Психологія,релігія й психічне здоров’я
У цій роботі мовайде про деякі подібності й розходження між сучасною наукою про поведінку йрелігію, основна увага приділяється використанню в них понять зовнішньої йвнутрішньої релігійної орієнтації. Перша описує звичне утилітарне використаннярелігії для забезпечення власного комфорту, статусу або допомоги, у якій хтосьбідує після зіткнення з життям. Об другий мова йде тоді, коли весь хідлюдського життя направляється основною цінністю релігії.
Будь-яке людськежиття по своїй психологічній природі маргінальне: це період часу між забуттям,проведений у здивуванні й закінчений таємницею. Бути людиною — значить нетільки переживати моменти насолоди й спалаху щастя, але й протистояти важкимвипробуванням стражданнями, невизначеністю цілей, частими поразками власнихпочинань і хворобливих перемог над самим собою. Психічно хвора людина — це та,хто, принаймні на час, програв цей бій. Вона шкодує про своє минуле, ненавидитьсвоє сьогодення й страшиться свого майбутнього. Якщо психологи самі й не стоялина краї такого обриву, вони у величезному ступені співчувають тим, хто на ньомустоїть.
Сьогодніспівчуття властиво нашому суспільству, і підтвердження тому — численнідослідження в університетах і клініках. Наша загальна мета — зміцнити людськийдух, щоб він міг уникнути падіння із цього обриву, і допомогти тим, хто вжезірвався, знову знайти ґрунт під ногами.
У цілому намвідомо, що значить бути психічно здоровим. Це значить наростити мускули,залікувавши колишні рани. Або, говорячи словами вісімдесят четвертого псалма,блаженний той, «хто, проходячи крізь юдоль суму, використовує неї в благо».Потрібно усвідомити ще один важливий момент: продуктивні міркування пропроблеми психічного здоров’я вимагають володіння двома мовами. Необхідна якпоетична й пророча метафоричність релігії, так і граматична точність науки.
Особистіснідетермінанти розвитку
Це — новий підхіддо проблем психічного здоров’я. Існуючий довгий час комунікативний розривнарешті-те почав зменшуватися. Ричард Мак-Кан повідомляє про серію інтерв’ю,які він проводив із психіатрами, що практикують у великому місті. Хоча більшеполовини з них заявили про своє нейтральне відношення до релігії, у той же часжоден з них не настроєний проти релігії, жоден не говорить про те, що релігійнебачення миру саме по собі може породжувати проблеми їхніх пацієнтів, і всі вонипривітають допомогу й підтримку, що робить пацієнтам приналежність до якогосьрелігійного співтовариства.
Що стосуєтьсярелігії, то за останні роки з’явилося біля чотирьох сотень програм, спрямованихна навчання молодих священиків навичкам психотерапевтичної роботи. Центрирелігійного консультування ростуть як гриби. Постійно збільшується числосвящеників у психіатричних лікарнях. Звичайно, суперечка між психіатрією йрелігією ще не кінчений, але усвідомлення необхідності спільної роботи,безсумнівно, відбулося. Кожна із професій може привнести в загальну роботу своюмудрість, кожна зараз усвідомлює тім, що слабко без допомоги іншої.
Релігія:достоїнства й недоліки
Протягом багатьохстоліть релігія займала пріоритетну позицію в області психотерапії. Церквитрадиційно були «терапевтичними співтовариствами». Сторіччями вони — більше,ніж всі інші інститути, — приділяли увагу основним життєвим кризам. Навпроти,психіатрія й суміжні з нею науки про поводження почали займатися такого родупроблемами зовсім недавно. Так, мова Біблії здається застарілою. (Але йтермінологія Крепеліна й Шарко звучить для наших вух старомодно.) Однак неварто звертати увагу на модність термінів. Сказавши, що страждалець «мучимонечистим духом», ми підемо не так вуж далеко від наукової істини.
Релігія, будучизверненої до вічних істин, не випробовує утруднень, пристосовуючи під себесучасні концепції психопатології. Коли ми говоримо, що психічно хвора людина — це той, хто шкодує про своє минуле, ненавидить своє сьогодення й страшитьсясвого майбутнього, релігія поглиблює цю тему, додаючи: «Так, це так, і я можудати людині прощення за минуле, прийнятний зміст сьогодення й надію вмайбутньому». І коли ми говоримо, що психічне здоров’я означає здатністьнаростити мускули на місці колишніх ран, релігія відгукується: «Так, це так, інаше психічне здоров’я пропорційно того тягаря турбот, що ми здатні винести».Зовсім недавно психіатрія виявила те, про що завжди говорила релігія: немаєінших ліків, крім любові. Тим самим зливаються воєдино ідея любові й ідея спокути.Зцілення треба по шляху спокутуючої любові, людської або Божественної.
І все-таки,незважаючи на сучасність своїх принципів, на практиці релігія має багатонедоліків. По-перше, церкви, хоча й збільшилися в кількості, майже втратилисясвоєї сили як терапевтичні співтовариства. Хоча 97 відсотків людей демонструютьту або іншу форму релігійності й 95 відсотків повідомляють про те, що вонивірять у Бога, тільки 6 відсотків віруючих, як було встановлено в одномудослідженні, зверталися зі своїми проблемами до священика. І навряд чи хтось ізних розцінював власні проблеми як духовні по своїй природі. Від священика воничекають головним чином мирської допомоги. І серед пацієнтів психіатричнихлікарень, у яких є священики, тільки деякі (можливо, 2,5 відсотки) говорять проте, що основну допомогу вони одержують від них. На основі цих даних можназробити висновок, що на сучасному етапі церкви не здатні надати підтримкулюдям, що випробовують гостру емоційну кризу.
Ще одиннегативний момент, у якому можна обвинуватити релігію, це використання неюпатогенних відозв. У деяких своїх формах релігія вселяє надмірний жах, особливошкідливий для сенситивних дітей; вона може породжувати патологічне почуттяпровини; вона може збільшувати забобони. Не виключена й інша крайність: вонаможе приносити поверхневе відчуття щастя, пропонуючи тільки те, що є засобомдешевого самозахисту, оберегом від реальності, пігулками, приємними на смак,але не ефективними проти вірусу зла. Такі релігійні практики не сприяютьнарощуванню мускулів.
І останнєкритичне зауваження: у нас немає переконливих доказів того, що релігійні люди вцілому більше здорові психічно, чим нерелігійні. Як виявилося, такідемографічні характеристики, як середній дохід і рівень утворення, більшевпливають на психічне здоров’я, чим релігійність особистості (принаймні, тарелігійність, що ми сьогодні вимірюємо переважно з погляду приналежності дотієї або іншої конфесії). Часто нам говорять, що релігія й не повинна бутипрофілактичним засобом. Її ціль полягає не в тім, щоб робити людей здоровими, ав тім, щоб рятувати їхньої душі. Якщо ми погоджуємося з таким теологічнимтрактуванням релігії, наша критика однаково обґрунтована, тому що все релігіївчать жалю до стражденного тут і зараз, який би не була їхня концепція порятунку.Христос зціляв хвороби й виганяв демонів. Будь-яка релігія обов’язково повиннапідтримувати цілісність особистості.
Психіатрія:перевага й недоліки
Найважливішедосягнення психіатрії й суміжних з нею областей сучасних наук про поводженняполягає в створенні об’єктивних подань про людський розум і йогофункціонування. Хоча усе ще далекі від рішення таємниць психічного, порівнянонедавно в цій сфері відбулася значна революція. Радикальні реформатори (середяких Пинель і Доротея Дикс) почали ламати застарілі забобони, що стосуютьсяприроди людського божевілля.
Особистіснідетермінанти розвитку
Багато роківпішли на те, щоб людина розвила в собі неупередженість, необхідну для відкриттяй використання наукових істин. Споконвічно людина сприймала мир з поглядуособистих переваг. Будь-яка істина повинна була мати безпосереднє відношення дозабезпечення виживання. Тільки поступово ставало можливим взяти до уваги точкузору іншої людини або об’єктивних обставин. Вогонь, погода, небезпека — людинаповільно підходив до їхньому усвідомленню, підкоряючись законам, що не маютьвідносини до особистих вигід. В остаточному підсумку, він пізнав закономірностідії важелів, насосів, парових машин, атомної енергії, закономірності здоров’я йхвороб. І тільки недавно стали відомі закономірності психічного здоров’я йпсихічних розладів. Однак далеко не всі знають про існування цихзакономірностей. Так само як і печерна людина, більшість із нас дозволяєособистим інтересам визначати наше сприйняття в сфері міжособистісних відносин.Ми переконані, що навколишні гідно осудження, у той час як самі ми майжебезгрішні. Ближній завжди неправий, на відміну від мене, що завжди прав. Яксказав Емерсон, «те, що гріх для інших, — для нас усього лише експеримент».Наші стратегії раціоналізації, заперечення, психічної сліпоти, проекції,самовиправдання переконливо показують, що для нас (як і для печерної людини)вірно лише те, що йде нам на користь. Нам має бути довгий шлях, перш ніж мизможемо продемонструвати в питаннях свідомості (нашого власного або нашогосусіда) ту саму наукову неупередженість, що ми освоїли стосовно явищ природи.До честі психіатрії й наук про поводження, вони ведуть нас уперед і залучаютьнашу увагу безпосередньо до конструктивних практиків виховання дітей, зміниустановок, перебудові навколишнього середовища й психотерапії.
Але навіть якщопсихотерапія й наука про поводження рухаються в правильному напрямку, вониоднаково ще багато в чому далекі від мети. Нам дотепер невідома етіологіябільшості психічних розладів. Терапія для більшості з них носитьекспериментальний характер. Хоча ми здатні полегшити багато страждань, мизнаємо, що поки ще не в змозі визначити джерело цих страждань. Ми дотепердалекі від того, щоб змоделювати гармонічне й продуктивне життя, хоча в нас єоб’єктивне подання про наші проблеми. Ми справедливо запитуємо себе: «Навіщонам транквілізатори? Навіщо завізвання терапія? Навіщо психоаналіз?»
І тут своїпретензії починає пред’являти релігія. Коли психіатр говорить: «Ми повиннізабезпечити інтегрованість життя», релігія відповідає: «Я той потенційнийінтегратор, що вам потрібний. Як всеосяжне почуття, я здатна підкорити собінервову систему, направляючи всі імпульси відповідно до загальної мотивації; яможу перебувати глибоко в сонячному сплетенні; я можу зв’язати частини воєдино;я досягаю корінь. Коли Фрейд говорить, що тривожність — це альфа й омеганеврозів, можна заперечити, що альфа й омега неврозів — марнославство. Амарнославство — це гріх».
І тут мизіштовхуємося з характерними труднощами двомовності. Якими би строгими йточними науковими поняттями не оперували психіатрія й соціальна психологія,релігія, швидше за все, буде висувати зустрічні претензії. У всіх релігій, якзатверджує Габріель Марсель, «містична першооснова». Вони ніколи не пропонуютьоб’єктивних доказів, придатних для перевірки. По природі своєї релігія вимагаєскоріше нашої участі, чим підтвердження або перевірки. Релігія, будучицілісної, містить у собі й нас (як спостерігачів), і ті об’єкти й події, які мивідбираємо для критичного осмислення. Випливаючи релігійної традиції, ми неможемо очікувати повного усвідомлення тих рамок, у яких перебуваємо. Наприклад,якщо ми почуваємо, що все суще обділено Божественною любов’ю, ми не можемопереступити за межі цих рамок і пізнати або виміряти дію цієї любові.
Сформулюємопроблему більш конкретно: пацієнти психіатричних лікарень іноді скаржаться нате, що психіатри вкрай рідко виявляють цікавість до їхньої релігійноїорієнтації, хоча самі пацієнти переконані в тім, що релігія певним чиномспричиняється їхнє життя. Без сумніву, традиційна зневага психіатрів до цьогофактора певною мірою обумовлено їх власною недостатньою релігійністю. Часткововоно є наслідком їхньої звички додержуватися канонів науки. У кожному разі,вони поки ще не усвідомили тієї зцілювальної сили, що криється у вірі.
Інші науки проповедінку
Отже, багатьомпсихіатрам складно адекватно ставитися до «містичної першооснови» релігії. Інастільки ж складно багатьом тлумачам віри додержуватися канонів психіатричної науки.Ситуація ще більш ускладнена наявністю третьої сили. Науки про поводженнязгодні із психіатрією в тім, що стосується наукових канонів, але вони схожі й зрелігією у своєму бажанні вийти за межі такої терапевтичної взаємодії, щопрактикується в лікарнях або психологічних консультаціях.
Одна з наук проповодження — психологія, що не слід ототожнювати із психопатологією. Чи можнавивчати порушення особистості або коригувати їх, не маючи глибоких пізнань усфері функціонування нормальної особистості? Пацієнт, що поправляється післяпережитого нервового розладу, не знаходить нову особистість. По суті, вінвертається до тих особистісним особливостям, які були властиві йому до хвороби.Отже, лікар повинен знати, що є для його пацієнта нормою. І також він повинензнати, як здорові люди справляються з нещастями, що випадають на їхню частку.Великий внесок у справу збереження психічного здоров’я можуть внести йсоціологічні дисципліни. Етнічні традиції, культура, сімейне виховання,приналежність до того або іншого соціального класу впливають на виникнення йхід психічних захворювань і є
Особистіснідетермінанти розвитку потенційно важливими факторами їхньої профілактики. Миможемо багато чого довідатися про лікувальну ситуацію в психіатричних лікарнях,про структуру лікарень як маленьких соціумів, про терапевтичне й патогеннеповодження працівників лікарень, про групову терапію.
Отже, до двохбазових дисциплін, які повинні тісно співробітничати в інтересах збереженняздорової психіки людей: релігії й психології, — додається третя, а самесоціальні науки. Замість двох базових дисциплін, які повинні співробітничати вінтересах психічного здоров’я, їх виразно три: релігії, психіатрія й соціальнінауки. Взаємини між ними стають нам усе більше зрозумілими.
Дві форми релігійногопочуття
Давайтеповернемося до проблеми, що була заявлена раніше. Нам дотепер невідомівідносини (якщо вони взагалі існують) між психічним здоров’ям і релігійнимипочуттями конкретної людини. Це одна із двох найбільш насущних проблем, щовимагають вивчення. Друга проблема стосується оцінки самої психіатрії, всіх їїтипів. Ніхто не може знати напевно, що психіатричне втручання буде мати тривалісприятливі наслідки. Але в нас також немає доказів того, що релігія грає цілющуабо профілактичну роль.
Я хотів бипредставити на ваш суд одну гіпотезу, що заслуговує перевірки. Я переконаний,що поняття «релігія» надто широко, щоб мати достатню прогностичну силу. Удійсності, релігійне почуття вкрай по-різному в різних людей. У деяких вонофрагментарне, поверхневе, навіть рутинне, в інших — глибоке уплетене в самужиттєву тканину. Релігійне почуття різниться не тільки по глибині й широті, алей по змісту й образу функціонування. Дійсно, оскільки кожні особистостіунікальна, можна говорити, що й релігійне почуття особистості також повиннеприймати унікальну форму.
У дослідницькихцілях має сенс вибрати один важливий вимір або змінну. Це континуум, на одномуполюсі якого — релігійне почуття, що представляє тільки інструментальну абозовнішню значимість, а на іншому — почуття, саме по собі є базовим мотивом ітому має внутрішню цінність. Почуття другого типу первинно, воно непідпорядковано якому-небудь іншому мотиву. Якщо ми зможемо приписати людямякісь значення із цього континуума й визначити адекватні критерії психічногоздоров’я, тоді нам удасться знайти відповідь на наше питання про те, чиволодіють деякі форми релігійного почуття більшою терапевтичною йпрофілактичною силою, чим інші.
Стислості зарадими будемо говорити про зовнішню й внутрішню релігійність. Наша гіпотеза полягаєв тім, що зовнішньої релігійності властива менша терапевтична й профілактичнасила, чим внутрішньої.
Зовнішнярелігійність
Для багатьохлюдей релігія — звичка або ж родовий винахід, використовуваний для церемоній,для зручності в сім’ї, для особистісного комфорту. Це щось, потрібне для того,щоб його використовувати, а не для того, щоб заради нього жити. Воно може бутивикористано різним образом: для підвищення свого статусу, для підтримкивпевненості в собі, для збільшення доходів, для того, щоб придбати друзів,владу або вплив. Воно може бути засобом захисту від реальності, і, насамперед,може розглядатися як схвалення понад мого життєвого кредо. Одна з гіпотез, щостосується релігійної орієнтації, уже одержала емпіричне підтвердження.Зовнішня релігійність позитивно корелює з расовою й етнічною нетерпимістю, що,до нещастя, настільки поширена серед людей, що відвідують церкву. Немає причин,по яких критерії, використані при вивченні релігійності й забобонів, не можутьбути застосовані до дослідження релігійної орієнтації в її зв’язку із психічнимздоров’ям.
У теологічнихтермінах, особистості із зовнішньою релігійною орієнтацією звернена до Бога,але не відсторонена від себе. Із цієї причини релігія служить головним чиномщитом для центрованості на собі. Якби Фрейд був більше прозорливим, він бивідзначив, що цей тип релігійності нагадує невроз. Він являє собою захист відтривоги. Як і в печерної людини, релігійні подання забезпечують тільки особистівигоди.
Що стосуєтьсямотивації, то зовнішнє релігійне почуття не є провідним або інтегральниммотивом. Воно служить для реалізації інших потреб, таких як потреба в безпеці,у статусі, у самооцінці. З погляду психології розвитку, це незріле утворення.Як і діти в дослідженнях Піаже, людина з таким типом релігійної орієнтації маєезопове уявлення про Всесвіт. Звичка, ритуал, сімейні традиції не піддаютьсякритичній переоцінці й децентралізації в його світогляді.
Як всі іншізахисти, і як всі інші інструментальні звички, зовнішня релігійність піддаєтьсяризику руйнування в тому випадку, якщо життєві обставини стануть надтосуперечливими. Саме із цієї причини я висуваю припущення про те, що зовнішнярелігійність не може бути довгостроковою терапевтичною або профілактичноюсилою, оскільки життя може пробити захисне огородження своїми гостримистрілами.
Внутрішнярелігійність
Наша гіпотезаприпускає наступне. Зовнішня релігійність може порушити психічне здоров’я,внутрішня релігійність його підтримує. Кожний з нас зустрічав людей, якізалишаються спокійними, незважаючи на внутрішні конфлікти, і мужніми,незважаючи на жорстокі удари долі. Ми також зустрічали й релігійних людей,яким, незважаючи на життєві події, здатні привести до неврозу, якимсь образомвдається втримувати контроль над своїм психічним здоров’ям, — очевидно, завдякизагальному, всеосяжному й напрямному релігійному мотиву.
Внутрішнярелігійність не є інструментальним утворенням. Іншими словами, її основнафункція складається не в тім, щоб справлятися зі страхами, проявляти конформність,сублімувати сексуальність або реалізовувати бажання. Колись раніше, можливо,вона була саме такою. Але зараз ці приватні потреби другорядні стосовноосновного мотиву. Утруднення, конфлікти, провина, негоди — все це управляєтьсявсеосяжним зобов’язанням. Це зобов’язання — частково інтелектуальне, алеголовним чином мотиваційне. Воно інтегрально, воно покриває весь досвід і все,що лежить за межами досвіду, у ньому є місце як науковим фактам, так іемоційним подіям. Це — сильне бажання досягти ідеальної життєвої єдності, щозавжди визначається цілісною концепцією природи всього сущого.
Важливовідзначити, що поняття внутрішньої релігійності не має нічого загального зформальною структурою релігії. Обидва типи релігійної орієнтації рівною міроюпоширені серед представників всіх конфесій — католиків, протестантів, іудеїв,мусульман, індуїстів. Із цієї причини виходить, що приналежність до того абоіншого релігійного напрямку може стати фактором ризику психічних захворювань. Мовайде скоріше про те, що психічне здоров’я прихильника будь-якої конфесії будезалежати від того, якої орієнтації, зовнішньої або внутрішньої, віндотримується.
Слід зазначити,що внутрішня релігійність, відповідно до моєї гіпотези, не може існувати зарадитого, щоб грати терапевтичну або профілактичну роль. Внутрішня релігійність — не гірчичний пластир. Стражденний може прагнути тільки до релігії, а не долікування. Якщо його релігія глибоко мотивована, психічне здоров’я й спокійбудуть їй супроводжувати.
Деяким релігіямвластиві такі патогенні характеристики, як надмірне лякання, марновірства,вороже відношення до науки або паліативний захист. Але ці патогенні властивостіне закладені в самій природі світових релігій, скоріше, це зовнішні, наносніатрибути, які ведуть деяких людей від внутрішніх потенціалів їхньої віри. Якщоя не помиляюся, найбільша шкода, принесена релігією, і основна критика на їїадресу ставляться головним чином до цих побічних атрибутів, яких зовсімнедостатньо для того, щоб сформувати цілісний релігійний світогляд.
Психічнездоров’я світового співтовариства
Наш психологічнийпо своїй суті підхід, центрований на особистості, а тому має потребу в певномурозширенні. Заклопотаність із приводу свого власного психічного здоров’я віддаєіпохондрією. І звідси випливає важливе питання: «чи може хтось бути абсолютноздоровим психічно, якщо він не бере на себе деякі обов’язки в сучасномусвіті?».
Фізика вже надалавсім нам можливість колективно вмерти. Може бути, завдання психологічної йсоціальної науки полягає в тому, щоб визначити шляхи мирного співіснування?Якщо нам у найближчому майбутньому не вдасться це зробити, останній що виживзможе написати таку епітафію: «Вся Земля покрита попелом homo sapiens — єдиноговиду, що забезпечив власне вимирання. Людина занадто пізно зрозуміла, що йогорозумність, його погоня за особистим психічним здоров’ям була фатальнообмеженої».
Чи ймовірно, щоможе бути створена нова наука, здатна удержати суспільство від здійсненнясамогубства за допомогою ядерної зброї? Чи можна розробити науку людськоговиживання, і чи потрібна вона?
Багато вчених відповідає«Ні».
Нам не потрібнанова наука людського виживання. Що нам дійсно потрібно, так це використовуватирішення конфліктів між людьми й способи виправлення їхніх недоліків,запропоновані Христом і християнською церквою.
Природа людини,від якої залежить її виживання, може бути змінена до кращого й можеконтролюватися тільки спонуканнями совісті й вірою в Бога. Нам не потрібнанаука виживання, нам потрібна віра.
Особистіснідетермінанти розвитку
Дійсно, протягомсторіч релігія боролася проти будь-якого нового наукового знання, чистосувалося воно астрономії, теорії еволюції або вакцинації. Деякі релігіїнаполягали на існуванні чаклунства, на демонічній концепції психічних розладів,призивали до нетерпимості. Для людини завжди представлялися загадкоюантибіотики, кардіохірургія, атомна енергія, електроніка й об’єктивні методипсихотерапії й соціальних наук. Але всі ці корисні, хоча й загадкові, явищастали доступні нам тільки тоді, коли вчені відійшли від теології й почали«переосмислювати ідеї Бога».
Багато вчених,діячів мистецтва та літератури заперечували, що наукові відкриття можутьвиявитися корисними в сфері людських взаємин. Неможливо, говорять вони, щоколи-небудь нова наука допоможе людині контролювати його агресивні імпульси,поліпшити відносини на виробництві, між сусідами, між націями й расами, і, востаточному підсумку, зміцнити людський характер.
Релігія починаєусвідомлювати, що їй необхідно тісно співробітничати із психіатрією й іншиминауками про поводження, щоб здійснити свої бажання. Для того щоб полюбити свогосусіда (або свого ворога), недостатньо однієї лише доброї волі, потрібні ще йзнання, забезпечувані психологічною й соціальною науками. Більше того, науковийпідхід, належним чином застосований до конкретної людини, здатний допомогти привизначенні, аналізі й перевірці чистоти її релігійної мотивації, для того щобвона усе більше й більше ставала її внутрішньою потребою.
Література
1.Брей Р. Як жити в злагоді з собоюй миром? — К., 1992.
2.Варга Д. Справи сімейні. — К., 1996.
3.Вацлавик П. Як стати нещасним безсторонньої допомоги. — К., 2002.
4.Коул М. Культурно-історичнапсихологія. — К., 1997