1
ПЛАН
Вступ.
1. Поняття і значення принципів кримінального процесу.
2. Система принципів кримінального процесу.
3. Характеристика принципів кримінального процесу, закріплених у
кримінально-процесуальному законодавстві України.
Висновки.
Використана література.
ВСТУП
Побудова правової держави в Україні висуває на перший план завдання щодо забезпечення прав і законних інтересів громадян, верховенство закону у всіх сферах державного та громадського життя. В усіх
галузях чинного законодавства повинні одержати нормативне закріплення принципи, за допомогою яких забезпечуються права людини.
Безумовно, що існуючі у нашому праві фундаментальні джерела -недоторканність прав і свобод громадян, взаємна відповідальність держави й особистості, підпорядкування закону діяльності усіх державних
органів і посадових осіб – набувають особливого значення в кримінальному судочинстві.
Важливою гарантією правосуддя, захисту прав і свобод обвину-вачуваного та інших учасників судочинства виступають принципи кримінального процесу, які, образно кажучи, є генетичною основою
процесуального права.
1. Поняття і значення принципів кримінального процесу.
Принципи кримінального процесу — це закріплені в законі осно-воположні ідеї, засади, найбільш загальні положення, що визначають сутність, зміст і спрямованість діяльності субєктів процесу,
спосіб і процесуальну форму їх діяльності та здійснення правосуддя, створюють систему гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості правосуддя, засади
від яких не відступають, а їх порушення тягне за собою скасування вироку та інших прийнятих за таких умов рішень по справі.
До критеріїв визначення певного положення принципом кримінального процесу слід відносити таку сукупність властивостей: 1) найбільш загальні, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне
значення для кримінального процесу; 2) ідеї, які закріплені в нормах права; 3) юридичне закріплені ідеї (положення), що мають значення, як правило, норм права найвищої юридичної сили і прямої дії
(більшість із них закріплені в Конституції України, а самі норми Конституції є нормами найвищої юридичної сили, а отже визначають спрямованість, сутність і зміст окремих процесуальних інститутів –
норми, які суперечать змісту принципів правосуддя, застосуванню не підлягають і повинні приводитись у відповідність з визначеними засадами; 4) принципово важливі засади, які діють у всіх або
кількох стадіях кримінального процесу й обовязково в його центральній стадії — стадії судового розгляду, а порушення будь-якого принципу означає незаконність рішення у справі й обовязково тягне
його скасування.
Слід додати, що принципи мають загальнообовязковий характер для всіх учасників процесу; реалізація принципів кримінального процесу забезпечується засобами державного впливу;
кримінально-процесуальний закон визначає правовий механізм реалізації та захисту принципів кримінального процесу.
Принципи кримінального процесу — це не пасивне закріплення обєктивних закономірностей правового життя чи певних правових ідей, не абстрактне побажання, а суттєвий засіб регулювання
правовідносин у сфері кримінального судочинства. Вони являють собою акт волевиявлення держави, продукт свідомої законотворчості, і в цьому розумінні можуть виступати засобом розвитку процесуальної
форми. Прикладом може бути нова Конституція України, в якій вперше були сформульовані такі принципи кримінального процесу, як змагальність, недопустимість примушування до свідчень проти самого
себе, членів своєї сімї та своїх близьких родичів, знайшов юридичне визначення і розкриття принцип презумпції невинуватості обвинувачуваного.
У систем процесуального права принципи посідають домінуюче місце. Вони є першоджерелами для інших норм і інститутів, які виводяться з них і підпорядковуються нормам-принципам. “Маючи високий ступін
узагальненості, конкретизуючись в інших правилах,– зазначає Н.А. Громов,– принципи синхронізують всю систему процесуальних норм і придають глибоку єдність механізму кримінально-процесуального
впливу”1.
Не можна недооцінювати значення принципів кримінального процесу. “Недоліки та хиби правосуддя,– слушно зауважує М.Й. Коржанський,– особливо у сфері боротьби зі злочинністю, і найбільш значні та
шкідливі наслідки їх виявляються якраз там і тоді, де і коли порушуються принципи”2.
“Саме вони,– підкреслює В.Т. Маляренко,– є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі”.3.
Значення принципів кримінального процесу полягає в тому, що вони:
– є першоджерелом і становлять основу окремих інститутів кримінально-процесуального права;
– являють собою суттєві гарантії правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб;
– дають юридичну базу для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм та вирішення спірних питань;
– синхронізують всю систему процесуальних норм і забезпечують узгодженість кримінально-процесуальних інститутів і єдність процесуальної форми;
– служать основою і вихідним положенням для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів і правових норм, розвитку процесуальної форми і процесуальних гарантій правосуддя;
“Значення засад судочинства,– слушно зазначає В.Т. Маляренко,– вбачається не тільки у тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що вони вносять
упорядкованість у випадках застосування права за аналогією, а також сприяють правильному розумінню змісту інших правових норм”4.
“Більше того,– зазначає А. Колодій,– виражені в праві принципи стають принципами правосвідомості, внутрішнім регулятором поведінки людей”5. Для осіб, які застосовують право,– вказує Ю.М.
Грошевий,– “принципи є не лише керівництвом до дії, а й вимогою іти у встановленому напрямку відповідно до тієї ідеї, яка на цей час є провідною в даному суспільстві та державі”6.
Коли ми володіємо принципом – писав Віоле-ле-Дюк, – будь-яка творча робота є можливою , навіть легкою, йде правильним ходом, методично маючи результатом, якщо не шедевр, то хороші достойні твори”7.
І, навпаки,– як слушно зауважував М. Чернишевський, — хто не усвідомлює
1. Промов Н.А. Уголовньїй прцесс России. — М.; Юрист, 1998.
2. Коржанський М.Й. Нариси кримінального права. -К., 1999. 3. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юринком Інтер, 1999. 4. Маляренко В. Т. Поняття,
загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства Вісник Верховного Суду України. – 1999.- №1.
5. Колодій А.М. Принципи права України. – 1998.
6. Грошевий Ю.М. та ін. Кримінальний процес України. -Харків: Право, 2000. 7. Виоле-ле-Дюк. Беседы об архитектуре. – 1937.
принципи у всій логічній повноті і послідовності, у того не тільки в голові сумбур, а й у справах дурниця 1.
Питанням принципів права, принципів юридичного процесу взагалі 1 принципів кримінального процесу зокрема приділяється значна увага в юридичній літературі. Але питання цілісної концептуальної моделі
системи принципів кримінального процесу ще досліджено недостатньо. Більше того, в сучасній юридичній науці автори дещо по-різному визначають систему принципів кримінального процесу.
Одні автори включають у таку систему чотирнадцять основних положень, другі – одинадцять, треті – пятнадцять. В. П. Божєв не безпідставно називає вісімнадцять конституційних принципів кримінального
процесу, включаючи до них такі засади, як принцип охорони честі і гідності особистості і принцип свободи оскарження дій і рішень субєктів, відповідальних за ведення справи.
Традиційно в юридичній літературі всі принципи кримінального процесу поділяють на конституційні (закріплені в Конституції держави) та інші (суто кримінально-процесуальні).
При цьому важливо відокремлювати принципи кримінального процесу від принципів судоустрою, а також принципів організації і діяльності окремих правоохоронних органів.
Принципи судоустрою – це принципи організаційні, вони визначають побудову судової системи, взаємозвязок всіх ланок судової влади. Інакше кажучи, принципи судоустрою — принципи
організаційні, а принципи процесу – принципи функціональні.
На думку М.М. Михеєнка, слід розрізняти такі принципи:
а) суто організаційні, наприклад назначуваність слідчих;
б) організаційно-функціональні, наприклад колегіальність, нагляд вищих судів за судовою діяльністю нижчих судів;
в) функціональні, тобто суто кримінально-процесуальні, наприклад презумпція невинуватості, змагальність 2.
Принципи кримінального процесу — це принципи діяльності слідчого, органів дізнання, прокурора і суду з розгляду заяв і повідомлень про злочини, дізнання, розслідування, судового розгляду
кримінальних справ, касаційному провадженню та перегляду справ у нарядну нагляду та за нововиявленими обставинами, тобто; принципи виконання субєктами процесу своїх процесуальних функцій і
розслідування, захисту, обвинувачення, правосуддя, принципи діяльності, спрямованої на вирішення завдань саме кримінального процесу.
За визнанням Михеєнка М.М., система засад кримінального процесу
охоплює конституційні засади:
1) законність;
2) державна мова судочинства;
3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
4) повага до гідності особи, невтручання в особисте і сімейне життя;
5) право людини на свободу та особисту недоторканність;
6) недоторканність житла;
1. Чернышевский Н.Г. ПСС. – Т.9. – 1949.
2. Мшеєнко М.М. Проблеми розвитку – кримінального прогресу в Укураїні. – К., 1999.
7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
8) зясування істини;
9) забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному, підсудному права на захист;
10) презумпція невинуватості;
11) свобода від самовикриття, викриття членів сімї чи близьких родичів;
12) здійснення правосуддя виключно судами;
13) участь народу у здійсненні правосуддя;
14) незалежність і недоторканність, суддів, підкорення їх лише законові;
15) змагальність судового розгляду;
16) гласність судового процесу;
17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень;
18) обовязковість рішень суду; інші засади: 1) публічність; 2) забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; 3) вільна оцінка доказів, 4)
безпосередність дослідження доказів; 5) усність процесу.
У цілому ця думка змістовна, але не може не викликати доповнень, зауважень і більш глибокого розгляду.
По-перше, в Конституції України найшли відображення і такі загально юридичні принципи, як справедливість, відповідальність держави за шкоду, заподіяну громадянинові державними органами чи її
посадовими особами (ст. 56 Конституції України – на підставі цих положень в кримінальному процесі виник і розвивається інститут реабілітації незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності,
відшкодування їм моральної і матеріальної шкоди.
По-друге, в кримінальному процесі гарантується захист не лише окремих конституційних прав і свобод людини (недоторканність житла, особи тощо), а повинно забезпечуватись забезпечення всіх,
гарантованих конституцією і міжнародними правовими актами прав і свобод людини (нерушимість права приватної власності і т.д.). Тому доцільно вести мову про єдиний принцип кримінального процесу —
принцип забезпечення прав і свобод людини, в рамках, якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути;
– забезпечення недоторканності особистого життя особи, житла;
– таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції, нерушимості права власності.
По-третє, до принципів кримінального процесу відносяться такі
загальні і фундаментальні положення: документування процесуальних дій і рішень (п. 7 ст. 129 Конституції України); забезпечення безпеки учасників кримінального процесу, повага та захист честі і
гідності людини;
гарантованість доступу до правосуддя; забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках предявленого обвинувачення; прокурорський
нагляд на досудових стадіях та підтримання державного обвинувачення прокурором у суді; допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише з разі крайньої необхідності; неприпустимості
примушування до свідчень проти
самого себе, членів своєї сімї і своїх близьких родичів; заборона повороту до гіршого стосовно обвинуваченого в апеляційній та касаційній стадіях процесу.
2. Система принципів кримінального процесу.
У кримінальному процесі знаходять закріплення принципи різного рівня узагальненості:
– загально-правові принципи – принципи, характерні для всіх галузей
права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом);
– міжгалузеві принципи – принципи, характерні для деяких галузей права (наприклад, притаманні як цивільному, так і кримінальному процесу принципи гласності судового процесу, обєктивної істини,
незалежності суддів);
– галузеві принципи – принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, щодо кримінального процесу це презумпція невинуватості обвинуваченого, публічність, недопустимість примусу до
свідчень проти самого себе і своїх близьких-родичів та членів сімї тощо). Діюча система принципів кримінального процесу сприйнята українською процесуальною наукою від теорії процесу радянських
часів.
З урахуванням історичного та світового досвіду, положень міжнародних правових актів та сучасних досягнень юридичної науки така система вимагає коректив і подальшого розвитку. Зокрема, подальшої
розробки потребують саме галузеві, сугубо процесуальні принципи, які визначають особливості саме кримінального процесу. Аналіз співвідношення загально-правових, міжгалузевих і галузевих принципів
показує дуже малу частку саме галузевих принципів у цілісній системі таких.
Таким чином, необхідно поповнити концептуальну модель системи принципів кримінального процесу, а саме:
– систему галузевих принципів, які визначають особливості саме кримінального процесу, доповнити такими засадами, як: недопустимість примушування до свідчень проти самого себе. членів своєї
сімї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких); забезпечення безпеки учасників кримінального процесу; допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за
умови доведеності вини; допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності; забезпечення ознайомлення особи, що притягується до відповідальності, з
обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках предявленого обвинувачення; незалежність слідчого;
прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях та підтримання державного обвинувачення прокурором у суді; недопустимість щодо правового стану обвинуваченого повороту до
гіршого в апеляційній та касаційній стадіях процесу, реабілітація невинуватих; документованість про-цесуальних дій і рішень;
– систему міжгалузевих принципів доповнити засадами: гарантованість доступу до правосуддя;
– систему загально-правових принципів доповнити засадами: повага та захист
честі і гідності людини; презумпція добропорядності людини;забезпечення захисту прав і свобод людини недоторканність особи, житла, сфери особистого життя, таємниця листування, телефонних та інших
розмов, таємниця банківських вкладів, нерушимість права власності та інші); гуманізм, толерантність і справедливість.
Отже, принципами кримінального процесу є:
* Встановлення обєктивної істини.
* Забезпечення захисту прав і свобод людини;
– недоторканність сфери особистого життя;
– недоторканність особи;
– недоторканність житла;
– забезпечення таємниці листування, телефонних та інших розмов, телеграфної і поштової кореспонденції;
– забезпечення таємниці банківських вкладів;
– непорушність права власності.
* Повага та захист честі і гідності людини.
* Презумпція невинуватості обвинувачуваного.
* Презумпція добропорядності людини.
* Рівність людей перед законом і судом.
* Гарантованість доступу до правосуддя та забезпечення права на судовий захист.
* Здійснення правосуддя тільки судом.
* Забезпечення обвинувачуваному права на захист.
* Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сімї і своїх близьких родичів (свобода самовикриття та викриття близьких).
* Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.
* Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів лише в разі крайньої необхідності.
* Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини.
* Незалежність слідчого.
* Забезпечення ознайомлення особи, що притягується до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках предявленого обвинувачення.
* Прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях та підтримання обвинувачення в суді прокурором.
* Публічність.
* Гласність судового розгляду справи.
* Незалежність суду і підкорення його тільки законові.
* Змагальність та диспозитивність.
* Безпосередність та усність судового процесу.
* Недопустимість щодо правого стану обвинуваченого повороту до гіршого в апеляційній та касаційній стадіях процесу.
* Таємниця наради суддів.
* Обовязковість рішень суду.
* Свобода оскарження процесуальних дій і рішень, забезпечення можливості касаційного та апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.
* Державна мова судочинства.
* Реабілітація невинуватих.
* Документованість.
* Законність.
* Толерантність.
* Гуманізм.
* Справедливість.
Таким чином, вся концептуальна модель системи діючих в кримінальному процесі засад включає в себе 38 принципів. Усі вони перебувають в тісному звязку, взаємно доповнюють один одного і створюють
систему гарантій правосуддя.
При цьому, міжгалузеві та загально-правові принципи, особливо такі, як недоторканність сфери особистого життя, недоторканність особи, недоторканність житла, забезпечення таємниці листування,
телефонних та інших переговорів, телеграфної і поштової кореспонденції, забезпечення таємниці банківських вкладів; нерушимість права власності; в звязку з особливостями кримінально-процесуальних
правовідносин, де вони безпосередньо діють, одержують нове теоретичне осмислення, змістовне збагачення та юридичний розвиток, набувають суто процесуального змісту.
У своїй сукупності принципи кримінального процесу утворюють злагоджену систему єдиних по своїй спрямованості на забезпечення правосуддя і не суперечливих один з одним основоположних начал
визначального характеру, в якій кожен із принципів має свою самостійну теоретично-правову сутність і процесуально-генетичну цінність, виступаючи першоджерелом окремих правових інститутів, органічно
поєднаний з іншими засадами, а всі вони разом взяті визначають особливість процесуальної форми і становлять основу процесуальних гарантій істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення
справедливості.
3. Характеристика принципів кримінальне процесу, закріплених у кримінально-процесуальному законодавстві України.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини.
Забезпечення захисту прав і свобод людини означає здійснення процесуальної діяльності в такому порядку, формі і режимі, за яких втручання в гарантовані законом права і свободи людини зовсім не мало
б місця, або здійснювалося б лише в передбачених законом випадках, в умовах крайньої необхідності, коли іншими засобами вирішити завдання правосуддя неможливо.
Принцип забезпечення захисту прав і свобод людини є узагальнюючим принципом кримінального процесу, в рамках якого знаходять окреме проявлення його функціональні інститути — окремі менш загальні,
але не менш важливі засади: недоторканність особи, недоторканність особистого життя, недоторканність житла, таємниці телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції її
нерушимості права власності.
Права людини, як відомо, являють собою систему природних, невідємних і нерушимих свобод і юридичних можливостей, що обумовлені фактом існування людини в цивілізованому суспільстві та одержали
моральне визнання, правове визначення і юридичне закріплення. Свобода виступає як можливість людини поводитись відповідно до своїх бажань і робити все, що подобається та не заборонено законом і не
спричиняє шкоди правам і свободі інших людей.
Право виступає мірою свободи і зміст його в тому, щоб узгодити свободу окремої людини зі свободою інших членів суспільства, дотримуючись принципу рівності, право виступає як засобом забезпечення
свободи, так і істотним засобом обмеження не узгоджувальних з суспільними потребами й уявленнями людей про добро і справедливість рівня свободи й обсягу влади.
У правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада — “дозволено все, що не заборонено законом”. Але такий підхід доречний і обґрунтований лише стосовно громадян. Що ж до учасників
процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип –” дозволено тільки те, на що уповноважив закон, і тільки в визначеній законом процедурі (формі)”.
Ст. 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах і згідно з законом. Ст. 19 Конституції України затверджує: ніхто не може бути примушений
робити те, що не передбачено законом; органи Державної влади і їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі; в межах повноважень та способом, що визначений законами.
Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу првоохоронних
органів і посадових осіб у кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері судочинства. Із змісту ст. 29 та 32 Конституції України випливає, що кожна людина має право на
особисту недоторканність, недоторканність приватного життя, особисту та родинну таємницю, захист своєї честі, гідності та доброго імені.
Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №2200 від 16 грудня 1966 р. прийнято Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де викладено основні права і свободи людини, що визнаються державами.
Згідно зі ст. 9 Конституції України положення цього пакту та інших міжнародно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України, мають
силу закону та захищаються правосуддям держави у встановленому законом порядку.
У сфері кримінального судочинства найбільшої уваги потребують такі обєкти правового захисту, як: особиста свобода і недоторканність;
недоторканність сфери особистого життя громадянина; недоторканність житла людини; таємниця листування, телефонних розмов, банківських вкладів, телеграфної й іншої кореспонденгрї.
Нерушимість права власності.
Конституція України визначає; ст. 13 — всі субєкти права власності рівні перед законом; ст.41 — право приватної власності є непорушним; ст.13 — держава забезпечує захист прав усіх субєктів права
власності.
Право власності — це юридична можливість на свій розсуд без шкоди іншим і навколишньому середовищу володіти, користуватись і розпоряджатись майном та іншими матеріальними, інтелектуальними
цінностями і фінансовими ресурсами.
Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав і відшкодування завданих ним збитків, включаючи неодержані доходи. Ці положення вимагають при провадженні по кримінальній справі, з
одного боку, вживати заходів щодо забезпечення повернення (віндикації) власнику його власності, яка була відторгнута злочином, а, з другого боку, не допускати незаконних дій щодо права власності
при проведенні слідчих чи інших процесуальних актів.
Держава гарантує судовий захист прав і свобод людини. Суди вправі відмовити в прийнятті заяв і скарг громадян на порушення їх прав.
Повага та захист честі і гідності людини.
Це принцип кримінального процесу, згідно з яким слідчий, суд, орган дізнання, прокурор і захисник зобовязані відповідним чином ставитись до всіх інших учасників кримінального процесу і один до
одного.
У чинному законодавстві цей принцип чітко і зрозуміло вперше здобув правове закріплення в Конституції України, де визначено:
– Людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3);
– Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28);
– Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденціальної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сімї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої
недостовірної інформації (ст.32). (Зауважимо, що в постанові Пленуму Верховного Суду України №7 від 28.09.90 “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової
репутації громадян та організацій” у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у
постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок).
У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначається:
всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною
Асамблеєю 00Н 17 грудня 1979 року, зобовязує працівників правоохоронних органів, у тому числі і тих, що здійснюють розслідування, поважати і захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці
відомості конфіденційного характеру, отримувані в процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають
іншого; нетерпиме ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоровя затримуваних.
Окремі вимоги щодо захисту честі і гідності особи містяться в Кримінально-процесуальному кодексі України, переважно в статтях стосовно окремих слідчігх чи процесуальних дій:
– ст. 22 – забороняється домагатись показань обвинувачуваного та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів:
– ст. 185 – під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя людини:
– ст. 193 – прн освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність особи (аналогічне правило в ст. 194 щодо відтворення обстановки й об-ставин події):
– ст. 121 – дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого, винні в розголошенні даних попереднього слідства несуть кримінальну відповідальність:
– ст. 334 – у мотивувальній частині виправдувального вироку не лот скається включення формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.
Честь – обєктивно існуючі уявлення про властивість моральних, духовних та інших якостей особистості, які визначають ставлення до людини в суспільстві.
Гідність – внутрішня самооцінка людини як особистості.
Репутація – існуючі в суспільстві уявлення про ділові та інші якості людини.
В розділі III КК України який називається “Злочини проти волі, честі та гідності особи” передбачається кримінальна відповідальність за незаконні поміщення особи в психіатричний заклад (ст.151),
незаконне позбавлення волі (ст.146), захоплення заручників (ст.147), торгівля людьми (ст. 149). Кримінальна відповідальність за образу та наклеп скасована.
Як у цілому в державі, так і в кримінальному процесі має реалізовуватись принцип добропорядності людини.
Принцип добропорядності людини.
Кожна людина має честь і гідність, вважається добропорядною, доки інше не визначено в законної сили судовому рішенні; поширювана про людину інформація, що її порочили, вважається недостовірною якщо
інше не встановлено в передбаченому законну, порядку; доказування достовірності такої інформації покладається на того, хто її поширив, а в кримінальному процес на осіб, що здійснюють провадження по
справі; поширювач інформації відшкодовує матеріальну ї моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Шкода, заподіяна людині безпідставним звинуваченням
у вчиненні злочину ї незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою відповідно до закочу “Про відшкодування шкоди; завданої громадянину незаконними
діями органів дізнання, попередньої слідства, прокуратури і суду. Усі сумніви щодо добропорядності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його викритті у вчиненні будь-якого
злочину або іншого правопорушенні якщо немає змоги їх усунути, повинні тлумачитися і розвязуватися на користь такого громадянина; недоведена недобропорядність дорівнює доведеній добропорядності .
Повага та захист честі і гідності людини означає: по-перше, не допустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образ, погроз, насильства тощо); по-друге, недопустимість збирання,
використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірну інформацію; по-третє, з повагою ставитись до людини взагалі, до
індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри. мрій; нарешті — гарантованість відшкодування матеріальної, моральної шкоди, завданої приниженням честі і гідності людині
гарантованість судового захисту честі, гідності і ділової репутації людини.
Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого. Закріплений у ст.
62 Конституції України, а також у ст 5, 15, 22, 53, 73, 74,З КПК України.
Презумпція невинуватості — це обєктивне правове положення, згідно з яким встановлюється таке.
Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно з законом.
Обвинувачений (підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили.
Обовязок встановлення обєктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинуватість.
Ненадання нею доказів своєї невинуватості ні за яких обставин не може бути витлумачено як доказ вини.
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні ґрунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних
доказів. Усі сумніви у справі, в тому числі сумніви стосовно допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні
тлумачитись та розвязуватися на користь обви-нуваченого, чи особи що знаходиться під слідством.
Недоведена вина дорівнює доведеній невинуватості. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину
обвинуваченого або особи, що знаходиться під, слідством, у вчиненні злочину не доведено.
Водночас, на всіх інших громадян слід поширити дію принципу добропорядності людини. Для цього в Конституції держави необхідно закріпити норму такого змісту; “Кожна людина має честь і гідність,
вважається добропорядною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається таким, що діє чесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в законної сили судовому
рішенні. Обовязок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширювана про людину порочна інфор-мація вважається недостовірною, доказування достовірності такої покладається на того, хто їх
поширив. Поширювач інформації відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану людині, якщо не докаже достовірність поширюваної інформації. Усі сумніви щодо доброчесності та правомірності дій
будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину чи іншого правопорушення, якщо немає змоги їх усунути, повинні тлумачитися та розвязуватися на користь такого
громадянина. Недоведена недобропорядність дорівнює доведеній добропорядності”.
Гарантованість захисту до правосуддя. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обовязком держави. Одним із засобів цього є гарантованість судового захисту прав і свобод людини. В
Загальній декларації прав людини визначено: ст. 8 — “кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй
конституцією або законом”; ст. 10 — “кожна людина, для визначення її прав і обовязків і для встановлення обгрунтованості предявленого її кримінального обвинувачення, має право, на основі повної
рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом”. Такий само зміст має ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права. Названі по-ложення підтверджуються ст. 55 Конституції України та змістом ст. 4 КПК України. В Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою,
затвердженій Резолюцією Генеральної Асамблеї 00Н №40/34 від 29 листопада 1985 року, зазначається, що особи, яким злочином заподіяна шкода, мають право на доступ до механізму правосуддя і
компенсацію заподіяної шкоди відповідно до національного законодавства.
Гарантованість доступу до правосуддя означає, по-перше, право потерпілого на звернення до правоохоронних органів за захистом своїх порушених прав, свобод, законних інтересів, честі, гідності і
ділової репутації, а за необхідності оскаржити рішення відповідних посадових осіб про відмову в порушенні кримінальної справи чи про її необгрунтоване закриття, що надає реальну можливість судового
захисту своїх інтересів; по-друге, право обвинуваченого постати без затягувань і затримки перед судом та захищатись у суді від необгрунтованого обвинувачення.
Гарантованість доступу до правосудді включає гарантованість звернення до суду, гарантованість оскарження в суді дій чи рішень слідчого, органів дізнання, прокурора, а також рішень суду першої
інстанції, гарантованість звернень до суду рідною мовою та можливості користуватись допомогою адвоката. В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.97 “Про посилення судового захисту
прав та свобод людини і громадянина” зазначається. “Враховуючи, що згідно з ч.2 ст. 124 Конституції України (254к/96-ВР) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі,
суди не вправі з часу введення Конституції в дію відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до судового розгляду заяв і звернень. Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод
людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи
законом”.
Недопустимість, примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сімї і своїх близьких родичів.
При процесуальному провадженні ніхто не може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сімї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не
можуть бути допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову давати показання.
Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сімї
чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі іменується правом звільнення від обовязку самообвинувачення та правом імунітету свідка.
Вперше закріпившись в Конституції України, це так зване правило “привілеї звільнення від обовязку самовикриття чи свідоцького імунітету” знайшло втілення і в КПК України. Зокрема, в ст. 69-1 КПК
України серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів сімї та близьких родичів.
Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного, підозрюваного чи підсудного або членами його сімї, дати показання щодо відомих йому обставин справи, необхідно одночасно розяснити
таким свідкам зміст ст. 63 Конституції та ст. 69-1 КПК України.
Якщо під час проведення дізнання чи попереднього слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було розяснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися
судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість використання їх як доказів.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу.
Нині людина, її життя і здоровя, честь і гідність, недоторканність і безпека виходять у державі на перший план, визнаються нею найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Зміни, які
виникли у звязку з цим. не могли не торкнутися кримінального судочинства, яке доповнено низкою статей, спрямованих на розвиток даного принципу.
Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це здійснення правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, здоровя, житла, майна, честі і гідності
цих осіб від протиправних зазіхань із метою створення необхідних умов для належного здійснення правосуддя. Підставою для вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки громадян є дані, що свідчать
про наявність реальної загрози їхньому життю, здоровю або майну.
Реальне забезпечення безпеки учасників кримінального процесу є фундаментальним положенням, котре передбачене ст. 3 Конституції України, ст. 52-1 – 52-5 КПК України і має безумовно принципове
значення.
Тільки будучи впевненим у своїй безпеці і безпеці своїх близьких, свідок може стати надійним свідком істини, а суддя – принциповим суддею совісті.
Згідно зі ст. 52-1 КПК України право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають: особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у
виявленні, запобіганні, припиненні і розкритті злочину чи сприяла цьому, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, захисник, свідок, суддя — всі без винятку учасники кримінального процесу, а також
члени сімей та близькі родичі таких осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства. Відповідно до ст. 52-1 КПК України
та ст. 22 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть
участь у кримінальному судочинстві” орган дізнання, слідчий, прокурор або суд. одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у частині другій цієї статті, зобовязані
перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк, не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках – негайно, прийняти рішення про застосування або відмову в застосуванні заходів безпеки. Відповідно
до свого рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обовязковою для виконання
зазначеними органами.
Реальність загрози встановлюється в кожному окремому випадку, виходячи з конкретних обставин з урахуванням як обєктивного, так і субєктивного критеріїв (змісту, часу, способу, інтенсивності
погрози, даних, що характеризують особу, яка її висловлює, стосунків останньої з особою, яка бере участь у судочинстві). Терміновість заходу безпеки означає негайне виконання постанови слідчого,
органу дізнання, прокурора, суду чи судді.
До числа засобів забезпечення безпеки належать; не розголошення відомостей про особу, взяту під захист, що може забезпечуватися шляхом обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки
(заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань: переселення в інше місце проживання, зміна місця роботи, заміна документів, особиста охорона та інші заходи,
передбачені законом.
Орган, якому доручено здійснювати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення існуючої
загрози. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила користування майном або документами, виданими з метою забезпечення безпеки, повідомляється особа, взята під захист.
Допустимість притягнення до кримінальної відповідальності лише за умови доведеності вини — основний принцип кримінального процесу, згідно з яким притягнення
особи як обвинуваченого, винесення обвинувального вироку суду. затримання, арешт та застосування інших запобіжних заходів допускається лише за наявності беззаперечних доказів винного вчинення
особою кримінальне караного діяння. Згідно зі ст. 131 КПК України постанова про притягнення особи як обвинуваченого виноситься за наявності достатніх доказів, що вказують на вчинення злочину певною
особою. В ст. 327 КПК України зазначається, що обвинувальний вирок суду виноситься лише за умови, якщо винуватість підсудного у вчиненні злочину доказана. Обвинувальний висновок не може
грунтуватись на припущеннях. Зауважимо, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого, і тому за недостатності доказів, відсутності такої системи достовірних доказів, які б без будь-яких
сумнівів підтверджували винуватість обвинуваченого, судом має бути постановлено оправдальний вирок, а слідчим справа закрита. Більше того. згідно з вимогами Закону України від 1.12.1994 року “Про
порядок-відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” затримання, ареш чи інші запобіжні заходи визнаються незаконними,
якщо стосовно обвинуваченого справа закрита слідчим за недоказаністю вини чи в звязку з недоведеністю вини винесено оправдувальний вирок суду.
Безумовною підставою притягнення особи при здійсненні кримінального процесу до будь-якої відповідальності є наявність системи беззаперечних, безсумнівних, достовірних та неспростованих доказів вини
обвинуваченого у вчиненні злочину.
Допустимість застосування примусових і запобіжних заходів. Лише в разі крайньої необхідності – принципове положення, згідно з яким втручання в сферу прав і свобод людини, застосування
примусових, у тому числі запобіжних заходів у вигляді арешту, застави та інших, повинно допускатись лише в випадках крайньої необхідності, з метою забезпечення правосуддя, якщо цього неможливо
досягти іншими засобами, а заподіяна примусовими заходами шкода буде меншою, ніж відвернута.
Цей принцип випливає із логічного аналізу співвідношення завдань кримінального процесу та його окремих інститутів. Він безпосередньо визначений у Кодексі поведінки посадових осіб з підтримування
правопорядку, прийнятому Генеральною Асамблеєю 00Н 17 грудня 1979 року, де зазначається, що працівники правоохоронних органів, у тому числі і ті, що здійснюють розслідування, зобовязані поважати і
захищати гідність і права людини; застосовувати примусові заходи тільки в випадках крайньої необхідності і в тих межах, в яких це потрібно для виконання обовязків.
Забезпечення ознайомлення обвинувачуваного з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в рамках предявленого обвинувачення.
Ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням є однією з гарантій захисту ним своїх прав та законних інтересів. Обвинувачений має право не тільки знати, в чому він обвинувачується, а й давати
показання щодо предявленого йому обвинувачення. Суд може розглядати кримінальну справу тільки в межах предявленого обвинуваченому обвинувачення. В Європейській конвенції з прав людини,
ратифікованій Україною Законом України від 17 липня 1997 року визначено, що кожна заарештована людина негайно сповіщається зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке
обвинувачення проти неї (ст. 5); кожна людина, звинувачена у вчиненні кримінального злочину, має бути негайно і детально проінформована зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення
проти неї і мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту (ст. 6)
Ці положення розкриваються в КПК України: в разі застосування запобіжного заходу підозрюваному до предявлення обвинувачення, обвинувачення такій особі повинно бути предявлено не пізніше десяти діб
з моменту застосування запобіжного заходу, інакше запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148); копія обвинувального висновку і повістка про виклик до суду вручаються підсудному під розписку не
пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді (ст. 254); розгляд справи в суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду (ст. 275). Під
час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор вправі змінити предявлене особі обвинувачення.
Згідно зі ст. 277 КПК України зміна обвинувачення в суді не до-пускається, якщо цим будуть порушені правила про підсудність чи обовязковість проведення попереднього слідства. У цьому випадку за
наявності для того підстав прокурор заявляє клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.
Якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, суд розяснює
потерпілому та його представникові їх право підтримувати обвинувачення у раніше предявленому обсязі.
У разі зміни обвинувачення суд розяснює підсудному, що той буде захищатись в судовому засіданні від нового обвинувачення, після чого відкладає розгляд справи не менше ніж на три доби для надання
підсудному, його захиснику і законному представникові можливості підготуватись до захисту проти нового обвинувачення. За клопотанням підсудного цей строк може бути скорочений. Після закінчення
цього строку розгляд справи продовжується.
Незалежність слідчого.
Слідчий процесуальне незалежний і має підкорятись тільки законові. Цей принцип виводиться зі змісту кримінального процесу, пронизує всі стадії процесу, а не тільки стадію попереднього розслідування
і зобовязує ставитись до слідчого як до самостійного і процесуальне незалежного субєкта кримінального процесу, утримуватись від будь-якого незаконного впливу на прийняття ним процесуальних рішень,
а рішення, прийняті слідчим за умов порушення його статусу незалежності, мають бути скасовані судом чи прокурором з відповідними правовими наслідками.
Принцип процесуальної незалежності слідчого є началом, в силу якого:
слідчий виконує свою функцію незалежно від інших субєктів кримінально-процесуальної діяльності; забороняється будь-який сторонній вплив на слідчого під час його процесуальної діяльності;
провадження досудового слідства здійснюється виключно тільки згідно з вимогами закону; прийняття рішень слідчим відбувається на підставі закону та відповідно до його внутрішнього переконання.
Прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадія та підтриманням державного обвинувачення прокурором у суді.
Прокурор здійснює нагляд за дотриманням законності в діяльності органів дізнання і попереднього слідства на стадіях порушенім кримінальної справи і досудового розслідування, чим сприяє захисту прав
і свобод людини та забезпеченню реалізації інших принципів судочинства, в суді здійснює функцію державного обвинувачення; підтримує, обґрунтовує та відстоює законні висновки слідства, викладені в
обвинувальному висновку, вживає всіх заходів для захисту інтересів потерпілого та цивільного позивача.
Статтею 129 Конституції до основних засад судочинства віднесено змагальність сторін та підтримання в суді державного обвинувачення, яке згідно зі ст. 121 Конституції покладається на прокуратуру.
Виходячи з цього, Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” зазначає, що при відданні особи до суду
слід в усіх справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, визнавати обовязковою на підставі п.1 ст. 253 КПК участь у судовому засіданні прокурора.
Водночас, переконавшись у невинності обвинуваченого, прокурор повинен зробити все можливе для встановлення істини та відмовитись від обвинувачення.
Якщо в суді прокурор підтримує обвинувачення, то на досудовому слідстві діє принцип прокурорського нагляду за додержанням законності, і це одна із важливих гарантій встановлення обєктивної істини,
захисту прав і свобод людини.
Цей принцип має бути органічно і мудро поєднаний з судовим контролем за забезпеченням захисту прав і свобод людини. При цьому прокурорський нагляд за забезпеченням законності на досудових стадіях
кримінального процесу має не звужуватись, а зміцнювати. Судовий контроль не повинен витісняти прокурорський нагляд, а суд на досудових стадіях процесу має виконувати саме функцію захисту прав і
свобод людини і застосовувати свою юрисдикцію лише там, де йдеться про конституційні права і свободи людини, а не стосовно будь-яких правопорушень.
Зважаючи на сказане, мабуть віддаючи належне моді, було поспішно закріплено за судом право відміняти постанову про порушення та відмову в порушенні справи. По-перше, на цьому етапі кримінального
процесу оправдовує себе прокурорський нагляд, по-друге, суди можуть звязувати себе відповідними рішеннями, по-третє, суддя, який приймав відповідне рішення, уже не може розглядати ту саму справу по
суті, що створює небажані організаційні труднощі в роботі судів. Нарешті, щоб прийняти рішення про за-конність порушення справи, потрібно проаналізувати всі матеріали, а це вже мабуть буде носити
елементи не процесуального контролю, а фактичного нагляду, підміняє функцію прокуратури. До того ж порушена справа має поступити розслідуваною до суду, де він і зможе повністю перевірити законність
та обгрунтованість прийнятих рішень і здійсненого провадження в повному обсязі. Суд має вирішувати і контролювати найбільш принципові питання, питання, повязані з забезпеченням недоторканності
особи, житла, особистого життя, таємниці телефонних розмов і поштово-телеграфної кореспонденції, питання, що віднесені до юрисдикції суду Конституцією України.
Недопустимість повороту до гіршого в касаційній стадії процесу щодо правового стану обвинуваченого– принцип кримінального процесу, згідно з яким суд розглядає справу тільки в рамках
предявленого обвинувачення і при перегляді справи в касаційній інстанції не повинен погіршувати правове становище підсудного порівняно з раніше визначеним у суді першої інстанції.
Суд при розгляді справи в касаційному порядку може помякшити покарання, призначене судом першої інстанції, або застосувати закон про менш тяжкий злочин, але не має права посилити покарання, а також
застосувати закон про більш тяжкий злочин. Змінити обвинувачення касаційна інстанція може лише за умови, що така зміна не погіршує становище засудженого і не порушується його право на захист.
Цей принцип кримінального процесу надає можливість реалізації обвинуваченим свого права на оскарження рішень, з якими він не згоден, без побоювань, а тим самим забезпечує всебічність аналізу справи
та законність і справедливість.
Таємниця наради суддів.
Вислухавши останнє слово підсудного, суд негайно видаляється до нарадчої кімнати. Вирок постановляється судом у нарадчій кімнаті за умов, що виключають будь-який вплив на суддів. Під час наради
суддів у нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в даній справі. Присутність інших осіб категорично заборонено. Судді не можуть роз-голошувати обставин наради при
постановлені вироку. Окрема думка судді при проголошенні вироку не оголошується. Прослуховування телефонних та інших розмов суддів в нарадчій кімнаті не допускається.
Обовязковість рішень суду.
Згідно зі ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обовязковими до виконання на всій території України, Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини,
що виникають у державі. Згідно зі ст. 403 КПК України вирок, ухвала і постанова суду, що набрали законної сили, є обовязковими для всіх організацій, посадових осіб та громадян. Умисне невиконання
посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або створення перешкод їх виконанню, карається в кримінальному порядку за ст. 382 КК України.
Свобода оскарження процесуальної дій і рішень, забезпечення можливості апеляційного та касаційного оскарження рішення суду першої інстанції.
Згідно зі ст. 129 Конституції України учасникам, процесу гарантується право оскарження рішення, суду в апеляційному та касаційному порядку. Вирок суду першої інстанції може бути оскаржений до
апеляційної судової інстанції протягом пятнадцяти діб з моменту проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, – протягом пятнадцяти діб з моменту отримання копії вироку. Подання скарги у
встановлені строки будь-ким з учасників процесу зупиняє виконання вироку до розгляду та вирішення справи а касаційній інстанції.
Реабілітація невинуватих.
Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України, в якій зазначається; “Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди,
завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та її посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень” (ст. 56);
“У разі скасування вироку як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням” (ст. 62). Відповідно до ст. 53-1 КПК України у разі закриття
кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину, а також у разі постановляння виправдувального вироку
орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобовязані розяснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних
засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного покарання у випадках, коли кримінальний закон, який
усуває караність діяння, набрав чинності.
Реабілітація осіб, незаконно, безпідставно та несправедливо засуджених або притягнутих до відповідальності, включає повне відшкодування заподіяної їм майнової шкоди, поновлення в правах,
відшкодування моральної шкоди та поновлення доброго імені громадянина. Порядок реабілітації визначено Законом України від 1 грудня 1994 р. “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
незаконними діями органів дізнання, слідства, проку-ратури і суду”. Відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок будь-яких, незаконних
процесуальних дій, рішень чи бездіяльності, а саме, шкода, завдана внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного
проведення під час розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накла-дення арешту на майно, незаконного усунення від роботи (посади) та інших процесуальних
дій, що обмежують права громадян.
Представляється, що відповідно до Конституції України, по-перше, відшкодуванню підлягає будь-яка шкода, завдана будь-якими незаконними діями чи рішеннями, по-друге, відшкодуванню, підлягає також
шкода, завдана бездіяльністю, наприклад нерозглядом повідомлення про злочин, непорушенням справи, нерозкриттям злочину тощо. В законі повинно бути це чітко окреслено, а більше того, окремо повинна
бути передбачена відповідальність, держави за бездіяльність посадових осіб.
Документованість.
Обовязковим і невідємним елементом кримінально-процесуальної діяльності є кримінально-процесуальне документування – фіксація у процесуальних документах або за допомогою засобів технічного
документування всіх процесуальних дій і рішень (обшук – протокол обшуку експертиза – висновок експерта, арешт – постанова про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, судове слідство
– протокол судового ро-згляду або відеозапис судового процесу тощо. Така фіксація має принциповий характер і покликана забезпечити як результативність виконуваних процесуальних дій, так і
можливість їх перевірки, забезпечення при цьому прав і законних інтересів громадян.
Ст.129 Конституції України визначає, що до основних засад кримінального судочинства належить “гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами”. Але технічне документування
лише частина діяльності з документування процесуального провадження, до того ж документуванню підлягає не тільки судовий процес, а і процесуальна діяльність на досудовому слідстві та на інших
стадіях процесу.
Закон вимагає обовязкового документування слідчих і всіх інших процесуальних дій, надаючи цим вимогам принциповий характер. Судова практика виходить з того, що вважає істотним порушенням
процесуального закону, яке тягне відміну апеляційною інстанцією вироку суду, навіть якщо в справі відсутній протокол судового засідання або якщо він не підписаний головуючим чи секретарем. Подібні
вимоги не менш важливі щодо фіксування слідчих дій чи рішень.
Процесуальний документ – складова і невідємна частина процесуального акту, суттєвий гарант правосуддя. Документування – принципове положення, невиконання вимог якого робить юридичне нікчемними самі
процесуальні акти і зводить нанівець зусилля з розвязання завдань правосуддя.
Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії або прийняття юридичного рішення без передбаченого законом процесуального документа, так само як і складання документа буде абсурдним без
необхідності фіксації будь-якого юридичного факту (дії або рішення). Документи мають бути складені у строгій відповідності з вимогами закону, на виконання закону. Принцип документованості процесу,
так само як і інші принципи кримінального процесу, служить найважливішою гарантією правосуддя.
Законність.
Законність є методом діяльності держави і принципом її взаємовідносин з громадянами. Будь-які відступи від приписів закону запобігаються заходами державного примусу. Додержання законів — гарант
правосуддя. У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади утворюються і
функціонують на підставі закону; закон являє собою зведену в норми права волю народу і є, по суті, не чим іншим, як суспільним договором громадян.
Усі рівні перед законом та судом. Громадянин та держава рівною мірою відповідальні один перед одним за порушення приписів закону.
Через принцип законності в кримінальному процесі реалізується принцип правової держави – обмеження влади правом. Зокрема, якщо громадянину дозволено все, що не заборонено законом, то влада, а в
кримінальному процесі ті субєкти, що наділені владно-розпорядчими повноваженнями, мають робити тільки те, що їм продиктовано, і тільки в такій формі, яка продиктована законом. Такий принцип
обмеження влади правом -основа основ правової держави – повинен неухильно і точно дотримуватися в кримінальному процесі. В принципі законності реалізується святая святих юридичної науки – захист і
зміцнення принципу неприпустимості звуження існуючих прав і свобод людини. Це компас юридичної науки і законодавчої практики. Процесуальна наука і всі ми зобовязані реальними справами забезпечувати
прямуваннятільки в заданому напрямку — при прийнятті змін у законодавстві не допускати звуження вже існуючих прав і свобод людини.
Гуманізм.
При провадженні процесуальної діяльності має забезпечуватись гуманне, людяне поводження з усіма без винятку учасниками процесу та іншими громадянами.
Згідно з міжнародними правовими актами і діючим процесуальним законодавством України нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи
покаранню, жодну особу не може бути без й вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам. Всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській
особі. Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів. Обвинувачені, у випадках арешту,
поміщаються окремо від засуджених, що відповідає їх статусу незасуджених осіб.
Толерантність вимагає від кожного громадянина поважати права і свободи інших людей, з повагою ставитись до інших учасників процесу, їх прав і законних інтересів. У законодавстві слід
встановити правило: кожен має відмовитись від реалізацій своїх прав, якщо їх використання буде несправедливим, може безпідставно і необгрунтоване обмежити права і свободи інших людей, незаконно
заподіяти шкоди інтересам інших громадян.
Справедливість.
Справедливий закон втілює в собі ідею рівної для всіх свободи, свободи робити все, що не ущемлює свободи інших і не заподіює шкоди, свободи робити все, що не заборонено законом. Справедливий закон
забороняє лише те, що завдає шкода і нічого не наказує чесним людям.
Справедливість, втілюючи в собі ідею рівності громадян перед законом і судом, немислима без свободи і законності. Закон виступає мірою, єдиним для всіх масштабом свободи. При цьому свобода окремої
особи співвідноситься із свободою інших людей, а право виступає регулятором можливостей реалізації свободи кожного. Встановлювані заборони й обмеження мають бути доцільними з точки зору гарантії
свободи, а значить справедливими. Зміст права полягає в тому, щоб свободу всіх ввести у розумні справедливі межі, реалізувати справедливість, дотримуючись принципу рівності людей перед законом і
судом.
Справедливість має на увазі відповідність між правами й обовязками людини, діянням та шаною, яка визначається крізь призму рівності і свободи.
Справедливість – один з найважливіших принципів правової держави як у законодавчій, так і в безпосередньо кримінально-процесуальній діяльності. У кримінальному процесі реалізація принципу
справедливості полягає в обовязку правоохоронних органів установити обєктивну істину у справі, забезпечити законні права та інтереси учасників процесу, правильно кваліфікувати дії обвинуваченого,
не допускаючи упередженого, необєктивного підходу до розвязання справи, забезпечити учасникам процесу різні можливості в дослідженні доказів і захисті своїх прав, неухильно додержуватись закону,
щобкожний, хто вчинив злочин, був підданий покаранню, що відповідає його діянню, і жоден невинний не був притягнутий до відповідальності.
У п. 3.2 Положення про органи попереднього слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України (наказ МВС України №745 від 25.11. 1992р.) безпосередньо зазначається, що “попереднє слідство
ведеться на принципах справедливості, гуманізму, рівноправності громадян перед законом. Правосуддя — справедливий суд”,
Суд зобовязаний вжити заходів для всебічного дослідження обставин справи і винести законний, обгрунтований і справедливий вирок. Відповідно до ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні
права кожний має право при розгляді будь-якого злочину “на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним на основі закону”.
Справедливість означає відповідність вживаних до підсудного заходів примусу і покарання тяжкості вчиненого ним злочину і його особистості.
У своїй сукупності всі принципи кримінального процесу утворюють струнку і гармонійну систему не суперечних одна одній основних визначальних засад, в якій кожен принцип має своє значення й органічно
та нерозривно повязаний як зі всією системою, так і зі всіма іншими принципами.
висновки
Останнім часом зроблено багато щодо реалізації ідей правової держави у сфері кримінального судочинства. Зміцнено процесуальні механізми держави захисту, розширено права свідків та інших учасників
процесу, юридичне закріплено принцип презумпції невинуватості обвинуваченого і привілеї звільнення від самозвинувачення, надано право потерпілому брати участь в судових дебатах, учасникам процесу
надано право апеляційного оскарження рішень суду, одержав становлення й розвиток інститут реабілітації незаконно притягнутих до відповідальності, укріплено гарантії захисту прав, свобод і законних
інтересів людини.
Усі ці позитивні моменти тепер повинні дати реальну корисну віддачу в практичній діяльності. Водночас, як у законодавстві, так і в практичній діяльності є ще багато нерозвязаних проблем.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України. -К., 1996.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України (зі змінами станом на 28 серпня 2001 р.). -К.: Юрінком Інтер., 2001. 3. Про застосування Конституції України при здійснені правосуддя:
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. №9 Вісник Верховного Суду України. – 1996. – № 2. – С. 10-13.
4. Громов НА., Николайченко В. В. Принципи уголовного процесса: их понятия и система // Гос. И право. – 1997. – №7. – С.33-40.
5. Колодій А.М. Принципи права України. – К., 1998.
6. Маляренко В.Т. Конституційні засади судочинства. – К., 1999.
7. Михеєнко М. М., Конституційні принципи кримінального процесу // Вісник Академії правових наук. – Харків, 1997.
8. Тертишник В.М., Кримінально-процесальне право України. Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер., 1999.