Психологічні школи в сучасній соціології скачать бесплатно на Диплом IQ

Гипероглавление:
Зміст:
1. Конфлікт сучасної культури Г. Зіммель (1858—1918)
2. Психологічний еволюціонізм Л. Уорда
3. «Закони наслідування» Г. Тарда і теорія людських дій В. Парето
4. Фрейдизм і неофрейдизм
Висновки
Список використаної літератури
–PAGE_BREAK–
Вступ

Психологічна школа в соціології – суб‘єктивно-особистісні концепції виробництва, виникли наприкінці 19століття. Представники психологічної школи шукали ключ до розуміння суспільних явищ у психіці індивідів або колективній психіці (психічній взаємодії індивідів.). Основоположником психологічної школи був американський соціолог Л. Уорд (1841 — 1913). Якісну специфіку виробництва Уорд бачив у психологічності соціальних явищ. Іншим великим представником психологічної школи був французький соціолог Г. Тард (1843-1904), що вважав основними законами соціології наслідування людей один одному (мода, традиція). До психологів примикає й німецький соціолог Г. Зіммель (1858-1918) з його розумінням соціології як «психологічної мікроскопії», взаємовідносин між індивідами. Початок 20 століття знаменується; розкладанням психологічної школи, відмовою від відвертого прямолінійного психологізму. Психологічні теорії виробництва видозмінюються, випробувавши на собі сильний вплив «соціологізму Дюркгейма», «інстигуціоналізма» М. Вебера. Сучасний психологізм не є особливою школою і являє собою своєрідний методологічний принцип, що лежить в основі майже всієї буржуазної соціології. Психологізація суспільних явищ у цей час найбільшою мірою визначається концепціями соціальної психології (Э. Богардус, Л. Бернард і ін.). Широке поширення, одержали також фрейдизм і неофрейдизм. Психологізм можна розглядати як свого роду соціальний реформізм, тому що в основі його лежить ненаукове прагнення за допомогою психологічних засобів удосконалити деградуюче буржуазне вчення. Разом з тим психологізм у соціології поставляє певну інформацію; щодо засобів впливу на широкі маcи.

1.Конфлікт сучасної культури Г. Зіммель (1858—1918)
Георга Зіммеля, відомого німецького філософа та соціолога, вважають одним з головних представників пізньої “філософії життя”, основоположником гак званої формальної соціології. Зіммель відносить цінності та культуру до сфери, що лежить поза природною каузальністю, а діяльність гуманітарія відносить до «трансцендентальної формотворчості». Виток творчості — особистість з її апріорно заданим способом бачення. У відповідності зі способами бачення виникають різноманітні «світи» культури: релігія, філософія, наука, мистецтво тощо — кожний зі своєрідною внутрішньою організацією, власною унікальною «логікою».

Життя людини розгортається у певному самообмеженні формами, які нею ж і створюються. На вітальному рівні ця форма і межа — смерть. Смерть не приходить із зовні, життя несе її в собі. На трансвітальному рівні життя переборює власну самообмеженість, внаслідок чого постають такі форми, як «більше-життя» і «більше-ніж-життя» — відносно стійкі утворення, що протистоять життю у його вічній мінливості. «Більше-життя» і «більше-ніж-життя» — це водночас і як форми культури. Toму іноді твердять, що саме тут філософія життя переходить у філософію культури. І саме тут виникає проблема конфлікту як рушійної сили розвитку та змінювання загалом.

Конфлікт Зіммель розуміє як внутрішній конфлікт життя, розв’язання якого приведе до оновлення всієї культури, а це оновлення є творчим діянням. Його предметом є суспільний устрій, художній твір, релігія, наукове пізнання, техніка і т.д. Але це лише лаштунки для творчої роботи.

Історія культури є предметом історії. При цьому поняття життя домінує в ідеології, у філософському тлумаченні світу. Кожна епоха має свою провідну ідею. Зокрема, XIX століття створило поняття суспільства, а індивід став тлумачитись як продукт перетину соціальних сил. Лише на початку XX століття на передній план виступає поняття життя — основний мотив світогляду і всіх оцінок — метафізичних, психологічних, моральних, художніх. Навіть такі антагоністи, як Шопепгауер та Ніцше, об’єдналися на ґрунті цього поняття.

Тлумачачи художню сферу життя. Зіммель вважає, що її основою є оригінальність, що дуже яскраво позначається на юнацькому віці. Саме в оригінальному є чисте вираження життя. В основі сучасного індивідууму лежить глибокий творчий задум. Це стосується, зокрема, прагматизму з його основним поняттям — дії.

Серед незчисленних з’явлень, які визначають наші вчинки, істинними визнаються ті, які динамічно сприятливі для життя. Саме життя встановлює істинні уявлення. Пізнання є елементом життя.

Своє чисте вираження як центральне поняття життя отримує там, де стає метафізичним фактом. Одне тільки життя може пізнати життя. Зіммель відкидає механізацію як космічний принцип. Життя не хоче нікому підкорятися: «сутність життя в тому і полягає, щоб творити для самого себе всі спокусливі суперечності, всі перемоги і поразки. Те. що є вищим відносно життя, — це трагічний конфлікт життя як духу».

Зіммель відкидає класицизм як людський і творчий ідеал. Життя хоче звільнитися від гніту будь-якої форми, історичним вираженням якої був класицизм. Чиста стихія життя виступає проти будь-яких спотворень: наприклад, проти спотворень еротики. Адже еротика, що мас зв’язок з культурним життям, вимагає певного оформлення. “Справжнє еротичне життя протікає зовсім індивідуальним річищем”. Аналогічного тлумачення вимагає й релігійне життя. «Найглибше еволюція розчиняє релігійні образи в релігійному житті як чисто функціональному настрої. Релігія має здійснюватись як творчість життєвих форм — смирення й гордості, напруження і мирного спокою, активності й споглядання. Тоді життя матиме абсолютну цінність. Кожний життєвий процес має бути пройнятий релігійним почуттям про буття, а не спрямованим на об’єкти. Душа хоче берегти свою віру, втративши останню в усі наперед визначені релігійні норми.

З життям пов’язане чуття буття. Життя хоче долати форми, але може виявити себе тільки в тій чи іншій формі. А достеменне життя є одкровення. І в цьому його суперечність — найглибша внутрішня суперечність духу, який прагне до культури. Саме наша епоха найбільш виразно являє цей конфлікт душі.

Конфлікти і проблеми не існують тільки для того, щоб бути розв’язаними. Конфлікт не існував даремно, коли час (епоха) не вирішує його, а замінює іншим за формою і змістом конфліктом. Життя охоплює весь простір протилежності боротьби і миру. Конфлікт культури і життя — хронічний. Тому абсолютний мир є лише вічною світовою таємницею, яка, проте, постійно спонукає до наукових і життєвих рефлексій.

продолжение
–PAGE_BREAK–2. Психологічний еволюціонізм Л. Уорда

Лестер Уорд (1841-1913) — американський соціолог, якого нерідко називають батьком соціології в США. У цілому позитивно сприйнявши ідеї еволюційного розвитку суспільства, обгрунтовані в працях О. Конта і Г. Спенсера, Л. Уорд переніс центр ваги з біологічних моментів на психологічні.У своїх працях «Динамічна соціологія», «Психічні фактори цивілізації», «Нариси соціології» та інших він намагається розкрити психологічні причини діяльності і поведінки людей і тим самим обгрунтувати психологічні механізми розвитку суспільства.Він писав, що «соціальні сили суть сили психологічні і полягають у розумовій природі індивідуальних членів суспільства».Проблема причин і рушійних сил діяльності людей одна з центральних у соціальній філософії Уорда. На його думку, в якості початкової причини діяльності будь-якого суб’єкта виступають його бажання. Він характеризував бажання людей як «всепроникний і весь світ оживляють принцип… пульс природи, главне а причина всякої діяльності».Обгрунтовуючи «філософію бажань», Уорд виділяє первинні бажання, пов’язані із задоволенням потреб людей у їжі, теплі, продовженні роду і т.п. На їх основі формуються складніші бажання людей, в тому числі — у творчій діяльності, громадянській свободі, а також моральні, естетичні та релігійні бажання. «Бажання людей, — пише Уорд, — породжують їх волю», яку він називає «динамічним двигуном суспільства» . Бажання і воля виступають, за Уорд, як основні природні і соціальні сили, що забезпечують розвиток суспільства.

Він розглядає їх як досить динамічні психічні сили, що діють найчастіше мимоволі, стихійно.Ці сліпо діючі, багато в чому ірраціональні сили до кінця не усвідомлюються людьми і не цілком контролюються ними. Тягнуть цими силами, люди діють у заданому напрямі і нерідко, лише потім осмислюють свої вчинки. Але навіть якщо бажання і потяги людини усвідомлені ним, він мало може керувати ними і, як правило, дотримується їх. І все-таки, вважає Уорд, дуже важливо усвідомлювати бажання, щоб хоч якось управляти своїми діями відповідно до вимог цивілізації. Він пише, що «з тих пір, як дії організму почали визначатися свідомими бажаннями, почалися великі перетворення, які тривають до цих пір» . В якості основного носія колективних намірів і цілей у Уорда виступало державу. Оскільки дії людей здійснюються в їхньому взаємному спілкуванні, вони, на думку Уорда, є соціальними діями. У цьому сенсі діє в суспільстві людина виступає як соціальна істота . У зв’язку з цим Уорд висунув і обгрунтував проблему законів і принципів соціальних дій людей. Раніше проблему соціальних законів по-своєму вирішували, як ми вже знаємо, О. Конт, Г. Спенсер і К. Маркс. Вивчення цих законів Уорд відносив до галузі соціальної філософії або теоретичної соціології. Остання, за його словами, «в значній мірі є філософією», оскільки «допомагає зрозуміти закони суспільства» . Ці закони виступають, за Уорд, як закони соціальної діяльності людей і людської еволюції.Вони

здійснюються під впливом зазначених вище психічних сил, перш за все людських бажань і волі.Їх Уорд і називає основними психічними факторами цивілізації. Виявлення їх ролі лежить в основі «психологічного еволюціонізму» Л. Уорда. Свідоме вплив на них, наскільки це можливо, дозволяє надати розвитку суспільства соціально спрямований характер, вдосконалювати його в інтересах більшості людей. Саме так висловлювався Уорд як вчений і політик, соціально-політичні погляди якого висловлювали свого часу інтереси широких демократичних кіл США. Отже, Л. Уорд — яскравий представник психологічного напряму в соціології, який вніс певний внесок і в політико-психологічну проблематику, покладаючи надії на «колективний розум» суспільства, який повинен за допомогою соціальних наук спрямовувати хід суспільного розвитку.

продолжение
–PAGE_BREAK–3. «Закони наслідування» Г. Тарда і теорія людських дій В. Парето

Поряд з психологічним еволюціонізму Л. Уорда розвивався напрямок, яке досліджувало проблему психологічного наслідування і його ролі у функціонуванні суспільства.Провідним його представником був французький мислитель Габріель Тард (1843 — 1904).Своє вчення він розвинув у працях «Закони наслідування», «Соціальна логіка», «Соціальні закони», «Етюди по соціальній психології», «громадсь ких думку і натовп» та інОднією з фундаментальних проблем, розв’язуваних Г. Тардов, є проблема взаємодії особистості і суспільства. Для Тарда первинним елементом у взаємодії людини і суспільства є людина. Кожна людська особистість живе і діє поряд з багатьма іншими людьми. В результаті їх взаємодії формуються групи людей з притаманною їм груповий психологією і суспільство як складна система взаємодії окремих людей і соціальних груп. Як і Уорд, Тард вирішував проблему рушійних сил діяльності людей, соціальних груп і розвитку суспільства. Він знаходив ці сили в індивідуальної та групової психіці людей. Мабуть, тому він не проводив скільки-небудь істотної межі між соціологією як наукою про розвиток суспільства і соціальною психологією. Майже всі його соціологічні праці були присвячені проблемам соціальної психології. Він виходив з того, що в основі соціальної діяльності лежить психологічний настрій окремих людей і соціальних груп. В процесі їх взаємодії одна людина чи соціальна група наслідує іншим. У взаємному наслідуванні людей Тард бачить початковий елемент соціальності, основний спосіб існування і розвитку особистості, соціальних груп і суспільства. Соціальний організм по суті своїй подражательний, вважав Тард. І пояснював, що наслідування грає в суспільстві таку ж роль, як і спадковість у живих організмах. Він розглядав наслідування як засвоєння і повторення людьми того нового, що з’являється в тій чи іншій сфері суспільного життя. Цим новим можуть бути малі і великі винаходи і відкриття, удосконалюють побут людей, їх виробничу, пізнавальну та іншу діяльність, що розширюють їх владу над природою, про огащающіе відносини між ними.

Всякі новації, будь то винаходу або відкриття, являють собою акти творчості здатних і талановитих людей, які потім засвоюються й повторюються багатьма людьми.У результаті людські винаходи і відкриття породжують величезну кількість наслідувань, поширюваних по всьому світу. Тард вказує на геометричну прогресію наслідування. При цьому він підкріплює свої висновки численними посиланнями на статистику. Зокрема, він посилається на статистику споживання кави, тютюну і інших продуктів, починаючи з моменту їх першого ввезення до Європи і до того часу, коли вони заповнили ринок, а також багаторазового збільшення числа локомотивів, побудованих з виникненням залізничної справи. «Відкриттю Америки, — писав він, — наслідують у тому сенсі, що перша подорож з Європи до Америки, задумане і здійснене Колумбом, викликала безліч нових подорожей, скоєних іншими мореплавцями в різних напрямках, кожен з цих подорожей було новим маленьким відкриттям, відповіддю на відкриття великого генуезці, що знаходило у свою чергу наслідувачів „[7].“Суспільство — це наслідування», — укладає Тард [8].Винаходи та відкриття одних стають надбанням багатьох. Він вважав, що наслідування виникають на грунті соціально-психологічних відносин між людьми і спрямовані на виконання цілком визначених функцій, пов’язаних із задоволенням потреб людей, досягненням якої-небудь користі.

При цьому Тард указував на три основних закони, що характеризують зміст процесів наслідування та їх реалізацію в суспільстві:

– закон повторення, тобто засвоєння і відтворення людьми тих чи інших нововведень;

– закон опозиції, що виражає боротьбу самих нововведень або нового і старого в суспільстві;

– закон пристосування, тобто адаптації людей до з’явилося нововведення і умов, що змінилися життя.

Зрозуміло, пише Тард, наслідувальні відносини в суспільстві повинні вести не до уніфікації і збіднення (усередненої) способу життя і культури народів, а до їх збагачення.У зв’язку з цим він заявляє, що «душа всього сущого не однорідні, а різнорідність» [7].Історію він розглядав як безперервний ланцюг наслідувань, як збори діянь, «що мали найбільший успіх» і «яким найбільше наслідували».Він вважав, що «верховним законом наслідування» є «його прагнення до нескінченного поширенню».Отже, в роботах Г. Тарда знайшли відображення наступні ідеї: абсолютизація ролі наслідування в суспільному житті; дослідження натовпу як найбільш спонтанного прояву неорганізованої активності мас; диференціація стихійного настрої та громадської думки; аналіз соціально-психологічного феномена умонастрої, яке він називав «соціальної логікою».Визнаний класик соціальної психології, він поставив ряд проблем, які дали поштовх розвитку політичної психології.

Оригінальні ідеї в рамках психологічного напрямку в соціології розвивав італійський соціолог і політеконом Вільфредо Парето (1848 — 1923).Він обгрунтував логи ко-експериментальний метод дослідження соціальних явищ, виходячи з того, що висновки соціології як науки про суспільство, рушійні сили його розвитку повинні базуватися виключно на точних емпіричних (досвідчених) даних.Тільки це може забезпечити їхню наукову достовірність і надійність, вважав Парето.З цих методологічних позицій він відкидав будь-які умоглядні підходи до вивчення суспільства, вважав також, що ті чи інші оціночні судження — моральні, політичні, релігійні та інші — неминуче ведуть до перекручування соціальних фактів, заважають їх неупередженого аналізу. Основну мету соціології Парето бачив у виявленні та обгрунтуванні функціональних зв’язків та взаємозалежностей соціальних явищ, породжуваних соціальними діями людей. Соціальні дії він поділяв на «логічні» і «нелогічні». Перші в тій чи іншій мірі усвідомлені і логічно обгрунтовані людьми, другі — неусвідомлені, інстинктивні, спонтанні. Неусвідомлені дії є, на думку Парето, більш природними і органічно властивими людям. Саме вони визначають основний зміст соціальних явищ. Неусвідомлені дії безпосередньо визначаються психічним станом людей, яке є постійною природною основою, психічної константою їх соціальної діяльності. У психічних імпульсах, схильностях і схильність людей Парето знаходив «джерело соціального життя». Так само, як Уорд і Тард, він ставив і вирішував проблему законів розвитку суспільства, що кореняться у психічному змісті дій людей. Закономірний характер діяльності людей визначає закономірний характер розвитку суспільства, всіх його сфер. Завдання науки — виявити закони їхнього функціонування і розвитку, щоб враховувати їх на практиці з якомога більшою користю для суспільства, соціальних груп та індивідів. Виходячи з цього, Парето робить висновок, що чиста економія повинна знайти закони явищ, які могли б застосовуватися як до суспільства, де панує приватна власність, так і до суспільства з колективною власністю, вона повинна дати можливість передбачити економічні результати при будь-якій формі суспільного устрою . Інші науки повинні виявляти дії соціальних законів в інших сферах суспільства, у тому числі соціальної, політичної та духовної. Поєднавши дані всіх соціальних наук, можна скласти уявлення про шляхи здійснений нствованія суспільства.

Оригінальною частиною соціальної філософії Парето є створена ним теорія еліт.У рамках цієї теорії їм вирішувалися проблеми соціальної неоднорідності або гетерогенності суспільства, соціальної нерівності, боротьби за владу і способи її здійснення. На думку Парето соціальна неоднорідність суспільства і соціальна нерівність обумовлені психологічним нерівністю людей, що перш за все виражається в нерівності їхніх здібностей. Найбільш здатні представники суспільства утворюють його еліти в різних сферах суспільної діяльності. Вони домагаються можливостей та прав керувати та управляти цими сферами і всім суспільством. Способи керівництва і управління можуть бути різними відповідно основним якостям самих еліт, їхніх вождів і сформованим умовам. Так, наприклад, в політичній сфері Парето виділяв представників еліт «левів» і «лисиць». «Леви» — це політичні лідери і вожді, що роблять ставку на застосування твердих заходів і сили. Вони, як правило, абсолютно переконані у правильності своєї політики, мають сильну волю, не схильні, та й не здатні до компромісів. «Лиси» схильні до більш гнучкої політики, маніпулювання свідомістю мас, нерідко вдаються до лавірування, обману, демагогії, політичних спекуляцій. Вони діють найчастіше в нестійких товариства, в яких динамічно змінюється соціально-політична ситуація. Парето вказував на постійну циркуляцію еліт. Вона полягає в тому, що менш здатні члени еліти опускаються в нижні — не елітні групи. Навпаки, більш талановиті представники не елітних груп піднімаються в елітні. У кінцевому рахунку, вважає Парето, творчий потенціал еліт визначає можливості розвитку будь-якого суспільства. Соціально-психологічна концепція Парето, і зокрема його теорія еліт, мали значний вплив на розвиток соціальної філософії Заходу. Цей вплив зберігається понині.
продолжение
–PAGE_BREAK–4. Фрейдизм і неофрейдизм
Однією з найвпливовіших ідейних течій XXст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти:
пізнавальний, соціально-культурний лікувально-практичний.
Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини:

1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки;

2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій.

А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями:
несвідоме, передсвідоме свідомість.
Несвідоме— це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам’ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов’язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання). Пізніше З.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності. Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти:
самозбереження сексyальний
Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту. Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов’язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов’язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, критика опонентів — з третього, змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.). Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб’єктивну реальність людини. У праці «Я і Воно» (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: «Воно» (id, ig), «Я» (ego, его) та «Над-Я» (super-ego, super-ero). Під «Воно» Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги «Воно» мають задовільнятися «Я». «Я», як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. «Я» прагне зробити «Воно» прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань «Воно». Особливого значення З.Фрейд надавав «Над-Я», яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо «Воно» зумовлене генетич-но, «Я» — індивідуальним досвідом, то «Над-Я» є результатом впливу інших людей. «Над-Я» — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного. Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство. Психіка, на думку З.Фрейда, — це засіб взаємозв’язку всіх епох. А соціокультурні стереотипи поведінки визначаються сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як постійна боротьба між “інстинктом життя” (Еросом) та “інстинктом смерті” (Танатосом). Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура грунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Процес культури, писав Фрейд, є справою Еросу, який прагне об’єднати окремих індивідів, потім сім’ї, потім племена, раси, нації в один великий союз — людство. Чому так має бути, ми не знаємо. Це просто результат роботи Ероса. Ці маси людей мають бути об’єднані за допомогою лібідо. Сама по собі необхідність та переваги спільної праці не можуть утримати людей разом. Пояснюючи походження та сутність культури, З.Фрейд виходив із переконання в подібності закономірностей, індивідуальних та колективних психологічних явищ, а також із однаковості механізмів формування нормальних та патологічних виявів психіки. На цій підставі він зробив висновок, що релігію слід вважати загальнолюдським нав’язливим неврозом, аналогічним до відповідного дитячого неврозу укоріненого в комплексі Едіпа, це форма масового божевілля. (Комплекс Едіпа, за Фрейдом, сукупність неусвідомлюваних уявлень та почуттів, які концентруються навколо несвідомого потягу дітей до одного з батьків протилежної статі). Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю десятків тисяч людей в роки першої світової війни, З.Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Підкреслюючи трагічність існування людини в суспільстві, попереджаючи про можливість катастрофічних ситуацій у розвитку людства, Фрейд проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації. Він вважає, що людство розвивається неправильно, і тому не буде великої трагедії, якщо цивілізація загине. Психологічні та соціологічні погляди З.Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З.Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу (раціональний аналіз ірраціональних потягів). Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов’язану картину психіки. З.Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення природи яких неможливо зрозуміти природу людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу. Але в психоаналізі З.Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів:

1. ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда

2. тлумачення природи несвідомого.

К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб’єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Особистісне несвідомеу З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду. Емпіричним підґрунтям для ідей «колективного несвідомого» стала подібність між міфологічними мотивами давнини, образами сновидінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне співвідношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного породження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К.Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення. Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб’єктивується в образах міфології та релігії. Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, К.Юнг виділяв дві крайності:

1) розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій;

2) науково-практична експансія європейського «Я», де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.

Тенденції розвитку психоаналізу в сучасному світі суперечливі. Проте можна виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії:

1) орієнтація на виявлення основ людського буття, структурних елементів психіки, мотивів поведінки особистості;

2) основним об’єктом дослідження є специфічна форма реальності — психічне, яке має свою власну природу і підкоряється особливим закономірностям розвитку.

З якої б точки зору не піддавали критиці вчення З.Фрейда та його послідовників, воно знову й знову ставало предметом наукових дискусій, породжувало нові напрямки, тому що в ньому знайшли відображення реальності психічного життя людини. Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психоаналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представлений багатьма течіями. По-перше, це індивідуальна психологія А.Адлера (1870-1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що пов’язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її «життєвого стилю», який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості. По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897-1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економічним базисом та ідеологією. По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з концепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у психіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об’єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існування особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спілкування. Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сфері соціальних явищ. І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейербаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К.Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з’ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі при-стосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності. Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування. Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це, він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття «соціальний характер» як взаємозв’язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів:

· рецептивний,

· експлуататорський,

· нагромаджувальний,

· ринковий.

В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування:
мазохістський, садистський, деструктивістський конформістський.
За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває ілюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають:

1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все те, що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану;

2) конформізм як відмова людини від свого власного «Я» через розчинення себе в масі, в натовпі.

Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства. Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу. У книзі «Мати чи бути» Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства — володіння та буття. Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об’єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми:
перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.
Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства — сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчутгя свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею. Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв’язок концепції «соціального характеру» з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Фроммагрунтується,
по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції «соціального характеру», за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства.
Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е.Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття. Їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття. Постановка Фроммом проблеми «соціального характеру» як певної психологічної структури особистості, спроба з’ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.

продолжение
–PAGE_BREAK–

Похожие работы