний:
• за категоріямиемітентів — ринки цінних паперів підприємств, державних цінних паперів та ін.);
• за термінамивипуску — ринки безтермінових цінних паперів, термінових із встановленимтерміном обігу та без такого терміну та ін.);
• за видами(категоріями) цінних паперів — — ринки акцій, облігацій, векселів та ін.);
• за принципомповернення фінансових активів — ринки боргових зобов’язань та інструментіввласності.
Скасування в 70-хроках XX ст. обмежень на переміщення капіталу в розвинених країнах світузумовила виникнення міжнародного РЦП і відбило одну з основних тенденцій — глобалізацію світового господарства та процес інтеграції країн. Так, тільки з1980 по 1990 р. частка міжнародних операцій з цінними паперами у ВВП США зрослаз 9 до 93 %, Німеччини — з 8 до 58 %, Японії — з 7 до 119 %. Майже 40 %світового РЦП припадає на США, понад 20 % — на Японію.
Існують також цінніпапери „другого порядку», до яких відносять:
1. Право підписки наакції. Це переважне право на придбання акціонерами нового тиражу цінних паперівпропорційно наявній процентній частці їхніх акцій.
2. Опціон, щопредставляє собою цінний папір, що є результатом опціонного контракту, відповіднодо якого один з його учасників здобуває право чи покупки право продажу якоїськількості цінних паперів за визначеною ціною протягом певного часу. Власник опціонумає право здійснити операцію чи відмовитися від неї, заплативши за це премію.
3. Варрант — свідоцтво,яке видається разом з цінним папером, що дає право на додаткові пільги їївласнику після закінчення визначеного терміну[46, c. 78-80].
Ринок цінних паперів,як і будь-який інший ринок, характеризується наявністю попиту, пропозиції іїхньої рівноважної ціни. Попит формують так звані інвестори — організації ігромадяни, що мають вільні грошові заощадження і готові використовувати їх дляпокупки цінних паперів.
Пропозиціюзабезпечують акціонерні товариства, що випускають акції й інші цінні папери зметою залучити кошти для фінансування своїх програм, а також держава, щомобілізує кошти шляхом випуску в обіг облігацій державних позик і інших видівцінних паперів.
Випуску ціннихпаперів повинне передувати опублікування спеціального проспекту емісії, щомістить достовірну і повну інформацію про характер діяльності емітента, йогокерівництво, капітал, доходи, заборгованості й інші показники його фінансовогостану. У проспекті емісії вказується також якість цінних паперів, що випускаються,їхні види і скільки з випущених паперів емітент має намір продати. Продажздійснюється на первинному ринку, за участю дилерів, організацій-гарантів.Первинний ринок — це ринок перших і повторних емісій цінних паперів, на якомуздійснюється їхнє початкове розміщення серед інвесторів.
В останні роки йдепроцес інтернаціоналізації ринків цінних паперів, у тому числі і первинного.Інституціональні інвестори, прагнучи диверсифікувати свої вкладення, виявляютьзацікавленість до цінних паперів інших країн, їхня головна вимога — значнийпотенціал приросту вартості.
Однією знайважливіших є сегментація за ознаками класифікації витрат інвесторів, тобтоподіл суб’єктів купівлі цінних паперів. Тут виокремлюють такі групи інвесторів:
1) індивідуальніінвестори, представниками яких є індивідуальні вкладники;
2) інституційніінвестори, деякі фінансові інститути: банки, страхові компанії, пенсійні фонди,кредитні союзи, інвестиційні фонди та компанії.
Залежно від цілейдіяльності інвесторів можна поділити таким чином:
1) консервативні,мета — безпека вкладень;
2) помірно агресивні,мета — безпека плюс дохідність;
3) агресивні, мета —дохідність плюс зростання вкладень;
4) досвідчені, мета —дохідність плюс збільшення вкладень плюс ліквідність;
5) витончені, мета —максимальний дохід.
За психологічноюстійкістю інвесторів розрізняють як:
1) нестійкі —навіювані (схильні до паніки);
2) стійкі —навіювані;
3) стійкі —аналітичні [53, c. 44-45].
На міжнародному ринкуцінних паперів обертається велика кількість різноманітних видів цінних паперів.Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них деривативи.
Акція – цінний папірбез установленого строку обігу, що засвідчує участь її власника у капіталіакціонерної компанії. Власники акцій на правах співласності акціонерноїкомпанії, мають право на одержання частин прибутку компанії пропорційно своїйучасті (частики), а також на участь у розподілі майна при ліквідаціїакціонерної компанії.
Дохід, що одержуєакціонер на акції називається девідендом, розмір якого залежить від масиприбутку, виду і кількості акцій та інвестиційної політики акціонерноїкомпанії. Акціонери можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають правоспіввласника.
У міжнароднійпрактиці розширення контролю досягається шляхом “системи участі”. ТНК зарахунок позиченого капіталу на євроринку скуповують пакети акцій іншихкорпорацій, створюють систему договірних фірм, діяльність яких контролюють.Придбанням контрольних пакетів акцій інших корпорацій займаються холдинг –компанії, які мобілізують капітал шляхом випуску акцій. Отже, акціонерна формавласності дає можливість ТНК здійснювати контроль над корпораціями, капіталяких у кілька разів перевищує власний капітал контролюючої корпорації.
Облігація – цесвідоцтво про надання позики, яке дає право на одержання щорічного доходу увигляді фіксованого процента. Облігації бувають корпоративними і державними.
Корпоративніоблігації – це свідоцтво про надання їх власникам довгострокової позикикорпорації. Інакше це облігації, емітовані юридичними особами.
Випуск облігаціїбільш вигідний спосіб формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, томущо проценти за облігаціями сплачуються за прибутком корпорації до виплатиподатків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу, оскількивони не співвласники корпорації, а її кредитори. Корпоративні облігації більшепіддаються ризику, ніж державні облігації, проте доходи за ними значно вищі.
Корпоративніоблігації можуть бути конвертовані неконвертовані. Конвертовані облігації можнаобміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Процент наконвертовані облігації встановлюється нижчим, ніж на неконвертовані. Державніоблігації – це свідоцтво про надання їх власникам позики державі та місцевиморганам управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою покриттядержавних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Уряд країни гарантує викупдержавних облігацій, через те вони вважаються першокласними цінними паперами звисокими ринковим та кредитним рейтингами. У ряді країн для залучення коштів натривалий період використовуються казначейські ноти, бони, та інші облігації,які відрізняються одна від одної умовами випуску та терміном обігу.
Лише ліквідніфінансові інструменти є об’єктами біржової торгівлі, причому для запровадженнянових контрактів для них також проводиться своєрідна біржова експертиза. Длятаких цінних паперів як акції на фондових біржах проводиться процедуралістингу, включення їх до котирувального списку біржі. Ця процедура передбачаєвиконання компанією емітентом ряду вимог щодо вартості основних активів,прибутку, одержаного впродовж останніх років, розкриття інформації про їїдіяльність. Обов’язковою у цьому випадку є проведення аудиторської перевірки,причому аудитором, який співпрацює з біржею. Все це робиться для того, щоб набіржі котирувалися надійні масові фінансові інструменти [51, c. 69-70].
Похідні фінансовіінструменти: Деривативи – це фінансові інструменти, інвестиційна віддача якихзалежить від їх похідних інструментів, тобто їх ефективність залежить віддіяльності інших фінансових активів. Дериватив можна визначити як строковийконтракт між покупцем та продавцем. Існує багато різновидів деривативів:опціони, форвардні та ф’ючерсні контракти, свопи та пов’язані деривативи(варанти).
Розділ ІІПравовий режим окремих груп цінних паперів 2.1 Правовий режим пайових ціннихпаперів
У зв’язку зреформуванням цивільного законодавства України, адаптованого до умов ринковоїекономіки, перед сучасною цивілістичною наукою постав ряд актуальних питань,зокрема питання щодо пайових цінних паперів. Цивільний кодекс (далі — ЦК)України та Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 р.(далі — Закон про ЦПФР) відносять їх до цінних паперів. Більш детальногодослідження потребують поняття та ознаки пайових цінних паперів, їх види,обсяги прав, що ними посвідчуються, особливості їх розміщення та обігу тощо.
Тож насампередз’ясуємо значення поняття «правовий режим пайових цінних паперів» та визначимо йогозміст, тобто елементи, які ним охоплюються.
Відповідно до розділуНІ ЦК України пайові цінні папери віднесені до об’єктів цивільних прав. Томущодо них слушним буде вживати термін «правовий режим пайових цінних паперів». Зцих же міркувань перший і другий підходи до визначення суті поняття «правовийрежим» є неприйнятними, оскільки пайові цінні папери не мають ні встановленогопорядку існування суспільних відносин, ні особливого порядку правовогорегулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини, яківиникають з приводу об’єктів цивільних прав, а не самі ці об’єкти.
Найбільш вдалимвидається третій підхід до розуміння суті «правового режиму пайових ціннихпаперів», який полягає у визначенні сукупності правових можливостей учасниківцивільних відносин щодо пайових цінних паперів. Обсяг правових можливостей щодопайових цінних паперів обумовлюється вимогами до їх поняття та ознак, видів, атакож характеру і змісту прав, що ними посвідчуються. Таким чином, правовийрежим пайових цінних паперів не може бути повністю розкритий лише черезз’ясування нормативних вимог до правових можливостей, якими наділені учасникицивільних відносин щодо пайових цінних паперів. Поняття «правовий режим пайовихцінних паперів» охоплює не лише нормативні вимоги до правових можливостей щодоних, а й вимоги до поняття й ознак, видів цих цінних паперів, а також характеруі змісту прав, що ними посвідчуються [4, c.16-17].
Наведене вище даєпідстави розуміти правовий режим пайових цінних паперів як нормативно визначенівимоги до поняття та ознак, видів пайових цінних паперів, характеру і зміступрав, що ними посвідчуються, а також правових можливостей учасників цивільнихвідносин щодо них.
Також слід зауважити,що правовий режим пайових цінних паперів, як і будь-яке інше правове явище, маєпевні притаманні йому ознаки:
• нормативнезакріплення правового режиму пайових цінних паперів, тобто його встановлення вактах цивільного законодавства;
•        складнийхарактер правового режиму пайових цінних паперів, який включає в себе різніелементи;
•        цивільно-правовийзміст правового режиму пайових цінних паперів, який не охоплює публічно-правовіпитання;
•        вичерпністьцивільно-правових питань, пов’язаних із пайовими цінними паперами, яказумовлена тим, що правовий режим пайових цінних паперів містить усіцивільно-правові вимоги до них, прав, що ними посвідчені, а також їх розміщеннята обігу.
Правовий режимпайових цінних паперів характеризується, окрім ознак, також наявністю певнихелементів. До елементів правового режиму пайових цінних паперів належать:
•        поняття таознаки пайових цінних паперів;
•        види пайовихцінних паперів;
•        права,посвідчені пайовими цінними паперами;
•        порядокрозміщення та обігу пайових цінних паперів.
Пайові цінні паперияк об’єкт правового режиму включають поняття пайових цінних паперів та їхознаки. Вони належать до першого елементу правового режиму пайових ціннихпаперів.
Поняття пайовихцінних паперів на сьогодні закріплено у ЦК України і Законі про ЦПФР.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 195 ЦК України пайові цінні папери засвідчують участь у статутномукапіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом іодержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна приліквідації емітента. Таким чином, законодавець окреслює комплекс корпоративнихправ, які посвідчуються пайовими цінними паперами. У Законі про ЦПФР закріпленодещо інше визначення: це цінні папери, які посвідчують участь їх власника устатутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право научасть в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у виглядідивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітенту.
Отже, на сьогоднівідсутній єдиний законодавчий підхід у встановленні ознак пайових ціннихпаперів. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодексУкраїни (ч. 2 ст. 4 ЦК). Крім того, якщо суб’єкт права законодавчої ініціативиподав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносиниінакше, ніж ЦК, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесеннязмін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою Україниодночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України.Оскільки з прийняттям Закону про ЦПФР не було внесено змін до ЦК України, які бстосувалися поняття пайового цінного паперу, то слід керуватися нормами ЦК[15, c. 36-38].
Отже, вирізняють такіознаки пайових цінних паперів:
1)      засвідчуютьучасть у статутному капіталі юридичної особи;
2)      надають їхвласнику право на участь в управлінні емітентом;
3)      надають їхвласнику право на одержання частини прибутку (зокрема у вигляді дивідендів) тачастини майна при ліквідації емітента.
Наступним елементомправового режиму є види пайових цінних паперів. Закон про ЦПФР відносить до нихакції та інвестиційні сертифікати.
Акція — іменнийцінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), щостосуються акціонерного товариства (далі — AT), включаючи право на отриманнячастини прибутку AT у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна ATу разі його ліквідації, право на управління AT, а також немайнові права,передбачені ЦК України та законом, що регулює питання створення, діяльності таприпинення AT.
Емітентом акцій єтільки AT, причому воно може розміщувати лише іменні акції.
Інвестиційнийсертифікат — цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом,інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайовогоінвестиційного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку вінвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовомуінвестиційному фонді.
Емітентомінвестиційних сертифікатів виступає інвестиційний фонд, інвестиційна компаніяабо компанія з управління активами пайового інвестиційного фонду.
Проте віднесенняінвестиційних сертифікатів до зазначеної групи цінних паперів видаєтьсяспірним, оскільки на підставі аналізу Закону України «Про інститути спільногоінвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.можна зробити висновок про відмінності між акцією та інвестиційнимсертифікатом. Зокрема:
1)      акціязасвідчує участь у статутному капіталі юридичної особи (AT); інвестиційнийсертифікат посвідчує право власності інвестора на частку в пайовомуінвестиційному фонді, який не є юридичною особою (ст. 22);
2)      акція підтверджуєправо на участь в управлінні AT; інвестори пайового інвестиційного фонду, зазагальним правилом, не мають права втручатися в діяльність компанії зуправління активами, що випустила інвестиційні сертифікати (ст. 25);
3)      акції надаютьїх власникам право на одержання частини прибутку (дивіденду); дивіденди заінвестиційними сертифікатами відкритого та інтервального пайового фонду ненараховуються і не сплачуються (ст. 26).
Таким чином,інвестиційні сертифікати не мають усіх ознак пайових цінних паперів,перелічених у ЦК України.
Третій елементправового режиму пайових цінних паперів — це права, які посвідчені пайовимицінними паперами. їх прийнято поділяти на немайнові (особисті) та майнові.
Право участі утоваристві є особистим немайновим правом, яке не може окремо передаватися іншійособі (ч. 1 ст. 100 ЦК). Отже, у самому ЦК України визначається правова природаскладових корпоративних прав, тобто їх належність до немайнових чи майновихправ.
Право на участь вуправлінні є особистим, тісно пов’язаним з майновим. Воно не може бутивідчужене або передане іншій особі окремо від інших прав чи у відриві відпайового цінного паперу. Акціонери можуть здійснити право на управління лишечерез органи товариства, до складу яких вони входять, і лише в межах їх компетенції,визначеної законодавством та статутом. Це право може бути реалізоване в різнихформах.
До майнових прав, якіпосвідчуються пайовими цінними паперами, відносять: право на сумарну номінальнувартість акцій після повної сплати вартості акцій сертифікату, право на участьу розподілі прибутку AT (одержання дивідендів), право на отримання частинивартості майна AT у разі його ліквідації, переважне право всіх акціонерівпридбати додатково випущені акції у кількості, пропорційній їх частці устатутному капіталі, переважне право акціонерів на придбання акцій приватногорозміщення, що продаються іншими акціонерами товариства, право вимагати викупуAT акцій, які належать акціонеру, тощо.
Інвестиційнийсертифікат засвідчує право власності інвестора на активи пайовогоінвестиційного фонду, який не є юридичною особою. Відповідно до Закону України«Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційніфонди)» активи пайового інвестиційного фонду належать інвесторам на правіспільної часткової власності. Право власності є речовим правом. Таким чином,права, посвідчені акцією, та права з інвестиційного сертифікату мають різнуправову природу, що свідчить про спірність віднесення останніх до пайовихцінних паперів.
Останнім обов’язковимелементом правового режиму пайових цінних паперів є порядок розміщення та обігупайових цінних паперів [19, c. 8-9].
Безперечним позитивомЗакону про ЦПФР є розмежування понять «випуск», «емісія», «розміщення» та«обіг» цінних паперів:
•        випускцінних паперів — сукупність певного виду емісійних цінних паперів одногоемітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску іміжнародний ідентифікаційний номер, забезпечують їх власникам однакові праванезалежно від часу придбання і розміщення на фондовому ринку;
•        емісіяцінних паперів — установлена законодавством послідовність дій емітента щодовипуску та розміщення емісійних цінних паперів;
•        розміщенняцінних паперів — відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхомукладення цивільно-правового договору з першим власником;
•        обіг ціннихпаперів — вчинення правочинів, пов’язаних з переходом прав власності на цінніпапери і прав за цінними паперами, за винятком договорів, що укладаються підчас розміщення цінних паперів.
У цивілістичному аспектідо цього елементу правового режиму пайових цінних паперів належать лише їхрозміщення та обіг, включаючи спосіб передання прав за пайовими ціннимипаперами. Відповідно до ст. 197 ЦК України права, посвідчені акцією передаютьсяв порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії).
Таким чином, правовийрежим пайових цінних паперів — це нормативно визначені вимоги до поняття таознак, видів пайових цінних паперів, характеру і змісту прав, що нимипосвідчуються, а також правових можливостей учасників цивільних відносин щодоних[31, c. 59-60]. 2.2 Правовий режим боргових ціннихпаперів
Боргові цінні папери,за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти,інвестовані у його діяльність, але які не наділяють їхніх власників правомучасті в управлінні підприємством.
В західних країнахринок боргових зобов’язань, особливо державних, складає основну частинуфондового ринку. Боргові інструменти є головними складовими інвестиційнихпортфелів портфельних інвесторів, у той час, коли частка акцій, як ризиковихцінних паперів є незначною.
До боргових ціннихпаперів належать:
— облігації (державніта корпоративні);
— казначейськізобов’язання та векселі;
— депозитнісертифікати банків;
— векселі.
До окремих видівборгових цінних паперів підлягають віднесенню облігації підприємств, державніоблігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов’язання України,ощадні (депозитні) сертифікати, векселі. Вид цінних паперів визначаєтьсяпевними їх якісними правовими характеристиками, втіленими в їх ознаках, щодозволяють виділити окрему їх сукупність з усієї маси об’єктів цивільних прав,що розглядаються. Під видом боргових цінних паперів розуміють таку їхсукупність, для якої певні ознаки є загальними, однаковими і дозволяютьоб’єднати їх за певним класифікаційним критерієм.
Виходячи звідповідних класифікаційних критеріїв поділу боргових цінних паперів на види,на нашу думку, боргові цінні папери можуть бути класифіковані на види засуб’єктом. Врахування цього критерію дозволяє визначити такі види борговихцінних паперів:
•        борговіцінні папери юридичних осіб, до яких належать облігації підприємств, ощадні(депозитні) сертифікати, векселі;
•        борговіцінні папери АРК;
•        борговіцінні папери міських рад;
•        державніборгові цінні папери. До цієї групи належать державні облігації України,казначейські зобов’язання України, казначейські векселі, ощадні (депозитні)сертифікати НБУ;
•        борговіцінні папери фізичних осіб, єдиним видом яких є вексель.
Боргові цінні папериє одним із організаційно-правових способів опосередкування руху капіталу векономіці, від накопичення його у грошовій формі до перетворення у позичковийчи виробничий. Відповідно, сферу обігу власне цінних паперів можна розглядатияк один із сегментів більш широкого механізму, що включає всі«канали» такого перерозподілу.
Тому перед тим, якперейти до розгляду безпосередньо суті і особливостей функціонування фондовогоринку в економічній системі, слід приділити увагу співвідношенню таких категорій,як власне «фондовий ринок», «ринок цінних паперів»,«фінансовий ринок». Адже принциповим є те, що фондовий ринок не єабсолютно самостійним інститутом ринкової економіки, він включений у більшзагальну систему організації руху капіталу. З цього випливає щонайменше двааспекти розгляду фондового ринку:
·         як елемент системиперерозподілу суспільного капіталу у його грошовій формі сутність і функціїйого підпорядковані найбільш загальному системному призначенню;
·         фондовий ринок має певніспецифічні якості у межах системи кругообігу капіталу, що визначають йогоособливе місце у ній і взаємозв’язки з іншими секторами [25, c. 27-28].
Необхідність уфінансовому перерозподільному механізмі визначається певною автономністюзбережень і інвестування, тобто постачальник і споживач збережень, як правило,розірвані. У зв’язку з цим, виникає потреба у механізмі фінансовогопосередництва і перерозподілу.
Боргові цінні паперипідлягають класифікації залежно від способу легітимації управомоченої особи. Зацим критерієм цінні папери і в законодавстві (ч. 1 ст. 197 Цивільного кодексу(далі — ЦК) України), і в доктрині цивільного права визначаються якпред’явницькі, іменні й ордерні.
Практична цінністьтакої класифікації полягає в тому, що спосіб легітимації управомоченої особивизначає особливості передачі майнових прав, посвідчених борговим ціннимпапером. Слід зазначити, що такі види боргових цінних паперів, як облігації,ощадні сертифікати, казначейські зобов’язання, можуть бути як іменними, так іна пред’явника. Вексель може бути як іменним цінним папером, так і ордерним.
Боргові цінні папери( як і інші їх різновиди ) здатні до участі в цивільному обороті.Оборотоздатність боргових цінних паперів означає, що з їх передачею переходятьусі засвідчувані ними майнові права в сукупності. У залежності від видуборгових цінних паперів способи їх передачі можуть бути різними:
1) врученнясертифіката боргового цінного папері на пред`явника іншій особі;
2) у випадку передачіправ, засвідчених іменним борговим папером, використовуються правила,характерні для цесії;
3) здійсненняпередавально – облікового запису по рахунку у боргових цінних паперах припередачі посвідчених ними майнових прав;
4) вчинення наіменному або ордерному борговому цінному папері індосаменту і його вручення новомуправонабувачу.
Залежно від способувизначення правомочної особи проводиться класифікація цінних паперів напред`явника, іменні та ордерні, наділяючи кожну групу цінних паперів юридичнозначущими особливостями. Практичне значення такої класифікації виражається унаданні різного правового значення певному виду цінних паперів, а також увстановленні порядку передачі прав за цінним папером [9, c. 20-22].
Найбільш високоюоборотоздатністю характеризуються боргові цінні папери на пред`явника. Уцінному папері на пред`явника права за цінним папером належать особі, якапред`являє цінний папір. Права за такими цінними паперами передаються іншійособі шляхом вручення їй сертифікату цінного паперу. Зобов`язана за такимборговим цінним папером особа (емітент) повинна здійснити виконання такійособі, не вимагаючи нічого, крім пред`явлення документа – сертифіката.
Іменні цінні паперизасвідчують права, які належать “особі, названій у цінному папері”. Зобов`язанаособа (емітент) повинна виконати зобов`язання за цінним папером тільки такійособі. Згідно ст.1 Закону України “ Про національну депозитарну систему таособливості електронного обігу цінних паперів в Україні “ “документарною “формою цінного паперу є сертифікат цінного паперу, а “ бездокументарною “формою цінного паперу є здійснений зберігачем обліковий запис на рахунку уцінних паперах.
На відміну від ціннихпаперів на пред`явника процедура передачі прав за іменними цінними паперамиускладнена необхідністю дотримання певних формальностей, що суттєво знижує їх оборотоздатність.Права за іменним цінним папером передаються у порядку, встановленому длявідступлення права вимоги (цесії). Це означає, що для передачі прав за іменнимцінним папером, його новий власник та новий придбавач зобов`язані дотриматисянеобхідних вимог до форми такої уступки, крім того, про таку уступку має бутиповідомлено зобов`язану за цінним папером особу. На практиці це робиться черезпрямих учасників Національної депозитарної системи України.
На відміну відіменного цінного паперу, права за ордерним цінним папером можуть належати нетільки поіменованій у цінному папері особі, але й особі, призначенійрозпорядженням останньої. Індосамент, шляхом вчинення якого передаються праваза ордерним цінним папером, являє собою передавальний напис на самому цінномупапері (на обороті), який вчиняється індосантом на індосата, тобто на особу,якій (або за наказом якого) переходять права за ордерним цінним папером.
Слід зазначити, щотакі види боргових цінних паперів, як облігації, ощадні сертифікати, казначейськізобов`язання, можуть бути як іменними, так і на пред`явника. Вексель може бутияк іменним цінним папером, так і ордерним[42, c. 63-64].
Диференціаціяборгових цінних паперів може бути здійснена залежно від способу їх випуску.Розподіл боргових цінних паперів за цим критерієм на емісійні та неемісійні даєможливість, на думку О. Онуфрієнко, реалізувати ряд позитивних моментів управовому регулюванні відносин, що виникають у ході їх випуску в цивільнийоборот (емісії). Легальне визначення емісійних цінних паперів закріплене у ст. 3Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок». Однак це визначення неповновідображає основні ознаки боргових емісійних цінних паперів. їх можнасформулювати так: вони закріплюють сукупність майнових і немайнових прав, якіпідлягають посвідченню, уступці та безумовній реалізації з дотриманнямвстановлених законом форм та порядку; розміщуються випусками, під якимирозуміють сукупність цінних паперів одного емітента, що забезпечують однаковийобсяг прав володільцям і однакові умови емісії (первинного розміщення); маютьрівний обсяг і строк здійснення прав всередині одного випуску, незалежно відчасу набуття цінного папера; без згоди зобов’язаної особи (емітента) можутьвільно обертатися на вторинному ринку, тобто, починаючи з першого набувача цихцінних паперів, усі правоволодільці можуть укладати будь-які не забороненізаконодавством правочини щодо них, якщо тільки умовами самої емісії непередбачене інше. Ще однією суттєвою ознакою є те, що випуск в обіг емісійнихцінних паперів потребує відповідної державної реєстрації в уповноваженомуоргані, а випуск неемісійних паперів не потребує такої реєстрації. Також доособливостей емісійних цінних паперів відноситься той факт, що тільки їх можнавипускати у бездокументарній формі. Неемісійні боргові цінні паперивипускаються поштучно чи невеликими серіями і подібні між собою за формою таосновними реквізитами; вони закріплюють за їх володільцем індивідуальний обсягправ, що дозволяє віднести їх до певного виду. Виходячи з наведених ознак,боргові цінні папери можна класифікувати таким чином:
•        до емісійнихвідносяться облігації підприємств, облігації місцевих позик, державні облігаціїУкраїни, казначейські зобов’язання України;
•        донеемісійних — ощадні сертифікати, векселі.
Наведена класифікаціядозволяє розглянути боргові цінні папери за таким критерієм, як форма випуску.Частина 3 ст. 195 ЦК України та ч. З ст. З Закону України «Про цінні папери тафондовий ринок» встановлюють, що цінні папери можуть випускатись у документарнійта бездокументарній формі. Документарна форма боргових цінних паперівпередбачає легітимацію власника на підставі пред’явлення оформленого належнимчином сертифіката цінного папера, тобто випуск документарних боргових цінних паперівздійснюється на матеріальному носії. Бездокументарна форма цінних паперівпередбачає легітимацію власника на підставі здійсненого зберігачем обліковогозапису. Можливість випуску і обігу бездокументарних цінних паперів в Українівперше передбачена Указом Президента України «Про електронний обіг ціннихпаперів і національний депозитарій» від 25.05.1994 р. № 247. Правом фіксаціїбез-документарних цінних паперів наділяється особа, яка має спеціальну ліцензіюна здійснення такого виду діяльності [37,c. 19-20].
Віднесення того чи іншогоборгового цінного папера до зазначених категорій залежить від певних чинників(як об’єктивних, так і суб’єктивних). Серед таких чинників слід назвати:особливості емітента; особливості сфери, у якій працює емітент; особливостівиду цінного папера; кон’юнктуру світових ринків; особливості державногорегулювання ринку фінансових послуг; рейтинг держави на світовій арені тощо.
Таким чином, юридичнооборотоздатність боргових цінних паперів є наслідком двох обставин: технічноїможливості передачі фактичного володіння борговим цінним папером тавстановлення законодавцем певної процедури легітимації власника. Технічнаможливість передачі боргового цінного папера обумовлена або матеріальністю йогоносія, або системою правил обліку цінних паперів.
Враховуючи такийаспект інструментального призначення цінних паперів, як забезпеченняоборотоздатності посвідчених ними майнових прав, винятковим повинне бутизаконодавче віднесення окремих їх видів до об`єктів, обмежених у обороті абовилучених з нього. Обмеженість боргових цінних паперів у цивільному оборотінівелювала б їх інструментальне призначення – забезпечити транзитивністьпосвідчених ними майнових прав. Вилученими з цивільного обороту можуть бутитільки речі, право власності на які можуть набувати окремі суб`єкти. Разом зтим, окремий документарний борговий цінний папір може бути вилучений із ньогоза умови його невідповідності вимогам чинного цивільного законодавства Українищодо його форми або після виконання емітентом визначеного змістом розглядуванихправовідносин зобов`язання. Деякі з них можуть бути вилученими з цивільногообороту в разі їх підробки, необхідності їх анулювання і заміни на документиіншого випуску, у зв`язку з втратою здійсненності посвідчених ними майновихправ.
Ступіньоборотоздатності боргових цінних паперів визначається їх видом і способомлегітимації їх власника. Найбільш універсальну і спрощену оборотоздатністьмають боргові цінні папери на пред`явника, оскільки для передачі виражених уних майнових прав досить одного їх вручення новому набувачу. Необхідністьдотримання певних формальностей, враховуючи обов`язковість вказівки імені(найменування) управоможеної особи в ордерних та іменних боргових ціннихпаперах, ускладнює їх передачу, а відтак і їх оборотоздатність. Припиненняучасті боргових цінних паперів у цивільному обороті має індивідуальнийхарактер. Нормативно визначена оборотоздатність боргових цінних паперів, азавдяки їй і майнових прав, які становлять їх зміст, забезпечує вирішення низкипотреб цивільного обороту, що знаходить свій вияв у можливості випуску та обігуокремих їх видів [6, c. 88-89]. 2.3 Правовий режимпохідних цінних паперів
Похідні цінні папериє юридичним втіленням вимог економічного обороту, за допомогою якогодосягається спрощення обороту майнових прав. Сучасний стан правовогорегулювання випуску та обігу похідних цінних паперів в Україні характеризуєтьсяфрагментарністю та суперечливістю законодавства з питань похідних ціннихпаперів, використанням у правовому регулюванні діаметрально протилежнихконцепцій правової природи похідних. Визначення Цивільним кодексом України 2003р. похідних цінних паперів саме як групи цінних паперів має стати керівним длягалузевого законодавства.
Одною з ознак цінногопаперу, яка вперше однозначно закріплена у законодавстві України (однакповністю відповідає теорії права) є та, що цінний папір, як документ,передбачає можливість передачі прав, що закріплені цим документом, іншимособам. У зв’язку з цим не є цінними паперами ті документи, які до дня набраннячинності ЦК вважалися цінними паперами, однак не передбачали можливістьпередачі прав за цінним папером іншим особам. Мова не йде про відміну існуючихінструментів ринку. Ці інструменти продовжують залишатися законними об’єктамицивільних прав, якщо відповідають вимогам СТ.177 «Види об’єктів цивільних прав»та ст.178.
Спір щодо договірноїприроди деривативів спричинений їхнім «генетичним» походженням від договорів.Економічна конструкція похідних цінних паперів первісно об’єктивувалась задопомогою юридичної форми цивільно-правового договору. Згодом вона втратиладоговірний характер через напластування не властивих класичному договору ознак– особливого типу строковості й стандартизації його умов, спеціальних гарантійвиконання, знеособлення, особливої ролі організаційного елемента. При цьомуекономічну тезу про природу деривативів як цінних паперів слід переносити наґрунт юриспруденції із певними застереженнями щодо кожної конкретноїконструкції похідних фінансових інструментів.
Необхідно розмежовуватипоняття «фінансові інструменти», «цінні папери», «похідні фінансовіінструменти» та «похідні цінні папери». Поняття «фінансові інструменти» та«похідні фінансові інструменти» співвідносяться відповідно як ціле та частина;таке ж співвідношення між поняттями «цінні папери» та «похідні цінні папери».«Фінансові інструменти» та «цінні папери» є поняттями, що частково збігаютьсяза обсягом.
Критеріємкласифікації цінних паперів на групи є характер прав, пов’язаних з відповідноюгрупою цінних паперів (прав «з паперу»). Право «з похідного цінного паперу»полягає у праві придбання чи продажу базового активу протягом певного строку.Проте «похідним» цінний папір стає не тільки тому, що в ньому вираженезазначене право, а й через існування особливого механізму зв’язку похіднихцінних паперів з відповідним правом, який постає як сукупність юридичних форм,закріплюючих економічні характеристики похідних фінансових інструментів:наявність базового активу, строковість, певний тип організаційного оформленнявідносин з приводу деривативів.
Базовим активомпохідних цінних паперів можуть бути лише такі ресурси, які можуть виступатипредметом відплатних договорів про «придбання» (або набуття) майна(купівлі-продажу, поставки, міни), що виключає існування похідних цінних паперівз таким базовим активом, як ринкові характеристики майна чи показники рівняпевних видів економічної діяльності. Базовий актив похідних цінних паперівможна визначити як майно (речі та/або майнові права), з правом на придбання чипродаж якого протягом встановленого строку пов’язаний механізм їх випуску таобігу.
В Україні відсутнійспеціальний закон, якій встановив би особливості використання та регулюваннядеривативів або похідних цінних паперів. Чинні нормативні акти є недосконалими,містять термінологічні протиріччя.
Так, у Законі України„Про оподаткування прибутку підприємств” наведено визначення деривативу —це стандартний документ, що посвідчує право та/або зобов’язанняпридбати/продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а такожкошти на визначених ним умовах у майбутньому. До деривативів зазначеним Закономвіднесені: форвардні контракти, ф’ючерсні контракти, опціони. Відповідно доназваного Закону, деривативи розподіляються на:
–        фондовийдериватив (базовий актив — цінні папери);
–        валютнийдериватив (базовий актив — валютні цінності);
–        товарнийдериватив (базовий актив — біржовий товар, крім цінних паперів) [45, c. 80-82].
У Цивільному кодексіУкраїни та Законі України „Про державне регулювання ринку цінних паперів вУкраїні” використовується термін „похідні цінні папери” — це такіцінні папери, механізм випуску і обігу яких пов’язаний з правом на придбання чипродаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом) цінних паперів,інших фінансових та/або товарних ресурсів. При цьому не зазначається, які самецінні папери відносяться до похідних. Слід звернути увагу на те, що ЗаконУкраїни «Про цінні папери та фондовий ринок» не містить визначенняпохідних цінних паперів, не вказує на наявність такого виду цінних паперів у їхпереліку.
До „похідних ціннихпаперів” можна було б віднести стандартизовані похідні, які можутьвикористатися на організаційно-оформлених ринках та мають риси цінних паперів.При цьому наявність у визначенні деривативів, що пропонується у Законі України„Про оподаткування прибутку підприємств”, слів „стандартний контракт”та встановлення вимог до стандартної (типової) форми деривативів не є достатнімдо віднесення всіх перелічених у ньому деривативів до „похідних ціннихпаперів”.
У 1997 р. ДКЦПФРзатвердила „Правила випуску і обігу фондових деривативів”, де визначеннятерміну „фондовий дериватив” не відповідає визначенню, що міститься вЗаконі «Про оподаткування прибутку підприємств». Так, відповідно доПравил, „фондовий дериватив” — це документ, щодо якого ДКЦПФР зробилависновок про віднесення його до похідного цінного паперу як опціону чиф’ючерсу. Вказаним документом до видів похідних цінних паперів також віднесеноварант — різновид опціону на купівлю. Опціон, ф’ючерс та варантвикористовуються на організаційно-оформлених ринках як стандартизовані похідніфінансові інструменти, тому вони можуть розглядатися як „цінні папери”.Разом з тим, форвардний контракт, який у світовій практиці не є біржовимінструментом, справедливо не включено до переліку похідних цінних паперів.
Слід пам’ятати, щоф’ючерсні контракти — це стандартизовані біржові форвардні контракти, якізасвідчують зобов’язання сторін. Але, на відміну від форвардних контрактів, якіукладаються для забезпечення реального руху базового активу від продавця допокупця, по ф’ючерсних контрактах існує механізм дострокового погашеннязобов’язань (закриття позиції). Це приваблює багатьох учасників ринку, які немають на меті придбати (продати) базовий актив, або зовсім його не мають, алехочуть отримати спекулятивні доходи. Спекулянти — учасники ф’ючерсної гри, якістворюють умови для стабілізації ринку та збільшення його ліквідності. Задопомогою ф’ючерсних контрактів хеджери управляють ризиком та переносять йогона спекулянтів, останні за це отримують додаткові доходи.
Біржа (організаторторгівлі) створює умови для гарантування виконання зобов’язань за контрактом.Це забезпечується внесенням кожною із сторін ф’ючерсної торгівлі на спеціальнірахунки гарантованої суми, яка називається маржа.
Маржа буває:
Початкова маржа —кошти, які депонуються у момент відкриття позиції.
Підтримуюча маржа —це мінімальний рівень, до якого може знизитися залишок коштів на рахунку.
Варіаційна маржа —кошти, які депонуються наприкінці кожної торгової сесії для приведення у відповідністьз початковою маржею зобов’язань по ф’ючерсних контрактах, якщо депонована сумазменшується нижче рівня підтримки.
Розміри початкової іпідтримуючої маржі встановлюються організаторами торгівлі в правилах торгівліф’ючерсними контрактами.
Опціон, на відмінувід ф’ючерсного контракту, надає його покупцю право купити (опціон на купівлю — call) або продати ( опціон на продаж — put) базовий актив за встановленою ціноюабо протягом відповідного терміну (американський стиль) або на встановлену конкретнудату у майбутньому (європейський стиль). Продавець зобов’язаний виконати угоду,якщо покупець скористається своїм правом. Ціна базового активу, по якійвиконується угода, якщо покупець скористається своїм правом, має назву „цінавиконання опціону”.
Сума, яку сплачуєпокупець продавцю за придбане право — це премія опціону. Розмір премії залежитьвід наступних основних факторів:
–        поточноїціни базового активу, — різниці між поточною ціною базового активу і ціноювиконання,
–        часу, щозалишився до дати виконання,
–        поточногорівня без ризикових процентних ставок,
–        індивідуальноїоцінки учасниками ринку майбутньої динаміки цін на базові активи,
–        від стилю івиду опціону [52, c.126-127]. 2.4 Правовий режим інших групцінних паперів
Перехід економікиУкраїни до ринкових відносин передбачає створення сприятливих умов для розвиткуконкуренції, підприємництва і бізнесу. Складовоюцього процесу є розвиток системи фінансових ринків, зокрема ринку ціннихпаперів. Цінні папери дають змогу одержати гроші на довгостроковий період(кредитні цінні папери) або в безстрокове користування (акції). Завдання ринкуцінних паперів полягає у забезпеченні більш повного і швидкого переливаннязаощаджень від фізичних і юридичних осіб до емітентів за ціною, що влаштовуєобидві сторони.
Відносини, які виникають прицьому процесі, мають бути законодавчо врегульовані. Це необхідно для захисту якправ інвесторів, так і інтересів емітентів і підтверджує необхідність існуванняінституту цінних паперів.
Стаття 4 Закону «Про цінніпапери та фондовий ринок» передбачає поділ акцій на класи або види. Юридичнасуть класу (виду, серії) полягає в тому, що акції одного класу дають їхвласникам однакове за обсягом право майнової участі у товаристві.
За ознакою класу законвизначає, по-перше, привілейовані і прості акції. По-друге, залежно відпередбачених статутами обмежень прав відчуження (трансферт), розрізняють такожіменні акції та акції на пред’явника (пред’явницькі).
Простими іменними законвизначає акції з рівними правами участі акціонерів, імена яких входять дообов’язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є, як правило,громадяни.
Режим іменних акцій має наувазі спеціальні правила їх відчуження. Власники іменних акцій, в принципі,вільно розпоряджаються ними (продають, передають, відчужують іншим способом),але з дотриманням цих правил.
Обіг іменних акцій фіксуєтьсяабо товариством (емітентом), яке зобов’язане вести реєстр власників іменнихцінних паперів, або реєстратором (юридичною особою — суб’єктом підприємницькоїдіяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстріввласників іменних цінних паперів), якому емітент доручає ведення реєстру шляхомукладення відповідного договору (п. 1 ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарнусистему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні») [44, c.126-127].
Поступово в Україніформуються умови для повноцінного функціонування ринку іпотечних інструментів(тобто механізму іпотечного кредитування) – іпотечних цінних паперів. Основнезавдання, яке покликані виконувати іпотечні цінні папери, – рефінансуваннядовгострокових іпотечних кредитів. Цей інструмент не тільки сприяє залученнюресурсів для кредитування, а й забезпечує взаємодію суб’єктів іпотечногокредитування, а саме кредиторів, позичальників, фінансових посередників таінвесторів, тобто формує цілісність системи іпотечного кредитування.
В Україні іпотечніцінні папери з’явилися після прийняття і введення в дію низки законодавчихактів, зокрема Законів України «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування,операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» та «Профінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла таопераціях з нерухомістю». А саме Закон України «Про іпотеку» передбачив новийвид цінних паперів – заставні та обумовив їх обіг, форму та зміст. Згідно зіст. 20 цього Закону, «заставна – це борговий цінний папір, який засвідчуєбезумовне право власника на отримання від боржника виконання за основнимзобов’язанням, за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, а в разіневиконання основного зобов’язання – право звернути стягнення на предметіпотеки». Заставна, як зазначає Д. Журавльов, являє собою «глобально новийінститут і новий вид цінних паперів» і «може впливати на ринок цінних паперів інадати йому нових обертів», створюючи реальні можливості іпотекодержателю(власнику заставної) рефінансування власної діяльності [3, c. 98–99].
Цікавим є питаннящодо віднесення заставної до того чи іншого виду цінних паперів. Вартонаголосити на тому, що згідно із Законом України «Про іпотеку» заставні не єіпотечними цінними паперами: вони визначені як окремий вид цінних паперів, хочі забезпечених іпотекою. Відповідно до ст. 20 цього Закону заставна – цеборговий цінний папір. І тут ми бачимо чітку невідповідність цієї норми нормамзагального Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», оскільки у ст.3 «Цінні папери та їх класифікація» заставна віднесена до групи іпотечнихцінних паперів, а серед групи боргових цінних паперів вона не фігурує. Такусуперечність між цими нормами необхідно усунути шляхом внесення змін до ч. 1ст. 20 Закону України «Про іпотеку», виклавши її у такій редакції: «Заставна –це іпотечний цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника наотримання від боржника виконання за основним зобов’язанням, за умови, що вонопідлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основногозобов’язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки».
У ст. 1 ЗаконуУкраїни «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргомта іпотечні сертифікати» дано визначення іпотечного сертифікату: «Іпотечнийсертифікат – це іпотечний цінний папір, забезпечений іпотечними активами абоіпотеками». У ст. 15 цього ж Закону передбачено два види іпотечнихсертифікатів: сертифікати з фіксованою дохідністю і сертифікати участі.Відповідно до ст. 23 цього Закону сертифікати з фіксованою дохідністю – цесертифікати, які забезпечені іпотечними активами та посвідчують такі прававласників: а) право на отримання номінальної вартості у передбачені умовамивипуску сертифікатів терміни; б) право на отримання процентів за сертифікатамина умовах інформації про випуск сертифікатів; в) право на задоволення вимог – уразі невиконання емітентом прийнятих на себе зобов’язань – з вартості іпотечнихактивів, що є забезпеченням випуску сертифікатів з фіксованою дохідністю,переважно перед іншими кредиторами емітента.
Відповідно до ст. 24цього Закону сертифікат участі є іменним цінним папером. Сертифікати участі –це сертифікати, які відповідно до цього Закону забезпечені іпотеками тапосвідчують частку його власника у платежах за іпотечними активами. Власниксертифікатів участі має: право на отримання частки у платежах за іпотечнимиактивами відповідно до договору про придбання сертифікатів; право назадоволення вимог – у разі невиконання емітентом взятих на себе зобов’язань – звартості іпотечних активів, які знаходяться у довірчій власності управителя.
Виконання зобов’язаньза одним випуском сертифікатів участі можуть забезпечувати один або декількаконсолідованих іпотечних боргів [38, c. 42-43].
Отже, емітентомзвичайних іпотечний облігацій є іпотечний кредитор, що несе відповідальність завиконання зобов’язань за такими іпотечними облігаціями іпотечним покриттям тавсім іншим майном, на яке відповідно до законодавства може бути зверненостягнення. А емітентом структурованих іпотечних облігацій є спеціалізованаіпотечна установа, яка несе відповідальність за виконання зобов’язань за такимиіпотечними облігаціями лише іпотечним покриттям. Необхідно розшифрувати цівизначення. У цьому Законі під іпотечним кредитором (ст. 1) розумієтьсяфінансова установа, крім спеціалізованої іпотечної установи, яка відповідно дозаконодавства має право надавати кредити (позики), виконання зобов’язаньборжників за якими забезпечене іпотекою, та/або яка набула право вимоги зазабезпеченими іпотекою кредитами (позиками) від інших осіб. Відповідно до ст.18 цього Закону, спеціалізована іпотечна установа – це фінансова установа, винятковимвидом діяльності якої є рефінансування іпотечних активів (їх продажу увипадках, передбачених цим законом і проспектом емісії) та випускструктурованих іпотечних облігацій у порядку, встановленому цим Законом.Особливостями виконання зобов’язань за звичайними іпотечними облігаціями є те,що відповідно до ст. 16 Закону емітент виконує грошові зобов’язання зазвичайними іпотечними облігаціями за рахунок доходів від іпотечного покриття таза рахунок іншого свого майна. Право емітента використовувати доходи відіпотечного покриття та кошти, отримані від розміщення звичайних іпотечнихоблігацій, на будь-які цілі і на власний розсуд не обмежується за умови, щоемітент продовжує належним чином виконувати зобов’язання за звичайнимиіпотечними облігаціями.
Науковці вказують нанедосконалість правового регулювання іпотечних облігацій, адже законодавецьоминув увагою питання набуття самих іпотечних активів. У випадку з випускомзвичайних іпотечних облігацій проблем нема, оскільки банк може віднести доіпотечних активів і видані ним іпотечні кредити. А от при випускуструктурованих іпотечних облігацій єдиним способом набуття активів є укладаннядоговорів уступки права вимоги [5].
В результаті аналізуправового регулювання чотирьох видів іпотечних цінних паперів (іпотечнихоблігацій, іпотечних сертифікатів, заставних та сертифікатів ФОН), виявленонеузгодженості норм загального та спеціальних законів. У зв’язку з цимнеобхідно привести до спільного знаменника віднесення заставної та сертифікатівФОН саме до іпотечних, а не до інших груп цінних паперів, шляхом внесеннявідповідних змін до згаданих законодавчих актів. Стан чинного законодавства участині регулювання механізму іпотечного кредитування свідчить про те, що насьогодні основну правову базу для його функціонування вже створено. Але їївикористання на практиці безумовно ще виявить багато недоліків, які у процесіпрактичного застосування законодавства будуть усуватися. Таким чином, поступовобуде вибудовуватися ефективний механізм іпотечного кредитування в Україні.
Розділ ІІІ.Правові проблеми співвідношення державного регулювання іринкової саморегуляції ринку цінних паперів в Україні 3.1 Правові аспекти державногорегулювання ринку цінних паперів
Ринок цінних паперівє важливою складовою соціально орієнтованої ринкової економіки. Водночасрозвиток фондового ринку стримується внаслідок: низької конкурентоспроможностіукраїнських цінних паперів у порівнянні з іноземними; відставання законодавчоїбази від потреб суб’єктів господарювання; недостатнього рівня прозоростіінформації про діяльність учасників фондового ринку, що викликає недовірунаселення і акціонерів; відсутності мотивації до операцій на ринку ціннихпаперів; масового інвестування приватними інвесторами у тверду валюту, а не вкорпоративні цінні папери тощо. Для забезпечення стабільного розвитку економікий досягнення Україною конкурентоспроможності на світовому ринку виникає потребав удосконаленні механізмів організаційно-правового регулювання діяльностіучасників фондового ринку на державному рівні.
У всіх країнахрегулювання діяльності фондового ринку здійснюється трьома гілками влади:
— законодавчою;
— виконавчою;
— судовою.
Водночас у більшостікраїн існує спеціальний виконавчий орган, який контролює дотриманнязаконодавства щодо фондового ринку його учасниками.
В Україні — цеДержавна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Основними завданнямиКомісії є:
·         формування та забезпеченняреалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринкуцінних паперів в Україні, сприяння адаптації українського ринку цінних паперівдо міжнародних стандартів;
·         координація діяльностіцентральних органів державної виконавчої влади з питань функціонування вУкраїні ринку цінних паперів;
·         забезпечення державногоконтролю за додержанням законодавства України з питань функціонування фондовогоринку;
·         організаційне забезпеченнязапровадження системи заходів щодо захисту інтересів суб’єктів фондового ринку,упорядкування діяльності емітентів, торговців цінними паперами та іншихфінансових посередників;
·         підготовка пропозицій щодозапобігання монополізації фондового ринку, створення умов для розвиткудобросовісної конкуренції між учасниками фондового ринку та здійснення контролюза їх реалізацією;
·         узагальнення практикизастосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів вУкраїні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення;
·         узагальнення та поширеннядосвіду іноземних держав щодо формування та розвитку добросовісної конкуренціїна ринку цінних паперів» [8].
Важелями непрямоговтручання держави у фондовий ринок є:
·         податкова політика, щовпливає на ділову активність, а відтак на потребу у фінансових ресурсах;
·         регулювання грошової масий обсягів кредитів впливом на ставку позикового відсотка;
·         зовнішньоекономічнаполітика — регулювання операцій з іноземними валютами, експортно-імпортнихоперацій тощо;
·         гарантії держави попозиках приватного сектора;
·         вихід держави на ринокпозикових капіталів, що створює пряму конкуренцію між державою тапідприємствами-емітентами.
Інакше кажучи, порядіз загальним напрямом лібералізації економіки України набирає силу тенденція добільшої деталізації нормативної та понятійної бази в сфері державногорегулювання ринку цінних паперів, а також збільшення ролі державного впливу назазначену сферу.
Правове регулюванняринку цінних паперів має на меті впорядкування всіх видів діяльності нафондовому ринку з метою узгодження інтересів усіх його суб’єктів. Правоверегулювання поділяється на державне регулювання і саморегулювання. Воно єсистемою, що включає в себе:
•        органи, щорегулюють ринок;
•        законодавчіта підзаконні акти;
•        етикуфондового ринку;
•        традиції тазвичаї.
Залежно відспіввідношення елементів системи існують національні моделі правовогорегулювання ринку цінних паперів. Полярними з них є моделі, що засновані:
— на детальнихправилах і процедурах, які визначені державою (США);
— наявності, крімправил і процедур, значного впливу традицій, рекомендацій тощо(Великобританія).
Концепцієюфункціонування та розвитку фондового ринку України передбачено, що національнасистема правового регулювання ринку має виконувати такі функції:
— визначення ключовихнапрямів фондового ринку та ролі учасників цього ринку;
 — створення дляучасників ринку сприятливого законодавчого та регулюючого оточення;
 — створення перешкодта встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізаціїринку, його руйнування, недобросовісної конкуренції та омани інвесторів,маніпулювання цінами та шахрайства з фінансовими ресурсами, в тому числі подовірчих операціях» [33, c. 52-54].
Ступінь впливудержави та її роль у впорядкуванні та контролі за діяльністю на ринку ціннихпаперів не завжди є однаковою. На сучасному етапі актуалізується питанняпризначення державного регулювання, основних меж його впливу та співвідношеннядержавного регулювання з державним управлінням цією діяльністю.
Науковимидослідженнями в даному напрямі займаються фахівці як у галузі економіки, так іправа — В. Авер’янов, І. Андрущенко, Ю. Битяк, О. Мозговий та ін.
Необхідністьконкретизації та додаткового уточнення зазначеного питання викликана яктеоретичними, так і практичними проблемами, оскільки діяльність щодо належноїорганізації державного регулювання ускладнюють випадки неефективного розподілу,дублювання повноважень органів державного управління на ринку цінних паперів.Як наслідок, неоднозначність прийнятих рішень гальмує процеси розвитку ринкуцінних паперів. Незважаючи на наявність нормативних актів, що регламентуютьздійснення державного регулювання та контролю на ринку цінних паперів і надаютьзначний обсяг повноважень державним органам, про ефективність правовогорегулювання та організації державного регулювання на ринку цінних паперівговорити поки що передчасно.
Зазначимо, що межідержавного управління, його мета та зміст, перебувають у повній залежності віддомінуючих економічних та соціальних відносин. Піддавши аналізу стан їхрозвитку, можна дійти висновку щодо появи та розвитку процесів, які свідчатьпро зменшення функцій державного управління деякими сферами життя суспільства.На цьому підґрунті проявляються тенденції до становлення системи державногорегулювання, коли безпосереднє втручання апарату управління в діяльністьоб’єктів зменшується, а управлінський вплив пов’язується із самостійністю тихчи інших структур. Це ніскільки не принижує ролі виконавчої влади в державномууправлінні, тим більше, що «між державним управлінням та державним регулюваннямпринципова відмінність відсутня, оскільки мета їх одна. Управляючи, органивиконавчої влади здійснюють регулювання, а регулюючи — управління. Відмінністьполягає у ступені впливу керуючого на керованого та рівні підлеглості абовідсутності підлеглості».
Термін «державнерегулювання» почали широко вживати, починаючи з середини 90-х років XX ст. унаукових дослідженнях, присвячених втручанню держави в ринкову економіку. Тимсамим акцентувалась увага на особливості цього явища в ринковій економіці тавідмінність його від існуючого в радянському суспільстві державного управлінняекономікою. Згодом цей термін знайшов своє відображення і в нормативно-правовихактах, зокрема законах. Разом із тим, незважаючи на те, що багатонормативно-правових актів у своїй назві мають словосполучення «державнерегулювання», визначення ж самого поняття в них відсутнє.
Найбільшу увагувизначенню природи державного регулювання присвятили фахівці, що досліджуютьпитання державного впливу на економічні процеси, зокрема підприємницькогосектору. Так, наприклад Т. Кравцова розглядає державне регулювання як окремугалузь державного управління, яка являє собою цілеспрямовану організуючудіяльність органів державної влади, що реалізується за допомогою специфічних,притаманних лише їй, правових форм і методів, які держава може застосовувати лишеу сфері підприємництва. В свою чергу, А. Ластовецький визначає державнерегулювання підприємницькою діяльністю як діяльність органів держави, щоспрямована на реалізацію державної економічної політики.
У теоріїадміністративного права питання співвідношення регулювання, управління такерівництва найчастіше здійснюється через розуміння останніх як відповіднихзагальних методів державного управління. Так, наприклад Т. Коломоєць формулюєрегулювання як визначення загальної політики й принципів її реалізації черезрізні напрями, а керівництво — як практичне проведення в життя загальноїполітики й принципів відповідно галузі управління, контроль й розробку напрямівдіяльності підконтрольних суб’єктів. На відміну від регулювання та керівництва,управління як метод, знаходить свій прояв у прямому систематичному впливісуб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру [23, c. 39-40].
Аналіз вживаннявизначення «державне регулювання» у зарубіжній та вітчизняній науковійлітературі засвідчує, що вченими висловлюється широке розмаїття думок щодорозуміння суті даного явища. При цьому інколи висловлюються не тількинадзвичайно загальні, нечіткі формулювання, а й такі, що виключають однеодного. Так, англійські вчені Р. Болдуін, К. Скотт та К. Худ пропонуютьвиокремлювати три дефініції визначення «регулювання»: 1) як висуненняобов’язкових правил, що провадяться в життя державними органами; 2) всюдіяльність державних органів з управління економікою. Таким чином, у даномувипадку мета регулювання полягає виключно в управлінні економікою, а суб’єктомцього регулювання є лише державні органи; 3) всі механізми умисного інеумисного соціального контролю. Тобто регулювання виникає в результатівзаємодії соціальних норм і цінностей з усвідомлено схвалюваними політичнимирішеннями.
Таким чином,узагальнення поглядів, що сформувалися в науці, щодо співвідношення державногоуправління та державного регулювання, дозволили запропонувати наступнукласифікацію основних концепцій: 1) державне регулювання є більш широкимпоняттям, ніж державне управління; 2) державне регулювання є різновидомдержавного управління; 3) державне регулювання виступає функцією державногоуправління; 4) державне регулювання та державне управління розглядаються яктотожні за своїм значенням та сутністю, але відрізняються лише ступенем впливуна керовані суб’єкти; 5) можливий розгляд державного регулювання під різнимикутами зору, наприклад як функція державного управління і як метод тощо.
Становлення ринкуцінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктури вимагаютьодночасного становлення та вдосконалення системи регулювання та контролю запроцесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значна складність,різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількості професійнихта непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, щоукладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо ціннихпаперів та цілий ряд інших факторів створюють потенційні умови для зловживань,які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру доринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.
Ринок цінних паперівповинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цьогоможна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів утісній взаємодії з її представниками[34, c.119-120].
Основні функції щодорегулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок єнастільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред’являєнастільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, щотільки зусилля держави «згори» можуть надати йому цивілізованої табезпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку ціннихпаперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурнихзмін у галузях господарства.
Функції регулювання іконтролю за ринком цінних паперів здійснюються державою шляхом формуванняспеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способіврегулювання, пов’язаних з контролем за розкриттям обшир-них масивів інформації;видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацієюреєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку;необхідністю постійної адаптації законодавства та незаконних норм в індустріїцінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широкихверств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а такожцілим рядом інших обставин.
Світовий досвід недає однозначної моделі організації системи регулювання і контролю на ринкуцінних паперів. Різноманітність підходів у цій сфері визначається, головнимчином, ступенем розвитку ринку цінних паперів; особливостями законодавства, якев різних країнах відрізняється за рівнем жорсткості; соціальною та правовоюкультурою суспільства; рівнем організації професійних об’єднань учасниківфондового ринку, здатних взяти на себе значну частину роботи з регулюваннядіяльності на ньому, тощо.
Відповідно довказаних факторів розрізняються і форми, прийоми та методи діяльності зрегулювання і контролю за виконанням законодавства та правил цивілізованоїповедінки на фондовому ринку, а також відповідальності за їх порушення.
Можна виділити двіосновні моделі регулювання державою ринку цінних паперів.
Перша модель —регулювання фондового ринку зосереджується переважно в державних органах, ілише невелика частина повноважень щодо нагляду, контролю, встановленняобов’язкових правил поведінки передається державою самоврядним організаціямпрофесійних учасників ринку. Такий підхід, наприклад, застосовується у Франції.
Друга модель —максимально можливий обсяг повноважень передається самоврядним організаціямизначне місце в контролі займають не жорсткі нормативні приписи, а переговорнийпроцес, індивідуальні узгодження з професійними учасниками ринку, і при цьомудержава зберігає за собою основні контрольні функції, можливості в будь-якиймомент втрутитись у процес саморегулювання. Яскравий приклад такої моделі —ринок цінних паперів Великобританії.
У реальній практицірозвинутих зарубіжних країн ступінь централізації та жорсткість державногорегулювання ринку цінних паперів коливається між цими двома крайніми моделями.
З числа більш ніж 30країн з розвинутими ринками цінних паперів понад 50 відсотків мають самостійнівідомства (комісії з цінних паперів — модель США), приблизно у 15 відсоткахкраїн за фондовий ринок відповідає Міністерство фінансів. У деяких країнах збанківською моделлю ринку цінних паперів (наприклад, Німеччина, Австрія,Бельгія)основну відповідальність за останній несе Центральний банк та органбанківського нагляду (він відокремлений від Центрального банку). Унікальною вцьому відношенні є Швейцарія, де немає єдиного державного органу, щоцентралізував би регулювання фондового ринку (ці функції розподілені порегіонах) .
Таким чином,проведений аналіз дає підстави зробити такі висновки:
·         по-перше, структурадержавних органів, що регулюють фондовий ринок, залежить від моделі ринку,прийнятої в тій чи іншій країні (банківський, небанківський), ступеняцентралізації управління в країні та автономії регіонів (у країнах зфедеративним устроєм частина повноважень держави на ринку цінних паперівпередана територіям, наприклад, у США — штатам, у Німеччині — землям);
·         по-друге, загальною тенденцієює створення самостійних відомств — комісій з цінних паперів[30, c. 77-79].
Державне регулюванняРЦП покладене на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку. Державнакомісія та її територіальні відділення здійснюють контроль за випускомта обігом цінних паперів, за винятком приватизаційних. Контроль за обігомприватизаційних паперів здійснює Фонд держмайна України. Інші державні органиконтролюють діяльність учасників РЦП у межах своїх повноважень, визначенихчинним законодавством.
Основними завданнямиДержавної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:
— формування тазабезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку тафункціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприянняадаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
— координаціядіяльності державних органів з питань функціонування в Україні РЦП та їхпохідних;
— здійсненнядержавного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їхпохідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
— захист правінвесторів застосуванням заходів щодо запобігання і припинення порушеньзаконодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушеннязаконодавства у межах своїх повноважень;
— сприяння розвиткуРЦП;
— узагальненняпрактики застосування законодавства України з питань випуску та обігу ціннихпаперів в Україні, розробка пропозицій щодо вдосконалення його.
Державна комісія зцінних паперів та фондового ринку відповідно до покладених на неї завдань:
— встановлює вимогищодо випуску (емісії) й обігу цінних паперів та їх похідних, інформації провипуск та розміщення цінних паперів, у тому числі іноземних емітентів (зурахуванням вимог валютного законодавства України), які здійснюють випуск ірозміщення цінних паперів на території України, а також встановлює порядокреєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів;
— встановлює запогодженням з НБУ додаткові вимоги щодо випуску цінних паперів комерційнимибанками;
— встановлюєстандарти випуску (емісії) цінних паперів, інформації про випуск ціннихпаперів, що пропонуються для відкритого продажу, в тому числі іноземнихемітентів, які здійснюють випуск цінних паперів на території України, тапорядок реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск ціннихпаперів;
— видає дозволи наобіг цінних паперів українських емітентів за межами України;
— здійснює реєстраціювипусків цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, у тому числіцінних паперів іноземних емітентів, що є в обігу на території України;
— встановлює вимогищодо допуску цінних паперів іноземних емітентів та обігу їх на територіїУкраїни;
— реєструє правилафункціонування організаційно оформленого РЦП;
— встановлює вимогита умови відкритого продажу (розміщення) цінних паперів на території України;
— встановлює порядокта видає дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, надепозитарну, реєстраційну, розрахунково-клірингову діяльність з ціннимипаперами та інші передбачені законодавством спеціальні дозволи (ліцензії) наздійснення окремих видів професійної діяльності на РЦП, а також анулює цідозволи (ліцензії) у разі порушення вимог законодавства про цінні папери;
— встановлює порядокскладання звітності учасників РЦП відповідно до чинного законодавства України;
— визначає запогодженням з НБУ особливості отримання комерційними банками дозволу надепозитарну та розрахунково-клірингову діяльність;
— визначає запогодженням з Міністерством фінансів України, а щодо діяльності банків на ринкуцінних паперів — також з НБУ особливості ведення обліку операцій з ціннимипаперами;
— встановлює порядокі здійснює державну реєстрацію фондових бірж та позабіржовихторговельно-інформаційних систем, призначає державних представників на фондовихбіржах, у депозитаріях та торговельно-інформаційних системах;
— встановлює порядокі реєструє саморегулівні організації, що створюються особами, які здійснюютьпрофесійну діяльність на ринку цінних паперів;
— встановлює вимогита стандарти щодо обов’язкового розкриття інформації емітентами та особами, якіздійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, забезпечує створенняінформаційної бази даних про ринок цінних паперів відповідно до чинногозаконодавства;
— бере участь урозробці та вносить на розгляд у встановленому порядку проекти актівзаконодавства, що регулюють питання розвитку фондового ринку України, атакож бере участь у підготовці відповідних проектів міжнародних договорівУкраїни, співпрацює з державними органами і неурядовими організаціями іноземнихдержав, міжнародними організаціями з питань, віднесених до їх компетенції;
— координує роботу зпідготовки фахівців з питань фондового ринку, встановлює кваліфікаційні вимогищодо осіб, які здійснюють професійну діяльність з цінними паперами, тапровадить сертифікацію фахівців;
— розробляє йорганізовує виконання заходів, спрямованих на запобігання порушеннямзаконодавства України про цінні папери;
— організовуєпроведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку в Україні;
— інформуєгромадськість про свою діяльність та стан розвитку ринку цінних паперів;
— встановлює порядокздійснення професійної діяльності на РЦП іноземними юридичними особами тапідприємствами з іноземними інвестиціями;
— видає дозволи,визначає стандарти і правила діяльності, реєструє випуск та інформацію провипуск інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та інвестиційнихкомпаній;
— роз’яснює порядокзастосування чинного законодавства про цінні папери [3, c. 47-48].
Комісія під часвиконання покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними органамивиконавчої влади, відповідними органами Автономної Республіки Крим, місцевимиорганами виконавчої влади і відповідними органами самоврядування.
Чинним законодавствомтакож регулюються питання випуску й обігу цінних паперів, відповідальністьюридичних і фізичних осіб за правопорушення на РЦП. Однак функціонування ринкуцінних паперів в Україні залежить не лише від створення правової бази й органівконтролю за діяльністю його, а й від інших факторів: рівня інфляції, фінансовоїстабільності, процесу приватизації, стану виробництва та дефіциту державногобюджету, що значною мірою гальмує розвиток повноцінного РЦП.
Український ринокцінних паперів, незважаючи на його незначні обсяги, має винятково складну тасуперечливу структуру державних органів, що здійснюють його регулювання. Цяскладність пояснюється такими причинами:
а)      змішана(банківська і небанківська) модель ринку цінних паперів і як наслідок —Національний банк і небанківські державні органи в ролі регулюючих інстанцій;
б)      масштабнаприватизація, за якої значна частина державних підприємств перетворюється вакціонерні товариства, створюються інвестиційні фонди, здійснюється у великих масштабахпервинне розміщення акцій приватизованих підприємств, що, у свою чергу,викликає активне втручання в регулювання ринку цінних паперів Фонду державногомайна України.
Вважаємо, що державнеуправління та державне регулювання — суть одного й того ж явища — процесувпорядковуючого цілеспрямованого впливу на будь-які суспільні відносини, якіспівпадають за своїм основним призначенням, метою та загальними функціями, тавідрізняються арсеналом та характером засобів та методів, що використовуються,інакше кажучи — ступенем імперативності впливу на суспільні відносини в тій чиіншій галузі, зумовлені саме специфікою керованого об’єкта[43, c. 88-89].
Адекватне розуміннясуті державного управління неможливе без осмислення мети такої діяльності.Схожої позиції дотримуються і сучасні дослідники-правники. Наприклад, В.Цветков під головною метою державного управління розуміє забезпеченняпоступового розвитку суспільства, В. Колпаков — удосконалення суспільноїсистеми відповідно до державних інтересів. Подібне розуміння мети державногоуправління підтримують і більшість російських авторів. Наприклад, Д. Зєркін таВ. Ігнатов визначають її як надання суспільству організованого функціонуваннявідповідно до встановлених норм, забезпечення його адаптації до умовнавколишнього середовища, а також можливе удосконалення і розвиток.Узагальнюючи все вищенаведене, можна дійти висновку про те, що метою державногоуправління є соціально детермінований та науково обґрунтований результат, надосягнення якого спрямований процес державно-управлінської діяльності. Такимчином, мету державного регулювання ринку цінних паперів України можливовизначати як забезпечення ефективного функціонування ринку цінних паперів тасталий прогресивний розвиток даного напряму економічного життя держави.
Мета державногоуправління конкретизується в його завданнях та функціях. Вважаємо, що найбільшоптимальним визначенням завдань державного управління є їх розуміння якосновних напрямів управлінської діяльності, які за конкретних умов є етапамидосягнення мети управління. Тобто завдання державного управління ринком ціннихпаперів становлять: по-перше, забезпечення функціонування даної галузі;по-друге, забезпечення ефективної, законної та якісної діяльності учасниківринку цінних паперів; по-третє, забезпечення розвитку та удосконалення ринкуцінних паперів.
Проведений аналіздозволяє нам зробити висновок про те, що функції державного управління — цеобумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завданьосновні види управлінської діяльності суб’єкта, пов’язані з його впливом наоб’єкти управління.
Розвиток економікипостійно вимагає мобілізації, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів. Убудь-якій країні, де економіка функціонує ефективно, цей процес здійснюється наринку фінансових ресурсів. Однак ринок фінансових ресурсів — це скорішезагальна назва цілої системи ринків, що зосереджують попит і пропозицію нарізні за своїм характером платіжні засоби.
Поняття «ринокфінансових ресурсів» об’єднує три головні складові: кредитний ринок,валютний ринок та ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів (РЦП) охоплюєчастину кредитного ринку (зокрема, ринок позикових боргових інструментів, аборинок боргових зобов’язань) і повністю ринок інструментів власності. Іншимисловами, цей ринок інтегрує операції щодо випуску та обігу боргових інструментів,інструментів власності, а також їхніх похідних.
РЦП поділяється напервинний і вторинний ринки. Первинний — це ринок, на якому емітент проводитьпервинний продаж випущених цінних паперів, а також акцій приватизованихпідприємств. Всі послідуючі перепродажі акцій здійснюються на вторинному ринку.
Головним інститутомРЦП є фондова біржа. Пріоритет бірж на фондовому ринку пояснюється тим, що вонисприяють значно більшому розповсюдженню капіталу. Біржа робить довгостроковівклади ліквідними — тобто здатними переводитись у грошові кошти, задовольняючияк зрозуміле бажання вкладників одержувати якомога більш короткостроковівклади, так і прагнення дебіторів одержувати довгостроковий капітал.
Концепціяфункціонування та розвитку фондового ринку України також поділяє ринки набіржовий і позабіржовий. Поняття і принципи створення фондової біржі визначенів гл. 8 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок». На позабіржовомуринку цінних паперів діють торговельно-інформаційні системи установ, створеніна певних умовах саморегулівними організаціями чи посередниками дляорганізованого продажу цінних паперів. Концепція передбачає, що позабіржовийринок сприятиме розвитку послуг інвестиційного консультування і управлінняпортфелями цінних паперів, що наближатиме фондовий ринок, у першу чергу, додрібного інвестора та його інтересів.
З метою впорядкуванняфондового ринку та підвищення дисциплінованості його учасників, підтриманнядовіри до фондового ринку та його динамічного розвитку держава здійснюєрегулювання ринку цінних паперів[22, c. 12-14].
Головним принципомрегулювання фондового ринку є першочергова реалізація загальнонаціональнихінтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності векономіці України.
В Законі України «Продержавне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст.1) визначено, щодержавне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою комплекснихзаходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їхпохідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.
Головним органом, щоздійснює державне регулювання на ринку є Державна комісія з цінних паперів тафондового ринку (ДКЦПФР). Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперівв Україні» дає вичерпний перелік функцій Комісії, її повноваження і склад.Одною з основних функцій Комісії є контрольна. Учасники ринку несуть майновувідповідальність за правопорушення, а в деяких випадках кримінальнувідповідальність (ст. 223, 224 Кримінального кодексу України).
Законодавством такожпередбачена можливість передач і ДКЦПФР деяких функцій саморегулівниморганізаціям. Відповідно до ст.1 Закону «Про державне регулювання ринку ціннихпаперів в Україні» саморегулівна організація — добровільне об’єднанняпрофесійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержанняприбутку, створене з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власниківцінних паперів та інших учасників ринку цінних паперів. Основні принципистворення та діяльності саморегулівних організацій визначено в Рішенні ДКЦПФР №350 від 22 листопада 2001 р. «Щодо затвердження Основних засад розвиткусаморегулювання на фондовому ринку України».
Як вже зазначалося,державне регулювання ринку цінних паперів як владна функція державипідкоряється тим самими закономірностям, що характерні для державногорегулювання в цілому, але разом із тим йому властиві й певні особливості, яківзаємопов’язані між собою. Так, специфіка державного регулювання ринком ціннихпаперів полягає: по-перше, в тому, що ця система створена для здійснення самепублічного впливу на правові відносини, але водночас і сам цей інститутпотребує державного регулювання; по-друге, особливістю державного регулювання єтой факт, що воно формувалося в перехідній економіці; по-третє, ще однієюознакою системи державного регулювання ринком цінних паперів на сучасному етапіє необхідність нейтрального та збалансованого підходу до самого процесурегулювання (держава не повинна своїми ініціативами порушувати той економічнийпорядок, який склався на ринку цінних паперів, але разом з тим їй необхідношляхом прийняття виважених та продуманих рішень сприяти стабільному розвиткузазначеної галузі). Сукупність вищезазначених ознак саме й стала основноюпричиною змін та нових тенденцій в системі державного управління ринком ціннихпаперів, висунувши на порядок денний питання співвідношення державногоуправління та державного регулювання ринком цінних паперів.
Підводячи підсумкивикладеного, слід вказати на державно-правовий характер регулювання ринкомцінних паперів. У його процесі: по-перше, реалізуються завдання, функції таінтереси держави, громадян та суспільства в цілому; по-друге, функціїрегулювання ринку цінних паперів реалізуються відповідними суб’єктами, якіформуються державою; по-третє, ці суб’єкти діють за дорученням держави інаділені необхідними владними повноваженнями; по-четвер-те, вони діють у рамкахвстановлених державою відповідних нормативних правових актів.
Отже, державнерегулювання ринку цінних паперів — це впорядковуючий, цілеспрямований впливдержави на суспільні відносини в сфері обігу цінних паперів, який полягає ворганізації діяльності на ринку цінних паперів та контролю за її здійсненням[17, c. 57-58]. 3.2 Правові форми саморегуляціїринку цінних паперів
Професійні учасникибагатьох фінансових ринків об’єднуються в саморегулівні організації. Однією зосновних відмінностей у концептуальному підході щодо принципів регулюванняринків цінних паперів різних країн є визначення ролі та компетенціїсаморегулівних організацій ринку цінних паперів (далі — СРО). Загалом СРОстворюють з метою розвитку інфраструктури ринку цінних паперів, захистуінтересів інвесторів, стандартизації процедур обігу цінних паперів, контролю задіяльністю їх учасників.
Основними ознакамисаморегулівних організацій є:
·         добровільне об’єднання;
·         членство — професійніучасники ринку цінних паперів;
·         функції — саморегулювання,встановлення формальних правил ведення бізнесу;
·         відносини з державою —держава передає їм частину своїх функцій [34,с. 119].
У світі вирізняютьтакі види саморегулівних організацій: Міжнародні організації (наприклад,Federation International des Bourses de Valeurs — Міжнародна організаціяфондових бірж).
Національніорганізації. Як правило, в кожній країні є саморегулівні організації, які претендуютьна презентацію інтересів усього професійного світу, пов’язаного з ринком ціннихпаперів тієї чи іншої країни. Наприклад, у США це National Association ofSecurities Dealers (NASD) — Національна асоціація дилерів з цінних паперів(хоча діють також інші організації), у Японії — Japan Securities DealersAssociation (Японська асоціація інвестиційних дилерів) тощо.
За наявності відноснозамкнутих регіональних ринків цінних паперів можна, відповідно, засновуватирегіональні саморегулівні організації.
Класифікаціюсаморегулівних організацій залежно від учасників ринку цінних паперів, що їхстворили, наведено на рис. 3.1.
/>
Рис. 3.1. Видисаморегулівних організацій
Закон України «Продержавне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст. 1) дає такевизначення:
Саморегулівнаорганізація — це добровільне об’єднання професійних учасників ринку ціннихпаперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метою захистуінтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та інших учасниківринку цінних паперів та зареєстроване Державною комісією з цінних паперів тафондового ринку (далі — ДКЦПФР).
Частину своїхповноважень щодо регулювання та контролю ринку цінних паперів ДКЦПФР можеделегувати саморегулівним організаціям учасників ринку цінних паперів,створення яких передбачено ст. 17 Закону України «Про державне регулюванняринку цінних паперів в Україні». Так, вона може передати саморегулівниморганізаціям функції:
·         розробки та впровадженняправил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку;
·         сертифікації фахівцівфондового ринку;
·         надання дозволів (ліцензій)особам, які здійснюють підприємницьку діяльність на фондовому ринку;
·         збору, узагальнення тааналітичної обробки статистичної інформації про підприємницьку діяльність нафондовому ринку[32, c.58-59].
Можливе делегуваннясаморегулівним організаціям й інших повноважень, якщо це не суперечить чинномузаконодавству.
Відповідно доПоложення саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правамиюридичної особи.
Саморегулівнаорганізація створюється в організаційно-правових формах, передбачених законодавством,діє на основі Статуту, установчого договору (якщо це передбачено для обраноїорганізаційно-правової форми) (далі — установчі документи), а також правил цієїорганізації.
Статус саморегулівноїорганізації можуть одержати:
а)      громадськіорганізації фізичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів;
б)      об’єднанняюридичних осіб — професійних учасників ринку цінних паперів.
Статус саморегулівноїорганізації надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринкутим організаціям чи об’єднанням, кількість учасників яких становить не менш ніж25 відсотків від загальної кількості осіб, що здійснюють конкретний видпрофесійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі дозволів (ліцензій),виданих ДКЦПФР.
Метою заснування ідіяльності саморегулівної організації є:
·         забезпечення високогопрофесійного рівня діяльності учасників ринку цінних паперів;
·         представництво учасниківсаморегулівної організації та захист їх професійних інтересів;
·         професійна підготовка тапідвищення кваліфікації фахівців — учасників саморегулівної організації,уповноважених здійснювати операції з цінними паперами;
·         інформування своїхучасників стосовно законодавства про цінні папери та про всі зміни, щовносяться до нього;
·         розробка та контроль задотриманням норм і правил поведінки, регламентів, правил здійснення операцій зцінними паперами, вимог до професійної кваліфікації фахівців — учасниківсаморегулівної організації, уповноважених здійснювати операції з ціннимипаперами, та інших документів, передбачених законодавством;
·         впровадження ефективнихмеханізмів розв’язання спорів між учасниками саморегулівної організації,учасниками саморегулівної організації та їх клієнтами;
·         розробка та впровадженнязаходів щодо захисту клієнтів учасників саморегулівної організації та іншихінвесторів, а також додержання етичних норм і правил поведінки учасниківсаморегулівної організації у їх взаєминах з клієнтами [33, c. 54-55].
Саморегулівнаорганізація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованих ДКЦПФРзгідно із статтею 17 Закону України «Про державне регулювання ринку ціннихпаперів в Україні» повноважень може мати право:
·         перевіряти діяльністьсвоїх учасників у порядку, узгодженому ДКЦПФР;
·         контролювати дотриманнясвоїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил івимог щодо провадження професійної діяльності та угод (операцій) з ціннимипаперами;
·         представляти інтересисвоїх учасників у ДКЦПФР;
·         збирати, узагальнювати тааналітично обробляти статистичну інформацію про професійну діяльність нафондовому ринку;
·         розробляти тавпроваджувати відповідно до законодавства та цього Положення правила, стандартита вимоги до здійснення операцій на фондовому ринку, провадження професійноїдіяльності та операцій з цінними паперами своїми учасниками, удосконалюватимеханізм обігу цінних паперів, ведення обліку та звітності стосовно операцій зцінними паперами;
·         відповідно докваліфікаційних вимог ДКЦПФР розробляти навчальні програми та плани, готуватифахівців для провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів,визначати їх кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців фондового ринку;
·         надавати дозволи(свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку.
Оскільки діяльність зуправління цінними паперами віднесена законом до професійної діяльності наринку цінних паперів, то для її здійснення необхідне отримання відповідноїліцензії.
На підставівикладеного можна дійти висновку, що професійну діяльність на ринку ціннихпаперів вправі здійснювати тільки юридичні особи визначених законодавствоморганізаційно-правових форм, а отже, саморегулівні організації можутьстворюватись у формі об’єднань юридичних осіб. Такий висновок підтверджуєтьсятакож рішенням ДКЦПФР від 18.03.2002 р. № 107, яким було внесено зміни доПоложення про саморегулівну організацію ринку цінних паперів. Пунктом 2 цьогоПоложення визначено, що статус саморегулівної організації можуть одержатиоб’єднання професійних учасників ринку цінних паперів. Далі за текстомПоложення повинні бути вилучені слова «громадські організації фізичних осіб.Крім того, у п. 6 Положення про саморегулівну організацію ринку цінних паперівзі змінами, внесеними рішенням ДКЦПФР від 18.03.2002 р. № 197, вказано, щоустановчі документи саморегулівної організації мають відповідати вимогам,установленим чинним законодавством для об’єднань юридичних осіб. Такеформулювання наведених норм дає змогу констатувати, що громадські організації(об’єднання громадян) втратили можливість отримати статус саморегулівнихорганізацій.
Стаття 1 ЗаконуУкраїни «Про державне регулювання ринку цінних паперів» визначає професійнудіяльність на ринку цінних паперів як підприємницьку діяльність. Здійснюватипідприємницьку діяльність мають право підприємства, юридичні особи, томусаморегулівні організації повинні створюватись саме у формі об’єднаньпідприємств. У ст. 3 Закону України «Про підприємства в Україні» визначені таківиди об’єднань підприємств: асоціації, корпорації, концерни та консорціуми [40,c. 77-78].
З названих видівоб’єднань підприємств, на нашу думку, тільки асоціація є прийнятною формою длястворення саморегулівної організації.
Асоціація — договірнеоб’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності їїучасників без права втручатись у їх виробничу і комерційну діяльність.
Аналогічносаморегулівна організація, здійснюючи загальне регулювання відповідного видупрофесійної діяльності на ринку цінних паперів встановленням стандартів, норм іправил, не може бути наділена правом приймати рішення щодо виконаннягосподарських операцій окремими її учасниками, набуття ними прав і обов’язків.На відміну від такого об’єднання, як корпорація, саморегулівним організаціям непритаманне делегування їх учасниками окремих повноважень щодо централізованого регулюваннядіяльності кожного з них. А повноваженням здійснювати контроль за діяльністю їїучасників, яке хоча і є однією з функцій регулювання, саморегулівна організаціянаділена відповідно до норм законодавства, а не делегуванням його учасниками. Зтаких самих міркувань, а також з огляду на відсутність у саморегулівноїорганізації мети отримання прибутку вона не може бути створена у форміконцерну, який передбачає повну фінансову залежність від одного або групипідприємців. Щодо консорціуму, то, по-перше, це тимчасове об’єднанняпідприємств, створене для досягнення певної мети, після чого реорганізуєтьсяабо ліквідується, а по-друге, консорціум передбачає об’єднання промислового табанківського капіталу, в той час як сферою діяльності учасників саморегулівнихорганізацій є надання послуг на такому сегменті фінансового ринку, як ринокцінних паперів.
Фондові біржі, як ісаморегулівні організації, розробляють і приймають правила, обов’язкові длявиконання всіма учасниками, контролюють їх виконання та користуються правомпритягувати учасників, що порушують правила чи законодавство про цінні папери,до відповідальності, застосовуючи санкції, передбачені біржовими правилами,кодексами тощо. Також при фондових біржах створюються постійно діючі третейськісуди, що розглядають спори між членами біржі та спори між членами та їхклієнтами, що виникають під час здійснення професійної діяльності на ринкуцінних паперів.
Однак існують деякіпідстави вважати, що, виходячи з норм чинного законодавства, фондові біржі неможуть бути віднесені до об’єднань професійних учасників і, відповідно,користуватись статусом саморегулівних організацій.
Хоча, говорячи профондові біржі як акціонерні товариства, необхідно зазначити, що вони незначноюмірою відповідають класичному розумінню акціонерного товариства з огляду натаке:
•        фондовабіржа не відповідає всім ознакам підприємства, оскільки вона не може мати наметі отримання прибутку;
•        засновникамиі учасниками фондової біржі можуть виступати тільки професійні учасники ринкуцінних паперів — торговці;
•        існуєобмеження щодо максимального розміру участі у статутному фонді — часткастатутного фонду, що належить одному акціонеру — торговцю цінними паперами, неможе перевищувати 5 відсотків (п. 13 наказу ДКЦПФР «Про затвердження Положенняпро реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулюванняїх діяльності» від 15.01.97 р. № 9);
•        керівніоргани біржі формуються за рішенням усіх учасників, обсяг корпоративних правяких не повинен ставитися у залежність від кількості акцій, що перебувають у їхвласності.
Спільними ознакамиміж акціонерним товариством та фондовою біржею залишаються хіба що назва танаявність статусу емітента акцій. В Російській Федерації фондові біржістворюються у формі некомерційного партнерства, що, на нашу думку, більшоюмірою відповідає суті та призначенню фондових бірж.
По-друге, фондовібіржі самі по собі є професійними учасниками ринку цінних паперів, а об’єднанняними професійних учасників ринку цінних паперів на засадах членства — необхіднаумова здійснення професійної діяльності з організації торгівлі ціннимипаперами.
По-третє, наділенняоднорідних суб’єктів статусом саморегулівної організації суперечитиме Основнимзасадам розвитку саморегулювання на фондовому ринку, затвердженим Рішенням ДКЦПФРвід 22.10.2001 р. № 350, якими передбачено створення саморегулівних організаційза принципом — одна саморегулівна організація з кожного виду професійноїдіяльності.
Тому, залишаючипитання про доцільність наділення фондових бірж статусом саморегулівнихорганізацій для подальших досліджень, зазначимо, що аналіз норм чинногозаконодавства дає підстави дійти висновку про те, що статус саморегулівноїорганізації ринку цінних паперів в Україні може отримати тільки таке об’єднанняпідприємств, як асоціація [30, c. 78-79].
Що стосуєтьсяторговельно-інформаційних систем, то для них справедливим є все те, що сказанопро фондову біржу. Щоправда, законодавством допускається заснуваннясаморегулівною організацією торговельно-інформаційної системи у формідочірнього підприємства, але статусом саморегулівної організації в такомувипадку наділена не торговельно-інформаційна система, а її засновник.
Отже, аналіз нормзаконодавства дав змогу визначити саморегулівну організацію як асоціаціюпрофесійних учасників ринку цінних паперів, зареєстровану ДКЦПФР, якауповноважена:
1)      встановлюватистандарти професійної діяльності на ринку цінних паперів, правила професійноїетики учасників ринку цінних паперів;
2)      захищатиправа та інтереси своїх членів та інших учасників ринку цінних паперів;
3)      вирішуватиспори, що виникають у процесі здійснення професійної діяльності на ринку ціннихпаперів;
4)      здійснюватиконтроль за дотриманням її членами законодавства про цінні папери, правилпрофесійної діяльності та професійної етики, застосовувати до них передбаченілокальними актами заходи впливу та санкції у випадку виявлення порушень норм,встановлених законодавством і документами саморегулівної організації, а такожздійснювати інші повноваження, що делегуються їй ДКЦПФР [7, c. 141-142]. 3.3 Оптимізаціяспіввідношення державного регулювання і ринкової саморегуляції ринку ціннихпаперів в Україні
Останнім часомспостерігається активізація діяльності щодо вдосконалення законодавства ринкуцінних паперів в Україні. Період з кінця 2008-го до початку 2009 р. відзначивсязрушеннями у вдосконаленні діючих норм законодавства вітчизняного фондовогоринку, що проявилося в ухваленні та набранні чинності нових законів тазаконопроектів, які мають на меті упорядкувати правові відносини на фондовомуринку України та підтримати ефективне його функціонування.
Виокремлено такіформи регулювання ринку цінних паперів, як: державне, інституційно-правове(регулювання, яке здійснюється саморегулівними організаціями) та ринковерегулювання. Система макроекономічного державного регулювання включає в себедва основні блоки регулюючих засобів: прямі методи впливу(нормативно-законодавче забезпечення) та опосередковані (грошова, кредитна,податкова політика тощо).
Головним завданнямдержавного регулювання ринку цінних паперів є узгодження інтересів суб’єктівринку цінних паперів шляхом встановлення необхідних обмежень і заборон у їхвзаємодії, а також непрямого втручанням у їх діяльність. У дисертаціїпідкреслюється, що державне регулювання ринку цінних паперів має базуватися напринципах захисту інтересів інвесторів; створення справедливих конкурентнихумов; системності або відсутності суперечностей; забезпечення ясності правовихвідносин; зацікавленості (стимулювання) усіх суб’єктів господарювання вефективній діяльності; відповідальності за порушення загальних правилгосподарювання; цілеспрямованості; науковості тощо.
Ринок цінних паперівє одним із найбільш регламентованих ринків. Складність відносин на ринку, йогомасовість, притаманні ринку ризик, інтереси безпеки учасників змушують вводитичисельні норми та правила, засновувати різні регулюючі інститути. Зазначено, щона розвинених ринках не спостерігається таке державне регулювання, яке бстримувало динамізм розвитку ринку цінних паперів.
Ключовою проблемоювітчизняного фондового ринку залишається недорозвиненість його організаційногосегмента. Незважаючи на незначні позитивні зрушення, при побудові інституційноїструктури фондового ринку виникає чимало проблем економічного, соціального татехнологічного характеру. Повноцінне функціонування ринку цінних паперівпотребує врегулювання деяких регуляторних проблем, у тому числі системноговдосконалення нормативної бази ринку. Слід зазначити, що таке вдосконаленнявимагає внесення змін до чинних нормативних документів або прийняття новихзаконодавчих актів.
Крім того, періодфінансової кризи є найсприятливішим для покращання законодавчої та нормативноїбази з метою вирішення дискусійних питань на ринку цінних паперів. Зокрема,наприкінці минулого року Верховна Рада України ухвалила важливі законодавчіакти та законопроекти у цій сфері, які мають на меті сприяти ефективномурозвитку не лише фондового ринку, але й економіки країни в цілому.
Стаття 1 ЗаконуУкраїни «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» даєвизначення інституту державного регулювання ринку цінних паперів як «здійсненнядержавою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринкомцінних паперів, їх похідних та запобігання порушенням у цій сфері». Відповіднодо ст. 2 Закону державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:
•        реалізаціїєдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів;
•        створенняумов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперівфінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;
•        одержанняучасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу ціннихпаперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги іхарактер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формуванняцін на ринку цінних паперів;
•        забезпеченнярівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринокцінних паперів;
•        гарантуванняправ власності на цінні папери;
•        захист правучасників ринку;
•        інтеграції уєвропейський та світовий фондові ринки;
•        дотриманняучасниками ринку цінних паперів актів законодавства;
•        запобіганнямонополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринкуцінних паперів;
•        контролю запрозорістю та відкритістю ринку цінних паперів [31, c. 59-60].
Як бачимо, цілідержавного регулювання окреслені досить широко, і результатом їх досягненнябуде наявність адекватного регулювання з боку держави тих суспільних відносин,які виникають при випуску та обігу цінних паперів на національному ринку.
Згідно зі ст. З Законвизначає також форми державного регулювання на ринку. Із загального перелікуможна виділити форми державного регулювання стосовно випуску та обігу ціннихпаперів, а саме:
•        прийняттяактів законодавства;
•        регулюваннявипуску та обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників ринку;
•        реєстраціявипусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) ціннихпаперів;
•        контроль задотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформаціїпро їх випуск, умови продажу (розміщення), передбачені такою інформацією;
•        створеннясистеми захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентамицінних паперів;
•        контроль задіяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів.
Слід зазначити, щопри формуванні системи державних органів, які регулюють випуск та обіг ціннихпаперів, Україна певною мірою запозичила американський досвід, який передбачаєздійснення відповідного регулювання лише федеральними державними органами,залишаючи за місцевими органами влади лише статус емітента місцевих(муніципальних) цінних паперів. Аналогічна система склалася і в нашій країні,коли регулювання випуску та обігу цінних паперів здійснюється лише центральнимидержавними органами, в той час як органи місцевого самоврядування виступаютьяк емітенти відповідних цінних паперів .
Вважаємо, щореалізація таких принципів побудови системи державних органів, які регулюютьвипуск та обіг емісійних цінних паперів, цілком виправдана, оскільки їх випускта обіг повинен регулюватися за єдиними критеріями і правилами, встановленими врамках усього національного ринку. Неможливо уявити ситуацію, коли в тому чиіншому регіоні будуть встановлені особливі вимоги щодо регулювання випуску іобігу емісійних цінних паперів, які б відрізнялись від загальнонаціональних. Цеоднозначно відштовхнуло б потенціальних інвесторів через додаткові проблемивизначення правового режиму тих чи інших цінних паперів.
У ст. 17 Законуокреслені функції СРО. До них належать:
— встановлення кваліфікаційних вимог до відповідних спеціалістів — кваліфікаційнафункція;
— контроль за дотриманням своїми членами встановлених СРО правил,стандартів та вимог законодавства про цінні папери — контрольна функція.
Аналіз змісту зазначених функцій дає підстави для визнання їхрегулятивними щодо учасників ринку цінних паперів.
Чинне законодавство,зокрема ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів вУкраїні», передбачає, що ДКЦПФР та інші державні органи, які здійснюютьрегулювання фондового ринку, можуть передати СРО деякі свої повноваження усфері регулювання і контролю за ринком цінних паперів.
До таких повноваженьналежать:
1)      розробка тавпровадження правил, стандартів і вимог щодо здійснення операцій на фондовомуринку;
2)      сертифікаціяфахівців фондового ринку;
3)      наданнядозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовомуринку;
4)      збирання,узагальнення та аналітичні розробки статистичної інформації про професійну діяльністьна фондовому ринку.
Крім того, ДКЦПФРможе встановлювати інші вимоги та делегувати інші повноваження СРО, які несуперечать чинному законодавству.
Оскільки законодавецьпідкреслює, що наведені повноваження СРО можуть виконувати тільки після відповідногоїх делегування від ДКЦПФР та інших державних органів, можна констатувати, щонорми чинного законодавства передбачають дві групи повноважень у СРО.
Перша група — цеповноваження, делеговані СРО самими учасниками. Реалізація цих повноважень, утому числі й встановлення обов’язкових вимог до членів СРО та зазнавання ниминегативних наслідків за невиконання таких вимог, ґрунтується на договірнихвідносинах між членом СРО і організацією та не підкріплюється засобами впливу збоку держави.
Друга група — цеповноваження, надані державою відповідним державним органам і делегованіостанніми до СРО. На нашу думку, реалізуючи ці повноваження, СРО здійснюютьокремі елементи державного регулювання ринку цінних паперів. Вимоги,встановлені СРО під час реалізації зазначених повноважень, — це обов’язкиучасників СРО, які встановлені в нормативних актах, і тому їх невиконання маєтягнути за собою негативні наслідки, аналогічні наслідкам за невиконання нормчинного законодавства[33, c.54-55].
Отже, на сьогодніособа, яка має намір здійснювати професійну діяльність з управління активами наринку цінних паперів, для отримання відповідної ліцензії від ДКЦПФР подаєвідповідні документи спочатку до конкретної СРО — Української асоціаціїінвестиційного бізнесу.
На нашу думку, цесвідчить про те, що процес передачі певних регулятивних функцій від державногооргану — ДКЦПФР до СРО почався. Звичайно, поки що окремим СРО передаються лишепевні функції. Однак, враховуючи, що СРО в Україні почали функціонувати не такдавно (Свідоцтво № 1 про реєстрацію Професійної асоціації реєстраторів тадепозитаріїв було видане 31.10.97 p.), такий зважений підхід цілкомвиправданий, адже для реалізації багатьох функцій потрібний численнийдосвідчений апарат та відповідні кошти, чого на сьогодні, на жаль, не маютьСРО.
Однак слід зауважити,що норми законодавства України не передбачають ні строків передачі такихповноважень від державних органів до СРО, ні конкретних вимог, яким повиннавідповідати СРО, що претендує на отримання цих повноважень. За таких умовприйняття рішення делегування відповідних повноважень від державних органів доСРО є прерогативою лише самих державних органів. Оскільки, як показує сучаснапрактика, державні органи не часто відмовляються від здійснення регулятивнихфункцій, можна констатувати, що делегування передбачених законодавствомрегулятивних функцій до СРО цілком залежить від суб’єктивної позиціїконкретного державного органу.
Провідне місце уфункціонуванні ринку цінних паперів посідає інституційно-правове регулювання, вякому особливу роль відіграє фондова біржа як найбільш розвинена формаорганізації ринку та контролю за діяльністю всіх учасників біржової торгівлі.Інституційно-правове регулювання значною мірою засноване на заінтересованостіучасників у дотриманні інституційно-правових норм, що зумовлюється добровільнимхарактером участі у саморегулівній організації [10, c. 195-196].
Аналіз діяльностісаморегулівних організацій в Україні виявив недостатню їх ефективність урегулюванні фондового ринку. Вони не виконують функції посередників міжучасниками ринку та державними регулюючими органами. Українські біржі незабезпечують оптимальних умов для об’єктивного регулювання попиту-пропозиції тавстановлення дійсно ринкових цін.
Зважаючи на досвідкраїн з розвиненими ринками цінних паперів з реформування системи СРО, можнадійти кількох висновків:
1. Саме біржі ідепозитарно-клірингові установи залишаються провідними саморегулівнимиорганізаціями професійних учасників ринку цінних паперів у розвинених країнах,бо забезпечують розроблення й дотримання ними високих стандартів професійноїдіяльності, генерують нові ідеї й технології на ринку цінних паперів. Зі свогобоку державні органи цілком підтримують національні клірингові й розрахунковіорганізації.
2. Спроби створити моделіСРО з обов’язковим або добровільним членством учасників ринку і делегуваннямтаким СРО частини повноважень держави у США і Великій Британії не можна вважатицілком успішними й завершеними. Так, система СРО у Великій Британії доволігроміздка й не завжди функціонує ефективно. Як показала практика, ця система незмогла запобігти масовим порушенням прав інвесторів у відомих скандалах зпенсійними фондами Максвелла у банкрутстві «Берінгс» та інших ситуаціях. Отже,постає питання: чи слід копіювати ці моделі за умов української правовоїсистеми?
3. Ринок ціннихпаперів невпинно інтегрує у комплексний фінансовий ринок, на якому функціонуютьуніверсальні фінансові компанії та банки й на якому дедалі відчутнішою єпотреба комплексного підходу до регулювання ризиків професійної діяльностіорганізацій. За цих умов конче потрібно розв’язати завдання інтеграціїдіяльності різних органів регулювання й організації комплексного контролю завсіма сегментами фінансового ринку.
В Україні підготовкадо створення системи СРО почалася від моменту ухвалення Закону «Про державнерегулювання ринку цінних паперів в Україні» № 448/96. У ст. 1 закону зазначено,що саморегулівна організація — добровільне об’єднання професійних учасниківринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку, створене з метоюзахисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів та іншихучасників ринку цінних паперів і зареєстроване Державною комісією з ціннихпаперів та фондового ринку.
Порядок створення йдіяльність СРО і порядок здійснення державного регулювання та контролю заїхньою діяльністю визначає «Положення про саморегулівну організацію ринкуцінних паперів» від 11 листопада 1997 р. № 45.
Саморегулівнаорганізація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи, що здійснюєсвою діяльність відповідно до законодавства України, має самостійний баланс,рахунки в установах банків, штампи та бланки зі своїм найменуванням.
Саморегулівнаорганізація створюється в організаційно-правових формах, передбаченихзаконодавством, діє на основі Статуту, установчого договору (якщо цепередбачено для обраної організаційно-правової форми), а також правил цієїорганізації.
Статус саморегулівноїорганізації можуть набути об’єднання професійних учасників ринку ціннихпаперів.
Статус СРО надаєтьсяДержавною комісією з цінних паперів і фондового ринку тим організаціям таоб’єднанням, які мають достатньо ресурсів для виконання статутних зобов’язаньСРО щодо: 1) розроблення й упровадження правил, стандартів та вимог доздійснення операцій на фондовому ринку; 2) сертифікації фахівців фондовогоринку, надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльністьна фондовому ринку у випадку делегування таких повноважень; 3) збору,узагальнення та аналітичного оброблення статистичної інформації про професійнудіяльність на фондовому ринку; 4) впровадження кодексів поведінки, регламентівта правил здійснення операцій з цінними паперами; 5) забезпечення своєчасногоінформування учасників про зміни внутрішніх процедур, правил діяльності та законодавствапро цінні папери та всі зміни, що вносяться до нього.
Об’єднання, якенабуло статусу саморегулівної організації, може створититорговельно-інформаційні системи, в яких воно є єдиним засновником.
Саморегулівнаорганізація на підставі своїх установчих документів і правил та делегованихКомісією згідно зі ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку ціннихпаперів в Україні» повноважень має право:
·         перевіряти діяльністьсвоїх учасників у порядку, узгодженому з Комісією;
·         контролювати дотриманнясвоїми учасниками законодавства, прийнятих саморегулівною організацією правил івимог під час здійснення професійної діяльності та угод (операцій) із ціннимипаперами;
·         презентувати інтересисвоїх учасників у Комісії;
·         збирати, узагальнювати й аналітичнообробляти статистичну інформацію про професійну діяльність на ринку ціннихпаперів;
·         розробляти й упроваджувативідповідно до законодавства стандарти та вимоги до здійснення операцій нафондовому ринку, професійної діяльності та операцій із цінними паперами своїмиучасниками, вдосконалювати механізм обігу цінних паперів, ведення обліку тазвітності стосовно операцій із цінними паперами;
·         відповідно докваліфікаційних вимог Комісії розробляти навчальні програми та плани, готуватифахівців для здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів,визначати їхню кваліфікацію та проводити сертифікацію фахівців ринку ціннихпаперів;
·         надавати дозволи(свідоцтва) особам, які здійснюють професійну діяльність на ринку ціннихпаперів [24, c. 245-247].
СРО можна розглядатитакож як своєрідні «клуби за інтересами». Так, згідно з п. 6 Положення просаморегулівну організацію ринку цінних паперів, професійні учасники ринкуцінних паперів можуть об’єднуватися в СРО за видами професійної діяльності.Кожен учасник ринку цінних паперів може входити до складу кількох СРОвідповідно до видів діяльності, які він здійснює, або бути учасником однієї СРОу разі, якщо її правила стосуються тих видів діяльності, які учасник ринкуцінних паперів може здійснювати відповідно до виданого йому дозволу (ліцензії).
Проте за умовнедостатнього розвитку фондового ринку в Україні створення СРО як добровільнихоб’єднань професійних учасників ринку цінних паперів не мало достатніхперспектив. Тому з метою активізації вступу учасників ринку цінних паперів доСРО ДКЦПФР ухвалила Рішення № 17 від 17.07.1997 р. «Про членство професійнихучасників ринку цінних паперів у сертифікованих ДКЦПФР об’єднаннях» (Зізмінами, внесеними згідно з Рішенням ДКЦПФР № 23 від 29.08.1997). Згідно з цим Рішеннямпрофесійні учасники ринку цінних паперів, які здійснюють професійну діяльністьна ринку цінних паперів згідно зі ст. 4 Закону України «Про державнерегулювання ринку цінних паперів в Україні» та які мають дозвіл (ліцензію) наздійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів, зобов’язані бутичленами щонайменше одного сертифікованого ДКЦПФР як СРО об’єднання професійнихучасників ринку цінних паперів відповідно до виду діяльності, яку ці професійніучасники здійснюють згідно з наданими дозволами (ліцензіями). Учасники ринку,котрі здійснюють зазначені види професійної діяльності, зобов’язані вступити доСРО не пізніше двох місяців від моменту отримання відповідного дозволу(ліцензії). У разі виходу з членів СРО особи, що здійснює відповідний видпрофесійної діяльності на ринку цінних паперів, вона має не пізніше місяцявступити до іншої СРО. Недотримання особою вимоги щодо обов’язкового членства вСРО є підставою для анулювання відповідного дозволу (ліцензії) на правопрофесійної діяльності на ринку цінних паперів. Це Рішення набуло чинності з 1січня 1998 р.
Підсумовуючи наведеневище, можна сказати, що особливими органами, які покликані регулюватидіяльність учасників ринку цінних паперів, у тому числі випуск та обігемісійних цінних паперів, є СРО. Не маючи статусу державного органу, створеніяк добровільні об’єднання учасників ринку цінних паперів, вони наділені певнимирегулятивними функціями. На сьогодні ці функції та відповідні повноваженнявизначаються нормами внутрішніх документів СРО, прийнятими відповідно доположень чинного законодавства, угодами між СРО та її учасниками, а такожокремими нормативними актами.
У той самий час чиннезаконодавство передбачає можливість делегування державними органами СРО певнихфункцій державного регулювання на ринку цінних паперів.
Для підвищенняефективності функціонування та регулювання ринку цінних паперів необхіднацентралізація біржової торгівлі. Зосередження обігу цінних паперів наорганізованому ринку має суттєве значення для підвищення його ліквідності,прозорості, обсягів та інвестиційної ефективності.
Отже, СРО можнакласифікувати як особливі недержавні органи, що можуть здійснювати окреміелементи державного регулювання ринку цінних паперів[32, c. 58-59].
Висновки
Складовою ланкоюфінансової системи держави є ринок цінних паперів, який відіграє важливу роль уфінансуванні економіки, в реалізації державних цінних паперів, як найважливішеджерело додаткового й альтернативного фінансування різних галузей економіки порядз іншими його джерелами (бюджетом, кредитом, власними коштами підприємств).
Перехід до ринковоїекономіки, створення сучасної кредитної системи, поява підприємств різних формвласності, випуск цінних паперів сприяли становленню й розвитку ринку цінних паперівв Україні. Для кращого розуміння ролі та місця ринку цінних паперів у сучаснійекономіці розглянемо насамперед економічне поняття цієї категорії.
Ринок цінних паперів— це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продажцінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальнікредитно-фінансові установи, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств,банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і невиробничевкладення капіталів.
Розрізняють первиннийі вторинний ринок цінних паперів. Первинний ринок цінних паперів — це ринок, наякому реалізуються, продаються заново випущені цінні папери емітентом —державою, кредитно-фінансовими установами, підприємствами, компаніями.Первиннерозміщення цінних паперів провадиться за підпискою або у формі безпосередньогопродажу первинним покупцем.
Вторинний ринокцінних паперів — це ринок без посередників, на якому здійснюються операціїкупівлі або продажу цінних паперів між особами, які не є первинними кредиторамиі позичальниками. Організованим вторинним ринком виступає Фондова біржа, атакож Українська міжбанківська валютна біржа, яка працює з корпоративнимицінними паперами.
Великого значення дляефективного функціонування ринку цінних паперів набуває його правоверегулювання. В Україні створена нормативна база щодо врегулювання ринку ціннихпаперів (РЦП). Усі учасники РЦП об’єднуються в об’єднання професійнихучасників: організатори торгівлі цінними паперами та саморегулівні організації.
Саморегулівні організації— це добровільні об’єднання професійних учасників на ринку цінних паперів, щоне мають на меті одержання прибутку, які створені з метою захисту інтересівсвоїх членів, власників цінних паперів та інших учасників ринку цінних паперіві зареєстровані Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.Зазначені організації мають на меті координацію і підвищення якості щододіяльності цих некомерційних організацій та захист їх інтересів.
Специфічним суб’єктомРЦП є держава, яка наділена компетенцією як емітента, інвестора, а в деякихвипадках — професійного учасника РЦП, так і компетенцією нормативного характеру— видання нормативних актів щодо інституту ринку цінних паперів.
Основною метоюдержавного регулювання ринку цінних паперів є реалізація єдиної державноїполітики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних, створення умовдля ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперівфінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства, максимальний захистправ учасників фондового ринку та встановлення цивілізованих правил поведінкисуб’єктів на РЦП.
Отже, виходячи зцього, виділяють такі правові форми впливу на ринок цінних паперів:
— прийняття актівзаконодавства з питань діяльності учасників РЦП;
— регулювання випускута обігу цінних паперів, прав та обов’язків учасників РЦП;
— видача спеціальнихдозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку ціннихпаперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та припинення напевний строк (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів уразі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на таку діяльність тапритягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чиннимзаконодавством;
— реєстрація випусків(емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;
— контроль задодержанням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформаціїпро випуск їх, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такоюінформацією;
— створення системизахисту прав інвесторів і контролю за додержанням цих прав емітентами ціннихпаперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку ціннихпаперів;
— контроль задостовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюютьпрофесійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органом;
— встановлення правилі стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контроль задодержанням їх;
— контроль задодержанням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;
— контроль засистемами ціноутворення на ринку цінних паперів;
— контроль задіяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; здійсненняінших заходів щодо державного регулювання і контроль за випуском та обігомцінних паперів.
Держава здійснює своїповноваження на ринку цінних паперів через спеціальні державні органи(наприклад, НБУ, Міністерство фінансів України, Фонд держмайна України,Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку тощо).
Список використанИХ ДЖЕРЕЛ
1.        Закон України «Про цінніпапери та фондовий ринок» // Верховна Рада України; Закон вiд 23.02.2006 №3480-IV.
2.        Закон України «Продержавне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Верховна Рада України;Закон вiд 30.10.1996 № 448/96-ВР.
3.        Закон України «Пропідприємства в Україні» // Закон вiд 27.03.1991 № 887-XII.
4.        Авксентьєв Ю. Системаоцінки фінансового стану емітента боргових зобов‘язань та емісії облігаціймісцевих позик (регіональний аспект)/ Юрій Авксентьєв //Банківська справа. — 2005. — № 6. — C. 65-73
5.        Андрущенко І. Форми таметоди державного контролю на ринку цінних паперів //Право України. — 2002. — №2. — С.47-49
6.        Барановський О. Ринокцінних паперів в Україні: стан, проблеми, перспективи //Банківська справа. — 1997. — № 6. — C. 14-22
7.        Білозерова С. Становленнята розвиток ринку корпоративних облігацій України //Економіка. Фінанси. Право.- 2002. — № 10. — C. 35-38
8.        Бірюков В. Визначенняпоняття цінних паперів //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 6. — C. 50-52
9.        Богачев С. О правовомобеспечении функционирования рынка ценных бумаг Украине/ С.Богачев//Юридический вестник. — 2001. — № 3. — C. 138-142
10.     Бриндак Д. Класифікаціяборгових цінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 12. — C. 117-120.
11.     Бриндак Д. Класифікація борговихцінних паперів/ Д. Бриндак //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — №12. — C. 117-120.
12.     Буй Т.Г. Розширення можливостейфінансування розвитку корпорацій шляхом випуску боргових цінних паперів//Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 5. — C. 190-197
13.     Ватаманюк З. Г.Інституційна ефективність ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. — 2008. — № 3. — C. 101-110
14.     Ватаманюк З. Г. Перспективирозвитку ринку цінних паперів в Україні //Фінанси України. — 2007. — № 5. — С. 75 — 85
15.     Ватаманюк З.Г. Ринокцінних паперів в умовах фінансової глобалізації //Фінанси України. — 2007. — №6. — С. 82 — 89
16.     Гнатів О. Ознаки пайовихцінних паперів //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 12. — C.38-41.
17.     Державне регулювання ринкуцінних паперів в Україні //Ринок цінних паперів. — 1997. — № 1. — C. 34-41
18.     Дорош Л. Актуальніпроблеми захисту ринку цінних паперів в Україні //Вісник Академії правових наукУкраїни. — 2000. — № 3. — C. 168-176
19.     Забучинська Т.Порівняльно-правовий аналіз державного регулювання ринку цінних паперів (досвідУкраїни та США)/ Т. Забучинська //Підприємництво, господарство і право. — 2007.- № 8. — C. 57-60.
20.     Забучинська Т.Співвідношення державного регулювання та державного управління на ринку ціннихпаперів //Юридична Україна. — 2007. — № 7. — C. 44-48
21.     Колесник В. Концепціярозвитку правового регулювання ринку цінних паперів в Україні //Фондовое обозрение.- 1997. — № 2. — C. 4-15
22.     Косик С. Становлення ринкуцінних паперів //Економіка. Фінанси. Право. — 2002. — № 3. — C. 32-33
23.     Кузнєцова Н. Ринок ціннихпаперів в Україні: Правові основи формування та функціонування/ НаталіяКузнєцова, Ігор Назарчук ,. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 525с.
24.     Лепейко Т. Інструментиринку цінних паперів в Україні/ Т.Лепейко //Банківська справа. — 2000. — № 4. — C. 11-14.
25.     Лінніков В. Становленняринку цінних паперів в Україні/ В.Лінніков //Банківська справа. — 1997. — № 3.- C. 35-47
26.     Мельник В. Ринок ціннихпаперів: Довідник керівника підприємства: Спец. випуск/ Віктор АндрійовичМельник,; Віктор Мельник. — К.: А.Л.Д.: ВІРА-Р, 1998. — 559 с.
27.     Мендрул О. Фондовий ринок:операції з цінними паперами: Навчальний посібник/ Олександр Мен-друл, ІринаПавленко; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-е вид., доп. та перероб… — К.: КНЕУ,2000. — 156 с.
28.     Мица Ю.В. Похідні цінніпапери як іменні емісійні цінні папери // Збірник наукових праць Харківськогонаціонального педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. – Сер. «Право». –2005. – Вип. 5. – С. 99-104
29.     Мица Ю.В. Похідні цінніпапери: питання класифікації// Проблеми законності. – 2005. – Вип.73. – С.96-102.
30.     Мица Ю.В. Похідні цінніпапери: правова природа та проблеми законодавчого врегулювання// Проблемизаконності. – 2004. – Вип.69. – С. 36-41.
31.     Мозговий О. Фондовийринок: Навчальний посібник/ Олег Мозговий,; М-во освіти України; КНЕУ. — К.:КНЕУ, 2000. — 314 с.
32.     Онуфрієнко О. Класифікаціяфункцій державної комісії з цінних паперів та фондового ринку //Підприємництво,господарство і право. — 2002. — № 8. — C. 77-79
33.     Онуфрієнко О. Правовестановище саморегулівних організацій ринку цінних паперів //Підприємництво,господарство і право. — 2003. — № 1. — C. 79-61
34.     Онуфрієнко О. Регулятивніфункції саморегулівних організацій на ринку цінних паперів //Підприємництво,господарство і право. — 2003. — № 2. — C. 58-59
35.     Онуфрієнко О. Системадержавного регулювання ринку цінних паперів: принципи побудови //Підприємництво,господарство і право. — 2002. — № 5. — C. 50-55
36.     Остапович Г. Поняттясаморегулювання організації ринку цінних паперів в Україні //Підприємництво,господарство і право. — 2003. — № 3. — C. 119-122
37.     Пальчевич Г.Т. Ринокцінних паперів: Навчальний посібник/ Г.Т. Пальчевич, В.В. Подплєтній. — Кіровоград: Мавік, 2002. — 238 с.
38.     Підхомний О.М. Актуальніпроблеми контролю вітчизняного ринку цінних паперів //Фінанси України. — 2004.- № 9. — С.134-142
39.     Пономарьова Н. Практичніаспекти обліку боргових цінних паперів, пов’язаних з іпотечним кредитуванням(заставних)/ Наталія Пономарьова //Бухгалтерський облік і аудит. — 2004. — № 9.- C. 19-23
40.     Порядочна С. Аналіздержавно-правового регулювання ринків цінних паперів //Право України. — 2006. — № 10. — С.42-45
41.     Посполітак В. Правовіаспекти існування «бездокументарних» цінних паперів/ В.Посполітак//Предпринимательство, хозяйство и право. — 1999. — № 4. — C. 23-25
42.     Приказюк Н. В. Ринокдержавних цінних паперів: світовий досвід та вітчизняні реалії //ФінансиУкраїни. — 2009. — № 2. — С.73-81
43.     Проблеми становлення танапрями удосконалення функціонування ринку цінних паперів в Україні //ФінансиУкраїни. — 2007. — № 6. — С. 97 — 104
44.     Ринок боргових ціннихпаперів в Україні: суперечності та тенденції розвитку: монографія / І. О.Лютий, Т. В. Грищенко, О. В. Любкіна та ін.; за заг. ред.: І. О. Лютого;Київський нац. ун-т ім.Т. Г. Шевченка. — К.: Центр учбової літератури, 2008. — 431 с.
45.     Ромашко О. Запобіганняправопорушенням на ринку цінних паперів: актуальні проблеми //Право України. — 2000. — № 5. — C. 85-88
46.     Ромашко О. Проблемивдосконалення координації дій державних органів з питань функціонування ринкуцінних паперів в Україні //Вісник Української Академії державного управлінняпри Президентові України. — 2000. — № 4. — C. 125-129
47.     Терещенко Г.М. До питанняринкового регулювання руху цінних паперів //Фінанси України. — 2006. — № 12.- С. 79-87
48.     Трофімова О. Поняття,ознаки та критерії професійної діяльності на ринку цінних паперів//Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. — C. 78-82.
49.     Фондовий ринок України:законодавче регулювання: Практичний посібник/ М. О. Бурмака, В. В. Посполітак,Д. С. Бутенко та ін… — 2-е вид., перероб. та доп… — К.: АДС УМКЦентр, 2005. — 559 с.
50.     Цікало В. Поняття та змістправового режиму пайових цінних паперів: цивілістичний аспект //Підприємництво,господарство і право. — 2007. — № 7. — C. 34-37.
51.     Цивільний кодекс України:станом на 1 вересня 2008 року. — Харків: Одіссей, 2008. — 423 с.
52.     Чекашкін С. Порядоквідображення в бухгалтерському і податковому обліку операцій з емісії тапогашення боргових цінних паперів/ С.Чекашкін //Вісник податкової службиУкраїни. — 2000. — № 29. — C. 13-16
53.     Шаповалов О.В. Депозитнісертифікати Національного банку України та державні облігації //ФінансиУкраїни. — 2005. — № 1. — С.82-87.
54.     Шелудько В. Фінансовийринок: Підручник/ Валентина Шелудько,. — К.: Знання, 2006. — 535 с.
55.     Яроцький В.Інструментальна концепція цінних паперів: доктринальне наступництво основнихположень //Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 3. — C. 125-134
56.     Яроцький В.Правовідносини, які виникають з приводу цінних паперів, як елемент механізму цивільно-правовогорегулювання //Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 3. — C. 42-45.