–PAGE_BREAK–1.2 Особливості організації охорони природно-заповідного фонду
Відносини в галузі охорони і використання територій і об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються законами України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про природно-заповідний фонд України», постановою Кабінету Міністрів України «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної порушенням законодавства про природно-заповідний фонд України» від 3 квітня 1995 р. та іншими актами законодавства України.
Завданням законодавства про природно-заповідний фонд є регулювання суспільних відносин щодо організації, охорони і використання території та об’єктів природно-заповідного фонду, відтворення їх природних комплексів, управління в цій галузі.
У законодавстві передбачені основні засоби збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду, які забезпечуються шляхом:
а) встановлення заповідного режиму;
б) організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів;
в) проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;
г) додержання вимог щодо охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планової документації, земле- та лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
д) запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;
е) здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;
є) встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об’єктів;
ж) проведення широкого міжнародного співробітництва в цій сфері;
з) проведення інших заходів.
Охороні природно-заповідного фонду сприяє також встановлення охоронних зон на прилеглих до природних комплексів та об’єктів територіях, їх розміри та режим визначаються відповідно до їх ці льового призначення і характеру господарської діяльності на прилеглих територіях.
В означених зонах заборонено будівництво промислових та інших об’єктів, розвиток господарської діяльності, яке може призвести до негативного впливу на території та об’єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, встановленому законодавством України.
Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон, затверджуються державними органами, які приймають рішення про їх виділення.
Охорону природних та біосферних заповідників, національних природних та регіональних ландшафтних парків, а також ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків загальнодержавного значення здійснюють служби, які створюються в складі адміністрації заповідних територій названих категорій.
Охорона територій та об’єктів природно-заповідного фонду інших категорій покладається на підприємства, установи та організації, у віданні яких вони перебувають. Місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі органи не тільки сприяють охороні й зберіганню територій та об’єктів природно-заповідного фонду, але й «виконанню завдань, покладених на них. У цьому важливу роль відіграє також державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду, який є системою необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики територій та об’єктів, що входять до складу природно-заповідного фонду. Цей документ ведеться з метою оцінки складу та перспектив природно-заповідного фонду, стану територій та об’єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.
Кадастр ведеться Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та його органами на місцях за рахунок державного бюджету.
До організаційно-правових заходів охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду слід віднести також державний і громадський контроль за додержанням установленого для них режиму. Державний контроль здійснюється Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, його органами на місцях та іншими спеціально вповноваженими державними органами. Порядок його виконання визначається законодавством України.
Громадський контроль здійснюється інспекторами, які діють згідно з Положенням про громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища.
Особливе місце в системі організаційно-правових заходів охорони природно-заповідного фонду посідає наукове та економічне забезпечення організації і функціонування природно-заповідного фонду.
Науково-дослідна робота на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду проводиться з метою вивчення природних процесів, забезпечення постійного спостереження за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів то особливо цінних об’єктів.
Координацію наукових досліджень на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду здійснює Академія наук України разом з Міністерством охорони навколишнього природного середовища.
Закон «Про природно-заповідний фонд України „передбачає і таку форму охорони природно-заповідного фонду, як резервування цінних для заповідання природних територій та об’єктів.
З метою недопущення знищення або руйнування господарської діяльності цінних для заповідання природних територій та об’єктів до прийняття у встановленому порядку рішень про організацію чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду і втілення необхідних для цього коштів проводиться їх резервування.
Території, що резервуються з метою подальшого заповідання, залишаються у віданні їх землевласників та землекористувачів і використовуються за цільовим призначенням з додержанням особливих вимог охорони навколишнього природного середовища, що визначається рішеннями про резервування.
Рішення про резервування приймаються органами, уповноваженими приймати рішення про створення й оголошення відповідних територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
продолжение
–PAGE_BREAK–Розділ 2. Стан та напрямки природоохоронної діяльності в межах територій ПЗФ України2.1 Використання територій та об’єктів ПЗФ для здійснення моніторингу навколишнього природного середовища
Здійснення моніторингу навколишнього природного середовища передбачає формування такої мережі територій та об’єктів ПЗФ, яка б враховувала територіальні та часові зміни екосистем у межах країни та
тенденції глобальних змін біосфери. Ця система повинна відображати фоновий, еталонний стан навколишнього природного середовища, регіональні особливості, диференціацію ландшафтів та інших природних комплексів, ступінь їх антропогенної трансформації, враховувати особливості динаміки, сприяти поліпшенню прогнозування змін на різних рівнях організації екологічних систем та стати складовою частиною державної системи моніторингу навколишнього природного середовища України. Для цього в межах територій ПЗФ визначатимуться місця розташування спеціальних полігонів, для яких передбачається:
створення докладних ландшафтних, геоботанічних та інших спеціальних екологічних карт, геоінформаційних систем;
закладання екологічних профілів, пробних площ, які репрезентуватимуть все різноманіття природних комплексів та об’єктів, їх просторово-часові особливості з метою організації на них спеціальних стаціонарних комплексних досліджень.
Програма передбачає створення системи централізованого опрацювання інформації, яка включатиме комп’ютерний банк даних з рядом пов’язаних між собою блоків: географічного, екологічного, ботанічного, зоологічного та інших.
2.1 Сучасний стан проблеми охорони природи
Світова і національна природоохоронна практика свідчить, що головною гарантією збереження унікальних і типових природних ландшафтів, скорочення темпів втрати біорізноманіття є створення і підтримання науково обґрунтованої, репрезентативної та ефективно керованої системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду як базового елементу екологічно збалансованого соціально-економічного розвитку як окремих регіонів, так і всієї країни.
У результаті реалізації державної політики в галузі охорони навколишнього природного середовища площа природно-заповідного фонду в Україні з 1994 року збільшилася майже у 2 рази, або на 1,3 млн. га. До його складу сьогодні входять більш як 7 тисяч територій і об’єктів загальною площею близько 2,8 млн. га, що становить 4,7% від території України.
У першому десятиріччі незалежності України заповідна справа мала прогресивний розвиток. Проте, за останні п’ять років намітились негативні тенденції в розвитку мережі природно-заповідного фонду і заповідної справи в цілому. Зокрема, знизились темпи зростання площі природно-заповідного фонду за рахунок створення нових територій та об’єктів. Має місце значне відставання розвитку системи територій та об’єктів природно-заповідного фонду в Україні у порівнянні з країнами Європи, де показник заповідності (відношення площі земель природно-заповідного фонду до площі держави) становить у середньому близько 15%. В Україні до 2006 року планувалося довести його до 7%, однак ця мета не досягнута. У різних регіонах показник заповідності коливається від 1% до 15%, причому, у 12 областях України він становить всього 1-3%, у 10 областях має середні значення – 4-9%, і тільки у трьох областях (Закарпатській, Івано-Франківській і Хмельницькій) та містах Києві і Севастополі він перевищує 10%.
З 220 видів природних ландшафтів України біля 40% представлено в природно-заповідному фонді. Досі не заповідані північно-степові ландшафти правобережжя та центрального степу, частково південного правобережжя, степового Криму, відсутні морські заповідні території. Не забезпечено належною охороною значну кількість видів флори і фауни, в тому числі включених до Червоної книги України та міжнародних «червоних» переліків.
Лише три фізико-географічні провінції України (21%) з 14 представлені біосферними заповідниками, а з 57 фізико-географічних областей лише 32 (60%) забезпечені природними заповідниками і національними природними парками.
Відсутня чітко визначена стратегія розвитку заповідної справи, недосконалою залишається система управління на загальнодержавному і регіональному рівнях. У системі Мінприроди не створено належну вертикальну структуру управління, яка б забезпечувала управління і контроль за формуванням та утриманням природно-заповідного фонду в регіонах країни. В підпорядкуванні Мінприроди як спеціально уповноваженого органу державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, знаходиться лише три відсотки від загальної кількості територій та об’єктів загальнодержавного значення, які займають близько 40% їх площі.
Ускладнює стан справ відсутність єдиної системи оплати праці, соціальних гарантій та пільг, належних умов життя і праці працівників установ природно-заповідного фонду, перепідготовки професійних кадрів заповідної справи, кадрової політики і планової перепідготовки фахівців з охорони біорізноманіття. Це не дає змоги забезпечити виконання багатофункціональних завдань, які стоять перед заповідною справою в сучасних умовах.
Через низький рівень фінансового і матеріального-технічного забезпечення погіршується і так незадовільний стан функціонування установ природно-заповідного фонду, які фінансуються на рівні 35% від потреб. Не забезпечується належне фінансування природоохоронних заходів, наукових досліджень, еколого-освітньої, рекреаційної діяльності, практично не виділяються кошти на капітальні видатки. Відсутність транспорту, засобів зв’язку, обладнання, службових та лабораторних приміщень, рекреаційної інфраструктури, музеїв природи та інформаційних центрів роблять неможливою реалізацію завдань щодо збереження унікальних природних комплексів та об’єктів.
Відсутність необхідних державних інвестицій у розвиток національних природних парків, регіональних ландшафтних парків і біосферних заповідників стримує розвиток рекреаційної галузі, яка може стати основою для екологічно збалансованого розвитку регіонів та створення нових робочих місць. У той же час недосконалість існуючого законодавства не дає змоги залучати іноземні інвестиції.
Система державної охорони природно-заповідних територій України не відповідає сучасним вимогам та міжнародним стандартам. Низький професійно-кваліфікаційний рівень працівників служби державної охорони природно-заповідного фонду України, обмеженість їх прав та правова незахищеність, відсутність служб державної охорони у штучно створених об’єктах природно-заповідного фонду України не дозволяють повною мірою забезпечити охорону природних комплексів.
Недосконалість існуючої законодавчої бази щодо врегулювання питань охорони і забезпечення невиснажливого використання природних ресурсів у межах природно-заповідного фонду, відсутність ефективного контролю за дотриманням режимів, низький загальний рівень екологічної освіти та інформованості населення призводить до нецільового використання земель природно-заповідного фонду, вилучення їх для різноманітних господарських потреб, у тому числі під будівництво. Особливо гостро стоїть це питання в наш час у зв’язку із здійсненням земельної реформи. Крім того, значну кількість земельних ділянок, на яких розташовані території та об’єкти природно-заповідного фонду, не переведено до відповідної категорії земель, а їх межі не встановлено в натурі. Зростає загроза втрати зарезервованих для подальшого заповідання цінних природних комплексів.
Роль природно-заповідного фонду у збереженні біотичного та ландшафтного різноманіття в умовах ринкової економіки є фундаментальною та ключовою. Тому забезпечення подальшого розвитку заповідної справи є одним з найважливіших пріоритетних напрямів довгострокової політики держави і буде здійснюватися шляхом реалізації Загальнодержавної цільової екологічної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року.
продолжение
–PAGE_BREAK–2.2 Програмно-цільовий метод планування природоохоронної діяльності
Програмно-цільовий метод у територіальному плануванні використовується при розробці програм з вирішення конкретних регіональних проблем природоохоронного сектора економіки. Такі програми охоплюють природоохоронний комплекс конкретної території з метою забезпечення охорони природного середовища. Для цього поряд з основними цільовими завданнями в регіональній програмі необхідно передбачити розвиток інфраструктури, раціональне використання трудових, природних та матеріальних ресурсів, раціональну просторову організацію виробництва.
На практиці програмно-цільовий метод застосовується для поглиблення системного комплексного підходу до планування розвитку охорони навколишнього середовища.
Програмно-цільове планування не замінює галузевого планування, а є його природним розвитком, конкретизує вибір цілей розвитку охорони довкілля в плановому періоді. При використання цього методу система цілей виступає вихідним пунктом планування, а кожній великій проблемі відповідає планова програма її вирішення.
Програмно-цільовий метод забезпечує розробку програмного розрізу плану, тобто погодженої з планом сукупності комплексних цільових програм розвитку міжгалузевих комплексів природоохоронної діяльності.
Розробка програми розвитку охорони довкілля залежно від її виду, типу та інших особливостей має свою специфіку, але є спільні етапи цього процесу (рис. 1).
Рис. 1. Етапи розробки програми розвитку природоохоронної діяльності у регіоні
Розробка цільової програми починається з визначення її цільової настанови, яка відображає місце програми в загальній системі програм перспективного плану регіону й республіки. Разом з тим визначаються суспільні потреби, які мають бути задоволені внаслідок реалізації програми, встановлюються орієнтовні рівні та терміни виконання програмних завдань.
При розробці регіональної програми враховуються специфічні особливості розвитку регіону.
Зрештою, цільова настанова виявляє обмеження, і, насамперед по ресурсах, які необхідно враховувати при розробці програми. Таким чином, цільова настанова являє собою концепцію, задум розробки програми.
Виходячи з мети та завдань програми, здійснюють її програмно-аналітичну розробку, в процесі якої визначають шляхи задоволення суспільних потреб, потрібні ресурси і уточнюють, строки виконання поставлених завдань.
Цикл цих робіт доцільно починати з аналізу екологічного стану дослідження проблем її вирішення, визначення першочергових зав-дань та можливих шляхів їх розв’язання. При цьому враховується:
— стан навколишнього природного середовища, основні посилання на її програмне вирішення;
— головна мета програми, її місце в загальній системі цілей та завдань суспільства та народного господарства;
— система цілей та основних завдань програми;
— цільові показники, які розкривають кінцеві результати реалізації програми;
— шляхи досягнення цілей програми, системи програмних заходів;
— організаційно-виконавча структура;
— дані щодо ресурсів, необхідних для виконання програми й термінів.
Програмно-цільовий метод безпосередньо пов’язаний з методами системного аналізу, які використовуються для вирішення соціально-економічних, екологічних та природних проблем.
Таким чином, вихідним пунктом програмно-цільового планування є чітке формулювання цілей розвитку природоохоронної діяльності на основі аналізу суспільних потреб, закладених тенденцій та досягнутого рівня. Стосовно окремих програм ці цілі мають бути виражені нормативами та цільовими показниками. Попередній аналіз стану вирішення екологічних проблем, довгостроковий екологічний прогноз та зовнішні умови, загальна оцінка відповідності цілей ресурсам дозволяють конкретизувати цілі, передбачити результати, на досягнення яких спрямована програма.
Головна мета, цілі, підцілі програми утворюють систему цілей — ієрархічну структуру (дерево цілей).
При переході на нижчі рівні системи цілей підвищується конкретність та кількісна визначеність цільових нормативів та показників. На відміну від цілей верхнього рівня, яким притаманний значною мірою якісний, функціональний характер, цілі нижчих рівнів мають форму завдань щодо екологізації виробництва чи виконання визначеного виду робіт.
На цих рівнях система цілей програми має безпосередньо поєднуватись з цілереалізуючою системою — сукупністю заходів, що
забезпечують виробництво програмних продуктів чи виконаних робіт. Таке поєднання породжує певні труднощі, адже система заходів, на відміну від системи цілей, будується значною мірою за виробничо-технологічним принципом. Тому окремі заходи спрямовані на досягнення декількох цілей і підцілей, а в окремих випадках виходять за межі програми. Крім того, серед заходів є й такі, що виконують тільки допоміжні, забезпечувальні функції.
Система заходів нерозривно пов’язана з організаційно-виконавчою системою — системою органів управління охоронного навколишнього середовища і раціонального природокористування, що забезпечують виконання програмних заходів.
Розширення програми передбачає узгодження системи ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних).
Отже, цільовою програмою реалізується вертикальний балансовий зв’язок «цілі — заходи — виконавці — ресурси». При цьому використання кожного виду ресурсу поєднується з його цільовим призначенням, визначеним кінцевим результатом. Це сприяє концентрації зусиль всіх виконавців на досягненні програмних цілей.
Ресурси незалежно від напрямку їхнього використання, як правило, характеризуються загальним призначенням виготовлюваної продукції, технології, сировинної та промислової бази, транспорту, території тощо. Це потребує забезпечення горизонтальних балансових зв’язків всередині програми, між програмами та з позапрограмною частиною плану. Саме ці зв’язки визначають складність включення цільових програм у народногосподарські плани. У багатьох випадках співвідношення цілей та ресурсів неадекватне, оскільки ресурси можуть сприяти досягненню цілей, в тому числі й тих, які реалізуються у різних програмах.
Співвідношення цілей, засобів та ресурсів, що використовуються, є досить рухомим, динамічним. Однієї й тієї ж мети можна досягти різними способами, різним складом виконавців, здійснюючи різноманітні заходи та використовуючи різні види ресурсів.
Завжди існує варіантність у досягненні цілей, передумови для вибору оптимального шляху досягнення мети, найбільш ефективного використання ресурсів.
Особливістю програмно-цільового методу є охоплення всіх стадій відтворювальних процесів природоохоронної діяльності та споживання програмної продукції.
Цільова програма дає змогу об’єднати зусилля різних галузей, відомств, організацій, регіональних органів управління при вирішенні проблеми охорони навколишнього середовища.
Для довгострокового планування характерні проблеми, вирішити які неможливо або надто важко за допомогою лише галузевої та територіальної структури планування й управління. Це проблеми, що пов’язані з задоволенням нових суспільних природоохоронних та ресурсозберігаючих потреб, різкою зміною темпів, пропорцій та структури суспільного виробництва, створенням принципово нових технологічних процесів, обладнання, машин тощо. До них належать і завдання регіонального характеру, що перебувають на стику багатьох галузей та відомств. Вирішення цих проблем найефективніше при використанні цільових комплексних програм.
Оскільки система управління природоохоронним комплексом має в основному галузевий характер, показники та заходи цільових комплексних програм з урахуванням специфіки регіонів повинні відбиватися в галузевих планах, для яких поряд з територіальним розробляється програмний розріз. Плани з програмним розрізом доповнюються документами, що регламентують та уточнюють обов’язки причетних до реалізації планів у республіці й регіоні.
При розробці системи цільових комплексних програм та визначенні програмного розрізу плану постає низка проблем: побудова системи цілей, узгодження її з організаційно-виконавчою структурою народного господарства, виявлення на цьому ґрунті сукупності цільових комплексних програм, балансове узгодження всієї системи планів та програм.
Для розробки системи природоохоронних балансів (яка сприятиме інтеграції екологічного сектора економіки в ринкове середовище) можна користуватися математичними методами регіонального моделювання (моделі економічної бази, економетричні статистичні та «затрати — випуск»).
Розробку регіональної програми, так само, як і інших програм розвитку природоохоронної діяльності, завершує її проект. Це головний документ, на підставі якого програма включається до плану. До його складу входять:
— цілі й завдання програми, які закладені в певні рівні розвитку виробництва, задоволення суспільних потреб, підвищення ефективності виробництва та використання ресурсів;
— техніко-економічні показники, що включають необхідні обсяги матеріальних та трудових ресурсів, показники ефективності виробництва, спеціалізації та комплексного розвитку природоохоронної діяльності;
— перелік галузей та відомств, які беруть участь у реалізації програми;
— перелік найважливіших науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектно-пошукових робіт, масштабні заходи щодо розподілу, реалізації та споживання програмної продукції, завдання в галузі підготовки та розподілу кадрів.
Таким чином, в процесі розробки програми готуються такі документи:
— вихідне завдання та програма;
— прогноз екологічного стану, а також програмної продукції;
— техніко-економічне обґрунтування планових розділів та показників програми;
— попередній проект програми.
Побудова програми покращення екологічного стану потребує включення програмних розробок в межах галузевої та територіальної структури управління. У зв’язку з цим організаційні форми виконання програмних розробок повинні мати міжгалузевий характер.
Розглянемо схему формування регіональних програм розвитку природоохоронної діяльності у складі довгострокового плану розвитку природоохоронної діяльності країни.
Розробка комплексних програм починається з визначення концепції довгострокового плану покращення екологічного стану України. В її складі виділяють проблеми довгострокового розвитку природоохоронної діяльності, для вирішення якої необхідні регіональні та галузеві програми. При цьому виділяються великі проблеми галузевого характеру, які потребують суттєвих структурних зрушень. На основі переліку програмних проблем формується перелік програм різних видів. При складанні переліку програм та визначенні їх основних показників враховуються орієнтовні об’єми, темпи росту, збільшення міжгалузевих пропорцій розвитку природоохоронної діяльності в довгостроковій перспективі. Перелік програм довгострокового плану та їхні основні цільові показники затверджуються в складі концепції розвитку природоохоронної діяльності на довгострокову перспективу.
На стадії розробки основних напрямів довгострокового плану формуються вихідні завдання на розробку регіональних та галузевих програм.
У проекті кожної програми коло її заходів відображується системою галузевих і територіальних показників відповідно до розділів довгострокового плану та системою його показників. Викладені основні характеристики програми у відповідності з формами планових документів потрібні для включення програми в план, погодження програмного розділу з іншими розділами плану. Планові показники довгострокових програм визначаються за періодами довгострокової перспективи. Тому проекти регіональних програм поряд з пропозиціями галузі є вихідним матеріалом при розробці проекту основних напрямів розвитку природоохоронної діяльності на довгострокову перспективу. Одночасно попередньо узгоджують програми між собою і з позапрограмними напрямами розвитку галузей, економічних районів та регіонів з урахуванням їх потреб у ресурсах.
Після цього завдання й розділи програми стають частиною розділів основних напрямів довгострокового розвитку природоохоронної діяльності та інших галузей народного господарства, республіки та окремих регіонів.
Визначення в планових розрахунках показників, що пов’язані з реалізацією регіональних програм, забезпечує формування програмно-цільового розрізу плану та дає змогу оцінити ефективність програм на підставі порівняння їхніх цілей та ресурсів.
У відповідності з переліком програм, засобами, показниками та термінами їх здійснення, які прийняті в довгостроковому плані, комплексні регіональні програми переходять у середньострокові плани. У їх складі вони деталізуються до конкретних завдань та показників. При складанні плану на першому етапі реалізації довгострокового плану використовують результати розгорнутих проектно-розрахункових, техніко-економічних та організаційних програмних розробок. У середньострокових планах відбиваються більш детальні заходи та потреби в ресурсах для здійснення регіональних програм у порівнянні з довгостроковим планом, показники якого мають укрупнений характер.
При зіставленні програмного розділу середньострокового плану враховуються попередні проекти комплексних програм. Послідовність заходів, які затверджуються на стадіях середньострокового планування, забезпечує ефективну розробку програм. Однак формування галузевих та регіональних програм у складі середньострокового плану має чимало особливостей.
Програмні розробки середньострокового плану значною мірою базуються на вже виконаних розрахунках та обґрунтуванні програм довгострокового плану. Тому середньостроковий план може включати й частини довгострокових програм.
Показники регіональних галузевих програм середньострокового плану визначаються за більш деталізованою номенклатурною щодо системи показників цього плану. Проекти регіональних програм у порівнянні з програмами довгострокового плану спираються переважно на нормативні показники та дані технічних проектів і меншою мірою використовують прогнозну інформацію. Разом з тим середньостроковий план будується на підставі уявлень про розвиток природоохоронної діяльності в довгостроковій перспективі, яка включає і комплексні галузеві програми. З цієї причини рівень планових розрахунків середньострокового плану вищий, ніж довгострокового. Елементи регіональної програми визначаються безпосередньої під час складання середньострокового плану, а більш детально розглядаються при річному плануванні, методи та технологія якого практично не залежать від програмного розрізу.
Складання регіональних галузевих програм потребує об’ємної інформації. Тому їх введенню в планову практику значною мірою сприятимуть методи обробки інформації. Перш за все необхідно розробити логічну схему застосування програмно-цільового методу, який забезпечить розробку перспективних, регіональних та народногосподарських планів.
Виходячи з цього визначають вимоги до методів формування регіональних програм, які включають побудову процедури розробки програми, укрупнене визначення ресурсів, необхідних для ї реалізації, а також розробку економіко-математичних моделей для формування функціональної та організаційної структури комплексних програм. Варіантний характер програмних рішень, розробка проектів програм у декількох варіантах вимагають визначення критеріїв народногосподарської ефективності програмних рішень при оцінці проектів програм.
Для інформаційного забезпечення програмно-цільового планування необхідна система планових показників комплексних програм (затверджуваних та розрахункових), а також система планових нормативів, балансів.
продолжение
–PAGE_BREAK–