Курсова робота з права
Реалізація норм права
План
Вступ. 3
1. Поняття, форми і реалізація норм права. 4
2. Правозастосування її поняття. Відмінність від інших форм реалізації норм права. 9
3. Процес правозастосування. Правозастосовчі акти. 13
4. Основні вимоги правильного правозастосування. 25
Висновки. 31
Література. 33
Вступ
Сучасне українське суспільство, яке знаходиться у перехідному стані, належить до соціальних систем посттоталітарного типу. Для таких систем перехідний період — «це просторово-часовий інтервал екстремально-хаотичного розвитку соціуму, у ході якого один тип організації трансформується в інший за допомогою комплексу деструктивно-конструктивних конфліктів»[1]
. При цьому під соціальним конфліктом розуміється наявність об’єктивних чи суб’єктивних суперечностей, які дістають вияв у протиборстві (зіткненні) їх носіїв (сторін). Наявність же великої кількості різноманітних конфліктів значно актуалізує проблему пошуку механізмів, засобів, за допомогою яких можна якщо й не ліквідувати їх (це неможливо, зважаючи на визнання конфлікту однією з рушійних сил розвитку суспільства), то ввести у цивілізовані межі та надати їм переважно конструктивного характеру.
З урахуванням сказаного одним з найефективніших можна вважати нормативний механізм регулювання соціальних відносин. Причому завдання норм полягає в тому, щоб підтримувати соціальні спільноти у цілісному, життєздатному, активно-функціональному стані, забезпечувати порядок у суспільстві, запобігати небезпечним проявам внутрішньовидової агресії, спрямованим проти собі подібних[2]
. Іншими словами, під час крутих історичних поворотів, коли будь-яка система відчуває серйозні перевантаження, саме соціальні норми утримують її від незворотних інволюцій та розпаду.
Усі соціальні норми мають спільну нормативну природу і характеризуються притаманними їм рисами. Так, вони визначають типовий і нормальний для даного часу та середовища певний стандарт поведінки, слугують орієнтирами під час вибору соціальне схвалюваних дій і водночас виступають засобом контролю за ними. Ці норми формуються в процесі життєдіяльності людей і в цьому смислі є невід’ємними від їх носіїв, переслідують досягнення єдиної мети — забезпечення порядку та організованості у суспільних відносинах[3]
.
1. Поняття, форми і реалізація норм права
Людське суспільство, як і будь-яка інша складна система, може нормально функціонувати та розвиватися лише на основі певних правил, з-поміж яких обирається один з багатьох можливих варіантів поведінки того або іншого суб’єкта. Задля регулювання поведінки людей та їх об’єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, котрі орієнтують на досягнення тієї чи іншої мети.
Соціальні норми здійснюють нормативне регулювання поведінки суб’єктів шляхом встановлення діянь дозволених чи не дозволених, здійснюють визначення умов, за яких передбачуване діяння дозволяється або забороняється, визначаються суб’єкти, на яких за певних умов поширюється правило поведінки, що встановлено тією чи іншою нормою.
Розмаїття, складність та інші особливості суспільних відносин обумовлюють функціонування багатьох норм, які їх регулюють. У своїй сукупності існуючі норми являють собою єдину систему соціального регулювання, в якій ефективність кожного виду норм найбільшою мірою виявляється лише у взаємодії з іншими елементами цієї системи. Основними видами соціальних норм є: моральні, звичаєві, правові, корпоративні, політичні. Всі вони мають певні відзнаки, обумовлені особливостями їх формування, методами впливу на поведінку суб’єктів тощо. Але кожному з них притаманні і загальні для всіх соціальних норм ознаки: соціальні норми виступають як правила поведінки людей у суспільстві; вони є правилами поведінки загального характеру; здебільшого соціальні норми виникають у результаті свідомо-вольової діяльності людей, тобто формуються і забезпечуються тими групами людей або їх об’єднаннями, воля та інтереси яких знаходять свій вираз у тих чи інших соціальних нормах; вони багато в чому обумовлені соціально-економічним ладом суспільства, ознаки якого в тій чи іншій формі відображуються у їх змісті.
Особливим видом соціальних норм с норми права, які є "елементарною часткою" права. У зв’язку з цим для норм права як частини цілого (права в цілому) притаманні свої основні ознаки і властивості. Водночас нормі права як окремому явищу властиві свої особливі риси: а) норма права — це загальновизнане правило поведінки, яке формулюється державою і має загальнообов’язковий характер. Положення, що містять у собі норми права, повинні сприйматися як безумовна провідна вказівка до дії, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності;
б) норма права — це формально визначене правило поведінки. У нормі права закріплюються права і обов’язки учасників суспільних відносин, а також санкції, що застосовуються у випадках порушень настанов норми. Ці приписи повинні виконуватися саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення у тексті правової норми; норма права — це правило поведінки загального характеру. Правило поведінки, що міститься у правовій нормі, адресоване не конкретному суб’єктові, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, які регламентуються даною нормою права. Коло суб’єктів, на яких поширюється дія тієї або іншої норми права, може бути різним — від населення держави загалом до невеликих його груп, наприклад, професійних, вікових. Це залежить як від обсягу компетенції органа, що видає норму права, так і від тієї конкретної мети, що ставиться перед нормою права; г) норма права — це правило поведінки, що набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку. Норма права стає такою лише тоді, коли вона видається уповноваженим на те органом в межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з дотриманням порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм права; д) норма права — це правило, здійснення якого забезпечується державою.
Реалізація норм права забезпечується, з одного боку, створенням державою реальних умов і засобів, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб’єктами сформульованих у правовій нормі зразків поведінки, а з другого — засобами заохочення, переконання і примусу до бажаної поведінки, а також можливістю застосування санкцій у разі невиконання вимог правової норми. Норму права можна визначити як обов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що у встановленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується відповідними державними органами у межах їх компетенції.
Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється у процесі реалізації норм права, тобто поведінки суб’єктів права відповідно до вимог (заборони, дозволу, зобов’язання) норм права. Отже, реалізація норм права — це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів права. Інакше кажучи, реалізація норм права — це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм — це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об’єктивного і суб’єктивного боку. Об’єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб’єктивний — виявляє ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.
Норми права можуть бути реалізовані у різних формах: у правовідносинах і поза ними, з участю державних органів та без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.
Додержання норм права — це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб’єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає у тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса даної форми — пасивна поведінка суб’єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони. Як приклад додержання норм права — утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу. Саме в цьому виявляється соціальна користь даної форми реалізації права.
Виконання норм права — це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого припису права. Якщо норма права містить обов’язок, то простого утримання суб’єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб’єктів: вони чинять дії, відповідні до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов’язки. Як приклад може бути норма, що зобов’язує батьків утримувати неповнолітніх дітей і забезпечити їм певний рівень освіти.
Використання норм права — ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права. Для використання норм права характерна поведінка суб’єктів, яка стосується використання юридичних можливостей, втілених у суб’єктивних правах. Здійснюючи, наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.
2. Правозастосування її поняття. Відмінність від інших форм реалізації норм права
Четвертою формою реалізації норм права є його застосування, що характеризується низкою ознак. Застосування норм права являється однією із форм реалізації права. В першу чергу мова повинна йти про застосування законодавчих і підзаконних актів, оскільки правоохоронні органи й інші суб’єкти, які застосовують норми права, орієнтуються на нормативні акти, а не на право і його принципи. Таким чином, термін «застосування правових норм», який закріпився в теорії права і правозастосувальній діяльності, можна вважати в певній мірі умовним. Якщо ж закони і підзаконні акти мають правовий характер, то сам термін адекватний його змісту і значенню.
Такий підхід до розуміння цього терміну обумовлений і тим, що в нас існує система писаного права, де основною формою є нормативно-правовий акт. Інші форми права — правовий звичай, нормативний договір — малорозповсюджені в Україні правовий прецедент офіційно не визнаний державною владою, хоча в окремих випадках фактично існує. Нині немає рації змінювати або уточнювати цей термін як в теорії права, так і в правозастосувальній діяльності, оскільки практично всі юристи розуміють його значення як застосування нормативно-правових актів.
Застосування норм права — це особлива форма реалізації права. Її особливість полягає в тому, що вона суттєво відрізняється від інших форм реалізації права — виконання, дотримання і використання. Ця форма реалізації права має свої ознаки (риси), які відрізняють її від інших форм реалізації, а також від інших правових явищ.
По-перше, застосування правових норм входить в правову систему суспільства. Воно являється її складовою частиною, без якої неможливе правове регулювання суспільних відносин. В правовій системі цей процес опирається на систему права і систему законодавства. По своєму значенню застосування права займає друге місце після правотворчості, а при певних соціальних умовах є не менш важливим фактором, який суттєво впливає на правове регулювання в процесі впливу права на суспільні відносини. В процесі правотворчості в нормативні акти закладають моделі правомірної поведінки і діяльності суб’єктів суспільних відносин, які не можуть бути впроваджені в реальні правовідносини[4]
.
По-друге, застосування норм права має комплексний характер, і воно охоплює, як правило, й інші форми реалізації права, або здійснюється паралельно. Посадова особа, яка приймає рішення (індивідуальний акт) по тій чи іншій справі, не тільки застосовує норми права, але одночасно зобов’язана виконувати, дотримуватись, а іноді і використовувати норми матеріального і процесуального права, щоб реалізувати принципи законності і доцільності в правозастосувальній діяльності.
По-третє, застосування норм права має, як правило, владний характер і здійснюється відповідними компетентними державними органами чи службовими особами. Це означає, що держава дозволяє застосовувати норми права тільки своїм компетентним органам або уповноважує на такі дії окремі юридичні особи (громадські організації). Наприклад, профспілкові комітети, ради трудового колективу в межах їх компетенції і т.п.
Разом із тим проф. Недбайло П.О. вважав, що застосовувати норми права можуть не тільки посадові особи, але і громадяни, хоча вони не можуть видавати індивідуальні акти застосування норм права і повинні звертатися до компетентних державних органів[5]
. В минулі десятиліття таку позицію мало хто підтримував в теорії права, оскільки все суспільне життя було одержавлене. В сучасний період, при переході до громадянського суспільства і ринкової економіки відбувається розширення сфери застосування норм права з боку окремих суб’єктів громадянського суспільства. В нових умовах досить часто фізичні особи мають можливість стати одночасно і юридичними особами. Наприклад, фермер, вищі і середні приватні навчальні заклади і в цілому приватний сектор. В цих випадках застосування правових норм в значній мірі співпадає з такою формою реалізації права як використання. Наприклад, укладання трудового договору при прийнятті на роботу, подача заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Це факти не тільки використання норм права, але і певна стадія застосування норм права. Це яскраво можна проілюструвати на прикладі укладання договору підряду між громадянами.
По-четверте, застосування норм права означає реалізацію законодавства в правовідносинах. Ця форма реалізації змінює ті чи інші правовідносини. Вона конкретизує юридичні права і обов’язки суб’єктів правовідносин.
Правові відносини безпосередньо пов’язані з юридичними фактами. В зв’язку із цим застосування норм права — це такий спосіб реалізації права, коли дії норм права зв’язані з конкретними фактами, коли норма застосовується до цих фактів. Поза юридичне значимими фактами, з якими правові норми пов’язують певні юридичні наслідки, неможливе застосування правових норм[6]
. Юридичні наслідки пов’язані з виникненням, змінами і припиненням правових відносин.
По-п’яте, застосування норм права відрізняється від інших форм реалізації своїми потребами. Потреби застосування норм права виникають в основному в таких випадках: 1) коли передбачені нормою суб’єктивні права і обов’язки за своїм характером такі, що не можуть виникати у конкретних суб’єктів із їх односторонніх заяв, угод або договорів, а вимагають відповідного індивідуальної о акта державних установ; 2) коли відомий факт правопорушення і потрібно встановити його наслідки або визначити за нього санкцію, 3) коли існують прогалини в національному праві і потрібне застосування аналогії права і закону.
Ці потреби особливо стосуються правопорушень, і застосування правових норм обумовлене необхідністю використання державного примусу, як за факт правопорушення, так і в інших випадках примусу. Державний примус направлений на зміцнення законності і правопорядку. Без застосування норм права неможливо реалізувати саме право. Таким чином можна дати визначення застосування норм права. Застосування правових норм (правозастосовча діяльність) — це одна із форм реалізації права, яка має державно-владний організуючий характер компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб’єктів суспільних відносин і направлена на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання індивідуальних актів застосування правових норм в певних формах, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних цінностей.
Застосування правових норм має управлінські, соціально-політичні функції, а також виконує профілактичні і виховні завдання. Зміст правозастосовчої діяльності можна розглядати з позицій інтелектуально-вольових характеристик:
пізнання, відображення, аналіз, синтез, правове мислення, конструктивні функції і т.п.
3. Процес правозастосування. Правозастосовчі акти
Процес застосування норм права може починатися за ініціативою самого правозастосовувача, вказівкою вищестоящого органу або за заявами зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні однорідні групи яких об’єднуються у так звані стадії правозастосування. У різних дослідженнях визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. На думку авторів[7]
доцільно виокремити такі самостійні стадії цього процесу.
Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. На цій стадії застосування правових норм належить встановити, яка дія, подія відбулись та чи мають вони юридичне значення. Всю сукупність обставин, які підлягають встановленню, можна віднести до трьох основних груп: а) фактичні обставини, з якими нормами права пов’язано виникнення юридичних наслідків; б) дані, які характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду відповідної справи; в) обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (правомірної або протиправної). При цьому до уваги беруться умови, мотиви юридичне значущої поведінки.
Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосування, адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мають юридичне значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об’єктивної істини, і по своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути: дозволені правом; етичні; наукові; ефективні.
Друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється як оцінка відповідних життєвих фактів з погляду їх значення для права, тих наслідків, які наберуть сили на основі відповідних правових вимог. Інакше кажучи, юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовано у нормі права.
При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід урегулювати, треба встановити аутентичність правової норми: упевнитись, що текст норми, яка використовується, не був змінений у встановленому порядку, чи є вона чинною у даний момент. Для цього треба користуватися лише офіційно виданими текстами. Взагалі, кожну обрану для застосування норму права слід досліджувати в таких напрямах: а) чи була чинною норма права на момент, коли відбувалися обставини, що досліджуються; б) чи чинна вона на момент розглядання конкретної справи; в) чи чинна вона на території, де розглядається справа; г) чи поширюється її чинність на
суб’єктів, які пов’язані з цією справою; д) чи є текст норми, який застосовується, аутентичним її офіційно встановленому змісту.
Тлумачення норм права. На цій стадії встановлюється державна воля правотворчого органу, що виражена у нормі права. Тлумачення права означає переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення і роз’яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення — це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості самого інтерпретатора. Роз’яснення — це викладення сенсу і змісту державної волі і вираження її назовні. Отже, тлумачення норм права — це діяльність суб’єктів щодо усвідомлення і роз’яснення змісту правових норм.
Необхідність тлумачення норм права на практиці обумовлена причинами, основними з яких є: а) невідповідність юридичних норм фактичним умовам життя. Так, не виключено виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання норм права, але з часом стають такими, що підпадають під її дію. Прикладом може бути виникнення і поширення останніми роками такого різновиду хуліганства, як радіохуліганство, на яке в результаті тлумачення норми права поширюється дія ст. 206 КК України; б) юридичні норми часом містять спеціальні правові поняття, визначення, які мають багатозначний характер. Так, людині без юридичної підготовки нелегко визначити, хто може бути власником "джерела підвищеної небезпеки", та й саме це поняття непідготовленій відповідним чином особі нічого конкретного не дає; в) у нормах права часом використовуються оцінні поняття, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому без спеціальної підготовки важко визначити, які дії є "особливо жорстокі", що означають "тяжкі наслідки", "малозначуще діяння", "суттєва новизна" і т. ін.; г) нерідко зустрічаються нечіткість, недбалість, недогляд правотворчих органів при оформленні своїх думок у нормах права. Часом їх воля знаходить свій вираз вельми схематично, деякі ознаки складу правопорушень взагалі не називаються (наприклад, та або інша форма вини) і встановити їх можна тільки тлумаченням норм права; д) необхідність тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта. Мова йде про випадки, в яких правотворчий орган використовує вирази "і т. д.", "і т. п.", "інші", "тощо". Встановити їх істинне значення можна лише за допомогою тлумачення.
Залежно від тих або інших критеріїв розрізняють такі види та способи тлумачення правових норм. За суб’єктами тлумачення поділяється на офіційне та неофіційне. Офіційне тлумачення — це сформульоване у спеціальному акті роз’яснення змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має загальнообов’язкове значення. Відтак, офіційне тлумачення виступає як своєрідна загальнообов’язкова директива щодо вірного, правильного розуміння і застосовування певної норми. Офіційне тлумачення, в свою чергу, поділяється на нормативне і казуальне.
Неофіційне тлумачення не має загальнообов’язкової сили і поділяється на доктринальне, компетентне і повсякденне. Доктринальне тлумачення — це тлумачення норм права науковцями і науково-дослідними закладами у статтях, монографіях, наукових коментарях практики, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. Воно не має обов’язкової сили, його переконливість базується на очевидній достовірності, авторитеті вчених. Воно суттєво впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність. Компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють особи, обізнані з правом. У більшості випадків це юристи-практики: посадові особи державного апарату, адвокати тощо. Консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань та відповідей на правові теми — все це відноситься до неофіційного компетентного тлумачення норм права. Повсякденне тлумачення — це тлумачення норм права всіма суб’єктами права. Його значення для правозастосовчої діяльності пов’язано з виявленням правової свідомості широкого кола суб’єктів правовідносин.
Для виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і її дійсним змістом застосовують тлумачення норм права з точки зору обсягу їх змісту. Воно поділяється на буквальне (адекватне), розширене і обмежувальне. Буквальне (адекватне) тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її текстуального виразу. Розширене тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми слід розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз. Як приклад такого тлумачення може бути розуміння норми, яка вказує на те, що "Судді незалежні і підпорядковуються лише закону". І хоча в ній не говориться про народних засідателів, на них як на членів суду також поширюється принцип незалежності. Обмежувальне тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз. Як обмежувальне тлумачення є норма Кодексу про шлюб та сім’ю, в якій встановлюється, що "Повнолітні діти зобов’язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них". Ознайомившись з нею, ми розуміємо, що цей обов’язок не може бути накладений на дітей, котрі, хоча вже і стали повнолітніми, але самі є непрацездатними.
Тлумачення норм права здійснюється за допомогою певних прийомів і засобів, які допомагають розуміти дійсний зміст норм права. Найуживанішими з них є:
Мовне (граматичне) тлумачення — це усвідомлення дійсного змісту правових норм шляхом дослідження їх з точки зору значення словесних формулювань, правил граматики та синтаксису. Класичним прикладом застосування граматичного тлумачення є завдання з формулою: "Стратити неможливо помилувати". Від того, де в ній ставити кому або тире, залежить вибір одного з двох взаємовиключаючих варіантів поведінки.
Логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права шляхом безпосереднього використання законів формальної логіки.
Систематичне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права в залежності від місця, яке вона займає у нормативному акті, в залежності від її зв’язків з нормами інших інститутів та галузей права.
Історичне тлумачення — це усвідомлення змісту норм права на основі дослідження конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку мету на той час було поставлено перед ними. За цим способом тлумачення вивчаються відповідні державні документи, матеріали обговорень і приймаються проекти нормативних актів, протоколи засідань органів, які займалися підготовкою законопроекту. Відтак, при історичному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, пов’язані з історією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і політичну атмосферу, що обумовила прийняття даної правової норми.
Третя стадія — це прийняття рішення по справі. Ця стадія пов’язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення і т.ін.). Отже, акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і засіб вирішення юридичних справ,
Четверта стадія застосування норм права — заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя. Наприклад, студент, зарахований до вузу, починає навчання у навчальному закладі; пенсіонер фактично одержує пенсію, яку йому нараховано.
Важливе одне — послідовне додержання принципу законності на кожній із стадій реалізації норм права.
Механізм правозастосування, як підкреслює Л.Б.Зуєв, складне структурне утворення, яке включає наступні елементи:
1) владну діяльність компетентних органів і осіб по здійсненню своїх повноважень;
2) діяльність, направлену в сферу суспільних відносин інших суб’єктів права;
3) надання їм допомоги і створення умов для нормального використання прав, виконання обов’язків, дотримання основних вимог;
4) здійснення примусового впливу на суб’єктів права з метою підпорядкування їх поведінки вимогам закону[8]
.
Такий підхід до розуміння механізму правозастосування в цілому правильний, але він звужує зміст процесу правозастосування. Без попередніх положень неможливо правильно і ефективно застосовувати правові норми.
В механізм правозастосування повинні входити також суб’єкти правозастосувальної діяльності, без яких неможливий процес реалізації права. Дані суб’єкти повинні мати високий рівень професійної підготовки, професійну правосвідомість і високий рівень правової, політичної і моральної культури, вміти правильно застосовувати правові норми ї приймати правильні рішення.
Вся діяльність суб’єктів (посадових осіб, державних органів, приватних юридичних осіб, громадських організацій і громадян) зводиться до певних етапів або стадій процесу застосування правових норм. Таким чином, в механізм правозастосування необхідно включити і основні стадії (етапи) правозастосувальної діяльності.
В теоретичній літературі по-різному розглядають цей процес і виділяють в одних випадках три, а в інших — шість стадій.
Найбільш доцільно виділити шість стадій[9]
, оскільки всі вони мають самостійне і важливе значення в процесі правозастосувальної діяльності. До них можна віднести:
1) аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридичне значимих фактів і їх оцінка;
2) вибір нормативного акта відповідної норми права, яку належить застосувати до них;
3) перевірка справжності і правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;
4) аналіз змісту і тлумачення правової норми;
5) прийняття рішення по справі і оформлення в індивідуальному акті застосування правових норм;
6) доведення цього рішення до суб’єктів, яких вони стосуються, і його виконання, використання або дотримання.
Разом із тим потрібно підкреслити, що залежно від специфіки професійної діяльності ці етапи (стадії) можуть змінюватись. Наприклад, для слідчого першим етапом застосування норм права може бути збір, оцінка і закріплення доказів по справі. В цивільних і господарських справах відносно угод першим етапом застосування правових норм буде аналіз і вивчення договірних зобов’язань або угод, які заключались між суб’єктами. В трудових правовідносинах — це, можливо, вивчення умов контракту, якщо він заключався. Свою особливість має прийняття адміністративних рішень, які приймають на підставі різноманітної інформації і повинні враховувати потреби, інтереси і правові наслідки того чи іншого рішення.
Таким чином, механізм застосування правових норм включає в себе діючу систему права і законодавства; правові принципи, які відповідають соціальному призначенню правової держави і громадянського суспільства; систему суб’єктів правозастосувальної діяльності, їх професійну правосвідомість і правову культуру, які виступають від імені держави або уповноважені державною владою; стадії процесу застосування правових норм; індивідуально-правові акти по реалізації і конкретизації правового регулювання суспільних відносин, що направлені на охорону соціальних цінностей і законних прав суб’єктів суспільних відносин.
Процес застосування правових норм завершується прийняттям рішень по справі в загальному плані, хоча вони мають різні види і назви. Перш ніж розглянути це питання, потрібно підкреслити, що в теорії і практиці можна зустріти три види різноманітних актів, які мають правовий характер, Всі ці акти охоплюються одним поняттям «правовий акт». В правовій системі до них відносяться: нормативно-правові акти (закони і підзаконні нормативні акти), інтерпретаційні акти (акти тлумачення правових норм) і індивідуальні акти застосування правових норм. Крім того, термін «правовий акт» включає, на думку проф. Алєксєєва С.С., правомірну дію (поведінку), тобто юридичний факт, який являється основою тих чи інших правових наслідків. Крім актів застосування правових норм він також виділяє акти реалізації прав і обов’язків (договори, інші акти — документи, які виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні дії, які завершують дію механізму правового регулювання)[10]
. Таким чином, існує два види нормативно-правових актів і два види індивідуальних актів застосування і реалізації правових норм, які можна віднести до однієї групи — індивідуальні акти реалізації і застосування правових норм.
Рішення по справі можна охарактеризувати з декількох позицій: як формально-логічний процес; як творчий процес; як державно-владна діяльність компетентних органів. З формально-логічної сторони рішення юридичної справи являє собою умовивід, в якому конкретні факти (обставини справи) підводяться до норми права, тобто фактична і юридична основа застосування права співпадають. Норми права являються основною підставою для застосування їх до конкретних обставин справи. Рішення по справі складається із багатьох малих рішень по окремих юридичних фактах, які впливають на кінцеве рішення по застосуванню правових норм. Це відноситься, як правило, до складних справ. Наприклад, при розслідуванні кримінальної справи потрібно зібрати всі докази, оцінити всі обставини справи, на підставі яких прийняти рішення про передачу справи до суду з обвинувальним висновком, чи припинити справу по обставинах, вказаних в законі. Прийняття рішень в кожній галузі права має свою специфіку. Ці рішення приймаються державними, громадськими чи приватними особами. Всі такі рішення називаються індивідуальними актами застосування правових норм. Вони можуть прийматись також найвищими посадовими особами держави. Наприклад, Президент України приймає Укази про нагородження орденами чи медалями окремої групи осіб, про присвоєння почесних звань, відзнак тощо. Аналогічні акти застосування правових норм може приймати Президія Верховної Ради, Кабінет Міністрів України.
Індивідуальні акти застосування правових норм на відміну від нормативно-правових і інтерпретацій них актів мають свої характерні риси:
1) вони мають державно-владний, обов’язковий характер лише для суб’єктів конкретних правовідносин тієї чи іншої справи. Інші правові акти мають загальнообов’язковий характер;
2) вони можуть прийматись всіма державними органами, громадськими чи приватними юридичними особами і мають формальний (юридичний) характер. Інші правові акти приймаються тільки компетентними державними органами,
3) ці акти мають індивідуально-персоніфікований характер, їх дія розрахована на конкретизацію регулювання лише Окремого конкретного випадку, тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією. Цей акт має силу до того часу, поки не реалізується. Він не може мати юридичної сили стосовно інших конкретних справ і правовідносин;
4) такі акти не мають зворотньої дії в часі, тобто вони не розповсюджують своєї дії на попередні факти, справи і правовідносини, а також не розповсюджують своєї дії на обставини, які виникли після прийняття даного акту;
5) такі акти на відміну від інших правових актів можуть бути оскаржені зацікавленими сторонами у вищестоящі державні органи чи в судовому порядку;
6) індивідуально-правові акти можуть бути виражені в письмовій, усній або конклюдентній формах. Конклюдентна форма — це мовчазна згода, або у вигляді фізичних вольових дій.
Таким чином, можна дати визначення індивідуального акту застосування правових норм. Акт застосування норм права — це формально-обов’язкове правило поведінки, яке має державно-владний індивідуальний характер і направлено на конкретизацію правового регулювання (зміну, припинення, встановлення або підтвердження юридичних прав і обов’язків) правовідносин персоніфікованих суб’єктів у конкретній життєвій ситуації.
Проф. Алєксєєв С.С. пише, що це акт-документ, в якому формально закріплюється рішення компетентного органу по юридичній справі[11]
. В підручниках і монографіях можна зустріти інші визначення актів застосування норм права.
Крім того, в процесі застосування правових норм потрібно враховувати, що індивідуальні акти часто можуть мати характер юридичних фактів, які враховуються в такій діяльності.
Кожний індивідуальний акт застосування правових норм має юридичну силу тоді, коли він правильно оформлений. В ньому повинно бути вказано: ким виданий цей акт (назва державного органу чи організації), коли виданий (дата прийняття рішення); назва (постанова, протокол, ухвала); він повинен бути підписаний уповноваженими посадовими особами і скріплений печаткою.
В процесі правозастосувальної діяльності приймається надзвичайно багато актів застосування правових норм. Всіх їх можна класифікувати за різними критеріями. Найкращу класифікацію таких актів дає проф. Рабінович П.М. в своїй роботі[12]
.
1. Всі акти застосування правових норм можна класифікувати за суб’єктами їх прийняття: акти глави держави (Президента), акти Кабінету Міністрів, акти Верховної Ради України і її Президії, акти місцевих представницьких органів державної влади, органів управління — міністерств, відомств, судових органів, контрольно-наглядових органів, підприємств і організацій, органів громадських об’єднань і приватних юридичних осіб.
2. За галузевою приналежністю норм права, які застосовуються: цивільно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові, акти трудового права тощо.
3. За юридичною формою і назвою: постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, висновки, вироки тощо.
4. За соціальною функцією у правовому регулюванні: регулятивні, охоронні.
5. За характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов’язуючі, забороняючі.
6. За характером юридичних наслідків: правоконстатуючі (правопідтверджуючі), правовстановлюючі, правоприпиняючі.
7. За формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.
Класифікація правових актів може здійснюватись і по інших критеріях, в тому числі: залежно від елементу правової норми, яка застосовується; залежно від видів правових норм;
залежно від видів правовідносин. Слід також виділити акти по застосуванню норм міжнародного права.
4. Основні вимоги правильного правозастосування
В процесі застосування правових норм можна виділити дві групи вимог, які пред’являються до цієї діяльності. До першої групи відносять такі принципи-вимоги: законність, обгрунтованість, доцільність, справедливість і гуманізм. Їх іноді називають основними вимогами правильного застосування правових норм. До другої групи відносять всебічність, повноту, об’єктивність, істинність тощо. Ці вимоги розглядають як похідні, конкретизуючі і доповнюючі, де основних вимог.
1. Розглянемо суть основних вимог правозастосувальної діяльності. Однією із таких вимог або принципів є принцип законності. Всі рішення, які приймаються суб’єктами правозастосувальної діяльності, повинні бути законними. Разом із тим цей принцип можна конкретизувати.
а) Всі рішення (або вироки) повинні прийматись в межах компетенції (повноважень) службових осіб, державних органів і інших суб’єктів правозастосування. Ця компетенція закріплена в. нормативно-правових актах. Наприклад, органи внутрішніх справ згідно із Законом «Про міліцію» не мають повноважень розглядати спори між громадянами і підприємствами. Такі спори між громадянами повинні розглядати загальні суди, а між організаціями і підприємствами — арбітражні суди. В зв’язку з цим, службові особи повинні уважно вивчити справу, щоб правильно визначити, який державний орган повинен її розглядати.
б) Рішення можна приймати лише .на підставі, передбаченій в гіпотезі правової норми або нормативного акту. В гіпотезі сформульовані такі обставини і факти, яким держава надає юридичного значення. Всі інші факти і обставини, які не відображені в гіпотезі правової норми, не мають юридичного значення і не можуть служити підставою для прийняття рішень. Такі рішення будуть незаконними. Коли немає норми права чи нормативного акта, який потрібно застосовувати, то рішення приймаються, виходячи із вимог загальних принципів права.
в) Всі рішення повинні прийматись за процедурою, яка і встановлена законом або іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що потрібно точно дотримуватись процесуальних норм, які викладені в кримінально-процесуальному кодексі (КПК), цивільно-процесуальному кодексі, арбітражному або адміністративному процесі. Наприклад, згідно з ст.295 КПК України головуючий суду зобов’язаний роз’яснити права і обов’язки учасникам кримінального процесу, особливо потерпілим і підсудним (ст.294 КПК). Справи про адміністративні правопорушення потрібно розглядати не пізніше ніж через два місяці з моменту скоєння адміністративного проступку.
г) Рішення повинні прийматись у повній відповідності з їх змістом. Це означає, що компетентні службові особи
зобов’язані точно дотримуватись не тільки гіпотези, але і диспозиції, і санкції правової норми. Для того, щоб приймати рішення, потрібно зрозуміти, вияснити зміст правової норми так, як зрозумів її законодавець, коли приймав нормативно-правовий акт.
д) Рішення повинні прийматись у тій формі, яка передбачена законом. Форми рішень можуть бути різними: постанова про адміністративне правопорушення, протокол, ви рок по кримінальних справах, який виноситься судом, рішення по цивільних справах тощо.
В постанові Пленуму Верховного Суду України вказується, що судове рішення є найважливішим актом здійснення правосуддя, покликаним забезпечити захист визначеного Конституцією суспільного ладу і державності республіки, прав та законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і правопорядку. Тому суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обгрунтованість рішення в цивільній справі.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності — на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України[13]
.
2. Правильне застосування норм права повинно бути не тільки законним, але й обгрунтованим. Хоч законність і обгрунтованість співпадають в певній мірі, але не зовсім точно. Наприклад, рішення або вирок суду по кримінальній справі може бути законним з формальної позиції (сторони), але необгрунтованим по суті. Обгрунтованість означає застосування норм права на підставі твердо встановлених і перевірених фактів. Це значить, що необхідно не тільки знати зміст і вимоги закону, але й умови їх реалізації в зв’язку з конкретними фактами. Фактична сторона справи повинна відповідати законній стороні і навпаки. Тільки всебічне вивчення і врахування всіх факторів гарантує нас від помилок в процесі прийняття рішень. Суб’єкти правозастосування повинні не тільки сформулювати рішення, але й доказати, чому прийнято таке рішення, а не інше. Обгрунтованим визнається таке рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. В силу принципу безпосередності судового розгляду (ст. 160 ЦПК) рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановляються рішення. Неприпустимим є вимагання і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення. Суд може обгрунтувати рішення доказами лише при умові, якщо вони були ним оголошені в судовому засіданні і досліджені у сукупності з іншими матеріалами справи.[14]
3. Застосування норм права повинно бути не тільки законним, обгрунтованим, але і доцільним. Доцільність в принципі закладена в нормативно-правових актах, та й сам закон повинен бути доцільним. Тому точне і неухильне його виконання і дотримання є доцільним застосуванням. Разом із тим, в законі даються альтернативні рішення, санкції, вибір яких повинен бути найбільш доцільним. Це значить, що суб’єкт правозастосування повинен враховувати найбільш оптимальні варіанти його застосування на підставі конкретних обставин справи відповідно до місця, часу, обставин і суб’єктів, відносно яких застосовується закон.
Закон дає простір для вибору засобів найбільш доцільного його застосування. Він, як правило, передбачає не одне, а декілька рішень і тим самим дозволяє найбільш доцільно його реалізувати. Доцільність не може бути вище законності і закону, вона повинна здійснюватись лише в межах закону — вибір найбільш ефективного рішення. В даному випадку відсутнє протиріччя між законністю і доцільністю. Якщо ж доцільність виходить за межі закону — це вже порушення закону і правопорядку, порушення прав і законних інтересів громадян, держави і суспільства. Верховний Суд України, узагальнюючи практику про призначення мір кримінального покарання, встановив, що судами не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства. У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам необгрунтоване призначаються м’які міри покарання. Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупність злочинів і вироків[15]
. В практичному житті є багато випадків відміни хоча і законних рішень, але недоцільних. Наприклад, це пов’язано з покаранням за малозначні злочини, в тому числі і неповнолітніх, яким недоцільно застосовувати такий вид покарання, як позбавлення волі. При затриманні злочинця (підозрюваного) слідчий і прокурор повинні вирішити, який запобіжний захід найбільш доцільний — арешт чи підписка про невиїзд.
4. Процес застосування правових норм вимагає, щоб рішення приймались не тільки законними, обгрунтованими, доцільними, але і справедливими. Категорія «справедливість» має не тільки моральний, економічний, політичний, але і юридичний характер. Вона протилежна категорії «несправедливість». В соціальному плані справедливість означає співрозмірний, відповідний до чогось. В правознавстві справедливість означає прийняття рішень таким чином, щоб не ущемляти суб’єктивних прав і законних інтересів громадян. В кримінальних правовідносинах покарання повинно призначатись в рамках закону і бути не тільки доцільним, але і справедливим по відношенню до потерпілих і до звинувачених залежно від форми вини, мотивів, характеристики правопорушника тощо.
Висновки
В процесі реалізації правових норм суб’єкти застосування повинні приймати рішення з однієї сторони на підставі і відповідно діючих нормативно-правових актів, з другої сторони потрібно враховувати, що право і правові принципи повинні мати вищу юридичну силу, таку ж як і Конституція. Конституція і її принципи повинні застосовуватись в процесі прийняття рішень у всіх сферах державного і суспільного життя.
Суб’єкти правозастосування, приймаючи рішення по справі, повинні пам’ятати, що в праві і законодавстві виражається міра свободи і відповідальності за протиправну діяльність і поведінку. Тому рішення повинні бути як справедливими, так і гуманними по відношенню до всіх учасників цивільного чи кримінального процесу. Наприклад, принцип таліону (око за око, зуб за зуб), який існував в стародавньому світі, — це цілком справедлива міра відповідальності, але не гуманна.
Прийняття рішень на підставі права і з урахуванням принципів справедливості і гуманізму свідчить про високий рівень правосвідомості і правової культури суб’єктів правозастосування, що суттєво буде впливати на стан законності і правопорядку, розвитку правової демократії, становленню правової держави і громадянського суспільства в Україні.
В останні роки великий інтерес в суспільному житті набули проголошення основних прав людини і їх юридичний захист. Однак, надзвичайне возвеличення прав окремої людини веде до ущемлення прав держави і всього громадянського суспільства. В процесі правозастосування потрібно враховувати законні інтереси і потреби як окремих громадян, так і всього суспільства. Тільки врахування діалектичної єдності інтересів громадянина, і держави, єдність юридичних прав і обов’язків дозволить приймати гуманні рішення як по відношенню до окремих громадян, так і по відношенню держави і суспільства.
Норми права не в змозі відобразити всі різноманітні фактичні обставини, і зокрема конкретних об’єктів правового впливу. Це в змозі доповнити процес застосування правових норм. Головною умовою ефективності правозастосування є максимальне врахування в конкретній ситуації фактичних обставин (характеристик) для вибору варіанта рішення. Ці вимоги можуть бути прямо передбачені в законі, а можливі випадки коли умови прямо не передбачені, але їх потрібно шукати в інших правових нормах. Інформаційне забезпечення підготовки рішень, доказування є однією з важливих умов застосування правових норм.
Висока якість законодавства — є другою умовою ефективності. Разом із тим при низькій якості законодавства (наявності в ньому протиріч, прогалин, нечітких формулювань і т.п.) можна досягти високої ефективності правозастосувальних актів, усунувши протиріччя при допомозі аналогії закону і права. Крім того потрібно поліпшувати якість законодавства, щоб воно мало правовий характер. Всі нормативно-правові акти повинні бути оптимальними в правовому регулюванні суспільних відносин.
Ефективність правозастосувальних актів залежить не тільки від особистих якостей юриста (рівень правосвідомості, правова підготовка, практичний досвід, культура, професійні знання, вміння, навики), умов його праці і відпочинку, але й від зацікавленості його в винесенні об’єктивних рішень. Прийняття правильних рішень, їх реалізація мають більший виховний вплив ніж сам по собі закон. Такі рішення дають можливість більш диференційовано підійти до конкретної справи і безпосередньо впливати на правосвідомість окремих громадян і соціальних груп.
Література
1. Алексеев С. Общая теория права. – М., 1993.
2. Алексеев С. Теория права. – М., 1994.
3. Бачинин В. Морально-правовая философия. – Харьков, 2001.
4. Безродній С.Ф. Світова класична думка про державу і право: Навч. посібник. – К., 1999.
5. Даніл’ян О. Роль конфліктів у суспільстві, що трансформується. – Харків, 2001.
6. Дробишевский С.А. Политическая организация общества и право: Историческое место и начало эволюции. – Красноярск, 1991.
7. Загальна теорія держави і права / під ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2000.
8. Котюк В. Теорія права. – К., 1996.
9. Лазарев В. Общая теория права и государства. – М., 1996.
10.Недбайло П. Применение советских правовых норм. – М., 1960.
11.Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К., 1995.
12.Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.
13.Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1881-1917). – Харьков, 1987.
14.Ставицька О. Норми права в системі чинників регулювання соціальних конфліктів // Право України. – 2001. – №10.
15.Эффективность правовых норм. – М., 1980.
16.Явич Л. Сущность права. – М., 1985.
[1]
Даніл’ян О.Г. Роль конфліктів у суспільстві, що трансформується // Конфлікти в суспільствах, що трансформується: Збірник наукових статей (за матеріалами ХI Харківських політологічних питань). – Харків, 2001. – С.8.
[2]
Див.: Бачинин В.А. Морально-правовая философия. – Харьков, 2000. – С.122.
[3]
Див.: Общая теория права и государства / Под ред. В.В. Лазарева. – М., 1996. – С.112.
[4]
Див.: Алексеев С.С. Теория права. – М., 1994. – С.179.
[5]
Див.: Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М., 1960.
[6]
Див.: Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М., 1960.
[7]
Див.: Загальна теорія держави і права / під ред. Копєйчикова В.В. – К., 2000.
[8]
Див.: Зуев Л.Б. Правоприменение: его механизм, понятие. – Тезисы докладов Межреспебликанской научно-практической конференции. “Проблемы обеспечения законности в механизме правоприменения”. – Волгоград, 1990. – С.9-10.
[9]
Див.: Котюк В.О. Теорія держави і права. – К., 1996. – С.148.
[10]
Див.: Алексеев С.С. Общая теория права. – Т.2. – С.192-199.
[11]
Див.: Алексеев С.С. Общая теория права. – Т.2. – С.347.
[12]
Див.: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. – С.111-112.
[13]
Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К., 1995. – С.411.
[14]
Див.: Там само. – С.411-412.
[15]
Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. – К., 1995. – С.30.