–PAGE_BREAK–Судова реформа 1864 р. стала поштовхом до розвитку науки цивільного процесу. Значення праць вчених-процесуалістів XIX та початку XX ст. полягає в тому, що вони заклали основи науки цивільного процесуального права, деякі їх ідеї стали первинним матеріалом для опрацювання окремих теоретичних засад науки в майбутньому.
Зі зміною в Росії політичної формації відбулися кардинальні зміни в законодавстві, яке діяло раніше, утому числі були переглянуті позиції щодо змісту принципу змагальності в цивільному процесуальному законодавстві. В основу побудови правової системи, і цивільного процесуального права зокрема, був покладений класовий підхід.
При цьому теоретики права, обґрунтовуючи своє бачення змісту принципу змагальності в радянському цивільному процесі та критикуючи цивільний процес капіталістичних країн виходили з того, що в буржуазному суспільстві існує тільки формальна рівність, як і формально вільна праця та її вільний продаж капіталу, а тому не може бути справжньої змагальності в цивільному процесі.
На обгрунтування цього положення, як правило, робилися посилання нароботу В.І. Леніна “Економічний зміст народництва», в якій він писав, що той «прогрес» і та «культура», котрі принесла з собою пореформена Росія, безперечно, пов’язані з «інститутом приватної власності» — він був проведений вперше з усією повнотою створенням нового «змагального» цивільного процесу, що забезпечив таку ж «рівність» на суді, яка втілювалася в житті «вільною працею» та її продажем капіталові[19].
Аналізуючи розвиток цивільного процесу в історичному плані та підкреслюючи прогресивність його побудови на засадах змагальності, деякі відомі радянські юристи в той же час безапеляційно відкидали все те позитивне в цивільному судочинстві, що століттями напрацьовувалось юристами, вважаючи, що основні принципи процесу (в тому числі змагальний) повинні забезпечувати побудову процесу відповідно до класових завдань суду і правосуддя[20].
Перші кодифіковані акти Росії в галузі цивільного судочинства після 1917 р., а згодом і акти всіх республік колишнього СРСР, дають підстави стверджувати, що слідчі засади, які були властиві цивільному процесу епохи феодалізму, почали поступово превалювати над змагальними: на суд практично покладався обов’язок збирати докази та оцінювати їх, Така переорієнтація позицій законодавця стала для окремих теоретиків права приводом стверджувати про наявність у процесі такого принципу, як процесуальна активність суду[21].
У зв’язку з цим в юридичній літературі виникла дискусія щодо наявності чи відсутності у радянському цивільному процесі принципу змагальності.
Література того часу дає можливість ознайомитись
із методами проведення дискусій, коли певним поглядам
на проблему давалось і певне політичне забарвлення: «Зловмисники, які орудували в радянській юстиції та теорії радянського права, заперечували змагальний характер радянського процесу. Вони стверджували, що
змагальність є характерною для буржуазного суду і процесу, що це є віддзеркаленням у суді ринкових відносин.
Заперечення змагального характеру радянського процесу є нічим іншим, як спробою штовхати радянський суд на шлях слідчого процесу, тобто на відмову від соціалістичного демократизму, на шлях насадження в радянському суді бюрократизму і свавілля».[22]
Після перших років повного заперечення нормативного значення права, переваги політичної точки зору над юридичною у період НЕПу вже по поставати завдання для нових теоретичних розробок. Для цього періоду характерні відмова від буржуазного принципу формальної істини, теорія спрощення — мінімуму форми — максимуму класового змісту.
Теорія спрощення процесуальної форми, відмова від правил, передбачених Кодексом підхід до процесуальних правил як суто технічних мала за своє джерело думку про тимчасовість дії права, яка панувала в науці в 1920—1930 рр. Однак, вже після 1930 р. вчені все рідше повертаються до того, що від процесуальної форми слід відмовитись. Одним з проявів цієї теорії стала відмова від принципу змагальності, обмеження принципу дислозитивності, які, на жаль, запанували в законодавстві і науці на багато років. Стверджувалась ідея, що суд мас право і, навіть, зобов’язаний самостійно відшуковувати докази, не обмежуючись ніякими межами при розгляді цивільних справ.
В 1924 р. прийнято Цивільний процесуальний кодекс УРСР. В ньому суд наділений правом активно втручатись в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності — кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ст. 118).
Але у ст. 5 було закріплено, що суд зобов’язаний всебічно намагатися з’ясувати дійсні права та обов’язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з’ясуванню істотних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмотність тощо не можна було використати на їхню шкоду[23]. Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим.
Принцип змагальності в цивільному процесі формально був проголошений у ч, 1 ст. 30 Цивільного процесуального кодексу УРСР, відповідно до якої кожна її сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень,
Проте фактично він був повністю нейтралізований іншими принципами — активною роллю суду в з’ясуванні обставин справи й об’єктивної істини, закріпленими в інших статтях, в силу яких:
– суд зобов’язаний, не обмежуючись поданими матеріалами та поясненнями, вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного й об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін (ч. 1 ст. 15);
– якщо поданих доказів недостатньо, суд пропонує сторонам та іншим особам, які берутьучасть у справі, подати додаткові докази або збирає їх за своєю ініціативою (ч. 2 ст. 30);
– оцінку доказів суд зобов’язаний проводити на ос-
нові всебічного, повного й об’єктивного розгляду в судо
вому засіданні всіх обставин справи (ч, 1 ст. 62), тобто |
не тільки повідомлених сторонами, а й тих, котрі суд зобов’язаний зібрати сам.
Внаслідок цього тягар збирання доказів було перекладено на суд, який мав здійснювати невластиві йому функції слідчого в цивільних справах і одночасно адвоката обох сторін, а сторони могли нічого не робити та нести при цьому ніякої відповідальності за свою бездіяльність, е також за іншу недобросовісну поведінку.
Зрозуміло, що з наданням вирішальної ролі в доказовій діяльності суду, принцип змагальності фактично нівелювався, що знайшло відображення і в теоретичних розробках вчених-процесуалістів. На думку С. Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і в підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини[24].
А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази[25].
Таку ж думку поділяв К. Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення й інші, суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх[26].
Таким чином, вся змагальність полягала в повідомленні сторонами суду фактів. То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В.Семенов дійшов висновку, що специфічно галузевими принципами цивільного процесу є рівність сторін при змагальній формі судочинства, диспозитивність, активність суду при розгляді цивільних справ, доступність судового захисту цивільних прав. Принцип змагальності та рівності сторін у процесі він об’єднує в один[27].
Деякі вчені того періоду зважали змагальну форму процесу як самостійне процесуальне поняття, хоча форма і зміст нерозривно поєднані. Змагальна форма процесу є частиною самостійного принципу змагальності. Останній не тільки тісно пов’язаний із змагальною формою, а й включає її в себе, яка фактично є способом вираження змісту цього принципу.
Отже, ділити названий процесуальний інститут на два окремих поняття немає ніякої потреби.
Разом з тим, з’являється положення, згідно з яким змагальність прирівнюється до рівноправності сторін, а на суд покладається обов’язок по забезпеченню необхідної доказової бази для встановлення об’єктивної істини у справі[28]. Дійсно, суб’єктами змагання є особи або їх представники, які беруть участь в справі. Вони мають рівні можливості для користування процесуальними засобами, необхідними для вираження та обгрунтування власних правових, позицій з метою захисту суб’єктивних та охоронюваних законом інтересів. Наділення сторін рівними процесуальними правами та обов’язками і дозволяє їм змагатися перед судом. Але остаточна відповідальність за достатність доказової бази покладена на суд. Головним аргументом такого становища було те, що активність й ініціатива суду по збиранню доказів направлені на з’ясування активних обставин справи, а в кінцевому результаті — на безпомилкове її вирішення у повній відповідності із законом. Покладення турбот по здійсненню прав виключно на зацікавлену особу могло б сприяти перемозі в судовому процесі не того, хто правий, а того, хто більш досвідчений, більш спритний[29]. Тут ми бачимо поєднання принципів змагальності і об’єктивної істини.
Але саме з розуміння змагальності як найважливішої умови для встановлення судом об’єктивної істини у справі, важливості її дотримання почалось відродження первісного значення цього принципу.
Принцип змагальності грунтується на переконанні, що протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту подання фактичного матеріалу. Змагальність, що відбувається у визначеній законом процесуальній формі, направлена на встановлення повноти фактичного матеріалу.
Ще до внесення змін у законодавство В.Мамницький пропонував серед основних правил змагальності визнати, зокрема:
1) суд не повинен збирати докази за власною ініціативою, а в доказовій діяльності діє згідно з вказівними, забезпечувальними, інструктивними повноваженнями;
2) суд ухвалює рішення у справі на підставі поданих сторонами доказів, витребуваних за клопотаннями, а також презюмованих, преюдиціальних, загальновідомих фактів, що не потребують доказу;
3) докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а також витребовуються судом за клопотанням сторін[30].
Дійсно, з таким обмеженням активності суду найкраще досягти його безсторонності, створення умов для всебічного та повного дослідження обставин справи. Саме такий підхід відповідає конституційним положенням про змагальність. Разом з тим, немає підстав стверджувати, що при цьому зникне принцип об’єктивної істини і його замінить принцип формальної істини. Змінюються лише засоби досягнення істини, а за судом, як і раніше, залишається його головний обов’язок — встановити дійсні юридичне значимі обставини, підтверджені та досліджені в суді доказами.
У сучасному світі процес інтеграції охоплює найрізноманітніші сфери, у тому числі й цивільний процес. Історично склалися дві системи цивільного процесу: змагальний процес в Англії. США, Канаді й ряді інших
країн та слідчий процес у країнах континентальної Європи, з Росією включно.
Перший етап зближення двох систем Росія, до складу якої входила Україна, пережила в 1864 р. в часи Судової реформи. Саме тоді численні принципи змагального процесу (суд присяжних, усність, гласність тощо) змінили сутність російського процесу. Після 1917 р. зближення двох світових систем (змагального і слідчого процесу) на цьому припинилось. Зараз відбувається двосторонній процес зближення. Вдосконалюючись, обидві системи сприймають одна в одної деякі риси в тому чи іншому обсязі.
Визначальною рисою континентального процесу є верховенство закону. У цивільному процесі це означає наявність цивільного процесуального кодексу, превалювання закону над судовою практикою.
Разом із тим у змагальному процесі спостерігається
тенденція до зростання ролі закону, що раніше не було
властиве ні Англії, ні США. В багатьох штатах США, діють цивільні процесуальні кодекси, статутне право стає одним з основних джерел англійського права.
Відомо також, що судовий прецедент становить характерну рису змагального, а не слідчого процесу. Проте роль судової практики, у тому числі й на рівні прецеденту, неухильно зростає. Так, у Німеччині, Аргентині, Швейцарії, Португалії передбачено обов’язок судді додержувати певного прецедент чи лінії, встановленої прецедентом[31].
Роль судової практики в Україні також зростає. Не тільки постанови Пленуму Верховного Суду України, а й рішення, постановлені Верховним Судом по першій інстанції, в касаційному порядку та в порядку судового нагляду, все частіше грають істотну роль у формуванні судової практики.
Крім того, в обох системах цивільного процесу діють однакові як за назвою, так і за змістом принципи судочинства (незалежність суддів, гласність, усність, диспозитивність, тощо).
Тривалий час принцип активності суду в Україні «уживався» з проголошеним принципом змагальності сторін у цивільному процесі. Останні зміни й доповнення до ЦПК дещо потіснили принцип активності, посиливши одночасно змагальні засади. Тепер законом визначено, що розгляд і вирішення цивільних справ у судах проводяться на засадах змагальності (ч. 1 ст. 15 ЦПК); тягар доказування покладено на сторони: кожна з них повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 30); суд лише сприяє у витребуванні доказів за наявності клопотань сторін про це (ч. 2 цієї ж статті).
Послаблення ролі суду в збиранні доказів зовсім не означає зниження його ролі в цивільному судочинстві взагалі. Навпаки, роль суду в проведенні дійсно змагального процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась.
Підсумовуючи визначену чинним ЦПК роль суду в змагальному процесі, можна дійти висновку, що реалізація ним основного обов’язку — створення особам, які беругь участь у справі, умов для всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи — здійснюється через конкретні процесуальні дії: роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків; попередження осіб, які беруть участь у справі, про наслідки вчинення чи невчинення процесуальних дій; у випадках передбачених ЦПК, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, — сприяння в здійсненні їх прав, зокрема у витребуванні доказіз; на основі аналізу норм матеріального права — визначення обставин, які мають значення для справи і підлягають доказуванню; рсзноділ між сторонами тягаря доказування.
Чільне місце принципу змагальності в судочинстві України визначено Конституцією України, в ст. 129 якої зазначено, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Таким чином, полеміку з приводу того, чи повинен майбутній український процес бути змагальним, можна вважати закінченою. Проте актуальним залишається вирішення в майбутньому процесуальному законодавстві питання щодо ролі суду в змагальному процесі.
Це питання, як уже зазначалось, не нове. Майже всі процесуалісти, підкреслюючи важливість змагального процесу, сходяться на думці, що виконанню покладених на суд обов’язків по розгляду справ, ефективному здійсненню правосуддя сприятиме процес, побудований на засадах змагальності з певними елементами слідчого процесу
продолжение
–PAGE_BREAK–