Проблеми вивчення історії української журналістики

ПРОБЛЕМИВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ
М. Нечиталюк. Львівськийнаціональний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000Львів, Україна, e-mail: [email protected]
Оглядаючисьогодні стан наукового вивчення української преси від її зародження і донині,маємо достатні підстави стверджувати, що впродовж минулого, ХХ століття,сформувалася і розвинулася окрема наукова галузь журналістикознавства — історіяукраїнської журналістики, яка співіснує з такими відносно самостійниминауковими дисцип­лінами, як історія і теорія преси (пресознавство,часописознавство), історія і теорія публіцистики (публіцистикознавство) тателерадіожурналістика.
Питання про час імісце зародження загальної науки про журналістику має, на наш погляд,дискусійний характер. Автори першого теоретичного курсу “Українськажур­налістика на тлі доби”, виданого у 1993 році в Мюнхені, Ольгерд Бочковськийі Степан Сірополко дотримуються погляду, що “Батьківщиною теорії журналізмудоводиться визна­ти Німеччину”(1). Початки наукової теорії про журналістикувони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецькихуніверситетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорівКоха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони,вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. — М.Н.) й ще досі невтратили свого педагогічного значення (1; 18). Цілком зрозуміло, що названанаукова література про журналістику, яка вважалася першим “обґрунтуваннямсамостійної “науки про часопис” (1; 18), стала певним джерелом для написання щеу 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського “Основи журналіз­му” тайого продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, умежах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крімніме­цьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики українськоїпреси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі — підручником французаДе-Жувнеля “Журналізм у 20 лекціях” та неназваними працями цитованого історикаанглійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу зжурналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси,зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті“Діло” та зарубіжній (чеській) періодиці — з другого.
У тісному зв’язкуіз західноєвропейською теорією журналістики треба, мабуть, розглядати і появу уРегенсбурзі 1946 року першого навчального курсу для студентів Українськоготехнічно-господарського інституту українського емігранта Аркадія Животка“Історія української преси” (на правах рукопису, обсягом 196 сторінокмашинопису та з до­датком широкої бібліографії спеціальної літератури іджерел). Пізніше, у 1989-1990 роках, цей курс перевидано поліграфічним способому Мюнхені, а в 1999 році — у Києві (6). Незважаючи на дуже недбалу коректурумюнхенського видання, воно тривалий час залишалося одним із найгрунтовнішихпосібників для студентів-журналістів і, мабуть, залиша­тиметься аж до появипроектованого, але ще не написаного багатотомного корпусу “Історія українськоїжурналістики”. Що ж до можливих навіювань з боку німецьких науко­вих джерел,впливів і можливих запозичень, то це питання ще потребує вивчення. Тільки впорядку припущення, можна було б шукати концептуальних зв’язків з німецькими катедер-журналістамиу виробленні А. Животком структурно-хронологічної періодизації журналістськогопроцесу. Але для цього потрібно звернутись до німецьких джерел.
Названі двінаукові праці трьох представників української діаспори, що походять зі СхідноїУкраїни (Бочковський — з Херсонщини, Сірополко — з Полтавщини, Животко — зВороніжчини), — це ніби вершина наукового айсберга, в основі якого — колосальний узагальнений практичний досвід професійних журналістів, редакторів,видавців. І то­му було б не зовсім слушно вважати ті підручники днем народженняжурналістикознавства як всезагальної науки про засоби масової інформації, таксамо — історії української журналістики як окремої галузі наукових знань. Прибільш пильному погляді на історичні джерела ми можемо і повинні бачитипопередників і в Німеччині, і в Україні, що закла­дали перші цеглини длянадбудови, тобто для формування історико-журналістської науки. Придивімося доцих першоджерел в Україні.
Формуванняісторії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спробсистематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістськогопроце­су. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо упроблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років (“Наша публіка”,“Альманах чи газета?”, “Дещо про нашу пресу” та ін.), у підсумковій статтіОсипа Маковея “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (ЛНВ. — 1898), деавтор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861;1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франказастосувати у “Нарисі історії українсько-руської літерату­ри” (Львів, 1910)комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, іжурналістики. Цей історичний нарис, на відміну від інших аналогічних праць(наприклад, “Історії літератури руської” Омеляна Огоновського, 1893; або“Огляду історії українсько-руської літератури” Олександра Барвінського, 1910),відзначається хроноло­гічно-порічним оглядом змісту періодичних видань таопублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів,статистично-науковою об’єктивністю та максимальною біб­ліографічноюінформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторівта видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже всеХ1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжкипро літературу (жанру “нарису”), Франко свідомо відхиляється від проблем сутожурна­лістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходитьдо преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова.Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто напочаток ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теоріїпубліцистики, якою він почав цікавитись ще у ран­ньому часі, у журнальнихвиступах 70-80-х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалисяу ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського “Майстерність Франка-публіциста”(1974) та моїх — “Публіцистика Івана Франка: Семінарій” (1972) і “Зброєюпубліциста” (1981). Недарма франкознавці називають Франка “зачинателем теоріїпубліцистики”.
Підсумовуючи,можна заявити, що питання наукознавства в журналістиці ще не розробленінастільки глибоко, щоб можна було чітко сформулювати концепцію історич­ногорозвитку української преси.
На початках ХХст. порушувалась ще одна важлива для формування історичної науки про українськупресу проблема — про час і місце її зародження. Вона й досі диску­сійна. У 1912році в статті “З-зарання української преси в Галичині”, надрукованій у“Записках Наукового товариства ім. Шевченка” (т.У), М.Возняк спробував уточнитиперіоди­зацію О.Маковея і посунути вглиб початки галицької преси. На йогодумку, “українські альманахи в Галичині з-перед 1848 року приготовили в насгрунт під пресу” (3; 140); таки­ми він вважає два випуски альманаху “Вінокрусинам на обжинки” І.Головацького з 1846 і 1847 років.
Ніби у відповідьна “галицький варіант” початків української періодики відомий галицькийдослідник і журналіст В. Щурат (до речі, постійний опонент М. Возняка) уювілей­ній статті “Початки української публіцистики”(13) першим пресовимвиданням оголосив харківський журнал “Украинский вестник”, виданий у 1816 році.Згодом цю думку запе­речив І. Брик, виступивши у 1921 році в “ЗбірникуЛьвівської Ставропігії” з вагомим науковим обґрунтуванням газети “ЗоряГалицька” як першого часопису в Україні (2), на що одержав принципову відповідьу брошурі І. Кревецького “Початки преси на Україні” (Львів, 1927) (8), у якійавтор відстоював концепцію про іншомовну пресу як зачинателя української пресив Галичині. Першою такою газетою автор уважав французьку “Gazette de Leopol”(“Львівську газету”), яку видавав протягом 1776 року французький комер­сантШевальє де Оссуді за зразком аналогічних французьких газет у Варшаві (1758) таВідні (1759-1788). І. Кревецький звернув увагу на численну польську періодику,яка заполо­нила Галичину разом з німецькою пресою аж до появи “РусалкиДністрової” у 1837 році. Ці факти підштовхнули його до такого висновку: “Львіваж до 1812 р. був одиноким на всю Україну містом, де раз-у-раз появлялисячасописи і яке під сим оглядом на 35 літ випередило всі інші міста України” (8;6). Щодо Східної України, то першою газетою у Хар­кові він називаєросійськомовний “Харьковский еженедельник” (1812), в Одесі — три журналифранцузькою мовою (“Messager de la Russia Meridional” — 1820, “Troubadurd’Odessa” — 1822, “Journal d’Odessa” — 1824”) і два — російською (“ВестникЮжной России” — 1821, “Одесский вестник” — 1828), у Києві — нездійсненнийпроект іноземця Фрідріха Моріца “Киевская газета” (1834). Таким чином, заІ.Кревецьким, проблема початків української преси розв’язується на користь ненаціональної, а іноземної періодики. З цього випливало, що іноземна преса,особливо в Галичині, мала потужний вплив на українського читача і цимстримувала прагнення мати свою українську національну пре­су, задовольняючийого інформаційні потреби.
Перед історикамипреси вже давно постала проблема — “Що вважати за українську пресу?”. Так їїуперше сформулював відомий український бібліограф, історик і теоретик преси В. Ігнатієнкоу двох статтях та брошурах: “Українська преса (1816-1923):Історико-бібліографічний етюд” (1926) і “Бібліографія української преси(1816-1916)” (1930). На поставлене запитання він відповідає так: “… довизначення “що вважати за українську пресу” мусимо прикласти принциптериторіально-етнографічний, комбінований з принци­пом мови… можемо вважати заукраїнську пресу всю пресу, що виходила на території України та по іншихземлях, заселених українцями, друковану всіма українськими діалек­тами,говорами та всіма правописами (ярижкою, фонетикою). Але до цього, — продовжуєвін, — треба додати й ту пресу, що виходила іншими мовами (російською, французькою,німецькою, англійською) та обстоювала і відбивала інтереси українськоїкультури”, і уточнює, що пресу іншими мовами або двомовну “треба вилучити вокрему групу і розглядати як окреме явище українського життя” (7; 7).
А тепер спробуємоякось поєднати ці рекомендації з навчально-методичною літературою нашого часу.У сучасних навчальних програмах і посібниках з історії українсь­коїжурналістики двомовна та іншомовна преса не відокремлюються від української, арозглядаються в одному хронологічному контексті. Так, у робочій програмі курсуу темі № 2 “Зародження української преси” виділено два питання:
1) Першийтижневик французькою мовою у Львові;
2) Польська пресау Львові. У навчальному посібнику “Історія української дожовтневоїжурналістики” (Львів, 1983) є окремий параграф “Іншомовна журналістика вГаличині” з такою оцінкою: що в цій пресі “життя українського населеннязнаходило слабке відображення; за незначними винятками, українські проблеми,питання мови та культури на їх сторінках не ставились”.
Це, звичайно,дуже загальна й апріорна характеристика, як свідчення недослідженості польськоїпреси в Галичині. Дуже мало мовиться про іншомовну пресу в Україні і Галичині укурсі А. Животка “Історія українсь­кої преси”. У параграфі “Народження преси наукраїнських землях” є згадка про першу французьку газету, але жодної — прочисленну польську; ще одна згадка є про дві німецькі газети, що видавалися уВідні з 1901 року (“Ruthenische Revue” i “Ukrainische Rundschau”). Який жевисновок? Історія іншомовної преси в Україні та за її межами до сьогод­нінайменш досліджена.
У зв’язку зперебудовними процесами в Україні на початку 90-х років дещо пожвавилосянаукове вивчення історії української преси та видавничої справи, яку розгорнувНауково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН. Перед наукою нацьому етапі постали нові проблеми. Одними з перших визначились методологічніпроблеми, і зрозуміло чому. Догматичні підходи і принципи до вивчення тапояснення журналістських фактів минулого, які панували у доперебудовні часи,стримували можливості виявлен­ня і залучення до наукового досліду усієїчисленної спадщини національної преси. Треба було відмовитись від штучного,тенденційного поділу її, як було раніше, на прогресив­ну і реакційну, нареволюційно-демократичну і націоналістичну з наданням переваг першим наддругими. Необхідність переоцінки методологічних принципів-догм минулого бу­лаочевидною для всіх.
Ось чому напередній план наукової дискусії виступила проблема періодизаціїісторико-журналістського процесу, навколо якої зав’язалася очікувана дискусія(з участю І. Моторнюка, С. Костя, О. Мукомели), яка, на мій погляд, змуситьзамислитись і ще раз взятися до вирішення цього питання. Цю дискусію яспробував підсумувати у своїй статті “На шляху до багатотомної історіїукраїнської журналістики”, але думаю, що це ще не вирішення справи в принципі.Було б дуже бажаним, коли б питаннями періодизації заціка­вилисьучені-суміжники (історики, філософи, соціологи). Словом, розроблену колективноперіодизацію історії української журналістики слід удосконалювати.
Другеметодологічне питання, винесене на обговорення, — про принципи журналістики,зокрема про принципи партійності, міжпартійності, правдивості і позапартійностіпреси. Це дуже відповідальна і складна проблема, яка не може бути остаточновирішена без участі широкого кола теоретиків. Дискусія, яка виринула на самомупочатку обго­ворення її у 1992 році і потім тривала (4), викликала згодом, у1999 році, появу дуже цікавої теоретичної статті В. Здоровеги у тижневику“Зеркало недели” під назвою “О партийности, денежных мешках, меценатстве, иличто мешает свободе слова в Украине” (14), яка свідчила, що автор переоцінивсвої погляди на партійність, висловлені раніше у статті “Правдивістьжурналістики”, опублікованій 1990 року у Віснику Львівського університету(серія журналістики, вип.16), і тепер сміливо виступив з критикою ленінськоїпраці “Партійна організація і партійна література”, назвавши її “намордником насвободу преси”. Слушним є трактування автором сутності партійності вжурналістиці. “Журналіст в демократичному суспільстві, — пише він, — зобов’язаний дивитись на світ немов збоку, згори, а не з групової купинки. Вінповинен об’єктивно, по можливості правдиво розпо­вісти людям про те, щовідбувається в світі”. У цих правильних словах узагальнено великийжурналістський досвід.
Істинність такогопогляду на суспільний обов’язок журналіста підтверджується конкретнимиісторичними фактами з минулого української преси. Однак автор чомусь незіслався для вагомого аргументування свого правильного положення пропозапартійну чи надпартійну позицію журналіста на концепцію корифеїв нашоїнаціональної преси ми­нулого — Івана Франка і Михайла Грушевського, які щенаприкінці Х1Х ст. розробили і впроваджували в журналістську практику принцип“міжпартійності” преси (про що, до речі, вже писалося). А це означає, щопроблема партійності журналістики ще не вичерпана і постає перед наукою якперспективна тема нових досліджень.
Третє питанняметодології журналістики, яке тільки поставлене, але ще не розробленетеоретично, — про комплексний конкретно-науковий метод дослідження історіїпре­си. Це питання розглядається у статті “Про методику вивчення та принципивидання пресових текстів” (9), однак воно досі не викликало потрібногообговорення чи дискусії. Так само залишається за бортом наукових зацікавлень щеодна пекуча з практичного боку проблема — текстології преси. Важливість їїдиктується конкретною роботою НДЦП над укладанням багатотомної хрестоматії, щомає лягти у підмурівок майбутньої багатотомної “Історії українськоїжурналістики”. Як показує досвід з виданням першого тому “Українська преса”(Львів, 1999), тут є багато дуже складних, зокрема текстологічних перепон, щогальмують справу. Такого типу видання, поза сумнівом, вимагають колективногоавторства.
Нарешті ще одна,зовсім несподівана проблема, яка здавна цікавила і тривожила представників іжурналістики, і літератури, і науки, а сьогодні набрала виняткової актуальності,як свідчить квітнева українська науково-практична конференція журналістівУкраїни. Йдеться про пошуки шляхів, відповідних форм і засобів до міжнародногоспілкуван­ня, до входження України в загальноєвропейський контекст. У цьомузв’язку нині виникає необхідність розглянути деякі факти з історичногоминулого, які мають і позитивний і негативний зміст, можуть бути навітьнеприйнятні для нашої сучасності, але загалом мають певне пізнавальне значенняпри пошуках ефективних засобів зв’язку через журналіс­тику із Заходом. Принаймнівони підштовхнуть нас перейти від загальної фразеології і парадних заяв доконкретної програми дій. Що нам підказує історичний досвід?
Найдавніший слідустремлінь галицьких учених і літераторів до включення в загальноєвропейськийкультурний процес — це перша в Галичині мовно-публіцистична поле­міка 1834-1836років, яку звичайно трактують як філологічну дискусію про правопис. Привід дополеміки дав український літератор і граматик Йосип Лозинський опублікованою упольському літературному органі “Rozmaitosci” (1834, №29) статтею “Прозапровадження польського абецадла до руського письменства” (“O wprowadzeniuabecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkego”). З пояснень Лозинськоговиходило, що він розробив проект входження української літератури взахідноєвропейську культуру, що було можливим, на його переконання, тільки набазі прийняття латинського, тобто польського правопису. Він виступив протипанівного тоді кириличного правопису. Першим опонентом цьогомо­вно-правописного проекту Лозинського став інший галицький літератор — ЙосипЛевицький, який того ж 1834 року надрукував, теж польською мовою, брошуру“Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwaruśkiego” та історик Денис Зубрицький (“O wprowadzeniu abecadla polskiegozamiast kirilicy do ruskiej pisowni” (опублікована щойно 1908 року в ЗНТШ).
У 1836 роціполемічну відповідь Лозинському дав М.Шашкевич, який видав у Перемишлі брошурупольською мовою “Азбука і Abecadło”, де ґрунтовно заперечив і довівшкідливість прийняття “чужого правопису”, пишучи так: “Коли станемо вводити дослов’янських літератур чужі вислови, чужий спосіб думання, тоді в тіло, яке маєдушу, будемо вщіплювати чужу душу, що не приляже до народу” (12; 9). Авторвступної статті Михайло Тершаковець так коментує причину негативної критикиконцепції Й. Лозинського: “Шашкевич не згоджувався з думкою Й.Лозинського, щочерез польське абецадло вдасться “втілити” слов’янські літератури в загальнумасу західноєвропейських літератур” (12; 6). Нас може зацікавити відповідь іпояснення Лозинського на критику Шашкевича. Він заявив, що писав тільки проазбуку, а не про літературу, мав на гадці, так як і Залеський (авторфольклорної збірки пісень українських і польських, надрукованих латинкою),зближення руської літератури до європейських лише за допомогою азбуки. “Тутмене Ша­шкевич не зрозумів, — заявив він. — Я бажав би собі, щоб цілий світуживав одного письма” (11; 42). Єдиний всесвітній правопис — це, звичайно,фантастика. Але ідея набли­ження української літератури до європейськихлітератур — заслуговує пильної уваги дослідників.
Другий проектвходження української літератури у західнослов’янський світ належав діячевінародовського руху Антонові Кобилянському, який видав полемічну відпо­відьБогданові Дідицькому, як редакторові газети “Слово”, написану українськоюмовою, але чесько-латинським правописом. Це — відоме “Слово на слово доредактора “Слова” (1861). Франко писав, що це була оригінальна спробапротистояння проти урядових спроб ополячення галицького народу. Більшістьгалицьких учених і літераторів засу­джувала подібні експерименти, що робилисяпід гаслом європеїзму. Свого часу Я.Головацький так потрактував цю справу:“Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польсь­ке “абецадло”, — пропала бируська індивідуальна народність, пропав би руський дух” (5; 36).
Інша, більшзручна форма європеїзму України — видання з інформаційною метою іншомовнихукраїнських газет і журналів у західних державах. На цю тему є ряд науко­вихстатей. Найважливіші факти такі: Р. Сембратович видавав німецькою мовою“Ruthenische Revue” (1903); В. Кушнір — “Ukrainische Rundschаu” (“Українськийміжнародний ві­сник”), В. Дорошенко, М. Возняк та ін. — орган СВУ “UkrainischeNachrichten” (“Українські вісті”) (1914). Ще була низка інших видань,наприклад, Д. Донцова (німецькою мовою “Кореспонденція народів Росії”, 1916).
Ще одна ефективнаформа пропаганди українського слова в Європі — переклади українських художніхтворів та публіцистики на європейські мови. Про переклади Шев­ченка і Марка Вовчканімецькою мовою, які зробив К. Климкович, Франко писав: це “змагання бутипосередниками між російською Україною і Західною Європою” (10; 318).
Випробуваноюформою проповіді українських ідей була в українській пресі полеміка ззарубіжною пресою, зокрема виступи Костомарова в “Основі” — його відповідіпольській газеті “Czas” (“Час”), французькому журналові “Revue Contemporaine”,полеміка Антоновича з польським журналом “Biblioteka Warszawska” (“БібліотекаВаршавсь­ка”), Г. Будеволі з польською газетою “Dziennik literacki”(“Літературна газета”).
Зручною дляукраїнської пропаганди і налагодження зв’язків із зарубіжним світом є формаособистої участі українських журналістів у виданні чи редагуванні зарубіжноїпреси. З історії відомий цілий ряд імен українських редакторів польських газет.Наприклад, М. Гарасевич був редактором першої щоденної газети у Львові“Dziennik patryotycznych polituków we Lwowie” (“Щоденна газетаполітиків-патріотів у Львові”) (1794-1798); відомі і такі імена галицькихредакторів і співробітників польської преси, як Микола Михалевич (редактор“Gazety Lwowskej”), Онишкевич, Марцінковський, Іван Захаріясевич, ЛевКорецький, Платон Костецький та ін. Нарешті, яскравою сторінкою зв’язків зіншомовною пресою була десятирічна праця І.Франка в польській газеті “KurierLwowski” (1887-1897), цілий том його автоперекладів з польської і німецької“Die Zeit” — “В на­ймах у сусідів” (1914).
Це тільки деякіфакти, що можуть підказати якісь зручні і можливі форми спілкування таспівпраці українських журналістів, літераторів, учених із західним світом.Історич­ний досвід повчальний. Треба тільки уміло його використати.
Оглядпроблематики досліджень історії української журналістики дає можливістьпростежити за етапами зародження, формування і розвитку журналістикознавства вУкраїні, виявити стан досліджень загалом, наукову актуальність обговорюванихпитань, а водночас і “вузькі місця”, нерозв’язані теми, проблеми та накреслитипрограму дослі­джень на майбутнє. У цьому й полягає актуальність поставленої теми.А головне — залучення до розробки провідних проблем української журналістикимолодої зміни науков­ців, які себе уже заявили цікавими публікаціями у“Збірнику праць науково-дослідного центру періодики”.

Література
1. Бочковський О.І., Сірополко С.Українська журналістика на тлі доби: (історія, демократичний досвід, новізавдання). — Мюнхен, 1993.
2. Брик І. Початки української пресив Галичині і Львівська Ставропігія // Збірник Львівської Ставропігії: Минуле ісучасне: Студії, замітки, матеріяли. — Т.1 /За ред. д-ра К.Студинського. — Львів, 1921. — Т. 1.
3. Возняк М. З-зарання українськоїпреси в Галичині // Зап. НТШ. — 1912. — Вип. V.
4. Нечиталюк М. “Білі плями” увивченні історії дожовтневої публіцистики (деякі питання методології і критикинаукових джеред) // Українська журналістика і національне відродження:Зб.наукових праць. — К.: НМК ВО, 1992. — С.33-38; Його ж. Методологічніпроблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: історія ісучасність: Тези доп. і повід. — Львів, 1993.
5. Див.: Зап. НТШ. — 1903. — Т.51.
6. Животко А. Історія українськоїпреси: навч.посібник для студентів факультету журналістики вищих закладівосвіти. — К.: Наук.-видав.центр “Наша культура і наука”, 1999.
7. Ігнатієнко В. Українська преса(1816-1923): Історико-бібліографічний етюд. Держвидав України, 1926.
8. Кревецький І. Початки преси наУкраїні: 1776-1850. — Львів, 1927.
9. Нечиталюк М. Про методику вивченнята принципи видання пресових текстів: (деякі питання текстології) // Українськаперіодика і сучасність: Доп. та повід. Третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. — Львів, 1995. — С.18-27.
10. Франко І. Нарис історіїукраїнсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. тв.: У 50 т. — Т.41.
11. Маковей О. Три галицькі граматики//Зап. НТШ. — 1903. — Т.51.
12. Шашкевич Маркіян. Азбука іАбецадло. Передрук з унікального оригіналу з 1836 р. — Вінніпег (Канада), 1969.
13. Щурат В. Початки українськоїпубліцистики (В соті роковини “Українського Вісника) // Діло. — 1916. — 28 лют.
14. Здоровега В. О партийности, денежныхмешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине // Зеркало недели. — 1999. — 13-19 февр.