Згідно з найпоширенішим визначенням,соціально-психологічна десоціалізація (від лат. socialis — суспільний) — характеристикаце процес входження індивіда в суспільство, соціалізації особистості активногозасвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхіднихдля успішної життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі десоціалізації влюдини формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що даєїй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Десоціалізаціявідбувається як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя,так і за умов цілеспрямованого формування особистості. Завдяки активностілюдини її життєвий шлях, відображення нею соціально-психологічної реальностіперетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя.Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом ^розвитку тастановлення індивіда. З погляду соціальної психології активність індивідазумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислюватийого, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. Настадії переходу взаємовідносин і зв’язків стереотипні вимоги групи до поведінкиіндивіда спонукують його до вироблення відповідної лінії поведінки особи йвибору конкретного її варіанта. Отже, основа соціально-психологічного розуміннясоціалізації особистості грунтується на характеристиці соціально-психологічноготипу особистості як специфічного утворення, продукту соціально-психологічноговідображення соціального життя, соціальних відносин.
Соціально-психологічна реальність,соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування.Але формування соціально-психологічного типу відбувається насамперед задопомогою власного досвіду спілкування в безпосередніх соціальних контактах, делюдина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, йогокультури, соціальних норм і цінностей. Людина прилучається до тієї чи іншоїгрупи часто-густо саме задля того, аби стати її частиною, осягнути почуття«Ми» й почуття «Я» серед «Ми», що позбавляєсамотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукує до впливу на соціальнежиття у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттюіндивідуального досвіду. Отже, двосторонній процес десоціалізації передбачаєзасвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальнесередовище, систему соціальних зв’язків і активне відтворення цих зв’язків. Тобтолюдина не лише адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, щоформуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, але й перетворює їх увласні цінності, орієнтації, установки завдяки власній активності.
Джерела сучасної концепції десоціалізаціїзнаходимо в працях А. Бандури, Г. Тарда, Т. Парсонса. Вивчення процесів десоціалізаціїв наш час зводиться до широкого й вузького розуміння цього поняття. Десоціалізаціяв широкому розумінні — це визначення походження й формування родової природилюдини. Йдеться про історичний процес розвитку людства, філогенез. Десоціалізаціяу вузькому смислі — це процес залучення людини до соціального життя шляхомактивного засвоєння його норм, цінностей та ідеалів. Виходячи із тлумаченнясоціалізації як результату засвоєння людиною умов соціального життя й активноговідтворення нею соціального досвіду, її можна розглядати як типовий таодиничний процеси. Перший визначається соціальними умовами, залежить відкласових, етнічних, культурних та інших відмінностей і пов’язаний з формуваннямтипових для певної спільноти стереотипів поведінки. Десоціалізація як одиничнийпроцес пов’язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лініїповедінки, набуттям особистого життєвого досвіду і як результат — становленняміндивідуальності.
Хоч би яка галузь наукового знаннядосліджувала феномен десоціалізації, в ньому постійно розкривають нові якості,що лише підкреслює багатоаспектність даного поняття, а не означає щораз новейого тлумачення. Адже будь-яка наука, що вивчає даний процес, розкриває тількиті його сторони, які належать до предмета її вивчення. Сказане дає змогувиокремити філософський, соціологічний, психологічний, соціально-психологічний,психолого-педагогічний аспекти соціалізації. З погляду соціально-психологічногопідходу соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда, щоздійснюється в процесі його взаємодії із своїм найближчим середовищем таоточенням. Принагідно слід зазначити, що найбільш повну і об’єктивнухарактеристику десоціалізації можна отримати лише внаслідок міждисциплінарноюдослідження цього процесу, проведення якого потребує дотримання основнихметодологічних принципів:
соціальної детермінації (соціально-економічнийрозвиток суспільства детермінує умови існування найближчого оточення і впливаєна процес десоціалізації);
самодетермінації (індивід у процесісоціалізації розглядається як активне начало в перетворенні матеріальних ідуховних цінностей);
діяльнісного опосередкування (основнимспособом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія зісвоїм найближчим оточенням, що здійснюється в процесі спілкування та діяльності);
двостороннього процесу десоціалізації — входженняіндивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне відтворення цихвідносин, що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та іншихзв’язків).
Міждисциплінарний підхід до вивчення процесусоціалізації передбачає виокремлення й розмежування в ньому двохвзаємопов’язаних напрямів: змістового та функціонального, де першийпредставлений особистісними надбаннями й утвореннями, а другий характеризує те,як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їхформування.
Т. Парсонс в ролі основного механізму десоціалізаціївизначає пристосування. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можнарозглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняється двавиди адаптації — психофізіологічна та соціально-психологічна, що перебувають увзаємозв’язку. При цьому соціально-психологічна адаптація являє собоюоволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це — конкретнийпроцес соціалізації. Адаптація є лише одним з елементів соціалізації поряд зіншим, не менш важливим, — активністю особистості, її творчим вибірковимставленням до середовища, активним відтворенням соціального досвіду,перетворенням наявних соціальних умов і форм. Отже, десоціалізація постає якєдність адаптації та активності особистості: засвоєння норм і цінностейсоціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв’язку зактивністю індивіда.
Стосовно поняття «формування», тодонедавна в педагогіці домінувало ^явлення про формування людини як просукупність процесів взаємодії особистості й суспільства, за яких індивідирозвивають у собі ті чи інші якості. В такому широкому розумінні дане поняттяототожнювалося із десоціалізацією й між ними визнавалася певна рівноцінність. Причомувиховання тут виступало як частина цього процесу, а саме — свідомий,цілеспрямований вплив на індивіда. Вузьке тлумачення поняття «формування»зводилося до копіювання індивідом зовнішніх організованих впливів. За будь-якихумов, при всій широті поняття «формування» (цікава його етимологія: формувати- означає надавати форму чому-небудь або комусь, стійкість, завершеність,певний тип), воно вужче соціалізації і часто-густо не відтворює дуже важливогоїї аспекту — активності індивіда, вибірковості його власних реакцій на впливи,що йдуть іззовні. Саме тому формування особистості та її десоціалізація можутьпрямувати за траєкторіями, які не зовсім збігаються. Адже десоціалізаціяздійснюється як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результатібезпосереднього впливу середовища, що має елементи стихійності,неорганізованості. Цей висновок є достатнім і для розмежування понять «десоціалізація»та «виховання» (під вихованням розуміється цілеспрямований і свідомоздійснюваний вплив на особистість усього суспільства та його соціальнихінституцій з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості):соціалізація ширша від виховання, вона є як організованим, так і стихійним, незавжди усвідомлюваним, процесом.
Є взаємозв’язок між поняттями «десоціалізація»,«становлення» та «розвиток». Якщо під соціалізацієюрозуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задаткаминабуває якостей, що необхідні їй для життєдіяльності в суспільстві, то в такомурозумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти,становлення її як особистості. З іншого боку, розвиток особистості, ототожнюючиіз десоціалізацією, подають як процес входження людини в нове соціальнесередовище та інтеграції в ньому в результаті цього процесу. Звужує поняття десоціалізаціїобмеження цього процесу певним віковим періодом, наближуючи його до поняття«зростання».
Характеризуючи реальні біологічні, соціальні,моральні та інші процеси, варто розглядати щось одне (розвиток чи становлення) вролі пріоритетного, провідного. Так, з погляду фізіологічного зростанняіндивіда, цей процес розглядається передусім як розвиток — моменти становленняновоутворень тут виступають як другорядні, як такі, за допомогою якихздійснюється фізіологічний розвиток; водночас процес перетворення людськогоіндивіда в особистість є процесом становлення, а потім уже розвитку. Отже,фізично людський індивід переважно розвивається, особистісно — переважно стає. Такалогіка викладу матеріалу може бути прийнятною і в розгляді співвідношеннядефініцій «десоціалізація» та «розвиток». Якщо в роліпріоритетного розглядати розвиток особистості, то дане поняття можна вважатидещо ширшим за змістом, оскільки воно охоплює не лише соціально-моральні, а йпсихофізіологічні характеристики. Розвиток — це процес безперервних змін упсихіці й організмі людини, що відбувається не лише під впливом соціальнихчинників, а й за чіткої зумовленості біологічними чинниками: закономірностямидозрівання, функціонування і старіння організму. Таким чином, спільною ознакою десоціалізаціїта розвитку є їхня зумовленість соціальними, зовнішніми чинниками, авідмінність полягає в тому, що для розвитку властива ще й наявність внутрішніхрушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішньогосвіту індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного іотримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Загаломпоняття «десоціалізація» та «розвиток» не протиставляютьсяй не ототожнюються, а взаємодоповнюються одне одним: саме психологічніособливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різногороду взаємодій з оточенням; знання цих особливостей допомагає успішноздійснювати процеси навчання, виховання та формування соціально зрілоїособистості.
Щодо самого поняття «становлення», товоно широко використовується вченими в сучасній філософській, історичній,соціологічній, соціально-психологічній та психолого-педагогічній літературі. Так,у філософській довідковій літературі воно представлене як єдність буття інебуття, виникнення і знищення. Виражаючи стан незавершеності існування,становлення розкриває перехід можливості в дійсність і може розглядатися якпроміжна ланка між ними. Дане визначення спирається на досягнення попередньоїфілософської думки. Інше значення становлення, наповнене конкретнішим змістом,пов’язане з позначенням розвитку якихось явиш, феноменів, якостей, утворень,процесів від певного початкового стануло відносної завершеності. Саме такерозуміння становлення використовується в етиці, соціальній психології,соціології, педагогіці тощо. Характеризуючи процесуальний напрям становлення,наголошують передусім на тому, ідо це — процес діалектичної взаємодії людськогоіндивіда, наділеного певними задатками і здібностями, із соціальним оточенням,з урахуванням його саморозвитку, саморуху. Відбувається індивідуальнатрансформація соціального досвіду, культури людства, яка проявляється двояко: зодного боку, людина, спираючись на конкретні умови життя, особисті якості,по-різному засвоює соціальний досвід, а з іншого — своєрідність,індивідуальність, яких набуває цей досвід у кожної особистості, стають одним ізджерел зміни звичних схем поведінки і відносин, що склалися. Таке розумінняданої дефініції знімає в принципі всіляку різницю між поняттями «десоціалізація»та «становлення». Водночас у рамках загального процесу десоціалізаціїстановлення виступає як більш частковий момент, складовими компонентами якого євиховання, формування й розвиток. Цілеспрямоване виховання в ідеалі передбачаємаксимально керувати процесом соціалізації. Однак повне усунення стихійногоначала із процесу соціалізації особистості видається неможливим, а установка наможливість цього — помилковою та ілюзорною, адже розвиток і становлення суспільствата його членів завжди зберігає особливості природно-історичного процесу, шомістить у собі складну діалектику свідомого і стихійного.
Десоціалізація людини розгортається законкретних умов життєдіяльності індивіда.
Цей процес охоплює всі аспекти прилученняособистості до культури, навчання й виховання, за допомогою яких людина набуваєспроможності брати участь у суспільному житті.
Успішній десоціалізації сприяє дія такихчинників, як очікування, зміна поведінки і прагнення відповідати цим очікуванням.Долучаючись до процесу історичної практики, індивід проявляє свою соціальнусутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об’єктивно,формуючи й розвиваючи власне «Я», особа не може існувати безспілкування та поза діяльністю. Отже, основними сферами соціалізації можнавважати діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражаєсебе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, самостійність,ініціативу, творчість і професіоналізм, засвоює нові види прояву власноїактивності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та іншихучасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняттялюдьми один одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення «Я-концепції»індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей,формування соціальної позиції, моральної орієнтації людини.
Під способами соціалізації вчені переважнорозуміють конкретні види взаємодії індивіда із середовищем, за допомогою якихвін активно прилучається до суспільного життя й засвоює соціальний досвід. Способизалежать як від особливостей самої особистості, так і від соціальної ситуації,в якій індивід опиняється. Вищесказане дає змогу вести мову про зовнішні тавнутрішні прояви ставлення особистості до умов життєдіяльності, які не завждизбігаються, тобто зміст десоціалізації не буде повним, якщо його оцінювати лишеза зовнішніми ознаками. Йдеться також про зовнішні та внутрішні критеріїпроцесу десоціалізації. Серед критеріїв соціалізованості особистостівиокремлюють: зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картин світу;адаптованість особистості, її типова поведінка, спосіб життя; соціальнаідентичність, незалежність особистості, впевненість, самостійність. За умовдемократичних форм взаємодії можливі такі способи соціалізації, якіндивідуалізація, актуалізація «Я», самореалізація (прояв власного«Я», перетворення потенційних можливостей в актуальні, задоволенняпотреби в самореалізації, впевненість у висловлюванні думок, самостійність урозв’язанні проблем, ініціативність), інтеграція (прилучення особистості донорм і цінностей спільноти, світових соціальних інституцій та до цивілізації зарахунок розвитку і збагачення національної культури), конструктивна взаємодія (засвоєнняіндивідом ідеалів, цінностей соціального життя шляхом саморозвитку та вихованняі сприяння прогресу соціального оточення). За тоталітарних умов життєдіяльностіособи спостерігаються, на думку Е. Фромма, такі способи десоціалізації, якмазохізм (моральне приниження, підкорення), садизм (набуття над іншиминеобмеженої влади), деструкція (людина позбувається почуття власного безсилляшляхом руйнації навколишнього середовища), конформізм (відмова від власного«Я», уніфікація «Я»).
Питання етапів і стадій десоціалізаціївирішується в десоціально-психологічній літературі неоднозначно. За ознакою«ставлення до трудової діяльності» Г. Андреева виокремлює три стадії десоціалізації- дотрудова, трудова й післятрудова (соціологічний підхід). Дотрудова стадіяохоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік і має два самостійні етапи: ранньоїсоціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігровоїдіяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор,на яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає ціла група людей) та навчання.Трудова стадія пов’язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленнямнею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає вреалізації потенціалу людей пенсійного віку. В наведеній періодизації найбільшдискусійним питанням є якраз третя стадія соціалізації. Ряд учених вважає, щосаме поняття соціалізації особистості несумісне з тим періодом життя індивіда,коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому,що пенсійний період життя людини є тим віком, який продовжує вносити певнийвклад у відтворення соціального досвіду.
Протилежним до десоціологічного підходу єпсихоаналітичний, з погляду якого особливе значення для десоціалізації індивідамає період раннього дитинства. Психоаналіз пов’язує стадії десоціалізації зпроявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.
Вчинковий підхід до проблеми розвитку істановлення особистості в соціумі (В. Роменець, В. Татенко, Т. Титаренко та ін)передбачає той факт, що життя як учинок може відбуватися за умови, коли кожниййого прояв, вольовий акт, переживання, кожна думка будуть формою реалізаціївчинкового принципу (див. табл.3). Ще один підхід до розгляду питання простадії десоціалізації — компромісний — враховує як соціологічні, так іпсихоаналітичні погляди на них. Згідно з цим підходом виокремлюють два етаписоціалізації: первинну (вона охоплює дві стадії: від народження до початкунавчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості й виборупрофесії) і вторинну (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесіпраці, пізнання і спілкування).
Людина, яка народилася, не здатна самостійноіснувати в соціумі і взаємодіяти з соціальним середовищем без допомоги йпіклування дорослого. Життєве завдання новонародженого полягає в тому, щобперейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування йрозпочати «вчинкову одіссею» самоствердження себе як людини. Отже,вчинок народження переходить у вчинок самоствердження за допомогою дорослих,які повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинковесередовище. Вчинок самоствердження охоплює вік дитинства, отроцтва і юності. Етапрозвитку після народження характеризується великою активністю дитини увиявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психо-соціальної істоти. Дошкільнедитинство за темпами соціалізації в багато разів перевищує всі наступні періодионтогенезу. Дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальнукомпетентність. Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію відповіднодо своєї уяви; молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щобдіяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем своїх бажань; підлітокбажає не спілкуватися, а відчувати себе суб’єктом ухвалення рішень; юнак вважаєдля себе найсуттєвішим протистояти оточенню в поглядах на ідеали життя й тимсамоствердитися. Отже, сутність даного вчинку полягає в тому, щоб ініціативно,через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини.
Людина відповідає самій собі на запитання«хто я є?», «що я хочу й можу?». Пошук відповідей вимагаєемоційних, вольових та інтелектуальних витрат, власної ініціативи, активності,стійкості тощо. Вчинок самовизначення має за мету дійти до визначення себе якістоти, що приречена на вчинок істини, краси й добра, на вчинок любові, тяжієвчиняти, не може не вчиняти. Це період випробування на вчинкову зрілість. Вчиноксамовивільнення передбачає рефлексивну орієнтацію в ситуації, яка склалася,з’ясування її передумов і прогнозування її подальшого розгортання з поглядуприйнятності чи неприйнятності для реалізації своїх задумів.
Соціалізація відбувається під дієюрізноманітних впливів та засобів, що походять від макро- чи мікросередовища. Якщойдеться про цілеспрямовані впливи, що здійснює суспільство на формуванняособистості, то це — агенти соціалізації. Вони діють на макрорівні через засобимасової комунікації (телебачення, радіо, комп’ютер, періодичні видання),культуру, мистецтво тощо і впливають на становлення «Я-концепції», формуванняпереконань, уявлень, ціннісних орієнтацій особистості. Сучасний етапхарактеризується актуалізацією з’ясування основних детермінант ізакономірностей даного впливу на кожному з вікових періодів розвитку індивіда.
Психологічні впливи, або засоби, за допомогоюяких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалійсоціального життя, а отже, перехід зовнішніх впливів соціального оточення увнутрішні регулятори поведінки індивіда, називаються соціально-психологічнимимеханізмами. Іншими словами, це процес поєднання в соціально-психологічномувідображенні людини чинників, що характеризують умови соціуму, з особливостямиособистості. Систематичного аналізу та чіткої класифікаціїсоціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Однівчені до механізмів соціалізації відносять наслідування, навіювання,переконання, зараження. Інші — соціальну фасилітацію, конформізм, дотримуваннянорм. Треті — засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуттясорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм десоціалізаціїохоплює імітацію, ідентифікацію, керівництво. За ознакою «організованість- неорганізованість» соціально-психологічні механізми поділяють націлеспрямовані (до них належать навчання, виховання, інструктаж тощо) тастихійні впливи (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерствотощо). Друга група механізмів переважно базується на ефекті довіри до людини (щоздійснює вплив), заниженій самокритичності, підвищеній сугестії індивіда,невпевненості в собі тощо. За ознакою «усвідомлювання — неусвідомлювання»виокремлюють усвідомлювані (переконання, групові експектації, вплив авторитету)та неусвідомлювані механізми десоціалізації (вони проявляються здебільшого вранньому дитинстві та виражаються через такі явища, як навіювання,наслідування, психологічне зараження, ідентифікація).
Соціальне оточення діє на індивіда не лишебезпосередньо, прикладами, поведінкою, міркуваннями окремих людей, груп, а йчерез книги, засоби масової комунікації, встановлені в суспільстві закони,правила, норми, моральні цінності. Водночас соціальне середовище — це також іпредмети праці, культури, науки, які входять у плоть і кров життя людини і є їїнеодмінними атрибутами. Різні складові соціуму нерівноцінні й мають неоднаковийвплив на індивіда в різні періоди його становлення. З одного боку, тут великезначення відіграють особливі вікові періоди в житті людини, а з іншого — різніекономічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні,соціально-психологічні умови та катаклізми суспільства, дія стабілізаційних ідеструктивних чинників у ньому.
Стосовно змін у психіці людини, то вони можутьвідбуватися повільно й поступово, що є сполучним з так званими еволюційнимизмінами, які характеризуються кількісними, якісними і структурнимиперетвореннями психіки особистості. Однак поряд з такими повільними змінамифіксуються бурхливі, швидкі та глибокі революційні перетворення, пов’язані зкризовими періодами розвитку і становлення індивіда. В суспільних науках, утому числі й у соціології, таким зрушенням людини відповідає поняття «соціальнийперехід» індивіда із одного соціального стану в інший. Критичні періоди йсоціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою,підвищеною сенситивністю до певних зовнішніх впливів, що призводить допорушення рівноваги, появи нових потреб тощо. У сучасній психології не склалосяна сьогоднішній день єдиної думки з приводу кризових періодів або вікових криз.Певна частина психологів вважає, що криза — це ненормальне, болісне явище,результат неправильного виховання, інша — вбачає в кризах конструктивну функціюі вважає їх закономірним, неминучим явищем, яке зумовлюється біологічнимичинниками, зокрема статевим дозріванням. Так,
3. Фройд підкреслював, що криза — це результатсуперечностей між сексуальним розвитком і суспільним обмеженням. К. Левінпов’язував кризові періоди в житті людини із зміною її соціального статусу. Л. Виготськийрозглядав чергування кризових і стабільних періодів як закон психологічногорозвитку. Він зазначав, що в критичні періоди не припиняється конструктивнаробота людини, а руйнівна діяльність здійснюється у зв’язку з тим, що вонавикликається необхідністю розвитку нових властивостей і рис особистості. Перехіддо вищої вікової фази нерідко викликає сповільнення темпів розвиткуособистості, що дало змогу Л. Виготському висунути гіпотезу про відсутністьзбігу між трьома складовими дозрівання людини в підлітковому віці — статевого,загального й соціального.
Криза, на думку Т. Титаренко, це тривалийвнутрішній конфлікт з приводу життя в цілому, його сенсу, основних цілей ішляхів їх досягнення. І переживання людиною кризи тісно пов’язане зі ступенемусвідомлення кризового стану, із рівнем особистісної зрілості, із здатністю їїдо рефлексії. Відповідна вікова криза готується зсередини, час її приходувизначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що треба було опанувати націй віковій сходинці. Г. Шихі зауважує, що в перехідні моменти спосіб життяпіддається змінам у чотирьох вимірах: перший вимір пов’язаний із внутрішнімвідчуттям себе стосовно інших; другий — із почуттям безпеки й небезпеки; третій- характеризується сприйняттям часу (чи достатньо його, чи не вистачає); четвертий- відчуттям фізичного спаду. Названі відчуття задають основний тон життя йпідштовхують людину до тих чи інших рішень. І. Томан, погоджуючись ізвизначенням кризи як стану чуттєвих і духовних стресів, що вимагає значноїзміни життєвих позицій протягом короткого часу, аналізує його (це поняття) якструктуроване явище: по-перше, поява події порушує чуттєву й духовну рівновагулюдини; по-друге, подія змінює нормальний перебіг життя індивіда; по-третє,подія вимагає змінити життєву позицію і способи, якими людина діє у звичайнійситуації; по-четверте, криза вимагає пошуку нових методів виходу з незвичноїситуації.
Говорячи про кризові та стабільні періодижиття особи, варто звернути також увагу на той факт, що періодизація психічногорозвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, аперіодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивідаіз соціумом на різних етапах його життя (тобто на міру його участі в суспільнійдіяльності й соціальних контактах та характер засвоєння соціального досвіду йвідтворення соціальних зв’язків). Саме тому періодизація соціального розвиткумає дещо інші вікові межі, ніж періодизація психічного розвитку. Наприклад,згідно з періодизацією психічного розвитку старший підлітковий вік (14-15 років)і ранній юнацький вік (16-17 років) належать до різних вікових періодів, тодіяк в періодизації соціального розвитку вони вважаються єдиним маргінальним (перехідним)періодом соціалізації і через схожість її механізмів, інституцій, способів і т.п.не розглядаються окремо. В юридичній психології вік 14-17 років також неподіляється на окремі періоди, а для його характеристики використовуєтьсятермін «неповнолітній», тобто такий, що позначається певнимсоціальним статусом індивіда, його громадянськими правами, привілеями та обов’язками.Отже, характеристики, що вмішуються в поняттях «психологічний вік» і«соціальний вік», не завжди збігаються: наше життя дає непоодинокіприклади, коли індивід відповідає своєму психофізіологічному вікові, а в планісоціальної зрілості вважається інфантильним.
Американські психологи Г. Гаулд, Д. Левінсон,Д. Вейлант виокремили такі особливі періоди життя індивіда: 16-22 роки (це час,коли людина намагається довести собі та іншим, що вона здатна до самостійногожиття; характерною ознакою поведінки в цьому віці є демонстрація власноїнезалежності); 23-28 років (цей період характеризується самоутвердженнямособистості; в людини формується стійке уявлення про місце, яке вона посідаєабо хотіла б посісти в житті; для цього періоду властива різка зміна життєвогокурсу); 29-32 роки (не перехідний період між двома життєвими стадіями, коливідбувається досить різка переоцінка цінностей, постають запитання типу: «Хібая так уявляв собі своє життя?»; це надзвичайно важкий період, для якоговластива емоційна неврівноваженість, часта зміна настрою); 33-39 років (у цейперіод сімейне життя втрачає свою чарівність і всі сили, мовби задлякомпенсації, люди віддають роботі, що сприяє досягненню серйозних результатів упрофесійній сфері; разом з тим і досягнуте здається недостатнім); 40-42 роки (цескладний перехідний період: досягнуті результати здаються недостатніми, виникаєвідчуття, що життя проходить даремно; до такого депресивного душевного станудодаються погіршення здоров’я, ознаки втрати молодості); 43-50 років (новарівновага; в цьому віці для більшості людей притаманна стабільність, можливетворче піднесення; діяльність, зазвичай дуже продуктивна); після 50 років (неперіод зрілості, коли людина дійшла згоди із собою; разом з тим знову постаєпитання про смисл життя та його цінності, про те, що зроблено й що лишилосязробити; це період, коли людина намагається уникати будь-яких конфліктів; продуктивністьпраці може бути високою завдяки досвіду в роботі). Наведена періодизаціяособливих періодів у житті людини заслуговує на увагу, водночас вона невраховує весь її життєвий шлях (від народження аж до смерті), такі важливівікові періоди, як один, три, сім років (це критичні періоди в житті дитини); 8-9років (цей період характеризується творчим піднесенням); 12-15 років (цепідлітковий перехідний період, дитина критично ставиться до себе та оточення,намагається переосмислити навколишній світ); 55-60 років (це критичний період ужитті чоловіків і жінок, адже в цьому віці більшість із них виходять на пенсію,що викликає гостре відчуття непотрібності).
Сучасна вітчизняна психологічна наука дедалібільшого значення надає проблемі допомоги особистості в подоланні нею кризовихстанів особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що зачасом може збігатися з так званою кризою середини життя людини як переходу відмолодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею змісту власного буття іпризначення в суспільстві. У психологічній науці немає однозначного погляду нахронологію життєвого циклу особистості щодо особливостей даного періоду. Так,якщо Е. Еріксон відносить кризу середини життя людини до сорокарічного віку, аГ. Шихі — до періоду між 35 і 45 роками, то Т. Титаренко вважає, що кризасередини життя припадає на межі віку 37-40 років. Е. Еріксон характеризує данийперіод життя особистості як генеративність, тобто на цій стадії відбуваєтьсяборотьба між установкою на продуктивний розвиток і станом стагнації. При цьомупродуктивність і творчість у різних сферах життя тісно пов’язані з турботою проінших. Г. Шихі зауважує, що даний період є станом загостреного відчуття часу,що «скорочується»: втрата молодості, згасання фізичних сил, змінапервинних ролей — будь-який із цих моментів може спричиняти кризову ситуацію. Надумку Т. Титаренко, середина життя — це період екстраординарного зростання івнутрішніх змін, який недарма порівнюють з підлітковим віком. Саме тому йогоназивають другим і останнім шансом зробити свою справу, стати глибшим ісуттєвішим, адже в цей період максимальні очікування з боку соціуму поєднуютьсяз реорганізацією особистісних рис, консолідацією інтересів, цілей і обов’язків.Водночас особистість починає ставити перед собою запитання про доцільністьпрожитого життя, його насиченість, задумується над тим, чому вона не досяглацілей, поставлених колись перед собою. К. Юнг розглядав середній вік як часмаксимального прояву потенціалу людини і змін в її психіці, які швидшепочинаються в жінок, аніж у чоловіків.
В основі теорії розвитку людини Ш. Бюлерлежить інтенція (намір). Інтенціональність особистості виявляється протягомжиття у виборах людини для досягнення поставлених цілей, формування йдосягнення яких зумовлює основні фази життєвого циклу.
Перша фаза продовжується до п’ятнадцяти роківі характеризується відсутністю в людини якихось цілей, розвитком в основномуфізичних і розумових здібностей індивіда.
Друга фаза триває до двадцяти років івідповідає періодові юності, коли людина усвідомлює свої потреби, здібності таінтереси, планує великі зміни, пов’язані з вибором професії, партнера, смислубуття.
Третя фаза продовжується до сорока п’яти роківі відповідає зрілості людини. В цей період ставляться чіткі цілі, досягаєтьсястабільність на професійному рівні та в особистому житті, приймаються рішеннящодо створення власної родини та народження дітей.
Четверта фаза триває до 65 років. У цей періодлюдина підводить підсумок минулої діяльності, переглядає цілі з урахуваннямсвого професійного статусу.
П’ята фаза починається в 65-70 років, колибільшість людей перестають досягати цілей, що ними були поставлені в юності. Нацьому етапі людина намагається осмислити своє існування як ціле, проаналізувативиконання запланованих цілей, у зв’язку з чим виникає почуття задоволення (цілівиконані) або розчарування (цілі виявилися недосяжними).
А. Мілтс вирішує питання розвитку істановлення особистості в суспільстві шляхом розв’язання проблеми гармонії тадисгармонії особистості. Гармонію автор розглядає як поняття, яке охоплюєпроблему узгодження між природою, суспільством і людиною, що передбачає взаємнувідповідність, рівновагу, порядок, пропорційність різних предметів і явищ. Поняттям«дисгармонія» позначається брак погодженості, прояв диспропорцій,антагонізми, хаос, втрата рівноваги, деградація, невідповідність предметів іявиш або їхня невідповідність наявній нормі, взірцю, ритму. Часто-густо данепоняття поєднують з характеристиками драматичних чи трагічних проявів улюдському житті. Тут учений слушно ставить питання про те, чи завжди трагізм ідраматизм — це руйнівна або спустошувальна сила, хіба вони не сприяють появівеликих досягнень культури й не збагачують внутрішній світ людини, і чи маємоми право в будь-якій ситуації стверджувати, що там, де є погодженість, то цедобре, а де цього немає — погано? Суперечка, яка триває тисячоліттями, про те,хто справжній володар природи, суспільства й людини — дисгармонія чи гармонія,хаос чи порядок — зовсім не закінчена. Дисгармонія вносить стурбованість,тривогу, роздирає, мучить і гризе людські душі, водночас та ж сама дисгармоніяпороджує чудову перлинку. У зв’язку з ним висловлювалася думка: для того, щобстворити яскраву зірку, потрібен хаос. Не можна не погодитися і з іншимтвердженням: формування нового суспільства передбачає перехід до домінантигармонійного поєднання природи, суспільства й людини, яке зовсім не означає, щодраматичне і трагічне цілком зникнуть — вони втіляться у великі цінностілюдської культури та людських стосунків.
Проблема гармонії і дисгармонії особистостіаналізується автором у зв’язку із трьома віхами в житті людини — стартом,кульмінацією та фінішем. А. Мілтс стверджує, що для того, аби перехід відстарту до кульмінації був безболісним, необхідно, по-перше, на попередньомуетапі розвитку всебічніше виразити себе, вичерпати свої потенції так, щобсамозаперечення відбувалося більш природно й вирішувалося б силами самоїособистості; по-друге, важливо домоггися того, щоб обидва етапи певним чиномдосягали взаємопритягання, погоджено взаємодіяли. І для суспільства, і длясамої особистості важливо також продовжити акме — найбільш активний творчийперіод і скоротити періоди старту й фінішу. Стосовно останньою періоду — фінішу,то тут варто підкреслити, що непомітний процес старіння людини може початися вякомусь одному напрямі ще в дитинстві або в юності: лінь, небажання напружуватимозок — це ознака інтелектуального старіння; моральна старість приходить, колилюдина задовольняється досягнутим, коли втрачають свій сенс вищі ідеали; старістьособистості може виразитися у відсутності активної життєвої позиції,нездатності самостійно розв’язувати проблеми, брати на себе відповідальність. Циклтривалості старіння поділяється на три стадії — поступовий відхід від активноїдіяльності, власне старість із повною незайнятістю і хвороблива старість, яказавершується смертю.
За спостереженнями Е. Кюблер-Росс, зазвичайтой, хто очікує смерті, проходить п’ять стадій: заперечення (залежно від того,наскільки людина здатна взяти події під власний контроль і наскільки сильнупідтримку їй надає оточення, вона долає цю стадію легше чи важче); гнів (для завершеннястадії важливо, щоб людина, яка вмирає, отримала можливість вилити свої почуттяназовні); «торг» (хворий вступає в переговори за продовження свогожиття, обіцяючи, приміром, бути слухняним пацієнтом); депресія (вмираючийзамикається в собі, відчуває потребу плакати, готується зустріти смерть); прийняттясмерті (очікування свого кінця). Перші три фази становлять період кризи йрозвиваються в описаному порядку або з частими поверненнями назад.
Е. Еріксон вважає, що протягом життя людинапереживає вісім психосоціальних криз, які є специфічними для кожного віковогоперіоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг визначає характерподальшого розвитку особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): кризадовіри — недовіри (перший рік життя); автономія — сором і сумніви (2-3 роки); ініціативність- почуття провини (3-6 років); працьовитість, старанність — комплекснеповноцінності (від 7 до 12 років); особистісне самовизначення, ідентифікація- індивідуальна сірість, конформізм (12-18 років); інтимність,комунікабельність — ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років);турбота про виховання нового покоління — «занурення в себе» (30-60років); задоволення від пройденого життя — відчай (понад шістдесят). Такимчином, у концепції Е. Еріксона становлення особистості розуміється як змінаетапів, під час кожного з яких відбувається якісне перетворення внутрішньогосвіту індивіда і зміна його стосунків з навколишнім середовищем, а кризавікового розвитку є деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників ізсоціальними. Саме в кризові моменти боротьба між позитивною і негативноюідентичністю загострюється й гору може взяти аномальна лінія розвитку. Дляпозитивного й поступального розвитку людини необхідна перевага позитивноїідентичності над негативною.
Підхід Е. Еріксона до питання ідентичності якосновного моменту в розвиткові особистості та її становленні в суспільствівиводить на проблему загальнолюдського (розуміється як усвідомлення себепредставником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем),групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомленнявласної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівня ідентичності. Вченіпо-різному ставляться до думки про те, розвиток якого рівня ідентичності єнайважливішим для успішної соціалізації особистості. Відоме твердження, щоактуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішнестановлення індивіда в соціумі визначаються часом, який розуміється двояко: яксуспільний (історичний розвиток даного суспільства та його специфіка) таіндивідуальний (життєвий цикл особистості). Вивчення проблеми історичногорозвитку суспільства та його впливу на соціалізацію особистості здійснюєтьсяпо-різному залежно від підходів. Так, Л. Гумільов розробив теорію етногенезу,згідно з якою діє своєрідний «життєвий цикл» будь-якого етносу, щоохоплює часовий відрізок у 1200-1500 років. Період бурхливого розвитку етносупороджує домінування цінностей, які акцентують значення особистого успіху,ризику та активності в різних сферах життєдіяльності льодини, що стимулюєпрогрес етносу. За таких умов найбільш вдало соціалізованими стають люди зяскраво вираженою індивідуальністю, з особистісним і загальнолюдським рівнемідентичності.
Інший підхід до проблеми взаємодії індивіда тамакросоціальних структур запропонував Б. Поршнєв. Він стверджує, що етнос устатичному стані намагається законсервувати стосунки, які склалися між йогочленами. Коли ж створюється нова етнічна цілісність, то висувається й новаформа поведінки: якщо раніше суспільний стан індивіда жорстко диктувавсятрадицією й залежав від його віку, то тепер формулюється нова вимога до людини:бути такою, якою вона має бути. Отже, на перший план висуваються обов’язкиіндивіда перед групою. Водночас наступний етап розвитку етносу приводить довимоги, згідно з якою людина має бути самою собою, що породжує суперництво міжіндивідами. Однак пасивна більшість, яка втомилася від зіткнення індивідів,формує новий імператив і задає нову норму поведінки: «Ми стомилися відвеликих», «Всі мають бути схожі на ідеал, що здобув перемогу». Подальшийпоступ етносу призводить до розвитку пріоритетності інтересів групи надособистістю. На завершення етнос помирає або, об’єднавшись з іншими етносами,породжує новий. Загалом, за концепцією Б. Поршнева, у стабільні («тихі»)фази розвитку етносу особистість нівелюється, підкоряється груповим інтересам інормам, у неї розвивається групова ідентичність на шкоду її індивідуальності.
Різне розуміння першоджерел соціалізації,різні механізми залучення людини до соціально-політичного життя спричинюютьвиокремлення двох моделей соціалізації: підкорення та інтересу. За умов діїмоделі підкорення (першоджерело соціалізації — суспільна необхідність) важливимиє механізми добору, пропозиції, рекомендації, контролю. За допомогою наявних усуспільстві норм, цінностей на ту чи іншу соціальну роль добираються люди, яківолодіють певними здібностями, вміннями, індивідуальними якостями, рівнемготовності. Дана модель характерна для суспільств, або спільнот з доситьвисоким ступенем регламентації. Модель інтересу (першоджерело соціалізації — інтересиконкретної особи) активізує значення в суспільстві механізмів: вибору особоюсоціальної ролі (на основі наявності в неї потреб, інтересів, цінностей); рефлексії(аналізу соціальних вимог); активності (прояв творчості, самостійне оволодіннянеобхідними якостями); самоконтролю (добросовісність у виконанні зобов’язань). Названамодель проявляється в суспільствах, де діють ідеали лібералізму, демократизму. Тіекономічні, політичні, соціально-психологічні та інші перетворення, яківідбуваються на сьогодні в Україні, неможливі без зміни моделі соціалізації. Соціологи,політологи, соціальні психологи вирізняють труднощі на етапі переходу відмоделі підкорення до моделі інтересу, які пов’язані: з небажанням певнихсуспільних прошарків відмовитися від наявних широких можливостей розпорядженьта соціального контролю; неготовністю більшості людей до виявленнясамостійності, творчості, активності (ми й надалі в житті натрапляємо на типособи-виконавця, а не творця); з недостатнім урахуванням соціокультурних таетнопсихологічних особливостей соціальних груп і людей, що проживають в Україні;зі складною соціально-психологічною ситуацією (вагомим залишається настрійрозчарування, негативізму, тривоги, невпевненості, когнітивного дисонансу; тяжковідбувається процес адаптації у людей середнього й похилого віку, адже їхніпретензії здебільшого залишаються орієнтованими на систему ролей і цінностей тихсуспільних відносин, що відходять, зникають).
Усі описані вище підходи виводять на проблемустабільності й напруження в розвитку суспільства і впливу названих констант насоціалізацію особистості. Стабільність — нестабільність виступає якхарактеристика стану соціального життя всередині держави, а також у системіміжнародних відносин. Створення умов для нормального функціонування соціальнихінституцій передбачає стабільний стан у суспільстві (спроможність додинамічності, адаптації до змін; здатність відтворювати й підтримувати у станіінтенсивності внутрішні зв’язки; автономність, високий рівень саморегуляціїсуспільства — здатність створювати необхідні умови для задоволення потребіндивідів і надання їм широких можливостей для самоутвердження й самореалізаціїтощо). Нестабільність суспільства, соціальна криза характеризуються порушенням”ідеологічної цінності” суспільства (Е. Еріксон), розхитуваннямпопередньої системи цінностей або її повною заміною на іншу, конфліктнимиситуаціями, незадоволеністю значної частини населення, ознаками соціального,економічного, соціально-психологічного, політичного та інших напружень,зникненням відчуттів безпеки, захищеності, ажіотажним попитом, активізацієюсуспільно-політичних блоків і рухів, протистоянням інтересів, якітрансформуються у відповідну позицію й поведінку, тощо. З погляду соціальноїпсихології стабільність — нестабільність передусім стосується тих сфер життялюдини, які пов’язані із спілкуванням і взаємодією людей, із механізмами таспособами соціально-психологічного відображення явищ соціальної дійсності. Самесоціально-психологічне відображення індивідом і соціальною групою соціуму євідправною точкою соціально-психологічної стабільності — нестабільності. Соціально-психологічнастабільність — одна із сторін соціальної стабільності, вона визначається яктакий стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв’язку спільностій особистості, за якого жоден із них не може суттєво змінити соціальну системуу своїх інтересах. Отже, передбачається стан відносної рівноваги,збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб’єктів соціальних іміжособистісних стосунків, який характеризується відчуттям безпеки, спокою,комфортним становищем, впевненістю, сукупністю відносин, за допомогою якихзабезпечуються оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщосоціальні групи та окремі індивіди відносно безболісно пристосовуються до зміну внутрішньому і зовнішньому соціальному середовищі, то стабільність можнавважати динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад,держави — авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків умалій групі — авторитарний стиль відносин) зорієнтована на формування «соціальнооднорідних гвинтиків». Така стабільність, зокрема у групі, досягається зарахунок суб’єкт-об’єктних стосунків, повчання, залякування тощо і призводить яку суспільстві, так і в окремій соціальній групі до стану застою, стагнації. Водночасдуже високий рівень соціально-психологічної стабільності будь-якої соціальної спільнотиможе зменшити її життєздатність; вона не завжди здатна швидко адаптуватися дозмін у соціальному середовищі.
Соціально-психологічна стабільність (так самояк і соціальна, політична, економічна та ІНШІ види стабільності) взаємопов’язанаіз суспільним прогресом, тобто таким напрямом розвитку суспільства, Щохарактеризується прогресивними змінами окремих соціальних спільнот таіндивідів, переходом від менш досконалого становища до більш досконалого тощо. Джереломцього прогресу виступають людські потреби та інтереси, їх задоволення. Відсутністьможливості для задоволення наявних потреб та розвитку нових інтересів іцінностей призводить до регресу, занепаду, стагнації. Історія дає прикладисоціального регресу, занепаду культур та цивілізацій, що свідчить на користьзигзагоподібного суспільного поступу. Водночас відбуваються не лише кількісні,але й якісні зміни в цьому процесі. Соціологи зазначають, що в наш часзмінюється й саме поняття соціального прогресу. Його основним критерієм стаєодночасне приведення суспільного устрою у відповідність з вимогами розвиткутехніки та звичайною природою людини. У зв’язку з цим важливою ознакою новоїцивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, щоне може не позначитися на соціалізації особистості.
Вивчення впливу певного етапу життєвого циклуособистості на успішність ЇЇ соціалізації із урахуванням факту стабільності — нестабільностірозвитку суспільства дало змогу психологам висловити припущення про те, що спідстава будувати не одну, а дві моделі соціалізації особистості й тільки потімпереходити до їх узагальнення в єдиній моделі. Перша з них розрахована навідносно стабільне соціальне середовище, а друга модель передбачає становленняособистості у швидкозмінному соціумі. Водночас життєвий шлях особи, якзазначалося вище, також складається з періодів творчості, активності йперехідних, критичних періодів. Отже, можна вести мову про такі особливостісоціалізації особистості:
соціалізація особистості, що перебуває устадії активності, творчості, у стабільні періоди розвитку суспільства;
соціалізація особистості, що перебуває устадії кризи, у стабільні періоди розвитку суспільства;
соціалізація особистості, що перебуває устадії активності, творчості, у нестабільні періоди розвитку суспільства;
соціалізація особистості, що перебуває устадії кризи, у нестабільні періоди розвитку суспільства.
Точно представлені варіанти соціалізаціїзрілої людини у відносно стабільному суспільстві. Поєднання стабільностісуспільного розвитку з індивідуальним піднесенням особистості (варіант А) дає вбільшості випадків, як показують соціально-психологічні дослідження (опитування,спостереження тощо), такі зразки соціальної поведінки людини: позитивні — соціально-активна,зважена позиція; професійне зростання; досягнення високих показників; збереженнянаявних соціальних відносин і контактів; груповий рівень ідентичності; взаєморозумінняу спілкуванні, намагання розв’язувати проблеми шляхом обговорення, аналізу,вивчення, діалогу; рефлексивна поведінка; активність особистості в пошукупотрібної інформації та ін.; негативні — постійна експлуатація потенційнихможливостей, утому числі й комунікативних, оскільки стабільне суспільство (етапстагнації зокрема) не завжди пропонує різноманітні варіанти прояву активності ітворчості; на фоні експлуатації потенцій виникають психоневротичні зриви, падаєактивність; звичка до «соціального затишку» гальмує творчість; нездатністьшвидко адаптуватися до змін тощо. Поєднання стабільності розвитку суспільства зіндивідуальною кризою (варіант Б) може дати такі зразки соціальної поведінкиособистості: позитивні — «м’яке» проходження кризового періодурозвитку особи за рахунок соціального захисту людини; соціальна стабільністьзапобігає фатальним проявам індивідуальних негараздів та ін.; негативні — поглибленнясуспільної апатії; недостатня кількість варіантів у суспільстві для проявуіндивідуальності затягує кризовий період розвитку особи; особистісний застій,стагнація та ін.
Якщо в стабільні періоди розвитку суспільствалюдина не цілком реалізувала свої можливості або була серед соціальнихаутсайдерів, то соціалізація відбувається досить продуктивно, адже саме закризових умов її зріла ідентичність виявилася необхідною; негативні — пошук«зовнішніх» ворогів; різкі соціальні зміни можуть внести певнудисгармонію в систему стосунків, що склалися, викликати крах ідеалів, апатію,суїцид тощо; найбільш обдаровані індивіди впадають у стан психосоціальногомораторію, що виражається в неприйнятті системи цінностей суспільства таформуванні своєї власної; конфліктна поведінка; складність адаптації до новихумов життя; переживання глибокої особистісної кризи (чим повніше відбуваласяреалізація потенціалу особистості у стабільні періоди розвитку суспільства, тимглибшою буде індивідуальна криза) та ін. Поєднання нестабільності розвиткусуспільства з індивідуальною кризою (варіант Б) може дати такі зразкисоціальної поведінки: позитивні — криза в суспільстві може скоротитиіндивідуальну кризу за типом «клин клином вибивають», дати поштовх донової мобілізації; духовний, творчий, психоемоційний сплеск; нестабільністьсуспільства може бути сприятливим моментом для переоцінки цінностей, відпочинку(фізичний і психічний стан також цього потребує), для необхідної зупинки, щоброздивитися, адаптуватися і прийняти відповідне рішення та ін.; негативні — «заглиблення в минуле»; «замкнення в собі»; складністьадаптації; апатія, аморальні, антисоціальні вчинки (алкоголізм, наркоманія тощо);суїцид та ін.
Що стосується дітей і підлітків, то процессоціалізації за умов стабільності-нестабільності суспільства відбуваєтьсяінакше. В стабільні періоди розвитку суспільства, за даними Л. Колберга, дітидо семи років перебувають переважно на доконвенціональному рівні моральногорозвитку, тобто їхня поведінка визначається намаганням уникнути покарання чиотримати заохочення, домінуванням індивідуально-особистісного рівняідентичності. З тринадцяти років і до закінчення школи в більшості підлітківпереважає груповий рівень ідентичності, коли моральність-аморальність учинкуоцінюється залежно від точки зору референтної групи дитини. Є всі підставивважати, що цей рівень ідентичності у стабільні періоди розвитку суспільствазалишається домінантним, адже лише десять відсотків дітей, старших шістнадцятироків, досягають постконвенціонального рівня морального розвитку, якийхарактеризується одночасним вираженням індивідуально-особистісного тазагальнолюдського рівня ідентичності. За умов суспільної кризи, у разі руйнаціїпопередньої системи суспільних цінностей і створення нової діти у своїйповедінці значною мірою керуються принципом задоволення. Отже, вони достатньоприродно сприймають нові соціальні норми.
Юність є тим періодом, структура ідентичностіякого впливає на всі наступні стадії соціалізації особистості. Водночас на цьомуетапі можуть бути подолані конфлікти і страхи підліткового віку. За умовнестабільності суспільства молоді люди можуть перебувати у стані, коли системасуспільних цінностей не сприймається, натомість формується власна, шо сприяєвиникненню як позитивної, так і негативної ідентичності. Негативна поведінкапроявляється в запереченні системи правил, традицій, поглядів, порушеннісоціальних норм, формуванні злочинної субкультури. Є і третій варіантсоціальної поведінки: наявна система цінностей не сприймається, але у відкритийконфлікт з нею молоді люди не вступають. Загалом, якщо діти й підлітки відноснолегко адаптуються до нестабільних умов суспільства, а молодь має певні проблемив цьому, то люди періоду зрілості переживають найбільші труднощі під час адаптаціїдо нових умов життя.
Стабільність — нестабільність розвиткусуспільства та індивідуальні особливості людей можуть призвести до розмаїттяліній соціальної поведінки й варіантів життєвого шляху індивідів. Класифікаціяцих варіантів — справа надзвичайно складна. Дуже важко проаналізуватидіалектику різних періодів життя особи в суспільстві: жоден із дослідників не взмозі прослідкувати все людське життя від старту до фінішу, адже занадтонетривалим є його власне існування. Найбільше дослідженим с етап дитинства таюності, тоді як зрілість (найтриваліший період онтогенезу, що характеризуєтьсятенденцією до досягнення найвищого розвитку духовних, інтелектуальних іфізичних здібностей особистості) вивчений недостатньо. Саме тому надзвичайновчасним є розвиток упродовж останніх десятиліть акмеології — науки прозрілість, про умови й чинники, що сприяють досягненню акме (найвищої точки,найкращої пори, розквіту). Потрібно також вітати розширення розробок у галузігеронтології — вчення про проблеми старіння й довголіття.
Оскільки соціалізація особистості в різнівікові періоди характеризується специфічними соціально-психологічнимиособливостями, то виникає потреба детально розглянути прояв цих особливостей наокремих етапах розвитку і становлення індивіда.
Важливими соціально-психологічниминовоутвореннями підліткового віку є: особистісне самоутвердження, дорослість,потреба у спілкуванні, значне збільшення контактів, перегляд встановленихраніше переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностейі норм підліткового середовища тощо. У різноманітних міжособистісних стосункахпідліток шукає відповідь на запитання, який він в очах оточення. Водночас уставленні до батьків проявляються ознаки емансипації в діапазоні відобстоювання своїх поглядів до втеч з дому. У старшому підлітковому віці індивідвиходить на спілкування із суспільством, що призводить до появи новихавторитетів, які підліток знаходить не тільки в середовищі безпосередньоївзаємодії, але й завдяки пресі, кіно, комп’ютерові, телебаченню. Надходження докрові гормонів, що виробляються органами внутрішньої секреції, викликають упідлітків то занижене, то завищене сприймання навколишнього світу, спад чипіднесення працездатності й енергії, що супроводжується чергуванням чудовогонастрою із зануренням у внутрішні переживання. Отже, його внутрішній світ, якийпостійно ускладнюється, вимагає подекуди інтимності й автономії від будь-яких,деколи навіть доброзичливих зовнішніх впливів. І те, що він залишається сам насам зі своїми проблемами, може сприяти як зміцненню його самостійності, так івиникненню певної відчуженості. В цей же період виникають статеві потяги йпов’язані з ними нові переживання. До того ж стан деяких нервових центрівзмінюється таким чином, що вся інформація сексуального характеру стає дляпідлітка актуальною, значущою, що, своєю чергою, сприяє розвиткові потреби увизнанні своїх достоїнств представниками протилежної статі. У класі з’являютьсязакохані пари, культивуються дружні стосунки.
Із соціально-психологічного погляду вартовирізнити характерні для підліткового віку явища акселерації (від лат. acceleratio- прискорення; прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозріванняпідлітка, що проявляється у збільшенні ваги й маси тіла, більш ранніх термінахстатевого дозрівання, які, своєю чергою, стають джерелом психологічних колізій- смислових бар’єрів, конфліктів, афективних форм поведінки тощо) таінфантилізму (від лат. infantilis — дитячий; збереження в психіці й поведінціособливостей, притаманних дитячому вікові; такий підліток вирізняється незрілоюемоційно-вольовою сферою, що проявляється в несамостійності рішень і вчинків,почутті незахищеності, заниженій критичності стосовно себе й т.д.). Посилюютьінфантилізм не лише різні аномалії діяльності мозку та залоз внутрішньоїсекреції, але й недоліки освіти й виховання. Йдеться про такі стилі впливудорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність. Намагання батьківнав’язати дітям свою думку, віддалити від товариства однолітків, у всьомупотурати може призвести до негативних наслідків — затримки не лише руховихвмінь і навичок, недостатньої фізичної сили, але й невміння спілкуватися,стримувати свої емоції, бажання. Тут виникає й інша проблема: тяжіння домолодших, якими можна керувати й серед яких легше маскувати свою неспроможність.
У зв’язку з нерівномірним прискоренням росту,непропорційним розвитком кісток і м’язів у підлітків настає тимчасовадисгармонія в координації рухів, що викликає серйозні емоційні переживання. Підлітковіхочеться подобатися собі та іншим, мати привабливу зовнішність уже сьогодні, ане у віддаленому майбутньому, коли він з «гидкого каченяти» нарештіперетвориться на прекрасного лебедя.
Тут важливою умовою самосвідомості підліткавиступає самооцінка своєї зовнішності. Необразливий, на перший погляд, з бокуінших жарт на адресу підлітка може викликати гострий конфлікт або прихованийхворобливий стан. Дослідження доводять, що підлітки, які за своїми фізичнимиособливостями вирізняються із оточення однолітків, більшою мірою схильні донесприятливого впливу соціально-психологічного середовища, що спричинюєформування негативної Я-концепції, залежності від оточення чи боротьби з ним. Л.Божович зазначає, що оцінка оточення відіграє дві ролі: вона виступає яккритерій відповідності поведінки підлітка суспільним нормам, допомагаючивиокремити певну якість із конкретних способів поведінки і зробити її предметомсамопізнання й самооцінки.
Важливе соціально-психологічне новоутворенняпідліткового віку — дорослість є передусім новим рівнем домагань, що прогнозуємайбутній стан, якого підліток фактично ще не досяг. Звідси — типові віковіконфлікти та їх віддзеркалення в самосвідомості підлітка. Почуття дорослостівступає в суперечність з реальне незмінним статусом у сім’ї та школі, щопороджує шерег негативних форм самоутвердження: якщо підліток не в змозіпроявити себе й довести оточенню свою дорослість загальновизнанимисоціально-моральними нормами і схвалюваними способами, він намагається робитице будь-яким чином, аж до аморального чи асоціального — грубість у вчинках таспілкуванні, паління, уживання алкоголю, наркотиків тощо.
У підлітковому віці втрачають своюактуальність стосунки з батьками, вчителями й на перший план виходять взаєминиз однолітками. В цьому проявляються глибинні потреби підлітка в розгортаннісоціально-моральних зв’язків. У спілкуванні з ровесниками в підлітківформується не лише перше, більш серйозне, порівняно з ранніми віковимизв’язками, товариство, де вони дістають підтримку й можуть досягтисамовираження, але й вирішується чітке завдання: здобути в суспільстві визнаннясвоєї соціальної значущості. За зовнішньою картиною домінування взаємин ізоднолітками криється глибоко прихована психологічна орієнтація на зовсім іншістосунки — спрямування на доросле товариство, його відносини, намагання їхзасвоїти. Однак, помічаючи не лише байдужість, а й роздратування дорослих,підлітки змушені розширювати свої контакти з ровесниками, інтенсивно формуючивласний соціум, жорсткі закони якого досить часто виражають своєрідний протестпроти дезорганізованості дорослої спільноти. Саме потреба в соціальнихконтактах і зв’язках лежить в основі організації численних підлітковихугруповань — від позитивних до криміногенних. Неусвідомлювана мета стосунків зоднолітками — намагання підлітка соціально актуалізуватися, не залишитисянепоміченим, соціалізуватися, звернути на себе увагу, самому бути суспільнозалученим. Спроби інтегруватися в суспільство проявляються в різних підлітківпо-різному: від індиферентності до активності й загостреного напруження. Зазвичайсучасні підлітки орієнтуються в соціальних контактах на дорослу спільноту,стосунки всередині неї. У свідомості підлітків домінують не школа, не навчання,не відпочинок, а товариство й суспільство, їхні проблеми. Вивчення соціально-психологічнихособливостей соціалізації підлітків свідчить, з одного боку, про їхнюмотиваційну готовність до засвоєння норм і цінностей суспільства, з другого — промаргінальність підростаючого покоління, недостатню самореалізацію, частковезатребування потенціалу підлітка як самою особистістю, так і суспільством.
Потреба підлітка досягти одного рівня ізсуспільством зумовлює зміну його ставлення до свого оточення. Однак між цієюпотребою та її реалізацією лежить грань, що визначається соціально закріпленимипозиціями дитинства й дорослого світу, утворюється «зона відчуження»,яка проявляється в агресивності й страхові підлітків та роздратуванні і тривозідорослих. Можна назвати зовнішні і внутрішні причини, що спонукують появу цієї«зони». Внутрішні причини пов’язані з особливостями психічногорозвитку підлітків та дорослих, а зовнішні — з особливостями їхньої взаємодії. Длясучасного підлітка типовими є незадоволеність ставленням до них дорослих іпоглиблення кризи самооцінки. При цьому чітко проявляється неприйняття оцінокдорослих незалежно від їхньої правоти. Отже, намічається тенденція допоглиблення й посилення потреби в самоствердженні та самокритичності. І те, йінше спрямоване на одне — вихід у суспільство, здобуття його визнання. Асуспільство (маються на увазі передусім дорослі) не готове поки що знайтиприйнятні форми цього визнання. Продуктивність такого пошуку можлива на основіусвідомлення дорослими змісту соціалізації підлітка, тобто суб’єктивногоприсвоєння підлітком соціальності в її суспільно значущій оцінці. Можнавиокремити два стійких типи позицій підлітка, які мають принципово різнийсоціально-психологічний зміст — проміжні «Я в суспільстві» та вузлові«Я і суспільство». При реальному поєднанні цих позицій на перший планвиходить то одна, то інша. Практика взаємовідносин показує, що вирішальна рольналежить позиції «Я і суспільство», адже підлітковий етапсоціалізації вирізняється найбільш вираженою індивідуалізацією,самодетермінацією, самоуправлінням підростаючої людини, яка не просто стаєсуб’єктом, але й усвідомлює себе як суб’єкт.
Підліток критично ставиться до того, щоговорить співбесідник, про що написано в книгах, ідеться в засобах масовоїкомунікації. Названа соціально-психологічна особливість підліткового вікувимагає від дорослих цілеспрямованої роботи з формування об’єктивних оціноксоціуму. Тільки тоді ця вікова особливість сприятиме соціалізації підлітків,накопиченню ними позитивного соціально-психологічного й морального досвіду,коли їх вчитимуть умінню знаходити в реальних явищах позитивне і негативне,об’єктивно оцінювати їх, передбачати подальший розвиток і коректно виражатисвоє ставлення до них. Інакше спостерігається розрив між свідомістю і вчинком,між словом і справою, нерозвиненість досвіду поведінки, невміння співвідноситиморальні норми з реальною діяльністю. І як наслідок, моральна свідомістьпідлітків не стає регулятором їхньої індивідуальної поведінки.
Чим гіршими с стосунки підлітка з дорослими,тим частіше він звертається до однолітків, тим більше від них залежить. Отже,референтні групи як інституції соціалізації відіграють велику роль установленні та особистісному самовизначенні підлітків. Ціннісні орієнтаціїреферентної групи істотною мірою визначають соціально-психологічне обличчяпідлітка. Оскільки група — єдина площина соціально-психологічного досвіду, вякій може проявити себе підліток, яку він може засвоїти й через яку пізнатисукупність суспільних відносин, то саме група стає формівною силою всоціалізації підлітка. Тут надзвичайно суттєвим є питання про те, що визначаєреферентну значущість тієї чи іншої групи в очах підлітка, або, навпаки, сприяєїї зниженню. Йдеться передусім про умови, які є в тій чи іншій групі длянайуспішнішого формування соціально-психологічного досвіду, для задоволенняпотреби у спілкуванні. Якщо умови не сприяють реалізації цих потреб, підлітокпочинає відчувати психологічний дискомфорт, який виникає в результатінезадоволеності, що призводить до конфліктів із школою, сім’єю, ровесниками абодо відчуження від цих соціальних інституцій, зниження їхньої референтноїзначущості в очах підлітків, до пошуків інших шляхів самоутвердження, іншоюсередовища спілкування. Ідеться про ризиковані хуліганські угруповання, які, яквважає сам підліток, дають йому свободу дій, взаємин, більшу можливість дляпрояву власного «Я», інші варіанти спілкування. В такому разі виникаєпроблема аморальності, а часто й злочинності. У світі духовних цінностейпідлітків також відбувся помітний злам. В їхній свідомості, моральнихорієнтирах чітко проглядається як оновлення духовних сфер особистості на основіглибокого й диференційованого оволодіння загальнолюдськими цінностями, так іпроникнення в підліткове середовище негативних тенденцій, наявних у суспільстві.Оцінити дану ситуацію однозначно навряд чи можливо. Очевидним у соціалізаціїсучасного підлітка є головне: іде процес відторгнення міфологізованих цінностейчасу, що минув, і формування якісно оновленої свідомості. У зв’язку з цимпостає питання про те, які ідеали необхідно презентувати підліткові. З історіївідомо, що всі могутні нації, які існували в минулому чи існують тепер, малиабо мають ідеал, глибоко вкорінений у душах людей. В міру того, як національнийідеал втрачає здатність полонити людські душі, нації втрачають свою могутність.Отже, національний виховний ідеал випливає з народних вірувань, звичаїв,традицій, з конкретних ціннісних орієнтацій і потреб конкретного народу. Він неповинен заперечувати загальнолюдських цінностей (чесність, порядність, любов доБатьківщини, повага до старших тощо). Апробуючи, підтверджуючи, поглинаючизагальновизнані цінності, національний виховний ідеал доповнює їх тими рисами,які спеціально відповідають духовності того чи іншого народу.
Яке ж реальне ставлення українських підлітківдо загальнолюдських цінностей в динаміці? Якщо у 80-х роках XX століттяпідлітки більш за все цінували чесність, доброту, скромність, товариськість,правдивість, тобто йшлося про примат духовних цінностей над матеріальними, топочаток XXI століття, за даними наших досліджень, характеризується значноюпереоцінкою цінностей: перевага надається матеріальним потребам (гроші, речі),діловим зв’язкам, індивідуальним інтересам (як стати здоровим, багатим,знаменитим і т.п.). Раніше така ситуація кваліфікувалася тільки як негативна, атепер вона свідчить про дійсний процес перебудови духовного світу, що захопивусе населення, у тому числі й підлітків. У цілому зміни в ціннісних орієнтаціяхпідлітків зумовлені помітними змінами політичної, економічної,соціально-психологічної ситуації в українському суспільстві. З одного боку,вони демонструють спрямованість у майбутнє, стурбованість гостро-соціальнимипроблемами (війни і миру, екології тощо), пошук свого «Я», а здругого — «вакуум» віри, пасивність, дефіцит духовних контактів,гуманістичних начал особистості. В нинішній ситуації соціалізації підлітка,коли відбувається глобальна трансформація суспільного ладу, дуже важливооберігати юне покоління від стану соціальної фрустрації і всіляко сприяти йогопрогресивному зростанню. Інакше підлітки сконцентрують у собі тісоціально-психологічні характеристики «маргіналів», якістворюватимуть трудноті в ході їхньої інтеграції в соціальні інституції тасоціальні відносини. Поступово загострюючись і поглиблюючись, стаючи дедалістійкішими, такі соціально-психологічні новоутворення мають негативнийвідтінок, деформують підлітка, приводять до грубості й жорстокості у стосунках,до наркоманії, проституції, злочинів. Є також небезпека, що, легко втратившиорієнтири і ставши зручним об’єктом різного роду (політичного, злочинного тощо)маніпулювання, підлітки можуть звернути на шлях антисоціальної поведінки,впасти в агресивність чи соціальну апатію, а їхня активність може набутиескапістської (від англ. escapism — втеча від життя) або страглістської (відангл. struggle — боротьба) — спрямованості деструктивного характеру.
Найбільш значущими відмінностями процесусоціалізації сучасного юного покоління є: переоцінка ціннісних орієнтацій ізміна ідеалів, розширення референтних зв’язків і зміна змістовності спілкуванняв них; зниження рівня саморегуляції. Загальні тенденції сучасного етапусуспільного розвитку, віддзеркалюючись у свідомості підростаючої особистості,впливають на формування її ціннісних орієнтацій і світоглядних позицій. Порівняльнийаналіз ціннісних орієнтацій підлітків 70-90-х років XX століття дає змогузробити висновок, що в сучасного покоління, що підростає, цінності суспільногохарактеру поступилися цінностям індивідуального характеру. Зазнає зміни йноменклатура осіб, яких вибирають підлітки як ідеал: до неї вже не належатьдержавні діячі (ні минулого, ні сучасного), натомість визнаються ідеаламитеперішні спортсмени, актори, співаки (здебільшого іноземні). Серед сучаснихпідлітків значно знецінились якості суспільної спрямованості при одночасномупідвищенні значущості якостей індивідуалістської спрямованості. Вивченняціннісних орієнтацій благополучних і важковиховуваних підлітків свідчить, щоперші здебільшого орієнтуються на цінності, які мають моральну спрямованість,другі — обирають цінності з матеріальною спрямованістю. Серед сучаснихважковиховуваних, на відміну від їхніх попередників, має місце посиленнядевальвації моральних цінностей і цінностей, пов’язаних з трудовою діяльністю. Теперішніпідлітки характеризуються високим рівнем особистісної тривожності. Серед нихзросло занепокоєння проблемами, пов’язаними з майбутнім життям, професійнимсамовизначенням, взаєморозумінням із батьками, екологічною ситуацією в країні. Паралельноз цим зменшилася важливість проблем у сферах самовдосконалення й життя людей,які їх оточують. Сучасні підлітки не усвідомлюють залежності майбутніх життєвихдосягнень від якості здобутої освіти. Сталися зміни в ієрархії бажаних професій:серед них престижними вважаються професії менеджера, юриста, лікаря,економіста, а вже потім — учителя. Домінантним мотивом у виборі сучаснимипідлітками бажаної професії, на відміну від їхніх попередників, є мотивматеріального достатку. Стосовно сучасних інституцій соціалізації, то вонихарактеризуються втратою значного потенціалу виховних можливостей узабезпеченні процесу становлення особистості підлітка. До найважливішихчинників, які зумовлюють таку ситуацію, належать: в умовах сім’ї — збільшеннякількості розлучень, тенденція до однодітності, висока трудова зайнятістьбатьків і т.д.; в умовах школи — зниження авторитету вчителя й педагогічноїдіяльності в цілому, слабка організація позаурочного часу учнів і відхід відорганізованих форм суспільно корисної діяльності, низький професійний рівеньмолодих педагогів тощо; в умовах позашкільного середовища — незначнаефективність реалізації морального потенціалу підліткових організацій таоб’єднань за одночасної відсутності в більшості підлітків бажання бути їхчленами, зубожіння сфери культурного дозвілля, збільшення кількості стихійноутворюваних неформальних груп і т.п.
Безпосередні причини тієї чи іншої поведінкипідлітка нерозривно пов’язані з цілою низкою суперечностей суспільства,соціального середовища, мікросередовища й самої особистості. Серед головнихумов, що провокують внутрішні й зовнішні суперечності, виокремлюють такі: недоступністьдля сучасного підлітка тих умов освіти, виховання, професіоналізації, розвитку,які необхідні для нормальної соціально-культурної адаптації особистості вданому суспільстві; бідність прямих та опосередкованих зв’язків і стосунківпідлітка з іншими людьми; невідповідність спрощених способів поведінки йдіяльності, які нав’язуються підліткові оточенням, піднесеним екзистенціальнимпрагненням його віку; велика дистанція між духовною зосередженістю, ідеальнимиочікуваннями від життя й реальними результатами і ефектами вчинків та дійпідлітка; звуження меж вільного пересування в просторі, суворий регламент часудля творчого самовираження, захоплень, ігор; неволодіння підлітком способамифіксації «Я в житті», відчуженість від самопізнання, рефлексії; перевагадеструктивних сил, що постійно виходять з особистості даного підлітка, надзакладеними в ньому силами розвитку, конструктивного життя; невідповідністьрівня виявлених здібностей і раніше закріплених якостей підлітка завданням, яківін ставить перед собою; неприйняття (відчуження оточення, що є значущим дляпідлітка) результатів його самовираження; перебільшення найближчим оточеннямпідлітка рівня його дорослості, можливостей і продуктивності діяльності, сформованостійого здібностей; випереджаюча масштабність життєвих завдань і стратегійпідлітка порівняно з поступовістю й зацикленістю його життєвого й соціальногодозрівання; реальна загроза духовному і фізичному існуванню підлітка, якавиходить з агресивного соціального і природного середовища.
Аналіз суперечностей і визначення шляхів їхподолання допоможе глибше зрозуміти соціально-психологічні особливостісоціалізації сучасних підлітків. Загальною залишається суперечність, з одногобоку, між вимогами суспільства, яке переживає етап соціально-економічних реформта перетворень, і намаганнями самої особистості до розвитку й самореалізації, здругого — деякими обмеженнями цього розвитку й самоактуалізації як черезоб’єктивні умови, так і внаслідок недостатньо високого культурного, моральногорівня та відповідної активності самого підлітка. Подолання цієї суперечностіпотребує створення для підростаючої особистості оптимальних умов їїсоціалізації. Відзначена суперечність розглядається як об’єктивна, вона не можебути раз і назавжди вирішена й на новому етапі становлення суспільства таособистості виникає знову. Саме тому ця суперечність є постійним джерелом руху.Вона має й інший бік, коли суспільство вимагає від підлітка більшоїсамореалізації, створює для цього всі необхідні умови, а він не використовує їхяк унаслідок обмеженості або деформації потреб, інтересів, цінніснихорієнтацій, так і через ліноші, слабку волю і т.п. Людина регресує у своємурозвиткові, не реалізовує значної частки своїх здібностей і можливостей. Перешкоджаютьсоціалізації підлітка й будь-які відхилення від норм моралі та правил поведінки.З основною суперечністю пов’язані й інші: між постійно зростаючими вимогами досоціальної, моральної зрілості, збагачення й розвитку національної свідомості,творчих здібностей підростаючого покоління й тенденціями спаду рівнясформованості його моральної, етнічної культури, загальним (поки що недостатнім)рівнем результативності освітньо-виховної системи в суспільстві; міжзростаючими вимогами до активізації соціального самовираження й наростаючимитенденціями маргінальності (від лат. margo — край, межа), прояву соціальноговідчуження підлітків; між бажаннями й потребами підлітка та можливостямиреалізувати й задовольнити їх; між різкою актуалізацією значущостісуб’єктивного прояву особистості підлітка й домінуванням об’єктивного статусушколяра у вихованні та ін. Названі суперечності й дестабілізуючі чинники, шодетермінують поведінку підлітка (жорстка система суб’єкт-об’єктних відносин,превалювання словесних форм впливу, нерозвиненість механізмів взаємодіїсучасних соціальних інституцій тощо), виявляються в абсолютизації традиційноїсистеми «Суспільство — діти», тоді як сучасний етап соціалізації тасоціального розвитку актуалізує потребу активізації через інституції вихованнясистеми «Діти — суспільство», яка дасть змогу екстраполювати динамікуціннісних відносин і орієнтацій підлітків, що вже проявилася, на майбутнє йпередбачити таким шляхом можливі перманентні перетворення.
Об’єктивна ознака сьогодення — ускладненняпроцесу соціалізації підлітка внаслідок економічних, соціальних, політичнихзмін, які відбуваються в нашому суспільстві. Накладаючись на психологічну кризупідліткового віку, засвоєння норм і цінностей ще більше загострюється. Можнавиокремити важливі вікові (кризові) явища, які супроводжують процессоціалізації підлітка: прискореність і нерівномірність розвитку його організмув період статевого дозрівання, що ускладнює психічне та фізичне самопочуттяпідлітка, проявляється в його емоційній нестійкості, збудливості; зміни вхарактері взаємин підлітка з дорослими, що виражаються в наявності так званого«конфлікту моралі», коли відбувається заміна моралі підкорення намораль рівності (загострення почуття дорослості, підвищення критичності у ставленнідо дорослих при одночасному підвищенні уваги до думок ровесників тощо); зміни вхарактері стосунків підлітка з однолітками (активне формування самопізнання впідлітковому віці приводить до загострення потреби у спілкуванні з ровесникамияк представниками своєї, так і протилежної статі, що за певних несприятливихумов може викликати появу різноманітних відхилень у сфері інтимного життяпідлітка та його поведінці).
Особистісний розвиток підлітка супроводжуєтьсятакож кризовими станами, поява яких пов’язана із загостренням підлітковихсуперечностей за рахунок зовнішніх психотравмуючих чинників (конфлікт здорослими чи ровесниками) або внутрішніх особливостей (акцентуації чипсихопатії) підлітків. Н. Максимова виокремлює такі кризові стани: філософська інтоксикація(інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне вирішення«вічних» проблем — про сенс життя, призначення людства тощо); кризавтрати сенсу життя (підліток приходить до висновку про безглуздість життявзагалі, а його — зокрема, шо підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шоковіреакції (вони виникають у відповідь на зовнішню психотравмівну ситуацію — нападбандитів, смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго й можуть статипричиною реактивної депресії, посттравматичного стресу).
Характеризуючи стосунки між дорослими йпідлітками з погляду української культури та етнопсихології, слід зазначити, щотрадиції українського народу грунтуються на передаванні старшими молодшим свогосоціально-психологічного досвіду. Водночас сучасні підлітки вибірковоставляться до цінностей, які їм передають. Більше того, вони вносять елементиновизни в соціальне життя й тим самим збагачують соціум. Соціально-психологічноюособливістю сьогодення є те, шо стосунки батьків і дітей стали більш гнучкими,рухливими, рівноправними. Підлітки намагаються автономно вирішувати своїсправи, менше радяться з дорослими. Спостерігається суттєва розбіжність усприйнятті одного покоління іншим: дорослим здається, що діти недооцінюють їх іпереоцінюють себе, а підлітки нарікають на нерозуміння, несправедливість з бокудорослих. Загалом проглядається така тенденція в соціалізації: чим більшесоціально значущих змін відбувається за одиницю часу, тим помітнішими стаютьрозбіжності між поколіннями, тим складнішими виявляються механізми трансмісії,передавання надбань культури від старших до молодших, тим вибірковішою, більшселективною є позиція підлітків до соціальної та культурної спадщини. Однакбуло б помилкою розглядати старше покоління тільки як носія всього позитивного,а молоде — як негативного. Так само як і не можна розглядати підростаючепокоління тільки в позитивному плані, а старше покоління — в негативному. Вододілміж старим і новим, між прогресивним і регресивним слід шукати не міжпоколіннями, а між передовими і відсталими їхніми представниками.
Стосовно системи традицій, то традиційнівзаємовідносини між людьми є найважливішими етнопсихологічними тасоціально-психологічними механізмами регуляції спілкування та діяльності всуспільстві. Вони детермінують вироблення системи моральних стосунків, впливіві загалом виховання підростаючої зміни. Водночас тут також виникають проблеми. Передусіму зв’язку з тим, що дитина, вихована в дусі глибокої пошани до традицій, певнихморальних норм, які деколи пов’язані з досить специфічними культурними умовами,мас відносно унікальний і, звісно, соціально обмежений набір стереотипів іуявлень. Отже, потрапляючи в інноваційну систему соціалізації, в інші умовистановлення й виховання, що вимагають високої компетенції до інновацій, високоїадаптованості, готовності сприймати й засвоювати велику кількість стереотипів іуявлень, які можуть бути й суперечливими порівняно з тими, що засвоєні раніше,підліток не в змозі все це самостійно осмислити. Якщо кваліфікована допомогавідсутня, це може призвести до девіантної поведінки (від лат. deviatio — відхилення)підлітка й поповнення групи делінквентів (від лат. delinquens — той, що вчиняєпровину). Значна кількість соціально-психологічних рис «маргінальноїлюдини» пов’язана, як свідчить практика спілкування, з розмитістю ідвоякістю норм і стереотипів поведінки. Така ситуація (підліток потрапляє внову систему соціалізації) може виникнути, наприклад, коли школяр із селапереїздить до міста, або переходить із однієї інституції соціалізації в іншу — ізсім’ї в школу, із школи в коледж, університет. При всій повсякденнійінтенсивності контактів в міських умовах вони, як правило, функціональні,поверхові, знеособлені, транзитивні. Цс цілком закономірно в тому плані, щодопомагає мешканцеві міста уникнути нервових перевантажень, емоційногоперенапруження, охороняє від типового для міських умов «ефекту вигорання»:для жителя міста випадковий зустрічний — продавець, вчитель і т.п. — не є нісусідом, ні родичем, тобто в місті спостерігається відсутність дублюванняролей, яке властиве людському оточенню жителя села і яке робить його поведінкузалежною від того, «а що ж люди скажуть». Таким чином, свобода містачасто обертається майже для кожного підлітка, який потрапив сюди із сільськоїмісцевості, дискомфортом, самотністю. І чим більшим є місто, тим частішеспостерігається ця тенденція. Означена проблема має й інший бік (ідетьсяпередусім про інституції соціалізації виховного характеру): вихователевінеобхідно не лише допомогти жителеві села адаптуватися до нових умов, але ймешканцеві міста прилучитися до стереотипів, ритуалів, уявлень підлітка-новачка.Практика взаємодії засвідчує, що в обох випадках процес адаптації досягаєтьсяза рахунок втрат деяких індивідуальних властивостей, що в принципі є неминучимфактом.
Таким чином, сучасне життя, з одного боку,надає підліткові свободу для вибору соціального середовища й засобівспілкування, способу і стилю життя, а з другого — процес адаптації ісамовизначення, що ускладнився, висуває високі вимоги до рівня самосвідомості,самоконтролю як з боку дорослих, так і з боку підлітків, робить останніхнезахищеними від можливих втрат в їхній соціально-психологічній рівновазі. Такепочуття невпевненості в правильності своїх вчинків спонукає учня вдаватися допідтримки й допомоги дорослих. І якщо така підтримка є, то підліток поводитьсявпевнено, рішуче. Однак дитина подекуди не знаходить допомоги дорослих ні всім’ї, ні в школі. З приводу цього цікавим є аналіз основних тем бесід під часспілкування батьків з підлітками. Але попередньо зауважимо, що, по-перше,значна частина школярів взагалі позбавлена можливості поспілкуватися з батькамичерез зайнятість останніх, а значить, і можливості спільного обговорення тих чиінших тем; по-друге, батьки й підлітки переважно самостійно переглядаютьтелепередачі, читають книжки, отож спільно їх не обговорюють; по-третє, в мірупоширення вживання алкоголю серед дорослих як форми проведення дозвіллязменшується кількість часу на спілкування з підлітками, тим самим провокуютьсяінші форми стосунків та спілкування в підлітковому середовищі, в тому числі йвживання ними алкоголю, токсинів, наркотиків. Отже, аналіз основних тем бесід успілкуванні батьків і підлітків показує, що діапазон питань, які цікавлятьдорослих, дуже обмежений і їх умовно можна звести до кількох груп: навчальнісправи (перше місце); сімейні проблеми — сходити в магазин, прибрати квартиру,погуляти з меншими братиками й сестричками і т.п. (друге місце); творчі справи:заняття в музичній школі, театральній студії тощо (з великим відривом увідсотках — третє місце); громадські справи (четверте місце); заняття вгуртках, спортивних секціях і т.п. (п’яте місце); справи в гурті однолітків (шостемісце); проблеми професійного самовизначення (сьоме місце); проблеми дружби,сексу, етики, моралі (восьме місце). Вирізняються, як бачимо, за своєюінтенсивністю бесіди про шкільні проблеми. Водночас теми, які сприяютьзадоволенню духовних, професійних потреб, інтелектуальних,соціально-психологічних запитів підлітків залишаються здебільшого поза увагоюбатьків. Саме дефіцитом соціально-психологічної і моральної підтримки дорослимипояснюється в більшості випадків «феномен неформалів». Для багатьохпідлітків неформальне об’єднання стає зоною справжньої активності, спробоювстановлення соціально-психологічних зв’язків, «полем» самоутвердженняй самореалізації, впливовою інституцією соціалізації підростаючої особистості. Підлітковіорганізації та об’єднання, концентруючи своїм соціально-психологічним просторомпідлітків у всій їхній різноманітності, створюють можливості для диференціаціїз урахуванням інтересів, захоплень, переконань, традицій, звичаїв, ритуалівтощо. Тут, певною мірою стихійно, але по-справжньому органічно, виникають іприживаються моделі активної громадської поведінки. Об’єднання та угрупованнятакож сприяють подоланню психологічного дискомфорту, поліпшеннюсоціально-психологічного самопочуття підлітків. Однак у виховній практиці слідвраховувати ту обставину, що при різноманітності в спрямованості й домінантнихцінностях нині найбільш популярні серед підлітків, за нашими даними, неполітичні, екологічні, історико-національні, гуманістичні, а любительськіоб’єднання, які часто-густо мають асоціальну спрямованість (хіпі, панки,металісти, рокери, наркомани, проститутки тощо) і популярність яких останнімчасом зростає.
Вивчаючи поведінку підлітків у соціумі, варторозрізняти два рівні соціальної детермінації: рівень соціальних процесів і явищ(тієї чи іншої поведінки в цілому як масового, стійкого соціального явища) ірівень індивідуальної поведінки (одинична конкретна поведінка). Вонивідрізняються змістом, механізмом детермінації та закономірностями. Поведінкаяк соціальне явище безпосередньо детермінована середовищем і підпорядковуєтьсястатистичним закономірностям. На індивідуальному рівні детермінації поведінкапідлітка набуває імовірного характеру. Індивідуальна поведінка є процесом, якиймає складну внутрішню структуру. Реальній поведінці передує велика психічнадіяльність, участь у регуляції поведінки потреб, інтересів, орієнтацій, мотивівта інших особистісних чинників. Отже, поведінка підлітка (соціальна чиасоціальна) — це соціально детермінований і психологічно мотивований процес,який об’єктивується у здійсненні тих дій, що порушують соціально-нормативнийпорядок, або тих, які сприяють нормальному функціонуванню та розвитковісуспільства. Загалом регуляція поведінки підлітків, розв’язання суперечностей іконфліктів зумовлені як впливом зовнішніх чинників (вимоги батьків, групиоднолітків, учителів, моральні вимоги, соціальні норми тощо), так ісуб’єктивними особливостями самої підростаючої особистості (ціннісніорієнтації, мотиви, потреби та ін).
До недавнього часу психологи вивчали процесисоціалізації, індивідуального розвитку і становлення підростаючої особистостітак, ніби вони (ці процеси) відбувалися в незмінному соціальному світі, тоді якісторики, соціологи, етнографи, політики досліджували зміни в соціумі безурахування зрушень у змісті й структурі життєвого шляху індивіда. Сьогоднітакий підхід є незадовільним: якщо навіть припустити, що психофізіологічні йсоціально-психологічні особливості сучасних підлітків збереглися, а це єсумнівним у зв’язку з явищами акселерації, інфантилізму, маргінальності,екологічними катаклізмами, національним відродженням і т.п., то їхнє реальнеякісно-змістове наповнення за сучасних умов переходу до нових економічнихвідносин залишається поки що відкритим. Отже, йдеться про вивчення індивіда, щозмінюється в суспільстві, яке також зазнає змін. Нова методологічна перспективадасть змогу вийти із старої моделі соціалізації підлітків і намітити нове колопроблем і питань теорії та практики становлення підростаючого покоління: «Якідії та орієнтації найкраще готують підлітка до життя? Яким чином дорослі, якінавчилися або ж не навчилися жити й діяти в одному середовищі, в одній системі,зможуть підготувати своїх дітей до життя та праці за інших умов? Якісоціально-психологічні умови й чинники полегшать або ж гальмуватимуть процессоціалізації, процес передавання від одного покоління до іншого набутогосоціально-психологічного досвіду, національної культури, традицій? Чиусвідомлює сучасне покоління дорослих масштаби економічних, соціальних тапсихологічних змін, що відбуваються, і пов’язані з цим відповідальність і необхідністьготувати своїх дітей до життя у світі, який суттєво відрізняється від їхньоговласного? Чи готове покоління дорослих здійснювати передавання соціального,національно-культурного, соціально-психологічного й морального досвідупідліткам?»
Посилення інтересу до своєї особистості в цейперіод є умовою цілеспрямованої самоосвіти й самовиховання. Для старшокласниківпровідним центром усього розвитку стає особистісне самовизначення, а вибірподальшого життєвого шляху є для них тим афективним центром життєвої ситуації,навколо якого починає обертатись уся їхня діяльність і всі їхні інтереси. Цейзавершальний етап формування особистості в школі найбільш повно проявляєціннісно-орієнтаційну діяльність школяра, розвиває особистісну рефлексію,певний рівень домагань. Високого ступеня зрілості, диференціації і стабільностідосягає моральна свідомість, яка характеризується переходом на новий рівень — конвенціональний:старшокласники починають усвідомлювати морально-етичні проблеми, над якимизадумуються дорослі. їхнє моральне самовизначення опосередковане не тількипроцесами пізнання, а міжособистісними стосунками, виникненням інтимнихвідносин з особами протилежної статі. Про диференціацію юнацької свідомості,розвиток системи особистісних смислів і значень свідчить вміння старшокласниківпізнавати себе на основі пізнання інших, їх сприймання. Соціально-психологічнаспецифіка юності полягає в тому, що саме в ці роки відбувається активний процеснабуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формуваннясоціальних установок, їхніх когнітивного, емоційного й поведінковогокомпонентів. І хоча погляди старшокласників не завжди правильні, зате воничасто-густо вирізняються стійкістю й послідовністю.
У ранній юності значно спадає гостротаміжособистісних конфліктів, менше проявляється негативізм у ставленні дооточення, поліпшується фізичне й емоційне самопочуття учнів, підвищуєтьсякомунікабельність, знижується рівень тривожності, нормалізується самооцінка. Водночасце вік специфічних психологічних контрастів, що характеризують як внутрішнійсвіт старшокласника, так і сферу його міжособистісних стосунків: у юнаків ідівчат спостерігаються акцентуації характеру, які не трапляються більше вжодному віковому періоді, характерна посилена увага до внутрішнього світуособистості, своєрідна вікова інтроверсія. За певних обставин спілкуванняспостерігається яскраво виражена статево-рольова диференціація, яка межує здосить частою інфантильно-рольовою негнучкістю. У цьому віці нерідкотрапляються випадки загостреного відчуття самотності.
Соціалізуючись, старшокласник розвиваєсвітогляд, самосвідомість, ставлення до дійсності, характер, особистісні такомунікативні якості, психічні процеси, накопичує соціально-психологічнийдосвід, набуває самостійності, впевненості в собі, стійкості до стресів тощо. Яксуб’єкт навчальної діяльності, старшокласник характеризується якісно іншимзмістом цієї діяльності, ніж учень середніх класів, адже поряд із внутрішнімипізнавальними мотивами засвоєння знань з предметів, що мають особистіснусмислову Цінність, у нього з’являються широкі соціальні та особистісні зовнішнімотиви, серед яких мотиви досягнення посідають значне місце. У зв’язку з цим Ю.НІ вал б вказує на цілепокладання як важливий компонент особистісного розвиткустаршокласників у процесі соціалізації, а дослідження С. Максименка, Т. Щербансвідчать, що найефективнішою для психічного, передусім розумового, розвиткушколярів є така форма організації спільної діяльності, в ході якої:
по-перше, оцінка, результат діяльності кожногостаршокласника залежить від успіху всього класу;
по-друге, кожен учень впевнений, що в разіпотреби він отримає необхідну допомогу однокласників;
по-третє, стимулюється активність кожногоучня, кожний може розраховувати на уважне ставлення до своєї думки;
по-четверте, соціометричний статус усіх учнівкласу однорідний;
по-п’яте, рівень успішності учнів класувідносно однорідний.
Отже, соціально-психологічною детермінантоюстановлення й розвитку особистості старшокласника в процесі соціалізації єдіяльнісно-опосередкований тип взаємовідносин, який складається вреферентно-значущій групі (або групах). У старшокласників поряд з навчаннямпровідною діяльністю виступає особлива діяльність зі встановленняінтимно-особистісних стосунків — діяльність спілкування. Взаємостосунки,побудовані на основі певних морально-етичних вимог і соціальних норм, роблятьміжособистісне спілкування шкільної молоді тією діяльністю, всередині якоїформуються спільні погляди на життя, на майбутнє.
У вітчизняній соціально-психологічній іпсихолого-педагогічній літературі виокремлюють такі джерела соціалізаціїстаршокласників:
первинний досвід, пов’язаний із періодомраннього дитинства, з формуванням основних психічних функцій та елементарнихформ суспільної поведінки в сім’ї, загалом власний індивідуальний досвідстаршокласника (стереотипи поведінки формуються шляхом сигнальної спадковості,тобто через наслідування дорослих і є досить стійкими, що може стати причиноюпсихологічної несумісності, асоціальної поведінки тощо);
культурно-соціальний досвід, що цілеспрямованопередається учням через різні соціальні інституції, передусім через системуосвіти, навчання й виховання (дошкільні заклади, школу і т.ін.);
активність самої особистості у виборі знань таїх осмисленні; вміння порівняти різні погляди і критично їх оцінити; активнаучасть у практичній, перетворювальній діяльності і спілкуванні.
Західна соціально-психологічна літератураджерела соціалізації старшокласників зводить до таких: технологічні й соціальнізміни в суспільстві; урбанізація; меркантильність і бідність; засоби масовоїінформації; соціальне й емоційне напруження; негаразди в сім’ї; життєві подіїта пов’язані з ними стреси; вплив ровесників, школи, релігії.
У старшому шкільному віці виникає йрозвивається особливий вид діяльності — спілкування, основним змістом якого єровесник або інша значуща людина. У контексті соціалізації спілкування можнарозглядати у двох головних аспектах: як засвоєння старшокласникомсоціокультурних цінностей у процесі навчання у школі і як його самореалізацію вході соціальної взаємодії з учителями, однокласниками та іншими людьми. Старшийшкільний вік особливо загострює проблему спілкування й саме тут помітнопроявляється тенденція до задоволення потреби у спілкуванні на всіх рівнях,інтенсивність якої може бути такою високою, що стає центром життєвих прагненьюнацтва. Спілкування проявляється в побудові взаємин з ровесниками на основіпевних етичних норм, що визначають учинки старшокласників; у формуваннізагальних поглядів на життя; стосунків між людьми, тобто особистісних смислів; уформуванні самосвідомості; у створенні передумов для виникнення нових завдань імотивів подальшої власної діяльності тощо. В цьому віці однолітки відіграютьосновну роль у розвиткові соціальних навичок старшокласників. * Характерні дляцього віку стосунки рівності допомагають виробленню позитивних реакцій на різнікризові ситуації, в які потрапляють юнаки та дівчата. З поглядусоціально-психологічних особливостей соціалізації важливо підкреслити той факт,що старшокласники переймають у ровесників і друзів види поведінки, якіцінуються суспільством, і ролі, що найбільше підходять їм. Загалом усвідомленнярефлексивних, емоційних, динамічних якостей, а також особливостей зовнішностіта фізичного розвитку проходить під домінантним впливом ровесника чи друга.
Важлива соціально-психологічна особливістьцього періоду — розвиток соціальної компетентності як основної складовоїздатності старшокласника в процесі спілкування та взаємодії набувати новихДрузів і зберігати старих. Цей розвиток базується, частково, на здатностістаршокласників до соціального порівняння, що дає змогу виявити й оцінитихарактерні риси інших. Спираючись на ці оцінки, юнаки та дівчата вибираютьдрузів і визначають своє ставлення до різних груп і компаній, які становлятьчастину оточення ровесників. Вони також шукають друзів за принципом схожості,заміщаючи кількість друзів якістю дружби з небагатьма ровесниками, що поділяютьїхні погляди й цінності. При цьому інтимність стає обов’язковим атрибутомдружби з ровесником однієї статі. Значна роль у теорії соціалізації відведенарозвиткові і примноженню контактів старшокласника з іншими людьми за умовсуспільно значущої спільної діяльності. Йдеться про провідну референтну групу вжитті старшокласників, в якій міжособистісні стосунки зумовлюються змістомспільної діяльності. Саме в групі виникає найсприятливіша ситуація длясоціалізації старшокласників: вона зв’язує суспільство й учня, презентуючизагальнолюдські цінності в емоційно закріпленій формі. Отже, можемо говоритипро спільну групову діяльність, яка передбачає систему взаємодій міжоднокласниками, між конкретним старшокласником і класом як спільним суб’єктом,умовою й «засобом формування якого виступає спілкування. Відповідно доцього складається система взаємодій індивідуальних та колективних потреб,інтересів, цінностей, мотивів і цілей, які регулюються виробленням певнихправил та норм поведінки. Г якщо ядром спрямованості колективної діяльності єцілі, значущість яких усвідомлюється всіма, і домінантні мотиви виконаннядіяльності, то джерелом колективних цілей і мотивів виступають ціннісніорієнтації, що складаються в процесі прийняття групою цінностей суспільства.
Сказане дає змогу констатувати, щосоціалізація старшокласників у школі опосередкована мірою їх входження ушкільний колектив. Однією з найважливіших особливостей міжособистіснихстосунків у колективі є соціально-психологічний феномен, який виражається вемоційному залученні кожної особистості до групи як до цілого, з якимособистість усвідомлено чи неусвідомлено себе ідентифікує. Йдеться про „ефектгрупового духу“ чи „групової думки“, тобто стиль мислення людей,цілком залучених до групи, зокрема шкільного класу, для яких домінантнимчинником є прагнення до єдності думок. Так виникає феномен колективноїідентифікації, яка базується на визнанні за кожним членом групи однакових праві обов’язків, готовність проявляти підтримку та сприяння. Психологічноюособливістю такої групи є колективне самовизначення, то проявляється увибірковому ставленні кожного його члена до будь-яких явищ крізь призмуколективних переконань, принципів, ідеалів, спільних дій. При цьомустаршокласник здатний вибірково ставитися до впливу свого колективу,орієнтуючись на осмислені, добровільно прийняті групові норми. Таким чином,група найбільше сприяє встановленню комунікативних стосунків між своїмичленами, створює для них можливості особистісного зростання й ефективноговиконання спільної діяльності, слугує засобом розширення соціальних контактівстаршокласників та їхньої успішної соціальної адаптації.
Оскільки у старшому шкільному віці основнимзасобом становлення й розвитку особистості виступають міжособистісні взаємини,то пізнання самого себе старшокласником відбувається у процесі спілкування йрозуміння інших людей у школі. Водночас деформація взаємовідносин, наприкладвідсутність взаєморозуміння між учителем і учнем, безсистемність виховання чийого фрагментарність стають основною причиною деформації становленняособистості в ході соціалізації.
Однак хоч би як ми збільшували роль школи всоціалізації, сім’я все одно залишається найголовнішою її соціальноюінституцією. Саме тому успішна соціалізація учнів у школі без успішноїсоціалізації в родині просто неможлива, і тісна взаємодія цих двох інституцій упроцесі соціалізації завжди дає позитивний ефект. Труднощі соціалізаціїстаршокласників у сім’ї виникають через те, що в міру їхнього дозрівання їхніпогляди й розуміння суспільних подій змінюються й часто не збігаються збатьківськими. При звичних для ранньої юності швидких особистісних змінахвірогідність розходжень у поглядах старшокласників тa батьків різко зростаєпорівняно з попередніми періодами розвитку. І якщо при ньому вони наштовхуютьсяна різкий спротив з боку батьків, то це може призвести до конфліктів. Отже, постаєпроблема перегляду своїх ролей батьками. За таких умов важливо, щоб, караючи чизаохочуючи дітей, батьки діяли спільно, тому що тісний зв’язок дитини з одниміз батьків і „виключення“ іншого призводить до того, що „виключений“перестає бути посередником соціалізації та авторитетною фігурою. Найвірогіднішепроблеми соціалізації виникають у неповних сім’ях, де старшокласник можепіддати батьківський авторитет серйозній критиці у процесі особистісногосамовизначення. Варто також враховувати й ту обставину, що реакція учнів наровесників зумовлюється звичаями і традиціями культури, в якій вони виросли, аці звичаї і традиції тісно пов’язані з економічним статусом, професією,етнічною й релігійною належністю їхніх батьків тощо. Виникає неминучасуперечність в поглядах на світ, яких дотримуються сім’я та ровесники: багатостаршокласників, які проживають у містах, змушені вибирати між культуроюровесників, що підносять алкоголь та наркотики, і цінностями батьків, якіпідкреслюють важливість праці в рамках закону; ті старшокласники, щоперебувають на стадії особистісного самовизначення, схильні надто різкорозмежовувати світи ровесників і батьків або наслідувати групу однолітків уповедінці, манері вдягатися, говорити, висловлювати думки та ін.
В цілому особливий вплив соціуму в юнацькийперіод зумовлений спілкуванням, основним змістом якого є ровесник або іншазначуща людина. У контексті соціально-психологічних особливостей соціалізаціїважлива роль відводиться примноженню контактів старшокласника з іншими людьми вумовах суспільно значущої спільної діяльності, а провідною групою, в якійміжособистісні стосунки опосередкуються змістом спільної діяльності, єколектив, де виникає найсприятливіша ситуація для соціалізації старшокласників:він з’єднує суспільство й учня, презентуючи загальнолюдські цінності в емоційнозакріпленій формі.
У структурі соціалізації старшокласниківцінності виступають тією проміжною ланкою, яка регулює відповідність міжповедінкою, діями, інтересами, потребами учня, що випливають із соціальнихвідносин. Виходячи з цього, соціально-психологічним феноменом старшогошкільного віку можна вважати вибір особистісних цінностей та індивідуальноїлінії поведінки. Великою мірою зміст юнацьких цінностей залежить відкультурного контексту й історичного періоду, за якого живе молоде покоління. Тібурхливі соціальні події, що відбуваються у світі й нашій країні змушуютьюнаків та дівчат самостійно робити вибір, особисто орієнтуватись у всьому йзаймати незалежні позиції. Саме тому порівняно з минулими поколіннями теперішністаршокласники характеризуються більш тверезим, розумно-практичним поглядом нажиття, незалежністю й самостійністю.
Процес формування ціннісних орієнтаційопосередкований багатьма соціально-психологічними та психолого-педагогічнимичинниками: матеріальними умовами життєдіяльності, індивідуально-типовими рисамистаршокласника, його нахилами, здібностями, комунікативними вміннями, якістюнавчально-виховного впливу школи, сім’ї та інших інституцій соціалізації. Численніпсихологічні дослідження свідчать про те, що зміни в соціальній сферісуспільства неминуче викликають зміни в структурі „Я“ старшокласника.Приміром „ринкова орієнтація“, „світ конкуренції“ породжуєпрагнення до слави, до переваги над іншими. Отже, рівень розвитку суспільств зумовлюєкількісний і якісний зміст потреб, а спрямованість визначає соціальну йморальну цінність шкільної молоді. Через спрямованість ціннісні орієнтаціїзнаходять свій реальний вияв, а в активній діяльності старшокласника набуваютьхарактеру стійких мотивів спілкування й діяльності та, пройшовши складнийдіалектичний шлях, перетворюються в переконання. Саме тому ефективнасоціалізація може розглядатися як процес набуття, засвоєння й формування такогонабору і такої ієрархії потреб старшокласника, які найсприятливіші для розвиткусуспільства та особистості в усьому багатстві й розмаїтті їхніх потенційнихможливостей.
Сучасні юнаки та дівчата ще не спроможніздійснювати чіткий і усвідомлений вибір цінностей, вибудовувати стійку й добреструктуровану їх систему. Аналіз змістового аспекту ціннісних орієнтаційсвідчить про домінування у старшокласників таких особистісно значущихцінностей, як „здоров’я“, „кохання“, „вірні друзі“,»щасливе сімейне життя”. Цінності, пов’язані з активним ставленнямособистості до навколишньої дійсності («суспільне визнання», «активнедіяльне життя», «творчість»), менш значущі, і займають нижнючастину ієрархічної структури. Для сільських юнаків і дівчат характерні: більшаспрямованість інтересів на можливість одержання освіти; високий рівень «закритості»тем, пов’язаних зі сферою сексу, статевого розвитку тощо. Для юнаків та дівчат,що навчаються в міських школах, актуальнішими є інші проблеми: професійнесамовизначення, пошук «розуміючого» друга тощо.
Серед моральних рис однокласників школярінайбільше цінують розуміння, доброту, товариськість, готовність допомогти,чесність. Вибір ціннісних орієнтацій за статевою ознакою свідчить про певнівідмінності в перевагах юнаків і дівчат. Так, до спільно виокремлених цінностейюнаки додають життєву мудрість, що пояснюється бажанням скоріше статидорослими, бо зрілість, як правило, асоціюється з життєвою мудрістю. Дівчатхарактеризує прагнення до лідерства, намагання продемонструвати своюунікальність і неповторність, оскільки найбільш значущими вони вважають такіцінності: суспільне визнання як повага оточення, колективу, товаришів,незалежність у вчинках і судженнях, акуратність.
Цікавим с порівняльний аналіз цінніснихорієнтацій сучасних українських школярів з ціннісними орієнтаціями їхніх попередників70-90-х років XX століття. Він дає змогу виявити в цьому процесі декількавідмінностей: зміну змісту ціннісних орієнтацій за рахунок появи новихформулювань, які відображають нові ціннісні пріоритети; зміну розуміннясмислового значення основних цінностей; зміну кількісних параметрівпредставленості ієрархічної структури ціннісних орієнтацій.
Зміна смислового навантаження предметапровідних суспільних цінностей є результатом зміни соціально-економічноїпарадигми розвитку суспільства, яка призвела до падіння престижу суспільногожиття й діяльності. Підтвердженням цього є зменшення вартості, зокрема, такихсоціально значущих цінностей, актуальних до кінця 80-х років, як «збереженнямиру між народами», «повага оточення, колективу». У середині90-х років перше місце посіла цінність «матеріальний достаток». Цінність«цікава робота» в 70-х роках була на першому місці, у 80-х — входилав першу трійку значущих цінностей, наприкінці 90-х років цінності «активне,діяльне життя», «продуктивне життя як повне використання своїх сил,можливостей і здібностей», «цікава робота» не потрапили до числапріоритетних. У професійному самовизначенні виокремлені нові елементи, причиноюпояви яких є особливості сучасності. Простежується тенденція до виборупрестижних високооплачуваних професій: юрист, економіст, перекладач,програміст, лікар, банкір; у списку професій з’явилися такі, як кутюр’є,дизайнер, охоронець, менеджер, митник, політолог. Можна виокремите такі типиспрямованості учнів як показників сформованості їхніх ціннісних орієнтацій: насамореалізацію, саморуйнування, пристосування й невизначеність. У цілому данітенденції можуть розглядатися як види психологічної орієнтації на новісоціально-психологічні й суспільно-історичні умови у складномусоціально-економічному середовищі. Спрямованість на саморуйнування іпристосування є тривожним симптомом, який свідчить про наявність устаршокласників втрати перспектив особистісного розвитку.
Особистісне самовизначення є основнимновоутворенням ранньої юності, яке визначає всі інші види самовизначення юнаківта дівчат. Визначальну роль в особистісному самовизначенні на цьому етапівідіграє самосвідомість, що виступає основою побудови ставлення особистості досебе та взаємодії з іншими людьми. Найважливішою психологічною умовоювиникнення й розвитку самовизначення старшокласників є їхні ціннісніорієнтації, а становлення особистісного самовизначення відбувається внаслідокскладної взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку. Вплив соціальнихчинників, насамперед специфіка соціокультурних умов життя, переломлюючися вкомплексі психологічних особливостей старшокласника (мотиви, інтереси, досвідтощо), проявляється в особливостях його ставлення до себе, до власноїдіяльності, поведінки та взаємодії з іншими.
Новий характер самовизначення, який формуєтьсяу старшому шкільному віці, забезпечує можливість побудови життєвих перспектив,планів на майбутнє життя й діяльність. Становлення цього феномену здійснюєтьсяпоетапно: спочатку внутрішньо, тобто через усвідомлення учнем дійсності й себев соціумі; порівняння дійсності зі своєю системою норм, цінностей та їх оцінку;порівняння себе й вимог об’єктивної дійсності; самооцінку; вибір певноїсоціальної ролі, стійкої життєвої, суспільної позиції, і тільки потімпроявляється зовнішньо в діяльності й поведінці через реалізацію соціальноїустановки, обмін цінностями. Як частина нормативної активності учня й компонентйого морального формування, даний феномен виступає в ролі чинника, що регулюєдіяльність і спілкування старшокласника. Психологи розглядають особистіснесамовизначення як генетичну вихідну категорію, що визначає всі інші видисамовизначення: професійне, сімейно-побутове, громадянське, моральне, рольове,ціннісне тощо. Тут відправним пунктом є розуміння особистісного самовизначенняяк результату соціального розвитку особистості. М. Гінзбург вивів основніположення, що дають змогу побудувати цілісну картину самовизначення в юнацькомувіці:
особистісне самовизначення маєціннісно-смислову природу та є активним визначенням позиції старшокласника щодосоціально значущих цінностей;
у цьому віці особистісне самовизначення єгенетично вихідним і визначає розвиток усіх інших типів самовизначення;
особливості особистісного самовизначеннязумовлюють характеристики соціального самовизначення;
на основі особливостей соціальногосамовизначення у старшокласника виробляються вимоги й очікування до певноїпрофесії, здійснюється професійне самовизначення;
самовизначення у старшому шкільному віці тіснопов’язане з уявленнями про своє майбутнє;
особистісне самовизначення нерозривнопов’язане з переструктуруванням мотиваційної сфери старшокласника.
Серед основних соціально-психологічнихдетермінант особистісного самовизначення юнаків і дівчат можна виокремити такіуявлення, що мають смислове значення для життя: значущість проблем, якіобговорюються з однолітками; коло референтних осіб; ціннісні орієнтації; цілеспрямованістьвідносин; сфери самореалізації; ставлення до соціуму й осмислення себе в ньому;майбутні плани, їх конкретний зміст; вибір професії, орієнтація в ньому насоціально чи особистісно значущі чинники; міра впевненості у виборі лініїповедінки.
В зарубіжній психології процес самовизначенняназивають формуванням ідентичності. Серед основних станів формуванняідентичності виокремлюють зумовленість, дифузію, мораторій і досягненняідентичності, які визначаються з урахуванням двох чинників: прийняттясамостійних рішень (криза ідентичності) і наявність твердих обов’язків щодозробленого вибору системи цінностей чи майбутньої професійної діяльності. Старшокласникив статусі зумовленості беруть на себе обов’язки, не приймаючи самостійнихрішень, тобто вибирають ідеологію, релігію, професію і т.п., але їхній вибірзумовлений думкою значущого для них дорослого. У такої категорії юнацтваперехід до дорослості проходить гладко, без конфліктів, її дії, як правило,послідовні й стабільні, наявні сильні позитивні зв’язки зі значущими іншимилюдьми. Представники цієї категорії дотримуються більш авторитарних цінностей,ніж старшокласники в інших статусах. У юнаків і дівчат, які перебувають устатусі дифузії, нечітка спрямованість особистості й мотивація діяльності, вонипросто уникають питань, що стосуються особистісного самовизначення. Цістаршокласники позбавлені батьківської турботи, багато з них у цьому статусіхарактеризуються асоціальною поведінкою, вживають наркотики, алкоголь тощо. Статусмораторію передбачає епіцентр кризи ідентичності старшокласника або періодуприйняття відповідальних рішень. Вони все ще зайняті пошуком свого «Я»,борються зі світом конфліктних цінностей і альтернатив, прагнуть донезалежності від батьків і водночас бояться батьківського незадоволення. Досягненняідентичності — статус шкільної молоді, що проминула кризу, взяла на себе певніобов’язки внаслідок зробленого вибору й намагається жити за визначенимиправилами. В цих старшокласників, порівняно з іншими статусами, найгармонійнішістосунки із сім’єю; їхні пошуки незалежності несуть у собі менший емоційнийзаряд, ніж у статусі мораторію; вони не бояться стати ізольованими, якстаршокласники в статусі дифузії. Залежно від того аспекту життя, якийрозглядається, статус ідентичності може змінюватися: старшокласник одночасноможе перебувати в статусі зумовленості відносно статево-рольових переваг і встатусі мораторію у виборі професії.
Загалом, феномен особистісного самовизначеннядля старшокласників є провідним центром соціалізації; виникнення цього феноменуможливе тільки на певному рівні розвитку самосвідомості, а саме, коли вособистості з’являється здатність до внутрішнього діалогу. Формуванняособистісного самовизначення зумовлюється об’єктивними чинниками соціальноїдійсності, системою цілеспрямованих виховних впливів, суб’єктивноюпідготовленістю підростаючого покоління до спілкування і взаємодії в соціумі. Об’єктивнимипередумовами виникнення даного феномену є: загальне незадоволення відсутністюдостатньої довіри і взаєморозуміння з дорослими; неоднакова готовність доучасті в соціально необхідній взаємодії і слабка готовність до реальногосоціального життя в цілому. До суб’єктивних передумов належать: виникненнявнутрішньої потреби у формуванні певної смислової системи; розвитокціннісно-орієнтаційної діяльності й почуття відповідальності за сказане чиздійснений вчинок; стабілізація мотиваційної сфери.
В цілому можна назвати найважливішіпсихологічні чинники соціалізації старшокласників: соціально-психологічні (характеризуютьмікросередовище школярів, його інституції соціалізації, норми, цінності; ефективніумови взаємодії, взаєморозуміння, сприймання людьми один одного; механізмивпливу на особистість, розвиток її потреби в спілкуванні тощо); психолого-педагогічніта соціально-педагогічні (проявляються у вибірково-активному ставленністаршокласників до сфери спілкування, яка переважає, до педагогічних впливівсім’ї, школи, суспільних інституцій, соціально-моральних цінностей і норм, якіпредставлені на мікрорівні). При цьому показником результативності соціалізаціїстаршокласників у мікросоціумі є новий характер самовизначення та сформованістьїхніх ціннісних орієнтацій, які мають тенденцію до пріоритету вітальнихцінностей, цінностей матеріального благополуччя й умов життя.
Порівняно з ціннісними перевагамистаршокласників 70-80-х років XX століття, для сучасних учнів характерна зміназмісту Ціннісних пріоритетів, зміна розуміння смислу певних цінностей,кількісних параметрів представленості ієрархічної структури. Стосовно основнихшляхів оптимізації процесу соціалізації сучасних старшокласників, то нимиможуть бути: залучення учнів до спеціально організованого, ціннісно насиченогонавчально-виховного процесу; роз’яснення старшокласникам моделей соціальносхвальної поведінки, забезпечення їх чіткими життєвими орієнтирами; усвідомленняпедагогами та батьками власних індивідуально-типологічних особливостей іреалізація їх у комунікативній діяльності; формування в учнів мотиваціїдосягнення в навчальній діяльності; корекція комунікативних деформацій вучасників взаємодії; виявлення вікових та індивідуальних особливостей учнів, щовпливають на процес соціалізації; гуманізація відносин у батьківському,шкільному середовищі та в групі однолітків; актуалізація комунікативних знань івмінь, усебічний розвиток високої комунікативної культури старшокласників; систематичнадіагностика та профілактика особистісних деструкцій учнів старшого шкільноговіку
Соціалізація студентської молоді пов’язаннямнизки нових дисциплін, необхідних для подальшого професійного становленняособистості. Отже, важливим чинником, який впливає на процес соціалізації вцьому віці, є навчальна діяльність, під якою більшість соціальних психологіврозуміють один з видів діяльності студентів, спрямований на засвоєння нимичерез засоби спілкування (діалоги, бесіди, дискусії тощо) теоретичних знань,умінь і навичок. Таке тлумачення навчання дає змогу розглядати його як двоєдинудіяльність педагога і студента, яка має системний характер і предметом аналізуякої є взаємодія між тим, хто навчає, і тим, хто вчиться. Складна сукупністьвзаємодій і зв’язків викладача і студентів опосередковується через системузасобів, методів і організаційних форм навчання та спілкування. Таким чином,процес навчання охоплює не лише дидактичний компонент, пов’язаний із засвоєннямзнань, але й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин устудентській групі, соціально-психологічну групову атмосферу, рівень розумінняв системі «педагог — студент» та ін. Виходячи з цього, можнавиокремити такі складові соціально-психологічного компонента навчальноїдіяльності, що впливають на процес соціалізації цієї категорії молоді: проблемиадаптації студентів до умов навчання у ВНЗ; особливості створення позитивногосоціально-психологічного клімату в студентській групі; особливості налагодженнястосунків студентів із викладачами; соціально-психологічні бар’єри студентів,викликані навчанням; типи спілкування й діяльності на рівні «педагог — студент»,«педагог — студентська аудиторія»; проблеми взаєморозуміння викладачаі студентів; етнопсихологічні особливості спілкування в процесі навчання тавзаємодії; проблеми міжособистісних конфліктів; особливості проявудесоціалізаційних впливів на молоду людину.
Серед виокремлених соціально-психологічнихособливостей соціалізації студентської молоді звернемо увагу на проблемуадаптації студентів-першокурсників до умов навчання у ВНЗ, яка зумовленанедостатньою орієнтацією вчорашнього школяра в соціально-психологічномупросторі нової для нього соціальної інституції. І проблема тут полягає не лишев тому, щоб сприйняти і зрозуміти вже наявну систему, а й прийняти її наемоційно-особистісному рівні, знайти в пій новий особистісний сенс. Отже,актуалізація потенційної загрози, яку несе неадаптованість до нових умовжиттєдіяльності, може проявитися у відсутності орієнтації всоціально-психологічному просторі навчального закладу і, як наслідок, у певнійізольованості, що, своєю чергою, негативно позначається на самооцінці, напроцесі міжособистісного спілкування у групі тощо. Все це, зрештою, можепризвести до втрати інтересу навчатися, здобувати вишу освіту. Важливимипричинами неуспішної адаптації є проблеми мотиваційного, раціонального порядкута проблеми, пов’язані з поведінковими проявами, зокрема з емоційною залежністюстудента від оцінки викладача.
Однією з причин подібних проблем єінфантильність як особистісна риса, яка спричиняє специфічний тип мотиваціїнавчання (таким студентам притаманне бажання відповідати зовнішнім стандартам,які залаються в дитинстві; у студентському середовищі їхній міжособистіснийстатус у групах, як правило, значно нижчий, ніж у тих студентів, котрі меншечасу витрачають на навчання, але в яких добре розвинуті комунікативні здібності).Не менш важливим є той факт, що першокурсник має досвід спілкування в шкільномукласі, де стосунки є досить близькими й емоційно значущими. Саме тому,потрапивши в нову систему соціалізації, він продовжує відтворювати звичнийстереотип поведінки: орієнтується на групу і схильний керуватися її думкою усвоїх вчинках. Означена конформна поведінка досить часто стає перешкодою внавчанні: першокурсник не ставить запитань, соромиться підняти руку насемінарі, щоб не викликати негативної реакції у студентської групи. Втімчисленні соціально-психологічні дослідження свідчать, що надмірна орієнтація насвою груму призводить до пасивності в освоєнні соціально-психологічногопростору вищого навчального закладу, переважанні у вчинках стратегії уникненнянеуспіху. Опитування студентів також дає підставу стверджувати, що студентськесередовище, маючи гетерогенний склад, є толерантнішим до різноманітних стилівжиття та взаємодії, ніж середовище школярів, і диктат студентських мікрогрупбуває частіше менш тотальним, ніж у підлітків.
Щодо успішного проходження процесу адаптації,то він, навпаки, надає студентові значні можливості реалізувати свійінтелектуальний, духовний, комунікативний потенціал за умов навчання у вищій школіі, крім того, отримати реальні можливості для майбутньої соціалізації. Успішнійадаптації сприяє наявність в академічній групі позитивногосоціально-психологічного клімату, під яким передусім розуміютьморально-психологічний настрій, який відтворюється у взаєминах у групі, умови,що створюють ефективний процес навчальної діяльності. Будь-якийсоціально-психологічний клімат, у тому числі й студентської групи, підпадає підвплив соціально-психологічного клімату в суспільстві, умов життєдіяльностіколективу, особливостей суспільної думки, психологічного зараження,наслідування, групової динаміки, особливостей міжособистісного спілкування. Позитивнимиознаками соціально-психологічного клімату в групі вважаються такі: наявністьпозитивної перспективи для групи та для кожного її члена; довіра й високавимогливість членів групи один до одного; ділова критика; вільне висловлюваннявласної думки; відсутність тиску як усередині групи, так і ззовні; достатняпоінформованість членів групи про цілі й завдання, що стоять перед ними; задоволеністьвід належності до групи й від процесу спілкування; прийняття на себевідповідальності за стан справ у групі тощо. Позитивний соціально-психологічнийклімат у студентській групі сприяє задоволенню у студентів потреби у спілкуванні,розкриттю індивідуальних рис особистості, високій мірі залучення студента вжиття групи, позитивному ставленню до навчання (звичайно, якщо це є цінністюгрупи). Надзвичайно важливим є морально-психологічний настрій членів групи,який складається у процесі навчання та проявляється в тих взаєминах, яківстановлюються в ході міжособистісних стосунків. Забезпечує стабільністьстосунків у студентській групі, а отже, і прийнятний соціально-психологічнийклімат, психологічна сумісність членів студентської групи. Йдеться, по-перше,про групову сумісність, яка є соціально-психологічним показником згуртованостігрупи, що сприяє безконфліктному спілкуванню й погодженню дій і вчинків, апо-друге, про міжособистісну сумісність, тобто взаємне прийняття учасників комунікативногопроцесу, що базується на оптимальному узгодженні ціннісних орієнтацій,соціальних установок, інтересів, мотивів, потреб та іншихсоціально-психологічних характеристик студентів. Своєю чергою, групова таміжособистісна сумісність є передумовою згуртованості групи, яка є одним ізпроцесів групової динаміки, мірою потягу членів групи один до одного й до групив цілому, характеристикою ступеня її єдності. Серед основних показниківзгуртованості студентської групи можна виокремити такі: рівень взаємноїсимпатії в міжособистісних стосунках; ступінь привабливості групи для її членів;частота збігу оцінок чи позицій членів групи щодо об’єктів, котрі є суттєвозначущими для групи в цілому.
Особливий соціально-психологічний кліматхарактеризується відкритістю, доброзичливістю, взаємною довірою. Водночасстосунки між викладачем і студентською аудиторією можуть характеризуватисяконфронтацією, породженою проникненням командно-адміністративних методів удіяльність вузівських колективів. Вони грунтуються на утвердженні зверхностівикладача над студентом, що звужує діапазон його впливу на студентів, знижуєдовіру студента до викладача, загалом деформує процес соціалізації. Створюєтьсясвоєрідний соціально-психологічний бар’єр між викладачем і студентом, який обмежуєрамки їхнього спілкування. Подолати цей бар’єр педагог може за допомогоювпровадження інших типів взаємостосунків із студентами, таких якспівробітництво, співпраця, ставлення до студента як до рівноправного учасникакомунікативного процесу.
Вивчення соціально-психологічних особливостейсоціалізації студентської молоді передбачає аналіз власне педагогічногоспілкування, в рамках якого і проходить навчальна діяльність. Ідеться проспільне розв’язання проблем навчання засобами спілкування, про чітку системудій учасників педагогічного спілкування та їхню узгоджену комунікативнудіяльність, тобто про співробітництво, яке характеризується:
активністю учасників взаємодії, яка спрямованаодин на одного й на самих себе (змістом цієї активності є численні процесиміжособистісного пізнання, соціально-психологічного відображення, самопізнаннята ін., а результатом цих процесів стає формування психологічної єдностіучасників взаємодії, досягнення певного рівня взаєморозуміння між ними);
предметною сутністю, яка набирає виглядунавчальних завдань (з цієї точки зору педагогічне спілкування можна описати якпроцес інтеграції предмета співробітництва, формування предметно-ціннісної імотиваційної єдності його учасників);
процесуальною сутністю, яка розглядаєспівробітництво як процес, у ході якого проявляються індивідуальні й колективніпредметні дії його учасників (педагогічне спілкування постає як процесінтеграції індивідуальних дій педагога і студента в цілісний процес їхньоїспільної діяльності).
Необхідною умовою ефективної соціалізації упроцесі навчання є наявність зворотного зв’язку. Мається на увазівзаєморозуміння, тобто розуміння іншої людини, тих взаємин, які складаються нарізних рівнях взаємодії: «педагог — студент», «студент — студент»і т.д. Щодо взаєморозуміння між педагогом і студентом, то його розглядають якстан внутрішньої згоди, який має певні особливості, викликані характером іумовами навчальної діяльності. Виокремлюють три рівні взаєморозуміння педагогаі студента: високий, середній та низький. При цьому високий рівеньвзаєморозуміння характеризується адекватною високою взаємною оцінкою діловихякостей і позитивним емоційним фоном спілкування. На середньому рівнівзаєморозуміння симпатії та антипатії в спілкуванні виникають епізодично, маютьтимчасовий характер і виявляються не зовсім яскраво. Відомі непоодиноківипадки, коли педагог оцінює студента вище, ніж студент викладача, чи навпаки. Часто-густоперевага надасться інтелектуальному контактові, водночас емоційне спілкуваннявиражене недостатньо. Стосовно низького рівня, то він позначається відсутністюінтелектуального й емоційного контактів, негативною взаємною оцінкою якділових, так і загальнолюдських якостей, що породжує у процесі спілкуваннявзаємну неприязнь, неадекватність сприймання, непорозуміння.
Якщо до студентської групи входятьпредставники не однієї, а кількох національностей, то актуалізується значенняетнопсихологічних особливостей спілкування в ході соціалізації студентськоїмолоді, адже в багатонаціональному колективі спостерігається велика кількістьформ міжособистісних стосунків за національною належністю, культурноюспецифікою, своєрідністю мови, звичаїв, традицій. З погляду соціальноїпсихології, міжетнічне спілкування є формою реалізації міжнаціональнихстосунків на особистісному рівні, особистісно-психологічною конкретизацієюпроцесу соціалізації. За умов міжетнічної взаємодії психологічні проблемиможуть виникати у зв’язку з національними установками і стереотипами поведінкита сприймання людьми один одного.
Отже, активізується проблема створення такоїатмосфери, яка б сприяла адекватному сприйняттю студентською аудиторієюіноетнічного представника. Практика вивчення соціальних контактів іміжособистісних стосунків показує, що іноземні студеній можуть стикатися зпроблемою нерозуміння деяких установок, традицій, з виникненням мовних бар’єрівтієї країни, в якій діє ВНЗ. Для таких студентів характерна сором’язливість,нервозність; коли їм бракує знань, вони припускаються помилок, що можепризвести навіть до агресивності. За таких умов певний інтерес представляютьмотиви консолідації студентів за національною ознакою, адже саме в нійпереломлюються всі виховні впливи. Водночас зміна в настроях, переживанняхпредставників певної національності у групі — це своєрідний барометр, за показникамиякого можна вести мову про оптимальність і результати соціалізації, визначатиперспективи згуртування групи.
У навчанні студентів — представників іншоїнаціональності — важливе значення має його комунікативний аспект, а отже, йметоди навчання варто спрямовувати на подолання мовних і психологічнихбар’єрів, сприяти активізації пізнавальної діяльності студентів. Окрім цього,дуже важливо створити основу для адаптації до нових соціокультурних таетнопсихологічних обставин, що потребує певної гнучкості й відмови від низкитрадиційних правил і норм спільної діяльності та взаємодії. В. Крисько та А. Деркачвиокремлюють три етапи процесу адаптації національної психології іно-етнічнихпредставників до умов навчання та спілкування у ВНЗ: на першому етапі етнопсихологічніособливості можуть як сприяти, так і перешкоджати впливу студентської групи чивикладача (якщо вони вступають у суперечність з цілями останніх, то слід робитиконструктивні кроки, щоб перебудувати зміст і якість педагогічних та груповихзаходів — варто шукати, за таких умов, шляхи залучення уваги об’єкта впливу); надругому етапі відбувається стабілізація впливів (налагоджується контакт зіноетнічними представниками, Досягається певне взаєморозуміння, консолідуєтьсяактивність усіх членів студентської групи тощо); на третьому етапіпередбачається максимальне розкриття потенційних можливостей представників Усіхнаціональних мікрогруп у взаємодії один з одним.
Загалом на основі постійного та всебічногоаналізу етнопсихологічної своєрідності відносин і спілкування у студентськійгрупі можна розвивати нетрадиційні підходи, встановлювати пріоритетність тихшляхів, яких вимагає ефективний процес соціалізації в багатонаціональномуколективі. Це дуже кропітка робота, але вона є надзвичайно потрібною, інакшенезнання та неврахування навчально-психологічних особливостей членів групи можепризвести до міжнаціонального тертя, виникнення феномену взаємної відчуженості,наслідки якого небезпечні — загострення морально-психологічного клімату встудентській групі, відсутність взаєморозуміння між її членами в ході навчаннята спілкування тощо. У зв’язку з цим важливим елементом у роботі збагатонаціональною студентською групою є формування культури міжнаціональногоспілкування на основі осмислення характеру взаємовідносин в ній.
Процес соціалізації в студентській групі можесупроводжуватися конфліктами, небезпека яких полягає в тому, що вониспричинюють виникнення різких негативних емоцій і позначаються на навчальнійдіяльності студента. У процесі спільної діяльності причинами конфліктів, якправило, стають два види детермінант: предметно-ділові розбіжності йрозходження особистісно-прагматичних інтересів. Окрім того, конфлікти виникаютьяк серед студентів, так і між студентами й викладачами. За умови, якщо у взаємодіїстудентського середовища, яке здійснює спільну навчальну діяльність,переважають предметно-ділові суперечності, конфлікт здебільшого не призводитьдо розриву міжособистісних стосунків і не супроводжується нагнітаннямемоційного напруження й ворожості. Коли ж суперечності виникають у сферіособистісно-прагматичних інтересів, то вони легко переходять у неприязнь іворожнечу. Трапляються ситуації, коли розходження особистісно-прагматичногохарактеру прикриваються предметно-діловими суперечками або ж коли триваліпредметно-ділові суперечки поступово призводять до особистої неприязні. Всіперелічені варіанти конфлікту створюють для студента несприятливийморально-психологічний клімат у групі, що спричиняє зниження інтересу донавчання та спілкування у групі, загалом неефективний процес соціалізації. Якщоконфлікт виникає між студентом і викладачем і не розв’язується, у студента можезародитися внутрішня неприязнь як до викладача, так і до його навчальноїдисципліни.
Вищезазначене дає змогу розглядати процес соціалізаціїстудента у ВНЗ і як окремий випадок спілкування, і як особливим чиноморганізоване спілкування, у ході якого відбувається управління пізнанням,засвоєнням суспільно-історичного досвіду, соціально-психологічне відображення,відтворення й засвоєння всіх видів діяльності та реалій мікросоціуму. Соціально-психологічніхарактеристики навчальної діяльності охоплюють також особливостіміжособистісного спілкування у студентській групі. Отже, на ефективністьсоціалізації впливатимуть соціально-психологічний клімат у студентській групі,рівень потреби у спілкуванні, притаманний групі стиль спілкування,етнопсихологічні особливості учасників комунікативного процесу, можливістьзадоволення пізнавальних і комунікативних потреб студентів. Останній показник єсуттєвим, адже дані низки досліджень показали залежність між задоволеністюміжособистісними стосунками у групі та ефективністю діяльності як цілої групи,так і кожного її члена зокрема.
Аналіз комунікативних характеристик навчальноїдіяльності у ВНЗ передбачає виокремлення двох сфер вивчення, які впливають насоціалізацію студента: педагогічне спілкування як цілеспрямована взаємодія міжпедагогом і студентами й міжособистісне спілкування серед студентів якстворення сприятливого мікроклімату для ефективної навчальної діяльності. Стосовнопедагогічного спілкування, то воно, як зазначалося вище, є специфічною формоювзаємодії людини з іншими людьми на основі суб’єкт-суб’єктних стосунків, в якихвиявляється не лише вплив одного суб’єкта на інший, а сприяння або протидія,згода або суперечність. За умов такого спілкування здійснюється взаємний обміндіяльностями, уявленнями, ідеями, установками, інтересами тощо. Можнавиокремити такі складові педагогічного спілкування у ВНЗ: поведінка, якаописана через види реакцій педагога і студентів; міжособистісні контакти,виявлені та упорядковані в ситуаціях, в які потрапляють педагог і студент упроцесі навчання; міжособистісні стосунки, які створюють можливості длясамостійного особистісного зростання педагогів і студентів; інструмент урозвитку інтелектуальних та професійних вмінь і навичок студентів, виникненняпевних елементів їхніх когнітивних структур, норм і цінностей; інструментсоціально-психологічного відображення та соціалізації.
Вагомими соціально-психологічнимиособливостями соціалізації У ВНЗ є характеристики міжособистісного спілкуванняу студентській групі, де студент для інших членів групи постає як об’єктспілкування, викликаючи до себе ставлення як до суб’єкта. Водночас, з поглядустудента, група чи кожен її член зокрема виступає як об’єкт спілкування,викликаючи до себе ставлення як до суб’єкта. Суб’єкти спілкування устудентській групі вирізняються індивідуальною своєрідністю і вносять уміжособистісне спілкування свій внутрішній світ. Якість такого спілкування можевизначатися кількістю потреб, які людина задовольняє в процесі взаємодії; рівнем,на якому відбуваються контакти; можливістю саморозвитку особистості. Молодалюдина, вступаючи до ВНЗ, стає членом студентської групи й поринає вбагатогранні процеси спілкування цієї групи. Отже, взаємозв’язок студентськоїгрупи і особливостей соціалізації здійснюється через спілкування. Процес цейдвосторонній: групові норми й цінності мають вплив на спілкування, аособливості спілкування впливають на життєдіяльність групи. Сприятливу основудля ефективної соціалізації студентів створює рівень задоволеності потребою успілкуванні в групі, а загальним інтегральним критерієм даної характеристикистає кількість потреб, які людина задовольняє в процесі взаємодії з іншими.
Важливу роль у комунікативній діяльностістудентської групи відіграє установка студента на оточення, його оцінювання: одніпередусім бачать позитивне, добре в людині; інші — лише негативне, недоліки; треті,їх більшість — і позитивне, і негативне. Студенти з негативною установкою наоточення вирізняють у людей такі риси, як байдужість, заклопотаність своїмисправами, неприродність, обмеженість інтересів, егоїзм, відсутність людяності. Позитивноналаштованих студентів захоплює доброта, простота, справедливість, відвертість,розум і доброзичливість людей. Багато є студентів з підвищеним інтересом дорізноманітних особливостей людини. Зрозуміло, що легше знайти спільну мову,спілкуватися з тими, у кого переважає установка на позитивне в людині. Характервзаємодії і спілкування в студентській групі значною мірою пов’язаний ізступенем залежності індивіда від групи, від повноти прийняття особистістюспільної трудової діяльності. І чим вищий ступінь залежності від групи, чимважливіша для індивіда його групова належність, тим меншою є роль успіху чиневдачі й тим важливішим стає чинник групової належності людей, які взаємодіють.
Вивчення соціально-психологічних особливостейсоціалізації студентської молоді дає змогу виокремити кілька напрямівкерівництва розвитком студентської групи, створення психологічних передумов дляоптимального процесу міжособистісного спілкування в ній, яке є важливим дляуспішної навчальної діяльності й ефективного комунікативного розвитку студентівяк майбутніх спеціалістів: процес формування студентської групи (наданняпереваги формуванню неоднорідної за психологічними характеристиками, алесумісної в цьому плані групи: неоднорідність групи й пов’язана з неюнеобхідність більш різноманітної та індивідуальної діяльності сприятливовпливає на формування в майбутніх спеціалістів гнучкіших підходів допрофесійної діяльності); формування відповідного механізму міжособистісногоспілкування в студентській групі; індивідуальна психодіагностична іпсихокорекційна робота із студентами (вона пов’язана з вивченням і оптимізацієюїхніх комунікативних особливостей).
В контексті соціалізації студентської молодіважливо з’ясувати соціально-психологічні феномени, пов’язані зі ставленняммолодої людини до суспільних процесів. Соціально-психологічне відображеннясуспільного життя у свідомості студента безпосередньо фіксується у виглядіоціночних суджень, переживань, вірувань, вольових актів суб’єкта, «сприймань.Саме вони дають уявлення про стан суспільної свідомості, ставлення суб’єкта доціннісних орієнтацій та інших психологічних компонентів суспільного життя. Фундаментомтворення світогляду молодої людини є соціальні цінності, тобто узагальненіуявлення про мету й норми поведінки. Ціннісні орієнтації студентства формуютьсяв процесі соціалізації під час засвоєння нових знань тасоціально-психологічного досвіду і проявляються в цілях, інтересах,переконаннях, спілкуванні й діяльності особистості. Цінності молодіреалізуються у процесі життєдіяльності й підтверджуються або відкидаютьсяжиттєвим досвідом. Отже, саме на основі індивідуального досвіду, що стаєадекватною чи неадекватною умовою соціального середовища, певні, конкретніціннісні орієнтації або набувають особистісного сенсу, або витісняються яктакі, що не забезпечують успішного функціонування особистості в соціумі. Зміни,які відбуваються в суспільстві, певним чином знаходять відображення усвідомості молоді й тим зумовлюють зміни в системі їхніх ціннісних орієнтацій. Чинники,що опосередковують вплив соціального середовища на формування і трансформаціюціннісних орієнтацій студентів, досить різноманітні: соціально-психологічнийклімат у студентській групі, членом якого є певна особа; родинне оточення зйого традиціями; доступ до засобів освіти й культурних здобутків суспільства; релігійніпереконання та комплекс інших умов, що впливають на особистість.
Зміна ціннісних орієнтацій — це, безперечно,досить болісний процес, і вивчення його закономірностей може сприяти виявленнюшляхів впливу на молоду особистість відповідних суспільних інституцій з метою ослабитиінтенсивність її емоційних стресів і запобігти можливому соціальному напруженню.Зокрема знання ступеня сформованості ціннісних орієнтацій молоді, їх ієрархіїможе бути ключем для здійснення виховання особистості. Відомо, що ціннісніорієнтації впливають на визначення місця особистості в суспільстві, а також навибір нею своєї референтної групи. Цей факт слід враховувати вперекомплектуванні студентських груп: об’єднання в одну академічну групустудентів з діаметрально протилежною системою ціннісних орієнтацій ускладнитьпроцес формування студентського колективу як єдиного стійкого організму, аотже, і загальний процес соціалізації.
На хвилі інтересу до проблеми формуваннясистеми ціннісних орієнтацій студентів та її трансформацій було проведено багатосоціологічних опитувань і психологічних досліджень, за результатами яких можнапростежити чіткий взаємозв’язок ціннісних орієнтацій із соціальними умовами, вяких функціонує молода особистість. Так, у 50-х — на початку 60-х років XXстоліття молодь, відповідаючи на запитання про складові щастя, на перші місцявисувала улюблену роботу, бажання кохати й бути коханим, повагу оточення. У80-х роках серед основних у системі ціннісних орієнтацій було виокремлено»політичну культуру як важливу цінність у формуванні особистості новогозразка”, «суспільно-політичну активність, як одну з найважливішихцінностей радянської людини», «мистецтво як засіб ціннісноїорієнтації особистості», «працю як найвищу цінність соціалістичногоспособу життя». До числа перших за важливістю життєвих цінностей, зпогляду «радянської молоді, належали: прагнення бути корисним суспільству,мати цікаву творчу роботу, заслужити повагу людей, кохати й бути коханим ітільки після цього — матеріальний добробут; менше за все цінувалося спокійнежиття, підпорядковане власним інтересам, слава. Отже, центром усієї системицінностей, способом самоствердження, вдосконалення кожної людини була суспільнокорисна праця.
Виокремлену систему ціннісних орієнтаціймолоді сучасний етап соціалізації піддає значній трансформації, причомупростежується прямий зв’язок між змінами, що відбуваються в суспільстві та всистемі цінностей. Трьом основним стадіям кризи (дестабілізація соціалістичноголаду, гострий конфлікт, вихід із кризи) відповідають певні зміни в системіціннісних орієнтацій. Так, на першій стадії відбулося не руйнування цінностей,а якісне оновлення їхньої структури — перехід від тотально-ідеологізованої доплюрально-людської структури цінностей — масова десоціалізація і ресоціалізаціямолодої людини. Індивід водночас схвалює (чи заперечує) протилежні цінності,або йому складно зробити вибір і він надає перевагу проміжній позиції. Надругій стадії ціннісні орієнтації стають чіткішими, менш суперечливими,посилюється орієнтація на самоцінність кожного індивіда. На третій стадіїкризового розвитку суспільства формування системи ціннісних орієнтацій залежитьвід результату розв’язання кризи. Процес трансформації цінностей відбуваєтьсячерез усвідомлене прийняття продиктованих реаліями життя ціннісних орієнтацій,спробу керуватися ними в житті й діяльності. Збереження на рівні підсвідомостістарих стереотипів спричиняє певні внутрішньо-особистісні конфлікти та зумовлюєймовірність варіативного прогнозу щодо майбутнього.
Як правило, сформувавши свою ціннісну картинусвіту, людина зберігає її незмінною практично впродовж усього життя. Такакартина формується переважно на тому етапі соціалізації індивідів, якийбезпосередньо передує періодові зрілості. А надалі система цінностей людинизмінюється зазвичай тільки в кризові періоди, до того ж ці зміни стосуютьсяздебільшого структури цінностей і віддзеркалюють зміни пріоритетів, унаслідокчого одні цінності стають більш значущими, інші відходять на задній план урозвитку та становленні особистості. Натомість у суспільствах, щотрансформуються, означена традиційна система не спрацьовує, оскільки за умовсуттєвих зрушень у суспільній системі цінностей для більшості людей нагальноюстає потреба сприйняти нові орієнтири й так чи інакше перебудувати особистіснусистему цінностей. При цьому в масовій свідомості відбувається замінамонолітної системи цінностей на плюралістичну, коли різні категорії людейвибудовують свою ціннісну ієрархію на різних базових позиціях. Сказанебезпосередньо стосується й категорії студентства, частина якого виходить зпотреби насамперед досягти взаєморозуміння у стосунках. Такі студенти керуютьсяпринципами терпимості, більшість з них поділяє твердження „терпіння — найкращеспасіння“. Водночас інша частина молоді, яка належить до протилежної орієнтації,цілковито згодна з прислів’ям „З вовками жити — по-вовчому вити“.
Загалом у сучасному суспільстві процессоціалізації молоді ускладнюється труднощами, що виникають унаслідок переоцінкитрадицій, норм і цінностей: якщо раніше молодь значною мірою спиралася надосвід попередніх поколінь, то тепер молоді люди засвоюють і творять новийсоціальний досвід, покладаючись переважно на себе, що значною мірою зумовлюєнаявність суперечливих тенденцій у свідомості й поведінці сучасної молоді. Якнаслідок, у студентському середовищі функціонує чимало різних моделейсамореалізації: для багатьох студентів основними цінностями є „знайти себев цьому житті“, „залишатися людиною“, „матеріальнезабезпечення“ тощо. Отже, сучасні студенти задумуються і про матеріальнийдобробут, і про духовні цінності на противагу своїм попередникам, які меншоюмірою відчували матеріальну скруту, проте й менше думали про сенс життя, якезначною мірою було визначене. Водночас зросла цінність особистісної свободи, щозабезпечує людині вільний вибір, який, щоправда, не завжди єсистемо-утворювальним компонентом позитивних, суспільно схвалюваних моделейжиттєвої орієнтації. За умов, коли вона стає для людини свободою від будь-якихобмежень, це може призвести до формування асоціальних моделей соціалізації. Зрілістьприпадає на період досягнення людиною найвищого розвитку її духовних,інтелектуальних і фізичних здібностей. Дане поняття ототожнюється з дорослістюй повноліттям, хоча стати дорослим ще не означає досягти зрілості. За умови,коли людина навчиться реалізовувати життєві задуми, перспективи, коли відсамовизначення перейде до самореалізації, тільки тоді про неї можна сказати, щовона є зрілою особистістю. Серед найвагоміших сфер самореалізації особистостівиокремлюють такі: професійну, сімейно-побутових взаємин, сексуальнихстосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку й самовдосконалення.
Зрілість — це найтриваліший період онтогенезу,який охоплює вік від 25 до 55-60 років. На стадії ранньої зрілості для індивідавластиві залучення його до всіх сфер людської діяльності, стабілізація якостейособистості, у тому числі комунікативних здібностей, встановлення близькихстосунків з іншою людиною, прояв перших творчих здібностей, побудова власногоспособу життя, психологічна криза переоцінки життєвого шляху. Середня зрілість- це пошук відповідей на основні питання про сутність життя, про здійсненнямрій. Це період переоцінки цілей і домагань, здатність озирнутися навколо,зацікавитися іншими людьми, бажання вплинути на майбутнє, стати творчоюособистістю, професіоналом. Водночас це пора сумнівів щодо продовженнявибраного шляху, страх зниження працездатності, що збільшує потребу в новихцінностях. Спостерігаються розбіжності між дійсністю та бажаннями, людинастоїть ніби на роздоріжжі й від того, який вибір вона зробить тепер,визначатиметься її подальше життя. Період кризи середини життя може дати кількаваріантів поведінки: по-перше, брак усвідомлення кризи, відсутність оцінкисвоїх планів і домагань, що призводить до рутинності життя; по-друге,усвідомлення кризи через сприйняття та оцінку реалій життя й виникнення страхуз приводу неможливості прояву подальшої активності й корекції попередніх планів;по-третє, усвідомлення кризи через оцінку та корекцію планів, глибиннеоновлення й бажання активно діяти за нових умов. З метою успішного подоланнякризи середини життя, варто проаналізувати свої цілі (самоаналіз) і переоцінитивласні ресурси, розширювати кругозір, переглянути і скоректувати життєвий курспід новим кутом бачення, коли вимальовуються цілі, які раніше були приховані. Серединаі друга половина життя повинні мати власну значущість, інакше вони майже невідрізнятимуться від першої половини й чимось її нагадуватимуть. Р. Пекквиокремлює чотири підкризи,: вирішення яких слугує необхідною умовою длярозвитку аутентичної генеративності: по-перше, розвиток у людини поваги домудрості; по-друге, важливо, щоб сексуалізація соціальних відносин поступиласямісцем їх соціалізації (що приводить до ослаблення соціальних ролей); по-третє,збереження емоційної гнучкості, що сприятиме афективному збагаченню в різнихформах; по-четверте, збереження душевної гнучкості, пошук нових форм поведінкизамість старих. Вважається також, що для відчуття задоволення періодом серединижиття людині необхідно досягти виконання таких завдань: досягнення зрілоїгромадянської і соціальної відповідальності; досягнення й підтриманнядоцільного життєвого рівня; вибір оптимальних способів проведення дозвілля; допомогадітям в усвідомленні відповідальності перед дорослим життям; поглибленняособистісного аспекту подружніх стосунків; прийняття фізіологічних змін періодусередини життя і звикання до них; пристосування до взаємодії з батьками, які»входять” у старість.
Період пізньої зрілості також дає варіантиповедінки: занепокоєність (людина намагається продовжувати плідно і творчопрацювати, проявляти свої здібності та можливості); відсутність занепокоєності(призводить до гальмування розвитку та становлення, спричинює виникненняпочуття непотрібності, спустошення); надмірна турбота про себе тощо.
Можна вести мову про психологічну,особистісну, соціальну, соціально-психологічну зрілість. У свій часамериканський психологічної зрілості особистості:
широкі межі «Я», активна участь утрудових, сімейних, соціальних відносинах;
соціальні контакти, дружня інтимність,співчуття, терпимість шодо різниці між власним «Я» та «Я» інших;
демонстрація емоційної стійкості йсамоприйняття;
сприймання світу таким, яким він є — вреаліях, а не в бажаннях;
розвинена здатність до самопізнання,усвідомлення своїх сильних і слабких сторін;
здатність бачити цілісну картину світу, чомусприяє сформована система цінностей.
Особистісна зрілість пов’язана із ставленнямлюдини до себе та власної діяльності, із проявом активності в соціумі, творчимвирішенням життєвих планів j поставлених завдань. Перебуваючи на різних рівняхрозвитку (залежність, незалежність, взаємозалежність), люди по-різномупроявляють особистісну зрілість. За певних обставин може мати місце повна чичасткова залежність у системі взаємозв’язків «дорослий — дитина» (йдетьсяпро нормативну поведінку та її порушення, пов’язане з особливостями характеруіндивіда) або контрзалежність як особливість певного етапу соціалізації (боротьбаза незалежність). Повної незалежності в структурі соціальних відносин досягтинеможливо, адже жити в соціумі й бути вільним від соціальних контактів водночасне можна: людина так чи інакше потребує взаємодії та спілкування, відсутністьяких спричинює й актуалізує проблему самотності, аутизму (від гр. авто — сам; крайняформа психологічного відчуження, що виражається у відході індивіда відконтактів з навколишньою дійсністю й зануренням у світ власних переживань). Рівеньвзаємозалежності є найсприятливішим для розвитку особистісної зрілості. Він єтакож оптимальним варіантом для прояву соціально-психологічної зрілостііндивіда, основними показниками якої є його вміння говорити правду, обстоюватисвою позицію, поєднувати власні комунікативні можливості з вимогами соціальногооточення, його нормами і правилами поведінки, здатність долати комунікативнібар’єри й вирішувати конфліктні ситуації тощо. Стосовно соціальної зрілості, товона проявляється у громадській, політичній, моральній, естетичній сферах тамає такі показники: розвинуте почуття відповідальності; наявність соціальногоінтелекту (розвинена здатність до розуміння інших людей, передбачення розвиткурізних соціальних ситуацій); потреба в турботі про інших людей; здатність доактивної участі в житті суспільства; ефективне використання своїх знань іздібностей; конструктивне розв’язання численних життєвих проблем на шляху досамореалізації.
Важливою характеристикою зрілого людськогожиття є те, наскільки ефективно та активно особистість використовує відведенийїй індивідуальний час для самореалізації. К. Абульханова-Славська виокремлюєдва типи людей: екстенсивні та інтенсивні. Перші нерозумно в кількісному таякісному відношенні витрачають свій час, своє життя, а другі — вдало, розумно йоптимально пристосовуються до обставин соціуму, активно використовуючи своїздібності й можливості на етапах соціалізації. Виходячи із цієї ознаки (екстенсивність- інтенсивність), можна спрогнозувати три варіанти акме особистості
1 — експлуатація індивідом власних потенційнихможливостей (з погляду тривалості життя, це — найменш вдалий життєвий шлях; зточки зору ефективності, користі суспільству, то він може бути найвдалішимжиттєвим шляхом);
2 — рівномірний прояв людських потенціал знаростанням сили й напруженням (життя складається вдало);
3 — рівномірний прояв людських потенцій змінімальною витратою сил і можливостей (життя проходить даремно для себе талюдей).
Одна з найскладніших проблем у формуванніособистості полягає в тому, як на різних етапах її соціалізації досягтинайбільш повного розвитку індивіда, щоб перехід від однієї стадії до іншоївідбувався в результаті якісно-природного самозаперечення, аби кожна стадія йкожен перехід були безболісними, особливо виразними і сприяли проявупотенційних можливостей людини. Щодо всебічного розквіту здібностей особистостіна етапі досягнення зрілості, то йдеться про гармонійне поєднання прагненьособистості, її можливостей і потреб суспільства. На цей процес впливає чималосуб’єктивних та об’єктивних чинників: особливості індивідуального розвитку,стадія соціалізації, соціальне мікросередовище, традиції, «критичний вік»обраної професії, лінія поведінки індивіда, соціально-психологічний типособистості, норми та цінності соціуму, епоха, стан рівноваги чи напруження всуспільстві, соціально-психологічні механізми соціалізації тощо. Історії відоміімена «великих старців», які не відчували старості й до останніхсвоїх днів продовжували активне, творче життя: у французькою художника К. Монерання творча активність продовжувалася до глибокої старості; письменники Л. Толстой,Б. Шоу, В. Гюю змогли створити шедеври літератури після шістдесяти; німецькийписьменник Й.В. Гете у 82 роки закінчив другу частину трагедії «Фауст».Звичайно, фізичне старіння організму відбувалося, але психологічно цей процесвони не відчували як перехід у нову якість, у новий стан. А ось І. Мечников у19 років надрукував кілька наукових праць з біології, О. Пушкін у 20 роківнаписав поему «Руслан і Людмила», Д. Россіні в 24 роки. — оперу«Севільський цирульник». Коротке життя людини також може залишитивічний слід: згадаймо імена Лесі Українки, М. Добролюбова, М. Гоголя. Звісно,можна прожити сорок років і залишитися в пам’яті нащадків, а можна — більше стай запам’ятатися лише тим, що так довго жив.
Сказане дає змогу припустити, що вікдосягнення акме особистості, розкриття своїх потенційних можливостей у кожноїлюдини свій. Один індивід може припинити своє самовдосконалення, своюсамореалізацію ще на початку життєвого шляху, що й спричинює його фініш, іншийне заспокоюється й у глибокій старості, а це продовжує акме. На зону акме, зонунайвищого злету творчої активності впливають збіг прагнень, можливостейособистості й потреб суспільства. При цьому поширеною с думка про наявність улюдини (йдеться передусім про етап зрілості) двох і більше акме. Зокремадослідження болгарських учених у галузі соціального пізнання показують, щотаких періодів буває навіть кілька. Важливою в цьому контексті є проблемаспіввіднесення акме особистості з її професійними можливостями й моральнимипринципами. Стосовно професіоналізму, то йдеться про те, що штучне професійнезростання людини, без урахування її індивідуальних особливостей, може призвестидо отримання хибного акме. Приміром, іноді складається враження, що хорошийінженер автоматично може стати й хорошим керівником, або відомий учений — адміністраторомвід науки. Це не завжди так: переведення з однієї посади на іншу без урахуванняпотенційних можливостей індивіда призводить до того, що підприємство на певнийчас втрачає хорошого спеціаліста, водночас не одержуючи здібного керівника. Формальнолюдині дається можливість просуватися вище по ієрархічній драбині, а насправдівона раптом опиняється не на своїй дорозі, на іншій вершині, на помилковомуакме й реальний розквіт її таланту може або припинитися, або піти внеправильному (з погляду соціальних норм і професійних вимог) напрямку.
Щодо морального аспекту в соціалізаціїособистості на етапі зрілості, то тут також можна вести мову про реальне йудаване акме. Історія, так само як і наша сучасність, дають чимало прикладів,коли одна людина прославляється за рахунок іншої, коли досягнення однієїособистості приписуються іншій (Іуда Іскаріот знаний лише тим, що зрадив своговчителя Ісуса Христа за ЗО срібляників; Ж. Дантес увійшов в історію як убивця О.Пушкіна). Отже, є різні шляхи досягнення вершин у професії, у стосунках зіншими, у дотриманні норм і правил поведінки тощо. Мовиться про шляхи честі таобов’язку і гріховні, шляхи дозволені й недозволені загальнолюдськимиморальними нормами та Основним Законом держави — Конституцією. А звідси йвершини є істинні й помилкові. Свого акме можна досягти власними зусиллями, аможна й за допомогою обману, маніпуляцій, погроз, убивства. Зрештою, в кожноїлюдини є своє акме й не варто захоплювати іншу вершину, адже рано чи пізно нестане зрозумілим і самій людині, і тим, хто її оточує, з ким вона спілкуєтьсята вступає в соціальні контакти й відносини. Загалом актуалізація моральногочинника в соціалізації спеціаліста — закономірний процес цивілізованогорозвитку країни, її економіки, культури, традицій, науки.
В акмеології вже сьогодні ведуться пошукиможливостей (у біологічному, психологічному, соціальному,соціально-психологічному аспектах) для подовження творчого, активного періодужиття людини за рахунок правильної організації та використання індивідуальногочасу (його темп, ритм, частота тощо); формування етичної і професійної культури;вивчення особливостей впливу соціокультурного та етнопсихологічного середовищана соціалізацію особи; створення умов для подолання суперечностей мікросередовищата особистості, що детермінують поведінку індивіда; розробки науковообґрунтованого алгоритму продуктивного вирішення завдань соціалізації зрілоїособистості; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальнихможливостей, ставлення до себе як до творця власного життя та ін. При цьомудуже важливо знайти в похилому віці застосування своїм здібностям і тим самимподовжити період зрілості.Г. Сельє з цього приводу зазначає, що трудотерапія — найкращийметод боротьби із старінням. Праця наділена великою можливістю поновлюватилюдські сили, вона — основна потреба людини. Питання, стверджує Г. Сельє,полягає не в тому, потрібно чи не потрібно працювати, а в тому, яка працянайбільше підходить людині на стадії старості.
Виходячи із зазначеного, можна констатувати,що для акмеології, яка спирається на досягнення в галузі генетики, медицини,психології, соціології, геронтології, педагогіки, важливими є всі стадіїсоціалізації особистості — старт (дитинство, шкільні, студентські роки),оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш, а такожвивчення гармонійної єдності цієї тріади. При цьому дуже важливо, щоб набудь-якому з цих етапів соціалізації людина мала широкий вибір для проявувласних здібностей і можливостей. Особистий вибір — це обов’язкововідповідальність за процес та результат діяльності. Процес вибору на різнихстадіях соціалізації нерідко супроводжується нестерпними пошуками, але самевін, головним чином, формує особистість, дає можливість проявитися власниміндивідуальним рисам, розкритися таланту, досягти вершин творчості. У зв’язку зцим психологові не слід ставити на людині крапку, якщо навіть ця людинаобмежена, нерозвинута або заплуталася в життєвих лабіринтах і негараздах. Людиназавжди повинна мати можливість усвідомити себе особистістю, у неї повинен бутивибір, який би допоміг стати суб’єктом, творцем своєї власної долі, свого життя.Йдеться про те, щоб кожна людина мала можливість якомога краще пізнати себе,свій внутрішній світ, власне «Я», свої психофізіологічні особливості,що дасть їй змогу ефективно використовувати особистий потенціал,пристосовуватися до обставин життя, впливати на них, вибудовувати власнустратегію й лінію поведінки.
Розквіт можливостей особистості, досягненнянею вершин професійного, морального вдосконалення співвідносяться з такимипоняттями, як «життєві плани», «життєва перспектива»,«мета», “ідея”, “ідеал”. Життєві плани стосуютьсяперспектив професійного зростання, сімейного благополуччя, матеріальногодостатку, майбутнього дітей тощо. їх відсутність або ж уявлення пронеможливість реалізації намічених планів сприймається особистістю як безвихідь.Життєва мета — це наявність напрямку, яким необхідно рухатися; це те, щопотрібно здійснити, чого слід досягти; той результат, на одержання якогоспрямовані зусилля людини. Відповідаючи на запитання: «В чому сенс життя?»Г. Сельє зауважує, що необхідно прагнути до того, що ми самі вважаємо гідним. Неварто братися за непосильні завдання, адже в кожного є своя вершина. Для однихвона близька до максимуму, для інших — до мінімуму людських можливостей. Умежах власних потенційних даних слід зробити все, на що здатна людина. Досягненнявисокої майстерності — чудова мета. Наявність ідеалу є найбільш узагальненимуявленням про максимально можливий рівень розвитку особистості й реалізації їїпотенціалу. Ідеал — це не ілюзія, він має об’єктивний характер. Національнийвиховний ідеал, випливаючи з народних традицій і вірувань, звичаїв, зконкретних ціннісних орієнтацій і потреб, не повинен заперечуватизагальнолюдських цінностей (чесність, порядність, відповідальність, любов доБатьківщини тощо). Підтверджуючи, поглинаючи загальновизнані цінності,національний виховний ідеал доповнює їх тими рисами, які передусім відповідаютьдуховності конкретного народу.
Життєва зрілість — це той період, коли людинапочинає віддавати суспільству все, що свого часу від нього отримала. І тутважко сказати, де межа між отриманим і повернутим, між розумним споживачем ідобросовісним виробником матеріальних і духовних цінностей. Жоднимибухгалтерськими підрахунками не перевірити міжособистісні стосунки, моральнасила яких у безкорисливості: взаємини між людьми не зможуть яскраво проявитися,якщо постійно бути стурбованим тим, хто від них що отримає. Водночас,спілкуючись з іншими, людина, безперечно, змінюється й сама. У зв’язку з цимдуже важливо вивчати ті властивості взаємовідносин і прояви людської віддачі,які збагачують саму особистість (фізично, інтелектуально, морально, естетично,професійно, емоційно і т.п.). При цьому, щоправда, варто зрозуміти, чим є«допомога», яка веде до взаємного спустошення: можна так «допомогти»,що це примножить лінь, безпомічність, самотність тощо. Отже, співвідношення«отриманого і повернутого» в житті людини має бути збалансованимтаким чином, щоб воно одночасно сприяло розвиткові суспільства і особистості.
Упродовж життя людина багато разів себестверджує або ж заперечує, досягаючи вершин самовдосконалення. Ні на мить неприпиняється боротьба між досягнутим і ще непізнаним, між рівновагою, творчимпіднесенням і особистісною кризою. Це закономірний процес соціалізації індивіда.І хоч би яким важким, складним був етап соціалізації, однак людина завжди маєможливість зупинитися, осмислити сенс свого існування.
У процесі соціалізації людина постійностикається з необхідністю вибору однієї з альтернатив поведінки. Від неї завждиочікується («соціальні очікування») прояв нормальних реакцій увзаємодії з іншими та соціумом. Більшість індивідів соціальні вимоги сприймаютьяк стимул для подальшого вдосконалення й досягнення гармонії ij соціальнимоточенням. Натомість частина людей проявляє негативну реакцію на вимогисуспільства, що призводить до відхилень у поведінці. Отже, на противагусоціалізації, яка показує єдність людини із суспільством та його вимогами,виникає асоціалізація, де префікс «а» означає антигромадськийхарактер такого зв’язку. Йдеться про соціалізацію з динамікою «мінус»,яка має місце в масштабах іноді не менших, ніж соціалізація із знаком «плюс».Сутність асоціалізації полягає в засвоєнні особистістю антисоціальних норм,цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які призводять додеформації суспільних зв’язків, до дисгармонії людини і суспільства.
Поряд із поняттям «асоціалізація» особистостішироко використовується термін «соціальна дезадаптація, який означаєпорушення пронесу активного пристосування індивіда до умов соціальногосередовища за наявності хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини просебе та свої соціальні зв’язки. Соціально-психологічна дезадаптація передбачаєзбої в процесі оволодіння особистістю відповідної ролі під час входження в новусоціальну ситуацію. Процес соціально-психологічної дезадаптації супроводжуєтьсязниженням самооцінки людини, розмиванням індивідуальності, зростанням незадоволеностісвоїм становищем у соціальному оточенні. Зазвичай у такої особистості наявнийвнутрішній конфлікт між її статусом і домаганнями. Факт соціально-психологічноїдезадаптації вимагає від індивіда реалізації власного комунікативногопотенціалу в іншій спільноті — такій, де б його особливості були прийнятними й,у міру можливості, корисними та цінними. Саме тому людина вливається в особливігрупи собі подібних, де вона проявляє та демонструє свої якості, значущі длятих угруповань (див. рис.12). На основі цього визначаються її статус, роль іпозиція та відбувається інтеграція особистості в означену групу, в якій частопідтримку отримують такі якості індивіда, котрі суспільство з тієї чи іншоїпричини не сприйняло (агресивність, жорстокість тощо). Особистість, якаінтегрувалася в такого роду групи, розпочинає діяльність у напрямку, що невідповідає усталеним суспільним нормам, її поведінка різною мірою різниться відзагальноприйнятої, а деколи спрямована проти даних норм і стереотипу поведінки.Таку поведінку прийнято називати асоціальною та антисоціальною, де останнявважається небезпечнішою, оскільки має тенденцію до переростання в протиправнуі злочинну. Дезадаптація супроводжується незадоволенням особистості своїмстановищем, причини якого можуть мати прямий та опосередкований характер. Впершому випадку незадоволення виникає у зв’язку з неприйнятністю для індивідапевних умов життя взагалі, у другому — незадоволення виникає внаслідокпорівнювання людиною свого соціального становища із становищем представниківінших соціальних груп, хай то будуть громадяни іншої країни чи представникивищого прошарку суспільства. Усе це спричинює виникнення в індивіда завищенихвимог до безпосереднього середовища існування із подальшою незадоволеністю.
Вивчаючи проблему асоціалізації, не можнаобминути феномен десоціолізації людини як негативного результату її існування всоціумі. Процес десоціалізації передбачає, що на певній стадії нормальноїсоціалізації особистості відбувається її деяка деформація (людина потрапляє підвплив негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніхпозитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки. Отже,десоціалізація — зворотній щодо соціалізації процес, який характеризуєтьсявідчуженням особистості (на певному етапі розвитку) від основної маси людей,входженням особи в неформальні групи, що мають асоціальну чи навітьантисоціальну спрямованість.
З вищеназваним поняттям тісно пов’язана іншадефініція — »негативна соціалізація, яка трактується по-різному: з одногобоку, вона ототожнюється з десоціалізацією у своєму крайньому прояві — якінтеграція особистості в особливу підструктуру макросоціуму, котрупредставляють такі інституції десоціалізації, як неформальні групи асоціальноїчи антисоціальної спрямованості (система ціннісних орієнтацій людини в такійгрупі складається із суміші позитивних і негативних цінностей, де першізалишилися від минулого досвіду існування у звичному для більшості з насоточенні, другі були набуті на основі досвіду спільної діяльності в новомусередовищі неформальної групи); з іншого боку — негативна соціалізаціярозглядається як псевдоінтеграція індивіда на основі феномену свідомогоконформізму — людина формально сприймає і відтворює стосунки свого оточення,створюючи видимість просоціального члена суспільства, однак система їїціннісних орієнтацій не відповідає загальноприйнятій, відхиляючись у бікспоживацького, маніпулятивного ставлення до матеріальних і духовних цінностейсоціуму, в якому вона живе. Негативну соціалізацію можна також розглядати якприйняття особистістю системи деструктивних моральних норм (цей варіантможливий, як правило, у випадках участі індивіда в різного роду деструктивнихкультах або внаслідок його тривалого перебування в межах неформальних групподібного спрямування).
Ще одне поняття — «відставання всоціалізації» — пов’язане з проблемою асоціалізації. Воно означаєнесвоєчасне засвоєння особистістю тих позитивних норм, взірців і правилповедінки, які передбачаються суспільством для кожного етапу соціалізації. Хочавідставання в соціалізації і не є антигромадським проявом, однак з часом вономоже призвести до засвоєння особистістю негативних норм або до бездумногопідкорення такій самій особистості чи волі інших антигромадських елементів ігруп.
Проявом асоціалізації є девіантна поведінка — системавчинків, що відхиляються та різняться від загальноприйнятих норм суспільства вгалузі права, культури чи моралі. До основних видів девіантної поведінкиналежать злочинність та аморальність. Зв’язок між ними полягає в тому, щоскоєнню злочину часто передує не-протиправна поведінка (розбещеність у сферісексуальних стосунків, систематичне пияцтво тощо). Коли антисоціальні вчинкизагрожують соціумові та караються в кримінальному порядку, їх називаютьзлочинами й відповідно говорять про злочинну поведінку та особистістьправопорушника, тобто суб’єкта, який скоїв злочин і визнаний винним у ходісудового розгляду.
Девіантна поведінка — це своєрідний спосібвирішення особистістю внутрішнього і зовнішнього конфлікту шляхом відходу відсистеми загальноприйнятих норм та цінностей і вироблення власних. Середбіологічних передумов, які впливають на негативну поведінку людини, Г. Аванесоввиокремлює такі: патологія біологічних потреб, яка часто стає причиноюсексуальних збочень та злочинів на цій основі; нервово-психічні захворювання (психопатії,пограничні стани, неврастенії), які підвищують збудженість нервової системи йзумовлюють неадекватну поведінку та реакцію, ускладнюють соціальний контроль задіями; спадкові захворювання, особливо ті, що супроводжуються зловживаннямалкоголем; психофізіологічні навантаження, конфліктні ситуації, (внутрішньо-особистіснийконфлікт), зміна хімічного складу навколишнього середовища, використання новихвидів енергії, що призводить до різних психопатичних, алергічних, токсичнихзахворювань і слугує додатковим кримінальним чинником. Соціальними передумовамидевіантної поведінки можуть бути такі: патологія соціальних потреб; алкоголізмі наркоманія в родині; конфліктні ситуації (міжособистісний конфлікт); незадоволеннязапитів людей у сфері споживання; розрив між потребами в матеріально-товарнихцінностях або послугах і можливостями їх реалізації; зубожіння населення; прогалиниу вихованні тощо. Отже, особистість важливо аналізувати у взаємодії із соціальнимоточенням, оскільки негативну поведінку породжує не сама по собі особистістьабо середовище, а саме їх взаємодія. Таким чином, соціально-психологічниймеханізм внутрішньої і зовнішньої детермінації девіантної поведінки, у томучислі й протиправної, вимагає поєднання трьох підходів у вивченні особистості: соціально-типологічного(аналізується соціальна позиція особистості, соціальні норми, що їйвідповідають, їх сприймання та виконання); соціально-рольового (етико-правоваоцінка конкретних ролей особистості та її індивідуальних характеристик); власнекомунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічноїреальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв’язківі стосунків).
З вищезазначеного випливає, що поведінка, якавідхиляється від норми, має комплексну підставу: це системно детермінованеявище, під час виникнення якого взаємодіють історичні та соціокультурні,макросоціальні, соціально-психологічні та індивідуально-особистісні чинники. Саметому лише група наук (зокрема соціологія, вікова й педагогічна психологія,соціальна психологія, історія, етнографія, правознавство, етнопсихологія,криміналістика, педагогіка, психіатрія та ін) може забезпечити ефективнийсукупний аналіз усіх форм девіантних явищ і організувати отримані дані впояснювальну модель. При цьому різні галузі психології можуть претендуватинасамперед на те, щоб на рівні особистості висвітлити як конкретний генезисдевіантної поведінки (так званий «перед-девіантний синдром»), так іоптимальні способи успішних суспільних санкцій, у тому числі лікування йресоціалізації.
В контексті девіантної поведінки актуальними єдослідження так званих делінквентних і маргінальних особистостей. Перші — тосуб’єкти, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах являє собою каранийвчинок. Основними характеристиками «маргіналів» є внутрішня соціальнанестабільність. Вони нездатні достатньо глибоко й повно засвоїти культурнітрадиції та цінності й виробити відповідні соціальні навички поведінки тогосередовища, в якому опинилися (приміром, житель сільської місцевості змушенийпрацювати у великому місті).В. Васильєв зазначає, що «маргінальна» особистістьвідчуває високе соціальне напруження й легко вступає у конфлікт із соціальнимоточенням. Зазвичай внутрішньо-рольовий конфлікт переходить у злочин у разі,коли: вимоги одною сегмента (складової частини) соціальної ролі суперечатьвимогам іншого сегмента ролі; можливий вихід із ситуації, що склалася, полягаєв порушенні тих рольових вимог, дотримання яких забезпечується карно-правовимпримушенням; санкції — як позитивні, так і негативні (економічні, соціальні,правові, моральні), що перешкоджають такому закінченню, недостатні абонереальні; особа відчужена від сегментів соціальної ролі, які суперечатьзлочинному варіантові поведінки. Останній чинник є надзвичайно важливим, томущо він визначає результат внутрішньо-рольового конфлікту: відчуження від роліта ідентифікація з роллю, її вимогами.
У соціально-психологічній, психолого-медичнійта юридично-психологічній літературі описані різні прояви девіантної поведінки:алкоголізм, наркоманія, агресивна поведінка, суїцид та ін. Є твердження, що донеї належать розлучення, постійне бродяжництво, проституція та сексуальніаномалії. Стосовно розлучення, то воно само по собі не є фактом девіантноїповедінки, але тягне за собою дезадаптацію членів сім’ї, що розпалася, в деякихвипадках їх невротизацію. Все це може збільшити вірогідність виникненнявідхилень у поведінці. Бродяжництво також різко не суперечить нормамсуспільства, але може призвести до протиправної поведінки (крадіжки, розбій і т.п.).Сказане дає змогу зробити висновок про те, що дані феномени можна розумітискоріше як передумови виникнення девіації, але ніяк не прямі її прояви. Проституціясуперечить нормам моралі багатьох суспільств, однак у низці країн Європиспостерігається тенденція до терпимого ставлення до цього явища та йоголегалізації, тому на сьогодні тут немає однозначної думки стосовно того, чи єпроституція девіантною поведінкою. Дискусійним залишається й питаннягомосексуалізму та його статусу — чи це патологія, чи варіант норми. Отже, цеявище також поки що має невизначене становище стосовно девіації.