Проблема перекладу умов комунікативного вживання на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"

Зміст
1. НАРИСПРОБЛЕМАТИКИ
2. РОЗГЛЯД ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ СЛОВА ЯК ФОРМИ
3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
3.1Полісемія
3.2Омонімія
3.3Метафоризація
3.4Гра слів
4. ДО ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГОВЖИВАННЯ
5. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ
Лексичні аспекти, ефект контрасту, являючисьвідображенням однієї з основних закономірностей людського мислення — пізнаннясвіту через співвідношення протилежностей, у художній літературі виступає якважливий компонент авторського стилю, що створюється різноманіттям художніхзасобів, які втілюють контрастне сприйняття письменником дійсності. Різноманітні форми словесних контрастівскладають складну систему засобів художнього мовлення [14,c.56].
В авторів післявоєнного періоду, художнє мислення яких виходитьіз реалістичного, об’єктивного сприйняття життя, контраст використовується якзасіб створення образів героїв, їхнього протиставлення, мовної характеристикиперсонажів, відтворення різних типів життя, саморефлексії й рефлексії зминулим, сьогоденням і майбутнім, відображаючи при цьому не тільки полярністьлюдського мислення взагалі, але й протиріччя громадського життя.
Лексичні засоби як засоби контрасту можна визначити як одиніз способів сприйняття художником дійсності. Таке сприйняття характерно длясловесної творчості XX ст., при цьому воно не тільки виражає світовідчуванняавтора, але й відображає специфіку свідомості письменників XX ст. [89,c.6].
У художній свідомості з’єднання полярностей, зіткнення двохпротилежних змістів у формі контрасту відображає динаміку самопізнання.Необхідно відзначити, що у творчості ряду письменників післявоєнного періодуконтраст виступає як композиційно-стилістичний принцип побудови тексту і йогозначеннєва домінанта [67,c.8].
Актуальність даного дослідження визначається важливістю системногоаналізу реалізації лексичних засобів перекладу в аспекті концептуальноїорганізації художніх текстів певного жанру й епохи, що відображає тенденціїсучасного мовознавства й культурології.
Метою даної роботи є показати особливості перекладу лексичнихзасобів як одного зі способів світосприймання й найважливішого змістовногокомпонента тексту, що являє собою складну художньо повновісну системурізноманітних зображувально-виразних засобів, експліціюючих картину світуписьменника.
Важливе місце серед них належить таким лексичним засобам якполісемія, омонімія, метафоризація, гра слів.
У даній роботі поставлені наступні завдання:
— розглянути проблему перекладу слова, як форми;
— розглянути проблему перекладу слова як змісту: полісемія,омонімія, метафоризація, гра слів;
— розглянути проблему перекладу слів комунікативного вживання;
— розглянути фразеологічні труднощі перекладу.
Об’єктом дослідження є твір Е. Ремарка «Час жити й час умирати». Твір цього яскравого представниканімецької літератури зближає, тема становлення особистості в складнихсуперечливих умовах післявоєнного часу.
При аналізі об’єкта дослідження й для рішення поставленихзадач були використані такі методи, як семантико-стилістичний аналіз слова,методика компонентного аналізу, що дозволяє виявити відношення між семами, щовходять у семантичну структуру членів контрасту, метод семантичних опозицій, щоприпускає угруповання ключових знаків, а також описово-аналітичний,контекстологічний методи аналізу, які становлять комплексну методикуінтерпретації тексту.
Наукова новизна роботи складається в проведенні комплексногобагато-аспектного дослідження лексичного аспекту перекладу художнього тексту,реалізованого в творі одного жанру і однієї епохи [17,c.25-29].
Контраст концептосфер «життя» і «смерть», пронизуючи всірівні роману Е.М. Ремарка «Час жити й час умирати», здобуває системний характер,виступаючи значеннєвою домінантою роману й тим самим текстостворюючоюкатегорією, обумовленою авторською інтенциональністю.
Даний контраст реалізується в концентрованому вигляді в концептуальномупредикаті роману, що має максимум контекстуального взаємозв’язку із сильнимипозиціями роману, виражаючи головну ідею твора і являючи собою синтез складовихйого часток предикатів, що є значеннєвими домінантами (у нашому випадку — контрастними) концептуального простору твору. Так, концептуальний предикат роману«Час жити й час умирати» Е.М.Ремарка, представлений у рамках одного речення,містить у собі домінуючі значеннєві опозиції:
Leben — Tod (життя — смерть), Vergangenheit — Zukunft (минуле- майбутнє), Abschied — Wiederkehr (розлука — повернення), Besitz — Verlust(володіння — втрата) [18, c.99-100].
Структура концептів «життя» і «смерть» конституюється вромані Е.Ремарка об’єктивними й індивідуально-особистісними (авторськими)змістами й уявленнями шляхом розширення лексикографічно встановленого обсягу значимостіконцептів за рахунок внесення додаткових конотативних відтінків, тобтонарощування об’єктивних змістів за допомогою емоційно-оцінного компонента;символізації об’єктивного значення концептів; семантичного поглиблення[78,c.10].
Для автора характерне порушення рівноваги протилежних сутностейубік домінування концептосфери «смерть».
1. НАРИСПРОБЛЕМАТИКИ
“Ми хотіли було воювати проти всього, усього, що обумовилонаше минуле, — проти неправди й себелюбності, користі й безсердечності; миозлобилися й не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні в що,крім таких сил, що ніколи нас не обманювали, як небо, тютюн, дерева, хліб іземля; але що ж із цього вийшло?
Усе валилося, фальсифікувалося й забувалося.
А тому, хто не вмів забувати, залишалися тільки безсилля, розпач,байдужність і горілка. Пройшов час великих людських і мужніх мріянь.Торжествувались ділки. Продажність. Убогість.” [27,c.79].
Цими словами одного зі своїх героїв Е.М. Ремарквисловив сутність світосприймання своїх ровесників — людей “загубленогопокоління”, — тих, хто прямо зі шкільної лави йшов в окопи першої світовоївійни.
Тоді вони по-дитячому ясно й беззастережно віриливсьому, чому їх учили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізацію,гуманізм; вірили дзвінким словосполученням консервативних або ліберальних,націоналістичних або соціал-демократичних гасел і програм, усьому, що їмвтолковували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет… [67,c.124].
Але що могли значити будь-які слова, будь-які промовив гуркоті й смороді ураганного вогню, у смердючому бруді траншів, що заливаютьтуманом ядушливих газів, у тісноті бліндажів і лазаретних палат, переднескінченними рядами солдатських могил або купами покромсаних трупів, — передвсім страшним, виродливим різноманіттям щоденних, щомісячних, безглуздихсмертей, каліцтв, страждань і звірячого страху людей — чоловіків, юнаків,хлопчиків [45,c.56].
Всі ідеали розлетілися в порох під невідворотними ударамидійсності. Їх спопеляли вогненні будні війни, їх топили в бруді будніпіслявоєнного років. Тоді, після декількох коротких спалахів і довгого вгасаннянімецької революції, на робочих окраїнах тріскотіли залпи карателів, щорозстрілювали захисників останніх барикад, а у кварталах “шиберів” — новихбагатіїв, що нажилися на війні, — не припинялися оргії. Тоді в суспільномужитті й у всьому побуті німецьких міст і городків, які ще так недавно пишалисябездоганною охайністю, суворим порядком і бюргерською добропорядністю,запанували вбогість, розпуста, наростали розруха й безладдя, спустошувалисясімейні скарбнички й людські душі [12,c.44-49].
Раптово виявилося, що війна й перші післявоєнні роки знищилине тільки мільйони життів, але й ідеї, поняття; були зруйновані не тількипромисловість і транспорт, але й найпростіші уявлення про те, що добре й щопогано; було розхитане господарство, знецінювалися гроші й моральні принципи[21,c.4].
Особливо гостро й болісно проявляється цей трагічнийнейтралізм у свідомості й світовідчуванні тих мислячих і чесних колишніхсолдатів, які після страшного досвіду війни й перших післявоєнних роківвтратили довіру вже до самих понять “політика”, “ідея”, “цивілізація”, неуявляючи собі навіть, що буває чесна політика, що є шляхетні ідеї, що можливоцивілізація, не ворожа людині.
Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося йпізніше: у роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з йогомасовим безробіттям і масовою вбогістю. Їм важко було скрізь — і в Європі й вАмериці, у великих містах шумних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних ібайдужих до страждань мільйонів маленьких людей, що кишіли в цихзалізобетонних, цегельних і асфальтових лабіринтах. Не легше було й у селах абона фермах, де життя було більш повільне, монотонне, примітивне, але таке жбайдуже до лих і страждань людини [11, c.35-38].
І багато хто із цих мислячих і чесних колишніх солдатів із презирливоюнедовірою відверталися від всіх великих і складних суспільних проблемсучасності, але вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, німучениками, ні мучителями.
Вони йшли по життю душевно спустошені, але завзяті вдотриманні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були відданітим деяким істинам, до яких зберегли довіру: чоловічій дружбі, солдатськомутовариству, простої людяності.
Глумливо усуваючи пафос абстрагованих загальних понять, вонивизнавали й шанували тільки конкретне добро [18,c.90].
Їм вселяли відразу пишномовні слова про нації, батьківщину,державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися забудь-яку роботу й трудилися завзято й сумлінно, — війна й роки безробіттявиховали в них надзвичайну жадібність до продуктивної праці.
Вони бездумно розпутничали, але вміли бути й сурово-ніжнимичоловіками й батьками; могли скалічити випадкового супротивника в шинкарськійбійці, але могли без зайвих слів ризикувати своїм життям, кров’ю, останніммайном заради товариша й просто заради людини, що збудили миттєве почуттяприязні або жалю.Їх усіх називали “загубленим поколінням” [64,c.4-10]. Однак цебули різні люди — різні були їхній соціальний стан і особисті долі. Ілітературу “загубленого покоління”, що виникла у двадцяті роки, створювалатворчість також різних письменників — таких, як Хемінгуей, Дос-Пасос,Олдінгтон, Ремарк.
Загальним для цих письменників було світовідчування, що визначалосяжагучим запереченням війни й мілітаризму. Але в цьому запереченні, щирому ішляхетному, відчувалося повне нерозуміння соціально-історичної природи лих ікаліцтв дійсності: вони викривали суворо й непримиренно, але без якої б то небуло надії на можливість кращого, у тоні гіркого, безвідрадного песимізму.
У романі «Час жити й час умирати» (1954) ми вперше знайомимоз новим героєм Ремарка — це людина думаюча й шукаюча відповідь, що усвідомлюєсвою відповідальність за те що відбувається.
Гребер з першого дня війни на фронті Франції, Африки, Росії.Він їде у відпустку, і там в обійнятому страхом, що трясе місто народжуєтьсябільша самовіддана любов до Елізабет. «Маленьке щастя тонуло в бездоннійтрясовині загальних нещасть і розпачу» [109,c.67].
Гребер починає замислюватися, чи винуватий він у злочинахпроти людяності, чи повинен він повертатися на фронт, щоб своєю участюзбільшувати число злочинів, чим спокутати провину.
Відпусник Гребер навесні сорок п’ятого приїжджає в ріднемісто в коротку відспустку, але не може знайти ні рідного будинку, ні знайомоїз дитинства вулиці – усе в руїнах. Батьки, імовірно, загинули під часбомбування. Виникає короткий спалах страсті. Він переконує Елізабет вийти заміжза нього, тому що точно знає, що загине, так нехай вона хоча б буде одержуватиовдовілу пенсію. Герой зневірився в нацистській ідеології, він готуєтьсяперейти на бік росіян. Але в цей рішучий момент гине від кулі партизана. Ремаркпрагнув сказати, що той, хто в момент історичних катаклізмів опиниться міжпротиборчими силами, приречений.
Політичний антагонізм Ернст Гребера, солдат німецької армії,колись не сумніваючийся в її «непереможності», стає свідком її розгрому[18, с.32].
Болісні роздуми Гербера пов’язані з наростаючим у ньомувідразою до жорстокості, насильству й аморальності, невіддільним відфашистського режиму. Всю свою ненависть до фашизму автор втілює в створені їмобразах фашистських молодчиків. Розкладання фашистської еліти, що бездумнопропалює життя на очах у знедоленого населення зруйнованого бомбуванням міста,безглузда жорстокість, втрата всяких уявлень про моральні норми — все цепоказано в романі з надзвичайною силою і яскравістю [18,c.67].
Гербер, який опинився під час відпустки в рідному місті гостропочуває приреченість Третього рейха. Його улюблений шкільний учительарештований і гине в концтаборі, там же вмирає й батько дружини ГербераЕлізабет. Любов молодих людей описана з характерним для Ремарка ліризмом. Нафронт Гербер повертається іншою людиною. Він убиває Штейнбреннера, що став уйого уявленні втіленням мерзенностей фашизму, але й сам гине від куліросійського партизана в той момент, коли в його свідомості з’являється думка,яка ще не цілком оформилася: «Треба зробити щось нескінченно важливе»[89,c.101].
Власне кажучи, у Німеччині, як і у всій передвоєнній Європі,у першій половині XX століття існувало безліч часом суперечливих, супроводжуванихміжусобною боротьбою літературних течій: неймовірні сполучення неоромантизму йсимволізму, натуралізму й сюрреалізму, модернізму й реалізму були обумовленіфантазією авторів і духом часу. Але незмінно в німецькій літературі булаприсутня філософська глибина. Ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда знайшлисвоє відображення у творчості авторів, твори яких по праву вважаються вершиноюнімецької літератури першої половини XX століття [37,c.8-10].
Наприкінці роману Гребер вартує схоплених партизанів інарешті після болісних роздумів вирішує їх випустити з підвалу на волю. Алеросійський партизан убиває його із тієї гвинтівки, з якої за хвилину до цьогоГребер убив Штейнбреннера.
Такий вирок Ремарка людині, яка вирішила піти дорогоюактивної боротьби. У всіх своїх романах Ремарк стверджує: для всіх, хто підедорогою політичної боротьби, наступить «час умирати» [24,c.5-9].
У романі Ремарка — жорстока правда й тихий пафос неприйняттявійни, що визначило жанрові особливості книги як психологічної повісті-плачу,хоча на відміну від Олдингтона, який підкреслює, що він писав реквієм, Ремаркнейтральний. Автор не ставить своєю метоюдокопуватися до справжніх винуватців війни. Ремарк переконаний, що політика — це завжди погано, це завжди шкода й зло для людини. Єдине, що він можепротиставити війні, — це світ природи, життя в її недоторканих первозданнихформах: чисте небо над головою, шелест листя. Сили героєві йти вперед,стиснувши зуби, дає дотик до землі. У той час як світ людини з його мріями,сумнівами, тривогами й радостями валиться, природа живе.
2. РОЗГЛЯДПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ СЛОВА ЯК ФОРМИ
Формою перекладного матеріалу можна назвати спосіб існуваннязначеннєвої інформації, принцип її впорядкованості, спосіб вираження змісту,його структурна композиція. Але для художнього тексту форма — це не тількиієрархія значеннєвих елементів твору, система знаків язикового коду, але й атрибутимови, характерні для художнього твору. Лексичні атрибути мови надаютьхудожньому тексту особливу впорядкованість, що робить більш залежними від мовислова. Згідно В.Я. Задорнової, «слово в творах літератури в кожномувживанні може мати одночасно всі свої семантичні й стилістичні можливості вявній або прихованій формі» [10.с.34-38], а, як затверджує Е. Еткинд, дляслова в художньому тексті виявляється до того ж відчутною й важливою йогозвукова матерія [34, с.69].
Тому можна констатувати, що слово в художньому творі здобуваєспецифічні якості, і контекст, то лінгвістичне оточення слова, у якому воноактуалізується, являє собою більш складне утворення, ніж контекст у науковомуабо публіцистичному творі. За твердженням М. Полякова, у художньому творі, мизнаходимо систему організації контекстів: контексту слів, контексту образів,ідейно-емоційного контексту, і на всіх рівнях слова: звуковому, семантичному,граматичному, синтаксичному — діють закони перетинання й взаємодії цихконтекстів [25, с. 55].
Слово, згідно М. Полякову, не тільки визначається саме пособі цими контекстами, але також впливає на сусідні слова й контексти, тому вхудожньому творі діє механізм контактності слова. Із усього вищевикладеноговиходить, що в художньому творі, зміст — це сукупність значеннєвих елементів,їхня співвіднесеність із реальними фактами й задумом автора, а форма — церозташування змістовних елементів у певній послідовності, а також особливавпорядкованість структури (характерні для поезії атрибути мови: ритм, рима,строфіка й т.д.) [32,c.126].
Взаємини форми й змісту в перекладі художніх текстів.
Для теорії перекладу аналіз діалектичного взаємозв’язку формий змісту має велике практичне значення, тому що відкриває можливостіперекладацької практики, зокрема, перекладу художніх творів. Аналіз літературив галузі теорії й практики перекладу показує, що питання художнього перекладуявляють собою певну складність, тому що більшою мірою залежить від мови ніжпубліцистика, до того ж у силу специфіки жанру необхідно передати в перекладіне тільки зміст, але й ритміко-мелодійну й композиційно-структурну сторонуоригіналу. В розгляді людської комунікації, мови й перекладу простежується двапідходи: парадигма трансляційна, лінійна, механістична й парадигма діалогічна,нелінійна, діятельністна [20, с.7].
Механістична парадигма, багато в чому відображаюча міфологію’наївного користувача мови’, розглядає комунікацію як обмін текстами йінформацією, кодуємої за допомогою стабільної системи за обчислювальнимиправилами. З погляду діятельністної парадигми, текст і інформація створюються,знову (рекурентно) створюються й реінтерпретуються в ході постійної діалогічноївзаємодії комунікантів.
Постійно відтворюються й співвідношення комунікативних дійучасників спілкування, тобто, мова. Мова не є набором одиниць і правил дій зними: метафора уречевлення текстів, слів і їхніх елементів при розглядікомунікації як процесу поступається місцем розгляду одиниць мови як дійкомунікантів. Зрозуміло, теоретичні моделі перекладу будь-якої орієнтаціїkachkine.narod.ru/Articles2003/Factor2002.htm — _ftn1 далеківід наївної міфологеми послівної лінійної заміни слів при перекладі [22, с.33-34]. Проте, більшістьмоделей ґрунтується на неявному припущенні, що мова складається з кінцевиходиниць, питання ставиться не про їх внутрішній (недискретний, процесний)характер, а про рівень, або про кількісний обсяг ‘одиниць перекладу’. Втім, дляряду авторів очевидно й протиріччя, що випливає із природної антиноміїконтинуальності й дискретності, лінійності й нелінійності в мові; переклад дляцих дослідників з’являється як процес, але процес, дискретизуємий діями звиділюваними по тих або інших принципах одиницями перекладу [19, с.193].
Імовірно, для одержання моделі перекладу, більш адекватнонаближеної до реальності язикової діяльності, необхідний антиномічний підхід,що враховує діалектику реальних протиріч у мові. Опис же процесу перекладутексту як жорстко заданого алгоритму правил вибору граматичних і лексичнихзасобів — відповідностей мові оригіналу в мові перекладу — залишає за рамкамитеоретичної конструкції множина аспектів, включених у реальне язиковеіснування. Життєва ситуація мовних контрастів (зокрема, перекладприпускає не стільки просте зіставлення тексту оригіналу й тексту перекладу напредмет адекватності, точності й інших міфологізованих критеріїв, скількибагатогранну діяльність язикових суб’єктів, що здійснюють це зіставлення[59,c.100].
Як у процесі створення мономовного тексту, так і в процесіперекладу діяльність мовного суб’єкта визначається:
а) антиномією, діалогічною взаємодією наявної інтенції(комунікативного наміру) і прогнозованої інференції (комунікативних наслідків);
б) низкою факторів, що впливають на вибір засобів висловленняабо перекладу.
Граматична дія як частина мовної й комунікативної діяльностітакож формується у взаємодії цих факторів [31,c.6].
Граматична форма розглядається нами не як єдиномоментне дискретнеутворення, а як процес і результат вибору в рамках граматичної дії.
Фактично, звичні для повсякденної свідомості ‘граматичніформи’ є не чим іншим, як письмовою фіксацією повторюваних мовних дій (тобто,мовних дій, ‘язикування’, якщо дослівно перевести термін У.Матурани languaging)[87,c.6].
Триваючий у часі процес з’являється як упредметненийрезультат. Насправді ж реальність мовної діяльності представляє нам картинупостійного вибору з історично й контекстуально обумовлених можливостей.
Навіть якщо ми не розглядаємо процес проголошення форми якфонетичного слова, процес вибору як перевага одного з можливих шляхівспостерігається в численних фактах хезитації, самовиправлення,перефразовування, перепопиту й т.ін. [31,c.43]. У часовій довжині висловленнявиділяємі точки вибору, у яких можливий шлях подальшого його руху як би розгалужується.Саме тут видний не жорсткий вибір ‘за правилами’, а процес діалогу — зреальністю й зі співрозмовником, тобто, з комунікативним середовищем, зконтекстом. Траєкторія вибору нагадує дію атракції в математичному розумінні(теорія катастроф, теорія хаосу, синергетика), що перешли в лінгвістику якметафора [1, c.22-23].
Співвідношення інтенції мовця й прогнозованоїінференції слухаючого при цьому змінюється із часом. До моменту вживання формиінтенція переважає над прогнозованою інференцією. Після вживання інтенціяпоступається місцем інференції (уже не прогнозованої, а реально здійснюваної) іінтерпретації [98, c.109-110].
У процесуальній моделі граматичної дії, таким чином, поняттяінтенції повинне бути доповнене поняттями протенції, і ретенції (у гусерліанськмурозумінні). На осі часу, у процесі здійснення граматичної дії, спостерігаємоетап ще-не-використаного знака, етап намірів і можливостей вибору; митьуживання, коли знак з’єднується зі своїм ситуативним значенням; і — етапвже-використаного знака, етап розуміння й інтерпретації, переосмислення.
Мова виявляється можливою завдяки повторюваності з’єднаннянамірів і інтерпретацій, будь-який наступний намір спирається на попередніінтерпретації, на свого роду ‘пам’ять знака’.
Фактори, що впливають на вибір граматичного оформлення висловлення,різні за ступенем й пріоритетності свого впливу, інакше кажучи, являють собоюієрархію.
Ієрархія факторів вибору граматичної форми не залежить відконкретно-язикової реалізації, вона проявляє себе подібним чином у різнихмовах. Ідіоетнічні особливості граматичної дії стосуються внутрішньої специфікивпливу кожного з факторів і можливостей вибору, конкретно-язикових засобів, щоперебувають у розпорядженні мовного суб’єкта (конкретно-язикових аттракторів)[65,c.78].
Якщо зрівняти шлях вибору оформлення висловлення ізтраєкторією руху дощової краплі по шибці (меандром, у термінології фізиків), томови являють собою різні системи меандрів, різні малюнки на шибці, різнікомплекси виборів із множини можливостей. Меандр сполучає в собі час і форму,процес і результат, континуальність і дискретність, гештальтність і лінійність[26,c.40]. Процес перекладу, як і процесмономовного висловлення, проходить певні точки вибору, коли перекладач, як імовець, вибирає те або інше граматичне оформлення. На відміну від мономовноговисловлення, де початковий і кінцевий пункт меандру визначаються наміром мовцяй очікуванням комунікативного ефекту, у процесі перекладу й намір, ікомунікативний ефект, та й з’єднання змісту з мовними одиницями (мовиоригіналу) як би дані заздалегідь (хоча, видимо, і в цьому випадку можнадопустити певне ‘розхитування’ твердої структури).
Але й у процесі перекладу відбувається діалогічна взаємодія перекладачай ‘поля можливих засобів перекладу’, своєрідної ‘пам’яті системи’ мови, щопереводить, [49,c.50]. Визначаючи критичні точки виборуграматичних засобів при перекладі, ми зіштовхуємося з розбивкою граматичногопроцесу на дискретні фрагменти, динамічні ‘одиниці перекладу’ [11,c.45].Граматичний вибір ідіоетничний, специфічний для кожної мови, у той же час,комунікативні наслідки тексту-оригіналу й тексту-перекладу (і навіть окремихфрагментів, фраз цих текстів), у цілому, як правило, настільки близькі, щоможуть уважатися еквівалентними. Моделюванняпроцесу перекладу як установлення еквівалентності одиниць-текстів прагматичновиправдано, але технологічно незручно.
У той же час, установлення заелементної еквівалентності (у нашомувипадку. форма: форма)зіштовхується з асиметрією членування формального й функціонального репертуарумов [78,c.90].
Так, загальновідомо, що одній одиниці язика-оригіналу вперекладі може відповідати дві й більше (і навпаки). Факторна модель перекладувикористає поняття універсальної мови й інтегрального граматичного значення(граматичного інтеграла), а також опирається на принцип взаємної перекладностімов [100,c.6]. Інтегральне граматичне значеннямотивоване прагматично [82, c.422], його можна виявити в будь-якій мові, позазалежністю від конкретно-язикової реалізації в одиницях, які є в наявності,даної мови. Язикова інтерпретація дії через дієслівні форми, інформаційнаперспектива висловлення, що виражається через артиклеве оформлення імені абоінших засобів, інші компоненти висловлення проявляють себе в рамкахконкретно-язикових контекстуальних комплексів. У даних комплексах відповіднеглобальне граматичне значення або виражається формалізованим елементом, абоперерозподіляється між різнорівневими компонентами комплексу відповідно доінтенції мовного суб’єкта (або інтерпретацією вихідної інтенції перекладачем) іможливостями системи мови, що перекладає. У перекладі, таким чином, ми неминуче зіштовхуємося ізвзаємодією явищ прихованої і явної граматики. Факторна модель граматичної дії (іперекладу) вимагає постулювання, таким чином, наявності трьох видів граматики:граматики повної (загальної, універсальної), граматики явної (що виражається вграматизованих формальних парадигмах) і граматики прихованої (яка знаходитьсвоє вираження через неграматизовані засоби, або латентною, здатною стати явноюграматикою в ході мовної еволюції) [63,c.45]. Повнаграматика, пов’язана із принципом загальної перекладності (висхідним, востаточному підсумку, до принципу нескінченності семіозису й взаємноїперекодуємості знакових систем Ч.С.Пірса), спирається на антиномію граматичногоінтеграла (універсального граматичного поняття або концепту) іграматико-контекстуального комплексу (конкретномовного втілення граматичнихзмістів у формалізованих і контекстуальних засобах).
Подібна модель дозволяє зіставляти мови й говорити провзаємні граматичні перекладності навіть у випадку нульової представленостіформальних засобів, у випадку перерозподілу універсальних граматичних змістівтого або іншого інтеграла між контекстуальними [126,c.70].
Найбільш відомим прикладом останнього може служити неявний,’супрасегментний артикль’ в українській мові:
Am Mitternachtshimmel flog hoch am Zenith Ein Engel // По небу напівночі ангел летів.
У схованій граматиці української мови виявляються йперфектні змісти:
Der hat Geld zusammengescharrt – schrechklich! // Награбував грошей — пристрасть!
Можна сказати, що в граматичному плані перекладаються неформи, а граматико-контекстуальні комплекси, що співвідносять із універсальнимиграматичними інтегралами, які знаходять своє вираження в разнорівневих засобахрізних мов [49,c.31].
Наявність тих або інших засобів є одним з факторів(категоріальне або системне тло), які визначають вибір перекладачемграматичного оформлення висловлення в мові перекладу. Крім цього, доситьважливого фактору, на процес вибору впливають також і інші.
Виділювані фактори нерівні, їхні взаємини, як уже булосказано, являють собою ієрархію:
(1) текстові (реєстрові або стилістичні) фактори;
(2) загальситуативні фактори;
(3) категоріальні фактори;
(4) контекстуальні фактори;
(5) лексичні фактори.
Х. Вайнрих порівнює текст із партитуроюмузичного твору [69, с. 66-67]. Партії елементів тексту, слова повинні бути співзвучні один одному йзагальній тональності твору. Так, форма презентного перфекта, уживаєтьсязвичайно в усних повідомленнях про ‘свіжі новини’, при ‘обговорюванні'(Besprechung, по Вайнриху) минулого досвіду:
Du siehst es ja, wir haben uns verirrt // Що ж робити, матінка. Бач, з дороги збилися
Для текстового типу ‘розповідання’ (Erzahlung) дана форма нехарактерна,у цьому випадку вибираються різні форми минулого часу.
Визначальним для граматичної дії фактором є наявністькатегоріальної ситуації в тому або іншому її різновиді. Про типи ситуативногомотивування вживання перфекта [19, с.37-47].
Прототипічною ситуацією для невизначено-артиклевої формиімені є інтродукція (введення імені, терма в текстову дію):
Heute hab ich ein Fischlein gefangen, Ein gar seltenes Fischlein, ein goldenes // Я сьогодні піймав було рибку,Золоту рибку, не просту
Подальші текстові дії з ‘рибкою’ відбуваються увизначено-артиклевому оформленні.
Після універсальної категоріальної ситуації наступним позначимості фактором є наявність у явній граматиці відповідної категорії йформальних засобах її вираження [67,c.18].
Граматизована форма виступає в цьому випадку в роліатрактора. Граматична дія ‘вливається’ в одну з можливих, визначених даною мовноюсистемою ‘меандрових’ траєкторій.
Так, іспанські й англійські перекладачі легко розпізнаютьконтинуальний різновид перфектної ситуації, передаючи її формою перфектногопрогрессива сьогодення, але не німецької, так як подібної форми в явнійграматиці немає:
Den ganzen Tag über habe ich gebeten //Я тільки одноговас і молила в Бога весь день
Взаємний розгляд перекладів на мови з наявністювідповідної форми й з її відсутністю в явній граматиці показує, що в останньомувипадку змісти універсального граматичного інтеграла не зникають, аперерозподіляються між елементами контексту.
Фактично, як уже говорилося, переводиться не окрема форма, авідтвориться цілий комплекс — за допомогою атракторів які є у даній язиковійсистемі: формальних засобів, контекстуальних засобів, лексичного наповненняформи [79,c.3].
Говорячи про контекстуальні фактори, слід зазначити, що контекстдля мовця не є заданим, він створюється їм разом з формальною стороноювисловлення. Для перекладача контекст, здавалося б, заданий текстом оригіналу,але це — контекст вихідної мови, той шлях, який вибрала для себе граматичнадія, виходячи з можливостей (атракторів) вихідної мови [45,c.7].
Фактично ж, перекладач також створює — або відтворюєситуацію, заново її інтерпретує, його граматична дія ‘уливається’ у можливішляхи, ‘меандри’ мови, що переводить.
Лексичний фактор пов’язаний із взаємодією значення лексичногогрупування (наприклад, дієслова руху й вибір допоміжного дієслова перфектнихформ у деяких мовах, перехідність/неперехідність на певному етапі розвиткуперфекта, обчисленість/необчисленість і т.ін. для невизначено-артиклевогооформлення імені й інші численні випадки).
Фактично, зміст граматичної дії створюється із взаємодіїлексики й граматики, границю між якими так поки нікому й не вдалося провести — ні в синхронії, ні в діахронії [65,c.89]. Мовець (а, в основному, також іперекладач) не замислюється над тим, яку форму йому вжити, він прагне виконатиту або іншу комунікативну задачу, для якої ‘всі засоби гарні’, томуграматико-контекстуальний комплекс доповнюється ‘до насичення’, а іноді (проявляючивластивість надмірності) і перенасичується засобами вираження того або іншогоуніверсального граматичного інтеграла.
З урахуванням середовища, у якій робить свої лінгвістичні діїкористувач мови, можна також брати до уваги (6) культурні, (7) інтертекстуальній т.ін. фактори, хоча вони більшою мірою пов’язані з лексичними й текстовими, ане із граматичними аспектами перекладу [90,c.10]. Ієрархію факторів не слідуважати тимчасовою, тобто, її не слід розуміти таким чином, що «спочаткупотрібно врахувати фактор №1, потім — №2» і так далі. Наведена ієрархія розподіляєфактори за ступенем пріоритетності, а не за тимчасовою послідовністю. Крім перерахованих вище, істотну роль у граматичному виборіграє й (8) когнітивний фактор [20, c.1]. Це особливо явно можна спостерігати щоразу,коли в реальному вживанні (або в рекурентному створенні) форм, граматичнасемантика, що представляє собою квінтесенцію попередніх уживань, попередніхконтекстів зіштовхується з реальними речами й особами, про які нам відомощо-небудь із контексту їхньої життєвої практики, їхньої передісторії. Це знання (когнітивне поле) деякимчином перетинається з певним семантичним (або функціонально-граматичним) полем.Наприклад, знання про одиничність, унікальність предмета можуть перетинатися ізграматичними концептами якості й кількості [17,c.8].
Більшість дидактичних граматик, як правило, не беруть доуваги міркувань лінгвокультурного, когнітивного, інтертекстуального порядку,обмежуючись або структурним уявленням парадигми форм, або перерахуванням їхніхфункцій. Тим самим у мовній свідомості вивчаючу іноземну мову користувача, та йу починаючого перекладача створюється деформована картина дій у мовнійреальності. Втім, і ‘кваліфіковані’ перекладачі можуть оступитися на порогахіншої культури. Факторна модель граматичної дії й перекладу більшою міроювідповідає реальності мовного існування, ніж статичні моделі, що розглядаютьпродукт, але не процес перекладу. Можливості подальшої розробки пов’язані звиділенням додаткових факторів, що впливають на граматичний вибір, а також наінші аспекти перекладу. Значимими аспектами є також взаємодія [19, с.280-286],взаємна перевага, взаємна нейтралізація факторів і ін. Радикально істотним дляпоставлених задач буде дослідження властиво граматичних дій і пояснень причинвибору граматичного оформлення користувачами мови.
Комплексні труднощі віднесення різного роду текстів, приперекладі з німецького, до типу матеріалів, орієнтованих насамперед на форму,неможливо, у принципі, перебороти лише за допомогою зазначення на характерхудожнього жанру, як це робиться в більшості випадків [31,c.4].
Найважливішу й вирішальну роль не може грати навіть визначенняжанру, дане самим автором або перекладачем окремих слів або твора цілком,оскільки в темі номенклатури багато неоднозначності, не говорячи вже пропретензійне використання назви різновидів жанрів при перекладі з німецького. Ніперекладач німецької мови, ні критик не можуть обійтися без приватного аналізу.Маючи справу, наприклад, з терміновим перекладом з німецького есе в трактуванніКарла Мута [57,c.89], відповідно до якої естетичена складова частина є основноюдля справжнього есе й на німецькому й на будь-якій мові, оскільки читають йогоне стільки через предметну зацікавленість, скільки заради насолоди формою,перекладач повинен перекладати з німецької його по принципах, застосовним дотекстів, орієнтованим на форму, а критик оцінювати цей самий переклад слів,згідно цим же критеріям.
Треба, однак, привести досить цікаве спостереження Людвіга Ронера:«У сучасної німецької „эссеиістиці“ простежується досить сильнатенденція, далека „эсеістиці“: повернення есе до трактату, поверненнявід мови почуттів до прози, що теоретизує, повернення від відвертоготрактування шукань до голого повідомлення результатів міркувань, від розмовноїдо монологічної прози, у якій контекст важливіше форми» [89,c.90-100].
Коли перекладач має справу з матеріалом такого роду, хоча йдекларованому автоом як повноцінне есе, він, незважаючи на це, повиненпідходити до нього як до твору, предметному повідомленню, тобто як доматеріалу, спрямованому на контекст; а критик повинен виходити із цього приоцінці термінового перекладу слів. Припретензійній вказівці жанру тексту перекладу перекладач повинен глибокоаналізувати матеріал незалежно від слів автора. Так, наприклад, вся«банальна художня література» повинна бути віднесена до різновидуматеріалів, спрямованих на контекст, тому що естетичні моменти й елементи формив ній відсутні або попадаються лише в клишированій сутності [19,c.76]. Вони орієнтовані, у першу чергу, на інформацію (= контекст),хоча інформація ця більш ніж вигадана. Так іменована розважальна література, напротивагу, повинна бути віднесена до нижчого шару матеріалів, спрямованих наформу. Вона, відчасти наслідуючи літературну моду, здатна задовольняти також івисокі вимоги. У кожному вихідному тексті неминуче присутні багатозначні слова,а також словосполучення, що мають особливі переклади на цільові мови. Дляправильного перекладу необхідно враховувати зміст і форму попереднього й/абонаступного контексту, що часто виходить за межі даної пропозиції. Ці труднощіпрактично нездоланні за допомогою програм машинного перекладу, у яких украйобмежені можливості аналізу змісту й форми широкого контексту. Існує безлічприкладів вихідних текстів, які потенційно можуть або повинні переводитися набагато цільових мов [11,c.23].
Aвторскі ідеї часто виражені багатозначними словами, синтаксичноскладними пропозиціями й словосполученнями специфічного характеру.
Звідси випливає припущення про те, що тексти, які публікуютьповинні містити деякі пояснення, що уточнюють універсальним чином змістбагатозначних слів і словосполучень і, що дозволяють без допомоги професійнихперекладачів одержувати коректні за змістом переклади на будь-які цільові мови. Відомі методи попереднього значеннєвого кодування вихідноготексту [5,c.16].
Однак ці методи мають багато в чому абстрактний характер і незнаходять практичного застосування.
Рішення проблеми значеннєвого кодування й наступного перекладуможе бути досягнуте шляхом принципової зміни методу складання тих вихіднихтекстів, які потенційно можуть переводитися на інші цільові мови, а саме,шляхом включення у вихідний текст, іменований надалі кодованим вихіднимтекстом, значеннєвих доповнень, що містять елементи словникових статей,запозичених автором у власному тлумачному словнику й при цьому особливим чиномураховують при наступних перекладах з вихідного на кожній із цільових мов.
3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВКОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ3.1 Полісемія
Мовнийзнак — це двобічна одиниця мови, що представляє собою єдність плану змісту(означуваного) і плану вираження (означаючого), але, незважаючи навзаємозумовленість двох сторін знака, вони підпорядковуються загальному законуасиметрії в мові, одним видом якого є неоднозначність [12,c.34].
Неоднозначністьпроявляється в тім, що одному означаючому відповідають різні означувані.Основні види такої відповідності — це полісемія (або багатозначність) іомонімія. Полісемією називають наявність в одиниці мови двох або більшого числазначень, між якими є зв’язок; наприклад, слово голка може позначати інструментдля шиття (швейна голка), металевий стрижень із загостреним кінцем(патефоннаголка), аркуш хвойного дерева (соснова голка), колюче утворення натілі деяких тварин (голки їжака), однак у всіх випадках присутнійзагальний компонент значення: «щось довге й гостре». Лінгвоспецифічніособливості структури багатозначності добре простежуються на матеріалі романуЭ.Ремарка «Час жити й час умирати». Розглянемо полісемію дієслів руху[22,c.67].
Німецькідієслова руху типу laufen, fahren, fliegen, schwimmenwww.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn3виявляютьперехідні й квазіперехідні вживання, не властиві їхнім українським аналогам.Мова йде насамперед про характерний для дієслів fahren, fliegen, schwimmenкаузативне значення ‘везти когось кудись на відповідному транспортномузасобі’.
Наприклад:
 
“erhat sie ins Krankenhaus gefahren..“ — Він відвіз їїв лікарню;
“Medikamentein das Katastrophengebiet fliegen…“-доставляти медикаментив зону катастрофи (військову зону).
Цю модельсемантичної деривації використовують не тільки дієслова fahren, fliegen,schwimmen, але і їх гіпоніми типу jetten (у відповідному значенні –‘транспортувати на реактивному літаку’);
Наприклад:
“er jettetedie ganze Gesellschaft an die Berlin …”- Він перевіз [переправив] всесуспільство в Берлін.
Відсутністьданого значення в дієслова laufen цілком природно й пояснюєтьсянеможливістю його «транспортного» прочитання, що суперечить самій ідеї бігу[27,c.88-90].http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm- _ftn4
З поглядупорівняльної лексикології й двомовної лексикографії ці — настільки природні врамках логіки німецької мови — уживання представляють певну проблему, оскількирегулярна полісемія такого роду зовсім не властива українській мові.
В українськіймові для вираження цих змістів завжди використовуються інші — лексично неспівпадаючі з неперехідними дієсловами рухи — слова: відвозити, доставляти,везти, перевозити, переправляти, транспортувати і т.ін.
Середкаузативних уживань для деяких із цих дієслів виділяється також значення’керувати’:
Наприклад:
 
“erkann Auto fahren…“ — він уміє водити (машину);
“eineMaschine zum ersten Mal fliegen“- уперше пілотувати літак.

Крім того, укожного дієслова є свої, властиві тільки йому перехідні значення [17,c.19].
Для fahrenwww.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn5 у Великому німецькому словникувиділяються наступні лексеми, що вимагають прямого доповнення, причому всі вонив тому або іншому ступені низходять до ідеї ‘керування’:
1) а. їздити (напевній марці автомобіля, на певному виді пального);
er fahrt einenFerrari він їздить на ферарі; er fahrt nur Super розм. він їздить тільки набензині вищої якості;
б. тих. пускати;пускати в хід; експлуатувати; eine Anlage fahren експлуатувати установку;
в. розм.виконувати, проводити, здійснювати (відповідно до задуманого); die Arbeiterfuhren Sonderschichten in der Fabrik робітники фабрики проводили спеціальнізміни;
З іншого боку,дієслово fliegen серед власне перехідних уживань виявляє тільки однезначення, що реалізує ідею ‘керування’: ‘пілотувати літак’. Для українськоїмови всі подібні вживання дієслів рухи неможливі, отже семантична дериваціяцього типу може розглядатися як один з регулярних параметрів, за яким лексичнісистеми цих двох мов можуть бути протипоставлені [32,c.55].
Не менш«екзотичними», ніж чисто перехідні вживання, є з погляду української мовивипадки вживання німецьких дієслів руху, у яких як пряме доповнення виступаєсемантичний сирконстант, що позначає відрізок шляху (порівн., наприклад, einenUmweg laufen/fahren/fliegen зробити гак, їхати в об’їзд, einige Rundenlaufen/fahren/schwimmen зробити кілька кіл) З іншої сторони, це дієслововиявляє додаткове, близьке за семантико-синтаксичних ознаках і властиве тількийому значення, наявність якого також пояснюється знаннями про світ. У такихвипадках можна говорити про псевдоперехідні дієслівні лексеми. Відмінністьпсеводперехідних уживань від власне перехідних маніфестується не тільки вгалузі семантики, але й у таких формальних показниках, як уживання допоміжнихдієслів для утворення складних тимчасових форм минулого часу. Якщо власнеперехідні вживання вимагають, відповідно до продуктивних правил граматики,дієслова haben псевдоперехідні вживання припускають у цій функції як haben, такі sein [21,c.39]. Причини цього очевидні. Із чисто формальної точки зоруобговорювані випадки є перехідними вживаннями, тому що відповідне дієсловокерує доповненням в акузативе. Семантично, однак, дієслово в таких уживаннях невиражає ідею спрямованості на об’єкт, тобто ці вживання не відчуваються якагентивно-транзитивні. Відповідно, для німецької мови Ремарка такі вживання заодними показниками виявляються рядопокладеними перехідним дієсловам, а заіншими — неперехідним. Х. Бринкман відзначає, що при вживанні дієслова haben профилюєтьсяактивна роль суб’єкта, а при використанні дієслова sein увага концентрується насамій дії. Іншими словами, якщо власне значення руху зміщається на другий план,як допоміжне дієслово – замість звичайного для цього семантичного класу sein-з’являється haben. Цікаво, що дієслова gehen і kommen, на відміну відрозглянутих тут слів, у жодному зі своїх значень не утворить складних формминулого часу за допомогою допоміжного дієслова haben. Ця граматичнаособливість явно має семантичні причини; порівн., зокрема, відсутність у цихдієслів комунікативно осмислених перехідних і псевдоперехідних уживань[36,c.77].
Варто помітити,що псевдоперехідні конструкції з дієсловами руху зустрічаються й в українськіймові. Порівн. пройти пішки/проїхати без зупинки весь шлях; пробігтистометрівку; пробігти/пропливти… дистанцію (з гарним результатом); успортивному жаргоні також пробігти/пропливти… кращий час.http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm- _ftn6 Цікаво, що такі конструкції вукраїнській мові, крім сильних обмежень на лексичну сполучуваність, часто маютьдодаткові обмеження на вид і/або спосіб дії; порівн. *бігти/плисти… кращийчас; *бігти/плисти… дистанцію з гарним результатом, при тім що вираження бігти/плисти…дистанцію й без акценту на результаті припустимо тільки в сполученні здієсловами типу довелося, пропонується, побажав [44,c.567].http://www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm- _ftn7
Для семантичноїтипології значимим фактором є регулярність способу означування цих змістів.Одна мова обирає спосіб, при якому те саме дієслово виражає й сам рух (з такимийого складовими, як характер переміщення в просторі, середовище, у якомувідбувається рух, засіб і швидкість пересування; якісна характеристика руху) івказують при цьому на всі «супутні моменти» (такі, як ціль переміщення,об’єкти, на які при русі проявляється вплив і т.п.). Інша мова при необхідностівключити у фокус уваги саме ці «супутні моменти» вибирає особливе дієслово, щоне збігається з відповідним дієсловом руху. Мови типу німецької і англійськоївіддають перевагу використанню того ж самого дієслова, уводячи його вконструкції різного типу. Мови типу українського при кардинальній змінівалентністної структури міняють саме дієслово [18,c.90]. Наприклад, якщо цільруху — установлення рекорду, в українській мові використовується дієслововстановити, незалежно від того, про який конкретний вид спорту мова йде й рухякого характеру (біг, плавання й т.ін.) включено в ситуацію встановленнярекорду. В українській мові при цьому допускаються окремі виключення — конструкції з відносно жорстко фіксованим лексичним наповненням; порівн.пробігти стометрівку, пробігти/пропливти… дистанцію й т.п. Іншими словами,різні мови надають перевагу різні стратегії утворення каузативних іквазикаузативних конструкцій від дієслів руху. По цьому параметрі відповіднімови можуть бути типологічно протипоставлені [27,c.80]. Так, сполучення водному дієслові перехідних і неперехідних уживань типово для англійської мови йможе розглядатися як одна з його базових семантико-синтаксичних характеристик.Таке сполучення досить часто зустрічається й у німецькій мові (порівн.обговорювані тут випадки), але не може вважатися для нього «наскрізним» принципоморганізації взаємодії лексичної семантики й синтаксису. Для української мовисполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань нехарактерно.Виключення, видимо, варто описувати в термінах граматики конструкцій.
Вище булопоказано, що певні значення розвиваються тільки в тих дієслів, у семантиці якихє свого роду «опорні пункти» для відповідного похідного значення [29,c.100].Так, значення, що сходить до ідеї ‘перевозити’ може розвитися тільки в«транспортних» дієслів, а значення ‘установлення рекорду’ — тільки в «спортивних»дієслів. При цьому дієслова руху можуть розвивати і якісь інші, вузько специфічнізначення. Наприклад, дієслово laufen виявляє специфічне каузативне значення, щореалізується при наявності внутрішнього об’єкта [12,c.267].
 
(3) sich (D) die Füße wund laufen 1) натерти собі ноги 2) перен.(nach etw. D) збитися з ніг (у пошуках чегось); sich (D) eine Blase laufenнабити собі мозолі
Наявність цьогозначення в дієслова laufen і його відсутність у дієслів fahren,fliegen пояснюється екстралінгвістичними причинами: наші знання про устрійсвіту мотивують участь цього дієслова в конструкціях, у значення яких входитьідея фізичного впливу, надаваного на ноги при занадто тривалій і інтенсивнійходьбі або бігу.
Потенційноподібне значення може мати й дієслово tanzen, оскільки в ньомутакож акцентуйовано фізичний вплив на ноги: порівн. не фиксуєме словниками, алецілком можливе словосполучення sich (D) die Füße wund tanzen.Дієслово laufen розвило ще одне специфічне – псевдообратиме – значення:
(4) ‘добігатися до чогось’: sich müde laufenнабігатися до утоми; sich außer Atem laufen задихатися[задихнутися] від бігу
Цікаво, щопаралельне значення виявляє також дієслово tanzen, подібним чиномфокусуюче у подібних уживаннях ідею крайньої фізичної утоми – ‘дотанцюватися дочогось’: sie haben sich müde getanzt вони натанцювалися до впaду.
Таким чином,стає очевидним, що регулярна полісемія характерна не стільки для всіх слівпевного семантичного класу, скільки для слів, об’єднаних якимось доситьконкретним елементом значення. 3.2 Омонімія
Омоніми (відгреч. homos — однаковий і onyma — ім’я) слова, які вимовляються й пишутьсяоднаково, але мають різні, не зв’язані один з одним лексичні значення.
Утворення омоніміву мові відбувається по-різному.
В одних випадкахомоніми виникають у результаті розпаду багатозначності. Не так-то простовизначити, де закінчуються межі полісемії й починаються межі омонімії[39,c.40].
До розмежуванняцих мовних явищ є, правда рекомендації. Для розрізнення, важливо вміти коротковизначати зміст слів.
Якщо слова, якіоднаково звучать утворять різні словотворчі ряди, то такі слова омоніми. Однакстоїть вам пропустити через це чистилище слова, які були наведені як омоніми,можна переконатися, що лакмусовий папірець упізнання спрацьовує не завжди. А цезайве свідчення тісного зв’язку між такими цікавими мовними явищами, якполісемія й омонімія [60,c.346].
У мові художніхтворів Е.М. Ремарка є величезна кількість омонімів, за допомогою якихвиражається емотивне відношення до інших людей, явищ, фактів. З почуттямнегативного відношення автор називає деяких людей,
наприклад:
derSchuft/негідник, der Halunke/негідник, derGauner/шахрай, fürchterlich/страшний, жахливий, unheimlich/моторошний,schamlos/безсоромний, schlecht/кепський, unerträglich/нестерпний,widrig/гад-кий, die Missgeburt/виродок, die Canaille/каналья;узвертанні до інших він виражає своє позитивне почуття: die Freude/радість,die Anmut/принадність, heimatlich/рідний, lieb/милий, teuer/дорогийй т.ін., уживаючи звичайні слова, іноді в переносному значенні, наприклад:
«Ja,es ist wahr», zischte sie, „ich fühle, es ist wahr! Dieser Schuft! O,dieser Schuft!“–Так, це правда, – прошипіла вона, – я відчуваю це правда! Який негідник! О,який негідник!
За допомогоюпереносного значення багато звичайних слів письменник пересуває в шар слів абонавіть словосполучень, що виражають емотивну функцію пещення, що має місце призвертанні, das Liebchen/голубка, die liebe Sonne/ сонечко моє, derSchatz/скарб, цінність і ін., наприклад:
 
«Schatzi!»Mit einem Satz hing sie dem Bäcker am Hals
– Скарб ти мій!- Вона підстрибнула й зависла на шиї в булочника.
Нерідко вмовленні його героїв можна спостерігати випадки вираження за допомогою звичайнихслів почуття злості, презирства, осудження, наприклад: der Esel/осів, derHahn/півень, das Ferkel/свиня, der Waschlappen/ганчірка й т.д.
 
Waschlappen,dachte Mücke. Hosenschei?er! Kein schoner Anblick!
Alsob das der erste Tote wäre den wir sähen!
«Ех, ти, ганчірка,– подумав Мюке. — Боягузливий нехлюй! Видовище не із приємних. Начебто намуперше бачити мерця!»
Сприймаючи явищедійсності, суб’єкт одночасно може виразити про нього й свою оцінку, цю оцінкудопомагають виразити омонімія [67,c.809].
На відміну відемоцій, які можуть належати як мовцеві, так і іншій особі, оцінка завждивиходить від мовця (крім того випадку, коли той говорить сам оцінює свої дії йучинки) і може бути раціональною (інтелектуальною), заснованою на логічнихоцінних судженнях про об’єктивні ознаки явищ, і емоційною, тобто крім логічногосудження викликати емоційне у своїй основі відношення до змісту висловлення.
Будучи вираженоюязиковими засобами омонімами, вона стає властивістю мовних елементів, що миназиваємо оцінністю.
Ми схильнідотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оцінністю розумієвідношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивнаабо негативна характеристика людини, предмета, явища.
Наявність«плюсу» або «мінуса» у значенні слова омоніма — важливий показник оцінності.Подібну точку зору висловлюють і інші лінгвісти, зокрема, И.В. Арнольд, Л.А.Кисельова й Т.В. Матвєєв [54,c.106].
Наприклад, словаmutig/мужній, weich/ніжний, kuhn/сміливий, das Gluck/щастя виражають позитивну(меліоративну) оцінку, наприклад:
 
Undwieder die Stimme, eindringlich, weich, als wäre sie ganz erfüllt vonGlück
І знову цейголос, проникливий, ніжний, начебто переповнений щастям.
У своєму романі«Час жити й час умирати» Ремарк використає й інші мовні засоби й оцінні засоби.3.3Метафоризація
У різних мовнихстилях, особливо в стилях художньої літератури, широко використаються мовнізасоби, що підсилюють дієвість висловлення завдяки тому, що до чисто логічногойого змісту додаються різні експресивно-емоційні відтінки. Художнє мовленнявідрізняється від всіх інших форм мовлення насамперед тим, що вона виконуєестетичну функцію [19,c.106].
Реалізація цієїфункції означає уявлення навколишньої дійсності в образній, конкретно-почуттєвійформі. Слова, типові для художньої літератури, не просто інформативні, аописувальні, тобто мають здатність давати певному предмету характеристику,додаткову до тих його ознак, які узуально закріплені за даною словниковоюодиницею й зафіксовані в словниках [21,c.309]. Посилення виразності мовленнядосягається різними засобами, у першу чергу використанням тропів, так званихлексичних засобів створення образності. Тропи характеризуються одночасноюреалізацією двох значень: словникового й контекстуального предметно-логічного.
У силу цьогоосмислення тропів становить складний процес, що супроводжується виявленнямзв’язків між трьома компонентами — словниковим значенням тропа, йогоконтекстуальним значенням і значеннями інших слів тексту [49,c.108]. Тропи — цестилістично маркіровані слова або вираження, що називають об’єкт або йоговластивість не по тим особливостям, які йому властиві за самою його сутністю, аза тими асоціаціями, які вони викликають. В основі тропа лежить зіставленняпоняття, представленого в традиційному вживанні лексичної одиниці, і поняттяпереданого цією же одиницею в художньому мовленні при виконанні спеціальноїстилістичної функції. Інакше кажучи, це якесь зіставлення двох понять, якіпредставляються близькими в якомусь відношенні [40,c.69].
Одним знайпоширеніших видів тропа є метафора
У лінгвістикуметафора прийшла з риторики, де вона розцінювався як засіб образотворчогомовлення й естетики. Давньогрецький філософ і вчений Аристотель — перший, хторозглянув у своїх працях поняття метафори. У класичній риториці метафора булапредставлена в основному як відхилення від норми — перенесення імені одногопредмета на іншій. Ціль даного перенесення — або заповнити лексичну лакуну(номінативна функція), або «прикрасити» мовлення, переконати (головнамета риторичного мовлення).
Далі проблемаметафори вийшла з ведення риторики й перемістилася в лінгвістику. Так з’явиласяпорівняльна концепція метафори. Відповідно до цієї версії метафора — цеобразотворче переосмислення «звичайного» найменування. Метафорапредставлялася як сховане порівняння [78,c.258].
Теоріяпорівняння стверджувала, що метафоричне висловлення пов’язане з порівняннямдвох або більше об’єктів.
Пізніше в 19-20столітті з виникненням семантичної теорії мови порівняльна точка зору зазналасерйозної критики. Головними опонентами цієї точки зору були Дж.Серль і М.Блек.Дж.Серль стверджував, що метафора пов’язана з вербальною опозицією абовзаємодією двох семантичних змістів — а саме, метафорично вжитого вираження йнавколишнього буквального контексту [11,c.207]. М. Блек був одним з перших, хточітко обґрунтував наступне положення: «У ряді випадків було б більшправильно казати, що метафора саме створює, а не виражає подібність». Увідповідь порівняльної теорії метафори М.Блек, а за ним і багато іншихдослідників, зайнялися розробкою так називаної теорії семантичної взаємодії.Вони також відзначали, що метафора не розкриває подібність, а скоріше створюєйого. Вона розкриває подібність між речами, які до цього нікому не спадало надумку порівнювати [16,c.77].
В 20 столітті натлі розвитку нових напрямків метафора стає для лінгвістики в цілому деякимоб’єднуючим феноменом, дослідження якого кладе початок розвитку когнітивноїнауки. Однак до останніх десятиліть 20 століття, коли проблема статусу метафорив концептуальній теорії стала привертати особливу увагу лінгвістів, дослідженняна цей рахунок носили випадковий характер і не виділялися в окремі обґрунтованітеорії. Детальному розгляду метафори як способу мислення в рамках когнітивноїлінгвістики присвячена робота Э. Макормака «Когнітивна теорія метафори»,у якій він дає визначення метафорі як якомусь пізнавальному процесу.
За Э. Макормакомпричиною виникнення метафори є зіставлення семантичних концептів, у значніймірі непорівнянних, людським розумом шляхом певних організованих операцій[68,c.109]. З одного боку, метафора припускає наявність подібності між властивостямиїї семантичних референтів, оскільки вона повинна бути зрозуміла, а з іншогобоку — відмінності між ними, тому що метафора покликана створити якийсь новийзміст. Постановка питання про концептуальну метафору дала поштовх дослідженняму сфері розумових процесів людини. Це навело дослідників на те, що метафора — це насамперед вербалізований прийом мислення про світ. Даною проблематикоюзаймалися такі лінгвісти 70-х — 80-х років як А. Хілі, Р. Харіс, А. Ортоні, Р. Рейнолдей багато інших. Найбільше чітко концептуальна теорія метафори сформульована уДж. Лакофа й М. Джонсона [27,c.89]. Вони описали концептуальну метафору якперетинання знань про одну концептуальну галузь в іншій концептуальній галузі.
У художньомутворі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але йсловосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобамистворення такої образності є метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи,наприклад:
 
Jetztwar auch ihr Gesicht im Licht, es lief über die Schultern und die Brust,gelb, wie der Schein von Wachskerzen…
Світло збігалопо плечах і грудям, жовте, як полум’я воскової свічі….
Образністьзавжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образномуслові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна,пропонують слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, уякій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливостібачення миру й відбиття його художником».
В.Г. Гак,характеризуючи емоційні контексти, пропонує розрізняти мовне вираження емоцій іповідомлення про них, при цьому останнє поділяє на зображення й опис[16,c.66-69].
Звичайно, цейподіл досить умовний, однак він допомагає в систематизації мовних уявленьемоцій.
Мовне вираженняемоцій оформляється емоційно-оцінною лексикою й експресивним синтаксисом:емотивні речення, реприза, стилістичні повтори, парцеляція й інше [29,c.105].
Опис емоційдосягається використанням у мові дієслів почуттів і відносин (любити,подобатися). Найбільшу варіативність, і отже можливості, одержує зображенняемоцій через опис поводження й зовнішнього вигляду людини. Виходячи з того, щоемоції неминуче впливають на фізіологію людини, у текстах можна виділити триосновних компоненти опису героя, які зображують його емоційне стани:
1) мовлення,характеристика мовлення як діяльності;
2) описзовнішності / зміни зовнішності;
3) опис рухів,жестів.
Аналіз мовленняз метою характеристики емоційного стану героя представляється цілком логічним йдоступним, оскільки зміна у фізіологічному стані через емоції торкається впершу чергу мовних органів, (як пасивних, так і активних).
У мовленні намважко або часом буває неможливо сховати хвилювання, роздратування, гнів аборадість [42,c.44-49].
Метафоричнідієслова мовлення можна розділити на дві групи:
1) дієслова, щовводять мовлення,
2) дієслова, щохарактеризують безпосередньо мовлення.
Перша групабазується на метафоричному концепті: Мовлення — голос тварини (дикого,домашнього), рідше голос птаха.
Найбільшучастотність мають дієслова: (auf)heulen, (an)brüllen, (an)knurren,brummen, zischen, zwitschern, schnurren.
Данийметафоричний концепт дозволяє сформувати слуховий образ за допомогою конкретнихзвуків, видаваних звичайно тваринами й у певній ситуації приписуваних людині.
На основі цихасоціацій виділяються два основних метафоричних значення дієслів: інтенсивністьзвучання, нетипова для нормального емоційного стану й оцінний компонент,частіше – агресивність.
Інтенсивністьступеня емоційної напруги, зображеного дієслівною метафорою, що вводитьмовлення, нерідко підкреслює контекст. Наприклад:
 
Daraufri? er sich den Mantel von den Schultern und zischte:” Setzen!” Die Klassesetzte sich.
У контекстіданий метафоричний опис інших дій героя, а також безмовне підпорядкування класуйого вимозі. Друга група метафоричних дієслів характеризує безпосередньо мовлення,її організацію, її плин і базується на ряді асоціацій зі стихією, насамперед зводою [45,c.68].
Метафоричнийконцепт Мова — Вода формує слуховий образ на основі конкретних звуків при бігуводи: плавний плин, стихійний, дзюркіт і ін.
Порівняєтеметафоричні дієслова: fließen, fluten, rieseln, sich ergie?en,hervorsprudeln, murmeln і ін.
Асоціаціїметафоричного концепту дозволяють виділити метафоричні значення інтенсивності,спрямованості, плавності, наспівності, що відповідають певним емоційним станам,і значення близькості, зацікавленості спостерігача / автора до суб’єктамовлення, оскільки новий слуховий образ не має найчастіше сили голосу і йогосприйняття можливо тільки в безпосередній близькості [14,c.58].
Наприклад:
 
Sieblieb in einer kriegischen Haltung stehen, mit einer Hand den Stuhl erfaßt,gestikulierte mit der anderen und hielt eine Rede, eine leidenschaftlichbewegte Rede, die unaufhaltsam hervorsprudelte.

У рамках даноїроботи ми зупиняємося на метафоризацфії в романі Е. Ремарка, визначення яких,зрозуміло, досить важливо й цікаво [34,c.56-59].
У мові художніхтворів Е.М. Ремарка досить часті випадки представлення негативних рисперсонажів за допомогою метафори.
Наприклад, унаступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори„Plattbrett“/дошка, з метою експресивного представлення байдужості, егоїзму йзлого характеру людини:
 
…einedürre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte… Aber dieses unfruchtbarePlättbrett da draußen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Ärgerder Mitmenschen .
…худа жінка ізшиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе донайглибшої старості. До великої прикрості ближніх.
Розповсюдженимобразним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння,що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови:синтаксичного, морфологічного й лексичного [35,c.66].
Так, наприклад,морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівнянняприкметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядніречення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складнимиприкметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так іімпліцитними [42,c.698]. У якості головного формального розходження метафори йпорівняння в німецькій і українській мовах є відсутність розгорнутої структурий сполучного елемента, сполучника «wie, als/як». Елемент, що зв’язує об’єкти,що вподібнюють, наголошує на частковому характері подібності порівнюваних об’єктіві тим самим перешкоджає ствердженню повної взаємозамінності понять.Установлюване відношення аналогії є не що інше, як відношення слабкоїеквівалентності, що поєднує об’єкти, які характеризуються малим ступенемподібності», наприклад:
 
«Ichkoche den Kindern gerade etwas, fand sie hier wie Mäuse in der Falle.Bernstein ist im Krankenhaus».
Мають місце йвипадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів звигуками, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-пряміймові [52,c.33-36].
Вигуки, щовиражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чортзабери, Kruziturken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають надстверджувальними.
Учасники мовногоакту, що використають подібні язикові одиниці, явно переживають сильнінегативні емоції, наприклад:
 
DerKorridor unserer Pension war hell.
«Verdammt,»sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen
У даномуприкладі пан, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, зазнає найсильнішихнегативних емоцій. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнатипричину негативної емоції мовця [44,c.59]. Основну емотивну функцію в репліцівигук виконує без підтримки номінативного висловлення. Чисельність вигуків, щовиражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагатоменше [12,c.34]. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всілякихпозитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei,hurra, o lala, mein Kind, mein Söhnchen, Mann, Kumpel і ін.
Вираження іроніїлексичними засобами безпосередньо пов’язане з експресивно-образним іемоційно-оцінним уживанням мовних одиниць [38,c.78].
В основі цьоговживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюється узуальними йоказиональними, прямими й переносними значеннями.
У результатііронічної трансформації семантики слова між узуальними й оказиональнимизначеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, які породжуютьімплікацію певного змісту, що є авторською суб’єктивною оцінкою предметів іявищ дійсності, що і є механізмом створення іронії [56,c.77].
Художній діалогу творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій, які не властиві розмовномудіалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступає у вигляді специфічногофрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участь у розвитку сюжетноїлінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізації авторської настановий інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо, створенню мовногопортрета героїв твору.3.4 Гра слів
Полісемія словане заважає мовцям розуміти один одного. У мовному акті щораз реалізується якесьодне зі значень багатозначного слова, використається один з його семантичнихваріантів.
Навколишніймовний контекст і сама ситуація спілкування знімають полісемію й досить ясновказують, яке зі значень мається на увазі: «простора аудиторія» і «вимогливааудиторія»; «тихий вечір» і «підемо на вечір»; «фотографія — її хобі»,«фотографія зім’ялася» і «фотографія закрита на обід» або вигук «справжнійведмідь!», вимовлене дитиною, що вперше потрапила в зоопарк, і такий же вигук,вимовлений (правда, з іншою інтонацією) людиною, якій у юрбі наступили на ногу[37,c.99].
Лише інодізустрічаються — або спеціально створюються заради комічного ефекту — випадки, уяких мовне оточення слова й ситуація виявляються недостатніми для зняттяполісемії, і тоді виникає або ненавмисне непорозуміння, або каламбур — свідомагра слів, побудована на можливості їхнього двоякого розуміння. Нормально жнавіть невеликого контексту буває досить, щоб виключити всі сторонні для даноговипадку значення й у такий спосіб на мить перетворити багатозначне «слово мови»в однозначно використовуване «слово в мовленні» [48,c.106].
Полісемія нетільки знімається контекстом, але й виявляється у всьому своєму різноманітті задопомогою постановки слова в різні контексти. Деякі вважають, що полісемія йпороджується контекстом. Однак очевидно, що слово лиса не тому одержалозначення ‘хитра людина’, що хтось ужив це слово в одному контексті з людськимім’ям.
Слово лиса вподібному контексті стало можливим тому, що відповідно до народних уявленьхитрість здавна розглядалася як типову властивість лисиць; коли виникла потребав експресивному, емоційно-насиченому позначенні для хитрої людини, булоприродно використовувати для цього слово, що позначала дана тварина. У подібнихвипадках контекст, у якому вжите слово, лише підкаже слухачеві (читачеві) вибірпотрібного (актуального) значення з декількох потенційних, що історичнорозвилися в багатозначному слові й властивих йому як семантичні варіанти в дануепоху життя мови [43,c.39].
У мові творів Е.М.Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентівекспресивності: гра слів, інтенсивність, емоційність, образність;інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а)інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
 
Eswar, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäledes Lebens trieb. Die Stra?en wehten voruber, die hellen Portale, die Lichter,die Laternenreihen, der su?e, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, dassanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und uber allem, zwischen denDacherrandern, der eisengraue, gro?e Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf
Здавалося, щонаш «кадилак» – корабель, що нечутно сковзає по строкатих каналах життя.Пропливали вулиці, яскраво освітлені під’їзди, вогні будинків, ряди ліхтарів,ніжна лихоманка осяяної ночі, і над всім цим, між краями дахів, свинцево-сіревелике небо, на яке місто відкидало свою заграву. Лінгвістичналітература розташовує декількома теоріями мовної гри слів, наприклад, прийомтвердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченніпротивочленів даної опозиції [67,c.58].
Німецька мовамає у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними,лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіютьможливістю специфічного зв’язку й займають певну позицію. У групу негативнихзасобів гри слів входять: спеціалізовані частки, займенники, прислівники,сполучники й словотворчі морфеми.
У планівираження граматична категорія твердження й заперечення заснована на опозиції«немаркована форма / маркірована форма» [14,c.45]
Яскравиммоментом гри слів ми можемо побачити в повторі.
Повтор – один знайбільш яскравих проявів посилення в мові художніх творів Е.М. Ремарка.Стверджувальні-негативні повтори відрізняються від інших повторів тим, щовідтворюють не яке-небудь поняття як таке, а підсилюють твердження абозаперечення якогось іншого поняття.
При уривчастомумовленні окремі частини речення можуть придбати самостійність як неповнооформлені висловлення, обривки думок, продовження яких лише вгадується.Формально вони ізолюються, що допускає повтор заперечення або твердження, наприклад:
 
Siestand eine Weile. Dann nickte sie.
«Ja– ja – natürlich – Ich bin ja auch dumm – wir haben ja auch gar nichtsmiteinander…» Sie strich sich über die Stirn. «Ich weiß nicht, wieich dazu komme …»Вона постояла із хвилину. Потім кивнула головою:
– Так…так,звичайно…Я дурна…адже між нами нічого й немає…–Вона провела рукою по чолу. – Незнаю навіть, з якої статі я…Місце повтору небайдуже для його стилістичного ефекту.
Контактніповтори найбільш характерні для прямого мовлення, трохи рідше зустрічаються вневласно-прямій і невластиві чисто авторському мовленню, якщо вона нескомбінована з невласно-прямим мовленням [21,c.37-39].
4. ДО ПРОБЛЕМИПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
Відіграючиважливу роль у житті суспільства, переклад здавна приваблював до себе увагулітературознавців, психологів, етнографів і лінгвістів. Різні, часомвзаємовиключні, погляди на сутність перекладу і його принципи, перекладністьпростежуються на різних етапах розвитку людської думки [83, с. 72]. Разом з тимспроби створити наукову дисципліну, націлену на опис і аналіз цього складного йсуперечливого феномена, мають порівняно нетривалу історію. У свій час виднийлінгвіст А.А. Реформатський дав негативну відповідь на питання про можливостістворення «науки про переклад», аргументуючи це тим, що оскількипрактика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона неможе мати власної теорії [41, с.52].
Теорія перекладуміцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли усвідомлена суспільнапотреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвитокмовознавства, теорії комунікації й інших галузей знання, що забезпечили науковубазу для вивчення перекладу, і, нарешті, поява серйозних перекладацькихдосліджень, що переконливо довели можливість і перспективність створеннянаукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної іміжкультурної комунікації. Разом з тим, як відзначалося вище, ряд принциповихпитань, відповідь на які багато в чому визначає статус теорії перекладу,дотепер є предметом спорів. До їхнього числа належить питання про предметтеорії перекладу. Так, І.І. Ревзин і В.Ю. Розенцвейг уважають, що таким є«сам процес перекладу (das Ubersetzen, translating), при якомувідбувається перехід від однієї системи знаків до іншої і якого може бутиописаний у семіотичних термінах» [63, с.20-21].
При цьомупроводиться принципове розмежування процесу перекладу і його результату (dieUbersetzung, translation). Недоцільність включення останнього в предметперекладу аргументується тим, що орієнтована на результат процесу перекладутрадиційна теорія перекладу будувалася як дисципліна нормативна, головною метоюякої було встановлення результату процесу перекладу й вироблення критеріївоцінки його якості.
У той же час«наука, що прагне описати переклад як процес, повинна бути не нормативною,а теоретичною» [63, с.21]. Здається, що настільки різке протиставленнятеоретичного й нормативного підходу навряд чи виправдано. Очевидно, воно якоюсьмірою відбиває властиве деяким напрямкам структурного мовознавства негативневідношення до урахування аксіологічних аспектів мови. Виключення з розглядурезультатів процесу перекладу неправомірно звужує предмет теорії перекладу йнавряд чи сприяє виявленню його сутності. Не слід забувати, що переклад являєсобою цілеспрямовану діяльність, що відповідає певним вимогам і нормам іорієнтовану на досягнення певного результату. Ці норми відбивають цінніснуорієнтацію перекладача, без обліку якої не можна задовільно пояснити логікуперекладацьких рішень.
Тому можна вцілому погодитися з В.Н. Комісаровим, що, відзначаючи відому нечіткість цихнорм, які лежать в основі таких використовуваних у перекладацькій практиціоцінних понять, як «адекватний переклад», «буквальний переклад»і «вільний переклад», у той же час дійде висновку про те, що«суперечливість і недостатня конкретність правил і принципів, які формулюютьсяу деяких роботах по теорії перекладу, не означає принципової помилковостінормативного підходу до перекладацької діяльності» [19, с. 150]. Очевидно,навряд чи можливо побудувати теоретичну модель перекладу, не розташовуючи йогоідеальною схемою з установкою на певні результати. Зараз же відзначимо, щовичерпний, всебічний аналіз перекладу можливий лише на основі обліку як йогопроцесуальної сторони, так і його результатів, або, іншими словами, на основісполучення динамічного й статичного підходів. Звідси виходить, що традиційнийперекладацький аналіз, заснований на зіставленні вихідного й перекладноготекстів, має таке ж право на існування, як і аналіз, що простежує процесперекладу в його динаміці. У той же час зведення завдань теорії перекладу дозіставлення текстів також навряд чи виправдано. Тому навряд чи можна погодитисяз Л.С. Бархударовим, що визначає сутність лінгвістичної теорії перекладу як«порівняльне вивчення семантично тотожних різномовних текстів» [5,с.28]. Зрозуміло, дедуктивний підхід до аналізу перекладу, тобто підхід, приякому приватні положення виводяться із загальних підстав (із загальних суджень,правил, законів), цілком можливий і закономірний, хоча можливість теоретичногоосмислення перекладу шляхом чистої дедукції представляється вкрай сумнівною. Уцитованій вище роботі Л.С. Бархударов, визначаючи переклад як процесперетворення мовного твору на одній мові в мовний твір на іншій мові, дійдевисновку про те, що переклад «має справу не із системами мов, а зконкретними мовними творами, тобто з текстами» [5, c.27].
Із цим положеннямвисловлює свою незгоду В.Н. Комісаров, убачаючи в ньому яку мається на увазі«незалежність» або, у всякому разі, «периферійність»перекладу стосовно мови. В.Н. Комісарів не заперечує того, що перекладач дійсномає справу з мовними творами. «Але якщо мовознавець буде розглядатипереклад лише з позицій перекладача, — пише він, — він ризикує пройти повзістотні риси цього явища, які включають його в предмет мовознавства, завданняякого полягає в тому, щоб у спостережуваних фактах мовлення виявити проявсистеми мови» [19, c.27].
Звідси робитьсявисновок про те, що для лінгвістичного аналізу перекладу тексти й мовний процесє лише вихідним об’єктом дослідження [19, с. 30]. У цитованому вище твердженніпростежується луна тих теоретичних постулатів, які в минулому визначалинапрямок лінгвістичної думки. Згідно із цими постулатами в сосюрівськійдихотомії «langue-parole» лише перший елемент, що володіє рисамисистемної й структурної організації, є об’єктом лінгвістичного аналізу. З тихпір у методологічній орієнтації мовознавства відбулися істотні зміни. Напрямок «відмовного матеріалу до мовної системи» перестало бути єдино можливимнапрямком лінгвістичного дослідження. Більше того, намітилося помітне зрушенняубік вивчення мовлення як такої, що стала предметом дослідження в низцінапрямків сучасного мовознавства. Саме ці напрямки відкрили нові перспективи передтеорією перекладу. Тому Л.С. Бархударов був, на наш погляд, цілком правий,побачивши тісний зв’язок між теорією перекладу й таких лінгвістичних дисципліні течій, що перейшли від вивчення мови як абстрактної системи до вивченняфункціонування мови в мовленні, як психолінгвістика, комунікативний синтаксис,лінгвістика тексту [5, с. 28].
Досліджуючипереклад як особливий вид мовної комунікації, теорія перекладу не обмежуєтьсяаналізом його мовного механізму. Адже переклад — це не тільки взаємодія мов,але й взаємодія культур. У перекладі знаходять своє відображення ситуаціяпородження вихідного тексту й ситуація перекладу. Навряд чи вдасться адекватноописати процес перекладу, не з огляду на те, що він здійснюється не ідеалізованимконструктом, а людиною, ціннісна й психологічна орієнтація якого неминучепозначається на кінцевому результаті. У число компонентів перекладацькоїдіяльності, яка моделюється у теорії перекладу, входять «дотичні»один з одним тексти. Однобічна орієнтація лише на один з компонентів,підпорядкування йому всіх інших зміщає перспективу аналізу й неминуче веде донедооцінки деяких факторів, що впливають на переклад. Так, Г. Тур, справедливокритикуючи деякі традиційні варіанти теорії перекладу за однобічну орієнтаціюна вихідний текст (відповідність цьому тексту розглядається як головна йвизначальна риса процесу перекладу), пропонує в той же час інший підхід,орієнтований на тексти перекладу, на традиції й норми, які лежать в їхнійоснові [80, с.81]. Здається, що цей підхід не менш уразливий, чим підхід,орієнтований на вихідний текст. Теорія перекладу підрозділяється на загальнутеорію, що розглядає загальні закономірності перекладу незалежно від йогожанрової специфіки, умов його здійснення й особливостей, обумовленихспіввідношенням тих або інших конкретних мов, і спеціальні теорії. Останнііснують у трьох вимірах. Насамперед, серед них виділяються дисципліни,орієнтовані на той або інший жанр або тип текстів (художній, науково-технічний,публіцистичний переклад і ін.). Наступну групу становлять дисципліни,орієнтовані на умови й спосіб здійснення перекладу (усний послідовний,синхронний, двосторонній переклад і ін.). Нарешті, ще одним різновидомспеціальних теорій є та, котра обмежена тією або іншою парою мов (переклад зукраїнської на англійську, з німецького на французьку і т.д.). Між загальною йспеціальною теоріями існує тісна взаємодія. Загальна теорія створює понятійнийапарат для опису перекладу, розкриває його загальні закономірності йінваріантні риси, тим самим створюючи концептуальну базу для побудовиспеціальних теорій перекладу. Що стосується останніх, то вони, виявляючиконкретні жанрові, язикові, культурні й психологічні детермінанти процесуперекладу, вносять істотні уточнення в дані загальної теорії й дають їйматеріал для узагальнення. Якими б суперечливими не були вимоги до перекладу,не можна не визнати, що переклад є цілеспрямованою діяльністю, що відповідаєпевним оцінним критеріям. Однією з вимог, здавна висунутих теорією й практикою перекладацькоїдіяльності, є вимога еквівалентності текстів – вихідної й кінцевої.Еквівалентності надавалося вирішальне значення в теоретичному описі перекладу йвиявленні його сутності. Подібно тому як різні визначення перекладу відповідалирізним етапам розвитку науки про переклад, різні розуміння еквівалентностівідображали еволюції поглядів на сутність перекладу.
Так, у теоріїзакономірних відповідностей, заслуга розробок якої належить одному з піонерівлінгвістичного перекладоведення в нашій країні, Я.І. Рецкеру, поняттяеквівалентності поширювалося лише на відносини між мікроодиницями тексту, алене на міжтекстові відносини. При цьому еквівалент розумівся як постійнарівнозначна відповідність, як правило не залежне від контексту [74, с.10–11].
Дуже важливезначення, пов’язане з динамічною еквівалентністю — це комунікативна ситуація.Якщо для Дж. Кетфорда вирішальним (і, мабуть, єдиним) критерієм еквівалентностіє семантичний критерій співвіднесеності із предметною ситуацією, то в Ю. Найдина перший план висувається наявність у процесі перекладу двох комунікативнихситуацій і необхідність погодженості вторинної комунікативної ситуації зпервинною [56,c.79].
Зрозуміло,настанова на одержувача не вичерпує тих прагматичних відносин, якіхарактеризують комунікативну ситуацію. Мабуть, найбільш слабкою ланкою взапропонованій Ю. Найдою дефініції еквівалентності є неясність самого статусуданого поняття. Справді, виникає питання: що ж таке еквівалентність — ідеальнийконструкт або поняття, що відбиває реальну практику перекладу? У визначенніпостулюється не тотожність реакцій, а їхня подоба. У такий спосіб створюєтьсявраження, що мова йде про реальну перекладацьку практику. Але тоді виникаєпитання про те, яка ступінь подоби є необхідною й достатньою для того, щобуважати дані тексти еквівалентними один одному. Комунікативна еквівалентність(іменована також текстовою й перекладацькою еквівалентністю) визначається Г.Йегером як відношення між текстами, що існує в тих випадках, коли обидва текстизбігаються по своїй комунікативній цінності, або, іншими словами, здатнівикликати однаковий комунікативний ефект. Останній розуміється як передачаадресатові певного розумового змісту. Іншими словами, комунікативнаеквівалентність — це відношення між текстом вихідною мовою й текстом мовоюперекладу, що виникає в тих випадках, коли при переході від оригіналу докінцевого тексту зберігається або залишається інваріантною споконвічнакомунікативна цінність тексту [85, с.87].
Визначення Г.Йегера коштовне насамперед тим, що воно повною мірою включає в розгляд такуважливу для перекладу категорію, як текст. Автор визначення правильно звертаєувагу на зв’язок таких понять, як «еквівалент» і”інваріант”. Саме інваріантність певних властивостей оригіналу (уцьому випадку його «комунікативної цінності») забезпечуєеквівалентність кінцевого тексту вихідному. Вище, розглядаючи різне розуміннясутності перекладу, ми дорікали Г. Йегера в максималізмі через те, що вінрозглядав повне збереження комунікативної цінності оригіналу як онтологічнухарактеристику перекладу. Що ж стосується пропонованого їм визначенняеквівалентності, то воно, на наш погляд, може вважатися цілком виправданим зтим, зрозуміло, істотним застереженням, що мова йде не про усередненухарактеристику реальної перекладацької практики, а про її ідеальний еталон[85,c.69]. Якщо в наведених вище визначеннях поняття еквівалентності з’являєтьсяперед нами в недиференційованому вигляді, то в роботах інших авторів основнийнатиск робиться на варіативність цього поняття, на існування різних видів іаспектів еквівалентності.
Так, наприклад,В. Колер уважає, що поняття еквівалентності набуває реального сенсу лише в томувипадку, коли уточнюється вид або тип еквівалентних відносин між текстами. Самепо собі поняття еквівалентності, на його думку, постулює лише наявність якихосьвідносин між вихідним і кінцевим текстами [64,c.167] Недиференційована вимогаеквівалентності, пропонована до перекладу, беззмістовна, оскільки залишаєтьсянеясним, у якому саме відношенні переклад повинен бути еквівалентним оригіналу.
Видеквівалентності уточнюється шляхом вказівки на ті аспекти, у якихзастосовується це нормативне поняття. Іншими словами, мова йде про ті конкретнівластивості оригіналу, які повинні бути збережені в процесі перекладу. В. Колеррозрізняє наступні п’ять видів еквівалентності:
1) денотативну,що передбачає збереження предметного змісту тексту (у перекладацькій літературівоно йменується «змістовною інваріантістю» або «інваріантністю планузмісту»;
2) конотативну,що передбачає передачу конотацій тексту шляхом цілеспрямованого виборусинонімічних мовних засобів (у перекладацькій літературі звичайно ставиться достилістичної еквівалентності);
3)текстуально-нормативну (textnormative Aquivalenz), орієнтовану на жанровіознаки тексту, на мовні і язикові норми (у перекладацькій літературі такожчасто фігурує під рубрикою «стилістичної еквівалентності»);
4) прагматичну,що передбачає певну установку на одержувача (у перекладовідній літературі такожіменується «комунікативною еквівалентністю»);
5) формальну,орієнтовану на передачу художньо-естетичних, каламбурних, що індивідуалізують іінших формальних ознак оригіналу [64,c.186-191].
Достоїнствомрелятивістського підходу до еквівалентності є, на наш погляд, те, що вінураховує багатомірність і багатогранність процесу перекладу. В. Колер правий,відзначаючи, що еквівалентність є нормативним, а не дескриптивним поняттям. Упереліку видів еквівалентності, що він наводить, знаходять своє відображеннянормативні вимоги, пропоновані до перекладу. Деякі із цих вимог частковосуперечать один одному. У них проявляються «парадокси перекладу». В.Колер виходить із припущення, що в шкалі цінностей, якими оперує перекладач,існують лише змінні величини. Щоразу, перекладаючи текст повністю або який-небудьіз його сегментів, перекладач знаходиться перед завданням установити ієрархіюцінностей, що підлягають збереженню в перекладі, і на її основі — ієрархіювимог еквівалентності відносно даного тексту. Таким чином, ієрархія цих вимогваріюється від тексту до тексту, що не дає можливості сформулювати ту головнувимогу, що лежить в основі будь-якої еквівалентності [64, с. 91].
Дійсно,співвідношення між різними вимогами, пропонованими до перекладу, є змінноювеличиною. Однак здається, що вимога комунікативно-прагматичної еквівалентностіпри всіх умовах залишається найголовнішою, тому що саме цю вимогу, щопередбачає передачу комунікативного ефекту вихідного тексту, має на увазівизначення того його аспекту або компонента, що є ведучим в умовах даногокомунікативного акту. Іншими словами, саме ця еквівалентність задаєспіввідношення між іншими видами еквівалентності — денотативної, конотативної,текстуально-нормативної й формальної. Це положення цілком узгодиться звисунутим нами раніше положенням про функціональний інваріант перекладу,обумовленому функціональними домінантами тексту і їхньою конфігурацією, і щоохоплює як ті випадки, коли першорядне значення набуває вимога денотативноїеквівалентності, так і ті, коли комунікативна настанова мовного акту висуває наперше місце інші функціональні характеристики перекладного тексту [73,с.68–70].
На відміну відВ. Колера В.Н. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, щорозуміє як різні ступені значеннєвої спільності між перекладом і оригіналом:
1) цілікомунікації,
2) ідентифікаціїситуації,
3) «способуопису ситуацій»,
4) значеннясинтаксичних структур
5) словеснихзнаків [19, с.59-100].
Якщо у В. Колеравсі види еквівалентності вибудовуються в одній площині, то у В.Н. Комісаровавони утворять ієрархічну структуру, хоча характер ієрархії не цілком ясний. Надумку автора, запропонована їм раніше ієрархічна модель еквівалентності буласпрощеною. «Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії,компоненти якої не організуються в багатоярусну систему, де одиниці кожногорівня містять у собі одиниці рівня нижченаведеного» [19, с.100]. Найменшимступенем значеннєвої спільності характеризуються відносини між оригіналом іперекладом на рівні мети комунікації. Другий тип еквівалентності (на рівніідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігаєтьсядодаткова частина змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється увихідному висловленні. Іншими словами, у тексті відбивається та ж предметнаситуація, хоча й змінюється спосіб її опису.
Третій типеквівалентності (рівень «способу опису ситуації») характеризуєтьсязбереженням у перекладі загальних понять, за допомогою яких описується ситуація(«способу опису ситуації»).
У четвертомутипі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до зазначених вище рисспільності додається ще одна — інваріантність синтаксичних структур оригіналу йперекладу.
Здається, що цейтип охарактеризований не цілком точно: мовлення тут може йти не проінваріантності, а лише про подібність синтаксичних структур (порівн. структурускладного речення в оригіналі й простого — у перекладі).
Нарешті, доп’ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться тівипадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу.
Перевагоюконцепції В.Н. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією В. Колера єте, що тут у поняття еквівалентності вкладається досить певний зміст.
Як обов’язковаумова еквівалентності постулюється «збереження домінантної функціївисловлення» [19, с.71], що цілком відповідає висунутому нами положенню профункціональний інваріант перекладу, що опирається на функціональні домінантитексту. В.Н. Комісарів, безумовно, прав, відзначаючи провідну роль метикомунікації у встановленні еквівалентних відносин між оригіналом і перекладом.
Оскільки цількомунікації відноситься до категорії прагматичних факторів, це рівноцінновизнанню чільного положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог доперекладу. Єдине розходження між цим положенням і тим, що було нами викладеновище, зводиться до того, що в нас мова йде про «комунікативнийефект», а у В.Н. Комісарова — про цілі комунікації.
Однак зазначенерозходження несуттєве, тому що це — співвідносні поняття (для того, щобвідбулася комунікація, ефект повинен відповідати цілі)[37,c.88]. Меншобґрунтованим представляється твердження про те, що розходження між типамиеквівалентності зводиться до ступеня спільності змісту оригіналу й перекладу.Наприклад, розходження між третім і четвертим типами еквівалентності аж ніяк незачіпає їхнього змісту, а стосується лише їхньої синтаксичної форми. Четвертийтип характеризується більшим ступенем синтаксичної (але не семантичного)подібності, ніж третій. Те ж саме відноситься й до розходження між п’ятим типомі, скажемо, четвертим і третім. Розходження тут також характеризується ступенемформальної (але не значеннєвої) подібності. Тому немає досить переконливихпідстав стверджувати, що лише п’ятий тип еквівалентності забезпечує«найбільший ступінь значеннєвої спільності, що тільки може існувати міжтекстами на різних мовах» [64, с.95].
Здається, щотипологія перекладацької еквівалентності може бути представлена як у виглядіієрархічної, так і у вигляді одномірної структури.
До пропонованоїнами ієрархічної моделі еквівалентності ближче примикає схема В.Г. Гака і Ю.И.Львін, у якій розрізняються три види еквівалентності: формальна, значеннєва йситуаційна. При формальній еквівалентності загальні значення у двох мовах виражаютьсяаналогічними язиковими формами, значеннєва еквівалентність припускає вираженнятих самих значень різними способами, і нарешті, особливістю ситуаційноїеквівалентності є те, що та сама ситуація описується не тільки за допомогоюрізних форм (як і при значеннєвій еквівалентності), але й за допомогою різнихелементарних значень (сем), які виражаються цими формами [39,c.100]. Приформальній еквівалентності спостерігається подоба слів і форм при подобізначень. Розходження засобів вираження проявляються лише в загальнихструктурних розходженнях двох мов. «Значеннєва» еквівалентність такожне є чисто значеннєвою, — оскільки вона одночасно встановлюється й на рівніпредметної ситуації. По суті справи, всі три категорії еквівалентності являютьсобою результат різних перекладацьких операцій: у першому випадку мова йде пронайпростішу із цих операцій — субституції, тобто про підстановку знаків мовиперекладу замість знаків вихідної мови, а в другому й у третьому -і прооперації більш складного типу -і так званих перекладацьких трансформаціях[12,c.37].
Модель рівнівеквівалентності будується на урахуванні двох взаємозалежних ознак:
1) характерутрансформації, який піддається вихідне висловлення при перекладі,
2) характеруінваріанта, що зберігає.
При побудовіцієї моделі за основу були прийняті три виміри семіозиса (знакового процесу),що розрізняють у семіотиці, -і синтактика (відношення «знак: знак»),семантика (відношення «знак: референт») і прагматика (відношення«знак: людина»).
На синтаксичномурівні мають місце субституції типу: The sun disappeared behind a cloud -і Сонцезникло за хмарою; Результати були катастрофічними -і The results weredisastrous.
B цьому випадкуперекладацька операція може бути описана як заміна одних знаків (одиниць)іншими зі збереженням синтаксичного інваріанта.
До семантичногорівня відносяться ті види еквівалентності, які у викладеній вище схемі В.Г.Гака і Ю.І. Львін називаються «значеннєвим» і «ситуаційним»[37,c.89].
Тут фраза мовоюперекладу є трансформом вихідної фрази. Сюди входить широкий спектртрансформацій (пасивізація, номіналізація, заміна слова словосполученням іін.):
Послали заелектриком — An electrician has been sent for;
Ваша дружинапрекрасно готує -і Your wife is a superb cook;
They arequeueing for tickets -і Вони стоять у черзі за квитком.
Всі ці випадкисемантичної еквівалентності поєднує наявність тих самих сем (семантичнихкомпонентів) при розбіжностях в інвентарі формально-структурних засобів,використовуваних для їхнього вираження. Тому даний підрівень семантичноїеквівалентності можна назвати компонентним [29,c.20].
Якщо накомпонентному підрівні в процесі перекладу зберігається компонентна (семна)структура висловлення, то на «ситуативному» відбуваються відомізрушення в цій структурі. Фактично термін «ситуативна еквівалентність»досить умовна. Може скластися враження, що в цьому випадку оригінал і перекладпоєднує лише те, що вони співвіднесені з однією й тією же предметною ситуацією[21,c.48].
Але якщо цьогобуло б досить, то довелося б визнати «ситуативно-еквівалентними» такіфрази, як, скажемо: Красунею її не назвеш -і Sie ist hasslich wie die Nacht,оскільки вони можуть бути віднесені до того самого референта.
Але ці фразиявно мають різний сенс. Очевидно, кореференція (віднесеність елементів текстудо того самого сегмента дійсності) сама по собі ще не створює семантичноїеквівалентності.
Тут, очевидно, унаявності та ж закономірність, що й у внутрішньомовних відносинах: відносиниеквівалентності змістів виникають не тільки при тотожності утворюючих змісткомпонентів (Літак сів -і Літак зробив посадку), але й у тих випадках, колисполучення різних семантичних компонентів прирівнюються один до одного (Ви внас рідкий гість — Ви нас не часто відвідуєте) [39,c.106].
У трохиспрощеному виді компонентну еквівалентність можна зобразити у вигляді наступноїформули: a + b + c…+ z = а + b + с… + z, де a, b, с и т.д. — тотожнісемантичні компоненти (семи). Що ж стосується «ситуативної»еквівалентності, то її можна звести до формули: а + b = с + d, де а, Ь, с и d — різні семантичні компоненти (семи). Цей підрівень семантичної еквівалентностіми назвемо референціальним, маючи на увазі інваріантність референціальногозмісту прирівнюваних один до одного різномовних висловлень.
Приклади: У менестоїть годинник -і Му watch has stopped;
The air crash inIllinois killed 84 passengers — Beim Flugzeugabsturz im Illinois sind 84Fluggaste ums Leben kommen — У результаті авіакатастрофи в Іллінойсі загинули84 пасажира;
Das ist nur einKatzensprung — This is just a stone’s throw — Це звідси рукою подати.
Цей типеквівалентності заснований на відомій властивості мов, пов’язаної звикористанням різних, хоча й співвіднесених один з одним, семантичних ознак дляпородження семантично еквівалентних висловлень [17,c.80].
Якщо на підрівнікомпонентної еквівалентності переклад здійснюється в основному шляхомграматичних трансформацій, то на підрівні референціальної еквівалентності мовайде про більш складні лексико-граматичні перетворення, що зачіпають не тількисинтаксичну матрицю висловлення, але і її лексико-семантичне наповнення.
Зокрема, середцих трансформацій виділяються:
а)трансформації, засновані на метонімічних зрушеннях,
б)трансформації, засновані на метафоричних зрушеннях.
У першомувипадку значеннєві елементи оригіналу й перекладу виявляють відносини,засновані на суміжності понять, що виражаються ними, а в другому — вонивиявляють відносини, засновані на подібності [31,c.204].
Наприклад:метонімічне зрушення «стан -і дія» у першому прикладі (У мене стоїтьгодинник -і Му watch has stopped) і метафоричне зрушення в останньому (Das istnur ein Katzensprung -і Це звідси рукою подати).
У схемі В.Г.Гака і Ю.И. Львін відсутній рівень, що відповідає третьому семіотичномувимірові -і прагматиці.
Разом з тим, яквідзначалося вище, прагматичний рівень займає вище місце в ієрархії рівнівеквівалентності. У цій ієрархії існує наступна закономірність: кожний рівеньеквівалентності припускає наявність еквівалентності на всіх більш високихрівнях.
Так,еквівалентність на синтаксичному рівні припускає еквівалентність насемантичному (компонентному й референциальному) і прагматичних рівнях.Компонентна еквівалентність припускає також еквівалентність референциальну йпрагматичну.
Нарешті,референциальна еквівалентність має на увазі й еквівалентність на прагматичномурівні. Зворотної залежності тут не існує. Компонентна еквівалентність можеіснувати без синтаксичної, референциальна -і без компонентної. Нарешті,прагматична еквівалентність може існувати без семантичної й, зрозуміло, безсинтаксичної. Таким чином, прагматичний рівень, що охоплює такі життєво важливідля комунікації фактори, як комунікативна інтенція, комунікативний ефект,установка на адресата, управляє іншими рівнями. Прагматична еквівалентність єневід’ємною частиною еквівалентності взагалі й нашаровується на всі інші рівній види еквівалентності [27,c.99].
Ми розділяємодумку про примата вищих рівнів еквівалентностей, сформульовану И. Лівим в іншихтермінах і на основі іншого понятійного апарата, але в цілому досить точно:«У слів, що несуть кілька семантичних функцій, найбільш важливі функції всемантичному комплексі вищого порядку, будь те контекст (фрази, абзаци йт.ін.), характер персонажу, філософський задум твору» [74, c.146].
Вибір рівня, наякому встановлюється еквівалентність, визначається специфічною для даноїситуації конфігурацією мовних і немовних факторів, від яких залежить процес Уцілому можна погодитися з Л.С. Бархударовим, який думає, що буквальнимперекладом варто вважати переклад, здійснюваний на рівні більше низькому, ніжтой, який необхідний у цьому випадку [5, c.186]. Буквальний переклад завжди є,так сказати, перекладом «недотрансформованим». При цьому він виникаєз недооцінки тих або інших детермінантів перекладу. Часто недооцінюєтьсяідіоматичність мови, забувається, що механічне відтворення тієї ж сукупностісемантичних компонентів дає в підсумку інший зміст. Вільний переклад поєднує зперекладом буквальним те, що обидва вони спотворюють комунікативний ефекторигіналу й тим самим ведуть до порушення еквівалентності. У той же час вони єантиподами: якщо буквальний переклад «недотрансформований», товільний переклад «перетрансформований». Справа в тому, щоеквівалентність забезпечується шляхом трансформацій при тій умові, що останнісемантично або прагматично мотивовані. Відомий німецький афоризм «so treuwie moglich so frei wie notig» («по можливості вірний, понеобхідності вільний») добре відбиває логіку перекладацького рішення: поможливості прагнучи до точності, переклад допускає вільність лише в мірунеобхідності. Невиправдана вільність становить сутність вільного перекладу.
Власний досвідавтора й аналіз робіт інших перекладачів дозволяють висунути гіпотезу,відповідно до якої процес відбору варіанта є поступовим сходженням від нижчихрівнів еквівалентності до вищого. Інакше кажучи, цей процес являє собою серіютрансформацій, у ході яких перекладач може відмовитися від еквівалентності набільш низькому рівні в ім’я еквівалентності на більш високому. Повчальним щодоцього може виявитися аналіз перекладацьких чернеток. На жаль, ці матеріалирідко попадають у поле зору дослідників. У цьому зв’язку значний інтереспредставляють опубліковані Р. Хартманом чорнові варіанти перекладу роману Е.М.Ремарка «Час жити й час умирати» на англійську мову [81, с. 206]. Ціматеріали дають можливість простежити генезис перекладу на його основнихетапах. Розглянемо шлях перекладача роману А. Веслі Уіна до оптимальноговаріанта на матеріалі вставного абзацу:
Wirhegen neun Kilometer hinter der Front. Gestern wurden wir abgelost; jetzt habenwir den Magen voll weisser Bohnen und Rundfleisch und sind satt und zufrieden.Sogar fur abends hat jeder noch ein Kochgeschirr voll fassen konnen; dazu gibtes ausserdem doppelte Wurst und Brotportionen — das schafft. So ein Fall istschon lange nicht mehr dagewesen… [81,c.277]
Weare lying six miles behind the front. Yesterday we were relieved; now withstomachs full of bully-beaf and beans we are replete and at peace. Tonightevery man is to have another dixie full for the evening; there is besides adouble ration of sausage and bread. It’s such things that make a man, but suchthings do not happen every day (чернетка)[83,c.121]
Weare at rest five miles behind the front; now our bellies are full of bully beafand haricot hash and we are satisfied and at peace. Each man has anothermess-tin full for the evening: and what is more, there is a double ration ofsausage and bread. It’s such things that put a man in fine trim. Such a thinghas not happened for a long time(машинописний текст) [84,c.267].
Weare at rest five miles behind the front. Yesterday we were relieved; and nowour bellies are full of beaf and haricot beans. We are satisfied and at peace.Each man has another mess-tin full for the evening and, what’s more, a doubleration of sausage and bread. That’s the stuff to put us in fine trim. Wehaven’t had such luck for a long time (сигнальний екземпляр)[85,c.209].
Виправлення,яким перекладач піддавав текст, відповідають загальній стратегії поступовогоподолання буквалізмів і знаходження оптимального варіанта, що відповідає даннійкомунікативній ситуації.
Яскравіше всьогоце простежується в перекладі назви роману. Перший варіант (A time to Liveand A time to Die) – буквальний переклад. Облік прагматичних факторів, ізокрема настанови на англійського адресата, зажадав відмови від буквальногоперекладу. Адже для читача-німця ” Zeit zu leben und Zeit zu sterben” — звична фраза [87,c.235].
Тому перекладачобирає трансформований варіант: “A time to Love and A time to Die”.Однак, прочитавши цей варіант заново очами англійського читача, перекладачдійде висновку про те, що to Love не викликає в нього чітких асоціацій зпоставленим контрастом назви, контрастом у душі головного героя. Такнароджується остаточний варіант: «A time to Live and a time to Die”.
И в 1958 роцізнімається однойменний фільм Дугласом Силком, що бере відразу кілька Оскарів,сам автор з’являється в цьому фільмі в ролі Професора.
Буквалізмом є йперший варіант перекладу фрази:
 
Wirliegen neun Kilometer hinter der Front — We are lying six miles behind thefront.
Описувана втексті предметна ситуація вимагає конкретизації:
 
Weare lying… — We are at rest… (мова йде провійськову частину, відведеної в тил для відпочинку).
Частковобуквалістською варто вважати першу спробу перекладу вираження Das schafft:it’s such things that make a man.
Подальші пошукибільш точної семантико-стилістичної відповідності приводять до ще більшскладної лексико-синтаксичної трансформації: That’s the stuff to put us infine trim [56,c.89].
В останньомуваріанті чітко простежується розмовна інтонація (оповідання ведеться від іменісолдата). Більше того, перекладач перерозподіляє семантичні компоненти вихідноїфрази між двома сусідніми реченнями: останнє речення піддається трансформації: Sucha thing has not happened for a long time — We haven’t had such luck for a longtime.
Прагматичнийфактор відіграє вирішальну роль у пошуках відповідності йому. Kochgeschirr»казанок’. Перший варіант — dixie — точно відповідає оригіналу насемантичному рівні. Але dixie — це військовий жаргонізм, що асоціюєтьсяв англійського читача із британською армією. Він привносить небажаний локальнийколорит (адже оповідач — німецький солдат).
Тому востанньому варіанті перевага віддається більше нейтральному mess-tin.
У цілому роботаперекладача над текстом характеризується поступовим подоланням буквалізмів узв’язку з більше глибоким проникненням у семантику й прагматику тексту. Тутзнаходить свій прояв характерний для перекладу метод «проб і помилок»[36,c.66].
Можливістьзастосування цього методу значною мірою залежить від фактора часу. Саме томувін знаходить найбільш розгорнуте застосування в письмовому перекладі, необмеженому твердими тимчасовими рамками, і є присутнім лише в скороченомувигляді в синхронному перекладі, що вимагає миттєвих рішень.
Основнастратегія, що лежить в основі пошуку оптимального варіанта, полягає ворієнтації на багатомірність процесу перекладу, у поступовому включенні врозгляд всіх основних вимірів цього процесу — міжмовного (міжтекстового),міжкультурного й міжситуаційного [59,c.106].
Вищевідзначалося, що у встановленні еквівалентних відносин між текстами важлива рольналежить функціональним домінантам вихідного тексту. Тому семіотичну типологіюрівнів еквівалентності доцільно доповнити функціональною типологією.
Для аналізуеквівалентних відносин при перекладі більше підходить типологічна схема Р.Якобсона [66,c.189], що виділяє наступні функції, які відрізняються один відодного настановою на той або інший компонент мовного акту: референтна абоденотативна (настанова на референта або «контекст»), експресивна -іемотивна (установка на відправника), конативна — волевиявлена (установка наодержувача), фатична — контактоустанавлююча (установка на контакт міжкомунікантами), металінгвістична (установка на код), поетична (установка наповідомлення, на вибір його форми) [67,c.90].
Відповідно доцих функцій можна говорити про еквівалентності референтну, експресивну,конативну, фатичну, металінгвістичну і поетичну. По суті, установленнядомінантних функцій оригіналу (референтної, експресивної, конативної,фатическої, металингвистической або поетичної) визначається прагматикою тексту- комунікативною інтенцією відправника й комунікативним ефектом тексту йприпускає наявність прагматичної еквівалентності між оригіналом і перекладом.
Іншими словами,прагматичні фактори відіграють домінуючу роль як в ієрархічній моделі рівнівеквівалентності, так і в одномірній функціональній типології еквівалентності[19,c.59].
Ключовимелементом цієї основної категорії є збереження в процесі двомовної комунікаціїкомунікативного ефекту оригіналу. Між комунікативною еквівалентністю, щоспирається на інваріантний комунікативний ефект, і функціональноюеквівалентністю, що припускає інваріантність функціональних домінант тексту,існує тісний взаємозв’язок.
Здається, що,попередньо уточнивши різні види функціональної еквівалентності, ми можемопереглянути категорію комунікативної еквівалентності, конкретизувавши тойзміст, що вкладається в поняття комунікативного ефекту.
Це поняття єодним з елементів наступної тріади:
1) комунікативнаінтенція (ціль комунікації),
2) функціональніпараметри тексту
3)комунікативний ефект.
Ці три категоріїспіввідносяться із трьома компонентами комунікативного акту:
1) відправником,
2) текстом
3) одержувачем.
Виходячи з метикомунікації, відправник створює текст, що відповідає певним функціональнимпараметрам (референтному, експресивному й ін.) і викликаючий в одержувачапевний комунікативний ефект, що відповідає даній комунікативній цілі [10,c.59].
Іншими словами,комунікативний ефект — це результат комунікативного акту, що відповідає йогоцілі. Цим результатом може бути розуміння змістовної інформації, сприйняттяемотивних, експресивних, волевиявлених і інших аспектів текстів. Безвідповідності між комунікативною інтенцією й комунікативним ефектом не можебути спілкування. Сказане повною мірою відноситься до перекладу.
5. ФРАЗЕОЛОГІЧНІТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ
Одиницілексичної системи можуть бути представлені не тільки словами, але й особливоготипу сталими словосполученнями.
Всімвідомо, що промова на будь-якій мові складається з висловлень або фраз — мінімальних відрізків, що володіють відносною самостійністю й характеризуютьсяєдністю гармонійної структури (вони мають форму речення), лексичного наповненняй певної інтонації [67,c.88].
І в українській, і внімецькій мовах є багато коротких, влучних, дотепних і образних висловів.
Такі вираженняназиваються фразеологізмами, а розділ мовознавства, що вивчає їх, — фразеологія.
Фразеологізм- це відтворена мовна одиниця, що складається із двох або декількох знаменнихслів, цілісна за своїм значенням і стійка у своїй структурі.
Фразеологія*- (від греч. Phrasis — вираження й… логія).
1) розділ мовознавства, що вивчаєфразеологічний склад мови;
2) сукупність фразеологізмів даної мови.
Фразеологізми- це відображення народної мудрості, багато які з них існують у мові десятки йсотні років, тому що народ полюбляє влучні образні вислови, за допомогою якихможна передати й веселу музику, і зле глузування [45,c.60].
Фразеологічнізвороти різні за своїм походженням. Зокрема, багато з них перейшло в літературнумову з мови представників різних професій.
Воснові деяких фразеологічних зворотів лежать факти минулої української історії,а також легенди й факти античної історії.
Частинафразеологізмів перейшла до нас із релігійних книг.
Дофразеології відносяться й народні прислів’я, приказки, яскраві й влучні“крилаті” — вирази письменників, учених, суспільних діячів.
Фразеологізмироблять наше мовлення більш ярким й виразним й тому широко використовуються влітературній мові [14,c.56].
Намій погляд, при вивченні мови надзвичайно важливе значення фразеології, тому щовона надає мові барвистість і виразність, робить думку автора більшедохідливою, переконливою [21,c.69].
Однак,для тих хто вивчає іноземну мову фразеологізми становлять особливі труднощі.Імовірність утворити стійку фразу шляхом вільного добору слів і з’єднання їх застандартними правилами граматики надзвичайно низька.
Томудля правильного використання кожного фразеологізму в мовленні необхідно знатинаступне:
1. форму, у якій він уживається, а такожйого лексичні, структурні й інші варіанти;
2. його основний зміст і різні додатковізначення, у тому числі стилістичне забарвлення;
3. можливість його зміни, тобто міру йогоформальної й значеннєвої стабільності;
4. ситуацію або контекст, у яких доречнезастосування даного фразеологізму.
Знайомствоз деякими загальними рисами, властивим всім стійким фразам або окремим їхнімрозрядам, полегшить розуміння німецького мовлення.
Кожнакультура має свою язикову систему. У різних наукових напрямках зустрічаєтьсябезліч визначень мови, але всі вони сходяться в головному: мова не існує позакультурою, це один з найважливіших її компонентів, форма проявукультурно-специфічної людської діяльності [78,c.90-100].
Ізвсіх рівнів мовної структури найбільш тісний і яскравий зв’язок мови й культурипроявляється на рівні фразеології. Саме у фразеологізмах найбільше частовідображається бачення світу, національна культура, звичаї й вірування,фантазія й історія народу.
Увербальній комунікації фразеологізмам належить особлива роль. Вони не простопередають звичайну інформацію, але й впливають на почуття й уяву реципієнта.Багато письменників і оратори спеціально насичують свої тексти такими засобами,щоб створити бажаний ефект, і належне відтворення фразеологізмів становить однуз найважливіших задач перекладача [52,c.59].
Складністьтакого завдання полягає в тому, що фразеологічні одиниці самі по собі важкопіддаються перекладу.
Цепов’язане із проблемою сприйняття, розуміння розпізнаної одиниці, передачі їїекспресивно-стилістичної функції. Однак, набагато складніший переклад у тих випадках,коли фразеологізм відрізняється національно-культурною своєрідністю, маєкультурний компонент.
Уцьому випадку стає очевидним те, що абсолютно точний переклад тут буденеможливий через різні картини світу, що існують у мовах.
Перекладтаких сталих словосполучень вимагає особливого підходу.
Убагатьох теоретичних роботах по перекладу розглядаються питання передачіфразеологізмів (А.В. Кунін, А.В. Федоров, Я.И. Рецкер, А.Д. Швейцер, В.Н.Комісаров) [16,c.89].
Пов’язанііз цим проблеми розглядаються по-різному, рекомендуються різні методиперекладу, зустрічаються думки, які не співпадають.
Перекладацькастратегія обирається залежно від властивостей фразеологічної одиниці (ступенязначеннєвої злитості, наявності або втрати внутрішньої форми, образності).
Докладнорозглядаються питання перекладу фразеологічних одиниць у книзі С. Влахова й С.Флорина «Неперекладне в перекладі» [34,c.67].
Авторирозрізняють фразеологічний (використання еквівалента й аналога) інефразеологічний (калькування, лексичний, описовий) переклади.
Вонине виділяють окремо переклад ФО з культурною семантикою, але переклад подібнихфразеологічних одиниць переклад реалій має деякі загальні критерії, тому щонаціонально-культурна специфіка фразеологізмів часто визначається наявністюсаме цього компонента.
Приперекладі реалій автори відзначають двоє основних труднощів:
1)відсутність відповідності в П.Я.
2)необхідність передачі не тільки семантики реалії, але і її конотації.
Середрізних засобів вони рекомендують застосовувати описовий переклад, переклад задопомогою аналогів, калькування й контекстуальний
переклад.
Питанняпро передачу фразеологічних одиниць культурно значимим компонентом розробленийу цей час недостатно повно. Однак останнім часом цьому питанню приділяється всебільша увага.
ЩеЄ.А. Найда справедливо відзначав, що культурні розходження можуть створюватинабагато більші труднощі при перекладі, ніж різниця в мовних структурах[69,c.190].
Питанняперекладу фразеологізмів з національно культурною семантикою на матеріалінімецької мови розглядалися Д.Г. Мальцевою. Автор на конкретних прикладах іззалученням великої кількості матеріалу показує важливість знання фактів історіїй культури країни досліджуваної мови, знайомства з національними традиціями[50,c.100].
Цечасто слугує критерієм точності або неточності при передачі фразеологічниходиниць із національно культурним компонентом.
Усвоїй роботі вона робить висновок, що більшість фразеологічних одиниць ізнаціонально-культурною семантикою передається на українську мовунефразеологічним шляхом за допомогою калькування й описового перекладу:
 
«Sieglaubt den Hasen schon in der Pfanne» – вонаповірила в це, уже на сковорідці;
«SchenkenSie mir reinen Wein» – скажіть мені щируправду, не приховуйте від мене нічого.
Питанняпро переклад німецьких фразеологізмів з національно-культурним компонентомрозглядає у своїй книзі «Допомога з перекладу з німецької мови» З.Е. Роганової[49,c.309].
Наїї думку, національний колорит фразеологічних зворотів може бути обумовлений:
1)специфічним фарбуванням окремого компонента (реалія, ім’я власне);
2)характеристика самої одиниці, пов’язаної тим або іншим шляхом з національнимиособливостями відповідного народу.
Реалія(і власне ім’я), як уважає вона, втрачає тим більшу частину свого значення, чимтісніше зв’язок між компонентами, тобто чим вище ступінь злитості всьогосполучення.
Однак,втрачаючи пізніше повністю семантику, реалії зберігають майже завжди якщо невесь колорит, те якийсь відблиск його. І звідси — основні труднощі перекладутаких одиниць: їх не можна передавати еквівалентами, тому що еквівалентністьприпускає ідентичність всіх показників, у тому числі й національномузабарвленні, а це практично неможливо. Автор дійде висновку, що німецькийколорит не можна підмінювати українським: краще взагалі відмовитися відпередачі національного обличчя оригіналу, тому що це може зіпсувати весьпереклад.
Так,фразеологізм із національно-культурним компонентом «Eulen nach Athen tragen»варто перекладати не семантичним еквівалентом «їхати в Тулу зі своїмсамоваром», а калькою «везти сов в Афіни» [54,c.60].
Фразеологічний зворот, за нашими спостереженнями, також єневід’ємним атрибутом створення художніх текстів романів Е.М. Ремарка. Різні прийомиперетворень фразеологічних зворотів сприяють більш тісному злиттю звороту знавколишніми словами, наприклад:
 
«Warumsollte nicht auch mal drinstehen: Kommandant eines Konzentrationslagers, tiefesGemüt, zarte Seele…»
«Er hält sich gewiß dafur», sagte Kern.
«Sicher! Je primitiver ein Mensch ist, für um sobesser hält er sich, das sehen Sie ja an den Anzeigen hier. Dasgibt» – Marill grinste – «die Stoßkraft! Die blindeUberzeugung! Zweifel und Toleranz sind die Eigenschaften des Kulturmenschen. Darangeht er immer aufs neue zugrunde. Die alte Sisyphusarbeit. Eines der tiefstenGleichnisse der Menschheit» [96,c.79].
— А чому б не надрукувати таке оголошення: «Комендантконцентраційного табору, глибоко щиросердечна натура, із чутливим серцем…»?
— Він напевно вважає себе таким, — помітив Керн.
— Безумовно вважає! Чим примітивніше людина, тимбільше високої вона про себе думки. Саме про це й свідчать всі ці красномовніоголошення. Вони породжені…
— Маріл посміхнувся,- якоюсь внутрішньою, я сказав би,неприборканою силою сліпої переконаності! А сумніви й терпимість властивітільки справді культурній людині. Через вас він і гине щораз. Віковічна сизифовапраця. Одне із самих складних рівнянь людського буття [89,c.90].
— Чому б не написати так: комендант концентраційноготабору з ніжним серцем і глибокою душею…
— Він напевно вважає себе таким, — сказав Керн.
— Звичайно. Чим примитивніша людина, тим більше вонасобою задоволена. Подивіться на речення. — Маріл посміхнувся. — Яка пробивнасила! Яка впевненість! Сумнів і терпимість — це риси інтелігентних людей. Томувони й продовжують гинути. Сизифова праця… Одне з найглибших висловів людства [98,c.95].
 
Зіштовхуючисьіз проблемою трансформації фразеологізмів, перекладач повинен володіти нетільки знанням обох мов, але й уміти аналізувати семантичні, стилістичні йкультурно-історичні аспекти вихідного тексту й зіставляти їх з можливостямимови, що перекладає, і культури.
Обидва варіанти досить яскраво представляють семантикуоригіналу. Однак за ступенем присутності модального відтінку й експресивноїобразності виграє переклад И. Шрайбера, у якого відзначається більше ретельнеоформлення фразеологізму «віковічна сизифова праця», що надає йому додатковуекспресію й максимально наближає до оригіналу [98,c.107].
Художній текст майже завжди націлений на певного читача,відповідно до якого й відбувається відбір язикових засобів.
Аналіз прагматичного вибору лексики, синтаксичнихконструкцій, стилістичних прийомів саме й визначає авторську модальну оцінкузображуваного.
Взаємозв’язок язикової матерії художнього тексту йсуб’єктивної авторської оцінки підтверджує той факт, що модальністьпроявляється в художньому тексті практично у всіх формах з використанням самихрізних засобів втілення художнього задуму, яскравим прикладом сказаного є романЕ.М. Ремарка «Час жити й час умирати» [92,c.78].
Виниклий у неясній і тривожній політичній обстановці початкуXX-го століття, цей роман ніс у собі духовні хвороби свого часу, свідчив пронезліченних жертв мілітаризму, що заплатили життями й своїми стражданнями зажадібність імущих класів і урядів.
Художник, що оповідає про війну, не може, звичайно ж,зберігати нейтралітет, така, можна сказати, специфіка цього жанру й, звичайнож, сам роман «Час жити й час умирати» не представляє щодо цього виключення.
Сповідальний тон роману Е.М. Ремарка — домінуюча особливістьйого стилю, що впливає на читача з перших же рядків і граючу вирішальну роль увстановленні тісного контакту між ним і самим художником.
Що ж стосується обвинувачення, від якого також нібитовідрікається автор, то чи багато можна назвати творів не тільки німецької, алей всієї світової літератури першої половини XX століття, які виступали б зтакою же жагучою обвинувальною промовою перед судом історії, як саме цей роман?
Усе лише в тому, що відкриту форму це мовлення здобуває лишев декількох невеликих публіцистичних відступах, де вустами свого героя авторзасуджує війну.
В основному ж вона імплікована в підтексті всих епізодівроману, описаних із мнимою неупередженістю людини, що як би веде щоденник, нерозраховуючи на те, що його записи попадуться кому-небудь на очі:
 
«Einsmöchte ich aber doch noch wissen», sagt Albert, «ob es Krieg gegeben hätte,wenn der Kaiser nein gesagt hätte.»
«Das glaube ich sicher», werfe ich ein, – «er soll jasowieso erst gar nicht gewollt haben.»
«Na, wenn er allein nicht, dann vielleicht doch, wennso zwanzig, dreißig Leute in der Welt nein gesagt hatten.»
«Das wohl«, gebe ich zu, «aber die haben ja geradegewollt.»
«Es ist komisch, wenn man sich das überlegt», fährtKropp fort, «wir sind doch hier, um unser Vaterland zu verteidigen. Aber dieFranzosen sind doch auch da, um ihr Vaterland zu verteidigen. Wer hat nunrecht?»[96,c.190].
– Але що я все-таки хотів би довідатися, – говоритьАльберт, – так це от що: почалася б війна або не почалася, якби кайзер сказав«ні»?
– Я впевнений, що війни не було б, – вставляю я, –адже він, говорять, спочатку зовсім не хотів її.
– Ну нехай не він один, нехай двадцять – тридцятьчоловік в усьому світі сказали б «ні», – може бути, тоді її все-таки не було б?
– Мабуть що так, – погоджуюся я, – але вони-те самебажали, щоб вона була.
– Дивно все-таки, як подумаєш, – продовжує Кроп, –адже навіщо ми тут? Щоб захищати свою батьківщину. Але французи теж перебуваютьтут для того, щоб захищати свою батьківщину. Так хто ж правий?[92,c.239].
У даному контексті пряме мовлення дозволяє сполучати якособисте авторське відношення до певної проблеми, так і відношення його героїв.Вустами Гребера Е.М. Ремарк зачіпає одне із самих пекучих питань: який часнастав: час жити або час умирати, і дає ясну відповідь: час умирати.
І підтвердженням тому кінець роману.
В українському варіанті перекладу Ю. Афонькіну вдалося здивною точністю створити адекватне модальне тло оригіналу і яскраво представитине тільки негативне відношення письменника до війни, розв’язаної правлячимиколами європейських держав, але й донести до читача цілу гаму позитивних інегативних почуттів і емоцій, що виражають різними верствами населення./>
Змістроману «Час жити й час умирати» свідчить про те, наскільки бідний особистийдосвід його героїв. Юнаки, зі шкільної лави, потрапляють в окопи, не маючи,практично, ні найменшого уявлення про життя. У них за спиною – роки навчаннягімназичним наукам, мрії, невизначені й наївні, про майбутнє, у якому про війнуне було й мовлення.
Український переклад по семантичній і модальнійнаповнюваності абсолютно не поступається оригіналу й повністю передає барвиступалітру негативного образа «учителя» і «наставника», що не вмовляв своїх учнів,а «виступав перед ними з промовами» і запитував задушевним голосом «Ви, звичайно,теж підете разом з усіма, чи не так, друзі мої?».
Це були професійні методи психологічної обробки майбутніхсмертників, які, зрештою, ладом, без найменшого сумніву в правоті своїхучинків, під його командою, відправлялися в окружне військове керування.
Письменник представляє його в романі в самих негативнихтонах. Сповнений почуття власного достоїнства, підкріпленого авторитетоммундира, цей пустоголовий солдафон прагне викорінити з новобранців останні залишкивільнодумства й перетворити їх потім у безвладну й сліпу машину для вбивства.
Сувора безжалісна школа казарми, фронт, щохвилинна можливістьзагинути, повна безпорадність і нездатність розібратися в тому що сталося – отшлях, що підготувала Німеччина того часу кожному вчорашньому школяреві.
Сучасна література знає небагато творів, що представляють ізтакою широтою й правдивістю фронтове життя солдата.
Але для Е.М. Ремарка ці описи не є самоціллю. Як художник вінлаконічний і стриманий. Страшні картини, боїв, жорстокі сліди загибелі людейпотрібні йому для розвінчання брехливої романтизації війни, властивій тількинаціоналістичній літературі.
Війна проклала фатальну рису між тими, хто опинився на фронтій тими, хто залишився в тилу.
Нікчемні розмови, порожні захвати, «розумні наставляння»,ситість одних і вбогість багатьох приводять багатьох відпускників у повнийрозпач:
 
Ichbeiße in meine Kissen, ich krampfe die Fauste um die Eisenstabe meinesBettes. Ich hatte nie hierherkommen durfen. Ich war gleichgultig und ofthoffnungslos drau?en; — ich werde es nie mehr so sein konnen. Ich war einSoldat, und nun bin ich nichts mehr als Schmerz um mich, um meine Mutter, umalles, was so trostlos und ohne Ende ist. Ich hatte nie auf Urlaub fahrendurfen [96,c.178].
Я кусаю подушки, стискаю руками залізні прути ліжка.Не треба мені було сюди приїжджати. На фронті мені все було байдуже, нерідко явтрачав усяку надію, а тепер я ніколи вже більше не зможу бути таким байдужим.Я був солдатом, тепер же все в мені — суцільний біль, біль від жалості до себе,до матері, від свідомості того, що всі так безпросвітно й кінця не видно.
Не треба мені було їхати у відпустку [87,c.128].
 
Мисхильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що підоціночністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладенав слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища.Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова — важливий показник оціночності[17,c.76].
До засобів вираження оцінки, як відомо, можна віднести також іінтонацію, оцінні конструкції, оцінні фразеологізми (weise sein/бути семип’ядей у чолі), певні афікси й, звичайно ж, пряме й переносне значенняслів, наприклад:
 
Wirwaren jetzt in glänzender Stimmung [86 ,c.94].
Ми були в блискучому настрої [85, c.102].
 
Неменш важливим компонентом експресивності є образність, хоча єдиного визначенняпоняття образу поки ще не створено.
Слідом за Е. В. Самсоновою, ми розглядаємо образ як нове,більш яскраве уявлення певного поняття, що створюється в результаті зіставленнядвох денотатів на базі їхньої загальної ознаки [20, c.10].
У художньому творі образність може бути виявлена не тільки нарівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілоготексту. Засобами створення такої образності є фразеологічні звороти, метафори,символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:
 
Jetztwar auch ihr Gesicht im Licht, es lief über die Schultern und die Brust,gelb, wie der Schein von Wachskerzen [86, с. 99].
Світло збігало по плечах і грудям, жовтий, як полум’явоскової свічі… [81,c. 98].
 
Образністьзавжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образномуслові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонуєслово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якійконцентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості баченнясвіту й відображення його художником» [91, с. 87].
У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладівзустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: інтенсивність, емоційність,образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
 
Eswar, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäledes Lebens trieb. Die Straßen wehten vorüber, die hellen Portale,die Lichter, die Laternenreihen, der süße, weiche, abendlicheAufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und überallem, zwischen den Dächerrändern, der eisengraue, großeHimmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf [86,c.56]
 
Лінгвістичналітература має декілька теорій мовного ствердження й заперечення, причомупостійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції. Увагувчених у пошуку істини зосереджено, в основному, на запереченні, що, звичайнож, знижує повноту обсягу відомостей про взаємозв’язок і взаємозалежністьствердження й заперечення, а також про їхнє протистояння./> У хронологічному плані вивчення ствердження й заперечення визначене вмовознавстві декількома напрямками. Представники психологічного ймолодограматичного напрямків розглядали заперечення в мові в дусі психологізму– як чисто суб’єктивний прояв людської психіки [59,c.69].
Для прагматичного підходу в лінгвістиці характерні виділенняй пояснення мовних явищ, виходячи з комунікативної функції мови. Більшість прихильниківцієї концепції розглядає заперечення в мові як прагматичну або функціональнукатегорію, що виражає щось що відхиляє, що спростовує відношення (dieablehnende Einstellung) мовця до висловлення [78,c.178].
Семантичну полярність між ствердженням і запереченням варторозглядати не як абсолютну протилежність, а як діалектичний зв’язок. Лінгвістичнівідносини взаємозв’язку й залежності ствердження й заперечення проявляються вможливості взаємозамінності стверджувальних і негативних речень./> Заперечення містить більш складні властивості, чим твердження. І як такеє причиною виникнення різних поглядів на його (заперечення) сутність. Науковівизначення модального статусу категорії ствердження-заперечення, за нашимиспостереженнями, у лінгвістиці вирішуються неоднозначно. Ряд дослідників уважаєїхніми перехресними категоріями й визнає можливість їхньої взаємодії в мові[55,c.81]; деякі проводять розмежування між категорією модальності й категорієюствердження-заперечення; є й такі, які вказують на модальну основу категоріїствердження-заперечення.
У своєму дослідженні ми, слідом за Г. П. Німцем [99, c.2],схильні розглядати ствердження й заперечення як синтаксичну категорію, відміннувід категорії модальності, хоча й близьку до неї.
Усередині цієї категорії існує бінарна опозиція, члени якоїоднак у чисельному відношенні не рівні. Саме в силу того, що ствердженнявиражається здебільшого імпліцитного (нульовими маркерами), а заперечення маєцілу систему засобів, ствердження виступає як слабкий член опозиції, а запереченняяк сильний член опозиції.
Морфологічна класифікація засобів вираження твердження йзаперечення в німецькій і українській ґрунтується на визначенні їхньоїграматичної природи, місця й засоби вираження в морфологічній системі мови./> Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними,синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, щоволодіють можливістю специфічного зв’язку й займають певну позицію. Аналізнаукових підходів вітчизняних лінгвістів до трактування категорії твердження йзаперечення дозволяє зробити висновок, що її семантичний потенціал інтерпретуєтьсяв мові як форма прояву предикативності, що виражає встановлення деякихпозитивних зв’язків між предметами і явищами або відсутність таких; як відбиттянаявності/відсутності об’єктивних зв’язків у самій дійсності; як вираженнязначеннєвої з’єднуваності / роз’єднаності між членами речення, якій відповідаєз’єднуваність або роз’єднаність чогось у дійсності; як відбиття об’єктивноїз’єднуваності / роз’єднаності через поняття наявності / відсутності,властивості /невластивості й т.ін. ознаки, властивості предмету; як формамодальності, що відбиває об’єктивне й/або суб’єктивне значення реальності /ірреальності відбиваних у реченні зв’язків і явищ дійсності.
Всі образні твердження й заперечення, як відомо, ставлятьсядо фразеологізмів, хоча по своїй структурі вони досить різноманітні. В образнихтвердженнях і запереченнях немаловажну роль виконують також фразеологізми, набазі яких створюються яскраві, хоча й стереотипні образи, наприклад:
 
Wennsie jetzt einen langen Bibelspruch will, bin ich in der Patsche; denauszuhauen würde mehr als die Platte kosten [86,c.34]
Якщо вона тепер побажає написати довгий вислів зБіблії – я сів у калюжу; висікти його буде коштувати дорожче, ніж самаплита[87,c.99].
 
Фразеологізмвикористається мовцем зі збурюванням або подивом про вчинки або факти, якінесумісні із прийнятими нормами. Слово «калюжа/бруд» зберігає своєсемантичне значення.
У свідомості адресанта й адресата виникає уявлення досконаноїреальної, багато разів баченої ситуації [62,c.45].
Згадування цього поняття допомагає образно і яскраво уявитисобі негативну сутність будь-якого суб’єкта, що потрапить у брудну калюжу.
Так завдяки образу «калюжа/бруд» виникає експресивнезаперечення, причому слово «калюжа/бруд» не втратило свого основногозначеннєвого значення.
Але в цьому випадку є присутнім і переносним значенням усьоговисловлення, тому що в дійсності мова йде зовсім не про брудну калюжу, а проте, що це не укладається в загальноприйняті норми [50,c.80].
При дослідженні образних заперечень у мові романів Е. М.Ремарка великий інтерес представляють фразеологічні синоніми й варіанти.
Синонімічна група створюється навколо абстрактного іменника Unsinn/нісенітниця,що у фразеологізмах здобуває предметне значення, наприклад, сполучення redekeinen Unsinn/не говори дурості означає: rede keine Töne, redekeinen Mumpitz, quatsch keinen Rhabarbar, quatsch keinen Stiefel, rede dochnicht solches (soviel) Blech (Wellblech), rede (erzähl) doch nicht(keinen) Käse (Kohl, Mist), rede keine Makulatur, rede (erzähl,quatsch) doch keine Opern.
В представлених синонімах образ створюється в результатінезвичайного сполучення дієслова говоріння з різними конкретними й абстрактнимиіменниками. Конкретизуючи поняття Unsinn, образ переносить його з абстрактноїсфери в галузь уявлень, які відчуваються почуттєво оптично й відчуттєво (Rhabarber,Stiefel, Blech, Käse, Kohl) або акустично (Töne, Opern), наприклад:
 
«Daist ja gut vorgesorgt zur Offensive», sagt Müller erstaunt.
«Die sind für uns», knurrt Detering.
«Quatsch nicht», fährt Kat ihn an (Remarque, Im Westen nichtsNeues).
– Однак вони отут нічого не забули для наступу, –здивовано говорить Мюлер.
– Це для нас, – гарчить Детеринг.
– Тіпун тобі на язик, – кричить на нього Кат [9,c.90].
 
Одинз героїв неприємне вираження «Це для нас»намагається перерватифразеологізмом: Quatsch nicht/не говори дурницю. У перекладі ж на українськуекспресивне ствердження виражене у формі фразеологізмуТіпун тобі на язик, тобтоне говори того, чого не треба, а інакше нехай у тебе мовою підхопиться тіпун.
Дієслово quatschen, маючи імпліцитну негативнуоцінку дії, у сполученні з іменником у множині Opern/опери розвінчуєпорожні розмови, незважаючи на свою велику й пишномовну форми. Образний ефектстворюється завдяки незвичайній сполучуваності дієслова з іменниками,наприклад:
 
«Quatschkeine Opern!» hörte ich gleich darauf den größten der BrüderVogt Köster anknarren. «Wer zuerst da ist, malt zuerst! Fertig! Und nunschiebt ab!» [86,c.56]
– Голову не мороч! — почули ми голів найбільшого ізбратів. — Хто перший прийшов, той і справу робить! — репетував він на Кестера.- Всі! А тепер змотуйтеся! [84,c.78].
 
Або
 
«Quatschkeinen Käse oder bist du noch grün. Zwei Groschen Postertaxe fürsWiederkommen. Hau ab!» [86,c.90])
– Не бовтай попусту…зелений ще…Двадцять пфенігівналежать швейцарові за те, що повернувся. Така такса! Змивайся! [84,c.78].
 
Наведеніприклади образних заперечень являють собою фразеологічні синоніми, загальніїхні значення збігаються, але є розходження в стилістичних-функціонально-стилістичнихвідтінках: Quatsch keinen Käse/не бовтай попусту –літературно-розмовний стиль, а Quatsch keine Opern/не мороч голову –ужемає фамільярний стиль спілкування.
У мові художніх творів Е. М. Ремарка досить часті випадкиуявлення негативних рис персонажів за допомогою метафори. Наприклад, у наступномуконтексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plättbrett“/дошка,з метою експресивного уявлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:
 
…einedürre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte… Aber dieses unfruchtbarePlättbrett da draußen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Ärgerder Mitmenschen [86,c.47]
…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марнагладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великоїприкрості ближніх [90,c.89].
 
Розповсюдженимобразним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння,що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови:синтаксичного, морфологічного й лексичного. Так, наприклад, морфологічнийрівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників,синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення зпевними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками.Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними.
Мають місце й випадки спільного функціонуваннястверджувальних і негативних засобів з вигуками у фразеологічних зворотах,контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові.
Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки йлайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruzitürken!/Чорт візьми,verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.
Учасники мовного акту, що використовують подібні язиковіодиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:
 
DerKorridor unserer Pension war hell.
«Verdammt,» sagte ich, «Was ist denn da los? Warte maleinen Moment» [86, с.28].
У коридорі нашого пансіону горіло яскраве світло.
– Прокляття! – сказав я. – Що там трапилося? Почекайтехвилинку [81,c.78].
 
Уданому прикладі пан Локамп, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття,випробовує найсильніші негативні емоції. Навіть невеликих розмірів контекстдозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця. Основну емотивну функцію врепліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення.
Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну)оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше. Комунікативна функція такихвигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємногоподиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Söhnchen,Mann, Kumpelі ін.
Вираження іронії лексичними засобами безпосередньо пов’язанез експресивно-образним і емоційно-оцінним уживанням язикових одиниць. В основіцього вживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюєтьсяузуальними й оказиональними, прямими й переносними значеннями [4,c.50]. Урезультаті іронічної трансформації семантики слова між узуальними йоказиональними значеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, якіпороджують імплікацію певного змісту, що є авторською суб’єктивною оцінкоюпредметів і явищ дійсності, що і є механізмом створення іронії.
Художній діалог у творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій,які не властиві розмовному діалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступаєу вигляді специфічного фрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участьу розвитку сюжетної лінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізаціїавторської установки й інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо,створенню мовного портрета героїв твору.
Оскільки переклад є складним видом мовної діяльності,опосередкованим актом двомовної комунікації, то в сучасній лінгвістичній теоріїміцно затвердився комунікативно-прагматичний підхід до проблем теорії йпрактики перекладу [89,c.90-100].
Гідністю подібного підходу є зведення воєдино лінгвістичногой екстралінгвістичного аспектів перекладу.
Немаловажна й печатка того часу, коли створений твір – тіснийзв’язок між історичною обстановкою і її образами, що відображають, твори. Стосовновсіх цих особливостей, характерним для художньої літератури, і виявляється,нарешті, індивідуальна манера письменника.
У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовніможливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слівфразеологічних зворотів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковимскладом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються. Яквідомо, українське мовлення характеризується високим емоційним розжаренням ібагатством мовних засобів для вираження емоцій і їхніх відтінків, томуствердження «Hier ist nichts zu holen/Тут нічого не дістанеш», перекладач,намагаючись максимально наблизити до російського читача, підсилює за допомогоюфразеологізму«Тут хоч шаром покоти»:
 
„Hatsich was! Hier ist nichts zu holen. Keine Brotrinde holst du hier“ [86,c.117].
– Иш, чого захотів! Тут хоч шаром покоти! Тут ти й кіркихліба не дістанеш [84,c.118].
 
Багатохто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описіпсихологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентновідтворені українською в семантичному, контекстуальному й структурномувідношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так ібуквального перекладу окремих фразеологізмів, що приводить часто до втратиемоційного відтінку.
Так, наприклад, традиційна метафора Er ist ein alter Bühnenhase(розм. шутл.) У нього великий стаж роботи в театрі одержує нове іронічне значенняв аналізованому уривку:
 
Potzlochgrinste geschmeichelt. „Verlegenheit ist schwer darzustellen, das weißich als alter Bühnenhase. Echte Verlegenheit schon schaffen“ [86,c.79].
Потцлох посміхнувся, улещений.
 Зніяковілість важко передати, я старийтеатральний заєць, знаю це. Я маю на увазі щиру зніяковілість [84,c.100].
 Зобразити зніяковілість украй важко. Мені, старомудіячеві сцени, це давно відомо. Звичайно, я маю на увазі справжню зніяковілість [83,c.89].
 
Уданому прикладі Потцлох іронізує.
Слід зазначити стилістичну й експресивну нерівноцінність перекладів.
Е. Нікаєв досить точно передає як експресивне значення, так іметафоричне твердження Потцлоха з відтінком іронії я старий театральний заєць.
Експресивне значення й іронія оригіналу в перекладі И. Шрайбератрохи занижене, тому висловлення Поцлоха звучить академічно й сухо.
В іншому прикладі перекладачеві не до кінця вдається відчутиемоцію, представлену в реченні або репліці, що відразу ж позначається наеквівалентності перекладу:
 
Theater,Konzerte, Bücher,  alle diese bürgerlichen Gewohnheiten hatteich fast verloren. Es war nicht die Zeit danach [86,c.85].
Театри, концерти, книга,  я майже втратив смакдо всих цих буржуазних звичок. Вони не відповідали духу часу [84,c.67].
Театри, концерти, книга – від цих буржуазних звичок ядавно вже встиг відвикнути. Та й час був не той [83, c.69].
 
Негативнарепліка в перекладі И. Шрайбера Вони не відповідали духу часу, завдякиметафорі, звучить яскраво й емоційно.
У перекладі ж И. Шрайбера репліка представлена простоюсинтаксичною побудовою й через це явно програє в експресивному значенні.
Автор уводить читача у внутрішній світ своїх персонажів зописом їхнього емоційно-психологічного стану й процесу руху думки, з метою розкриттябільше повного психологічного образу персонажа, що обумовлено художнім задумомтвору [19,c.90].
Емоції в цьому випадку стають носіями інформації про зовнішніподії, а емоційний стан персонажа представляється можливим розглядати як особливуформу відображення зовнішнього світу.
Як прямі, так і непрямі позитивні або негативні оцінкиавтора, дані в тексті, сигналізують читачеві про те, яким саме повинне бутивідношення до того що відбувається. Іншими словами автор змушує читачаінтерпретувати текст, як задумав його він сам. Творчаспадщина Е.М. Ремарка охоплює кілька десятиліть німецької й світової історії.Різні часи, події, що бурхливо змінюються але в оповіданні про них є щосьзагальне: мотиви, коло проблем, світовідчування, тип улюбленого героя.
Життя схоплює героїв Е.М. Ремарка за горло, тому що вониживуть і люблять в умовному, абстрактному просторі. Вони у всьому діти свогочасу, письменник уміє це показати з великою переконливістю. Їм неможливо відокремитисвою долю й свою любов від трагедії, що відбувається навкруги.
Спроба втекти вдвох «з мороку, холоду й дощу» — не більш ніжкоротка, свідомо приречена спроба. «Маленький затишний спокій на краю вулкана»,- іронізує Равик. У ому ж й справа, що він усюди почуває себе на краю вулкана,відгомони грому, що наближається, доносяться до нього зі сторінок газет, зрадіоприймача; вони в самій насиченій тривогою атмосфері [16,c.79].
Героєві Ремарка не відмовиш у мужності. Це мужність людини,змушеної поодинці відстоювати свою волю, свою порядність, свою любов — усе, щоскладає для нього в житті зміст. Змінити саме життя він поодинці не в змозі — звідси неминаюча оскома гіркоти. Але те, що він не здатний думати лише просебе, відгородившись від тривог світу, робить йому честь.
Таким чином, аналіз художніх текстів оригіналів і їхніхперекладів на українську мову показав, що при перекладі більшості досліджуваниххудожніх образних засобів виразність зберігається.
Зіставлення оригінальних текстів романів Е.М. Ремарка йтекстів їхніх перекладів на українську мову дозволило нам проаналізуватизапропоновані перекладачами шляхи рішення проблеми еквівалентності перекладу;оцінити, наскільки успішно вони впоралися із завданням відтворення в мовіперекладу образних художніх засобів оригіналу й збереження його національногозабарвлення [32,c.89]./> У процесі перекладу мови романів Е.М.Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значенняеквівалентних слів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складомпереносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються. Багатохто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описіпсихологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентновідтворені українською мовою в семантичному, контекстуальному й структурномувідношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так ібуквального перекладу окремих фрагментів, що приводить часто до втратиемоційного відтінку.
Перекладач Е. Никаєв у ряді випадків не зміг зберегтиеквівалентність змісту оригіналу. У його перекладах досить часто відзначаютьсянеточності в передачі як модальних відтінків, так і семантичних значеньвиражених порівнянням, метафорою й фразеологізмами, що приводить до істотногоперекручування авторського змісту.
И. Шрайбер, навпаки, глибоко сприймає контекст і граничноточно зберігає мову оригіналу. Однак і він іноді допускає погрішності приперекладі. Особливою яскравістю уявлення семантичної й модальноїеквівалентності як з боку самого письменника, так і його героїв відрізняютьсяпереклади И. Каринцевої і В. Станевич [80,c.99].
ВИСНОВОК
РоманЕ.Ремарка «Час жити й час умирати» є одним з кульмінаційних пунктів біографіїписьменника. У романі найбільше повно представленіприйоми, що визначають ідіо-стиль автора в цей період, а також деякі загальнітенденції розвитку прози XX століття: використання принципу наскрізногоповтору, що пронизує весь текст і поєднує різні його фрагменти, активневживання фігур і тропів, посилення багатозначності образів, актуалізаціязв’язку фігур, і зокрема, фігур контрасту, з темою й зображуваною ситуацією.
Необхідновідзначити, що художній простір роману Е. М. Ремарка «Час жити й час умирати»насичено різними прийомами контрасту, полісемією, омонімією, метафорами, гроюслів і так далі.
Уданій роботі ми виконали поставлену мету — показали особливості перекладулексичних засобів як одного зі способів світосприймання й найважливішогозмістовного компонента тексту, що являє собою складну художньо повновагусистему різноманітних зображувально-виразних засобів, експліцюючих картинусвіту письменника.
Важливемісце серед них належить таким лексичним засобам як полісемія, омонімія,метафоризація, гра слів.
Уданій роботі виконані наступні завдання:
— розглянули проблему перекладу слова, як форми;
— розглянули проблему перекладу слова як змісту: полісемія, омонімія, метафоризація,гра слів;
— розглянули проблему перекладу слів комунікативного вживання;
— розглянули фразеологічні труднощі перекладу.
Прианалізі об’єкта дослідження й для рішення поставлених задач були використанітакі методи, як семантико-стилістичний аналіз слова, методика компонентногоаналізу, що дозволяє виявити відношення між семами, що входять у семантичнуструктуру членів контрасту, метод семантичних опозицій, що припускає угрупованняключових знаків, а також описово-аналітичний, контекстологічний методи аналізу,які становлять комплексну методику інтерпретації тексту.
Науковановизна роботи складається в проведенні комплексного багато-аспектного дослідженнялексичного аспекту перекладу художнього тексту, реалізованого в творі одногожанру і однієї епохи [17,c.25-29].
Прирозгляді художнього твору з погляду лінгвистики особлива увага приділяєтьсякомунікативній стилістиці тексту, що формується «на стику з іншими науками, щокомплексно вивчають цілий текст (мовний твір) як форму комунікації і явищеідіостилю», для якої характерний «комунікативно-діятельністний підхід до текстуяк явищу ідіостилю в його проекції на всі рівні моделі мовної особистості»[9,c.7].
Відповіднодо антропоцентричного системно-діяльнісного підходу до тексту в якостіорганізуючого ключового поняття нам представляється важливим звертання доідіостилю, що одержує в цьому ракурсі новий комунікативний зміст.
Данепоняття фокусує у собі багатоаспектні прояви язикової особистості автора вструктурі, семантиці й прагматику тексту. Вивчення ідіостилю вкомунікативно-діяльнісному аспекті розширює уявлення реципієнта не тільки проглибинний зміст тексту, але й про особистості автора, що у процесі текстовоїдіяльності проявляється в ідейно-тематичній і індивідуально-стилістичнійсвоєрідності його творів, у тому, про що він пише, до чого призиває, як, задопомогою яких засобів він це робить.
Вивченнятворів із цього погляду дозволяє судити про нові аспекти ідіостилю автора. Усучасній лінгвістиці актуально такий напрямок вивчення язикових концептів«життя» і «смерть», що умовно можна назвати художньо-концептуальним, тому щорозглянутих концептах вивчаються на матеріалі художніх текстів.
Мивиходимо з того, що концепти «життя» і «смерть» належать до так називанихбазових концептів, ментальним сутностям, на основі яких відбувається формуванняінших елементів концептуальної системи людини. Розходження між спочаткусформованими концептами й концептами базовими бачиться, насамперед, у ступеніїхньої рухливості. Базові концепти характеризуються найбільшою статичністю,стабільністю й універсальністю.
Уживанняконцептів як значеннєвої парадигми обумовлене важкістю художньої функціїактуалізованого слова.
Мидумаємо, що досить регулярне використання певного слова в різних сюжетнихконтекстах роману приводить до його символізації, до появи в арсеналі йогохудожніх функцій позначення ряду концептів, які виражають світогляд ісвітовідчування К. М. Ремарка.
Ухудожньому тексті тісно сплетені один з одним різні елементи, серед яких одинабо кілька можуть здобувати значення організуючої домінанти й панувати надіншими або підкоряти їх собі.
Мивиходимо з того, що домінантою визнається «той компонент твору, що надає руху йвизначає відносини всіх інших компонентів» [20,c.19].
Упородженні ключових домінантних змістів важливі елементи, що виявляють у текстірозмаїтість і багатство лексичних зв’язків, що припускають відносини синонімії,антонімії, семантичної похідності й інші зв’язки, при яких зіставляють слова,що, мають яку-небудь семантичну спільність, що веде до збільшення змістів.
Однимз компонентів, що беруть участь у перетворенні змісту тексту, вихідного відсамого автора як творця заданого художнього вимслу, є концептуальний предикат,що витягається суб’єктом свідомості при повтореному прочитанні тексту «наоснові логічних імплікацій з конвенціонального змісту словесних одиниць, щозаміщають в заданому контексті функцію семантичного предиката» [20,c.69].
Концептуальнийпредикат як семантично домінуюча позиція, з якої пов’язані перетворення змісту,сприяє адекватному сприйняттю значеннєвого змісту художнього тексту.
Уньому завжди міститься ключова характеристика заданого суб’єкта мовлення. Цезагальне значення, що характеризує, опирається на окремі предикати, що входятьдо складу заданого текстового мінімуму змісту.
Такимчином, концептуальний предикат — це таке словесне значення, що підсумовує іншічастки предикатні созначення, розосереджені в тексті, що не зводиться лише доїхньої простої суми, а впливає на перетворення змісту й на адекватнедешифрування комунікативного задуму автора художнього твору.
Так,на нашу думку, концептуальний предикат роману Е. М. Ремарка «Zeit zu leben undZeit zu sterben» («Час жити й час умирати»), представлений наступнимконтекстом:
 
EinenAugenblick flammte etwas wie ein unertragliches wei?es Licht durch
ihn,und er erkannte, dass alles eins war, Abschied und Wiederkehr, Besitz und
Verlust,Leben und Tod, Vergangenheit und Zukunft, und dass immer und uberall
dassteinerne Gesicht der Ewigkeit da war und nicht ausgelöscht konnte…[86,c…318]-На мить у ньому спалахнув і пропалив його якесь невиносно яскраве світло, і вінзрозумів, що розлука й повернення, володіння й втрата, життя й смерть, минуле ймайбутнє — єдині й що завжди й у всьому є присутнім кам’яне і невигубне обличчявічності [79,c.697].
 
У даномувідносно достатньому за змістом контексті концептуально значимі слова «життя» і«смерть» не тільки об’єднані автором сполучником і, ще й обрамлені рядом іншихсловосполучень, які можуть бути представлені як імпліцитні компоненти данихконцептів, які, корелюючи з ними, є відповідальними за формування змістовногообсягу концептуального предиката. Однак концептуальний предикат переданий непросто за допомогою звичайного лексичного перерахування імпліцитних компонентівдомінуючих значеннєвих концептів, він породжується складним переплетенням їхніхтривіальних компонентів із ситуативно обумовленими й заданими автором твору.
Введенняу фактуальну частину інформації здійснюється автором за допомогою включення всинтаксис концептуального предиката компонентів антитезного типу, які, у своючергу, представлені контекстуальними або лексичними антонімами й, маючи більшийкомунікативно-прагматичний потенціал, прямо корелює з біблійними мотивами:Abschied — Wieder-kehr (розлука — повернення), Besitz — Verlust (володіння — втрата), Leben — Tod (життя — смерть), Vergangenheit — Zukunft (минуле — майбутнє) [87,c.97].
Данікомпоненти, що контрастують, обрамлені такими лексичними одиницями,експліціюючими контраст, як Augenblick — Gesicht der Ewigkeit (мить — обличчявічності), і утворюючими, у свою чергу, рамковий контраст, посилений за рахунокконтекстуальних синонімів flammte — nicht ausgeloscht konntе (спалахнув — неміг згаснути), де заперечення підсилює контрастну семантику даного контексту.
Підсумовуючисьу ємному узагальненні alles eins war — im-mer und uberall (єдині — завжди й увсьому), всі одиниці, що контрастують, зводяться воєдино й у сукупностіутворять нове, провідне значення, що характеризує, що володіє складним,синтезованим з узагальненням загальнолюдського досвіду про світ, змістом, що єключовим у дешифруванні авторського задуму. Концептуальний предикатзбагачується також за рахунок додатка індивідуально-психологічної реакціїавтора, що породжує новий зміст.
Концептуальнийпредикат як синтезована сукупність конвенціональних значень частковихпредикатів з їхнім виходом на контекстуально заданий обсяг змісту часткововключається до складу тематичного висловлення, взаємодіючого із заголовноюномінацією художнього тексту [98,c.109].
Так,концепти «життя» і «смерть», що є домінуючими в концептуальному предикаті,безпосередньо корелюють із заголовком роману Е. М. Ремарка «Zeit zu leben undZeit zu sterben» («Час жити й час умирати»): Leben/Tod (життя/смерть) — leben/streben (жити/умирати).
Цялексична кореляція підтверджує істотність і комунікативно-прагматичнумаркированість даного контексту як спеціально відзначеного автором, тому він іносить характер тематичного комунікативного фрагмента, що виражає головну ідеютвору.
Перетвореннязмісту укладені в сильних текстових позиціях, які заміщають собоютекстостворюючі компоненти, що несуть авторські інтенції. Сильні текстовіпозиції, споконвічно будучи присутнім у тексті в експліцитному плані своговираження, у момент їхнього сприйняття й виявлення утворять особливийзначеннєвий простір, що по суті своєї співвідносне з підтекстною інформацією[31,c.68].
Досильних позицій тексту традиційно відносяться заголовки, епіграфи, початок ікінець твору й, як показало наше дослідження, концептуальний предикат. З їхньоюдопомогою автор підкреслює найбільш значимі для розуміння твору елементиструктури й одночасно визначає основні «значеннєві віхи» тієї або іншоїкомпозиційної частини (тексту в цілому).
Порядіз заголовком — першою сильною позицією твору в авторській інтерпретації — досильних текстових позицій, згідно В. А. Лукіну, можуть бути також віднесенінаступні форми мовної репрезентації, які об’єктивно присутні в кожномухудожньому тексті.
1)Експліцитно представлені в образі оповідача або оповідача авторськіінтерпретації, оцінки, міркування й резюме.
2)Різного роду цитації, обрані автором і відповідним чином розміщені в тексті.
Якнам представляється, дана позиція представлена в творі через прецедентнийтекст. Як приклад узятий уривок, у якому автор цитує рядок з німецького гімну,що вихваляє Німеччину й супроводжує від’їзд німецьких солдатів на фронт:

Dievier Musiker spielten „Deutschland, Deutschland uber alles“ und das
Horst-Wessel-Lied.Sie spielten die beiden Lieder rasch und von jedem nur eine
Strophe[86,c.90].– Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд, убер аллес» і пісню «ХорстВессель»[91,c.23].
3) Власні імена в тексті й, у першу чергу,імена головних героїв. Тут лінгвістичний інтерес представляє семантичний аналізімені головного героя роману Ернста Гребера (Ernst Graeber), у якому, як намздається, автором закладений глибокий імпліцитний зміст.
Так,одним зі значень слова Graber є гробар, а основою для даного імені послужилослово Grab (множина — Graber, старе написання -Graeber), що, відповідно дословникової статті Німецького етимологічного словника, співвідноситься зісловом Hohle (пекло) і означає яму, що служить для поховання трупів(Etymologie, 1963: 229). З наведеного трактування видно, що вже в семантиціімені головного героя відбита його доля, тому що Ернст Гребер гине в заключномуепізоді твору.
4) Розміщення сильних позицій на текстовомуполотні твору.
Уданому аспекті звертають на себе увагу початок і кінець роману, що становлятьсобою сильні текстові позиції. Так, у першому ж реченні експліцитнореалізований концепт «смерть», що у рамках першого абзацу повторюється авторомтричі.
Узаключному абзаці твору імпліцитно виражені концепти «життя» і «смерть».Концепт «життя» реалізований у наступному уривку через опис природи, що єнаскрізною опозицією «смерті», що пронизує весь художній простір роману:
 
Erfuhlte den Schu? nicht. Er sah plotzlich Gras vor sich, eine Pflanze, dicht vorseinen Augen, halbzertreten, mit rotlichen Blutendolden und zarten Blattern,die gro?er wurden, und es war schon einmal so gewesen, aber er wusste nichtmehr, wann. Die Pflanze schwankte und stand allein vor dem schmal gewordenenHorizont seines sinkenden Kopfes, lautlos, selbstverstandlich, mit dem Trostkleiner Ordnung, mit allem Frieden, und sie wurden gro?er und gro?er, bis sieden ganzen Himmel ausfüllte und seine Augen sich schlossen [86,c.353]. —
Вінне відчув удару. Тільки раптом побачив перед собою траву й прямо перед очамиякась рослина, напіврозтоптана, із червонуватими китиця квітів і ніжних вузькихпелюстків: квіти росли й збільшувалися — так уже було один раз, але він непам’ятав коли. Рослина погойдувалася, стоячи зовсім самотньо на тлі обрію, щозвузився, — тому що він уже упустив голову в траву, — безшумно й природнонесучи йому найпростіша розрада, властива малим речам, і всю повноту спокою; ірослина це росла, росла, вона заслонилавсе небо, і очі Гребера закрилися[79,c. 727].
 
Таким чином,наведені вище фрагменти твору як сильні текстові позиції є рамковими знаками,що зв’язують кінець і початок, що містять експліцитно й імпліцитно вираженідомінуючі концепти «життя» і «смерть», які тісно корелюють із заголовком твору.
Виходячиз аналізу сильних текстових позицій, необхідно відзначити, що в розглянутомутекстовому просторі переважають негативні змісти, найбільше чітко виражені впочатковій і кінцевої текстових позиціях, а також імпліцитно закладені в іменіголовного героя Ернста Гребера й реалізовані у всьому текстовому просторі.З метою моделювання асоціативно-вербальних мережтекстового простору роману Е.М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben»(«Час жити й час умирати») розглянуте концептосфери «життя» і «смерть», яківиявилися значно ширше, чим установлено в лексикографічних джерелах.
Якщоядерна зона збігається із загальноприйнятими трактуваннями (життя — буття;існування людини; смерть — припинення життєдіяльності організму), то образна,або периферійна, зона значно розширена за рахунок таких словесних номінацій, яксвіт, надія, світло, голуб, природа, день, тиша й ін. / війна, ніч, руїни,втрата, морок, ворона й ін.; а також таких атрибутивних компонентів, як славна,мирна, циганська, цікава й ін. / чудесна, безболісна, суха, липка, смердюча йін., що відносяться до концептів життя/смерть відповідно.
Підкреслимо,що образні репрезентанти концептів «життя» і «смерть», перебуваючи в тісномувзаємозв’язку один з одним, утворять деякі інші концептуально значимі наскрізнітекстові опозиції: Frieden (мир) — Krieg (війна), Tag (день) — Nacht (ніч),Ruinen (руїни) — Natur (природа), Verlust (втрата) — Hoffnung (надія), Stadt(місто) — Friedhof (цвинтар), Licht (світло) — Dunkelheit (морок), Stille(тиша) — Larm (шум).
Опираючисьна виявлені наскрізні текстові опозиції, можна стверджувати, що твір Е.М.Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати»)репрезентеє один з біблійних мотивів, викладених у книзі Еклесиаста, абоПроповідника: Всьому свій час, і всякої речі під небом: час народжуватися, ічас умирати; час насаджувати, і час виривати посаджене; час убивати, і часлікувати; час руйнувати, і час будувати; час плакати, і час сміятися;… часмовчати, і час говорити; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру[92,c.619].
Яквидно з наведеного уривка, наскрізні опозиції текстового простору роману Е.М.Ремарка безпосередньо корелюють із зазначеними в Біблії, що свідчить про те, щоключова текстова опозиція даного роману «життя» — «смерть» є прототипічною, а внашому романі — текстостворюючою.
Асоціативно-вербальнімережі концептів «життя» і «смерть», виявлені в романі «Час жити й час умирати»Е.М. Ремарка, схематично можна представити в такий спосіб:
Відповіднодо представленої схеми значеннєвими концептами роману, що домінують є Leben(життя) і Tod (смерть), які утворять ядерну зону даних концептосфер [90,.c238].
Компоненти,що займають у зовнішньому колі праву половину щодо концепту «життя» і ліву щодоконцепту «смерть», представлені образними номінаціями даних ядерних елементів,створюючи найближчу периферію. Як видно зі схеми,
ЖИТТЯ- славна, цікава, мирна, циганська, повсякденна, незбагненна — МИР — ДЕНЬ — ПРИРОДА — НАДІЯ — СВІТЛО — ГОЛУБ
СМЕРТЬ- безболісна, безцільна, чужа, суха, смердюча, липка — ВІЙНА — НІЧ — РУЇНИ — ВТРАТА — МОРОК — ВОРОНА
Номінації,що маніфестують відповідні концептосфери, перебувають у тісній взаємодії один зодним, створюючи значеннєві текстові опозиції роману./> Подальша периферія, розташованаліворуч і праворуч від ядерних зон «життя» і «смерть» відповідно, представленаатрибутами, що виражають суб’єктивно-модальні змісти [9,c.356].
Такимчином, індивідуально-авторська картина світу має в тексті відбитий характер,вона більшою мірою суб’єктивна й несе на собі риси язикової особистості їїтворця, що обумовлено естетичним характером відображення дійсності йантропоцентризмом тексту.
Особливістьхудожнього тексту проявляється через асоціативно-семантичні зв’язки слів, девсі оказиональний, індивідуально-авторський прояв обумовлений комунікативниминамірами творця твору.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.  Акуленко В.В. Англо-русский ирусско-английский словарь ”ложных друзей переводчика”. М.: Советскаяэнциклопедия, 2001, с.969.
2.  Бабенко В. Ремарк становитсяРемарком.// Ремарк Э.-М. Станция на горизонте.- М., 2000, с.309.
3.  Бархударов Л.С. Язык и перевод.М.,2001, с.375.
4.  Безукладова И.Ю.Коммуникативно-прагматические особенности функционирования некоторых форм персонализациив немецком языке: Автореф. дис.канд. филол. наук. – Тамбов: Изд-во ТГУ им. Г.Р.Державина, 2001, с. 118.
5.  Безукладова И.Ю. Социокультурныеособенности функционирования контактоустанавливающих форм в немецком и русскомязыках // Перевод: язык и культура. Материалы международной научнойконференции. – Воронеж: ЦЧКИ, 2000, с.19-20.
6.  Безукладова И.Ю. Типологическиеособенности употребления обращений в русском и немецком языках // Актуальныепроблемы сопоставительного изучения германских, романских и славянских языков.– Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 2001, с. 11-13.
7.  Большойсоциологический словарь (Collins). Том 1 (А-О): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ,2006, с. 544.
8.  Большойсоциологический словарь (Collins). Том 2 (П-Я): Пер. с англ. – М.: Вече, АСТ,2004, с. 528.
9.  БорисенкоА. Ностальгическое прошлое. «Почему Ремарк так любим в России?» М. //Иностранная литература. 2001, №11, с.69.
10. ВасильевВ. «Необходимый оптимизм пессимиста.// Ремарк Э.-М. Избранное.-М., 2001,с245.
11. Вильгельмфон Штернбург. Как будто все в последний раз. // Иностранная литература. 2000,№ 10, с.89.
12. ВипперБ.Р. Кризис искусства и культура наших дней // Вопросы методологии. 2001,№2, с.92.
13. ВлаховС., Флорин С. Непереводимое в переводе. М.,2001, с.980.
14. ВойтовичС.И. О речевом акте обращения // Вестн. Киевского ун-та. Романо-германскаяфилология. – 2001. – Вып. 22. – с. 11-13.
15. ВольфЕ. М. Функциональная семантика оценки – М.: Наука, 2005.с.233.
16. ГакВ.Г. Высказывание и ситуация // Проблемы структурной лингвистики. 1972. – М.:Наука, 2003. – с. 349-373.
17. ГарбовскийН.К. Перевод как лингвистическая проблема. М.: Изд-во МГУ, 2002, с.86.
18. ГарбовскийН.К. Теория перевода. М.: Изд-во МГУ, 2004, с.389.
19. ГеоргиеваТ.С. История немецкой литературы. XXвек. М.: Юнита, 2002. – с.562.
20. ГольдинВ.Е. Обращение: теоретические проблемы. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та,2007. – с.128.
21. Жизньи творчество Э. Ремарка. // Электронный сайт «Ремарк». Internet.
22. ЗвегинцевВ.А. Предложение и его отношение к языку и речи оценки – М.: Наука, 2006. –с.307.
23. ЗверевА. // Лехаим, 2002, №6, с.68.
24. ЗиброваГ. Г. Учебное пособие по немецкому языку для развития навыков устной речи сиспользованием оригинального текста романа Э. М. Ремарка „Тритоварища“ – М.: НВИ – Тезаурус, 2008. – с.400.
25. ИвановА. Зеркало безжалостного века.// Ремарк Э.-М. На Западном фронте без перемен.Три товарища. — М., 2003.с.245.
26. ИвановА. Три брата.// Ремарк Э.-М. Возвращение. Время жить и время умирать.- М.,2003.с.678…
27. ИвановА. Последние вершины.// Ремарк Э.-М. Ночь в Лиссабоне. Тени в раю.- М., 2003,с.146.
28. ИвановаН.О. Крамер против Ремарка. // Электронный сайт «Ремарк». Internet.
29. ИльинаТ.В. История художественной литературы. Немецкая литература. М.: Высшая школа,2002. – 367 с.
30. КиселеваЛ. А. Вопросы теории речевого воздействия. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 2000, с.160.
31. КомиссаровВ.Н., Кораллова А.Л. Практикум по переводу с английского на русский. М.,2001.с.990.
32. КомиссаровВ.Н. Слово о переводе. М.: Международные отношения, 2003.с.178.
33. КомиссаровВ.Н. Современное переводоведение. М.: ЭТС, 2002, с.256.
34. КоралловаА.Л., Романова С.П. Пособие по переводу с английского языка на русский. М.: Мозаика,2005.с.189.
35. КрысинЛ.П. Речевое общение и социальные роли говорящих // Социально-лингвистическиеисследования.– М.: Наука, 2006.с. 42-49.
36. КулишС. Взглянуть по-новому.// Ремарк Э.-М. Три товарища: Роман.- Ташкент,2001, с.99.
37. ЛазаревЛ. Время жить.// Ремарк Э.-М. Три товарища: Роман.- Самара, 2003, с.178.
38. ЛевицкаяТ.Р., Фитерман А.М. Теория и практика перевода с английского языка на русский.М., 2003.с.136.
39. ЛевицкаяТ.Р., Фитерман А.М. Проблемы перевода (на материале современного английскогоязыка). М., 2006, с.239.
40. ЛенделЖ. Обращения, приветствия и прощания в речевом этикете современных венгров //Национально-культурная специфика речевого поведения. – М.: Наука, 2007. –с.193– 219
41. Лингвистическийэнциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия. – с.685.
42. ЛинорГоралик „Чертовски громкое молчание“. // Зарубежная литература, 2001,№4, с.178.
43. ЛукьяноваН.А. Некоторые вопросы диалектной лексикологии. – Новосибирск, 2007. – с.76.
44. ЛьвовскаяЗ.Д. Теоретические проблемы перевода. М., 2005.с.367.
45. ЛурьеСамуил. Образы немецких эмигрантов в последней работе Ремарка «Земляобетованная». // Зарубежная литература. 2000. №10, с.50.
46. МаркеловА.Н. Незавершенное полотно Ремарка. // Иностранная литература, 2003. №5.(электр. вариант).
47. Мироваяхудожественная культура: Учебное пособие. / Под ред. Б.А. Эренгросс. М.: Высшаяшкола. 2001. – с.763.
48. ОрловР.А. Поэтика парадокса.- Л., 2008, с.156.
49. ПименовА.В. Социальный символизм во французской речи // Национально-культурнаяспецифика речевого поведения. – М.: Наука, 2007. – с.247– 260.
50. ПолевойВ.М. Двадцатый век. М.: Мысль, 2008. – с.341.
51. ПронинВ. Время помнить.// Ремарк Э.-М. Собр. соч.: В 7 т.- М., 2003.- т. 1.с.269.
52. ПронинВ. Вступительное слово. .// Ремарк Э.-М. Собр. соч.: В 8 т.- М., 2007.- т.1, с.289.
53. РемаркЭ.М. Возлюби ближнего своего. М.: ЭКСМО, 2002. с.231.
54. РемаркЭ.М. Ночь в Лиссабоне. М.: ЭКСМО, 2002. – с.179.
55. РемаркЭ.М. Триумфальная арка. М.: ЭКСМО, 2002. – с. 288.
56. РемаркЭ.М. Время жить и время умирать. М.: ЭКСМО, 2002. – с.191.
57. РемаркЭ.М. Избранное. СПб.: Питер 2003. – с. 231
58. РыжоваЛ.П. Обращение: нормы и правила употребления // Синтаксическая семантика ипрагматика – Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 2004. – с. 114-119.
59. РыжоваЛ.П. Пресуппозиционный аспект обращения // Синтаксическая семантика ипрагматика – Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 2002. – с. 130-136.
60. РыжоваЛ.П. Речевой этикет и языковая норма//Языковое общение: Единицы и регулятивы. –Калинин: Изд-во Калининского ун-та, 2007. – с. 51-57.
61. РозинВ.М. Культурология. М.: ИНФРА-М ФОРУМ. 2002. – с.341.
62. РудницкийМ. Предисловие к роману Эриха Марии Ремарка „Время жить и времяумирать“.// ИЛ, 2000.- № 3, с.167.
63. РумР.У. Адриан. Лингвострановедческий словарь Великобритании. М.: Русский язык,2002, с.96.
64. СафарянР.Д. Два типа обращений // Русский язык в национальной школе. – 2007. – № 10. –с. 7-11.
65. Словарьиностранных слов. М.: Русский язык, 2007, с.387.
66. Советскийэнциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1984, с.478
67. ТарасовЕ.Ф. Социально-психологические аспекты этнопсихолингвистики //Национально-культурная специфика речевого поведения. – М.: Наука, 2001. – с.38–54.
68. ТарасовЕ.Ф. Социолингвистические проблемы теории речевой коммуникации // Основы теорииречевой деятельности. – М.: Наука, 2004. – с. 131-154.
69. ТомахинГ.Д. Лингвострановедческий словарь США. М.: Русский язык, 2001, с.60
70. УшаковД.Н. Большой толковый словарь современного русского языка. М.: Альта-Принт,2006, с.690.
71. ФедоровА.В. Основы общей теории перевода. М., 2008.с.690
72. ФормановскаяН.И. Речевой этикет и культура общения. – М.: Высшая школа, 2005. – с.156.
73. ФормановскаяН.И. Русский речевой этикет: лингвистический и методический аспект. – М.:Русский язык, 2002. – с.156.
74. ХаритоновМ. Герой в поисках опоры // Ремарк Э. М. Триумфальная арка. Жизнь взаймы:Романы.- Кишинев, 2007, с.189.
75. ЧайковскийР. Несколько слов о Ремарке-поэте.// Ремарк Э.-М. Стихотворения.- Магадан,2002, с.199.
76. ЧесноковаО.С. К вопросу о речевой энантиосемии форм обращения (на материале русского ииспанского языков) // Коммуникативно-прагматическое и семантико-функциональноеизучение языковых единиц. – М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 2001. – с.118-124.
77. ШаповаловаЕ.А. Обращение как социолингвистическая категория // Вестн. Киевского ун-та.Романо-германская филология. – 2005. – Вып. 19. – с. 102-104.
78. ШвейцерА.Д. Перевод и лингвистика. М., 2003, с.156.
79. ШвейцерА.В. Теория перевода: статус, проблемы, аспекты. М., 2008, с.200.
80. ШтернбургВ. фон Как будто все в последний раз: Отрывки из книги о жизни и творчествеЭриха Марии Ремарка.// ИЛ, 2000.- № 3, с.246.
81. Энциклопедическийсправочник. Все страны мира. М.: Вече, 2002, с.490.
82. ЯкобсонР. Лингвистика и поэтика // Структурализм „за и против“: Сб. ст. –М.: Прогресс, 2005. –с. 193-230.
83. BranstnerG. Der verhangnisvolle Besuch. – Berlin: Verlag Das neue Berlin, 1972. – 190 S.
84. BrezanJ. Christa. – Berlin: Verlag Das neue Berlin, 1977. – 180 S.
85. DudenDeutsches Universalworterbuch. – Mannheim, Leipzig, Wien, Zurich: Dudenverlag,1989. – 1816 S.
86. DudenStilworterbuch. Duden Band 2. – Mannheim, Leipzig, Wien, Zurich: Dudenverlag,1988. – 864 S.
87. FalladaH. Kleiner Mann – was nun? – Berlin: Aufbau-Verlag, 1955. – 318 S.
88. FischerM. L. Ein Herz sucht Liebe. – Darmstadt: May & Co, 1983. – 352 S.
89. FominaS. Emotional werdende Lexik der deutschen Gegenwartssprache. – Woronezh,Istoki, 1999. – 208 S.
90. GluckH., Koch K. Du oder Sie. Anredekonventionen in Deutschland und in anderenLandern // Der Sprachdienst. – 1988. – № 1. – S. 1-9.
91. Grammatikin Feldern. Ein Lehr – und Ubungsbuch fur Frotgeschrittene / J. Buscha, R.Freudenberg-Gindeisen, E. Fortstreuter, H. Koch, L. Kuntzsch. – Munchen: Vertagfur Deutsch, 1998. – 336 S.
92. Grussenund Anreden im Deutschen / G. Ulisch, B. Gugold, L. Uvarova, J. Gaponova. –Moskau: NBJ – Tesaurus, 1998. – 58 S.
93. HeiduczekW. Abschied von den Engeln. – Halle: Mitteldeutscher Verlag, 1968. 440S.
94. KordesA. Das Kind des anderen. – Munchen: Wilhelm Goldmann Verlag, 1981. – 206 S.
95. LangenscheidsGro?worterbuch. Deutsch als Fremdsprache. – Moskau: Mart, 1998. – 1248 S.
96. MockelK. Variante Tramper. Die Damengang. – Berlin: Verlag Das neue Berlin, 1984. –208 S.
97. PaulH. Deutsches Worterbuch – Tubingen: Max Niemeyer Verlag, 1992. – 1130 S.
98. ProdohlG. Das perfekte Alibi und andere Kriminalgeschichten. – Moskau: Verlag Raduga,1985. – 376 S.
99. RieselE. Stilistik der deutschen Sprache. – Moskau: Hochschule, 1963. 448S.
100.  WahrigG. Deutsches Worterbuch. – Berlin: Gutersloh, 1977. 4324S.
101.  Worterbuchdes deutschen Umgangsprache. – Stuttgart, Dresden^ Ernst kleff Verlag furWissen und Bildung, 1993. – 959 S.