Міністерство
освіти і науки України
Волинський
національний університет імені Лесі Українки
Географічний
факультет
Реферат
на тему
«Пустельні
примітивні ґрунти»
Виконала
Студентка
25 групи ЗІК
Витрикуш
Анастасія Володимирівна
Луцьк-2010р.
Вступ
Ґрунтозна́вство
— наука про ґрунти, розділ інженерної геології, що вивчає склад, будову і
властивості ґрунтів, закономірності їх формування і розвитку. Ґрунтознавство
займається вивченням генезису, еволюції, біопродуктивності, класифікації, географії
та екології ґрунтів; особливостями властивостей ґрунтів у різних гео- та екосистемах,
розробляє теорію ґрунтоутворення та формування ґрунтової родючості. Ґрунтознавство
почало розвиватися в XVIII ст. і сформувалося як наука в ХІХ ст.
Грунт
— основний компонент наземних екосистем, що утворився протягом геологічних епох
в результаті постійної взаємодії біотичних і абіотичних факторів. Як складний
біоорганомінеральний комплекс грунти є природною основою функціонування
екологічних систем біосфери. Грунти – органічно-мінеральний продукт багаторічної
спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного тепла й світла.
Ці природні утворення характеризуються родючістю, забезпечують рослини
поживними речовинами (калієм, вуглецем, азотом, фосфором тощо) і всім
необхідним для їхньої життєдіяльності. Грунти виконують активну фільтруючу роль
у очищенні природних і стічних вод. Грунтово-рослинний покрив планети е
регулятором водного балансу суходолу, оскільки він поглинає, утримує й
перерозподіляє велику кількість атмосферної вологи. Це — універсальний
біологічний фільтр і нейтралізатор багатьох видів антропічних забруднень.
Пустелі
Та чи інша
місцевість вважається пустелею,якщо в середньому там випадає менш ніж 250 мм
опадів на рік. Звичайно пустелі
утворюються в жаркому кліматі, але є і винятки. Піском вкрита лише невелика
частина більшості жарких пустель. Наприклад,
у Сахарі пісок покриває тільки близько 1/10 її
площі.
В деяких жарких пустелях піску ще менше. Інші території – це головним чином
великі плоскі простори, вкриті гравієм і валунами. Є і гористі райони. Місцями
вітер укладає принесений здалеку пісок у серповидні піщані дюни. Вони постійно
рухаються, бо вітер спочатку наганяє на них пісок з одного (положистого) боку,
а потім він скочується вниз з іншого
(крутого) схилу. Найбільші пустелі знаходяться в районах високого атмосферного
тиску. У таких районах усі вітри дмуть з їхніх внутрішніх областей, а вологі
вітри з моря пробиваються до них украй рідко. Інші пустелі розташовані на
великій віддалі від моря. Поки морські вітри долітають до них, вони встигають
розгубити по дорозі більшу частину своєї вологи. Деякі пустелі утворюються на
внутрішніх, материкових схилах гірських пасом, надійно захищених від морських
вітрів. До речі, майже вся Антарктида являє собою величезну замерзлу пустелю.
Вона знаходиться саме в області високого тиску, тому в її внутрішніх районах
випадає дуже мало свіжого снігу.
Пустелі-це
загадкові і дивні місця. Вони лякають, наводять жах. Їх важче підкорити, ніж
навіть найвищі гірські вершини. Вони займають величезні простори, особливо в
Африці, Азії, Австралії. Загальна їхня площа становить 15-20 млн км кв. Серед
них розрізняють пустелі помірного поясу, субтропічні і тропічні.
Пустелі помірних
широт займають величезні області у внутрішніх частинах Азії. Через усю Центральну
Азію до південних районів пустелі Гобі вони майже суцільно вкривають рівнинні
простори. У Північній Америці пустелі займають великі міжгірні зниження на
заході материка.
Субтропічні і
тропічні пустелі розташовані на заході Індії, у Пакистані, Ірані, у центральній
частині півострова Мала Азія, в Африці (на півночі материка-Сахара, на південному
заході-Наміб), у Південній Америці (на північному заході Аргентини і в
північній частині Чилі-Атакама),на більшій частині Австралії.
Тип пустелі
залежить від поєднання багатьох факторів. Високий атмосферний тиск призводить
до утворення таких пустель, як Калахарі, Сахара, і пустель Аравійського півострова.
Внутрішньоматерикове положення є визначальним для Гобі та інших
центральноазіатських пустель. Пустеля Мохова і Патагонська пустеля в Південній
Америці утворені Скелястими горами й Андами, а висхідні холодні течії біля
західних берегів Африки і Південної Америки стали причиною посушливого клімату
в цих регіонах. У цілому пустелі лежать у широтному поясі від 20 до 50 на
північ і південь від екватора.
Природні умови в
пустелях такі, що влітку там дуже спекотно. Вдень температура повітря в тіні
піднімається до +40С і вище, а в тропічних пустелях аж до +58С. Вночі спека спадає
нерідко до 0С. Від таких перепадів температури людину може кидати то в жар, то
в холод. Узимку ж у пустелях настають холоди, навіть у Сахарі в цю пору року
бувають морози. Дощів і снігів у пустелях не буває, або вони там випадають
нечасто. У багатьох пустелях дощів не буває протягом кількох років поспіль,
потім проходить коротка злива, і все починається спочатку.
Найвідоміше
явище пустелі-бархани. Вони-невід’ємна частина пустельного пейзажу. Бархани„піщані
хвилі ” – сягають заввишки 12м. Форма їх нагадує напівмісяць або серп. Нерідко бархани
з’єднуються своїми кінцями й утворюють цілі барханні пасма. Під дією вітру вони
пересуваються зі швидкістю від декількох десятків сантиметрів до сотень метрів
на рік з одного місця на інше.
У суворих умовах
пустелі існує життя. Деякі рослини і тварини дуже добре пристосувалися до
сухого клімату і високих температур. У пустелях Центральної Азії росте чорний і
білий саксаул. Листки в нього нагадують гілочки. Це природа так потурбувалася
про збереження вологи. У деяких рослин листя перетворилося на колючки, як, наприклад,
у піщаної акації. У пустелях росте безліч видів кактусів. У їхніх м’ясистих
стеблах і листі накопичується така кількість води, що вони здатні пережити довге
посушливе літо. Так, північноамериканський кактус карнегія сягає 15м заввишки,
у своєму стеблі він містить 2-3т води. Гігантські кактуси сагуаро теж
виростають до 15м і живуть понад 200 років. До 75 років вони звичайно не дають
гілок. Вага великих екземплярів сагуаро вдвічі перевищує вагу слона. Три чверті
їхньої ваги припадає на частку води, що зберігається в гігантських стовбурах.
Складки на стовбурах розтягуються, немов гармошка, коли кактус усмоктує воду.
Щільна воскова шкірка перешкоджає випаровуванню води. Деякі види кактусів
покриті тонкою шерстю. Це допомагає їм захищатися від страшної спеки і холодних
ночей, характерних для пустель. Шерсть може також збирати й утримувати вологу
біля стовбура кактуса.
Тварини теж
пристосувалися до умов пустелі. Сіро-жовті пітони дозволяють їм залишатися
непомітними для ворогів, непомітно підкрадатися до здобичі. Через велику спеку
майже усі тварини ведуть нічний спосіб життя. А вдень намагаються сховатися в
нори, закопатися в пісок, причаїтися у гніздах. У пустелях багато змій, ящірок,
черепах. І ще є одна дуже цікава особливість тварин пустелі. У сплячку вони
занурюються не взимку, а влітку, щоб перенести спекотну пору року і пережити
відсутність вологи. Багато пустельних тварин – прекрасні бігуни. Дикі осли-кулани
можуть розвивати швидкість до 70 км на годину. А гепарди-дикі кішки – бігають
ще швидше. І, звичайно, усім відомий представник пустель-верблюд. Він може
довго витримувати голод-бо має горби, у яких він накопичує запас жиру. Він мало
п’є і може пити солону воду. А на тілі і ногах у нього є мозолі, завдяки чому
він може під час відпочинку лягати на розпечений пісок.
Нині пустелі
займають приблизно одну восьму частину суші. Більша їх частина, майже 75%
їхньої площі розташована в Африці. Єдина частина світу, де нема пустель, це
Європа. Щорічно площа пустель зростає на 60000км кв., що дорівнює половині
площі Бельгії. Іноді пустелі зменшуються. Наприклад, у 1987 р. Сахара в одному
місці просунулася на 54 км на південь, проте наступного року в тому ж місці
вона відступила на 96 км на північ.
Найбільша
пустеля світу – Сахара. Вона займає третю частину африканського континенту, її
площа дорівнює приблизно 7820000км кв. Найпосушливіша пустеля – Атакама в
Південній Америці. До 1971 р. там протягом 400 років не було жодного дощу.
Найвища різниця температур – у пустелі Гобі, де влітку температура сягає +45С,
а взимку -40С. Найвища у світі пустеля –Цайдамська улоговина на Тибетському
нагір’ї. Середня її висота сягає майже 3000 м над рівнем моря.
Ґрунти пустелі
Залежно від
характеру ґрунтів розрізняють декілька типів пустель.
·
піщані — на рихлих відкладеннях древньоалювіальних
рівнин;
·
лесові — на лесових відкладеннях
підгірних рівнин;
·
суглинні — на слабокарбонатних покривних
суглинках рівнин;
·
глинисті такирові — на підгірних
рівнинах і в стародавніх дельтах річок;
·
глинисті — на низькогір’ях, складених
соленосними мергелями і глинами;
·
галечні та піщано-галечні — на гіпсованих
плато і підгірних рівнинах;
·
щебнисті гіпсовані — на плато і молодих
підгірних рівнинах;
·
кам’янисті — на низькогір’ях та
дрібносопковиках;
·
солончакові — в засолених пониженнях
рельєфу і вздовж морського узбережжя
Ці грунти
розповсюджені в пустелях всієї земної кулі, їх площа складає 70 млн. га. Грунти
– результат первинного процесу грунтоутворення, мають примітивну будову профілю
(К+НР+Р), потужність профілю коливається від декількох міліметрів (примітивні
елювійовані кірки) до 10 см ( примітивні грунти). Гумусу в усіх різновидах
грунтів <0,5%. часто бувають гіпсоносні, засолені, карбонатні, ЄП = 2-4
мг-екв, у тропічних пустелях мають червонуватий відтінок (завдяки залишковій
фералітизації). В сільському господарстві не використовуються.
Ґрунти
пустель примітивні, часто це просто кори вивітрювання: вапнякові, гіпсові,
сульфатні, кремнієві. Іноді зустрічаються бідні на гумус сіроземні грунти.
Сіроземи
біологічно високо активні, видовий склад мікроорганізмів різноманітний, як і
склад фауни: багато молюсків, комах, павуків, термітів, червів, хребетних і
навіть птахів. Тому до певної глибини сірозем абсолютно переритий тваринами,
завдяки великій біогенності напруга процесу мінералізації дуже висока,
незважаючи на значну кількість рослинного опаду, гумусу в грунті утворюється
небагато.
Сірозем
як грунтовий тип уперше описаний у 1909 р. С.С.
Неуструєвим. Головним фактором, що визначає особливості генезису
сіроземів, є специфічний гідротермічний режим, відсутність промерзання,
сприятлива температура весною, висока – влітку. Хоча ТВР непромивний, весною
грунт глибоко промочується, зволожуючись до стану найменшої вологоємності (НВ).
Висушування починається з травня й триває по жовтень, грунт знаходиться в стані
максимальної гігроскопічності (МГ), всі біологічні процеси припиняються.
Відповідно до вказаних особливостей гідротермічного режиму, генезис сіроземів
іде в два періоди: 1 – недовгий весняний теплий і вологий, коли активно
розвиваються біологічні процеси, гумусоутворення, мінералізація новоутвореного
гумусу, внутрішньогрунтове вивітрювання – оглинення верхньої та середньої
частини профілю, вимивання карбонатів; 2 – довгий літній сухий і спекотний
період, коли повністю припиняються всі процеси, крім підтягування карбонатів.
Профіль
типового сірозему має таку будову :
Н – гумусово-акумулятивний, слабко забарвлений в світло-сірі
тони, дрібно-грудкуватий, пухкий, дуже пористий, потужністю 12-17 см;
НР(ш)/к – перехідний, світліший за попередній,
нестійко дрібногрудкуватий, у нижній частині карбонатний, пухкий,
багатопористий, потужністю 75-100 см,перехід малопомітний;
Pk/(s) – материнська порода – лес,
дрібнобагатопористий, пухкий, карбонатний, інколи в нижній частині засолений.
Особливостями
морфологічної будови сіроземів є слабкі диференціація профілю на генетичні
горизонти та гумусованість, відсутність макроструктури при дуже добрій
мікроагрегованості, велика пористість (50-70%), карбонатність, слабка оглиненість
середньої частини профілю. Грунт не диференційований за валовим хімічним
складом. Кількість гумусу у верхньому горизонті коливається від 1 до 3,5%, у
його складі вміст фульвокислот дещо більший (Сгк:Сфк = 0,7-0.9), гумінові
кислоти представлені відносно простими формами. ЄП невисока, 13-18 мг-екв у Н-
горизонті, поступово зменшуючись униз по профілю. ГПК насичений Са, з глибиною
зростає вміст обмінного Mg . Сіроземи відносяться до грунтів
пилувато-суглинкового гран-складу, в середній частині міститься дещо більше
мулистих часток порівняно з материнською породою. Грунти мають хороші
водно-фізичні властивості, високу водопроникність, добру вологоємність. Лугово-сіроземні грунти відрізняються
оглеєнням, яке, щоправда, простежується дуже глибоко, та більшим вмістом
гумусу. Зрошувані сіроземи еволюціонували
в умовах дуже тривалого (тисячі років) сільськогосподарського використання та
зрошення. Іригаційний водний режим призвів до інтенсивного привносу в грунт
карбонатів, солей, дрібнозему, суттєвого збільшення біогенності. Особливостями
зрошуваних сіроземів є: слабка диференційованість профілю, що складається з
товщі іригаційних наносів потужністю 40-100 см і більше, під яким знаходиться
похований профіль вихідного сірозему; слабке оглеєння; часті включення життєдіяльності
людини; зменшена пористість, ущільнені підорні горизонти. Помічено, що протягом
тисячоліть при правильному зрошенні суттєвого засолення цих грунтів не
відбулось, у перші періоди використання вміст гумусу зменшувався, зате в
подальшому, при окультуренні значно зростав. Грунти високородючі. Сіроземи – це грунти, на яких виникли й розвинулись
стародавні людські цивілізації. Зрошення – найважливіша умова
землеробства на сіроземах. На зрошуваних грунтах вирощуються зернові та кормові
культури, баштанні, овочеві та плодові, виноград і бавовна. Бавовництво –
найбільш важливий напрямок сільського господарства. Сіроземи володіють
властивостями, сприятливими для зрошення: мікроагрегованістю, високою
пористістю, хорошим природним дренажем, особливо в випадках, коли грунтові води
залягають глибоко. В умовах утрудненого відтоку вод без активного дренажу
відбувається вторинне засолення сіроземів. Для запобігання йому потрібна
складна система заходів.
Висновок
Отже,
пустеля – це такий
регіон, де можливе існування тільки особливих форм життя. У всіх пустелях
відчувається недолік вологи, а це означає, що існуючі форми життя повинні були
пристосуватися до того, щоб обходитися без води.
Пустелі
дуже розрізняються за зовнішнім виглядом: там, де достатньо піску, вітри
створюють піщані горби – це піщані пустелі; там, де переважають скелі та
скельні породи, утворюються кам’янисті пустелі, які утворюють фантастичні
обриви, а також нерівні рівнини. Також виділяють сніжні пустелі, які
розташовуються у Антарктиді і Арктиці.
Найбільше
пустелі поширені у помірному поясі Північної півкулі, субтропічних і тропічних
поясах Північної і Південної півкуль. Жаркі пустелі в районі екватора,
наприклад Сахара в Африці, розташовані в субтропічній зоні, тобто там, де
повітря, що опускається, завжди тепле і сухе. Земля в цих районах дуже суха, не
дивлячись на близькість океану. Те ж саме можна сказати про пустелі в
північно-західній частині Африки і на заході Австралії.
Ґрунти
пустель примітивні, часто це просто кори вивітрювання: вапнякові, гіпсові,
сульфатні, кремнієві. Іноді зустрічаються бідні на гумус сіроземні ґрунти.
Список
використаної літератури
1)
Мала
гірнича енциклопедія: В 3-х т. / За ред. В. С. Білецького.
— Донецьк: «Донбас», 2004.
2)
Назаренко І.І., Польчина С.М., Нікорич В.А. Грунтознавство
Підручник. – Чернівці, Книги ХХІ ,2004.- 400 с.
3)
Мякишев І. Проблеми українського
ґрунтознавства. – Чернівці, 2001.