Київський університет ім. тараса шевченка
Кафедра філософії гуманітарних наук
Р е ф е р а тна тему: «Проблема людиниу філософії А.Камю»
пошукувача
юридичногофакультету
ВінярськоїОлени Романівни
Київ, 2000 р.
Зміст
Вступ
Глава 1. Життя та творчість Альбера Камю ……………….
Глава 2. Проблема людини у філософії Альбера Камю …..
1. Основне питання філософії за А. Камю …………………
2. Бунтівна людина ………………………………………….
Висновки ……………………………………………………..
Література ……………………………………………………
3
4
6
7
11
17
21
Вступ
Однією зпровідних течій суспільної думки ХХ століття є екзистенціальна філософія. Цефілософія існування, що звертається до людини, їїпроблематики і на перший план висуває ідею унікальності людськогобуття. Еекзистенціальна філософія зосередилась навколо проблем людини та їїмісця в світі, а також наколо проблеми духовної витримки людини, щопотрапила в потік подій і втратила контроль.
Екзистенціалізмвиник напередодні першої світової війни в Росії (Л. Шестов, М. О.Бердяєв), після першої світової війни в Німеччині (М. Хайдеггер, К.Ясперс, М. Бубур), під час другої світової війниекзистенціалізм перейшов у Францію (Ж.-П. Сартр, А. Камю та Г. Марсель).
Векзистенціальній філософії в залежності від відношення до“трансцендентного” розрізняють два основних напрямки екзистенціалізму:релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю).
Представникирелігійного напрямку визначають екзистенціалізм як філософію буття людини, якавиходить за межі людини. З точки зору представників атеїстичного напрямку трансценденція є “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції.[1]
В даній роботі мирозглянемо проблему людини у філософії Альбера Камю.
Глава1. Життя та творчість Альбера Камю
Альбер Камю народився 7 листопада1913 року в містечку Мандові, в колонії Франції – Алжирі – в сім’ї людей, щодавно покинули батьківщину. Він був другим сином Люс’єна Камю, нащадкабордоських селян, які в середені ХІХ ст. заселили північ Алжиру. Батько Камюпрацював на виноградниках Мондові, мати була прибиральницею в багатих сім’ях.Через рік після народження сина батько помер: його було поранено під час битвина Марні (1914 р.). Після цього мати з двома синами переїздить до своєї матерів Алжир та поселяється в його бідняцькому районі Белькурі.
Освіту Камюпощастило здобути завдяки тому, що один з вчителів ліцею, побачивши в ньомуобдаровану дитину, виклопотав для нього стипендію. В 1933 році Камю стаєстудентом Алжирського університету і присвячує себе заняттям філософією.Середземноморська природа і французька філософія й література стали підвалинамисвітогляду молодого Камю.
Під час навчанняйому довелося працювати для самоутримання, що призвело до виснаження організму– Камю захворів на сухоти. Таким чином, бідність не була для Камю абстрактнимпоняттям. Не дивлячись на складнощі життя, Камю за свідченнями друзів бувжиттєрадісною, енергійною людиною. Він писав: “Бідність робить людинусамотньою. Але самотність всьому придає ціну”[2].такому світосприйняттю він завдячував народженням “десь на півдорозі міжзлиднями й сонцем. Злидні, –
писав в передмові до “Зворотньої йлицевої сторони” Камю, – не
дозволяли мені повірити нібито все гаразд в історії і під сонцем; сонце навчиломене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не світ, щойого я обожнював.”[3]
Дотримуючисьлівих суспільно-політичних поглядів в 1934 році Камю вступає до лавкомуністичної партії і веде пропагандистську роботу серед мусульман. Але зчасом для Камю стає очевидною необхідність дистанції від будь-яких режимів і в1937 році він виходить з компартії.
В 1937 році вінзакінчує університет та збирається продовжувати заняття філософією, але застаном здоров’я Камю не допускають до іспитів на здобуття наукового ступеня зфілософії. Академічна кар’єра стає неможливою і Камю починає свою письменницькудіяльність. Протягом 1936-1938 років він працює над романом “Щаслива смерть”,який так і не був опублікований автором (вийшов посмертно в 1971 році завдякивдові Камю Франсін). В 1937 і 1938 роках виходять збірки лірично-публіцистичнихесе “Зворотна й лицева сторона” та “Шлюби”.
Навесні 1940 рокуКамю приїздить до Франції, де стає свідком розгрому Франції та її окупаціїнімецько-фашистськоми військами. В Парижі він закінчує роман “Сторонній” івирушає назад до Алжиру. Деякий час Камю вчителює в Орані, де закінчує “Міф проСізіфа” і починає писати роман “Чума”.
Восени 1941 рокуКамю повертається до Франції, де приєднується до руху Опору і співпрацює вгазеті “Комба” (з 1944 року очолює цю газету). В 1942 році видавництво Галімардрукує “Міф про Сізіфа”. Ця праця виявилась співзвучною умонастроям, які у тойчас ширилися серед французької інтелігенції. Протягом 1943-1944 років вінпублікує в нелегальній пресі “Листи німецькому другові”, в яких засуджує спробивиправдання людиноненависницької ідеології фашизму. В останні роки війни таперші повоєнні роки спостерігається період творчої активності, звичайно,письменника окрилювало і те, що його твори знаходили широкий відгук у Франціїта за її межами. В 1947 році виходить в світ роман “Чума”. Одна за одноюз’являються його драми “Непорозуміння” (1944р.), “Стан облоги” (1948 р.) і“Праведні” (1949 р.), які з успіхом йдуть на сценах паризьких театрів.
З 1950 по 1956роки виходять в світ перші дві книги “Злободенних нотаток”, “Бунтівна людина”,книга ліричних есе “Літо”. В 1957 році Камю стає лауреатом Нобелівської преміїза досягнення в літературі. В 1958 році виходять третя книга “Злободеннихнотаток”.
4 січня 1960 рокуАльбер Камю гине в автомобільній катастрофі разом з сином паризького видавцяГастона Галімара. В дорожній сумці було знайдено рукопис роману “Перша людина”,який після підготовки до публікації дочкою Камю Катрін вийшов в 1994 році.Глава 2. Проблема людини уфілософії А. Камю
Проблема людини у філософії Альбера Камюпов’язана з поняттям Абсурду та народженням Абсурдного героя. Філософське колоАбсурду з’явилось в 1937 році, коли Камю захистив диплом присвячений філософіїПлотіна. В 1938-1939 роках з’являється ідея Бунту як позитивного вираження ідеїАбсурду. Не випадково, що коло Абсурду набуває свого кінцевого і повноговідображення в “Міфі про Сізіфа”. Але сучасність та реальна історія вимагалибільш досконалого розуміння Бунту, і воно було запропоновано в “Бунтівнійлюдині”. У вступі до цієї роботи Камю писав, що “сьогодні будь-який вчинокпрокладає шлях до прямого або побічного вбивства, ми не можемо діяти нез’ясувавши, чи повинні ми приректи людей на смерть, а якщо повинні, то зарадичого.
Для нас важливоне стільки дійти до суті речей, скільки з’ясувати, як поводити себе в світі –такому, яким він є. За часів заперечення корисно визначити своє відношення допроблеми самогубства. За часів ідеологій необхідно розібратись, яке нашеставлення до вбивства.”[4]
Таким чином, працю “Бунтівна людина” вінприсвячує питанню вбивства та його виправданню, що стосується проблемисамогубства, то її Камю вирішив раніше в праці “Міф про Сізіфа”.
1. Основне питання філософіїза А. Камю
Вже на першій сторінці “Міфу про Сізіфа” Камю зазначає, що “єлише одне дійсно серйозне філософське питання – питання про самогубство.Вирішити, чи варте життя того, щоб бути прожитим, чи воно цього не варте, цеозначає відповісти на основне питання філософії. Всі інші питання – чи має світтри виміри, існує дев’ять чи дванадцять категорій розсудку – слідують потім.Всі вони лише гра; спочатку необхідно відповісти на вихідне питання.”[5]
Складність відповіді на це питання полягає в багатьох причинах.Насамперед це те, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чимвона є: “Ніщо не захоплює людину більше, ніж вона сама, особливо те, чим вонамогла би бути.”[6]
Другою причиною можна назвати проблему співвідношенняусвідомлення плинності часу та “досвіду смерті”, про це автор пише так: “…ніколи не виходить в достатній мірі здивуватись тому, що всі живуть так, якніби вони про смерть не знали. Ніхто, дійсно, не має досвіду смерті. Оскількидосвід у власному значенні є те, що особисто відчуто та усвідомлено. У випадкузі смертю можливо говорити хіба що про досвід когось іншого.”[7] Але, на мою думку, іпро досвід когось іншого ми говорити не маємо права, оскільи той інший невзмозіним поділитись з тими, що залишилися жити.
Наступна проблема, з якою стикається людина – це проблемасвіторозуміння: “зрозуміти – це, перш за все, вдатися до єдиного мірила…Зрозуміти світ, означає для людини звести його до людського, відмітити йогосвоєю печаттю… Розум, що намагається осягнути дійсність, здатен відчутизадоволення лише тоді, коли він зведе її до власних понять.”[8] Зрозуміти світнамагались всі попередні покоління, але очевидним залишається те, що він так ізалишився незрозумілим. Хоча люди з найдавніших часів і до сьогодення зробилизначні наукові відкриття в різних галузях, це не допомогло їм відповісти напитання: в чому полягає сенс людського буття. Налідкомусвідомлення того, що світ є “нерозумним” і незрозумілим стає невтішнийвисновок: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми цезнаємо.”[9]І далі у людини є декілька варіантів поведінки:
1) Вірити, що наше життя передує чомусь іншому, що маєсенс (наприклад: ідея загробного життя в християнстві та ідея реінкарнації душів індуїзмі). Це означає вдатися до віри, щоб життя мало сенс зарадимайбутнього, яке починається зі смертю людини.
2) Прийняти Абсурд цього світу і людського існування взагалі (адже в кінці кінців на нас чекає смерть), зробитивисновок про те, що різниці в тому, що чи піде людина з життя зараз чи пізнішенема, і тому добровільно і свідомо людина наближає логічне завершення свогоіснування, пішовши з життя.
3) Або, кинути виклик долі і продовжувати жити. Такевирішення питання Камю вважає найбільш гідним людини: “наша доляперед нами, і їй ми кидаємо виклик. Не стільки через гордощі,скільки через усвідомлення безплідності нашого талану. Часом ми такожвідчуваємо жаль до самих себе. Це єдиний вид співчуття, що здається намприйнятним, – відчуття, яке ви навряд зрозумієте, – пише Камю, – і яке будездаватись вам не зовсім мужнім. Однак, воно відоме лише самим мужнім з нас.”[10]
Одже, ми стикаємось з наступною проблемою –проблемою вибору, оскільки саме людині належить обирати один з трьох варіантівпри чому в другому випадку мова йде про те, щоб з’ясувати – як покінчити зжиттям, в третьому – чому його продовжувати.
Таким чином, виходить, що “або у цього світує сенс, що переважає повсякденні хвилювання, або нема нічого істиного, крім цих хвилювань. Необхідно жити в часі і в ньомупомирати, або вилучити себе з нього заради життя, що височіє над ним.Я знаю, – пише Камю, – що можливо укласти з ним угоду, жити в своємучасі та вірити у вічне. Це називається змиритись зположенням речей. Але мені цей вихід огидний, я хочу мативсе або ніщо. Якщо я обираю діяльність, не подумайте що мені невідоме стороннє спостереження. Але воно не може дати всього,і будучи позбавленим вічного, я бажаю вступити в союз зчасом. Я не хочу обтяжувати себе ані тугою по вічності, анігіркотою – я лише хочу дивитись на все ясно.”[11]Таким чином, Камю відхилив образ людини як раба божого, що слугуєз надій на майбутню винагороду (райське життя післясмерті) або через страх майбутнього покарання (у виглядіпекельних мук за гріхи в земному житті).
Своїм світоглядом Камю захищавекзистенціалізм “абсурдного” – вчення про чужинність людини в світіі вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині,яка перебуває у відчаї зберегти, життя.
Саме тому,його працю “Міф про Сізіфа” часто називають гуманістичним маніфестом. Проте,гуманізм Камю полягає не в тому, щоб зробити людину щасливою, а в тому, щобзробити її свідомою. Відсутність сенсу людського існування не можуть бутидоведена і тому має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття гідностілюдини, а Сізіф є символом життя.
2. Бунтівналюдина.
Визнаючидійсність очевидно абсурдною Камю, поряд з тим проголошував: “Людина для себеє самоціллю… Кожна людина в певні моменти свого життя відчуває себе богорівною.В усякому разі так прийнято говорити. Але це трапляється тому, що одного разу впевному просвітленні вона відчула дивну велич людського духу.”[12] Тому мисляча людинакидає виклик Абсурдові, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вонаніколи не зможе. І в цьому її велич та краса.
ВикликомАбсурдові є Бунт. І коли людина перестає бути звичайною людиною, кидаючи такийвиклик, вона стає Бунтівною Людиною.
В своїй праці“Бунтівна людина” Камю в притаманному йому стилі мислення наводитьширокі історичні аналогії, порівнюючі різні види вбивств (поодинокіта масові знищення людей). Він приходить до наступних висновків, що: “… якщо ми хочемо прийняти концепцію абсурду, ми повинні бутиготові вбивати, скоряючись логіці, а не совісті, яка будеуявлятись чимось ілюзорним … Але логіці нема місця в концепції, що
чергово подає вбивство припустимим та неприпустимим. Оскільки, признавши вбивство етично нейтральним, аналізабсурду призводить в кінці кінців до його осуду, і це самий важливий висновок.… Поза людського існування парі абсурду немислиме: в цьому випадку відсутняодна з двох необхідних для спору сторін. Заявити, що життя абсурдне, може лишежива людина, що має свідомість. … Признавши, що життя будучи благом для тебе, єтаким і для інших. Неможливо виправдати вбивство, якщо відмовляєшся виправдатисамогубство. Розум, що засвоїв ідею абсурду, безоговірно допускає фатальневбивство, але не сприймає вбивства розсудливого.”[13]
В історичних аналогіях, наведених в“Бунтівній людині” Камю приходить до висновку, що революція неминучеперероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокішихгнобителів – це вираження фатального закону історії: одне насильствопороджує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійнебунтарство.
Бунт у Камю єпозитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правотиі автор постійно шукає в людині ті сили, які піднімають її протизла, спрамовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі силиу моральній природі людини: “Будь-яка мораль базується на думці, що вчинок маєсвої наслідки, які його виправдовують чи перекреслюють. Дух, що проникнений
абсурдом, обмежується думкою, що про ці наслідки необхідно судити спокійно. Вінготовий за все розплачуватись. Іншими словами для нього винних винуватих, єлише ті, що несуть відповідальність. Саме найбільше, на що вінзгоден, це використовувати минулий досвід приобгрунтуванні майбутніх вчинків. Час викликає до життя час,життя слугує життю.”[14]
Бунт – це протестлюдини проти її перетворення на річ, проти її низведення до історії. Бунт – цествердження загальної для всіх людей природи, що спрямована проти забуття і прагне до “безмежності в часі”. Природа людининепідвладна світу сили: “Можливо поработити живу людину, низвестиїї до історичного рівня речі. Але, віддаючи перевагу смерті замість рабства,вона стверджує свою людську природу, що непідвладна царству речей.”[15]
Світ сили, про який йде мовасповнений злом, яке невід’ємне від самої людини та їїіснування, і таким злом є вбивство, оскільки: “Якщо цей світпозбавлений вищого сенсу, якщо людина може знайти відгук лишев душі іншої людини, то достатньо одному вигнати іншогоз світу живих, щоб самому опинитись поза ним.”[16]
Розглядаючи різні історичні ситуації,Камю викладає їх з точки зору висловлювання: “Ціль виправдовує засоби”. Віннаводить приклади революцій, які призвели до масових знищень людей, і жахається тому, як люди, що були творцями історії і
прагнули длялюдей щастя та свободи перетворили свої країни на країни терору. І,розгорнувши перед нами картини насильства, яке породжує ще більше насильство,Камю переконує нас в тому, що ціль не виправдовує засоби: “Говорять,ніби ціль виправдовує засоби. Можливо. Але, що виправдовує саму ціль? На цепитання, яке історична думка залишає без відповіді, бунт відповідає: засоби.”[17] Такимчином, Бунтівна людина, залишаючись послідовною івимагаючи певної свободи ніколи не посягне на життя тасвободу іншої.
ПорівнюючиСізіфа з сучасністю можна сказати, що в ХХ столітті боги позбавили Сізіфакаменя і зробили його “галерним рабом”. Але для оволодіння мистецтвом“галерного раба” вмінь у Сізіфа виявилось недостатньо, оскількивін був позбавлений моралі через те, що моральпочинається там де існують двоє. А Сізіф був один передглухими богами.
БунтівнаЛюдина виправляє людину розумну в її доброчинності, піддавши сумніву можливістьдосягти справедливості. І знову ми повертаємось до думки, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чимвона є: “Нам недостатньо жити; нам потрібно, не чекаючи насмерть, здобути долю. Таким чином, ми вправісказати, що людина має поняття про світкращий, ніж той в якому вона живе. Але“кращий” в даному випадку не означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини,
буде вонорелігією чи злочином, в кінцевому рахунку підкоряєтьсяцьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб надати життюформи, яка в ньому відсутня.”[18]
Зновуповертаючись до порівняння бунту з революцією наведем ще однуцитату Камю з цього приводу: “… бунт доводить, що він – рух самогожиття і що його не можна заперечувати, не зрікаючись від життя. Йогопоклик всяк раз підіймає з колін нову істоту. Отже, він – або втіленнялюбові та щедрості, або ніщо. А безчесна, обачлива революція,віддаючи перевагу не абстрактній людині, а людині з плоті такрові, заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй ценеобхідно, та підміняє любов злопам’ятністю.”[19]
Згаданазлопам’ятність в даному випадку є втіленням принципу “око заоко”, саме тому революція протиставляється Бунту, аджеБунт обумовлений самим життям, а життя повинне бутидоброзичливим, щоб бути щасливим.
Людину“вражає думка, що далі вона йти не може. Як людина приречена насмерть: все, що для неї існує при ній. Але так само як і людина, щознає – завтрішній день схожий на попередній і всі іншідні теж.”[20]Але при всьому цьому життя надто коротке, і гріх втрачатичас, тому єдиним виходом для людинизалишається Бунт.
Такимчином, з викладеного в даній частині роботи видно, що:
1) Людина є самоціллю для самої себе, оскільки час від часу в постійнійборотьбі з Абсурдом вона – Людина – відчула себе богорівною;
2) Позитивним вираження невпинної боротьби людини з Абсурдом є Бунт, якийв свою чергу є протестом людини проти “її перетворення на річ” та усвідомленнятого, що вищій сенс людського буття людині невідомий.
3) Бунт не тотожній революції, оскільки остання заперечує живу істотустільки разів, скільки їй це необхідно, а таке заперечення призводить до того,що сучасна людина називає “Злочинами проти людства” і вищім злом, яке можечинити людина є свідоме вбивство.
4) Розглянувши різні історичні ситуації, які наводить Альбер Камю у своїйпраці “Бунтівна людина” можна дійти висновку, що висловлювання: “Цільвиправдовує засоби” є невірним, оскільки невідомо, що виправдовує саму ціль?Камю стверджує, що бунт дає відповідь на це питання і вона така: засобивиправдовують саму ціль.
5) Сучасну історію не можна задовольнити міфом, тому на змінуСізіфові приходить Бунтівна Людина. Але без Сізіфа її поява вісторії була би неможливою. Сізіфа покарали боги за несвідомість, томувін і по сьогоднішній день терпить муки. Сучасній людині даєтьсязмога стати Бунтівною, тому її праця не є Сізіфовою –вона кинула виклик Абсурду і це наповнює її життя сенсом.
Висновки
Розглянувшипроблематику людини у філософії одного з яскравіших предсттавниківекзистенціальної течії у філософії – Альбера Камю – слід відмітитинаступн моменти. По-переше, Камю якпредставник атеїстичного екзистенціалізму глибокопереконаний, шо: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекаєсмерть. Ми це знаємо. І ми також знаємо, що з неювсе закінчується.”[21]Це переконання робить своєрідним світостпийняття Камю-філософом, яке полягаєв наступному:
1) Багаторазовіспроби людини пошуків сенсу людського буття в різні історичні епохине дали людині відповіді: в чому полягає його сенс. Тому Камюстверджує, що Абсурд людського існування повиненбути прийнятий без пояснень. Але таке прийняттяАбсурдності світу не означає скорення, навпаки воно змушує людинувдаватись до Бунту.
2) Визнати те, щожиття абсурдне може лише “жива людина, що має свідомість”,оскільки зі смертю припиняється “парі” Абсурду з людиною. Такимчином Камю відкидає можливість як вбивства, такі самогубства.
3) Своїмсвітоглядом Камю вчення про чужинність людини в світі і вбачав своєгуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти життя.
Відсутність сенсулюдського існування не можуть бути доведена і тому має прийматись якналежне: в цьому і полягає відчуття гідності людини.
4) В історичних аналогіях народжується висновок про те, революціянеминуче перероджується у тиранію, а колишні борці протигноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираженняфатального закону історії: одне насильство породжує інше.Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.
5) Бунт у Камю єпозитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщонема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині тісили, які підіймають її проти зла, спрямовуючи набезкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі сили уморальній природі людини.
6) Бунт даєвідповідь на питання чи виправдовує ціль засоби і відповідь – ні,оскільки самі ж засоби виправдовують ціль.
7) Без Сізіфапоява Бунтівної Людини в історії була б неможливою. Сучасналюдина має змогу стати Бунтівною, тому її праця не є Сізіфовою –вона кинула виклик Абсурду і це наповвнює їїжиття сенсом. Принаймні на відміну від Сізіфа вонамає вибір.
По-друге, Камю переконаний в тому, що“людина має поняття про світ кращий, ніж той в якому вона живе. Але “кращий” в даному випадкуне означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини, чи буде воно релігією або злочином, вкінцевому рахунку підкоряється цьому безглуздому бажанню,що полягає в тому, щоб надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[22]
І, по-трете, все, що може пізнатилюдина пізнається в порівнянні: “Нема сонячного світла без темряви, і ніч требавідвідати”[23]
ЛІТЕРАТУРА:
1. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Изнанка и лицо. – М., Харьков, 1998. – С. 25-72.
2. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Миф о Сизифе. –М., Харьков, 1998. – С.107-214.
3. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Человек бунтующий. – М., Харьков, 1998. – С. 239-532.
4. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Письма о бунте. – М., Харьков, 1998. – С. 533-576.
5. Краткая философская энциклопедия. – М., Издательская группа«Прогресс» – «Энциклопедия», 1994. – С. 196, 532
6. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник/ Бичко І. В., ТабачковськийВ. Г., Горак Г. І. Та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.
7. Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І.В. Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – К.:Вікар, 1997. – 584 с.