Протягом століть людина прагнула розгадати таємницю великого світового «порядку» Всесвіту, який старогрецькі філософи і назвали Космосом (в перекладі з грецького – «порядок», «краса»), на відміну від Хаосу, що передував, як вони вважали, появі Космосу.
Перші, дійшли до нас природничонаукові уявлення про навколишній нас Всесвіт сформулювали старогрецькі філософи в 7-5 вв. до н.е. Їх натурфілософскі навчання, спиралися на накопичені раніше астрономічні знання єгиптян, шумерів, вавілонян, арійців, але відрізнялися істотною роллю пояснюючих гіпотез, прагненням проникнути в прихований механізм явищ.
Нагляд круглих дисків Сонця, Місяці, закруглюючої лінії горизонту, а так само межі тіні Землі, що наповзає на місяць при її затьмареннях, правильна повторюваність дня і ночі, пір року, сходу і заходів світил – все це наводило на думку, що в основі будови всесвіту лежить принцип кругових форм і рухів, «циклічності» і рівномірності змін.
Але аж до 2 в. до н.е. не існувало окремого вчення про небо, яке об’єднало б всі знання в цій області в єдину систему. Уявлення про небесні явища, як і явищах «у верхньому повітрі» – буквально про «метеорні явища», довгий час входили в загальні умоглядні вчення про природу в цілому. Ці навчання дещо пізніше стали називати фізикою (від грецького слова «фюзіс» – природа – в значенні періоди, істоти речей і явищ).
Головним змістом цієї стародавньої підлозі філософської «фізики», або в нашому розумінні – швидше за натурфілософію, що включала в якості навряд чи не головних елементів космологію і космогонію, були пошуки того незмінного початку, який, як думали, лежить в основі світу мінливих явищ.
Всі накопичені століттями знання про природу аж до технічного і житейського досвіду були з’єднані, систематизовані, логічно гранично розвинені в першій універсальній картині світу, яку створив в 4 столітті до н.е. найбільший старогрецький філософ (і, по суті, перший фізик) Арістотель (384 – 322 рр. до н. э.) велику частину життя що провів в Афінах, де він заснував свою знамениту наукову школу.
Це було вчення про структуру, властивості і рух всього, що входить в поняття природи. Разом з тим, Арістотель вперше відділив світ земних (вірніше, «підмісячних») явищ від світу небесного, від власне Космосу з його нібито особливими законами і природою об’єктів. В спеціальному тракті «про небо» Арістотель намалював свою натурфілософску картину світу.
Під Всесвітом Арістотель мав на увазі всю існуючу матерію (полягаючу, по його теорії, з чотирьох звичайних елементів – землі, води, повітря, вогню і п’ятого – небесного – вічно ефіру, який від звичайної матерії відрізнявся ще і тим, що не мав не легкості, ні тяжкості, що рухається). Арістотель критикував Анаксагора за ототожнення ефіру із звичайним матеріальним елементом – вогнем. Таким чином, Всесвіт, по Арістотелю, існував в однині.
В картині світу Арістотеля вперше була виказана ідея взаємозв’язаної властивостей матерії, простору і часу. Всесвіт представлявся кінцевим і обмежувався сферою, за межами якої не мислилося нічого матеріального, а тому не могло бути і самого простору, оскільки воно визначалося, як щось, що було (або могло бути заповнено матерією).
За межами матеріального всесвіту не існувало і часу, який Арістотель з геніальною простотою і чіткістю визначив як міру руху і пов’язав з матерією, пояснивши, що «немає руху без тіла фізичного». За межами матеріального Всесвіту Арістотель поміщав нематеріальний, духовний світ божества, існування якого постулювалось.
Великий старогрецький астроном Гиппарх (ок.190-125 р. до н. э.) першим спробував розкрити механізм спостережуваних рухів світил. З цією метою він вперше використовував в астрономії запропонований за сто років до нього знаменитим математиком Аполлонієм Пергськім геометричний метод опису нерівномірних періодичних рухів як результату складання більш простих – рівномірних кругових.
Тим часом саме до розкриття простого єства спостережуваних складних астрономічних явищ закликав ще Платон. нерівномірний періодичний рух можна описати за допомогою кругового двома способами: або вводячи поняття ексцентрика – кола, по якому зміщений, щодо спостерігача, або розкладаючи спостережуваний рух на два рівномірних кругових, із спостерігачем в центрі кругового руху.
В цій моделі по колу навкруги спостерігача рухається не саме тіло, а центр вторинного кола (епіцикла), по якому і рухається тіло. Перше коло називається деферентом (несучої). Надалі в старогрецькій астрономії використовувалися обидві моделі. Гиппарх же використовував першу для опису руху Сонця і Місяця.
Для Сонця і Місяця він визначив положення центрів їх ексцентриків, і вперше в історії астрономії розробив метод і склав таблиці для передобчислювання моментів затьмарень (з точністю до 1-2 годин).
Бесплатно скачать реферат “Астрономічна карта” в полном объеме