РефератРегіональні особливості міжнародно-правовогорегулювання міжнародної трудової міграції
У своїй резолюції А58/483 ГА ООН [17] рекомендуваладержавам походження, транзиту та призначення співробітничати перш за все на регіональномурівні. Таких регіональних ініціатив було надзвичайно багато в різних частинах світу– Європейська конференція з міграції 2001 р., Міжнародний симпозіум з міграції „Нашляху до регіонального співробітництва щодо міграції» (Бангкок, 1999 р.). Регіональнаконференція з питань міграції в Північній та Центральній Америці 2008 р., Конференціядержав СНД „Глобалізація міграційних потоків: проблеми регулювання» 2008 р. та ін.Тобто регіональні консультативні механізми мають стати одним з елементів Діалогуна високому рівні у сфері міжнародної трудової міграції [24].
Регіональне співробітництво у сфері трудової міграції можнаумовно поділити на офіційні механізми регіональної інтеграції та регіональні угоди,включаючи свободу циркуляції трудових ініціатив і зобов’язання співпрацювати в рамкахрегіональних угод, та неформальні механізми – регіональні консультативні процеси.
В останні роки інтеграційні (економічні) об’єднання держав висунуливажливі ініціативи щодо створення багатосторонньої основи співробітництва в регіонахі значна кількість актів, що регулюють питання транскордонної міграції робочої сили,діє на регіональному рівні.
Провідну роль у регіональному регулюванні трудових міграційнихпроцесів та захисті прав трудящих-мігрантів відіграє ОБСЄ. Держави регіону ОБСЄвключають низку територій (держав), що мають дуже різний міграційний режим та потенціал.По-перше, в регіоні ОБСЄ знаходяться дві держави, що трандиційно імпортують трудовихмігрантів – США та Канада. По-друге, ОБСЄ включає весь ЄС, режим трудової міграціїв якому грунтується на абсолютній свободі пересування осіб. Крім того, ОБСЄ напрямупов’язана з діяльністю Ради Європи, до якої входить переважна більшість європейськихдержав.
Тема міграції була включена в програму ОБСЄ ще в 1975 р. у зв’язкуз прийняттям Заключного акта конференції в Гельсінкі [17], в якомусвобода пересування стала одним з основних положень. ОБСЄ вважає, що всі питання,які виникають у зв’язку з міграцією робочої сили, мають бути вирішені шляхом прямогоспівробітництва між державами з урахуванням їхнього розвитку: економічного, соціального,політичного, а також з урахуванням уже діючих двосторонніх угод.
Варто зазначити, що завдяки діяльності ОБСЄ низка держав-членівОБСЄ прийняли значну кількість міжнародних трудящих мігрантів, навіть не маючи дляцього достатнього правового регулювання. У 2005 р. в ОБСЄ під головуванням Словеніїбуло прийнято рішення про присвячення теми року саме міжнародній трудовій міграції. Ефективному вирішенню цього питання мала сприяти унікальна тристороння природамандат ОБСЄ. Це дозволило підійти до розгляду питання комплексно – з точки зору економічної,політичної, правової охорони навколишнього природного середовища тощо.
Тему управління міжнародною трудовою міграцією було внесеноу „Вимір ОБСЄ у сфері економіки та навколишнього середовища» [7]. Роботуу сфері міжнародної трудової міграції було внесено також у Програму політичних пріоритетівОБСЄ [3], а у грудні 2005 р. було прийнято Рішення ОБСЄ № 2/05 щодо міграції [9]. Цейдокумент підтвердив попередні зобов’язання ОБСЄ щодо прагнення врегулювати проблемучерез налагодження співробітництва між країнами регіону та надання допомоги державаму розробці законодавства, яке б відповідало міжнародним стандартам у цій сфері іразом з тим ефективно захищало національні інтереси [7]. Однак цього, на думку фахівців ОБСЄ, було недостатньо, і було висунутоініціативу щодо створення «Рекомендацій з розробки ефективної політики у сфері трудовоїміграції в державах походження та призначення» [3]. Ініціативупідтримали МОП та МОМ. У рамках ОБСЄ цим займається Підкомітет Постійної Ради зекономіки та природного середовища при активній участі Відділу з трудової міграціїМОМ. У розробці документа беруть участь і незалежні експерти.
Безсумнівно, держави-члени ЄС досягли найбільшого прогресу щодоуніфікації заходів з управління процесом міжнародної трудової міграції в контекстіпостійної економічної та регіональної інтеграції [4, с. 475–483]. ЄС прагне забезпечитисвободу пересування трудящих, одночасно вживаючи заходів захисту, пов’язаних іззовнішнім контролем на кордоні, в тому числі й на кордоні з Україною [2, с. 17].
Держави Західної Європи із самого початку брали активну участьу створенні правових норм [27; 280], які б регулювали міжнародний трудовий міграційнийпроцес, що було пов’язано спочатку із політичними аспектами, в тому числі наданняпритулку біженцям зі Східної Європи [26]. Однак поступово акценти змішувалися.
Свобода пересування осіб – один із проголошених принципів ЄС[9, с. 177; 16, с. 138–147]. Римський договір про заснування ЄЕС 1957 р. [12] передбачав(ст.ст. 3, 48, 51, 52) скасування перешкод вільному переміщенню осіб, послуг, капіталів,вільному переміщенню трудящих, свободі поселень резидентів ЄС у країнах-учасницях.Основні параметри свободи руху осіб було визначено таким чином:
– право працівника приймати реально запропоновану роботу;
– право вільно пересуватися по території держав-членів;
– право перебувати в одній із держав-членів і займатисятрудовою діяльністю відповідно до законних розпорядчих та адміністративних положень,що регулюють зайнятість громадян даної країни;
– право залишатися на території однієї з держав-членівпісля завершення трудової діяльності в даній країні;
– право на підсумовування усіх періодів роботи, щовраховуються законодавством різних країн, з метою соціального забезпечення;
– право на отримання соціальних виплат на територіїдержав-учасниць.
Слід звернути увагуна Хартію Співтовариства про основні соціальні права працівників ЄЕСвід 09.12.1989 [233, у Розділі І якої записано [1, с. 66]: 1) „Кожен працівник ЄЕСповинен мати право вільного переміщення по території Співдружності, підкоряючисьправилам і обмеженням, обумовленим суспільним порядком, суспільною безпекою та здоров’ям»;2) „свобода переміщення повинна давати право кожному робітнику вибрати будь-якезаняття чи професію в ЄЕС на основі принципів рівноправності, що стосується працевлаштування,умов праці та соціального захисту в країні прийому». Також у Хартії декларується,що розбудова єдиного економічного простору підкріплюється його соціальним забезпеченням.
Слід зазначити, щона думку деяких дослідників [3, с. 83–93], утілення принципів вільного переміщеннявсередині ЄС може призвести до того, що висококваліфіковані кадри, інженери можутьконцентруватися в найбільш розвинених регіонах. Отже, низькокваліфіковані працівникивиявляться менш мобільними. Результатом міграції робочої сили всередині ЄС можестати її демпінг. Так, зокрема, португальські підприємства відправляють своїх працівниківна будівництво у Францію і ФРН на умовах оплати праці, встановлених нижче національнихстандартів.
Необхідно, звернути увагу на те, що свобода руху трудящих-мігрантівпоширювалося на всі сфери зайнятості, крім державної служби. Обмеження допускалисялише з міркувань громадського порядку та безпеки, охорони здоров’я людей. Знадобивсязначний перехідний період, щоб держави-учасниці підготувалися до практичної реалізаціїпроголошеної свободи, а саме: встановили взаємозв’язок між службами зайнятості,скасували адміністративні процедури, що перешкоджали (наприклад, кваліфікаційністроки прийому на роботу), дискримінаційні умови вибору роботи, створили механізмивзаємозв’язку між попитом і пропонування робочої сили [34, с. 343].
Згідно з Маастрихтським договором країн ЄС 1992 р. [12], громадянидержав-членів отримали також статус громадян Європейського Союзу [1, с. 8–10]. Сьогодні державиЄС відповідно до Римського договору [1] ідуть шляхомспрощення та полегшення умов перебування мігрантів з третіх країн на своїй території.
Водночас ці держави посилюють заходи, які б дали змогу контролюватиімміграцію, у тому числі шляхом узгодження відповідних квот, уніфікації правовихнорм, які перешкоджають нелегальній міграції; норм, які визначають порядок поєднаннясімей та запрошення іммігрантів на тимчасову роботу тощо.
У 1997 р. відповідно до Амстердамського договору [3] на ЄСуперше було покладено функції, пов’язані з імміграцією та наданням притулку. Потому,на засіданні в Тампере (Фінляндія) 15–16 жовтня 1999 р., в рамках ЄС було прийнято рішеннящодо розробку спільної позиції та надання притулку і створено основу для виконанняцього завдання [5]. У рамках цієї основи партнерські відносини з державами походження розглядаютьсяяк найважливіші елементи успішного управління процесом міграції. Режим ЄС щодо трудовихмігрантів поступово розширюється на Схід – унаслідок розширення ЄС (травень 2004р.).
Вищевикладене свідчить про те, що трудова міграція в рамкахЄС повинна розглядатися з трьох позицій: вільне пересування громадян ЄС та йогообмеження; зміна режиму в результаті розширення ЄС; статус громадян держав, якіне є членами ЄС. Крім того, на міжрегіональному рівні ЄС має актуальний для всіхчленів позитивний перелік держав (це Канада, США), громадяни яких мають право пересуватисяпо території ЄС без візи протягом трьох місяців [24, с. 245]. При цьому варто врахувати, що ЄС є одним з основних регіонів призначеннятрудових мігрантів, які прибувають із третіх країн. Складність цього об’єднаннядля трудящих-мігрантів полягає в тому, що кожна держава-член ЄС має свою міграційнуполітику, що особливо чітко спостерігається на Півдні та Півночі Європи [8, с. 21].Однак завдяки прийняттю в 1999 р. Амстердамської угоди [3] ЄС отримавдодаткові повноваження в розробці єдиної політики щодо трудових мігрантів, які прибуваютьззовні. У грудні 2005 р. Європейська комісія запропонувала політичний план щодолегальної трудової міграції, який став основою для прийняття рішень із цього питанняв рамках ЄС до 2009 р. [22]. Європа почала проводити досить жорсткуполітику по відношенню до мігрантів, достатньо чітко розмежовуючи власне міграцію,нелегальну міграцію та пошук притулку біженцями, вважаючи, що останні два явищає негативними з точки європейської правової бази. У 2003 р. навіть було створеноперелік небезпечних держав, громадяни яких не можуть претендувати на міграцію доЄС. Було укладено ряд договорів про реадмісію нелегальних мігрантів, у тому числій з Україною [5].
Разом з тим держави Західної Європи стали більш відкритими длявисококваліфікованих мігрантів. Наприклад, Велика Британія запровадила дозвіл наотримання робочої візи за умови отримання запрошення від роботодавця. Ця програмадіє щодо спеціальностей, які ввійшли до переліку дефіцитних професій (Skill ShortageList) [3]. У 2002 р. було затверджено програму з прийому висококваліфікованих спеціалістіву сфері інформаційних технологій. Зокрема, ЄС розробив та прийняв проект про видачуспеціальних візових дозволів для висококваліфікованих спеціалістів. За даними МОМ,частина таких спеціалістів походить із пострадянського простору (за винятком РФ)[6].
ЄС має найбільшу інтеграційну систему у сфері трудової міграції.Як уже зазначалося, вільне пересування трудової сили здійснюється тільки в 15 державахЄС, а після 1 травня 2011 р., відповідно до транзитних положень Договору про вступ[21], всі обмеження в межах ЄС знімаються. Забезпечення цієї свободи лежитьна Європейському Суді з прав людини. В’їзд і перебування громадян ЄС в державахЄС іншого громадянства регулюється Директивою 2004/38/ЄС [11], положення якої було включено в законивсіх держав-членів ЄС в 2006 р. Положення цієї директиви зводяться до таких: рівноправністьоплати праці, участі в об’єднаннях, обов’язкове медичне забезпечення, право на освітудітей, забезпечення нормальних житлових умов, право на соціальне страхування. Більшетого, з урахуванням ліберальних правил щодо об’єднання сімей, члени сім’ї громадянинаЄС відразу допускаються до ринку праці.
Розширення ЄС у 2004 р. та 2007 р. призвело до певних обмеженьу вільному пересуванні з метою захисту від дестабілізації «старих» членів ЄС, завинятком Кіпру та Мальти. Ці обмеження не стосуються свободи здійснення самостійноїпідприємницької діяльності. До 2011 р. громадяни „нових» держав-членів ЄС повинніотримати дозвіл на роботу строком до 12 місяців.
Також громадяни третіх держав мають можливість реалізувати своєправо на працю на території держав-членів ЄС, виходячи із положення про вторинніправа, через зв’язок з працівниками або компанією ЄС. Рада Міністрів ЄС нещодавноприйняла регламент, який стосується умов соціального страхування негромадян ЄС,які знаходяться в трудових відносинах на території ЄС (Регламент 859/2003/ЕС [3]). Негромадянин ЄС, який отримав статуспостійного резидента, має право на працевлаштування в іншій державі ЄС, ніж та,яка надала йому такий статус [3, с. 13].
Угода про асоційоване членство, яку ЄС та держави-члени уклализ третіми державами, є надзвичайно важливим джерелом прав трудових мігрантів ізтаких держав, хоча такі угоди мають підпорядкований характер щодо внутрішнього законодавствадержав-членів ЄС [1, с. 43]. Зокрема йдеться про Ангарську угоду з Туреччиною [21]. Післячотирьох років легальної праці для громадян Туреччини знімаються будь-які обмеженнящодо доступу на ринки праці. Крім того, зараз діють так звані євро-середземноморськіугоди з трьома державами Магрібу (Алжир, Марокко, Туніс) [2]. По суті,існує система європейсько-середземноморського партнерства. На Європейсько-середземноморськійконференції в 1995 р. 27 держав ЄС і держави південного Середземномор’я уклали Євро-середземноморськуугоду [21].
У грудні 2004 р. було прийнято програму щодо посилення свободи,правопорядку та безпеки в рамках ЄС [8], яка визначиланапрямки розвитку, у тому числі й правового регулювання міжнародної трудової міграціїдо 2009 р. Було створено комісію для розробки політичного плану щодо легальної міграції,адмісії. Крім того, було визначено, що перспективи ринку праці в ЄС великі, адженавіть сам розвиток отримав назву Сценарій задоволення потреб у трудових ресурсах[8]. На підставі цієї програми має бути прийнято чотири Директиви, які стосуютьсяміграції. У 2005 р. комісія прийняла План розвитку відповідно до Програми [8], основнимиположеннями якого стали: розробка імміграційного порталу ЄС, розширення послуг,які надаються європейським порталом щодо мобільності трудових ресурсів, допомогановим державам-членам щодо інтеграції. Результатом стала в тому числі й поява договорівпро реадмісію з третіми державами, включаючи Україну [5].
18 червня 2008 р. у Страсбурзі більшістю голосів було прийнятонові Правила висилки з ЄС нелегальних мігрантів, що вступлять у дію через два роки.Директива ЄС про висилку нелегальних мігрантів 63] передбачає: утриманняпід вартою нелегальних осіб протягом 6 міс., а в окремих випадках – до 18 міс.,заборону в’їзду в ЄС на 5 років, а також мінімальні вимоги до процедури репатріації.Зазначимо, що ця Директива поширюється також на міжнародних трудових мігрантів,які не мають легального статусу [5, с. 475–483].
Важливо зазначити, що саме в контекстітрудової міграції здійснюється еволюція права на вільне переміщення в межах країн-членівЄС [9, с. 6]. На першому етапі формування цього права воно зумовлювалося інтерпретацієюлюдини як економічного чинника, а саме: місце проживання визначалося чинником працевлаштуваннятрудових мігрантів – громадян європейських держав [15, с. 489]. Так, на відмінувід Римського договору [11] і Регламенту 1612/68, Європейська соціальна хартія 1961р. в ч.1 ст. 18 [12] запроваджує обмеження на в’їзд, що зумовлюються економічнимита соціальними підставами; ст. 4 Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів1977 р. обумовлює право в’їзду на територію однієї з договірних сторін наявністюдозволу на роботу. Другий етап (що розпочався з 1984 р. у зв’язку з утворенням уФонтенбло комітету „Громадяни Європи») можна охарактеризувати як період концептуального обґрунтуваннята усвідомлення нових категорій міграційного права ЄС, пов’язаних із необхідністювпровадження інтегрованого внутрішнього ринку вільної циркуляції не тільки товарів,послуг і капіталів, а й робочої сили. Третій етап у розвитку європейського праватрудової міграції відзначається юридичним змістом категорії „союзне громадянство» (ст. 8 Договору про європейськеспівробітництво [9]), а саме: ідентичний правовий статус європейських мігрантівта свобода їх пересування в межах ЄС зумовлюється категорією європейського громадянства,правова природа якої тісно пов’язана з визначенням правової сутності ЄС [10, с.106].
Отже, міграція населеннямає важливе економічне значення для країн ЄС, оскільки останні роки відомі три взаємопов’язанідемографічні тенденції: низький рівень народжуваності, старіння населення та зменшенняйого чисельності [6, с. 142–151]. За прогнозами, чисельність активного населеннякраїн ЄС зменшиться з 145 млн. в 1990 р. до 135 млн осіб у 2020 р. При цьому в ЄС30–40% громадян у віці 55–64 роки вже виходять із ринку праці, а в групі 65–69 роківпродовжують працювати лише 10% [7, с. 167].
За оцінками Центруєвропейської політики, для того щоб підтримувати існуючий баланс на скороченомуринку праці країн ЄС, їм щорічно необхідно імпортувати 1,5–3 млн трудящих-мігрантів.Однак важливо зазначити таке: якщо в 1950-ті роки західноєвропейські країни ініціюваливеликомасштабний імпорт напівкваліфікованої робочої сили, то в даний час ЄС більшоюмірою зацікавлений у залученні висококваліфікованої трудової міграції [20, с. 35].Наприклад, у Франції [4, с. 13] та Великій Британії для висококваліфікованих спеціалістів з інших країндіє прискорена процедура видачі дозволу на працю. Проблемні питання висококваліфікованоїробочої сили залишаються досить актуальними, і на сучасному етапі розвитку трудовоїміграції досить багато держав, зокрема країни ЄС, потребують такої категорії суб’єктів[8, с. 43]. Проте це питання викликає занепокоєння в держави-донора, адже саме вонавитратила кошти на навчання зазначених осіб, а це великі суми коштів, які держава-донорвтрачає, якщо спеціалісти від’їздять до країни-реципієнта [10, с. 183].
ЄС досягнув значних правових, політичних та практичних успіхіву сфері міграції, тоді як РЄ займається загальним політичним та рамковим правовимрегулюванням та налагодженням співробітництва серед держав-членів. У рамках РЄ булоприйнято низку документів, спрямованих на забезпечення легального статусу трудящих-мігрантіві справедливого повадження з ними. До цих документів можна віднести Конвенцію 2005р. про заходи, спрямовані проти торгівлі людьми. Взагалі РЄ була створена з метою захисту прав людини, зміцненнядемократичних інститутів [5, с. 80; 213] та розробки способів вирішення загальнихпроблем суспільного життя, сприянню формуванню загальноєвропейського культурногоспівтовариства з урахуванням особливостей усіх національних культур. Також РЄ прийнялапонад 160 конвенцій, хартій, угод та протоколів до них.
Європейська соціальна хартія 1961 р. [127] та Додатковийпротокол до неї 1988 р. [6], а також переглянутаЄвропейська соціальна хартія 1996 р. [12] містятьнизку положень, що стосуються осіб, які проживають та працюють у державах, громадянамияких вони не є. Серед цих положень – право на отримання оплачуваної роботи на територіїіншої договірної сторони, надання інформації трудящим-мігрантам, спрощення міграційногопроцесу, рівність у ставленні до громадян та негромадян у сфері зайнятості, правона возз’єднання сімей, гарантії проти висилки (ст.ст. 18, 19) [20, с. 500]. Однакці права стосуються тільки тих осіб, які є громадянами держав-членів Ради Європи,а їх застосування залежить лише від принципу взаємності. Контроль за дотриманнямположень Хартії покладено на Європейську комісію з соціальних прав, вона ж контролює(керує) Протокол про колективні скарги [3]. Цей Протоколдозволяє окремим профспілкам та неурядовим організаціям подавати скарги на договірністорінони, які приймають процедуру за Протоколом. У випадку Франції (Міжнароднафедерація з прав людини проти Франції, 2004 р.) Комісія встановила порушення ст.17 Хартії щодо захисту і підтримання дітей та молоді у сфері національних заходів,які обмежують доступ дітей нелегальних мігрантів до послуг у сфері охорони здоров’я,оскільки ненадання таких послуг свідчить про порушення людської гідності.
Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів1977 р. [12] включає положення, що стосуються основних аспектів правового статусутрудящих-мігрантів, які прибули з договірних держав, особливо в сфері найму, медичногоогляду та професіональних тестів, свободи пересування, дозволу на проживання тароботу, возз’єднання сімей, житла, умов праці, переказу коштів, соціального забезпечення,соціального та медичного обслуговування, закінчення строку дії трудового контракту,звільнення, поновлення на роботі та підготовки до повернення в державу походження.Конвенція надзвичайно широко визначає поняття „трудящий-мігрант», під яким розуміє громадянина договірної сторони, якому іншою договірноюстороною дозволено проживати на її території для виконання оплачуваної роботи.
Конвенція пішла шляхом виключення зі сфери своєї дії конкретнихкатегорій трудящих-мігрантів: прикордонних трудящих, артистів, моряків, учнів тастудентів, сезонних трудящих-мігрантів, осіб, які фактично перебувають на територіїіншої договірної сторони, виконують роботу в інтересах підприємства, яке знаходитьсяна території держави їхнього громадянства. У документі передбачено можливість проведенняроботодавцем за його рахунок медичного обстеження мігранта та професійного іспитуперед прийняттям на роботу. Держави-учасниці зобов’язуються надати трудящим-мігрантамтакі права [12]: право залишати територію однієї держави та право в’їжджати на територіюіншої держави-учасниці. Хоча ці права можуть бути обмежені національним законодавствомдержави-учасниці у зв’язку з необхідністю забезпечення національної безпеки, правопорядкутощо. Крім того, документом передбачається, що витрати на проїзд не повинні покладатисяна трудящого-мігранта [8]. Трудящим-мігрантам надаються певні фіскальніпільги, гарантуються права як трудящому-мігранту, так і членам його сім’ї на освіту,професійну підготовку, перепідготовку та вищу освіту. Трудящі-мігранти мають тіж преференції та права при виконанні обов’язків, покладених на них трудовою угодою(або іншим аналогічним документом), якими користуються національні працівники. Конвенціядозволяє здійснювати грошові перекази з урахуванням особливостей національного законодавствата аліментних зобов’язань трудящого-мігранта (ст. 17). Держави зобов’язуються сприятитрудящим-мігрантам і членам їх сімей у поверненні в державу походження. Попри такіпозитиви, дану Конвенцію [12] ратифікувалолише декілька держав-учасниць РЄ, а Україна лише підписала.
Регіональні консультативні процеси були розпочаті, по суті,в усіх регіонах. У багатьох випадках поштовхом до таких процесів стало проведеннясемінарів та конференцій, крім всесвітнього, ще й регіонального рівня (характеру).В окремих випадках уряди зацікавлених держав організують першу нараду держав регіону,результатом якої є початок регіонального консультативного процесу. Як правило, уконсультаціях беруть участь не тільки держави, але й регіональні міжнародні організації.Такі міжнародні органи та організації, як МЦРПМ, МОМ, ЮНІТАР та УВКБ надають технічнудопомогу для підтримання ефективності таких консультацій. Наприклад, перша нарада,яка в подальшому стала відомою як Будапештський процес, відбулася в 1991 р. ДержавиЄвропи були надзвичайно стурбовані процесами міграції, перш за все незаконної, зЦентральної та Східної в Західну Європу після падіння Берлінської стіни. Так, 26міністрів європейських держав провели зустріч для пошуку створення стабільних системиорганізованої міграції. Із часом розширився членський склад та спрямованість цьогопроцесу. Сьогодні – це консультативний форум урядів європейських держав, що маєтісні контакти з ЄС.
У 1997 р. в Празі на Конференції на рівні міністрів Будапештськогопроцесу було прийнято ряд рекомендацій, які стосувалися як питань міжнародної трудовоїміграції, так і питань торгівлі людьми [9, с. 84–89].
Ще один процес має назву „Бернської ініціативи», яка була висунутав якості міжурядового консультаційного процесу і має на меті підвищити ефективністьуправління міжнародною міграцією, перш за все на регіональному рівні. Ця ініціативабула висунута урядом Швейцарії на міжнародному симпозіумі з проблем міграції, щопроводився в Берні в 2001 р. Ця ініціатива спрямована на сприяння довгостроковомуспівробітництву в рамках Європи та інших регіонів. Бернська ініціатива дозволяєурядам обмінюватися думками щодо своїх пріоритетів у сфері політики і визначеннядовгострокових перспектив і інтересів у сфері міжнародної міграції. Завдання Бернськоїініціативи полягає в розробці широкої програмної основи для сприяння в співробітництвіміж урядами щодо управління процесом пересування осіб на основі гуманного і організованогопідходу.
Окрім того, до Міжрегіональних ініціатив належить Глобальнакомісія з міжнародної міграції, створена підтримки Генерального секретаря ООН урядамиШвеції, Швейцарії, Бразилії, Марокко та Філіппін у грудні 2003 р. Станом на 2007р. ще 17 урядів держав та ЄС заявили про підтримку цього міжнародного органу, штаб-квартираякого знаходиться в Женеві. Комісія є незалежним органом, до складу якого входять18 осіб, що представляють різні правові системи. До завдань органу належать такі:включення питань міжнародної трудової міграції в глобальний порядок денний; аналізнедоліків існуючих програмних підходів до міжнародної міграції і вивчення її взаємозв’язкуз іншими питаннями глобального розвитку людства; надання Генеральному СекретаревіООН [17] та іншим зацікавленим сторонам рекомендацій щодо шляхів удосконалення ефективноговирішення питань правового регулювання міжнародної міграції на міжнародному рівні.
Перша нарада Глобальної комісії була проведена в Стокгольмінаприкінці лютого 2004 р. Комісія проводить слухання щодо ситуації з міжнародноютрудовою міграцією в різних регіонах світу (Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (Маніла,2004р.), в Африці, Північній та Південній Америці) [24].
У Центральній та Північній Америці уряди намагаються проводитирегулярні зустрічі, котрі стали відомі як Пуебльський процес. Перша нарада відбуласяв м. Пуебло, Мексика в 1996 р. Основними завданнями є скорочення незаконної міграції,особливо транзитного перевезення незаконних мігрантів через Центральну Америку таМексику до США й Канади. У 1997 р. було розроблено план дій у рамках регіональноїконференції з міграції та розвитку. Отже, станом на 2006 р. основною метою процесустає технічне співробітництво держав.
Міжамериканська система захисту прав людини [3] не міститьокремих документів щодо захисту прав трудящих-мігрантів, однак ця система гарантуєтрудящим-мігрантам загальний захист, який надається ОАД, у рамках якої було прийнятоАмериканську декларацію прав і обов’язків людини 1948 р. [3] і Американськуконвенцію про права людини 1969 р. (Пакт Сан-Хосе) [10]. Обидвадокументи гарантують свободу від дискримінації. Деякі принципи, що застосовуютьсяв рамках цієї системи, також розроблені на основі прецедентного права Міжамериканськогокомісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. Міжамериканська комісіяв останні десятиліття приділяє максимальну увагу саме питанням міжнародної трудовоїміграції на американських континентах, а Генеральна Асамблея ОАД прийняла низкурезолюцій із цього приводу. У 1997 р. Комісія призначила спеціального доповідачаз питань трудящих-мігрантів та їх сімей.
Північноамериканська угода про свободу торгівлі (NAFTA, НАФТА) 1994 р. [8] опосередковано торкається трудових міграційних питань, детально розглянутиху Північноамериканській угоді про трудове співробітництво [378]. НАФТА[327] допускає в’їзд лише певної кількості інвесторів, висококваліфікованого персоналуі співробітників міжнародних корпорацій із держав, які підписали угоду (Мексика,Канада та США). Вона включає заходи, спрямовані на полегшення просування товарівта послуг, а також сприяння вільній та справедливій торгівлі. Також передбаченобільш активне переміщення людей у зв’язку з торгівлею, хоча, як і в інших регіональнихоб’єднаннях, це не означає свободу пересування всіх осіб [3, с. 81–98]. Вплив НАФТАна міграцію обмежується забезпеченням тимчасового в’їзду окремих категорій осіб(ділових людей і осіб, зацікавлених у наданні послуг (глави 16 та 12) і певнимизобов’язаннями її держав-членів стосовно адмісії громадян інших держав. Угода зачіпаєтакож проблему тимчасового в’їзду. Крім того, існує додаткова угода щодо співробітництвау сфері праці, яка стосується необхідності уніфікації трудового законодавства.
Члени Андського співтовариства (Болівія, Колумбія, Еквадор,Перу, Венесуела) прийняли рішення про співробітництво, щоб гарантувати своїм громадянамможливість вільно пересуватися по території субрегіону з туристичною метою, длянайму на роботу або зміни місця проживання. У червні 2003 р. було прийнято Рішення545 „Андський інструмент з трудової міграції», основна мета якого – усунення будь-якихперешкод для вільного руху населення. Саме це має сприяти функціонуванню спільногоринку (з грудня 2005 р.). Регіональним міжнародно-правовим актом з питань трудовоїміграції стала Конвенція латиноамериканських держав-членів Андського пакту про міграціютрудящих 1977 р.
Держави-учасниці Південноамериканського ринку (МЕРКОСУР) – Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай – 6 грудня 2002 р. підписали „Угодупро місце проживання для громадян держав Південноамериканського ринку, Болівії таЧилі». У цьому документі йдеться про: тимчасове проживання осіб протягом двох роківна території будь-якої з договірних країн; право на возз’єднання сімей; рівністьмігрантів і громадян [4].
Окремо слід звернути увагу на діючу під егідою ЛАД Арабськуконвенцію про переміщення робочої сили 1968 р.
Необхідно також зауважити, що і ще одним регіоном, який швидконабирає ваги у сфері регулювання міжнародної трудової міграції, стає СНД [3, с. 15; 16, с. 128–138]. Найбільша держава регіону– РФ, яка стоїть на другому місці після США за кількістю зовнішніх трудових мігрантів,а Україна посідає четверте місце (після Німеччини) [4]. ДержавиСНД входять до першої десятки держав походження мігрантів у світі. Потоки міжнародноїтрудової міграції в рамках СНД спрямовані в інші держави СНД, перш за все в РФ,Казахстан та в Україну. Статут СНДзаклав фундамент для відносин між країнами СНД [6]. Досить активно велася законодавчаробота в кожній державі-учасниці СНД з метою розробки та прийняття національнихзаконів, регулюючих зовнішню трудову міграцію [22]. У 1992 р. було укладеноУгоду про безвізовий рух громадян СНД через територію Співдружності [27]. У подальшомунизкадержав вийшли з цього договору, уклавши двосторонні угоди. Усі держави СНДсьогодні мають безвізовий режим.
15 квітня 1994 р. усі держави-члени СНД підписали Угоду проспівробітництво у сфері трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів[28, с. 244], що грунтуєтьсяна принципах МОП і містить такі положення: взаємне визнання без легалізації дипломів,свідоцтв про освіту та рівнів кваліфікації; порядок залучення працівників та вимогидо них встановлюються державою працевлаштування з урахуванням міжнародних угод;спрощені правила працевлаштування; оформлення трудової діяльності працівника трудовимдоговором (контрактом) з роботодавцем; уникнення подвійного оподаткування; рівноправ’ятрудящих-мігрантів і громадян держави перебування щодо умов праці, соціального забезпечення,оплати праці тощо; забезпечення медичного страхування та обслуговування за рахунокроботодавця на основі національного режиму; безперешкодний переказ коштів, заробленихтрудящими-мігрантами відповіднодо законодавства держави працевлаштування та міжнароднихугод [1, с. 34–36].
Однак ця угода не поширюється на членів сімей трудящих-мігрантів,а також передбачається, що вона буде реалізовуватися лише через двосторонні угоди.У розвиток було розроблено Конвенцію про правовий статус трудящого-мігранта 2003р., яка мала стати першим документом такого масштабу в регіоні, спрямованим на захистправ людини трудящих-мігрантів та членів їх сімей. Вона також включає фундаментальніправа трудящих: захист від дискримінації, соціальне страхування, доступ до судів.Зазначимо, що документ містить положення, спрямовані на захист жінок-мігрантів тадітей.
Сьогодні пенсійне забезпечення трудящих-мігрантів у рамках СНДрегулюється Угодою про гарантії прав держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення1992 р. [2; 276], Угодою про утворенняКонсультативної Ради з праці, міграції та соціальному захисту населення держав-учасницьСНД у сфері пенсійного забезпечення 1992 р. [28] і/або двостороннімиміжнародними договорами. У 1994 р. було прийнято також міжурядові угоди: Угоду провзаємне визнання прав на відшкодування шкоди, завданої працівникам каліцтвом, професійнимзахворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудовихобов’язків [274] і Угоду про переказ грошових коштів за соціально значущими неторговимиплатежами [3].
Окремо слід відзначити Конвенцію СНДпро права та основні свободи людини від 26.05.1995 [21] як регіональний документу сфері прав людини та щодо документального оформлення перетину особами кордонівУгоду про безвізове пересування громадян держав-учасниць СНД по їхній територіївід 09.10.1992 [2] та Угоду про взаємне визнання віз держав-учасниць СНД від 13.11.1992[7].
Разом із тим 30 та 31 травня 1996 р. під егідою УВКБ, МОМ таОБСЄ було проведено регіональну конференцію для вирішення проблем біженців та переміщенихосіб у державах СНД. Ініціатором конференції виступила РФ, у її роботі взяли участьпредставники 87 держав, включаючи представників 12 держав-членів СНД. На конференціїбуло прийнято програму дій (А/51/341), а за її підсумками розроблено програму технічногоспівробітництва, спрямована на погодження національних міграційних законодавств,політики та адміністративних структур СНД.
Крім того, в 1998 р. держави СНД уклали Угоду про боротьбу знезаконною міграцією, що містить положення про протидію незаконній міграції, висилку,реадмісію та обмін інформацією [7]. Достатньо цікавим є закріплення в Конвенціївизначення нелегального мігранта – це особа, яка займається незаконною діяльністю.
Не можна не згадати також Угоду пропорядок в’їзду громадян держав-учасниць СНД [3] в держави, що не є членами СНД,та виїзду з них; Конвенцію поетапного формування спільного ринку праці та регулюванняміграції робочої сили держав-учасниць СНД від 15.12.2000. Окремо Концепцію поетапногоформування спільного ринку праці та регулювання міграції робочої сили держав-учасниць,погодженої рішенням Економічної Ради СНД від 15.12.2000.
Розширення ЄС на Схід сприяло розвитку партнерства тапосиленню прикордонного співробітництва, перш за все, щодо трудової міграції – відкритоїабо прихованої (нелегальної) – між державами СНД та ЄС. На початку 2001 р. УВКБООН та шведська міграційна служба розпочали спільну ініціативу з метою сприяннядіалогу щодо проблем притулку та нерегулярної міграції в державах, які розташованівздовж східних кордонів ЄС. Ініціатива була названа Седеркопінгським процесом [3] на честь міста Седеркопінг, Швеція, де відбулася перша зустріч. У ційнараді брали участь офіційні представники МОМ, Європейської комісії, УВКБ ООН Швеції,Білорусі, Литви, Польщі та України. У 2002 р. до процесу приєдналися Латвія і Молдова,а Угорщина, Румунія та Словаччина в 2003 р. Пізніше до процесу приєдналася Естонія.Європейська Комісія, МОМ, УВКБ ООН та міграційна служба Швеції надають необхіднудопомогу в налагодженні контактів між державами задля збереження і захисту інтересівусіх учасників міграційного процесу.
Стратегічною метою цього процесу є сприяння прикордонномуспівробітництву між новими державами-членами ЄС та західними державами СНД з питаньуправління притулком, міграцією та кордонами [4].У рамках ініціативи розглядаються такі питання, як підсилення стандартів прийомубіженців, центри для їх розміщення, центри утримання нерегулярних трудових мігрантів,угоди про реадмісію, повернення осіб, яким відмовлено в наданні притулку, захистдітей, які не мають батьків, отримання інформації про держави походження.
Седеркопінгський процес грунтується на дворівневому підході,який включає в себе щорічну зустріч високого рівня та робочі зустрічі субрегіональнихгруп для міграційних та прикордонних працівників. Інколи в таких зустрічах за необхідностіберуть участь і неурядові організації із захисту прав людини (наприклад, Вінницька,Донецька правозахисні групи). У рамках ініціативи проводяться регулярні тренінгидля працівників відповідних служб.
Процес включає в себе дві субрегіональні групи:
– Північна субрегіональна група: Білорусь, Латвія, Литва, Польщата Естонія;
– Центральна та південна субрегіональні групи: Угорщина, Молдова,Румунія, Словаччина та Україна.
Седеркопінгський процес не має формального органу управління.І учасники зустрічі на високому рівні запропонували створити не управлінський, акоординаційний орган – Секретаріат з питань прикордонного співробітництва. За результатамицієї зустрічі, яка відбулася в 2002 р., УВКБ ООН подало в Європейську комісію пропозиціющодо фінансування нової установи – Секретаріату. У травні 2003 р. Секретаріат розпочавроботу в якості центру для надання послуг та координації в інтересах держав та організацій,які беруть участь у Седеркопінгському процесі у сфері міжнародної нерегулярної міграції.Місцезнаходження Секретаріату [8] – м. Київ, Україна. Діяльністю Секретаріату управляєКомітет, який складається із представників Європейської комісії, МОМ, УВКБ ООН ташведської міграційної служби. Власне Комітет і визначає майбутню стратегію розвиткуусього Процесу. Секретаріат як ресурсний центр для всіх держав та міжнародних організацій,котрі беруть участь у процесі. Він надає форум для дискусій, експертні послуги щодоуправління притулком, міграцією, сприяє обміну досвідом і інформацією у цій сфері,публікує щоквартальний інформаційний бюлетень та збірники матеріалів конференцій[8].
Результатами ініціативи стало проведення низку нарад та конференцій,зокрема Конференції Північної регіональної групи в Києві, Регіональної конференціїз прикордонного співробітництва в Словаччині, Регіональної зустрічі з питань міграціїта притулку в Ужгороді, Наради керівників міграційних та прикордонних служб у Швеції[14]. Основна мета таких зустрічей – розробка дискусійних та робочих питань на оперативномурівні в державах, які межують, вивчення досвіду нових держав-членів ЄС, сприяннядвосторонньому співробітництву держав, особливо в рамках обміну інформацією. Отже,основними завданнями, які були поставлені в 2007 р., є:
– інституційна підтримка: зміцнення потенціалу національнихсистем управління притулком, міграцією та кордонами;
– законодавча підтримка: аналіз національних законодавствта виявлення найкращої практики з урахуванням стандартів ЄС;
– сприяння у створенні мережі управління біженцями,міграцією та кордонами;
– регіональна гармонізація: гармонізація провіднихпрактик у сфері притулку, міграції та кордонів у сфері попередження зловживаннясистемами надання притулку, трудової міграції та переказу коштів у різних напрямках;
– інформаційні потреби: підтримка в регулюванні трудовоїміграції, включаючи доступ до інформації щодо можливості працевлаштування за кордоном.
Таким чином, учасники процесу цілком розуміють необхідністьздійснення контролю за ефективністю діяльності і вважають, що контроль за такоюефективністю має бути покладений на експертів, а інституційний контроль буде реалізованоза рахунок проведення постійних зустрічей.
І результаті процесу до 2010 р. планується досягнути уніфікаціїбазових програм навчання співробітників прикордонних служб СНД за стандартами ЄС[25, с. 17], організуватиобмін електронними базами даних, які існують у державах СНД та ЄС, скласти каталогнайкращої практики з регулювання міжнародної міграції в рамках субрегіону. Окремимдокументом має стати єдиний стандарт для трудових мігрантів як легальних, так інелегальних.
Отже, як глобальнй результат Ініціативи передбачається перетворення,по суті, міжнародного органу без особливого статусу та повноважень у повноціннуміжнародну субрегіональну організацію, яка займається питаннями прикордонного співробітництвата міграції шляхом підписання міжнародного договору – Статуту. Однак сьогодні йдетьсятільки про підписання Меморандуму [7].
міграція міжнародний програмаєвросоюз
Література
1. 155. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про зазначення ваги важких вантажів, що їх перевозять на суднах № 27 [Електроннийресурс]: [міжнар. док. від 21.06.1929, ратифіковано 18.06.1969]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_137
2. 156. Конвенція Міжнародноїорганізації праці про запровадження процедури встановлення мінімальної заробітноїплати № 26 [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 16.06.1928]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_196
3. 157. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів№ 98 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 01.07.1949, ратифіковано 14.09.1956].– Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_004
4. 158. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про застосування щотижневого відпочинку на промислових підприємствах № 14[Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 19.06.1968]. –Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_140
5. 159. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про захист від нещасних випадків працівників, зайнятих на навантаженні аборозвантаженні суден № 32 (переглянута 1932 року) [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 27.04.1932, ратифіковано 17.09.1970]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_135
6. 160. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про захист заробітної плати № 95 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від01.07.1949, ратифіковано 31.01.1961]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_146
7. 161. Конвенція Міжнародноїорганізації праці про захист права на організацію та процедури визначення умов зайнятостіна державній службі № 151 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 27.06.1978].– Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_187
8. 162. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про захист працівників від іонізуючої радіації № 115 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 22.06.1960, ратифіковано 19.06.1968]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_116
9. 163. Конвенція Міжнародноїорганізації праці про зловживання в галузі міграції і про забезпечення працівникам–мігрантамрівних можливостей і рівного ставлення № 143 [Електронний ресурс]: [міжнар. док.від 24.06.1975]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_163
10. 164. Конвенція Міжнародноїорганізації праці про інспекцію праці в сільському господарстві № 129: конвенціюратифіковано Законом № 1986–IV ( 1986–15 ) від 08.09.2004 р. [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 25.06.1969]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_114
11. 165. КонвенціяМіжнародної організації праці про інспекцію праці у промисловості й торгівлі № 81[Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 11.07.1947, ратифіковано 08.09.2004]. –Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_036
12. 166. КонвенціяМіжнародна організація праці про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявленняїхньої придатності до праці у промисловості № 77 [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 09.10.1946, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_128
13. 167. КонвенціяМіжнародна організація праці про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявленняїхньої придатності до праці на непромислових роботах № 78 [Електронний ресурс]:[міжнар. док. від 09.10.1946, ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_127
14. 168. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про медичний огляд молодих людей з метою визначення їхньої придатності допраці на підземних роботах у шахтах і копальнях № 124 [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 23.06.1965, ратифіковано 17.06.1970]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_060
15. 169. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про медичний огляд моряків № 73 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 29.06.1946,ратифіковано 18.06.1969]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_129
16. 170. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про медичний огляд рибалок № 113 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від19.06.1959, ратифіковано 18.06.1969]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_117
17. 171. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік дітей для допуску їх на роботу в морі № 58 (переглянутавід 23.02.2006) [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 24.10.1936, ратифіковано14.09.1956]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_133
18. 172. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 26.06.1973, ратифіковано 03.05.1979]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_054
19. 173. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік допуску дітей на роботу в сільському господарстві № 10[Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 06.07.1956]. –Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_142
20. 174. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік допуску на підземні роботи в шахтах і рудника № 123 [Електроннийресурс]: [міжнар. док. від 22.06.1965, ратифіковано 17.06.1970]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_061
21. 175. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік допуску підлітків до роботи вантажниками вугілля чи кочегарамина флоті № 15 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано14.09.1956]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_139
22. 176. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік прийому дітей на роботу в промисловості № 59 (переглянута1937 року) [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 22.06.1937, ратифіковано 14.09.1956].– Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_132
23. 177. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальний вік рибалок, що приймаються на роботу № 112 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 19.06.1959, ратифіковано 31.01.1961]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_118
24. 178. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про мінімальні норми на торговельних суднах № 147 [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 29.10.1976, ратифіковано 14.07.1993]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_052
25. 179. Конвенція Міжнародноїорганізації праці про мінімальні норми соціального забезпечення № 102 [Електроннийресурс]: [міжнар. док. від 28.06.1952]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_011
26. 180. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про національні посвідчення особи моряків ) № 108 [Електронний ресурс]: [міжнар.док. від 13.05.1958, ратифіковано 17.06.1970]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_120
27. 181. КонвенціяМіжнародна організація праці про нічну працю підлітків у промисловості № 90 (переглянута1948 року) [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 10.07.1948, ратифіковано 06.07.1956].– Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_124
28. 182. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про обмеження нічної праці дітей та підлітків на непромислових роботах № 79[Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 09.10.1946, ратифіковано 07.07.1956]. –Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_126
29. 183. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про обов’язковий медичний огляд дітей та підлітків, зайнятих на борту суден№ 16 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 25.10.1921, ратифіковано 06.07.1956].– Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_138
30. 184. Конвенція Міжнародна організаціяпраці про охорону материнства № 103 (переглянута в 1952 році) [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 28.06.1952, ратифіковано 14.09.1956]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_122
31. 185. Конвенція Міжнародноїорганізації праці про платні бюро з найму № 96 (переглянута 1949 року) [Електроннийресурс]: [міжнар. док. від 01.07.1949]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_229
32. 186.Конвенція Міжнародна організаціяпраці про політику в галузі зайнятості № 122 [Електронний ресурс]: [міжнар. док.від 09.07.1964]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_062
33. 187. КонвенціяМіжнародної організації праці про положення про працю в договорах, що укладаютьсядержавними органами влади № 94 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. вiд 29.06.1949].– Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_226
34. 188. КонвенціяМіжнародна організація праці про права на організацію та об’єднання працівниківу сільському господарстві № 11 [Електронний ресурс]: [міжнар. док. від 25.10.1921,ратифіковано 06.07.1956]. – Режим доступу: zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=993_141