Міністерство освіти і наукиУкраїни
Дніпропетровськийнаціональний університет
Факультет систем і засобівмасової комунікації
Кафедра масової і міжнародноїкомунікації
Курсова робота
Публіцистика ЕрнестаХемінгуея
Виконавець: студентка гр.ЗЖ-06
Пономар А.Г
Керівник: канд. філол. наук,
доцент Гудошник О.В.
Дніпропетровськ 2009
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. ФормуванняХемінгуея-публіциста
1.1 Життєвий шлях Ернеста Хемінгуея
1.2 Напади західних критиків на творчістьЕ. Хемінгуея
1.3 «Канзас-Сіті стар» — професійна школажурналіста Ернеста Хемінгуея
Розділ 2. Ернест Хемінгуей –політичний журналіст
2.1 Тема фашизму в публіцистиціХемінгуея
2.2 Репортажі Хемінгуея про РадянськуРосію
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Найважча річ всвіті – писати просту, чесну прозу про людину Е. Хемінгуей
Цьому кредо,викладеному у статті «Старий журналіст пише…», був вірний Хемінгуей-журналіст,який писав про багато речей: про спекуляцію валютою, про ловлю форелі вШвейцарії, про греко-турецьку війну, про полювання в Африці. Він пише пронародного комісара закордонних справ Чичеріна і про Марселе Кашене, він береінтерв’ю у Клемансо і в Муссоліні, розповідає про назрівання революції вІспанії і про наближення загрози другої світової війни. Нариси про полюванняабо рибну ловлю були для Хемінгуея невід’ємні від самого процесу людськогоіснування.
Об’єктомдослідження даної курсової роботи є Ернест Хемінгуей, а предметом дослідження –його публіцистика. У цій роботі ми займемося аналізом репортажів, щоб глибше іширше зрозуміти інтереси Хемінгуея, його погляди, його «підтексти».
Зібрані воєдиностатті і репортажі Хемінгуея змушують по-новому поглянути на його журналістськудіяльність. Перш за все впадає в очі багатство життєвого матеріалу, зібраногоХемінгуеєм-журналістом. Цікавий далеко не повний перелік тих країн, в яких вінпобував і про які писав: Канада, Іспанія, Швейцарія, Франція, Італія,Німеччина, Туреччина, Греція, Болгарія, Кенія, Куба, Бірма, Китай.
Вважаємо, цю темуактуальною через те, що серед різноманітних чинників, які вплинули наформування Хемінгуея-письменника, вирішальну роль, поза сумнівом, зігралажурналістика, вона стала основним інструментом його літературного учнівства,яке, за словами самого письменника, продовжувалося до кінця його днів. «Ябуду вчиться до самої смерті, – говорив він у 1949 р. – Бовдури думають, щоопанували майстерність. Але я знаю – ніхто не досяг досконалості…» [12,с.48].
Протягом восьмироків – з 1916 по 1924 р., коли стали з’являтися перші літературні твориХемінгуея, — журналістика залишалася головною силою, що формувала стиль іжиттєві установки письменника, якими відрізняються всі його зрілі роботи.
Розглядаючи темукурсової роботи, ми звернемося до біографії письменника, зазначаючинайважливіші життєві події. Виходячи з формулювання теми роботи, зробимо акцентсаме на діяльності Хемінгуея у різних редакціях.
Завдяки критичнимматеріалам, які надходили в бік Е. Хемінгуея, спробуємо спростувати закиди літературознавцівта критиків, а також твердження, що письменник не мав жодних політичнихуподобань.
Відхилимотвердження й про те, що Хемінгуей був лише-но позером, егоїстом, людиною, якійнібито була властива одна пристрасть — долар, та до того ж боягузом, який всежиття ризикував життям з єдиною метою — змусити оточуючих повірити у йогохоробрість.
Розділ 1.Формування Хемінгуея-публіциста
1.1 Життєвийта творчий шлях Ернеста Хемінгуея
Ніхто не можепоказати світу, який я є, яскравіше, ніж це зміг зробити я сам. Ніхто не можевтаїти себе від побратимів, оскільки кожен вчинок людини, кожен акт творчостіговорить про його автора. Я розповідаю людям все про себе в своїх книгах. Е.Хемінгуей
Ернест МіллерХемінгуей народився 21 липня 1899 р. в містечку Оук-Парк на середньому ЗаходіСША. Він був другим з шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та йогодружини Грейс Ернестіні Холл. Батько захоплювався природою, полюванням, рибноюловлею. Мати — музикою, їх син успадкував від матері любов до мистецтва, артистизм,почуття ритму (воно пізніше стало однією з особливостей його прози), якісвоєрідно поєднувалися з любов’ю до природи, мисливства та спорту. Вінотримував насолоду, слухаючи музику, захоплювався живописом, багато читав і неуявляв собі життя без рибалки, полювання, без лісів, гір і моря.
У школі йому вседавалося легко. Улюбленець вчителів, він дивував їх своїми нестандартнимитворами. Юнак захоплювався літературою, дуже багато читав. З англійськихавторів йому найбільше подобалися Чосер, Шекспір, Стівенсон, Кіплінг, замериканських — Марк Твен. У школі він набув перших навиків роботи журналіста:був репортером і редактором шкільної газети, опублікував понад 30 статей,заміток, фейлетонів, друкувався в шкільному літературному журналі. У першихлітературних спробах Хемінгуея відчувався вплив Джека Лондона та О’Генрі.Ернест закінчив школу 1917 р. і, попри бажання батьків, відмовився продовжуватинавчання далі. Він збайдужів до науки і книг, його вабило до себе життя, повнепригод і небезпек, яке і стало його «університетами». Хемінгуей хотівнавчитися писати про все, що бачив, про що довідався, тому почав працювати вгазеті «Канзас-Сіті стар». Ця праця була доброю школою для початківця.
Хемінгуей знайшовсобі суворого вчителя, редактора Піта Веллінгтона, який висував чіткі вимоги дорепортерів. Вони були сформульовані у «Сотні заповідей газетяра».Конкретність описів, простота і лаконізм — це перші уроки майстерності. ПізнішеХемінгуей називав ці правила найліпшими і так визначив їх роль: «Жодна людина, котравідчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати,відкинувши їх» [20]. У газеті письменник не лишезасвоював секрети літературної майстерності, а й виїжджав на місця злочинів ітаким чином пізнавав «дно» життя (цей матеріал письменник використавв оповіданні «Убивці»).
Коли Америкавступила в першу світову війну, Хемінгуей рвався на фронт, але через поганийзір (око було ушкоджене під час занять боксом) йому відмовили. Тоді юнакпопросив зарахувати його до Червоного Хреста, і він як водій медичної машиниотримав призначення в Європу. Там він, прагнучи бути ближче до фронту, опинивсяв Італії, де своєю машиною їздив на передову. Під час одного з таких виїздіввін був декілька разів важко поранений в ноги. Завдяки мистецтву лікарівХемінгуей одужав, але після повернення додому перебував у пригніченому стані.Більшість дослідників та рідні схильні вважати, що ця депресія була наслідкомвійни і поранення. Вони назавжди травмували свідомість письменника, він не спавночами, згадуючи війну, багато говорив про її жорстокі безглуздя. За участь увійні, за мужність і відвагу він був нагороджений військовим хрестом та срібноюмедаллю (найвищою нагородою Італії для іноземців).
Повернувшись вОук-Парк героєм війни, Хемінгуей робить висновки, що життя у передмісті Чикагонадзвичайно нудне, і незабаром приходить на роботу в редакцію чикагськогожурналу, де знайомиться з письменником Шервудом Андерсоном, який переконує йоговиїхати до Парижа, щоб позбавитися від «бездуховної», як він виразився,атмосфери американського Середнього Заходу.
Одружившись увересні 1921 р. на Хедлі Річардсон, Хемінгуей послухався поради Андерсона.Шервурд дав йому перед виїздом у Париж лист з рекомендацією до Гертруди Стайн.Хемінгуей знайомиться з письменницею, входить до її літературного естетськогогуртка, який складався з найвидатніших модерністів того часу, зокрема ДжеймсаДжойса, Езри Паунда, Томаса Стернза Еліста. Він вчиться у них, але засвоює лишете, що співзвучне йому самому. Зокрема, він бере до уваги вимоги Гертруди Стайнписати стисліше, зображати, а не описувати, наголошувати на змістовому повторі.Він починає писати, виходячи з принципу «головне – вигадати одне реченняправди, а далі піде» [20]. Рекомендаційний лист Андерсонавідкрив перед Хемінгуеєм можливість користуватися найліпшими приватнимибібліотеками. Він багато читає Шекспіра, Стендаля, Бальзака, Чехова, Толстого,Достоєвського, яких вважає своїми справжніми літературними вчителями.
Живучи закордоном, Хемінгуей. багато подорожує, пише статті для «Торонто стар». Яккореспондент газети у Канаді та Парижі Хемінгуей висвітлював міжнародніконференції в Генуї (1922), в Рапалло (1923), писав про окупацію Руру, проіталійських фашистів. Він одним з перших засудив італійський фашизм, викривдемагогію Муссоліні, висвітлював трагедії греко-турецької війни (1922-1923),очевидцем якої був, і політико-дипломатичний механізм її виникнення.
У Парижі вийшлиперші книги Хемінгуея – «Три розповіді і десять віршів» (1923), написані підвпливом Андерсона, а також збірка розповідей «У наш час», (1924), який черезрік був перевиданий в США. Новелістичний цикл «У наш час» відрізняється простимекономним стилем, характерним для зрілого Хемінгуея; з’являється тут ітрадиційний для письменника герой, який, висловлюючись самого Хемінгуея, «ускрутну хвилину не підведе» [20].
«Веснянимиводами» (1926), поспішно написаною пародією на один з романів ШервудаАндерсона, зацікавився відомий редактор Максуелл Перкинс з видавництва «ЧарлзСькрібнерс». У жовтні 1926 р. Хемінгуей публікує свій перший серйозний роман «Ісходить сонце», який був надзвичайно прихильно прийнятий критикою і створивХемінгуею міцну репутацію багатообіцяючого молодого письменника.
Потім булорозлучення, нова дружина, збірка оповідань «Чоловіки без жінок» (1927).Хемінгуей повертається в Сполучені Штати і, оселившись у Флоріді, в Кі-Уесті,закінчує свій другий роман – «Прощавай, зброє», який мав величезний успіх.Багато літературознавців вважають «Прощавай, зброє», поряд з пізнішим романом«За ким дзвонить дзвін» (1940), найкращим твором Хемінгуея, у якому його стиль– ясний, стислий і дуже ємкий – досягає своєї досконалості.
Проте, у 30-і рр.у творчості Хемінгуея спостерігається деякий спад. Саме у цей період письменникпочинає хворіти горезвісною «зоряною хворобою», корчить з себе «справжньогочоловіка» (цікавість до іспанської кориди, африканського полювання на хижаків,непристойна поведінка), що багатьма сприймалося як позерство, найзгубнішимчином що позначилося на його творчості [20]. Але згодом розпочаласягромадянська війна в Іспанії, під час якої Хемінгуей повною мірою розкрився якхудожник і громадянин. У 1937 р., зібравши гроші для республіканців, письменниквирушає до Іспанії як військовий кореспондент Північноамериканської газетноїасоціації і сценариста документального фільму «Земля Іспанії», який знімавголландський режисер Йоріс Івенс.
Побувавши вІспанії вдруге, Хемінгуей пише п’єсу «П’ята колона», де показує облогу Мадридувосени 1937 р.; тоді ж у нього починається роман з Мартою Геллхорн, військовимкореспондентом в Мадриді. Книга Хемінгуея «За ким дзвонить дзвін» присвяченаподіям громадянської війни в Іспанії і описує останні події з життяамериканського добровольця, що воював на стороні республіканців. Цей роман, взаголовок якого винесені слова англійського поета Джона Донна («… Не запитуйніколи, за ким дзвонить дзвін; він дзвонить за тобою»), є закликом добратерства людей. «За ким дзвонить дзвін» мав величезний успіх. На думкуКарлоса Бейкера, «ця книга до цих пір залишається неперевершеним шедевром середвсіх творів (як художніх, так і нехудожніх), присвячених іспанській трагедіїтих років» [20].
Після розлученняз Поліною Пфейффер Хемінгуей у 1940 р. одружується на Марті Геллхорн, купуєбудинок під Гаваною і разом з дружиною здійснює поїздку до Китаю, де в цей часйде японо-китайська війна. У 1944 р. Хемінгуей розлучається зі своєю третьоюдружиною, вирушає до Лондона як військовий кореспондент, бере участь в польотахбританських ВПС, описуючи висадку союзників в Нормандії, і 25 серпня 1944 р.входить з американськими військами до Парижу. Письменник так активно береучасть в бойових діях союзників, що ледь не потрапляє під трибунал за порушенняправил Женевської конвенції про поведінку військових кореспондентів, що, втім,не перешкодило йому отримати Бронзову зірку за хоробрість. Повернувшись 14березня 1946 р. до Гавани, Хемінгуей одружується на Мері Уелш, кореспондентовіжурналу «Таймс», з якою він познайомився в Лондоні в 1944 р. і з якою прожив докінця життя. Після декількох років напруженої роботи Хемінгуей завершує роман«За річкою в тіні дерев» (1950), дія якого відбувається під час другої світовоївійни в Італії. Критика одностайно визнала цей роман невдалим: манірним,сентиментальним, самовдоволеним. Ліліан Росс помістила із цього приводу в«Нью-Йоркер» уїдливий фейлетон, а письменник-гуморист Е.Б. Уайт відгукнувсязлою пародією «За гратами, в тіні дерев».
Але згодом, післяпублікації в журналі «Лайф» у 1952 р. повісті «Старий і море», репутаціяХемінгуей була відновлена, і в 1953 р. письменник отримує за повістьПулітцеровськую премію.
У 1954 р.Хемінгуею була присуджена Нобелівська премія з літератури «за оповіднумайстерність, в черговий раз продемонстровану в «Старому і морі», а також завплив на сучасну прозу». У своїй промові при врученні премії Андерс Естерлінг,член Шведської академії, назвав Хемінгуея «одним з найвизначніших письменниківнашого часу» [20].
Через станздоров’я Хемінгуей не зміг бути присутнім на церемонії вручення премії. У йогоНобелівській лекції, яка була прочитана Джоном Кеботом, американським послом вШвеції, говорилося, що «творчість – це в кращому разі самота. Письменникзростає в громадській думці і за це жертвує своєю самотою. Адже письменниктворить один, і, якщо він досить хороший письменник, йому доводиться щодня матисправу з вічністю – або з її відсутністю» [14, с. 254].
У 1960 р.Хемінгуей перебував у клініці Майо в Рочестере (штат Міннесота) з діагнозомдепресії і серйозного розумового розладу. Вийшовши з лікарні і переконавшись,що він не в змозі більше писати, Хемінгуей повертається в свій будинок, уКетчом (штат Айдахо), і 2 червня 1961 р., приставивши до скроні рушницю,закінчує життя самогубством. У некролозі американський критик Едмунд Уїлсонвідзначив, що «ця подія подібно до того, як якби раптом вкачався один знаріжних каменів нашого покоління» [20].
Деякі твориХемінгуея, наприклад «Острови в Океані» (1970), були опубліковані посмертно.Втім, за винятком «Свято, яке завжди з тобою» (1964), спогадів про життя вПарижі в 20-і рр., більшість з опублікованих посмертно творів не покращилирепутацію письменника, яка після його смерті неухильно падала. Маючи на увазіперш за все «Старого і море», критик Кен Моріц заявив, що «нам необхіднаінтелектуальна мужність, а не романтичні міфи про героїв-одинаків». ПротивникиХемінгуея, писав критик Роберт П. Уїкс в своїй передмові до книги «Зборикритичних есе про творчість Хемінгуея» (1962), вважають, що «Хемінгуей дужеобмежений… його герої мовчазні, бездушні… у його книгах описуються лишебокс, бій биків, бійки, лов форелі і інші чоловічі розради; стиль Хемінгуея істилем не назвеш – настільки він простий» [1, с.68].
1.2 Напади західних критиків на творчістьЕ. Хемінгуея
Значна частинаамериканських критиків продовжує свої нападки на творчість письменника. Їмспробував відповісти відомий американський критик, друг Хемінгуея МалькольмКаулі в журналі «Есквайр» (червень 1967 р.). «Тато ібатьковбивці» — такий заголовок дав він своїй статті.
«Батьковбивці»- важко знайти кращу назву тим американським критикам, які виступали протиХемінгуея, прагнучи принизити його творчість. В ролі «батьковбивць»виступають професори, відомі критики і літературознавці. Університетськийпрофесор Джон Томпсон з Нью-Йорку заявляє, що творчість Хемінгуея більше невпливає на літературу, і серйозні критики помічають, що його робота є меншцікавою. Томпсон стверджує, що лише роман “І сходить сонце” інебагато оповідань Хемінгуея «абсолютно ідеальні». Останні праціХемінгуея не варто і передруковувати. Його робота, укладає Томпсон,«здається, більше не містить жодних обіцянок для інших, а його книгибільше не цінуються письменниками» [17, с. 5].
Інший критик — Ванс Бурджейлі — скорочує список досягнень Хемінгуея до романа “І сходитьсонце” і 15 — 20 оповідань. Ще далі йде Стенлі Едгар Ханлі, який залишаєдля майбутніх читачів роман “І сходить сонце” і «жменю короткихоповідань». Нарешті, Роберт Еммет Лонг встановлює свій рахунок досягненнямХемінгуея: до романа “І сходить сонце” він додає роман «Прощай,зброя!», зате скорочує число новелістичних досягнень мало не до півдюжини [17, с. 6].
Леслі А. Фідлер,відомий своєю психоаналітичною вівісекцією творчості багатьох американськихписьменників, зводить творчість Хемінгуея до прославляння смерті і порожнечі,стверджуючи, що після перших двох романів і ранніх розповідей він був здатнийлише повторювати, а в кінці пародіювати себе.
Дуайт Макдональдзаперечує у Хемінгуеї талант романіста: «Це факт — Хемінгуей новеліст, ане романіст»[17, с. 6].
Можна привестибагато подібних тверджень, заперечливих значущість творчості Хемінгуея, причомудеякі критики доходять до того, що зводять значення Хемінгуея до двох-трьохновел.
Навіть у історіїамериканської літератури, де є багато прикладів, коли критика намагаласязнищити творчість «неугодних» їй письменників-гуманістів (пригадаємо хоч би прокритичні нападки на Драйзера і Уїтмена), подібний наступ на Хемінгуеяприголомшує бувалого Малькольма Каулі: «Цього разу, — пише він, — мибачимо картину, на якій мертвого лева оточила зграя шакалів. Спочатку вонизібралися довкола нього обережно, готові втекти при першій ознаці життя, апотім, набравшись хоробрості один від одного, вони кидаються, щоб рвати м’ясовід кісток» [17, с. 6].
Намагаючисьзнайти причину нападок на Хемінгуея, Малькольм Каулі зводить їх по суті доборотьби різних поколінь. На нашу думку, тут він не має рацію, і багатомоментів в його статті доводять цю неправоту. Критикам Хемінгуея не подобаєтьсяне лише його художня манера. Їм не подобаються ідеї, які закладені в йоготворчості. Саме тому так старанно вони підкреслюють значущість поза сумнівомталановитого першого роману Хемінгуея і його перших розповідей і так зневажливоскидають з рахунків його творчість 30, 40 і 50-х років, коли Хемінгуей створивтакі чудові твори, як роман «За ким дзвонить дзвін», повість«Старий і море», не говорячи вже про багато розповідей іпубліцистичні виступи. Ми вважаємо, М. Каулі ближче до істини, коли говорить,що у Хемінгуея прекрасні не лише «ландшафт… рибний лов і полювання,розмови біля багаття і любов — ідеї теж цікаві, навіть якщо вони лише маютьсяна увазі, бо він завжди був більш інтелектуальним, ніж він прикидався»[17, с. 7].
Виступаючи взахист творчості Хемінгуея, М. Каулі засуджує критиків, які намагалися звузитикруг значних творів Хемінгуея, що рекомендуються широкому читачеві, або, як вінговорить, намагаються скоротити «хемінгуеєвський канон».
1.3 «Канзас-Сіті стар» — професійна школажурналіста Ернеста Хемінгуея
Важливе значеннядля розуміння подальшої літературної діяльності Хемінгуея представляє аналізйого ранньої професійної журналістської діяльності в одній з найбільшихамериканських газет того часу «Канзас-Сіті стар».
6 квітня 1947 р.Сполучені Штати вступили на стороні Антанти в першу світову війну, і дляХемінгуея, який закінчив в червні того ж року середню школу, стала проблемавибору між подальшим навчанням в коледжі, війною і роботою. Натягнуті стосункив сім’ї змусили Хемінгуея відмовитися від ідеї продовжити освіту на засобибатьків. Проте, репортерські «університети» і війна дали йому значнобільше, ніж могли запропонувати інші американські вищі учбові заклади.
Не страждаючи відвідсутності формальної вищої освіти, Ернест Хемінгуей опублікував свою першукнигу «Три розповіді і десять віршів» у 1923 р., тобто в двадцять чотирироки. У тридцять років Хемінгуей вже був не лише дослідним журналістом, але івсесвітньо відомим автором романів «Фієста» і «Прощавай,зброє!».
Як зазначалосявище, відправитися на війну до Європи не вдалося відразу через дві причини:по-перше, вік – Хемінгуей був дуже молодий; по-друге, через травму лівого ока,отриманої під час тренувань по боксу. Залишалася робота. Хемінгуей жадібнопрагнув до вивчення життя за межами устрою провінційного,буржуазно-міщанського, релігійного Оук-парку. Досвід репортера шкільної газети«Трапеція» дозволив йому поки що оволодіти лише рудиментарнимипринципами письменницької майстерності, і ще належало навчитися точно,безпосередньо і стисло виражати свої думки. Він сподівався, що робота в газеті«Канзас-Сіті стар» допоможе відшліфувати стиль, а життя у великомумісті дасть можливість проникнути за куліси складної дійсності, що йогооточувала. Дослідник творчості письменника В.М. Погостін зазначає, щоХемінгуей, очевидно, ніколи не сумнівався у виборі письменницької праці яксвоєї майбутньої професії і ще в школі усвідомлював, які його чекають труднощіна шляху до успіху. Підтвердження цьому ми знаходимо в незавершеному, а тому іне опублікованому за життя письменника і довгий час (до 1972 р.) прихованій відочей дослідників оповіданні «Останнє хороше місце». Всіма критиками ібіографами одноголосо визнається літературний прототип юного Хемінгуея – НікАдамс ховається зі своєю молодшою сестрою від інспекторів, що намагаютьсязаарештувати його за випадкове вбивство самця оленя (такий випадок ставсянасправді, коли Ернесту було шістнадцять років) [12, с. 49]. Сестра Ніказапитує:
” — А тизможеш заробляти як письменник?
— Якщо писатимудобре.
— Можливо, тобідля цього потрібно писати трішки оптимістичніше? Я так не думаю. Але мамасказала, що ти пишеш про все в похмурому світлі.
— Дуже похмуромудля «Сант-Ніколаса», — сказав Нік. — Вони мені цього не сказали, алерозповіді їм не сподобалися.
— Але«Сант-Ніколас» наш улюблений журнал. — Знаю, — сказав Нік. — Але длянього я вже пишу дуже похмуро. Адже я ще не став дорослим” [11, с 10, 14].
Звичайно, НікАдамс всього лише літературний персонаж, а тому не виключено, що згадка проспробу ще в шкільні годи запропонувати свої розповіді популярному щомісячномужурналу для юнацтва «Сант Ніколас» (заснований в 1873 р.) і, недивлячись на відмову, не змінювати свого рішення стати професійним літераторомє художньою вигадкою Хемінгуея-письменника. Проте той факт, що в цій розповідійде мова про події, що дійсно мали місце, дозволяє засумніватися в аргументахтих біографів і критиків Хемінгуея (К. Бейкер, Ч. Фентон, Р. Стефенс), якістверджували, що в шкільні роки, він досить стримано відносився до всіх видівтворчої діяльності, що деякий час навмисно прагнув розвивати інші можливостісвого характеру, що коли його розповіді все-таки стали з’являтися в«Скрижалі», то сталося це мало не завдяки таємній змові його вчителіві що його роботи в цей період не можна розглядати ні як свідому частину йогожурналістської діяльності, ні як підготовку до діяльності літературною,оскільки він, нібито за прикладом свого батька, мав намір вивчати медицину [12,с. 49].
Залишаючисьвірним своєму прагненню присвятити себе літературі, 18-річний Ернест Хемінгуейвосени 1917 р. вирушає до Канзас-Сіті, де з допомогою свого дядьки,процвітаючого бізнесмена Тайлера Хемінгуея, поступає учнем репортера в одну знайбільших американських газет того часу «Канзас-Сіті стар» і,успішно пройшовши тридцятиденний випробувальний термін, стає повноправнимспівробітником газети з окладом 15 доларів на тиждень.
Багато роківопісля Хемінгуей говорив: «Я хотів працювати в „Стар“, тому щорахував її вважав її кращою газетою в Сполучених Штатах» [12, с. 50].
«Канзас-Сітістар» була заснована у 1880 р. бізнесменом Уїльямом Р. Нельсоном і посвоєму формату і вмісту мало чим відрізнялася від інших недорогих денних газет– на той час «найуспішнішої журналістської продукції в СполученихШтатах» (невеликий розмір, головним чином розважальні матеріали, стислийстиль, тон захисника суспільних інтересів).
Перший номер«Канзас-Сіті івнінг стар» побачив світло 18 вересня 1880 р. (черездекілька років слово “івнінг” – «вечірня» – випало з назвигазети). Стан для народження нової газети був досить сприятливим. По суті,конкуренцію їй могли скласти лише дві ранкові газети міста — «Дейліджорнел» (заснована у 1858 р.) і «Таймс» (заснована у 1868 р.).Тон поборника інтересів громадськості сприяв швидкому зростанню популярностігазети. «Канзас-Сіті стар» активно включилася в кампанію за споруду вмісті телеграфу, розширення трамвайних ліній, протестувала проти корупціїміської влади, призначала винагороду за упіймання фальшивомонетників (навітьнаймала власних детективів), виступала проти гральних будинків і проституції,ратувала за будівництво парків, бульварів і поліпшених будинків для середньогостану (при цьому Нельсон сам не упустив можливості побудувати і здавати внаймання нові будинки) тощо. Результати цих кампаній, а також той факт, що,будучи місцевою, регіональною за своїми інтересами газетою (перш за все в сферуїї інтересів входили штати Міссурі і Канзас), «Стар» досить широкоосвітлювала події як усередині країни, так і за кордоном і в своїх передовихстаттях приділяла велику увагу питанням національної політики, позначилися нарозширенні сфери впливу і зростанні накладу газети.
Перший номер«Канзас-Сіті стар» вийшов тиражем 3 тис. екз., але вже до кінця рокунаклад газети виріс до 10 тис., а до 1893 р. наклад склав 50 тис. екз., тобто вдва рази більше накладу «Таймс» — основний конкурент «Стар»у Канзас-Сіті.
В кінці ХIХ — початку ХХ ст., коли в Сполучених Штатах вже повним ходом йшов процесконцентрації капіталу (у тому числі газетного) і багато газет зникли зісторінок історії, поглинені більш крупними виданнями, а основні газети країнизначно збільшили свій наклад, прибуток і досягли високої міри капіталізації,Канзас-Сіті «Стар» Нельсона продовжувала зберігати свої домінуючіпозиції. Більш того, у 1894 р. Нельсон організував недільний випуск, а у 1901р. придбав конкуруючу «Таймс» і використовував її для виданняранкового випуску. Окрім «Канзас-Сіті стар» і «Таймс»Нельсон, починаючи з 1890 р., випускав щотижневу газету для фермерів«Уїклі стар», наклад якої до 1893 р. досяг 100 тис. екз., а напочаток Першої Світової війни — третину мільйона.
Уїльям Р. Нельсонпомер у 1915 р. і «Канзас-Сіті стар» і «Таймс» перейшли підопікування його вдови, а потім дочки. У цей час «Стар» досягла апогеюсвого розквіту і серед авторів, що співробітничали в газеті, з’явилося ім’я колишньогопрезидента Теодора Рузвельта. Восени 1917 р., коли уряд США зволікав звідправленням до Європи експедиційного корпусу, відомий своєюекспансіоністською політикою Т. Рузвельт опублікував в «Канзас-Сітістар» ряд передових статей, що закликали до рішучих дій і швидкого вступуАмерики в імперіалістичну війну. «Стар» не забарилася нажити на нихполітичний капітал, запропонувавши ці статті безкоштовно для передруку іншимгазетам.
Саме тоді –восени 1917 р. – дядько Хемінгуея привів Ернеста до свого колишньогооднокурсника Генрі Геськеллу, який був у той час старшим редакторомредакційного відділу «Канзас-Сіті стар», а з 1928 р. став її головнимредактором, пропрацював в «Стар» 54 роки і був двічі нагородженийпремією Пулітцера. Під керівництвом цього досвідченого журналіста почав своюпрофесійну діяльність молодий Хемінгуей.
У 1917 р.«Канзас-Сіті стар» входила в п’ятірку найбільших і популярних газетСполучених Штатів. Журналістика шкільних років не могла повністю підготуватиХемінгуея до репортерської роботи в одній з провідних газет країни, ірепортеру-початківцю довелося багато чому вчитися. З часів її засновникаУїльяма Р. Нельсона в «Канзас-Сіті стар» збереглася традиціяпідготовки власних репортерів, на відміну від інших газет, що вважали за кращебрати репортерів з досвідом. 35 років опісля Ернест Хемігуей, згадуючи своюрепортерську школу в «Стар» говорив: «Вони заставляли наспрацювати по-справжньому, особливо суботніми вечорами. Втім, мені це було додуші, і я із задоволенням брався за спеціальні завдання і додатковуроботу» [12, с. 51]. Про незвичайну енергію Хемінгуея –репортера-початківця, його працьовитість, жадібноме прагнення якнайскорішеопанувати майстерність справжнього журналіста пише в своїх спогадах другписьменника по роботі в «Канзас-Сіті стар» і службі в частинахЧервоного Хреста в Італії журналіст Теодор Брамбек, що прийшов в газету влистопаді 1917 р., на місяць пізніше молодого Хемінгуея:
«Щось неладналося з друкарською машинкою, по якій люто бив високий темноволосийпарубок, що сидів за сусіднім столом. Кожна десята буква вискакувала з рядка,але, схоже, його це не турбувало. Він не звертав уваги, навіть коли заклинювалидві клавіші.
… Це був мійперший день роботи в „Канзас-Сіті стар“.… Парубок за сусіднімстолом закінчив статтю, крикнув розсильного і обернувся до мене.
— Поганонадруковано, — сказав він, посміхаючись. — Варто трохи захопитися, і цейагрегат абсолютно перестає слухатися.
— Ваша думкавипереджає пальці.
— Схоже, що так.- Він піднявся і підійшов до мене. — Мене звуть Хемінгуей, Ернест Хемінгуей»[2, с. 75].
Так ТеодорБрамбак познайомився з людиною, яка незабаром стала одним з видатних сучаснихписьменників. Спочатку Брамбек не розгадав в ньому талант, але Хемінгуейвідразу справив на нього враження парубка, що «розпирався від надлишкуенергії». Енергія ця була настільки вражаючою, що саме її Брамбек вважавтією особливістю, яка відрізняє генія. «За день, — підкреслює Брамбек, — він видавав більше матеріалу, чим два будь-яких репортера разом узяті.Здавалося, він не знав, що таке втома» [2, с. 75].
Одного дня пізноувечері Хемінгуей запросив Брамбека переночувати у нього. До крихітної кімнаткиХемінгуея в мансарді старого дерев’яного будинку в не найреспектабельнішійчастині міста вони добиралися на нічному трамваї. Було вже далеко за північ, іБрамбек буквально валився з ніг. Але Хемінгуей приніс червоного іспанськоговина, том віршів Браунінга і став читати вголос. Коли Брамбек прокинувся, буличотири години ранку і Хемінгуей все ще продовжував читати.
«Заради Бога,Ерні, — звернувся до нього Брамбек, — ти і справді з’їхав з глузду.
— Звичайно, яз’їхав з глузду, — відповів він. — А втім, яка різниця? Я знав, що ти спиш.Люблю читати вголос. Так краще відчуваєш аромат поезії…
Наступного днявін працював як ні в чому не бувало. Інколи мені здається, що саме необмеженаенергія є відмінною рисою генія. До кінця робочого дня нас, простих смертних,вистачає лише на те, щоб розважатися або улягтися спати. Для генія ж все лишепочинається” [2, с. 75].
Для того, щобкраще відчути аромат репортерської професії і опанувати перо, Хемінгуей з такоюбеззавітною енергією поринув у роботу. У репортерів «Канзас-Сітістар» були свої постійні маршрути, де вони збирали інформацію, якацікавить газету. Маршрут Хемінгуея складався з поліцейської ділянки №4, залізничноговокзалу і міської лікарні. Навіть у 1952 р. Ернест Хемінгуей пам’ятав усінайдрібніші подробиці своїх щоденних «університетів» в«Канзас-Сіті стар». «На 15-ій вулиці ти отримував матеріал прозлочини, зазвичай незначні, але завжди можна було натрапити на щось справжнє.Міський вокзал був воротами міста… тут я зустрічався з деякими сумнівнимиособами і брав інтерв’ю у знаменитостей, які проїжджали… Міська лікарнязнаходилася в стороні від вокзалу, на вершині горба, і тут можна було дізнатисяпро нещасні випадки і перевірити ще раз дані про злочини, пов’язані знасильством» [12, с. 52].
Користуючисьнепорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам,Ернест Хемінгуей вже в ті роки прагнув постійно знаходитися у центрі подій.Частенько ризикуючи накликати на себе гнів завідувача відділом міських новин,забувши навіть попередити його, Хемінгуей виїжджав по виклику на місце випадкуразом з каретою першої допомоги. Причому як під час його служби в частинахЧервоно Хреста в Італії, так і двадцять років опісля в Іспанії, а потім під часдругої світової війни, Хемінгуей-репортер ніколи не залишався стороннімспостерігачем, він завжди був активним учасником подій, завжди виступав настороні прогресивних сил (факт, який буржуазні критики схильні відносити нарахунок випадкового збігу обставин його життя), не замислюючись, навітьризикуючи собою, приходив на допомогу тим, хто її потребував. Прикладів тому вжурналістській біографії Ернеста Хемінгуея багато, і коротко нагадати про нихсьогодні доречно у зв’язку з тим, що на Заході останнім часом з’явилася безлічробіт, що провели ревізію життя і творчості письменника, що малюють йогопозером, егоїстом, людиною, якій нібито була властива одна пристрасть — долар,та до того ж боягузом, який все життя ризикував життям з єдиною метою — змуситиоточуючих повірити у його хоробрість. Таким з’являється Хемінгуей в книзі А.Хотчнера «Тато Хемінгуей», яку один з найбільш серйозних дослідниківтворчості письменників Філіп Янг охарактеризував як «зрада довіри»,«цинізм на свій страх і ризик» і «злодійський гімнХотчнера» [12, с. 53], а також в тій, що вийшла в 1977 р. в США книзі С.Доналдсона «Силою волі» [12, с.53].
Об’єм і завданняданої роботи не передбачають детальний критичний розбір названих книг і статейінших псевдооб’єктивістів. Відзначимо, проте, що їх зусиллям протистоїть образХемінгуея-гуманіста, що зростає як з художніх і журналістських творівписьменника, так і зі спогадів людей, що знали його в роки найбільш важкихвипробувань. Джозеф Норт, наприклад, який знаходився під час громадянськоївійни в Іспанії як кореспондент газети американських комуністів «Дейліуоркер» і журналу «Нью мессис», згадує, як 1 травня 1938 р. вониз Хемінгуеєм їхали в машині до позицій, розташованих по берегу річки Ебро.Незабаром вони порівнялися з вантажівкою, що везла молодих солдатів, які веселовітали кореспондентів. Несподівано на крутому повороті водій не зуміввпорається з машиною і вантажівка, перекинувшись, вилетіла в кювет на камені.Кореспонденти вискочили з машини, щоб надати посильну допомогу. Хемінгуейпершим був серед поранених і вмираючих, він накладав бинти і старався, як міг,полегшити їх страждання. Норт допомагав йому. З цього дня, не дивлячись напевні політичні розбіжності з Хемінгуеєм, Норт назавжди зберіг пошану до йоголюдинолюбства [12, с. 53].
Продовжуючи своїспогади про Хемінгуея – репортера-початківця в «Канзас-Сіті стар»(опубліковані в тій же газеті 6 грудня 1936 р.), Теодор Брамбек також говоритьпро беззастережну готовність Хемінгуея ризикувати собою ради порятунку інших.Він пише наступне:
«Одного дня він[Хемінгуей] помітив в кутку залу очікування натовп людей. На кам’яній підлозіна носилках лежала закутана в ковдру людина. Обличчя його було покрите огиднимивиразками, і люди, що стояли довкола носилок, прагнули триматися на відстані.Схоже було, що хворого ніхто не супроводжував. Людина тихо стогнала.
— Що тут сталося?- запитав Хемінгуей.
— У нього якесьінфекційне захворювання, — відповіли з натовпу. — Ніхто не насмілюється доторкнутисядо нього. Здається, вже послали по «швидку допомогу».
— Чому ж він тутодин? Де санітар?
— Двоє чоловіківвинесли його з поїзда, поклали тут і сіли назад у вагон. Мабуть, безробітний, вякого немає грошей заплатити за санітара.
— Коли послали за«швидкою»?
— Десь півгодининазад.
Хемінгуейвилаявся.
— Я б і собакутак не кинув. Що з вами, люди? Невже ніхто не міг віднести його на носилках дотаксі і відправити до міської лікарні? У нього ж віспа. Він помре, якщо йому ненадати допомогу негайно. Я знаю, що таке віспа, я син лікарки і знаюся насимптомах. Хто допоможе мені віднести його?
При згадці провіспу натовп подався назад. Ніхто не викликався допомогти Ернесту.
Хемінгуей прийшовв лють.
— Та що ж з вами,боягузи? Так і дивитиметеся, як він вмирає?
Але і цього разуніхто не ворухнувся. Тоді Хемінгуей згріб хворого своїми сильними руками, винісйого із залу, велів викликати таксі і сам відвіз його в лікарню” [2, с. 75- 76].
Як свідчить одинз дослідників життя і творчості Хемінгуея Карлос Бейкер [12, с. 54], обстановкау «Канзас-Сіті стар» в значній мірі сприяла подальшому розвиткулітературних схильностей і вихованню літературного смаку репортера-початківця.Певну роль в цьому зіграв літературний відділ «Стар» — інститут,створений ще її засновником Уїльямом Р. Нельсоном і що був далеко не у всіхамериканських газетах. У відведених під літературний відділ колонках поміщалисяпередруку з сучасних і класичних художніх творів найбільш відомих американськихі зарубіжних авторів. Наявність літературного відділу, публікації якого широкообговорювалися репортерами, служила для журналістів своєрідною стимул-реакцієюдо пошуку та роботі над матеріалами складнішими, ніж просте освітлення подійдня.
Літературнийвідділ та обов’язкова для репортерів «Казас-Сіті стар» інструкція про стильгазетника дали Ернесту Хемінгуею першу, але доволі ґрунтовну журналістськуосвіту.
Сьогодні виданняброшур з інструкцією про стиль, стало звичайною практикою багатьох газетСполучених Штатів. У 1917 р. 110 пунктів інструкції про стиль «Канзас-Сітістар» поміщалися на одній довгій, розміром з газетну шпальту, сторінці. Окрімзвичайних настанов з пунктуації, граматиці та використанню сленгу, пунктиінструкції «Стар» включали й такі параграфи, які, можливо, зіграли позитивну рольдля літературного навчання Хемінгуея [12, с.54]. Так, наприклад, перша заповідьцієї інструкції свідчила: «Пиши короткими реченнями. Абзаци не мають бутидовгими. Користуйся живою, енергійною мовою. Будь доброзичливим». У 21-омупункті тієї ж інструкції говорилося: «Не зловживай прикметниками, особливотакими екстравагантними, як «відмінний», «неперевершений», «грандіозний»,«чудовий» та ін.» [12, с. 54].
«Вони давали намїх (інструкції) для вивчення перед тим, як ми починали працювати, — згадувавЕрнест Хемінгуей в інтерв’ю, що було опубліковане в газеті «Канзас-Сіті таймс»26 листопада 1940 р. – І потім ти ніс ту саму відповідальність за їхдотримання, як ніби тобі зачитали військовий кодекс… Це були кращі з правилписьменницької праці, які я пізнав. Я ніколи їх не забував. Жодна людина, якамала хоч якийсь талант та правдиво писала про те, що хоче розповісти, не моженаписати погано, якщо вона буде наслідувати їх» [12, с.55].
На жаль, за всісім місяців 1917/18 р., коли Хемінгуей працював у «Канзас-Сіті стар», у газетіне було опубліковано жодного матеріалу з його підписом. Тому навіть у найбільшповну бібліографію робіт Хемінгуея, що була випущена у 1967 р. у Принстонськомууніверситеті, не входять його матеріали, які написані для «Канзас-Сіті стар» [12,с. 55]. На сторінках «Стар» того періоду друкувалося багато репортажів. Навітьна першій сторінці, яка складалася, наперекір звичному, з семи стовпчиків, якправило, розміщувалось три-чотири репортажі або нариси. Інше місце на шпальтізаймали різноманітні короткі повідомлення, які могли торкатися всіх можливихподій, які відбувалися як у штаті Канзас, так і в усій країні або наміжнародній арені. Згідно з свідоцтвом бібліографів письменника, у «Канзас-Сітістар» репортер-початківець Хемінгуей працював саме над такими повідомленнями[12, с. 55].
У своємудослідженні раннього періоду творчості Хемінгуея Чарлз Фентон будує висновки нааналізі усього лише трьох коротких повідомлень («Канзас-Сіті стар», 17 липня1917 р. та 1 березня 1918 р.) та одного репортажу «Суміш війни, мистецтва тадансингу» (« Канзас-Сіті стар», 21 квітня 1918 р.) – сумної історії про повію,яка плакала біля входу у дорогу танцювальну залу, поки солдат, якого воналюбила, весело кружляв у танці з елегантно одягненими студентками [12, с. 55].Користь дослідження, яке провів Фентон, була обмежена перед усім тому, що вінне міг встановити, які матеріали «Канзас-Сіті стар» були написані Хемінгуеєм, іпояснюється це двома факторами: як вже говорилося, нариси, репортажі та короткіповідомлення Хемінгуея у «Стар» не були підписані його іменем, а окрім того, уперіод коли вийшла книга Фентона, у 1954 р. Ернест Хемінгуей сам у значній міріперешкоджав вивченню біографами раннього журналістського періоду йоготворчості, враховуючи, що ці не досить зрілі, а іноді й швидкостиглі газетніповідомлення можуть спричинити шкоду його репутації художника слова. Ось чомуФентон не міг піти далі аналізу трьох повідомлень та одного нарису, які, якщосудити за манерою викладу – несенетиментальному тону, подачею образу задопомогою мовних характеристик, використанню деталей, перегукуються з пізнішимихудожніми працями Ернеста Хемінгуея та виразністю оповідання відрізняються відзвичайних сухих інформаційних повідомлень з обов’язковим лідом та вставнимабзацом [5, с. 207].
Хемінгуея, як іінших найкрупніших репортерів-новелістів, у яких він вчився – Марка Твена таСтівена Крейна, цікавило дещо більше, ніж традиційні критерії репортажу: хто,що, де, коли. Вже у ранніх репортажах Хемінгуей прагнув ввести ще один вимір. Так,у репортажі про подію, яку рекламувала міська влада, — перший бал, щоорганізувала Військова рада з проведення культурних заходів для новобранців, щовідправлялися на фронт, з’явилася плачуча, закохана, недопущена в дорогутанцювальну залу повія, яка надала репортажу зовсім інше соціально-психологічнезвучання.
Після смертіХемінгуея у 1961 р., коли творче наслідування письменника стало надбаннямісторії, бібліографам вдалося з більшою або меншою достовірністю виділити біля50 коротких повідомлень, які належали перу письменника та опублікованих або у«Канзас-Сіті стар», або «Канзас-Сіті таймс» за сім місяців 1917/18 р… В. М.Погостін вважає цілком зрозумілим те, що п’ять років опісля, працюючи над своєюдругою книгою «У наш час», перше видання якої (170 екз.) вийшло у 1924 р. уПарижі, Ернест Хемінгуей використовував свої журналістські замальовки, зробленіпід час роботи у «Канзас-Сіті стар», в крайньому разі у двох коротких розділах,які у наступному американському виданні книги 1925 р. передували оповіданням«Революціонер» та «На Біг-рівер ІІ» [12, с. 56]:
«О другій годиніранку два угорці забралися у тютюновий магазин на розі 15-ої вулиці таГренд-авеню. Древітс та Бойл приїхали у форді з поліцейської дільниці на 15-ійвулиці. Вантажівка угорців як раз виїжджала заднім ходом з тупіку. Бойлзастрелив спочатку того, хто сидів у кабіні, потім – того, який був увантажівці. Древітс злякався, коли побачив, що обидва вони вбиті наповал» («Революціонер»).
«Сема Кардинелластратили о шостій ранку у коридорі окружної в’язниці… До шибениці виходиличерез двері у стіні. Усього було сім чоловіків, включно з двома священиками.Сема Кардинелла довелося нести» («На Біг-рівер ІІ») [8, с. 77, 134].
У 1928 р. узбірці «Чоловіки без жінок» з’явилося оповідання «Гонка переслідування» прозацькованого життям улаштовувача трупи вар’єте в Канзас-Сіті, який спився таприохотився до наркотиків.
Замальовки,зроблені у міській лікарні Канзас-Сіті, були використані також у надрукованомуу 1933 р. оповіданні «Вдалих свят, джентльмени!»: «В ті часи відстані булизовсім іншими, пил несло з горбів, — тепер їх зрівняли з землею, — іКанзас-Сіті більш за все був схожий на Константинополь» [18, с. 293].
Як зазначає одинз дослідників життя і творчості цього письменника К. Бейкер, місце вбивствадвох угорців – ріг 15-ої вулиці та Гренд-авеню – знаходилося недалеко відбудівлі редакції «Канзас-Сіті стар». Салуна братів Вульф, згадувана воповіданні «Вдалих свят, джентльмени!», насправді не існувало, але такназивався найкрупніший у місті магазин чоловічого одягу, який також знаходивсяпоблизу від редакції «Стар» [12, с.56].
Опис окружноїв’язниці у розділі, передуючому оповіданню «На Біг-рівер ІІ», співпадає зописом окружної в’язниці у Канзас-Сіті, і Чарльз Фентон, посилаючись на спогадижурналістів, працюючих з Хемінгуеєм в «Стар», пише, що він часто розповідавдрузям про злочинця на ім’я Сем Кардинелл.
У надрукованому в«Канзас-Сіті стар» 20 січня 1918 р. нарисі «В кінці маршруту «швидкоїдопомоги»» ми читаємо про важко пораненого негра, який, не дивлячись насмертельну небезпеку, відмовляється назвати детективу тих, хто робив замах найого життя, і який, абсолютно очевидно, послужив прототипом Каетано в розповіді«Гравець, черниця і радіо» (1933 р.).
Бібліографічнідослідження кінця 60-х — початки 70-х років, в результаті яких ряд репортажівбули передруковані в 1968 р. в тій же «Канзас-Сіті стар» і журналі«Есквайр» і навіть виданий в 1970 р. окремим виданням [12, с.57],дозволили значно розширити уявлення про значення раннього журналістськогодосвіду Хемінгуея для всього нього подальшої творчості. Проте опубліковані в«Канзас-Сіті стар» матеріали Хемінгуея-репортера цікаві не лише з точки зору їхпрямих або непрямих проекцій в творчість Хемінгуея-пісьменника. Звертає на себеувагу підбір тем, що цікавлять 18-річного репортера. Він абсолютно ігноруєсвітську хроніку і дешеві сенсаційні сюжети, хоча саме на них заробляласяскороспіла популярність, прагнення до якої приписують письменникові буржуазнікритики. Ризикуючи попасти в немилість, Хемінгуєй пише про нелегку долю простихлюдей, про спекулянтів від спорту, про жорстокість американського способужиття, про процвітаючих в Канзас-Сіті наркоманії і злочинності, пронеефективність швидкої на розправу поліції, про байдужість мещан-обивателів, промедичне обслуговування лише за дзвінку монету і багато інших пороківбуржуазного суспільства.
Так, наприклад,свій перший крупний нарис «Керенський — боксер у вазі мухи»(«Канзас-Сіті стар», 16 грудня 1917 р.) початкуючий репортер присвячуєхлопчиськові — разносчикує газет (Керенським його прозвали завдяки зовнішнійсхожості з «збіглим російським політиком»), якому так частодоводилося пускати в хід кулаки, відвойовуючи місце на жвавому перехресті, щоврешті-решт він став першокласним боксером. Але і тут доля не дуже-то прихильнадо нього. За два долари він готовий битися з ким завгодно, не дивлячись напрокурені зали і злорадіючу публіліку, яка в кінці бою кидає на ринг монети,щоб продовжити задоволення і поглянути на справжню бійку за справжні гроші.«Все відбувається, як на іподромі, — розповідає Керенський (справжнє ім’ягероя Лео Кобрін) репортерові Хемінгуею, — їм подобається дивитися, як миб’ємося із-за монет, але хто б не переміг, ми все одно ділимо гроші порівну.Мені перепадає від півтора до двох з половиною доларів» [12, с. 57].
У репортажі«Сутичка поліцейських нарядів» («Канзас-Сіті стар»,6 січня 1918 р.)розповідається про безкарність торговців наркотиками і недбайливостіполіцейських служб. Дивно, як нагадує нижченаведений уривок за будовою іманерою викладу короткі оповідні пропозиції сцени вбивства поліцейськими двохугорців з книги «У наш час».
«Службовцімитниці зробили наліт на передбачувану явочну квартиру наркоманів… Декількахвилин опісля за тією ж адресою і з тією ж метою прибули міські детективи.Обидва наряди прийняли один одного за торговців наркотиками». В результатівиниклої перестрілки декілька митників і поліцейських було доставлено в лікарнюз важкими пораненнями.
Злочинність,вказує в черговому репортажі Хемінгуей, досягла таких розмірів, що кожен зрайонів міста вже має свій злочинний почерк: «Ми майже безпомилкововизначаємо, з якого району міста убитий, по тому, як його прикінчили, –ділиться з репортером поліцейський, що допитував афроамериканця, якийвідмовлявся назвати своїх вбивць. — В негритянському районі користуютьсябритвою. У італійських кварталах віддають перевагу обрізу» [12, с. 58].
У міськійлікарні, що входила, як вже було сказано, в обов’язковий маршрут Хемінгуея,репортер-початківець, наділений загостреним почуттям справедливості, стикаєтьсяз найбільш потворним проявом соціальної несправедливості, коли мірою наданнядопомоги тим, що постраждали служить їх фінансове положення. Звичайно ж, тутлікують, іронічно помічає Хемінгуей, лише «для одного це лікування означаєчисте ліжко і ліки з віскі, а для іншого — місце на кладовищі бідняків» [12, с.58].
Є середматеріалів цього періоду, встановлених після смерті письменника, і репортаж провже відомому нам за спогадами Теодора Брамбека випадку з хворим віспою, кинутимбез нагляду на вокзалі, і репортаж про страйк, якому вихований втрадиційно-буржуазному середовищі Оук-парку Хемінгуей, звичайно, не мого датиправильної оцінки і тому обмежився скрупульозно-об’єктивістським описом сутичкистрайкарів з поліцією [12, с. 58]. І, звичайно ж цілий ряд репортажів,присвячених темі, яка ще зі шкільної лавиці не переставала володіти юнацькоюуявою Хемінгуея, – війні в Європі і участі у ній отруєних мілітаристськоюпропагандою таких же молодих, як і сам репортер, людей. Правильне розуміннязатіяною імперіалістичними державами бійні прийде до Хемінгуея декількапізніше, а доки шість репортажів присвячуються бравим молодим янкі, щоквапляться записатися у „найромантичніші“ роди військ, — танковічастини і військово-морський флот.
За сім місяцівпрофесійної репортерської роботи у крупній газеті Хемінгуей не лише пройшов»прискореним курсом” школу письменницької майстерності, але і набувнеобхідних журналістських навичок, що дозволили йому за короткий період багатощо винести з досвіду війни. У «Канзас-Сіті стар» Хемінгуей почерпнув такожжиттєвий матеріал, що згодився йому пізніше, коли він почав свою письменницькудіяльність.
Замальовки дозбірки оповідань «У наш час», розповіді «Вдалих свят,джентльмени!», «Гонка переслідування», «Гравець, черниця ірадіо» — лише частина літературного врожаю, зібраного Хемінгуеем вКанзас-Сіті. На жаль, валіза з рукописами оповідань, що безпосередньорозповідають про події того часу, безслідно зникла з купе поїзда наприкінці1922 р., коли перша дружина письменника Хедлі Річардсон їхала до Лозанни доХемінгуею, який висвітлював за завданням іншої крупної газети «Торонтодейлі стар» хід Лозаннської мирної конференції.
30 квітня 1918 р.Ернест Хемінгуей звільнився з «Канзас-Сіті стар» і 23 травня того жроку разом зі своїм другом журналістом Теодором Брамбеком відплив до Європи ускладі однієї з частин Червоного Хреста.
Розділ 2.Ернест Хемінгуей – політичний журналіст
2.1 Темафашизму в публіцистиці Хемінгуея
«Я бився зфашизмом усюди, де можна було реально воювати з ним»
Ставшиєвропейським кореспондентом тижневика «Торонто стар уіклі» в Парижі, Хемінгуейбагато писав про післявоєнну Європу, про своїх співвітчизників, які обжилипісля війни злачні місця Парижу. Життя американських «галантерейних» у Франції,нью-йоркської богеми, що окупувала Латинський квартал, — його улюблені теми…А ще він багато подорожував європейськими країнами, ставав свідком розпадуімперій, революцій і безкінечних людських трагедій на бурхливо змінному світі.
Один з перших вінстав писати про зародження фашизму. Його боротьба з ним розтягнулася на усежиття.
Його перші статтіпро фашизм відносяться на початок 20-х років. Власне, з появою самого слова«фашизм», з виходом на арену фашиста Муссоліні Хемінгуей виступив проти фашистськоїзагрози і був вірний своїм антифашистським ідеалам все життя. Тоді він назвавМуссоліні «найбільшим шарлатаном Європи» [17, с.67]. Хемінгуей говорить і проте, що Муссоліні грає Диктатора, але тут же знаходить недоліки цієї гри:«Муссоліні сидів за столом та читав книгу, на його лобі пролягали відомізморшки. Він розігрував Диктатора… Я навшпиньках зайшов до нього за спину, щоброзглянути яку це книгу він читає з такою цікавістю. Це бувфранцузько-англійський словник, і тримав він його до гори ногами» [17, с. 68].
У статті«Італійські фашисти» Хемінгуей ретельно аналізує, як розвивається фашизм вІталії, коли переживає вищу стадію свого розвитку: «Першою булаорганізація контратак проти комуністичних демонстрацій, другою — створенняпартії і, нарешті, тепер це політична і військова партія, яка вербує робітниківі прибирає до рук діяльність профспілок. Вона панує від Риму до Альп» [17, с.52 — 53].
Хемінгуей був нелише ворогом фашизму – він ретельно намагався досліджувати причини, які ведутьфашистів до влади: «Ситуація, що склалася в Італії, вимагає деяких пояснень іпорівнянь. Платформа фашистів — крайній консерватизм. Уявіть собі, що 250 тисяччленів консервативної партії Канади озброєні, тобто уявіть „політичнупартію, побудовану за принципом військової організації“, голова якої неприховує, що у неї досить сил, щоб скинути ліберальний, а втім і будь-якийінший уряд, що наважиться виступити проти неї… До того ж уявіть, що створенаспеціальна військова поліція для того, щоб перешкоджати вуличним зіткненням міжконсерваторами і лібералами, і у вас буде правильна точка зору на сучаснеполітичне положення в Італії» [17, с 52], — пише Хемінгуей у статті «Італійськіфашисти».
Антифашистськатема звучить і в статтях з журналу „Есквайр“. Вона надихає Хемінгуея,що пише з республіканської Іспанії і арен військових дій Другої Світової війни.Хемінгуей у той же час уважно стежить за розвитком революційного руху. Ось йогостаття „Королі тепер займаються не тим, ніж раніше“. Він детальнорозповідає про розвиток революційного руху і про долі королівських сімейств уЄвропі: «Джордж – король грецький, – найновіший король у Європі і, можливо,найнеблагополучніший…Він приємний хлопець і тягне вельми безрадісне існування»;«Рано чи пізно великі шматки Румунії відколються та попливуть так самонестримно, як крижини, що попали в Гольфстрім. Королева Марія, першорозряднийгравець в бридж, другорозрядна поетеса і прекрасний знавець лабіринтівєвропейської політики… робить зараз спробу створити такий європейський союз, якийприпинив би катастрофу, що загрожує. Але з іншого боку, принц Кароль,незвичайно чарівна молода людина, здається, зовсім не зацікавлений в цьому» [17, с. 80 — 81]. Ось Хемінгуей пише про болгарськогокороля: «Борис – приємний, товариський блондин. Він чистосердечно не любитьБолгарію і хоче жити в Парижі» [17, с.81]. І тут же автор говорить, як у 1918році „болгарські війська повернулися додому з революційними комітетами уголові“ і як потім розвернулися революційні виступи в Болгарії, які булирозгромлені старими пронімецькими армійськими офіцерами, хабарниками,інтриганами, політиканами» [17, с. 81].
Як бачимо,Хемінгуей блискуче опанував телеграфну мову репортажу, йому подобалася крутастислість, чіткість і ємкість кодів, він навіть красувався навмисним спрощеннямта огрубленням. Але, ми вважаємо, газеті необхідні більш гострі факти,сенсації. А Хемінгуея якраз цікавили не стільки події самі по собі, скількилюди і поведінка їх в даній ситуації.
Хемінгуей, якполітичний журналіст, був дуже серйозним аналітиком. У 1934 році в статті»Друг Іспанії” він говорив про те, що Іспанія не може жити по-старомуі що наближається трагедія. Він передчував наближення революційного вибуху вцій країні.
У статті,опублікованій 11 серпня 1938 року в журналі «Кен», – «Програмареалістичної політики США» – Хемінгуей писав: «Вже два роки йде війнав Іспанії. Рік — в Китаї. У Європі війна почнеться найпізніше майбутнімвлітку» [17, с. 175]. Він не помилився. Друга світова війна почалася 1вересня 1939 року. У тій же статті він писав: «Гогенцоллерни були огидні,але нацисти будуть ще гірші» [17, с. 177]. І тут Хемінгуей виявивсяправий.
2.2 РепортажіЕрнеста Хемінгуея про Радянську Росію
Під час аналізужурналістської діяльності Ернеста Хемінгуея передусім вражає насиченість табагатогранність зібраного ним життєвого матеріалу. Спадок Хемінгуея-журналіставключає прекрасні військові репортажі, нариси зі спортивного життя,інтроспективні міркування, статті та коментарі з естетичних, соціальних,економічних та політичних питань. Останні представляють особливузацікавленість, тому що саме в них ховається головна причина «неуваги»буржуазних критиків до аналізу журналістського спадку письменника, – їм неподобаються ідеї, яким слугувало журналістське перо Хемінгуея, – ідеї послідовногоантифашиста, супротивника імперіалістичних війн, борця за демократію.
Особливе місце вполітичній журналістиці Хемінгуея посідає тема радянської Росії, що отрималасвоє відображення в його ранніх репортажах. Згадування про Росію в статтяхХемінгуея (хай небагаточисельних та невеликих за обсягом) викликаєзацікавленість передусім через те, що вони різко відрізняються від основноїмаси статей західних кореспондентів, що намагалися очорнити перші кроки взовнішній та внутрішній політиці Радянського Союзу.
Вперше згадуванняпро радянську Росію у Хемінгуея зустрічаємо в його статтях та репортажах пророботу Генуезької економічної конференції, що відбулася у квітні 1922 року. Нацей час стаж роботи Ернеста Хемінгуея в якості європейського кореспондента«Торонто стар» складав не більше чотирьох місяців, але починаючий письменниквже зарекомендував себе досвідченим газетником, і газета вимагала від нього нелише побутової, але й політичної інформації. Події, що мали розігратися уГенуї, привабили туди журналістів та коментаторів багатьох буржуазних газет.Вперше після війни країни Європи, включаючи Німеччину, сідали за стілпереговорів. Радянська Росія, «Червона Росія», котра так лякала буржуазнувладу, також мала взяти участь в конференції, і одна її присутність викликалабагато неоднозначних думок. Канадську газету не могла не цікавити проблемавідновлення торгових відносин між Західною Європою та Росією. Категоричнавідмова Сполучених Штатів взяти будь-яку участь в роботі конференції сприялапідсиленню напруги, що погрожувала шквалом сенсаційних повідомлень. ВідХемінгуея вимагали миттєвої передачі «гарячої» політичної інформації, і томуйого повідомлення друкувалися не в щотижневику «Стар уіклі», а в щоденній«Дейлі стар». За період з 10 до 24 квітня 1922 року в «Дейлі стар» з’явилися п’ять репортажів від власногокореспондента Ернеста Хемінгуея, при чому чотири з них вміщували не тількидетальний звіт про хід конференції, але й глибокий аналіз політичного стану.
Першакореспонденція «Революція і контрреволюція» була написана Хемінгуеєм 27 березняі з’явилася в «Стар» 13 квітня 1922 року. Редактор газети поспішив датикурсивом наступну вставку, щоб хоч якось пом’якшити різкий антифашистський тонповідомлення: «Ернест Хемінгуей, штатний кореспондент «Стар» знаходиться вГенує для висвітлення ходу конференції з канадської точки зору. В наступнійкореспонденції він розповідає про реальну загрозу виникнення безпорядку узв’язку з присутністю делегації радянської Росії» [13, с 27].
Насправді жХемінгуей вказував на те, що серйозна загроза порядку надходить не відкомуністів, а від фашистів. Документально підкріплена точка зору Хемінгуея булазначно достовірнішою за матеріали, що заповнили в той час багаточисельнінью-йоркські газети та телеграфні агенції. Слухняні американські газетникинадсилали з Генуї повідомлення про «червону небезпеку», що їх так прагнулиотримати їхні редактори. Хемінгуей не виправдав очікування своїх замовників.Добре знаючи мову та країну, він зміг розібратися в подіях і дав реалістичнуоцінку внутрішньополітичній ситуації Італії, як революційному руху, так іфашистському контрреволюційному терору. Репортаж був першим антифашистськимвиступом письменником. З того часу фашизм став його головним політичнимворогом.
Хемінгуей інадалі продовжував висвітлювати хід конференції, будуючи свої кореспонденції наконтрастах. Даючи зовнішні характеристики та змальовуючи манеру триматисярадянських представників – Чичерина, Литвинова, Красіна, Йоффе – та голівзахідних держав, автор схиляє свої симпатії далеко не на користь останніх, аросійські дівчата-секретарі, за його думкою, «безсумнівно, найпривабливіші вцій залі» [17, с. 45].
Щоправда,повідомлення про зустріч з радянською організацією в Рапалло, що з’явилося напершій шпальті «Дейлі стар» 19 квітня 1922 року, було доволі сухим, але не слідзабувати, що від Хемінгуея вимагали підтвердження «червоної небезпеки», а вінписав про «червоного дипломата Чичерина та елегантно вдягнених російськихдівчат з чудовим кольором обличчя» [17, с. 45], що викликали загальнузацікавленість, та цілком ймовірно, що канадські цензори плідно «попрацювали»над текстом його кореспонденції.
І все ж навіть вцьому сухому повідомленні Хемінгуей зосереджує основну увагу на чіткихвідповідях Чичерина, стосовно боргів царської Росії, твердого намірубільшовиків не допустити «перетворення їх країни на колонію», мір боротьби зголодом, що їх застосувала радянська влада тощо. Хемінгуей підкреслює, щоЧичерин «звертається до журналістів їх власною мовою» [17, с. 46].
У наступнихкореспонденціях Хемінгуей, виправляючи сухий тон формального викладенняінтерв’ю з радянською делегацією, передає драматичний момент появи радянськихдипломатів у залі конференції: «Усі зібралися, не вистачає лише росіян. Залапереповнена та знемагає від спеки. Чотири крісла радянської делегації все щепорожніють, і здається, що таких порожніх крісел мені досі не доводилосябачити. Усіх цікавить – чи прийдуть вони взагалі. Нарешті, росіяни з’являютьсяу дверях та пробираються повз натовп. Ллойд Джордж уважно дивиться на них,притримуючи пальцем окуляри».
Другукореспонденцію «Доля роззброєння», відправлену з Генуї 10 квітня (обидвікореспонденції з’явилися на першій та другій шпальтах «Дейлі стар» 24 квітня1922 року), Хемінгуей присвятив найгострішому моменту у роботі конференції –заклику до роззброєння, зробленого Чичеріним від імені Радянської Росії, і яке,як підкреслював Хемінгуей, пролунало викликом політичним інтригам західнихдержав. Хемінгуей з притаманною йому силою зображувальної майстерності дав опис«вибуху», викликаного заявою Чичеріна: «Чичерін підвівся. Руки його тремтіли, івін заговорив французькою… Перекладач дзвінким голосом перекладав. У паузахстояла така тиша, що було чутно, як дзенькають відзнаки на грудях італійськогогенерала, коли він переступав з ноги на ногу» [17, с. 46]. Так, поступово,Хемінгуей підводив читача до кульмінаційного моменту, коли Чичерін,відповідаючи на протест французького представника відносно «небезпеки», якуніби-то представляла для Франції велика армія Росії, заявив: «…Я, від іменіРосії, знімаю цю небезпеку. Якщо конференція вирішить, що питання пророззброєння не повинно розглядатись, я підкорюся. Але роззброєння – це головнепитання для Росії» [17, с. 47].
Хемінгуейзалишався у Генуї ще тиждень, але конференція більше не цікавила його. 18квітня він відправив у «Торонто дейлі стар» свою останню телеграму з Генуї, вякій коротко інформував про провал спроб добитися від Росії визнання царськихборгів та про успіх радянської дипломатії – підписання Рапальської угоди міжРадянською Росією та Німеччиною про економічну співпрацю.
Десять місяцівпотому Хемінгуей-журналіст знову зустрівся з представниками Радянської Росії.20 листопада 1922 р. у Лозанні відкрилася Мирна конференція, яка булаприкликана вирішити територіальні питання між Грецією та Туреччиною. Хемінгуейпоїхав у Лозанну 22 листопада, уклавши додаткову угоду з двома херстовськимиагентствами «Інтернешнл Ньюс Сервіс» та «Універсал Сервіс», згідно якому вінмав передавати по телеграфу з Лозанни у паризькі відділення агентств усіінформацію про роботу Мирної конференції. Трьохтижнева робота у якостікореспондента телеграфних агентств виявилася настільки трудомісткою, що першелозаннське повідомлення з’явилося у «Торонто стар» тільки 27 січня 1923 року.
Конференція відбуваласяза зачиненими дверми. Йшли секретні засідання, і інформація для журналістівмайже не просочувалася. Внимание Хемінгуея було пригорнуте до особистостейголів делегацій. Він з симпатією описує зміни, які відбулися в радянськомуміністрі закордонних справ: «Чичерін вже не той, що в Генуї…, тепер вінтримається значно впевненіше» [17, с. 68]. Саме в цій статті Хемінгуей малюєзнищувальний портрет «найвеличнішого шарлатана Європи – Муссоліні» [17, с. 67],який був присутнім на конференції вже в якості нового голови італійськоїдержави.
В наступнійкореспонденції Хемінгуей також будує своє повідомлення на принципі контрастногопротиставлення характерів голів делегацій. Цього разу симпатія Хемінгуея доЧичеріна підкреслюється у порівнянні з твердокамінним лордом Керзоном, «високоюхолодною людиною-сосулькою, яка загрожує британським флотом, як хлистом». Зброяросійського дипломата – «аргументи, історичні реалії, факти, статистика, палкідоводи»; а «коли, нарешті, він розуміє, що все дарма, то каже просто так, дляісторії, висуває заперечення на суд майбутніх поколінь…».
У репортажах проРадянську Росію, що ми розглянули, сказано небагато, але навіть по цьомухемінгуеєвському телеграфному коду можна зробити висновок, що Хемінгуей уважностежив за становленням нової країни, до того ж не тільки у зовнішній, а й увнутріполітичній сфері. Так, наприклад, у статті «Остання ставка марки», щовийшла у «Торонто стар уиклі» незабаром після Лозаннської конференції (8 грудня1923 р.), Хемінгуей знову обігрує черговий контраст на користь тепер вжерадянської економіки. Говорячи про падіння німецької марки, Хемінгуейрозповідає про торговця, який збуває російські банкноти. Він пише: «Ніхто непояснив присутнім, що ці дешеві російські гроші друкувалися банкнотами у мільйонирублів зі швидкістю, на яку тільки були спроможні друкарські станки, з єдиноюметою – знецінити старі царські гроші, а з ними разом і майновий клас. ТеперРади випустили гроші, які забезпечуються золотом. Гроші, які не продаються змолотка» [17, с. 110].
Політичнірепортажі Хемінгуея та ті нечисельні з них, де журналіст дає оцінку РадянськійРосії (де він ніколи не бував), її людям та політиці, не тільки спростовуютьтвердження західних критиків про те, що у письменника не було політичнихуподобань, але показують Хемінгуея серйозним політичним аналітиком, який недивлячись на антирадянську істерію офіціальної західної преси, не дивлячись натиск, який чинили на нього редактори-роботодавці, проникати у суть подій та,вміло використовуючи зображувальні засоби, змушувати читача мислити самостійно,вчитися відрізняти мнимих ворогів від справжніх.
хемінгуейписьменник журналіст публіцист
ВИСНОВКИ
Виходячи з ранішедослідженого і вище написаного, зазначаємо, що Ернест Хемінгуей створив оригінальний,новаторський стиль. Він розробив цілу систему специфічних прийомів художнього відображення:монтаж, обігравання пауз, перебивання діалогу. Репортажі Хемінгуея лаконічні. Отже,читач виявляє багатозначність в найпростішому епізоді.
Вважаємо, що наформування Хемінгуея-письменника великий вплив здійснила публіцистика. Воназалишалася головною силою, що формувала стиль і життєві установки письменника,якими відрізняються всі його зрілі роботи, стала основним інструментом йоголітературного учнівства.
Бачимо, щолітературний відділ та обов’язкова для репортерів «Казас-Сіті стар» інструкціяпро стиль газетника дали Ернесту Хемінгуею першу, але доволі ґрунтовнужурналістську освіту. Конкретність описів, простота і лаконізм — це перші урокимайстерності.
Користуючисьнепорушним принципом писати лише про те, що бачив, пережив або добре знаєш сам,Ернест Хемінгуей прагнув постійно знаходитися у центрі подій. Це заперечуєдумку про те, що він був лише-но позером, егоїстом, людиною, якій нібито булавластива одна пристрасть — долар, та до того ж боягузом, який все життяризикував життям з єдиною метою — змусити оточуючих повірити у його хоробрість.
Завдяки аналізупубліцистичних творів Ернеста Хемінгуея, можемо спростувати твердження західнихкритиків про те, що письменник не мав жодних політичних уподобань. Статті танариси Хемінгуея свідчать не лише про наявність політичного мислення, але й провміння письменника давати всебічну, глибоку оцінку найважливішим політичнимподіям, свідком яких він був.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
1. Анастасьев Н. Открытое словопублициста // Радянське літературознавство. – 1969. — № 7.
2. Брамбэк Теодор. С Хемингуэем доромана «Прощай, оружие!» // Журналист. – 1974. — № 1.
3. Грибанов Б. Эрнест Хемингуэй:жизнь и творчество. Послесловие // Хемингуэй Э. Избранное. М.: Просвещение, 1984.- 304 с.
4. Грибанов Б.Т. Эрнест Хемингуэй. М.- 1998.
5. Денисова Т. Секрет «айсберга»: Охудожественной особенности прозы Э. Хемингуэя // Литературная учёба. – 1980. — №5.
6. Засурский Я.H. Хемингуэй ижурналистика // Хемингуэй Э. Репортажи. — M.: Сов. писатель, 1969.
7. Индивидуально-художественный стильи его исследование. К.- О., «Вища школа». — 1980.
8. Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. — М. — Сов. писатель. — 1966.
9. Лидский Ю. Бурные годы // Радуга.– 1965. — № 3.
10. Микоян С. Слово о человеке //Хемингуэй Э. Праздник, который всегда с тобой. М… — 1990.
11. Неделя. – 1979. — №29.
12. Погостин В.М. «Канзас-Сити стар» — профессиональная школа журналистаЭрнеста Хемингуэя // Вестник Московского университета. Сер. 10. Журналистика. –1980. — №5.
13. Погостин В.М. Советская Россия в ранней журналистике Эрнеста Хемингуэя // ВестникМосковского Университета. Сер. 10. Журналистика. – 1978. — № 3.
14. Хемингуэй Э. Избранныепроизведения. – М.: Панорама, 1993. — 589, [1] с. — (Лауреаты Нобелевскойпремии).
15. Хемингуэй Э. Кредо человека. –«Иностранная литература», 2002, №2.
16. Хемингуэй Э. «По ком звонитколокол. Праздник, который всегда с тобой», М.: Правда, 1988
17. Хемингуэй Э. Репортажи. М., 1969
18. Хемингуэй Эрнест. Собр. соч. в4-х т. Т. 1. М., 1968
19. Хемингуэй Э. Старый газетчик пишет. Серия: Зарубежная художественнаяпублицистика и документальная проза. М.Прогресс. 1983 г.- 343 с.
20. n-t.ru/nl/lt/hemingway.htm
21. www.courier.com.ru
22. roman-chuk.narod.ru/1/Hemingway.htm