ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇЕКОНОМІКИ
Розглянуто вплив глобалізаційних чинників на національніекономіки країн світу. Визначено проблеми, які існують в інноваційній сферіекономіки України. Досліджено місце України за європейським інноваційнимрейтингом. Запропоновано основні напрямки активізації наукової та дослідницькоїроботи.
Influence of globalization factors on the national economiesof the world countries has been considered. The problems which exist in theinnovative sphere of economy of Ukraine, have been determined. The place ofUkraine has been explored by the European innovative rating. Basic directionsof activation ofthe advanced and research study have been offered in thearticle.
Постановка проблеми. Становленняпостіндустріального суспільства, посилення ролі науки та інтелектуальногокапіталу в економіці розвинених країн створили умови для швидкогоконкурентноспроможного розвитку їх національних економік. В сучасних умовахглобальної міжнародної конкуренції успіху досягають країни, які спроможнірозвинути внутрішній потенціал інноваційно-технологічної модернізаціїекономіки.
Тому, перед Україною стоїть вибір: стати на шлях широкого впровадженняінновацій та побудови постіндустріального суспільства або стати сировиннимпридатком розвинутих держав. Підвищення конкурентоспроможності України можливелише за умов формування нових механізмів інноваційного розвитку татехнологічного удосконалення національної економіки. Економічний динамізм,втілений у технологічному поступі є єдиним шляхом розвитку для України. Томудля правильного вибору орієнтирів та пріоритетів розвитку національноїекономіки потрібно детально вивчити проблеми, які існують у цій сфері, тарозробити комплексну державну інноваційну стратегію, що дасть змогу здійснитиінноваційний прорив та оновити структуру промисловості на користьвисокотехнологічної продукції.
Аналіз останніх досліджень та публікацій, в якихзапочатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Питанняінноваційного розвитку економіки України є предметом дослідження багатьохвітчизняних вчених та науковців.
Так, Ж. Поплавська вивчає значення інтелектуального капіталу якосновного елемента у становленні інноваційної економіки та постіндустріальногосуспільства [4]; Л. Федулова досліджує становище та перспективи інноваційногорозвитку економіки України на основі їх глибокого технологічного аналізу [5];О. Шнипко обґрунтовує необхідність швидкої модернізації економіки України задлязабезпечення гідного місця в міжнародному глобалізаційному просторі [19].Проте, ця проблема потребує детальнішого вивчення, особливо у контекстіактивної розробки та обговорення національної інноваційної стратегії на 2010 — 2020 роки.
Постановка завдання. Метою статті єдослідження основних проблем, що існують в інноваційній сфері українськоїекономіки та обґрунтування необхідності створення національної інноваційноїстратегії.
Виклад основного матеріалу. Після закінченняідеологічного протистояння двох супердержав світ вступив в нову фазу свогорозвитку. Сформувалась нова система світоустрою, яка зветься глобалізмом. Цясистема вже стала домінантним чинником світового розвитку. В основі глобалізму— зрощування інтересів, стратегій і механізмів світового пануваннянаймогутніших держав, глобальних транснаціональних корпорацій (ТНК) таміжнародних організацій.
Згідно з визначенням О. Білоруса, глобалізм — це системаабсолютної економічної та політичної влади нових глобальних монополістичнихкорпорацій, які вийшли з-під контролю націй-держав свого походженняі базування [1]. Вони маневрують фінансовим капіталом, обертаючи його насвітовому ринку зі «швидкістю світла», та, відмовляючись платитиподатки країнам і державам свого походження, посилюють експлуатацію багатьохкраїн (і своїх також) та регіонів. Тобто можна говорити про нову формусвітового панування, що принесла нову абсолютну та тотальну форму експлуатації(людини людиною, держави державою, національного капіталу глобальнимкапіталом), бідності та руйнує глобальне демократичне суспільство.
В основу кожної системи покладені певні фундаментальні закони, наоснові яких ця система функціонує. Основу глобалізму складає закон глобальної(тотальної) монополізації світової економіки і політики з боку наймогутнішихдержав, глобальних ТНК і глобальних міжнародних організацій (СОТ, МВФ,Світового банку).
Головний глобальний конфлікт сучасності полягає в тому, що світрозділився, дезінтегрувався на частини, кожна з яких належить до різних ер:одна до постіндустріальної, друга до індустріальної, а третя додоіндустріальної, яка характеризується відсталістю й бідністю.
У своїй книзі «Велика шахівниця» відомий вчений Зб.Бжезинський вказує на чотири вирішальних чинника глобальної влади [2]:
1) військовий — здатність досягти будь-якої точки землі і не мати прицьому суперників;
2) економічний — залишатись головним локомотивом глобальногорозвитку;
3) технологічний — збереження провідних ролей у найновіших сферах,постійне впровадження інновацій;
4) культурний — зберігати за собою незрівнянну привабливість длявсього світу, особливо для молоді.
Особливої уваги потребують другий і третій чинники, євзаємопов’язаними між собою. Так, саме технологічний чинник є тим механізмом,на основі якого ґрунтується економічний та соціальний розвиток будь-якоїдержави і відбувається розв’язання глобальних міжнародних суперечностей.Здатність постійно впроваджувати інновації та модернізовуватись справляєосновний вплив на розміщення країни в глобальній ієрархії. Це пов’язано з тим,що “… технологічні нововведення, що складають основу національногобагатства постіндустріальних країн, на сьогодні не можуть бути ефективно ніскопійовані, а в деяких випадках навіть використані в межах індустріальних, атим більше аграрних суспільств” [3, с. 86].
Тому, на основі технологічного чинника відбулась стрімкадиференціація усіх країн на три групи: країни «золотого мільярду» аботехнологічні новатори (країни, що вступили до постіндустріальної стадіїрозвитку і які генерують вищі технології та інтелектуально експлуатують весьсвіт); технологічні послідовники (країни, які знаходяться на межі переходу відіндустріальної до постіндустріальної фази); «третій світ» аботехнологічні аутсайдери (країни, що знаходяться у доіндустріальній таіндустріальній фазах розвитку і не здатні до конкурентоспроможного розвитку вглобалізованому середовищі).
Так, якщо конкурентні переваги у доіндустріальній економіцізабезпечували доступ до природних джерел і сировини, зручні транспортні маршрути,місткий ринок, дешеву робочу силу, то в постіндустріальному суспільствізапорукою успіху стають інновації та підприємництво, яке ґрунтується назнаннях, розвиненій інфраструктурній інформації.
У постіндустріальній економіці визначальним є інтелектуальнийпотенціал суспільства, на який вона спирається і який становить сукупністьповсякденних і спеціалізованих знань, що матеріалізуються в основному капіталіта новітніх технологіях. Вони визначають як матеріальну культуру виробництва,так і культуру споживання вироблених товарів. Інновації можуть дати найвищіприбутки, але водночас саме з ними пов’язаний і високий рівень ризику:приблизно дві третини ризикованих науково-технологічних проектів виявляютьсяневдалими, але третина інновацій настільки потужна, що прибутки від неїперекривають усі витрати [4, с. 54].
На даному етапі розвитку світової економічної системиспостерігаються процеси переходу більшості країн від індустріального допостіндустріального виробництва, глобалізації, інформатизації, технологічноїреволюції. Результатом цих процесів є підсилення інтелектуального чинника,поява «економіки, яка ґрунтується на знаннях».
Отже, майбутнє України залежить від того, наскільки вонавідповідатиме викликам постіндустріального суспільства ХХІ століття, якеґрунтується на економіці знань інноваційного типу, де спеціалізовані іповсякденні знання є джерелом економічного і суспільного прогресу. Забезпеченнявисокого добробуту українського суспільства можливе лише у випадку забезпеченнявисокої конкурентоспроможності в умовах глобальної конкуренції.
Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тимфундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи насвітовому ринку. В країнах, що належать до числа інноваційних лідерів,спостерігається висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (знайвищим вмістом доданої вартості в ціні продукту). Ефективність та динамізмінноваційної сфери перетворилися у вирішальний чинник забезпеченняконкурентоспроможності економіки та значною мірою визначають місце кожноїкраїни у світі.
Світова економічна криза, яка почалася в країнахпостіндустріального світу, має катастрофічні наслідкиякраз для країн індустріальних і аграрних, оскільки останні здійснюютьобслуговуючу функцію для постіндустріальних економік. При скороченніпостіндустріальною економікою споживання в індустріальних країнах відбуваєтьсяспад виробництва.
Структурні аспекти розвитку промисловості країни в контекстіконцепції техніко-економічних парадигм (укладів) можна проаналізувати черезвиділення відповідних галузей промисловості. Технологічний уклад — цевзаємопов’язана та взаємообумовлена стійка економічна система, яка маєконкретне якісне наповнення, що відрізняє технологічні уклади один від одного.При класифікації за домінуючими групами технологічних сукупностей, щоперебувають на різних фазах розвитку, з урахуванням імпорту та експортуоднотипових видів продукції виявляється технологічна структура економіки [5, с.24].
На жаль, трансформаційний процес, який відбувається протягомостанніх сімнадцяти років, збільшив відставання України від світових лідерівтехнологічного розвитку економіки.
В Україні на сучасному етапі домінує відтворення 3-готехнологічного укладу. Він характеризується пануванням залізничного транспорту,чорної металургії, електроенергетики, неорганічної хімії, споживанням вугілля,універсального машинобудування. У розвиненому світі домінування 3-го укладуприходилося на післявоєнні роки.
При цьому в Україні частково є присутнім і 4-й уклад, якийвичерпав себе в розвинених економіках всередині 1970-х років, і,характеризується розвитком органічної хімії і полімерних матеріалів, кольоровоїметалургії, нафтопереробки, автомобілебудування, точного машинобудування іприладобудування, традиційного ВПК, електронної промисловості, поширеннямавтоперевезень, широким споживанням нафти. У цілому майже 95% вітчизняноїпродукції належить до 3-го та 4-го технологічних укладів.
Що стосується 5-го та 6-го технологічних укладів, то на їх часткуприходиться тільки близько 3 — 5% у загальній структурі національної економіки.Ці уклади сьогодні визначають власне постіндустріальний тип виробництва (тобторозвиток складної обчислювальної техніки, сучасних видів озброєнь, програмногозабезпечення, авіаційної промисловості, телекомунікацій і створення новихматеріалів).
За фінансуванням науково-технічних розробок майже 70% становитьсьогодні 4-й, і лише 23% — 5-й технологічний уклад. За інноваційними витратами:60% становить 4-й уклад і 30% — 3-й (тобто сумарно 90%), а 5-й уклад в інноваційнихвитратах становить лише 8,6% [6, с. 60].
Частка інноваційно активних підприємств у промисловості Українизнизилася з 26% у 1994 році до 14,2% у 2007 році [7]. Для порівняння, у США,Японії, Німеччині та Франції частка інноваційних підприємств становить 70 — 80%від загальної кількості. Причому, можна спостерігати нерівномірність розподілуінноваційно активних підприємств. Так, у м. Києві ця частка досягає третиниусіх підприємств. У решті регіонів ця цифра коливається в межах від 2,4%(Рівненській область) до 18% (Харківська область).
За видами промислової діяльності більш активно здійснюютьінновації підприємства з виробництва коксу та продуктів нафтопереробки (31,3%),машинобудування (18,6%) та хімічної промисловості (17,8%). Найменша кількістьінновацій впроваджувалася у підприємствах з видобування енергетичних матеріалів(2,2%) та виробництва електроенергії, газу та води (1,9%) [8, с. 21 — 22].Отже, найбільша частка інноваційно активних підприємств спостерігається вгалузях 3-го та 4-го технологічних укладів, що говорить про низький рівеньінноваційності української економіки.
Ключовою характеристикою інноваційності країни, її готовності допобудови постіндустріального суспільства є рівень фінансування науки танауково-технічних розробок. Саме тому держави-учасники Європейського Союзу наЛіссабонському саміті у 2000 році, маючи перед собою мету побудуватиконкурентоспроможну постіндустріальну економіку, прийняли рішення збільшитивитрати на наукові дослідження та розробки до 3% від ВВП.
В Україні також була здійснена спроба законодавчо закріпити рівеньбюджетних асигнувань на наукові дослідження. Так, Законом України «Пронаукову і науково-технічну діяльність» цей рівень встановлювався в межахвід 1,7% до 2,5%, окрім витрат на оборону [9]. На практиці ці витрати жодногоразу не перевищили позначки у 0,5% і в 2007 році становили 0,39% від ВВП [10].
Позитивною тенденцією є те, що витрати на інновації та інноваційнудіяльність в Україні постійно зростають (рис. 1) ) [11, с. 90]. Протягом 2000 — 2006 років вони збільшилися з 1757,1 млн грн до 6160 млн грн, тобто у 3,5 рази.Проте, слід відмітити, що динаміка зростання цих витрат не є постійною. Так, у2001 році порівняно із попереднім сума коштів збільшилася на 12,45%, у 2002 р.- на 52,48%, у 2003 р. — на 1,37%, у 2004 р. — на 48,19%, у 2005 р. — на26,83%, у 2006 р. — на 7,1%. Це говорить про відсутність чіткої державноїстратегії та орієнтирів фінансування інноваційних розробок, тобто сам процесфінансування є ситуативним.
У 2007 році фінансування досягло рівня у 6,14 млрд грн, з них натехнічні науки було виділено 3,49 млрд грн, на природничі — 1,86 млрд грн,наукові установи та вузи, що мають багатогалузевий профіль — 0,40 млн грн,суспільні — 0,32 млн грн, гуманітарні — 0,072 млн грн [10].
В результаті аналізу джерел фінансування технологічних інновацій вУкраїні видно, що частка державного бюджету в обсязі загальних асигнувань єнайменшою (табл. 2) [11, с. 90].
Так, у 2000 році ця частка складала 0,44%, у 2003 зросла до 3,0%,суттєво скоротилася у 2005 році (0,5%), а протягом 2006 року становила 1,86%.Найбільша ж частка асигнувань покривалась за рахунок власних коштів підприємстві коливалась у межах від 70,21% у 2003 році до 87,72% у 2005. Причому потрібновідмітити, що протягом останніх ця частка має тенденцію до зростання, щоговорить про відсутність високої зацікавленості держави у інноваційній політиціта посилення тенденцій неолібералізму, які загострилися останніми роками внашій країні.
/>
/>
Крім того, останніми роками спостерігаються негативні тенденції вдослідницькій діяльності. Так за останні 5 років кількість поданих заявок навинаходи за національною процедурою від вітчизняних заявників зменшилась на 31%.Найбільш суттєве зниження кількості поданих заявок у порівнянні із попереднімроком (на 18%) мало місце у 2008 році внаслідок збільшення діючих ставок зборівза патентування винаходів та корисних моделей, які відповідно до ПостановиКабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148 (постанова вступила вдію 16 травня 2008 р.) збільшені до 35 разів [12]. В цілому протягом останніх 4років кількість поданих заявок на винаходи, у розрахунку на 1 млн осіб, у дварази менша ніж у Росії, а порівняно з розвинутими постіндустріальними країнами,ще значніша.
Існують неврегульовані питання комерціалізації винаходів, які бвраховували інтереси як їх творців, так і організацій, що впроваджують цівинаходи. Так, обсяги нематеріальних активів не перевищують 1,5% вартостіосновних засобів, що значно нижче європейських країн, де їх частка становить 50— 80%.
Також в Україні недосконала нормативно-правова система регулюванняі стимулювання інноваційної діяльності. Необхідні суттєві зміни до законів «Пропріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» та «Проінноваційну діяльність» [13; 14].
Як засвідчує досвід, в інноваційній сфері, як і в інших сферахдіяльності, набула поширення практика ігнорування законодавства, абопризупинення дії статей законів, які стосуються фінансування інноваційноїдіяльності. Наприклад, закон України «Про спеціальний режим інвестиційноїта інноваційної діяльності технологічних парків», який було прийнято 16липня 1999 року, не лише зменшив масштаби деградації науково-технічної сфери,але й сприяв початку її відновлення [15]. Проте він ефективно працював доти,доки обсяги податкових та митних пільг, передбачених цим законом, лишалисянезначними. Коли масштаби діяльності технопарків розширилися, дія цього законупри перегляді бюджету у березні 2005 року була призупинена.
Спостерігається невідповідність корпоративної структури, якаформується в Україні, головним вимогам інноваційного розвитку. В країнах зрозвиненою ринковою економікою значна частина потенціалу галузевої науки, пов’язаноїз комерціалізацією результатів наукових досліджень, працює в межах великихкорпоративних структур. На відміну від них, в Україні переважна частинагалузевої науки виявилася за межами корпоративних структур і, відповідно, замежами відтворювальних механізмів фінансування. В процесі ліквідації галузевихміністерств та поширення механізмів корпоратизації, відбулося руйнування навітьтих механізмів організаційної взаємодії галузевої науки та виробництва, якіуспішно зарекомендували себе в умовах адміністративної системи —науково-виробничих та виробничих об’єднань. Окрім того, з боку великого бізнесупроявилося фактичне відторгнення наукового потенціалу, оскільки його діяльністьтривалий час значною мірою була зорієнтована на короткострокові напівтіньові схемиобігу коштів. Хоча Закон України «Про фінансово-промислові групи»,який міг би сприяти формуванню великих корпоративних структур, прийнято ще у1995 р.,йогодію було скасовано у 1999 році згідно з указом Президента [16].
Діяльність малого інноваційного бізнесу в Україні в силу умов, якісклалися у національному виробництві, перебуває в стадії становлення. В ціломудіяльність малого бізнесу здебільшого зорієнтована на торгівельні операції, івнаслідок несприятливого для інноваційних процесів клімату, це й бізнес поки щоне відіграє такої важливої ролі в інноваційних процесах, як у розвиненихкраїнах
Однією з основних невирішених проблем залишається створення умовдля перетворення вже існуючих науково-технологічних досягнень в об’єктиекономічних відносин. Тому важливим питанням сьогодні залишається необхідністьстворення оновленого національного технологічного сектору економіки, який бипоєднував державні та комерційні підприємства в єдину структуру — технопарки.
В країнах з постіндустріальною економікою технопарки виступаютьосновним елементом інфраструктури, що забезпечує функціонування інноваційноїмоделі національної економіки. Саме вони поєднують в єдиний ефективний механізмдві розділені ланки: «науку» та «виробництво».
В Україні у 2005 році було схвалено Концепцію створенняіндустріальних (промислових) парків, яка повинна створити сприятливі умови длярозміщення в регіонах нових підприємств, залучення надходжень до бюджетівподатків, технічного переоснащення, зростання обсягів виробництва конкурентоспроможнихтоварів та ефективного використання інноваційного потенціалу підприємств [17].
У ряді країн світу протягом багатьох років розробляють різнікомплексні індикатори науково-технічного та інноваційного розвитку. Найбільшвідомим з подібних комплексних індикаторів, що набув широкого поширення востанні роки, став європейський інноваційний індекс, який розраховується наоснові системи індикаторів науково-технічного розвитку — Європейськогоінноваційного табло (ЄІТ). Він дозволяє, на думку експертів ЄС, об’єктивнооцінити рівень науково-технічного розвитку країн-учасниць Співтовариства [10].
Для України цей показник був вперше розрахований у 2007 році врамках спеціального проекту BRUIT.
У цьому рейтингу усі країни було розділено на 4 групи згідно ззначенням інноваційного індексу: країни-лідери, країни-«послідовники»,країни-«помірні інноватори» та країни, що йдуть навздогін. До першоїгрупи з найбільшим значенням інноваційного індексу потрапили Швеція (0,68),Фінляндія (0,64), Швейцарія (0,61), Японія (0,61) та США (0,59). Українапотрапила до останньої групи із коефіцієнтом 0,23 поряд з Росією (0,23),Польщею (0,21) та Латвією (0,22). Відставання України від країн-лідерівстановить 3 рази, а від країн-«послідовників» − 2 рази. Проте,такий ще досить високий результат для України в порівнянні з Росією та Польщеюпояснюється, в основному тим, що значення кількох показників, щодо яких невдалося знайти відповідні дані, не були включені в розрахунки для України, авзамін них використовувались дані експертних оцінок.
Між тим, у вітчизняній економіці вже формуються поки щоздебільшого потенційні передумови, які дозволяють говорити про зростання попитуна інноваційну продукцію. До них можна віднести посилення конкурентного тискуна внутрішньому та зовнішньому ринках, що підштовхує підприємства до розумінняважливості інноваційної переорієнтації виробництва, зростання бюджетногофінансування потреб науково-технічного розвитку, збільшення частки іноземнихзамовлень українським науковцям на виконання досліджень.
Проте, принципова позиція інноваційного розвитку України полягає увиборі інноваційної стратегії. Насамперед, повинна бути чітко сформульованапозиція держави — чи прагне Україна відродити статус передовоїнауково-технологічної держави, що породжує нові технологічні знання таінновації, або погодитися із роллю економіки, що запозичує і імпортує інноваціїіз зовнішнього світу.
17 лютого 2009 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 965-VI «Пропроведення парламентських слухань „Стратегія інноваційного розвиткуУкраїни на 2010 — 2020 роки в умовах глобалізаційний викликів“ [18].Відповідно до цієї постанови повинні бути проведені парламентські слухання іззалученням представників центральних та місцевих органів виконавчої влади,наукових установ і громадських організацій та вироблена стратегія інноваційногорозвитку України на 2010 — 2020 роки.
Досвід країн постіндустріальної фази розвитку, а також країнназдоганяючого типу дають підстави для визначення кількох стратегійінноваційного розвитку, які можуть бути використані в Україні [19, с. 23]:
1) »стратегія нарощування”, яка заснована на реалізаціїкомплексу заходів довгострокового характеру, спрямованих на забезпечення поступовогозбільшення обсягів високотехнологічної, конкурентоспроможної продукції на основівикористання, насамперед, власних можливостей, а не зарубіжного досвіду;
2) «стратегія перенесення», яка полягає у використаннізарубіжних досягнень через запозичення технологій, освоєння випуску продукціїнових технологічних поколінь, закупівлю ліцензій тощо;
3) «стратегія запозичення», яка ґрунтується на освоєннівипуску наукомісткої високотехнологічної продукції, що виробляється увисокорозвинутих країнах, на основі поєднання їх технологій та власногонауково-технологічного потенціалу.
В Україні, в основному, переважають ознаки першого та другоготипів інноваційного розвитку. Проте, як зауважує О. Шнипко, вони є найменшприйнятними (перша — надто повільна, друга — надто загрозлива для власнихекономічних інтересів) [19, с. 23]. Тому, найраціональнішою він визнаєстратегію запозичення, яка має реалізовуватися шляхом нарощування інноваційногопотенціалу України на заздалегідь визначених державою пріоритетних напрямкахнауково-технічного прогресу із запозиченням досвіду (технологій) інших країн,насамперед, держав Європейського Союзу.
Зміст і темпи інноваційної діяльності в довгостроковому періодімають забезпечити створення та розвиток інноваційної моделі економіки. Узв’язку з цим повинна відбутись поступова трансформація економіки до можливоїмоделі інноваційного розвитку та закріплення стабільних темпів економічногозростання із нарощуванням впливу на економічну активність пріоритетнихнапрямків розвитку науки і техніки, впровадженням відповідних розробок.
Аналіз даних експертних оцінок, отриманих в рамках виконанняДержавної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційногорозвитку України, свідчить, що українська наука зберегла здатність за певнихумов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступнихнапрямів [20]:
1) розробка новітніх розділів математики (зокрема, в теорії функцій,функціональному аналізі) та теоретичної фізики;
2) дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій;
3) радіофізика міліметрового та субміліметрового діапазону;
4) імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика;
5) біотехнологія рослин та біофізика; біодеградація;
6) кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія;
7) інформатика;
8) мікро- та оптоелектроніка;
9) аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики,хімії, біології.
Тому потрібно максимально можливо використовувати дані можливості,що дасть змогу наблизитись до рівня постіндустріальних країн як в галузінаукових розробок так і в системі їх комерціалізації. Розширення масштабіввпровадження інновацій в економіку залежить від максимально можливоговикористання позабюджетних джерел фінансування поряд з власними коштамипідприємств і зростанням попиту на науково-технічні досягнення.
Загалом, прийняття національної стратегії інноваційного розвиткута зосередження уваги на пріоритетних напрямках розвитку дасть змогу змінитиструктуру промислового комплексу України на користь високотехнологічногосектору та збільшити обсяги виробництва продукції 5-го та 6-го технологічного укладів.Це забезпечить підвищення наукомісткості виробництва, поєднання глобалізації талокалізації виробництва, здійснення гуманізації, мініатюризації і екологізаціїтехніки та технологічних систем.
Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідоку даному напрямку. Національна інноваційна сфера знаходиться в доситьзанедбаному стані. 95% продукції української промисловості відноситься до 3-гота 4-го технологічних укладів, що є показником низької технологічностівітчизняної економіки. В таких умовах забезпечення конкурентоспроможностіекономіки України через інновації має стати метою національної економічноїполітики. Такий розвиток економіки має базуватися на визначенні довгостроковихпріоритетів, які обумовлюють орієнтацію національної економіки на визначенняраціональної спеціалізації й оптимальної структури, що сприятиме досягненнюнайбільш можливих темпів економічного зростання та підвищенню рівня життя. Устратегічному контексті істотне підвищення конкурентоспроможності економікиУкраїни можливе лише за рахунок інноваційно-структурних механізмів модернізаціїекономіки нашої держави.
Тому Україна повинна зробити свій вибір у напрямку постійноїмодернізації економіки та широкого впровадження інновацій у промисловості тапосісти гідне місце поміж розвинених постіндустріальних країн світу.
Література
1. Білорус О. Глобалізаціяі нова парадигма глобального постіндустріального розвитку [Електронний ресурс]/ О. Білорус. — Режим доступу: www.soskin.info/ea.php?pokazold=20021001 &n=10&y=2002 (дата звернення:10.06.2009).
2. Бжезинський З.Велика шахівниця [Електронний ресурс] / З. Бжезинський. — Режим доступу: ruthenia.info/txt/bzhez/shah1/index.html (дата звернення:10.06.2009).
3. Іноземцев В. Расколотаяцивилизация. Наличествующие предпосылки и возможные
последствияпостэкономической революции / Іноземцев. В.Л. — М.: Academia-Наука, 1999. —412 с.
4. Поплавська Ж.Інтелектуальний капітал економіки знань / Ж. Поплавська // Вісник НАН України.- 2007. — № 2. — С. 52 — 62.
5. Федулова Л.Технологічне прогнозування в системі інноваційної економіки / Л. Федулова // Економікаі прогнозування. — 2005. — № 3. — С. 20 — 31.
6. Федулова Л.Перспективи інноваційного розвитку промисловості України / Л. Федулова // Економікаі прогнозування. — 2006. — № 2. — С. 58 — 76.
7. Виступ ГоловиКомітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Володимира Полохала [Електроннийресурс] / В. Полохало. — Режим доступу: osvita-ua.net/news/2510 (дата звернення: 4.04.2009).
8. Космидайло І. Проблемиінноваційного розвитку в Україні та шляхи їх вирішення / І. Космидайло //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 2(68). — С. 20 — 27.
9. Закон України «Пронаукову і науково-технічну діяльність» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1977-12 (датазвернення: 1.06.2009).
10.Стратегія інноваційного розвитку України на 2010 — 2020 роки вумовах глобалізаційних викликів [Електронний ресурс]. — Режим доступу: kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/publish/ article?art_id=47920&cat_id=46017&showHidden=1 (датазвернення: 10.06.2009).
11.Стефанів І. Інноваційна політика держави /І. Стефанів // Світфінансів. — 2008. — № 3 (16). — С. 87-93.
12.Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1148[Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1148-2007-%EF (дата звернення:10.06.2009).
13.Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційноїдіяльності в Україні» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=433-15 (датазвернення: 10.06.2009).
14.Закон України «Про інноваційну діяльність» [Електроннийресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=40-15 (дата звернення: 10.06.2009).
15.Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної таінноваційної діяльності технопарків» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi ?nreg=991-14 (дата звернення:10.06.2009).
16.Закон України «Про фінансово-промислові групи»[Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=85%2F95 (датазвернення: 10.06.2009).
17.Закон України «Про схвалення Концепції створенняіндустріальних парків» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.uazakon.com/document/fpart14/idx14374.htm (дата звернення: 10.06.2009).
18.Постанова Верховної Ради України «Про проведенняпарламентських слухань „Стратегія інноваційного розвитку України на 2010 —2020 роки в умовах глобалізаційних викликів“ [Електронний ресурс]. — Режимдоступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/law/main.cgi?nreg=965-17 (дата звернення: 10.06.2009).
19.Шнипко О. Україна перед викликами глобального конкурентногопростору / О. Шнипко // Вісник НБУ. — 2008. — № 10. — С. 8 — 14.
20.Державна програма прогнозування науково-технічного таінноваційного розвитку України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 1086-2004- %EF (дата звернення:10.06.2009).