План
1. Джерела римського права
2. Політико-юридична культурастародавнього світу
3. Біблейське поняття закону
4. Середньовічна політичнакультура на Сході й Заході
Висновки
Література
Вступ
Великуроль у зміцненні римського права мала діяльність юристів, яка особливопоширилася за часів принципату. Принцепси надавали право юристам від свогоімені тлумачити норми права. В особливо складних випадках також зверталися доюристів, і їхні відповіді були обов`язковими для застосування судами.
Зачасів римської імперії поступово зникли відмінності між вільними і залишилосялиш два класи – вільні і раби. Саме з цим періодом науковці пов`язуютьнайефективніший розвиток Римського права.
1. Джерела римського права
Вюридичній літературі багатьох країн світу з римського права, що накопичуваласяпонад дві з половиною тисячі років з моменту заснування римської держави,даються різноманітні визначення терміна «джерело права». Це поняття має далеконе однозначний зміст. В одному розумінні це джерело змісту правових норм, вдругому — це спосіб, форма утворення норм права, у третьому — джерело пізнанняправа, як явища.
3містправових норм залежить від суспільно-економічного ладу, що панує в певнійкраїні. Як відомо. Стародавній Рим був рабовласницькою державою. З огляду наце, в тогочасних правових, нормах виразно простежується тенденція до захистуінтересів панівного класу і пригноблення рабів. Рабовласницький спосібвиробництва засобами права закріплював за рабовласником знаряддя праці тарезультати праці. Раб, як безпосередній виробник, не мав жодних прав, на виробленуним продукцію. Звичайно, незадоволення рабів постійно зростало, і тому своєпанування рабовласники забезпечували за допомогою правових норм, які позбавлялирабів всіх прав і, навпаки, у різний спосіб захищали права панівного класу.Отже, змістом правових норм того часу було прагнення рабовласників зберегтисвій стан, забезпечити подальше панування та, виробити ефективні механізмипригнічення рабів, а джерелом змісту права був суспільно-економічний ладСтародавнього Риму.
Другезначення терміна «джерело права» дає зрозуміти, як певне правило поведінки стаєправовою нормою. Такі джерела називаються джерелами правоутворення. Протягоміснування Римської держави джерелами правоутворення були:
а)звичаї (в архаїчний період);
б)закон (в республіканський період — постанови народних зборів; в період принципату— постанови сенату, що виражали волю принцепсів; за доби абсолютної монархії — імператорськіконституції).
Напочатку розвитку римського суспільства основним джерелом права визнавалисязакони, XII таблиць. Так стародавній римський історик Тіт Лівій називав закони,
XIIтаблиць «fons omnis publici privatique iuris» джерелом всього публічного таприватного права;
в)едикти магістратів;
г)діяльність юристів (юриспруденція).
Третімзначенням поняття «джерела права» є джерела пізнання стародавнього римськогоправа. Тобто, ті джерела, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпаєінформацію про наявність певних правових норм. До джерел пізнання можнавіднести юридичні пам’ятки, наприклад, кодифікація імператора Юстиніана; твориримських юристів; твори римських істориків, римських ораторів, письменників,сатириків, філософів тощо. Важливим джерелом пізнання є написи на бронзі,камені, дереві, стінах будинків тощо (наприклад, Гераклейська таблиця —бронзова таблиця, яка містила закон про муніципальний устрій). У другійполовині XIX ст. ці написи почали публікувати в спеціальному виданні Сorpusinscriptionum latinarum (Звід латинських написів).Цінним джерелом пізнання є папіруси.З папірусів можна зрозуміти дію норм, права на практиці, оскільки папіруси доситьчасто містять договори, що складалися між окремими особами, та простежитимісцеві особливості права в окремих провінціях Риму._
ВІнституціях Юстиніана наводиться відмінність між правом писаним (іus sсrірtum)та неписаним (іus nоn sсrірtum). Писане право— це закон та інші норми, видані,державою та зафіксовані, у відповідних офіційних джерелах. Неписане право — ценорми, що складаються в процесі життя людей та функціонування суспільства. Якщоостанні держава не визнає та не захищає, вони залишаються звичаями.
Звичаєвеправо являє собою найстарішу форму утворення римського права. Воно налічуєдосить велику кількість таких норм. Серед них вирізняються такі: mores maiorum(звичаї предків) — звичаї, що їх зберігали і охороняли понтифіки, usus (звичаєвапрактика), comentarii msgistratuum (звичаї, що склалися в практицімагістратів). Звичаєве право існувало в Стародавньому Римі досить довго, алепоступово нові соціально-економічні відносини вимагали державного закріплення правовихнорм. Таким закріпленням стало видання законів.
Уреспубліканський період закони проходили через народні збори і називалисяleges. Найважливішими законами були закони XII таблиць. Закони отримали такуназву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцятимідних дошках. Крім зазначених законів, велику вагу мають також lех Роеtеlіа(закон Петелія), IV ст. до н. є., що відмінив продаж у рабство та вбивство боржника,який не сплатив борг; lех Аqulіа (закон Аквілія), III ст. до н. є., провідповідальність за пошкодження або знищення чужих речей: lех Fаlсіdіа (законФальцидія), І ст. до н. є., про обмеження заповідальних відказів та ін.
Уперіод принципату народні збори поступово втрачають своє значення: 3 огляду нате, що принцепси ще не наважувалися відкрито скасувати республіканський устрій,вони проводили свої рішення через сенат, який завжди ухвалював їхні пропозиції.Закони, видані сенатом, називалися сенатускопсультами (senatusconsulta).
Завстановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, маєсилу закону», а сам імператор «законами не пов’язаний». Імператорські, закониносили назву «конституцій» та поділялися на 4 види: едикти — загальнірозпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсімінше, значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді нарізноманітні клопотання до імператора); мандати — інструкції, імператорів своїмчиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядавімператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися,„leges”.
2.Політико-юридична культура стародавнього світу
римськеправо романістика політична
Політико-юридичнакультура Стародавнього світу. Найдавніша стабільна модель, державно-політичногоустрою — централізована самодержавна монархія — виникла ще в СтародавнійМесопотамії й проіснувала тисячоліття (подекуди вона тримається й у нашомусьогоденні). Дана модель полягала в примусовому підкоренні суспільстваодноосібній царській владі, а також у підкоренні якнайбільшого числа іншихнародів, у тяжінні до всесвітнього панування царя.
Цармислився не лише грізним, але й справедливим. Найбільш результативнаспроба-дати суспільству лад і право вплинула на весь Дальній схід, Це ЗакониХаммурапі у Вавілоні. Хаммурапі виявив мудрість правителя, не тільки об’єднавшиШумер і Аккад, але й написавши перший історії людства звід законів.
Сутьзаконів можна звести до формулювання: око за око, зуб за зуб. Так, лікареві,який невдало зробив операцію повноправному громадяни ну, відрубували руку(проте у випадку невдалої операції, зробленої рабові, потрібно було лишесплатити хазяїну вартість раба.
ЗакониХаммурапі стали великим кроком вперед порівняно із законами, нами Шумеру йАккаду. Наприклад, тут встановлюються різні покарання, за навмисне таненавмисне вбивство, тобто враховуються вже не самі лише дії, але й наміри.
Політичнийлад та суд у Стародавньому Єгипті дуже подібний до того, що було у Дворіччі. Начолі держави стояв фараон, який визначав правителів областей, що спиралися начисленне чиновництво й військові сили.
Особливуроль відіграла в Єгипті каста жерців, які були хранителями знань, правлячимкласом, винахідниками писемності та різних наук: У жерці брали здібних людей ізрізних верств суспільства. В Єгипті стабільно функціонувала теократія (влада жерців).При цьому жерці не замикалися у своїй касті: якщо їхні діти не були достатньоздібними, вони ставали ремісниками або ще кимсь на цей кшталт; зате обдарованідіти простолюду змалку відбиралися у жрецькі школи. Такий приплив свіжої кровізапобігав виродженню: на чолі країни завжди стояли талановиті, життєздатні йосвічені люди.
Своюцивілізацію єгиптяни споконвічно вважали створеною богами; до земних царівЄгиптом нібито правили боги, потім — напівбоги. Тому, не дивно, що і єгипетськіцарі обожнювались. Фараон вважався сином, бога в плоті (його іменували також«сином Сонця») і був верховним жерцем, який цілковито належав досвоєї касти.:,’
Самодержавнамонархія в Єгипті, таким чином, коригувалася класом жерців. Коли, наприклад,Ехнатон силоміць встановив єдинобожжя (культ Атона), розігнавши жрецтво іпозакривавши храми інших богів, то після смерті фараона саме ім’я його буловсюди знищене, а традиційні структури — поновлено.
Селянита ремісники нещадно експлуатувалися. Сільська община дещо нагадувала колгосп,що не був володарем результатів Своєї праці й підлягав тиранії чиновника,особливо ж, коли рік видавався неврожайним:
якщозерна не було, селянина били палицями й пальмовими прутами.
Скоцюрбленогоу своїй комірчині ремісника, який тяжко працював від зорі до зорі, такожпостійно били, якщо він не виконував волі наглядача.
Владатрималася на жорстокості.
Судвершили владніособи; вважалося, що вони захищали інтереси всіх громадян, а не тількиверхівки. Кожна людина, викликана на суд, мала захищати себе сама.
Укожному місті був свій власний суд («кенбет»). Судді здійснювали такожпоїздки в селища. Згодом з’являються суди вищого ступеню, що тримали назву«суди слухачів». Найвищими вважалися два Верховних суди (відповідно уВерхньому та Нижньому Єгипті), в яких головували візирі.
Політичнийустрій та закони Стародавньої Індії типологічно подібні. Раджі (князі), щовиділилися колись як вожді, обрані аріями, спиралися на озброєнихвоїнів-дружинників (кшатрії), тримали в покорі варну простолюд (вайшья) імісцеве чорношкіре населення (шудр). Поступово раджі перетворилися на царів,які володарювали над окремими областями Індії.
Другоюпанівною групою (власне, теоретично навіть першою) були жерці-брахмани, якіпостійно конфліктували з воїнством у боротьбі за вплив у суспільстві, Затвердженням брахманів, нібито сам бог Брахма поділив суспільство на соціальнігрупи (ва’рни2). Таких груп було чотири, і приналежність до нихуспадковувалася від народження:
– брахманів(жерців), яких Брахма створив зі своїх уст;
– кшатраїв(воїнів), створених з плечей та рук Брахми;
– вайшіїв(землеробів, ремісників та купців), створених зі стегон Брахми;
– шур(місцеве чорношкіре населення, фактично перетворене на рабів, тавійськовополонені), створених зі ступнів Брахми, що стикаються із землею.
Першідві Варни („білих”) були панівними, третя умовно вважалася за „білошкіру”(насправді простолюд становили нащадки давно змішаних рас), а найнижчоювважалася варна шур. Їх називали нечистими і навіть спілкування з шурамиоскверняло вищі Варни, а їхнє життя цінувалося не більше за життя кішки чисобаки. Обов`язком шудр було прислуговуватись вищим варнам. Якщо шудрасуперечив брахманові, йому заливали рота розплавленим сріблом.
Такіпозиції закріплено в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, у якихзафіксовано й соціальне гноблення, і суто расистські принципи (диференціація„чорних” і „білих”, на поділ Варни тощо). Але закони Ману закликають і захищатислабких від сильних. Оплотом справедливості вважають царя.
Політичнакультура та право в Стародавньому Ірані пронизані ідеєю божественності владицаря. Священна книга зороастризму Авеста формулює моральні максими та політичнідекларації.
Царі,як і у Вавилоні та Єгипті, мисляться охоронцями закону та порядку. УСтародавньому Ірані склалася така ж деспотична централізована монархія, щоспиралася на бюрократично-військовий апарат, як і в Месопотамії чи Єгипті(типова форма політичної культури) Стародавнього Сходу). Тут обожнюються царі,а всі піддані вважаються їх рабами.
Царськавлада в Ірані була вкрай деспотичною й спиралася на жорстокий примус. У мовирізних народів увійшло слово сатрап (намісник царя в даній області) як синонімсвавільної тиранії. Покарання жорстокою смертю (наприклад, здирання шкіри зживих людей) стало тут звичайним явищем.
Водночасв аристократичних колах існував культ чесності й справедливості.
Цікавоює формула яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства вДавньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами,називали „очі й вуха царя”.
Натомістьзакони в іранців ретельно виконувалися. Існувала приказка, що невинна дівчина змішком золота за плечима може пройти всю країну наскрізь, і ніхто її нескривдить.
Політико-юридичнаструктура Стародавнього Китаю мало відрізняється від усіх згаданих систем.Влада імператора – Сина Неба – вважалася божественною, тільки він мав правовбиратися в жовте – колір Сонця.
Небосповіщає імператорові свою волю, підлеглі мусять сприймати слова імператора, якволю неба. Це була необмежена монархія, що утверджувала свою владу вкрайжорстокими методами.
Численнінародні повстання протягом китайської історії свідчать, що влада трималася натотальному насильстві.
3. Біблейське поняття закону
Відчасів Мойсея -т релігійного та політичного вождя Ізраїлю — давньоєврейськесуспільство керувалося Суддями. З утворенням Ізраїльського царства вершинаполітичного й культурного розвитку якого — епоха царів Давида та Соломона, удавньоєврейському суспільстві встановлюється на певний час культ царя.Насамперед — це культ Соломона.
Алецар не ідеалізується. Могутньому Давидові дорікає за перелюбство з Вірсавією тавбивство її чоловіка Урії пророк Натан (пророки вважалися устами самого Бога),і Давид у покаянному настрої створює знаменитий 50-й Псалом, щоденну молитвуправославних
Закон- це, передусім, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Заповіді були«правом божественним», моральним імперативом, а Приписи — «правом людським» (юридичним) і вважалися «продовженнямЗакону», У; сумі своїй Заповіді й Приписи мали наметі встановити конкретнусистему практичних рекомендацій: як саме досягти тієї святості життя, що їїустами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.
ДесятьЗаповідей стали тим трампліном, від якого відштовхнувся; потужний розвитокюридичної думки в Давньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм.
ДотриманняЗаповідей та Приписів, на думку їхніх авторів, робить життя гуманним іщасливим. Той же, хто переступає Закон, — це істота, (яка саму себе ставитьпоза Богом і людьми, і її потрібно карати, аж до страти в найтяжчих випадках:вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не охороняє. Саме тому часомПриписи формально входять у суперечності із Заповідями. Так, за намовляння служитичужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити виннихкаменями на смерть
Християни,зберігши 10 заповідей, почали вважати приписи застарілими (особливо заборони наокремі види їжі, принцип «око за око, зуб за зуб», що перейшли доБіблії з вавилонського прана тощо). Лише любов і прощення провини — єдиний шляхлюдини.
4. Середньовічна політична культура на Сході й Заході
Політичнийустрій та юстиція у Візантії були начебто продовженням античних засад. Але уВізантії спочатку поряд із рабством процвітали вільна селянська праця, міста,торгівля, ремесла. Рабство поступово щезло, але вільні селяни стали кріпаками.Зміцнювалась централізована влада імператора, який спирався на розгалуженийбюрократичний апарат.
Імператоривели численні війни, намагаючись збільшити й зміцнити вплив Візантії у світіта, водночас, прагнули до встановлення стабільності у власній державі йособистого авторитету.
Одинз видатних імператорів Візантії Юстиніан (У-УІ ст.) створив на; основіримського права звід законів — Кодекс Юстиніана, що мусив регулювати життявізантійців. Тут подано паралельно норми права світського й:церковного. Зокрема, закріплені такі моменти, як самовладність монарха,кріпацтво селян, система світського феодалізму та правила існування церковного,організму.
Мовоюміжнародного спілкування залишалася латина як мова церкви, книжності,дипломатії. Але західно-європейці водночас все енергійніше користуються живиминаціональними мовами — і не лише в побуті, а й у літературі, науці та інших сферахкультури.
Новідержави з власними столицями — Парижем, Аахеном, Лондном тощо — прагнутьперевершити колишню метрополію, в якій аж до; початку нового тисячоліттяпанують присмерк та занепад. Та, за стереотипами тодішньої політичної культури,майже всюди фатально формуються національні монархії — за типом імператорськогоправління в, пізньому Римі. І кожний монарх (король, імператор, князь тощо)прагне нічим не поступатися у величі античним цезарям. Молоді держави постійновели між собою війни, борючись за території та багатства.
Особливоактивними щодо цього були від часів Карла Великого германці. їхні монархи прагнуливідтворити в Європі єдину імперію, але вже під керівництвом германців.
Алесама Німеччина в результаті напруженої боротьби за домінацію у Європіврешті-решт роздрібнюється на численні великі та малі князівства, герцогства таін.
Характернаісторія виникнення англійського парламенту. Король Іоанн, Безземельний пішоввійною на своїх лицарів; розбивши його, вони змусили свого сюзерена підписати Великухартію цільностей, що засвідчила Обмеженість влади короля. В англійськомупарламенті закони приймають відтоді лицарі, городяни й навіть селяни (вільні).Король не може видати закон без парламенту, хоча може заборонити його. Королі уВеликобританії з тих пір «царюють, але не правлять». Колоритнадеталь: навіть на новий мережаний комірець королі колись мусили просити коштіву парламенту.
Іншимисловами, правова свідомість європейця формується як сполучення двох потужнихправових систем. Біблійне розуміння необхідності ”жити за законом”сполучається з римською ідеєю законності, пам’яттю про римське право.
Правовуідею сформульовано устами церкви, яка, хоча й тяжіла до теократичної моделі(політичної влади священства), не могла порушити ідею, розділення ГрадуНебесного й Граду Земного, але не могла й пасивно спостерігати беззаконнясвітської влади. Особливо значним виявився внесок в юридичну думкуСередньовічного Заходу богослова Томи Аквінанта. Тома розрізнив правобожественне та — як його прояв — право природне; різновидом останнього є праволюдське. Людське „право, за Томою, постійно вдосконалюється, як і сама людина.«Церква, яка прагнула державної влади, не могла пройти повз такий важливийінструмент державного управління, як право. Ось чому в епоху Середньовіччясоціально-політичні доктрини набували етико-правового вигляду».
Засвоєнняоснов римського права, яке гарантувало недоторканість особи та її власності,якщо вона не порушила «школу, сформувало й законодавство СередньовічноїЄвропи. Для нього характерний, однак, і принцип персональності права: римлянинасудили за законами Риму, варвара — за законами його племені (тобто покарання заодин і тон саме злочин могло бути різним); Через це королі Заходу (Теодоріх,Хлодвіг, Еріх та ін.) прагнули узагальнити закони, які мали стати однаковимидля всіх громадян.
Особливуроль у соціально-правовому житті Західної Європи в Середні віки відігравала католицькацерква. В умовах розбратів та війн між новими державами Європи, варваризаціїжиття й моралі, церква на Заході, центр якої традиційно зберігався в Римі,стала поступово основним координаційним началом права.
Авторитетримських пап у ту епоху був значною мірою авторитетом політичним. Вонивідіграють значну роль у Європі, бо коронують королів, курирують духовне життядержав через єпископів та священиків, ченців та черниць. Поступово духовнавлада пап зміцнюється. Вони починають диктувати королям та імператорам.
Відомо,що імператор Священної Римської „імперії Генріх VII мусив-чекати біля стінзамку Каносса, де перебував папа, дозволу увійти — босоніж на снігу, з мотузкоюна шиї: папа ж бо відлучив його від церкви за прагнення ставити єпископів безсанкції Риму.
Тайшлося, передусім, про те, щоб Католицька Церква стала вповні моральним авторитетом.Вона, що зв’язала жителів різномовної Європи єдиним культурним кодом, виступилав Середньовіччі справжнім. духовним керівником суспільства, хоча в цьому їйпротидіяли не лише імператор, а й національні королі та князі, світськіфеодали. Звичайно, у цій боротьбі церква й сама поволі перетворювалася нафеодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями: уникнути цього булонеможливо.
Станрятували монастирі та чернечі ордени, яких на Заході з IV ст. виникло багато(бенедиктинці, домініканці, францисканці тощо.). Ченці відмовляються відкохання, родини, багатства, самовільної поведінки, являючи собою прикладподвижництва на шляху духовності. Звичайно, сказане не стосується всього католицькогочернецтва в усі часи; його існування. Але в ранньому Середньовіччі піти в ченці- означало., прагнення служити культурі.
Починаючиз X ст., монастирі стають культурними центрами Західної Європи. Вони зазвичайберегли й виставляли для поклоніння мощі та реліквії святих, що стимулювалопаломництва й сприяло піднесенню в масах благочестя. Ченці проповідували,навчали, дітей у своїх школах,, переписували книги; багато хто, з них був такожбудівельником, лікарем чи художником; ченці винаходять годинник, розвиваютькультуру землеробства тощо.
Великуроль у становленні авторитету церкви і папства відіграла так звана Клюнійськареформа (Х-ХІ ст). Ченці-бенедиктинці, абатства у французькому містечку Клюнівисунули низку принципів, які було взято на озброєння папством. Під впливомклюнійських ченців римський папа Григорій VII (який певний час перебував уцьому монастирі) вводить обов’язкову безшлюбність (целібат) для всіх західнихсвящеників,. щоб вони належали лише своїй справі1. З колегіїкардиналів2 виводять світських можновладців — монархів, щоб вони не занадтовпливали на політику Святішого престолу. Монастирі віднині підлягають папам, ане місцевим єпископам, що дозволяє контролювати діяльність останніх ізапобігати розкольництву. Забороняється звичний досі продаж церковних посад загроші (симонія). І, нарешті, клюнійці започатковують нову тенденціюхрамобудівництва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла; храммусить бути прекрасним і радісним.
ЗXI ст. розпочалися Хрестові походи, які велися під гаслом визволення СвятоїЗемлі від мусульманського панування. Хрестоносцям на якийсь час вдалосявстановити свою владу в Палестині (Єрусалимське королівство), де виникаютьперші духовно-лицарські ордени: тамплієрів (храмовників) та іоаннітів(госпітальєрів). Хрестові по ходи відіграли позитивну роль у розвитку культури,про що пише навіть такий негативно налаштований до християнства відомий філософXX ст., як Ц. Рассел.,
Урезультаті хрестових походів у Європі вперше з’являються такі звичні для нассьогодні предмети побуту, як подушка та перина; після знайомства з милом європейціпочинають мити руки перед їжею; входять в ужиток лазні, здавна популярні наСході й забуті на Заході; з’являється поняття про переміну білизни й одягувзагалі — особливо починає цінуватися шовкова білизна; на столі європейця, надодаток до звичної солі, з’являються перець та інші приправи, цукор з тростини,різноманітні фрукти, ліки (хінін) тощо. Нові принципи землеробства тавітряки-млини, картярство та килими,, смак до розкошів — усе це наслідкихрестових походів.
Хрестовіпоходи, зокрема, сприяли виокремленню лицарства як соціокультурної спільноти.
Лицарськакультура являєсобою особливий феномен західноєвропейського життя епохи Середньовіччя.Лицарство склалося ще з VIII ст. у; державі франків у ході боротьби з арабамита іншими завойовниками. В епоху Хрестових походів, утвердившись на певний часна Сході, лицарі хрестоносці відчули себе дещо незалежними від Святішогопрестолу. Ідеалізувати лицарство загалом немає підстав; метою численних рядовихучасників Хрестових походів було бажання нажитися
Розквітлицарської культури припадає на пізнє Середньовіччя.
Дріжджамицієї культури залишалося християнське вчення. Лицар; бачив своє покликання втому, аби слугувати церкві й християнській вірі:; щонайперше в ім’язвільнення Святої Землі (Палестини) вони й здійснювали виснажливі хрестовіпоходи. З часом лицарство створило власний культурний кодекс: так, лицар мусивзахищати слабких, обороняти рідну землю, зберігати вірність своєму сюзеренові.Лицарі культивували куртуазний ідеал; прагнучи бути шляхетними, Справедливими,ввічливими та витонченими. Лицарство породило прекрасне поняття “словочесті»: порушити слово означало втратити честь, повагу людей. Але,водночас, лицар вважав за ,, справді гідних лише тих людей, що належали доаристократичної касти, і сам мусив походити з такої сім’ї. Практично життясередньовічного лицаря займали виключно війна, турніри — змагання у військовійвправності, полювання та кохання: у лицарстві народжується культ Прекрасної Дами,в уславлення якої здійснювалися подвиги з майже релігійним екстазом.
Улицарі потрапляли після своєрідної ініціації, яка тривала кілька років. Хлопчикз 10 років жив при домі свого сеньйора, прислуговуючи йому та його сім’ї,отримував тут основи християнського виховання та вчився гарним (куртуазним)манерам. З 15 років йому надавалося право росити зброю сеньйора і мати власниймеч; відтепер він вивчав воєнне мистецтво. Власне, в лицарі посвячували, з 21року в присутності священика: посвячення пролягало в ударі мечем по плечу йобставлялося дуже урочисто.
Порядз церковною та лицарською культурою в Середні віки на Заході існувала також народна,низова культура, сповнена стихійної життєрадісності та чуттєвості, багато вчому пов’язана з язичницькою старовиною.
Характерніриси цієї культури близькі до явищ народної творчості взагалі; це наївнийпримітивізм стилю й анонімність (кожен може взяти участь у створенні текступісні, імпровізувати поведінку в карнавалі тощо). У народній культурі частопародіювалися церковні та лицарські ідеали.
Інакшебуло в середньовічному ісламському світі. Іслам стимулював утворення в Аравіїбільш складного суспільства, яке швидко відійшло від первіснообщинного стану їїутворило нову структуру, в якій співіснували рабство й феодальні відносини.Спершу не було різниці між «духовними» і мирянами, між релігійною громадоюі державою, між релігією та правом. Але завдяки поширенню ісламу у світі йстворенням міжнаціональної держави халіфату соціальне житія в арабо-мусульманськомурегіоні ускладнюється.
Халіфатбув теократичною структурою; першими халіфами ставали нащадки та спадкоємціпророка. Таке управління, проте, швидко вичерпало себе, У самих арабів кочовийспосіб житія зберігався вже острівцями; вони перейшли до міського життя. Авключення до складу халіфату регіонів, населених землеробами, країн, де вжесклалися не мусульманські релігійно-культурні норми, вимагало гнучкої політики.Навернути всі силоміць було неможливо (хоча іслам не забороняється поширювати ймечем), а винищити непокірних — означало підірвати процвітання, завойованих регіонів.Тому було проголошено віротерпимість. Зокрема, «люди писання» — євреї, християни й зороастрійці — могли жити спокійно за умови покірності новимволодарям і виплати постійної данини.
Коранразом із Сунною (передання про життя пророка Мохаммеда та його близьких)складають джерело мусульманського права (фікх), яке регулює суспільнівідносини. Текст Корану, наприклад, рясніє суто юридичними приписами.
Орієнтаціяна створення системи законів міцніє в, «мединських» сурах: цеостаточне утвердження дидактики Корану та ісламського законодавства (згодомвоно отримає назву шаріат — вірний шлях («шлях праведного життя»).
Шаріатне локалізований на арабській чи якійсь іншій території: усі мусульмани світуутворюють начебто єдину общину на основі приписів «вірного шляху». Цесукупність релігійно-обрядових принципів і правил, що покликані регламентуватине тільки суспільну та особисту поведінку мусульманина, а і його думки тапочуття. Шаріат базується на ідеї обов’язку людини перед Аллахом, точніше — їїнесплатного боргу Творцеві.
Людина,на мусульманський погляд, істота недосконала. Аллах попускає бути злу, абивипробовувати людину. Варто, отож, прагнути добра.
Цнотилюдини, за шаріатом, — правдивість, терпіння й уміння прощати, милосердя, відсутністьзаздрості, покірність владі.
Металюдини — наблизитися до Аллаха. Земне життя — лише «користуванняоманливе»: адже «ваше майно і діти тільки спокуса, і в АллахаВеликого нагорода».
Загалом,ідея справедливості вирішується в дусі приписів Мойсея: «душа за душу, іоко за око, і зуб за зуб».
Засуджуєтьсяобман у торгівлі; торгівля трактується як справа достойна. Злодієві слідвідрубати руку.
Шаріатвиходить з принципу нерівності між людьми — між чоловіком і жінкою, міжмусульманином і не мусульманином тощо. Моральним в ісламі вважається мати 4законних дружини; окрім них дозволяється мати рабинь стільки, скільки чоловікможе прогодувати (адже так влаштовується доля бідних дівчат, сиріт тощо).Подружня зрада з боку жінки карається смертю: й досі в деяких ісламськихкраїнах жінку, що зрадила чоловіка, забивають насмерть камінням.
Підноситьсяпоняття «священної війни проти зла» — джихад. Джихад — не обов’язкововійна як така, це може бути й словесне викриття зла, дискусія тощо. Але якщо,скажімо, євреї або християни в чомусь суттєво порушили інтереси правовірного {«перейшлийому дорогу»), то мусять отримати «мечем по шиї: Той, хто гине насвященній війні, одразу ж потрапляє до раю.
Рабство- нормальне явище, але на раба можна перетворити лише іновірця. Прийняття рабомісламу не звільняє від рабства.
Ісламськеправо висуває такі категорії, як ідмсма (узгоджена думка богословів та юристів)і кияс (умовивід за аналогією). На чолі мусульман того чи іншого краю стоїтьмуфтій, що виносить вироки з питань віри та шаріату.
Висновки
ЕпохуНового часу зазвичай починають відлічувати з ХVІІ ст… Але є й думка, щопочинається ця епоха Відродження, або Італійською мовою, Ренесансу, що приходитьна зміну Середньовіччю.
Протезагальноприйнятим є погляд, що Ренесанс-це особливий культурний період, якийтривав у Європі протягом ХУ-ХУІ ст., а Новий час починається з XVII ст. Однаксаме з часів Ренесансу в Європі починається рух за духовне йсуспільно-політичне розкріпачення особистості, за повне Підкорення природи,розвиток усіх можливостей науки й техніки, що забезпечують людськеволодарювання у світі. Цей рух, внутрішньо цілісний і практично спрямований, іє суттю Нового часу. Він набирає міцності й широти протягом останнього півтисячоліття.
Література
1. Абрамович С.Д., Тілло М.С.,Чікарькова М.Ю. Культурологія: Навч. посіб. – К.: Кондар, 2005. – 352 с.
2. Агафонов С.А. Римське право:Навчально-метод. Посіб. Для сам ост. вивч. дисциплін. – К.: КНЕУ, 2005. – 143с.
3. В.В. Хімічок Культура античноїГреції з курсу „Українська і зарубіжна культура”: Конспект лекцій. — К.: КНУБА,2002. – 24с.
4. Деркач Ж.В., В.В. Тарон Довідник зкультурології Черкаський ЦНТЕІ, 2005.- 74 с.
5. Історія світової культури: Навч.посіб./ Керівник авт. колективу Л.Т. Левчук. – 3-тє вид., стереотип. – Київ:Либідь, 2000. – 368 с.