Земля – одна з планет Сонячної системи, яку утворюють Сонце і космічні тіла, що обертаються навколо нього. Ця система, як і інші галактики входять до складу Всесвіту. Окрім Землі, навколо Сонця обертається ще вісім планет ( – холодні кулясті небесні тіла, що не випромінюють світло) з супутниками, понад 1600 астероїдів, а також метеорити ( – уламки небесних тіл, переважно астероїдів, які падають на поверхню Землі чи Місяця), метеори ( – дрібні частинки каміння, які прилітають з космосу в атмосферу і згоряють у ній), хмари космічного пилу і комети (яскраві “хвостаті” зорі). Всі вони входять до Сонячної системи.
Вперше думку про це, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця, висловив у XV ст. Миколай Коперник – польський астроном, ідеї якого були визнані майже через 100 років. До цього часу існувала геоцентрична система світу Птоломея, за якою всі планети, зорі та інші небесні тіла обертаються навколо нерухомої Землі.
Земля розміщена на відстані 150 млн. км від Сонця. Ця відстань називається світловим роком. Разом з Меркурієм, Венерою і Марсом, Земля входить у внутрішню (земну) групу планет, що суттєво відрізняються від планет зовнішньої групи – планет-гігантів: Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна, Плутона. Ці планети представляють собою величезні кулеподібні тіла, що практично повністю складені з водню та гелію.
Значно менші за розмірами планети внутрішньої групи мають високу щільність і тверду поверхню. Їх газові оболонки (атмосфери) відрізняються за складом та щільністю, У Меркурія атмосфери взагалі немає. Серед інших планет внутрішньої групи немає двох повністю однакових, незважаючи на деяку загальну схожість. Всі планети обертаються в одному напряму і мають досить близький кут нахилу орбіти.
Різні діаметри планет та їхня віддаленість від Сонця обумовлюють відмінність у масі, будові їхніх поверхонь і надр, густоти речовин, їхньому фізичному стані, складі і щільності планетних атмосфер.
У шести планет Сонячної системи є супутники. Місяць є п’ятим за розмірами серед 50, що входять в склад системи. Його маса тільки у 81,3 рази менша від маси Землі. Близькість масивного супутника до Землі (384 тис км). впливає на неї, проявляючись, наприклад, в припливно-відпливних рухах води.
Ми завжди бачимо один бік Місяця, бо доба на ньому триває 29,5 земних діб і навколо Землі він робить повний оберт за такий самий час. На Місяці немає атмосфери і води, його поверхня порита кратерами від метеоритів.
Меркурій – найнаближеніша до Сонця планета системи, з поперечним діаметром, що складає 0,38 земного і в 17 раз легший за Землю. Меркурій надзвичайно швидко обертається навколо Сонця (88 земних діб) і дуже повільно обертається навколо своєї осі (58 земних діб). На стороні Меркурія, що повернутий до Сонця температура складає +510°С, а на протилежній – 185°С.
Венера – друга планета від Сонця, близька за розмірами та масою до Землі. Має атмосферу, що складається з вуглекислого газу (97%), азоту (2%), а також кисню, водяної пари та інших газів. Доба на Венері триває 24 земних доби.
Марс – тривалість доби близька до земної. Нахил орбіти також близький до земної, тому чітко виражені пори року. В марсіанській атмосфері міститься до 95% вуглекислого газу, азот, аргон, водяна пара, кисень та інші гази. Має два супутники – Фобос і Деймос.
Юпітер і Сатурн – найбільші планети Сонячної системи. Складені вони в основному з водню і його сполук з вуглецем (метану) і азоту (аміаку). Вони в свою чергу утворюють навколо планет щільні хмари з льодових кристалів у вигляді смуг, товщиною до 20 км і шириною кільця до 50000 км.
Уран і Нептун – складаються з невеликого кам’янистого ядра і рідкого водню та гелію. Мають атмосферу також з водню і гелію, а також метану, що надає їм блакитного забарвлення. Температура на поверхні — -200 °С.
Плутон — найвіддаленіша від Сонця планета, що в п’ятеро менша за Землю. Тривалість року на Плутоні складає 248 земних років. Температура на поверхні планети є дуже низькою — -220°С.
Земля, як і інші планети має кулеподібну форму. Вона є третьою від Сонця планетою. Внаслідок обертання навколо осі вона слабо приплюснута біля полюсів. Її діаметр становить в середньому 12750 км. Середній радіус Землі дорівнює 6371 км. Довжина полярної напівосі дорівнює 6356 км, а екваторіальної – 6379 км. Таким чином, екваторіальний радіус Землі більший на 21,4 км від полярного радіусу. Довжина екватора складає 40076 км.
Внаслідок нерівностей земної поверхні форма Землі не є геометричне правильною і тому її називають геоїдом; для вимірювань використовують форму еліпсоїда. Його поверхня прирівнюється до поверхні Світового океану і не враховує нерівностей рельєфу.
Земний еліпсоїд за розмірами наближається до кулі. Зменшена модель кулі із картографічними зображеннями її поверхні називають глобусом. Глобус складають у масштабі 1:30000000, 1:50000000, 1:83000000. На глобусі розміри і форми об’єктів позначаються без спотворень.
Існує дуже багато доказів кулястості Землі. Один із них висловив ще давньогрецький вчений Аристотель (IV ст. до н.е.), це – серповидна тінь Землі при затемненні Сонця. А ще – кругосвітні подорожі, космічні знімки та ін.
Першим, хто визначив розміри земної кулі, був давньогрецький учений Ератосфен (III – II ст. до н.е.). Він визначив довжину дуги 1° меридіана, а також розрахував довжину всього кола Землі – екватора. Давньогрецький вчений Гіппарх (II ст. до н.е.) запропонував поділити коло на 360° і визначити положення точок на поверхні за їх широтою і довготою, створив спосіб визначення географічних координат.
До XV ст. вчення про кулястість Землі відкидалось. З науково-теоретичних позицій цю ідею обґрунтовували Ніколай Копернік та Джордано Бруно. Христофор Колумб, вірячи, що Земля має форму кулі, шукав західний шлях до Індії і відкрив Америку (1492р.). Фернан Магеллан здійснив у 1519-1521 рр. першу кругосвітню подорож. Приблизно тоді ж Мартін Бехайм вперше створив кулясте зображення Землі – глобус (1492р.).
Земля обертається навколо Сонця по еліпсоїдній орбіті проти годинникової стрілки, здійснюючи повний оберт за рік (за 365 днів 6 год. 9 хв. 9 сек.). Кут нахилу земної осі до площини орбіти завжди сталий і дорівнює 66°33′. Рух Землі навколо Сонця зумовлює зміну пір року на планеті. Земля рухається орбітою з середньою швидкістю близько 30 км/сек..
При цьому в січні вона дещо ближче до Сонця (147 млн. км — т.зв. перегелій), ніж в червні (152 млн. км – афелій). Ця незначна відміна впливає на швидкість руху Землі – чим дальше від Сонця, тим менша і швидкість. Тому в північній півкулі зима коротша від літа, а в південній — навпаки – коротше літо.
Обертаючись навколо Сонця, Земля одночасно обертається навколо умовної осі (осьовий рух) з заходу на схід (в тому ж напрямку, в якому рухається по орбіті), здійснюючи повний оберт за одну добу (23 год. 56 хв. 4 сек.). Вісь обертання постійно нахилена до площини орбіти під кутом 66°33′. Основний наслідок осьового обертання Землі – зміна дня і ночі. Доказом обертання Землі навколо осі є маятник Фуко.
Крім того, вагомими доказами руху Землі навколо своєї осі є відхилення тіл, що падають у північній півкулі вправо, а в південній – вліво, підмивання правих берегів рік у північній півкулі та ін. Швидкості обертання точок на поверхні Землі є найбільшими на екваторі і найменшими – на полюсах.
Бесплатно скачать реферат “Форма і рух Землі” в полном объеме