ПРЕДМЕТІ ЗАВДАННЯ ЕТНОГРАФІЇ
Щобпо-справжньому пізнати свій рідний народ та інші народи, необхідно вивчати їхнюісторію, мову, культуру. І не тільки культуру, що створена талановитимиархітекторами, художниками, музикантами, акторами, письменниками, вченими, алей ту, що впродовж багатьох століть творилася і плекалася в народномусередовищі, передавалася від покоління до покоління, безперервно розвивалася іводночас зберігала певні стійкі свої риси, які утверджувалися, поширювалися,себто ставали традиційними. Ця традиційна культура тісно пов’язана з природнимиумовами, історичним буттям народу, способом його життя, діяльністю, характером,психологією. Вона виражена в різних формах: матеріальній (будівлях, знаряддяхпраці, ремеслах, саморобних засобах транспорту, одязі, їжі) і духовній(звичаях, обрядах, традиційних знаннях, мистецьких виробах, творах усноїнародної творчості тощо). Вивченням цієї колективної народної культуризаймається спеціальна наука —етнографія. Назва ця походить від грецьких слів ethnos народ і grapho — пишу, що означає народоопис. Етнографіясправді приділяє багато уваги опису предметів і явищ народного побуту ікультури. Це важливо і дуже потрібно для науки, особливо в наш час, коли зужитку зникають різні види традиційної культури. Але етнографія не тількиописує народи, а й вивчає їхнє походження, закономірності їх розвитку, спільній особливі риси, тобто поєднує описовий і теоретичний підходи до матеріалудослідження, застосовує різні методи його аналізу і осмислення. Тому для цієїнауки запропонована і дещо точніша назва — етнологія, друга частина якої походитьвід грецького слова logos(поняття, вчення) і наголошує на її теоретичній сутності. Властиво ж обидвіназви можна замінити українським словом народознавство. Щоправда, слід застерегти: термін«народознавство» може вживатися і в ширшому значенні, якщо охоплює все те, щовзагалі стосується знання про народ (його історію, мову, географію, розселення,антропологію, статистику тощо) і виходить за межі власне етнографії. Ми будемотлумачити народознавство у вужчому значенні.
Отже, етнографія — це одна з галузейісторичної науки, що займається вивченням походження народів (етносів), процесуїх розвитку, особливостей традиційного побуту, матеріальної і духовноїкультури. Об’єктом вивчення етнографічної науки є народи світу.Але для кожної національної етнографії основним і першочерговим повинно бутививчення власного народу. Бо тільки на основі пізнання свого народу можназрозуміти і належним чином збагнути сутність інших народів, побачити упорівнянні що їх різнить і споріднює.
Навчальнийпосібник має на меті подати основні відомості з етнографії українського народу,тобто розповісти про його походження, процес формування, розселення, характерніриси його побуту, галузі традиційної матеріальної і духовної культури, щовизначають його як окремий самобутній етнос. Незважаючи на багатовіковепоневолення і шматування української землі різними загарбниками, неймовірнотяжкі й жорстокі випробування, корінний народ усе-таки зберіг основні рисисвоєї етнічної неповторності, свою національну свідомість і разом з більшістюпредставників інших народів, що проживають разом з ним, на вікопомномуВсеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. 92 відсотками поданих голосівперед усім світом виявив свою волю жити вільно, соборно в незалежній власнійУкраїнській державі. Зрозуміла річ, що, приховуючи від українського народуправду про його історію, всіляко її перекручуючи і спотворюючи, переслідуючийого мову, культуру, чужинці чинили також всілякі перешкоди і щодо вивчення таналежного пізнання його етнографії. У жодному з вищих навчальних закладіврадянської України не було спеціалізації з етнографії, у шкільних програмах незнаходилося місця бодай для найелементарніших відомостей з українського народознавства,не було відповідних підручників, посібників, літератури для широкого загалу. Азусилля тих небагатьох етнографів, як: працювали в Україні, нерідко штучноспрямовувалися на написання праць, що мали па меті знівелювання національноїсвідомості й гідності, утвердження соціалістичної дійсності, радянськогоспособу життя, «нових» звичаїв і обрядів, «нової» сім’ї і т. ін. Однакукраїнська етнографічна наука творилася й розвивалася навіть у надзвичайноскладних і несприятливих умовах бездержавності, переслідувань, цькувань ірепресій.
Етнографія якнаука виникла наприкінці XVIII ст. Часом її становлення у різних країнах сперша половина XIX ст. Але накопичення матеріалу відбувалося значно раніше.Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї міститься у літописахперіоду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства, в українськихлітописах XVI—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніхнотатках чужоземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний часперебували в Україні. Важлива етнографічна інформація зафіксована зокрема вописах з України австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабськогомандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), в «Описі України» французькоговійськового інженера Гійома Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських іпольських письменників та вчених, у різних грамотах, документах юридичного характерутощо.
В останнідесятиліття XVIII — на початку XIX ст. посилюється інтерес до вивчення нашоїкраїни. Це був час ліквідації політичної автономії України, знищенняЗапорізької Січі (1775 р.) і гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до РосіїПравобережної. України, утвердження царизмом централізаторської політики іфеодально-кріпосницької системи, захоплення австрійською монархією після поділуПольщі 1772 р. західноукраїнських земель зі збереженням тут пануванняпольських, угорських та румунських феодалів. Отож, зацікавлення Україною у тойскладний і драматичний для неї період, що походили з наукових осередківПетербурга, Москви, Відня, Будапешта, мали в основному на меті збиранняінформації про маловідомі новопридбані провінції Російської та Австрійськоїімперій для кращого пізнання їх продуктивних сил та інших «туземних» реалій іефективного освоєння їх у складі імперських структур. При цьому мало цікавилисяісторичною, етнокультурною своєрідністю українського народу, її нерідко непомічали, залишали поза увагою, чи беззастережно трактували українців з різнихчастин їх пошматованої землі як складову інших націй — росіян, поляків,угорців, румунів, а то й взагалі екзотичними «туземцями» тих чи іншихпровінцій. Однак уже на той час помітне і певне (наскільки це було можливим)протистояння цим тенденціям. З’являються праці, в яких простежується розумінняетнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це, зокрема,«Описание свадебных украинских простонародных обрядов» (1777 р.) Григорія Калиновського—- публікація, яку деякі дослідники вважають початком української етнографії;книжки Василя Рубана «Краткие географические, политические и историческиеведомости о Малой России» ‘1773 р.) і «Краткая летопись Малой России с 1506 по1770 гг.» (1777 р.), Якова Марковича (Маркевича) «Записки о Малороссии, еёжителях и произведениях» (1798 р.) та низка інших праць, серед яких «ІсторіяРусів» (1822—1825 pp.) невідомого автора, що тривалий час поширювалася урукописних списках.
Увага довивчення традиційно-побутової культури народу дедалі посилювалася у зв’язку знаростанням антифеодальної боротьби, піднесенням хвилі буржуазних революцій інаціонально-визвольних рухів у Європі, а також під впливом ідеологіїромантизму, який відіграв надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчихдосліджень, пропагуванні народності та в широкому впровадженні народноїкультури в літературу і мистецтво. Активізація збирання і дослідження пам’ятокукраїнської народної культури, фольклору є одним з суттєвих чинниківнаціонально-культурного відродження в Україні, процесу творення новоїлітературної мови на народній основі, ознаменованого появою у 1798 р. першихтрьох частин «Енеїди» Івана Котляревського. Майже одночасно в усіх регіонахУкраїни опрацьовується граматика української мови. При цьому «Грамматикамалороссийского наречия» наддніпрянця Олександра Павловського (1818 р.) іфілологічні праці (в тому числі граматика) галичанина Івана Могильницького(20-ті роки), а також «Граматика слов’яно-руська» закарпатця Михайла Лучкая(1830 р.) ґрунтуються на досвіді живого народного мовлення. В них аргументовановідстоюється погляд щодо самобутності української мови і, що особливо важливо,її спільності на всьому просторі розселення українського народу.
Саме у зв’язку зутвердженням поглядів на український народ як на окремий народ, мовну іетнокультурну спільноту в усіх частинах його пошматованої загарбницькимикордонами землі є підстава говорити про початки переходу від накопиченняетнографічних відомостей Г знань про Україну до формування українськоїетнографії як окремої наукової дисципліни.
У 20—30-Хроках XVIII ст. сформувалися три основні осередки науково-літературного руху вУкраїні, з якими великою мірою пов’язаний і розвиток української етнографії,— уХаркові, Києві та Львові. їх визначна роль полягала в організаціїзбиральницької народознавчої роботи в різних регіонах України, посиленні їїсистемно-наукових початків і, головно, в утвердженні свідомої українознавчоїцілеспрямованості цієї роботи.
У харківськомугуртку «Любителів української народності» така цілеспрямованість особливовластива історико-етнографічним і фольклористичним працям ІзмаїлаСрезневського, дослідженням української мови і фольклору Амвросія Метлинського,збиральницькій роботі молодого Миколи Костомарова, студіям про СлобожанщинуВадима Пассека. У Києві інтерес до етнографічних досліджень виявляється узв’язку з відкриттям університету (1834 р.) і діяльністю його першого ректора —Михайла Максимовича. Важливу роль відіграли також такі організації, як«Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей у Києві» (1835 p.), «Музей старожитностей» при університеті(1837 p.), «Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів» (1843 p.).Українознавче спрямування досліджень київського осередку посилюється підвпливом програми Кирило-Мефодіївського товариства і участі в ньому МиколиКостомарова, Пантелеймона Куліша та, передовсім, Тараса Шевченка, який прагнувпоказати світові героїчне минуле українського народу і його культуру.
Львівськийукраїнознавчий осередок, який утворився на початку 30-х років навколо діячівтак званої «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, ЯківГоловацький), не тільки започаткував на західноукраїнських землях новуукраїнську літературу на народній основі («Русалка Дністрова», 1837 p.), а йстав ініціатором та організатором широкої народознавчої роботи в цьому регіоні.До збору і опису пам’яток народної матеріальної і духовної культури булазалучена значна кількість інтелігенції на місцях (переважно духовенства),практикувалися і спеціальні народознавчі мандрівки за певною програмою.Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок булипричиною того, що переважна більшість українознавчих праць першої половини XIXст. залишилася у рукописах або була опублікована російською, польською,чеською, німецькою мовами. На цьому тлі особливо помітними народознавчимипублікаціями були книжки «Рускоє весілє» Йосипа Лозинського (1835 p.), збіркиукраїнських пісень, прислів’їв та приказок, описи народних звичаїв, обрядів,вірувань тощо. У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічноїроботи в Україні належить заснованій у Києві 1852 р. «Комісії для описугуберній Київського учбового округу», зокрема її етнографічному відділенню.Комісія підготувала ґрунт для створення в Києві 1873 р. Південно-західноговідділу Російського географічного товариства. Його очолив Павло Чубинський —найвизначніший український етнограф XIX ст., автор слів національного гімну «Ще не вмерлаУкраїна». У 1869—1870 рр. під його керівництвом були проведені експедиційніобстеження в Україні та суміжних з нею районах Білорусії й Молдови, наматеріалах яких постала фундаментальна семитомна праця «Труды этнографическо-статистическойэкспедиции в Западно-Русский край» (1872—1879 рр.).
Етнографічнідослідження на західноукраїнських землях пожвавлюються з появою українськоїперіодики (газети «Зоря Галицька», «Слово», «Буковинська зоря», журнали«Вечорниці», «Мета», «Ластівка», «Правда» та ін.), де систематично друкуютьсянародознавчі матеріали. У 60—70-х роках зміцнюються зв’язки і співробітництво вгалузі народознавства між західноукраїнськими і наддніпрянськими вченими.
Як ужезазначалося, розвиткові української етнографії чинилися всілякі перепони.Займатися українським народознавством, як зазначав Іван Франко, булонебезпечним заняттям. Зрозуміло чому. Адже знання про походження народу, йоготрадиційно-побутову культуру, як і вивчення мови, громадянської історії, ведедо пізнання глибин історичного буття народу, його культурної самобутності,себто до усвідомлення ним своєї національної своєрідності, свого «я». А це самете, чого ніяк не хотіли визнавати, що всіляко намагалися відкинути поневолювачіукраїнського народу.
Уже члени«Руської трійці» реально зіткнулися у народознавчій роботі з протидіямитогочасних австрійських, польських, угорських, румунських правителівзахідноукраїнського краю. Ще більш негативного ставлення зазнавала ця робота збоку заповзятих посіпак російського царизму, котрі уважно стежили за розвиткомукраїнознавчої думки, повсякчас обмежували її, не допускали жодних виходів зарамки офіційно допустимого. Саме через здобутки на теренах українознавства 1876р. було заборонено діяльність
Південно-західноговідділу Російського географічного товариства.
Великимиперешкодами на шляху розвитку української етнографії були відомі ганебні актицаризму — валуєвський циркуляр 1863 р. з його зухвалим запереченням права наіснування української мови («не было, нет и быть не может») та Енськийімператорський указ 1876 р., якими заборонялося друкування книг українськоюмовою, українська преса, театральні вистави, санкціонувалося широкепереслідування «українського руху» та інші реакційні заходи.
Однак українськанародознавча робота не припинялася і, незважаючи на несприятливі умови таперешкоди, рухалася вперед завдяки патріотичній цілеспрямованості йподвижництву відданих цій справі діячів.
У 70—80-х рокахз’являються цінні народознавчі розвідки Миколи Костомарова, ВолодимираАнтоновича, Олександра Потебні, Петра Єфименка, Миколи Лисенка, ІванаНечуя-Левицького, Михайла Драгоманова, Павла Житецького, Миколи Сумцова,галичан Якова Головацького, Омеляна Партацького, Данила Лепкого, ІванаВерхратського, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, буковинця ГригоріяКупчанка та ін.
Якісно новийетап розвитку українського народознавства пов’язаний з діяльністю Івана Франката очолюваної ним і Михайлом Грушевським наукової інтелігенції. У 1873 р.зусиллями українських громадських діячів у Львові було засновано Літературнетовариство їм. Т. Г. Шевченка, яке стало одним з осередків української науки.1892 р. воно було реорганізоване в Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка (НТШ),що в тогочасних умовах фактично виконувало функції національної академії наук.Фундатором народознавчих досліджень стає етнографічна комісія Товариства, ядроякої складали видатні українські етнографи і фольклористи: Іван Франко, ФедірВовк, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський.
З ініціативиетнографічної комісії здійснювалися наукові експедиції, була налагоджена роботачисленних збирачів на місцях, систематично публікувалися дослідницькі матеріализ усієї України. Визначними віхами української народознавчої науки стали,зокрема, серійні видання «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали доукраїнської етнології» (22 томи). Праці з української етнографії друкувалисятакож у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (з 1892 р.). Численнідослідження з української етнографії з’являлися у російськомовному журналі«Киевская старина» (виходив з 1882 р.), львівських часописах «Зоря» (1880—1897рр.), «Житіє і слово» (1894—1897 рр.) та інших виданнях.
В останнідесятиріччя XIX ст. — на початку XX ст. українська етнографія сягнула рівнякращих зразків європейської етнографічної науки (праці Миколи Сумцова, ІванаФранка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Дмитра Яворницького, ВолодимираШухевича, Михайла Зубрицького, Зенона Кузелі). Помітний внесок у справувивчення побуту і культури українського народу зробили й чужоземні дослідники: польські(Оскар Кольберг, Едуард Руліковський, Ізидор Коперніцький), російські (ОрестМіллер, Олександр Пипін), австрійські (Леопольд Вайгель, Раймунд Кайндль),чеські (Франтіїиек Ржегорж, Людвік Куба) та ін. Було створено передумови дляподальшого розвитку українського народознавства, що намітився післяреволюційного перевороту 1917 р. в Росії і розвалу Австро-Угорщини 1918 р. Уперіод тогочасних визвольних змагань за побудову соборної української державибула створена Всеукраїнська Академія наук (1918 р.). У 20-х роках навіть вумовах більшовицького режиму розгорнулася плідна народознавча збиральницька ідослідницька робота. Її очолили етнографічна комісія Академії та краєзнавчіосередки в різних місцевостях України. З’явилися такі спеціальні видання, як «Етнографічнийвісник», «Краєзнавство», «Побут», у результаті інтенсивних польових дослідженьзначно поповнилися збірки етнографічних матеріалів. Але цей період тривавнедовго. Уже наприкінці 20-х років почалася «рішуча перебудова» методологіїетнографічної науки і переведення її на марксистську основу. Вонасупроводжувалася «непримиренною» боротьбою проти «українського націоналізму»,хвилями масових репресій, що звели нанівець усі позитивні здобутки і відкинулиукраїнську етнографічну науку далеко назад.
Назахідноукраїнських землях, де у 20—30-х роках панували окупаційні буржуазнірежими Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) іЧехо-Словаччини (Закарпаття), помітно занепало Наукове товариство ім. Т. Г.Шевченка. Але у той час виникли регіональні краєзнавчі осередки (товариство імузей «Бойківщина» в м. Самборі на Львівщині, етнографічне товариствоПідкарпатської Русі в Мукачевому на Закарпатті, музеї «Гуцульщина» в Коломиї,«Верховина» в Стрию, «Лемківщина» в Саноці та ін.), з діяльністю яких пов’язанезначне пожвавлення народознавчої роботи на місцях. Самбірське товариство малонавіть неперіодичне видання — «Літопис Бойківщини» (у 1931—1939 рр. вийшлодруком 11 книжок).
Після другоїсвітової війни головними осередками етнографічної науки в Україні сталиІнститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АНУкраїни в м. Києві та Державний музей етнографії та художнього промислу АНУкраїни у м. Львові. Останній є найстарішою і найбільшою в Україні музейноюустановою етнографічного профілю. Науково-дослідна робота музею значнопожвавилася після створення на його базі у 1983 р. Львівського відділенняІнституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії, яке 1991 р. стало окремимІнститутом народознавства HAH України. Значну роботу щодо збору і вивченняпам’яток народного побуту і культури здійснюють обласні та районніісторико-краєзнавчі музеї, передусім створені за останні десятиліття музеїнародної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) Києва, Переяслава-Хмельницького,Львова, Ужгорода, Чернівців.
Поряд з іншимиукраїнознавчими дисциплінами етнографія зазнала згубного впливу більшовицькогототалітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, які до останньогочасу методично нівечили її, полишали найздібніших та найактивніших сил,збочували на бездоріжжя ненаукових пошуків і розробок. Було закрито багато темз української етнографії, зазнавали заборон і переслідувань кращі науковці таїх праці. Так і не змогла побачити світ підготовлена в 60-х роках історико-етнографічнамонографія «Українці».
Та навіть у тойскладний час українські етнографи в міру своїх сил і можливостей зробили чималокорисного, потрібного. Внаслідок проведення систематичних наукових експедиційзібрано багату інформацію з історичної етнографії українського народу та йогосучасного буття, численними цінними експонатами поповнено етнографічні музейніколекції, опубліковано наукові праці, присвячені дослідженню різних діляноктрадиційного побуту і культури українського народу, питанням його етнічноїісторії, культурно-побутовим взаєминам з іншими народами,історико-етнографічній характеристиці різних регіонів України тощо. Імена іпраці українських етнографів новітнього часу наведено у списках рекомендованоїлітератури до вивчення окремих тем цього посібника. Найвизначнішим сучаснимперіодичним виданням етнографічного профілю є часопис «Народна творчість таетнографія», що виходить друком з 1957 р. Останнім часом цікаві матеріали, дослідження,наукові розвідки з української історії етнографії публікуються в різнихжурналах, збірниках, газетах.
У 1989 р.відновило свою наукову та видавничу діяльність Товариство ім. Т. Г. Шевченка уЛьвові з секцією етнографії та фольклористики у його складі. Плідні дослідженняв галузі української етнографії здійснюються і поза межами України, зокремаМузеєм української культури у Свиднику (Словаччина), цінні публікації зукраїнського народознавства з’явилися у Польщі, Румунії, Югославії, вукраїнознавчих осередках Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини.
Отже, навіть цейпобіжний огляд переконує, що етнографічне вивчення України має свою історію ічималий доробок. Саме все найкраще, достовірне з цього доробку — результатпраці багатьох поколінь збирачів і дослідників традиційно-побутової культуринашого народу — покладено в основу цього навчального посібника. Засвоєнняпропонованої інформації дозволить розширити знання про український народ,багатство, розмаїття і високу гуманістичну наповненість його традиційноїкультури, глибше усвідомити і збагнути те, що у винятково складних інесприятливих умовах свого історичного буття цей народ упродовж віків зберігавсамобутність і невичерпну творчу силу, був активним учасником і повноціннимсуб’єктом розвитку загальнолюдської цивілізації. Без таких знань неможливе івідповідне самоусвідомлення приналежності до свого народу — те визначальне інеодмінно притаманне людині, що називається національною свідомістю і гідністю.