Роль та повноваження Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини у здійсненні правоохоронної діяльності

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім.І.І.МЕЧНИКОВА
Економіко-правовийфакультет
Кафедраконституційного права
таправосуддя
Курсоваробота
Натему: «Роль та повноваження уповноваженого верховною радою України з правлюдини у здійсненні правоохоронної діяльності»
Виконала студентка 1 курсу 4 групи
денного відділення
спеціальність правознавство
Назаревич Ирина
Одеса- 2009

План
Вступ
1. Загальна харакитеристика інститутуУповноваженого ВРУ з прав людини:
1.1 Виникнення інституту омбудсмена
1.2 Становлення інституту омбудсмена вУкраїні
1.3 Загальна порівняльнахарактеристика Уповноваженого ВРУ з прав людини з омбудсменами інших країн
2. Конституційно-правовий захистУповноваженого Верховною Радою України з прав людини:
2.1.Специфіка правового статусуУповноваженого ВРУ з прав людини
2.2. Організація діяльності таповноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини
2.3 Особливості взаємодіїУповноваженого ВРУ з прав людини з іншими органами державної влади і місцевогосамоврядування
3. Загальні, матеріально-фінансові,особисті гарантії діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини
Висновок
Список викоростаної літератури
уповноважений право людина омбудсмен

Вступ
Актуальність цієїтеми полягає у тому, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканістьі безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а тому і  проблема  захиступрав і свобод людини поставлена у розряд глобальних разом з демографічними,енергетичними, екологічними та іншими і існує вже  не одне десятиліття. Її сутьполягає у недостатньому забезпеченні їх, що виявляється як у певних складнощах в практичній реалізації, так ів незадовільному стані захисту. Тому одним із найголовніших завдань сучасногосуспільства є не лише декларування прав і свобод людини, а й створенняправозахисного механізму, який би забезпечував їх виконання.
За яких же умовїх можна реалізувати? На мою думку, чи не єдиним чинником, що реально сприяєцьому, є режим демократії. Нехай доказом цього буде вислів класика проте, щодемократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості.
Україна, поставшиу 1991 році на шлях народовладдя, цілеспрямовано прямує до досягнення  міжнароднихрівнів  у даній сфері. Вже 12 вересня 1991 року Законом «Про правонаступництво»наша держава гарантувала «забезпечення прав людини кожному громадянину Українинезалежно від національної належності та інших ознак відповідно доміжнародно-правових актів». 1996 року, саме дбаючи про реалізацію прав ісвобод, Верховна Рада України прийняла Конституцію  України, яка визначаєлюдину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищоюсоціальною цінністю. Саме їй в Основному Законі нашої держави присвячено Другийрозділ, статті якого складають чверть від їх загальної кількості. Ця частинаКонституції майже відтворює у національному законодавстві Загальну Деклараціюправ людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення надає Українаданій проблемі.
В українськійправовій системі міжнародно-правовим нормам віддається перевага переднаціональними, що закріплено у статті 9 Конституції, і що обумовлює існуваннядієвого правозахисного механізму, передбаченого Європейською Конвенцією прозахист прав людини й основних свобод.
У зв’язку з цимвиникає необхідність у створенні нових органів, а також модернізації вже діючихзасобів, дозволяючих  людині ефективно захищати свої права і свободи. З цієюметою у найбільш розвинутих країнах світу було впроваджено інститут омбудсмена.Омбудсмен – це складний соціально-правовий феномен, оскільки він є не тількиправовою установою, а й відповідним типом політичної і правової культури,сукупністю суспільних зв’язків і відносин.
 Вперше його будозасновано у Швеції в 1809 році. Є думка, що цьому сприяла лібералізаціясуспільних відносин на початку ХІХ ст., обумовлена появою у даній державіконституційних норм. Шведський риксдаг прийняв у 1809 році Документ проправління. Цей нормативний акт було розроблено під впливом принципу поділувлади Ш. Монтеск’є і спрямовано наурівноваження широких повноважень короля з повноваженням парламенту. Здійсненняконтролю за цим покладалося на спеціального комісара – омбудсмена. Останній бувзобов’язаний стежити за додержаннямзаконодавчих актів органами державної влади і місцевого самоврядування. Йогобуло наділено повноваженнями, пов’язаними із захистом прав і свобод громадян від свавілля адміністрації.
З 1919 р. подібніпосади почали створюватися й в інших країнах. Учасники конференції ООН 1959 р.запропонували поширити цей інститут на всі держави світу.
Ратифікаціявищезазначеної Конвенції зумовила появу деяких зобов’язань для нашої держави. Зокрема,органи  державної влади мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б праваі свободи громадян, а в разі їх порушення гарантувався б ефективний їх захист. Зцією метою, запозичуючи парламентський досвід цивілізованих країн, Українавперше у своїй державно-правовій історії запровадила посаду УповноваженогоВерховною Радою України з прав людини ( далі – Уповноважений). Його  діяльністьспрямована на реалізацію прогресивних ідей у сфері забезпечення прав і свободлюдини і громадянина, встановлення ділових і конструктивних відносинсуспільства з органами державної влади. На постійній основі Уповноваженийздійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свободлюдини та захист прав кожного на території України та в межах своєї юрисдикції.Демократичний характер даного інституту полягає й у тому, що він виконуєправозахисну функцію не лише стосовно громадян нашої держави, а й щодоіноземців та осіб без громадянства.
23 грудня 1997 р.ВРУ прийняла Закон України «Про Уповноваженого ВРУ з прав людини» (далі –Закон). Цей документ нормативно закріпив існування даного органу.
Уповноваженийпризначається на посаду ВРУ. Щорічно повинні заслуховуватись його доповіді простан додержання та захисту прав і свобод людини в Україні. Його функції –розгляд звернень, заяв і скарг з приводу порушення прав і свобод, а такожвжиття заходів щодо усунення прогалин у законодавстві. У Законі зазначено, щосферою його діяльності є відносини, які виникають між громадянином України,незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, якіперебувають на території нашої держави, та органами державної влади, органамимісцевого самоврядування та їх посадавими і службовими особами.Закон вказує навипадки припинення повноважень та звільнення з посади Уповноваженого.
Для забезпеченнядіяльності останнього утворюється Секретаріат, який є юридичною особою, маєсвій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Закон також закріпляєгарантії роботи Уповноваженого.
На мою думку,піднесення вищезазначеного інституту в ранг конституційного – це визнаннядержавою і суспільством необхідності мати незалежний деполітизований орган,метою якого є гарантування права і справедливості у взаємовідносинахгромадянина і державного апарату.

1. Загальнахаракитеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини:
 
1.1 Виникненняінституту омбудсмена
 
У правовійдемократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність, права тасвободи, захист конституційних прав особи. Втілення в дійсність цих тез маєпідкриплюватися наявністю в країні мережі відповідних органів, невід’ємноючастиною яких є омбудсмен.
Міжнароднаасоціація юристів прийняла таке визначення терміна «омбудсмена»: “ Служба,передбачена Конституцією чи актом законодавчої влади і яка очолюєтьсянезалежною публічною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна передзаконодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи,службовців, роботодавців або діє на власний розсуд і уповноважена проводитирозслідування, рекомендувати корегуючі дії і представляти доповіді ” [6, с.26].
Цей терміннімецького походження, і його корені сягають періоду життя германських племен.Особа, яка обиралась для збирання грошової пені ( віри ) за вбивство від іменіпотерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсменом.
Існують такожверсії, що поняття походить від слова “ umbud ” ( сила або авторитет ), імає, очевидно, ісландські корені.
Але слід зазначити,що для вивчення даної посади і з’ясування обставин її  розвитку необхідно звернутися, перш за все, доприкладу Швеції, де вона і виникла.
Отже, с прийняттямКонституції 1809р. був запроваджений орган уповноваженого з прав людини.Неможливо з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумовипривели до створення цієї інституції. З одного боку, цьому сприяла притаманнашведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальнихправ людини, з другого – гостра боротьба за владу між королем та парламентом. Урезультаті цього парламент отримав право обирати на противагу канцлеру юстиціїуповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами,тобто в механізмі держави вперше була створена посада омбудсмена юстиції ( justitieombudsman ). Він є прикладом класичноїабо сильної моделі, тому йому притаманні надзвичайно широкі повноваження ісфера компетенції.
Починаючи вже з1919р. подібні органи поступово впроваджуються в інших країнах. Необхідність уїх створені виникає тоді, коли існуюча система управління не спроможнавирішувати контрольні завдання стосовно державної діяльності та постає проблемадодаткового захисту прав громадян.
НаступницеюШвеції була її сусідка Фінляндія, де в 1919р. було введено інститут омбудсмена.Це було пов’язано із здобуттям даною державою незалежності, прийняттям новоїКонституції і загальною реорганізацією влади. Модель правозахисника Фінляндіїбагато в чому схожа на шведську, це обумовлено близькими правовими системами.
Однак не зважаючина успіх діяльності шведського омбудсмена, для більшості країн світу посадауповноваженого з прав людини стала відома лише після її впровадження в Данії у1953р. Саме ця модель з огляду на близькість правової системи як доромано-германської, так і до англосаксонської правових культур, отрималанайбільше визнання. Її унікальною ознакою є й те, що створення даного органу невикликало конфліктів між міністрами.
Успішнефункціонування омбудсменів скандинавських держав, правові системи яких суттєвовідрізняються, стало доказом можливості його адаптації до різних умов, щопідтверджується активним поширенням ідеї уповноваженого з прав людини до іншихкраїн Європи, Америки, Азії та Африки.
Наступною сталаНімеччина, в якій найбільш відчутно назріла потреба у створенні даноїінституції, оскільки в ній спостерігалось «панування» виконавчої влади, хоч уХІХ столітті були запроваджені адміністративні суди та юстиція. Тому у 1957р.було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу по обороні ЗахідноїНімеччини, а згодом (у 1974р.) – Омбудсмен із справ громадської адміністраціїземлі Рейнланд-Поральц.
Не слід залишатипоза увагою створення подібного органу у Новій Зеландії, який запроваджено наоснові датської моделі у 1962р. і який на початку своєї діяльності зазнавнеабиякого опору з боку чиновників. Однак саме реалізація служби омбудсменадопомогла державі оформити свій специфічний варіант розосередження влади,впровадити в управлінську структуру механізм, який забезпечує контроль задержавним апаратом з боку суспільства.
Різні моделіуповноваженого поступово виникали також на острові Кука, у Гвіані, Ізраїлії,Індії, Італії, Швейцарії, Мексиці.
У 1967р. створеноінституцію в Англії, яка пристосована до британських умов і якій відповідає«слабка» модель омбудсмена. Вона характеризується вузькою сферою компетенції,обмеженими засобами правового впливу, запровадженням «парламентського» фільтру,тобто можливість звернень громадян передбачена лише через парламентаріїв [7, с.110].
Свого часу ідеяомбудсмена викликала зацікавленість і в США, де згодом виникли різні його види.Однак посадова особа в цій країні не набула такої популярності, як у Європі. Цепояснюється двома причинами: по-перше, запровадження цього інституту не завждивідповідає реаліям певної держави, по-друге – США притаманна велика рольсудової влади [9, с.12].
Ще одним прикладом«сильної» моделі омбудсмена є інститут народного захисника ( Defender del Pueblo ) Іспанії (1981р.), який заснованийпісля виникнення проведора – омбудсмена Португалії (1976р.) та наближений докласичного шведського зразка за деякими додатковими повноваженнями.
Досить своєріднимта цікавим є інститут медіатора (посередника) Франції, який створений у 1973році.
Потрібно такожзазначити, що першою країною «соціалістичного табору», яка запровадила подібнупосаду, була Польща. Інститут Речника Громадянських Прав у цій державі з’явився в 1981р. як нова, невідоматрадиційному польському устрою інституція. 15 липня 1987р. Сеймом був ухваленийЗакон про Речника Громадянських Прав, відповідно до якого омбудсмен визнаєтьсясамостійним державним органом, що охороняє права і свободи громадян. Згодомнорми цього акту були закріплені у Конституції Республіки Польщі [7, с.111].
Враховуючипозитивний досвід цей інститут запровадили Угорщина, Хорватія, Румунія,Молдова, Литва, Грузія та інші країни. Не стала винятком і Російська Федерація(далі – РФ). 26 лютого 1997р. вступив у дію Федеральний конституційний закон«Про Уповноваженого з прав людини в РФ».    Д.Замишляєв зазначає, що це сталоважливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на подальшезакріплення статусу особи, гарантій реалізації прав і свобод людини ігромадянина – основних складових правової держави.
Ось черга дійшлаі до нашої країни. Після проголошення Україною незалежності у 1991р. одним ізпитань, яке почали розробляти науковці, було створення інституту омбудсмена.В.Бойцова, Ю.Тодика, М.Орзіх здійснили відповідні дослідження, проаналізувалинаявний досвід у цій сфері і з урахуванням особливостей національного права нашоїдержави розробили модель українського омбудсмена. Положення про посадуостаннього дістало закріплення у ст. 101 Конституції України. А у ст. 55Основного Закону нашої країни підкреслено, що кожен має право звертатися зазахистом своїх прав до Уповноваженого. Ці норми підкриплені Законом України«Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який був прийнятий23 грудня 1997р. Отже, запозичений у скандинавських країн інститут омбудсменабув визнаний і запроваджений у багатьох державах, що свідчить про прагнення  забезпечитифункціонування правової, демократичної системи управління.
1.2Становлення інституту омбудсмена в Україні
 
За час здобуттянезалежності правозахисний рух в Україні зазнав кординальних змін, які деякідослідники визначають як кризу. До кінця 1980х років він здійснювався у форміборотьби з тоталітарним режимом за політичні, релігійні та національні правалюдини, і зокрема, використовувалися такі методи як відстеження порушень,нелегальне поширення відповідної інформації, в окремих випадках проводилисяакції протесту.
Нова хвиляправозахисту пов’язана з впровадженнямстворення в Україні міжнародних об’єднань на кшталт Міжнародного товариства прав людини, а також розробкапрограм для підтримки такої діяльності. Останній фактор зіграв ключову роль.Основними формами такої діяльності стали просвітницькі заходи та консультаціїщодо легальних можливостей втілення прав, меншою мірою провадження справ усудах. Найсуттєвішою перешкодою громадським організаціям є те, що вони не маютьжодних повноважень представляти інтереси людей. Ефективність правозахисноїроботи залишається сумнівною, оскільки прикладів результативного поновленняправ було не багато. Крім того цьому сприяло і чинне законодавство, яке і доостаннього часу не відповідає належною мірою міжнародним стандартам. В такихситуаціях громадські організації залишаються безпорадними. Можливостілобіювання змін до законодавства виникають лише  у випадках об’єднання чи координації правозахисногоруху, а оскільки конкуренція залишається досить напруженою, то така ідеязалишається примарою.
Набуттяповноважень для здіснення ефективного захисту прав громадян, порушених органамивлади, можливе на основі концепції розподілу влади та здійсненняпарламентського контролю за дотриманням їх. Таку альтернативу було реалізованоу створені інститута омбудсмена. Ідея запровадження в Україні інституції парламентського Уповноваженого зправ людини не мала джерелом державний правозахисний рух. У пострадянськомупросторі вперше ця концепція розглядалась політиками в РФ після того, як вонабула реалізована ще у соціалістичній Польщі.
За твердженнямпершого Уповноваженого Н. І. Карпачової, яка є одним з ініціатирівзапровадження інституту омбудсмена в Україні, саме польський досвід ставключовим для нашої держави. Тим не менш, враховуючи родинну подібністьросійського та нашого чинного законодавства, можна говорити про утвердження«російської» моделі вищезазначеної посади.
Нормативневтілення цієї ідеї було закріплено в Конституції України  та прийнятому  23  грудня 1997р.  Законі,  який  набрав  чинності  15  січня 1998р.
14 квітня того жроку Верховна Рада України (далі – ВРУ) обрала першого в історії нашої державиУповноваженого – Ніну Іванівну Карпачову.
 
1.3 Загальнапорівняльна характеристика інституту Уповноваженого з омбудсменами інших країн
 
На сьогодніінститут омбудсмена відіграє надзвичайно важливу роль серед механізмівефективного контролю за додержанням прав і законних інтересів людини ігромадянина з боку органів державного управління.
У зв’язку з цим зростає інтерес довивчення ролі і правового статусу даної посади у світі. Однак слід зауважити,що в наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених недостатньо увагиприділялося порівняльно-правовим дослідженням становлення і розвитку інституту омбудсмена.Через це актуальним та таким, що має безпосереднє практичне значення, єпроведення порівняльного аналізу національних моделей вищезазначеного органу.
На даний моментправозахисний інститут функціонує більш ніж у 100 країнах світу. В одних державахця посадова іменується омбудсменом, в інших – посередником або парламентськимуповноваженим з прав людини. Це пояснюється насамперед різним історичнимсередовищем, неоднаковою правовою культурою, впливом конституційно-правовихсистем.
Можна виділити певніознаки, що об’єднують усіх омбудсменів. Вони полягають у тому, що статус такоїособи характеризується:
1. незалежнимстановищем в системі державних органів;
2. незмінюваністюпротягом усього строку повноважень парламенту, який її призначив;
3. відкритістюта доступністю для усіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод;
4. відсутністюформалізованих процедур розгляду скарг і звернень;
5. безоплатногонадання допомоги;
6. зв’язаністю не тільки правовими нормами,а й уявленнями про справедливість, добро та зло.
У світовійпрактиці відомо кілька моделей інституту омбудсмена, які розрізняються запорядком призначення, підзвітністю тій чи іншій гілці влади, обсягомконтрольних повноважень, доступністю для населення, тому існують і різніпідходи щодо їх класифікації [6, с.5].
Зокрема, замісцем правозахисного органу в державно-правовій системі та сферою компетенціїможна виділити парламентського (Швеція, Великобританія), виконавчого (Франція,США, Італія) та незалежного (Португалія, Намібія, Нідерланди) омбудсменів.Проте цей поділ є досить умовним, оскільки при наявності загальних рисорганізація і способи функціонування відомства даної посади в кожній країні маєсвої національні особливості.
Аналіз положеньЗакону свідчить про врахування в них основних традицій та досягнень досвідурізних держав світу. Проте особливості перехідного періоду реформуванняполітико-правової, соціально-економічної системи України зумовили національнуспецифіку законодавчого регулювання діяльності Уповноваженого. Виходячи знаведеної вище класифікації моделей інституту омбудсмена у світі науковцівважають, що при формувані посади нашої країни враховувалися основні рисипарламентської «сильної» моделі. Аналіз мети його функціювання, яка визначена уЗаконі, свідчить про призначення Уповноваженого бути засобом парламентськогоконтролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина тазахист прав кожного на території України. Однак порівнюючи з російськимзаконодавством, можна зауважити, що мета діяльності омбудсмена РФ сформульованадещо ширше – забезпечення гарантій державного захисту, прав і свобод громадян [2, ст.1].
Як і в багатьохкраїнах світу, Уповноважений в Україні призначається і звільняється з посадипарламентом держави. Однак порівнюючи з РФ, то її законодавство передбачаєбільш ускладнений порядок висунення кандидата на дану посаду – дві третіх відзагальної кількості депутатів Державної Думи РФ, тоді як в нашій країнінеобхідно не менше однієї четвертої конституційного складу ВРУ [ 5, ст.8; 2,ст.6].
Аналіз Законусвідчить про відсутність чітких кваліфікаційних вимог до кандидата на данупосаду, хоча, наприклад, шведський закон передбачає обов’язкову юридичну освітуомбудсмена, а в Данії та Норвегії він повинен відповідати кваліфікаційнимвимогам посади судді. Закон Угорщини закріплює, що парламент обираєУповноваженого із числа юристів, які мають видатні теоретичні знання і не меншеніж 10-річну практику роботи з даної професії, великий досвід у проведенні таконтролю провадження у справах про захист конституційних прав чи наукові знанняв цій галузі. Омбудсменом Македонії призначається особа, яка має вищу юридичнуосвіту і не менш ніж дев’ять років досвіду роботи напосаді юриста [ 14, c.90].
Сфера компетенціїяк українського, так і російського, уповноважених поширюється на органидержавної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових і службовихосіб. При виконані своїх повноважень омбудсмени країн наділені досить широкимиправами, оскільки можуть вимагати необхідні їм акти для перевірки; невідкладногоприйому найвищими посадовцями держави, керівниками інших органів; вимагатипояснення від посадових осіб і громадян; звертатися до суду із заявою прозахист прав і свобод людини. Крім того, Закон закріплює право українськогоУповноваженого бути присутнім і брати участь у засіданнях судів усіх інстанцій.Такий підхід щодо повноважень даної посадової особи відповідає світовійпрактиці [ 2, cт.13].
Проте оцінкакомпетенції омбудсменів у Великобританії, Канаді, Франції, Швеції свідчить, щовони наділені значно ширшими функціями. Зокрема, повноваження Речникагромадянських Прав у Польщі за своєю юридичною значущістю наближається допрокурорських: він може виступати в адміністративному та цивільному процесі направах прокурора [ 12, c.301].
Також однією зпереваг зарубіжних омбудсменів є те, що вони наділені правом законодавчоїініціативи. Саме це, на думку науковців, значно обмежує вплив українськогоУповноваженого на законотворення, ініціювання реформ у сфері прав людини.
Доступ доомбудсмена як в нашій державі, так і в РФ, має кожен без обмежень, що свідчитьпро демократичність та доступність цього правозахисного органу. Порівняльнийаналіз умов звернення до даних органів в інших країнах свідчить, що уВеликобританії право подання скарги мають особа або група осіб, у Франції таІспанії – фізична або юридична особа, у Польщі – громадяни, органи місцевогосамоврядування, політичні, прфесійні та інші громадські організації. Однак будедоцільним зауважити, що у Франції та Великобританії скарги подаються не особистоомбудсмену, а через одного з членів парламенту, який офіційно звертається донього з проханням про проведення розслідування. Закон також закріплює правозвернення до українського Уповноваженого і через народних депутатів, але вже якдодатковий засіб отримання вищезазначеною посадою інформації про порушення правлюдини [ 2, ст.16; 6, c.54-55; 12, c.302].
Потребуєвдосконалення і механізм організації роботи правозахисного зі зверненнями.Частина 2 ст. 17 Закону передбачає подання їх громадянами лише в письмовійформі, що дещо обмежує можливості. Хоча в більшості країн допускається поданняскарг омбудсмену в різних формах, наприклад, у США їх приймають по телефону,при цьому переговори ведуться за рахунок офісу правозахисного органу, що сприяєрозширенню відкритості служби для всіх соціальних груп суспільства.
 Крім того, вЗаконі передбачено умову щодо обов’язкового повідомлення заявника про прийняття або про відмову в прийняттізвернення до розгляду Уповноваженим, проте не встановлюється конкретний термін,протягом якого надсилається це повідомлення особі, хоча, наприклад,законодавство РФ встановлює для цього десятиденний термін  [2, ст.17; 5, ст.20].
Важливозауважити, що перевагою українського омбудсмена є те, що він має право вжитизаходи щодо захисту прав і свобод людини з власної ініціативи, у той час, як,наприклад, парламентський комісар з адміністративних питань у Великобританіїтаким повноваженням не наділений.
Це дає підстави,на думку науковців, віднести Уповноваженого нашої країни до групи «ініціативногоомбудсмена».
Перевагоюправозахисника РФ, порівняно з українським, є організація ним роботи «виїзнихприймалень», що дає змогу отримувати оперативну інформацію про ситуацію з правлюдини на містах. Також привертає увагу досвід Великобританії та Нідерландів,де в міністерствах і департаментах введені спеціальні посади державнихслужбовців для підтримання зв’язку з омбудсменом, що сприяє налагодженню більшефективної роботи.
Функціонуваннядіяльності українського Уповноваженого, як і в більшості країн світу,забезпечується у межах виділених коштів, затверджених ВРУ, що забезпечує їхнезалежність [ 2, ст.11].
Порівнюючинаближеність правозахисних органів зарубіжних держав до населення з нашою, слідзауважити, що в них запроваджені і регіональні омбудсмени, зокрема, вони діютьу Великобританії, Франції, Канаді, Швейцарії, Бельгії, США, Індії і т.д. Так,наприклад, у РФ регіональні уповноважені з прав людини утворені у 20 із 89суб’єктів країни. Російські науковці, прогнозуючи тенденції розвитку правозахисногоінституту, не виключають подальшу децентралізацію його функцій і утворенняспеціалізованих органів даної сфери діяльності, наприклад, з прав людини,військовослужбовців [12, c.304].
Проведений аналіз дає змогу зробити висновок, що Закон України у цілому відповідаєосновним демократичним принципам і нормам, які утвердилися у практиці багатьохкраїн світу. Однак він також виявив і низку проблем, що потребуютьзаконодавчого регулювання. Це стосується, насамперед, розширення можливостейвпливу Уповноваженого на посадових осіб, модернізації його діяльності. Подальшевдосконалення правового статусу вищезазначеного органу підвищить ефективністьйого роботи, як посередника між громадянинами й державним управлінням,сприятиме демократизації системи нашої країни, і є одним із засобівзабезпечення права людини на якісну владу. 

2.Конституційно-правовий захист Уповноваженого Верховною Радою України з правлюдини
 
2.1 Специфікаправового статусу Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини
 
Правовий статусУповноваженого регулюється статтями 55, 85, 101 і 150 Конституції України,Законом України «Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини» таЗаконом України « Про державну службу».
В Конституціїнашої держави ст. 101 передбачено створення нового органу для здійсненняпарламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини ігромадянина. Ст.55 Основного Закону України проголошує, що кожен можезвертатися до даної посадової особи за захистом. Конституційне закріплення данихнорм свідчить, про вагоме значення діяльності Уповноваженого, який є невід’ємним елементом правозахисногомеханізму.
Уповноважений єкласичним взірцем парламентського омбудсмена, оскільки обирається на посаду ВРУшляхом таємного голосування, що забезпечує йому високий статус, легітимність, атакож є гарантією незалежності від усіх гілок державної влади, включаючизаконодавчу [ 2, ст.5].
Інститутукраїнського омбудсмена щодо інших правозахисних механізмів є додатковим(субсидіарним) засобом захисту прав і свобод людини в Україні. Це випливає зчастини другої ст.4 Закону, згідно з якою діяльність Уповноваженого доповнюєнаявні засоби, не відміняє їх і не має наслідком перегляду компетенціїдержавних органів. Він заповнює прогалини і компенсує недоліки парламентськогота відомчого контролю.
Місцезнаходженнямданої посадової особи є столиця України – Київ. Також треба зазначити, щоУповноважений має печатку із зображенням малого Державного Герба нашої країнита своїм найменуванням.
 Діяльністьправозахисного органу спрямовується безпосередньо на захист прав і свободлюдини і громадянина, проголошених Конституцією, законами та чиннимиміжнародними договорами України; додержання та повагу до них; запобігання їхпорушенню або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню чинного законодавствау відповідність міжнародним стандартам у цій галузі; поліпшення і подальшийрозвиток міжнародного співробітництва; охорону від будь-яких форм дискримінаціїщодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованостінаселення та захист конфіденційних відомостей про особу [2, ст.3].
 Уповноваженимможе бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років,володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисноїроботи та протягом останніх п’яти роківпроживає в нашій країні, усе це законодавчо закріплюється у частині другій ст.5Закону, а також на дану посаду не може бути призначено особу, яка маєсудимість за вчинення злочину, яка не погашена та не знята в установленому закономпорядку.
Українськийомбудсмен призначається строком на п’ять років, який починається з дняскладення ним присяги на сесії ВРУ, що означає, що він може співпрацювати зрізними складами парламенту нашої держави, оскільки терміни їх повноважень неспівпадають. Крім того, важливо зазначити, що робота даної посадової особи неможе бути припинена чи обмежена у разі закінчення строку повноваженьзаконодавчого органу України, введення воєнного або надзвичайного стану вкраїні чи в окремих її місцевостях [2, ст.4; ст.5].
Пропозиції щодокандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять Голова ВР або народні депутати(чисельністю не менше однієї четвертої від конституційного складу парламенту).Відповідний комітет ВР подає вищезазначеному органу свої висновки щодо кожноїособи, претендуючої на призначення, відповідності її вимогам, передбаченимзаконом, та підтверджує відсутність причин, які б перешкодили їй обійняти цюпосаду.
Призначенимвважається та людина, за яку проголосувала більшість народних депутатів Українивід їх конституційного складу, про що приймається постанова.
Під часздійснення своїх посадових обов’язківУповноважений не може без згоди ВР бути притягнутий до кримінальноївідповідальності, підданий заходам адміністративного стягнення, що накладаютьсяв судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а такожособистому огляду. Кримінальну справу проти даної посади може бути порушенотільки Генеральним прокурором України [2, ст.20].
Важливоюгарантією незалежності при виконані українським омбудсменом своїх функцій єнесумісність його посади. У ст. 8 Закону зазначається, що він не може матипредставницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державноївлади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу, крім, викладацької,наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якоїполітичної партії, тобто Уповноважений виступає незаангажованим,деполітизованим інститутом.
Специфічноюознакою правового статусу правозахисного органу є те, що законодавство Україничітко регламентує порядок припинення повноважень та звільнення з посади. А самеУповноважений припиняє здійснювати свої функції за таких обставин: у разівідмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви проскладення своїх повноважень; набрання законної сили обвинувальним вироком судущодо нього; набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, якаобіймає дану посаду, безвісно відсутньою або про оголошення їїпомерлою; складення присяги новообранним Уповноваженим; смерті особи.
Парламент Україниможе прийняти рішення про звільнення  з посади до закінчення терміну тільки утаких випадків: порушення особою присяги; порушення вимог щодо несумістностідільності; припинення громадянства України; неспроможності протягом більше чотирьохмісяців підряд виконувати обов’язки через незадовільний стан здоров’я чи втратупрацездатності. Законом встановлено, що висновок про наявність підстав длязвільнення з посади  Уповноваженого має дати тимчасова спеціальна комісія ВРУ.Парламент нашої держави за наявності вищезазначених умов розглядає питання іприймає відповідну постанову про звільнення за поданням Голови ВРУ або не меншяк однієї четвертої народних депутатів країни від їх конституційного складу.Уповнажений припиняє свою державну службу, якщо за це проголосувала більшістьнародних депутатів України від конституційного складу парламенту [2; ст.9]. Специфіка правовогостатусу українського омбудсмена  також випливає з компетенції даного органу,яку я розглянула в наступному розділі.
2.2 Організаціядіяльності та повноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини
 
Для реалізаціїсвоїх завдань і функцій Уповноважений наділений Законом відповідноюкомпетенцією, сферою якої є відносини, що виникають при реалізації прав ісвобод людини і громадянина, лише між громадянином України, незалежно від місцяйого перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають натериторії нашої держави та органами державної влади, органами місцевогосамоврядування та їх посадовими і службовими особами [2, ст.2].
Значними єповноваження українського омбудсмена. Зокрема, він має право:
1) невідкладногоприйому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністромУкраїни, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищихспеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівникамиінших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовимита службовими особами;
2) бути присутнімна засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України,Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованихсудів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;
3) звертатися доКонституційного Суду України з поданням: «про відповідність КонституціїУкраїни законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актівПрезидента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів ВерховноїРади Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини ігромадянина;»про офіційне тлумачення Конституції України та законівУкраїни;
4) безперешкодновідвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування,підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бутиприсутнім на їх засіданнях;
5) наознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отриманняїх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування,об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно відформи власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться всудах.Доступ до інформації, пов’язаної із службовою та державною таємницями,здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України;
6) вимагати відпосадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевогосамоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власностісприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їмпідприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі упроведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків;
7) запрошуватипосадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб безгромадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин,які перевіряються по справі;
8) відвідувати убудь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установивідбування засудженими покарань та установи примусового лікування іперевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, таотримувати інформацію щодо умов їх тримання;
9) бути присутнімна засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судовихзасіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розглядоголошено закритим;
10) звертатися досуду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станомздоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а такожособисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадкахта порядку, встановлених законом;
11) направляти увідповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень праві свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;
12) перевірятистан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповіднимидержавними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшуковудіяльність.
НаділяючиУповноваженого досить широкими повноваження, законодавець закріплює за ним іпевні обов’язки. Зокрема, дана посадоваособа повина додержуватися Конституції, законів України, інших правових актів,прав і охоронюваних інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконанняпокладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.Уповноважений зобов’язаний зберігатиконфіденційну інформацію, у тому числі відомостей про особисте життя заявниката інших осіб. Цей принцип діє і після припинення повноважень українськимомбудсменом [2, ст.14].
Формою реагуванняУповноваженого на факти порушення прав і свобод є акти вищезазначеної посади,які він має право направляти у відповідні органи для вжиття ними необхіднихзаходів. До них належать:
поданняУповноваженого до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднаньгромадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їхпосадових та службових осіб щодо усунення виявлених порушень [2, ст.13];
конституційніподання – акти реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення провідповідність Конституції, закону України чи іншого правового акта ВРУ, актаПрезидента чи Кабінету Міністрів, правового акта АРК; офіційного тлумачення Конституції та законів України [3, ст.40,41].
Підставами дляпровадження справ та призначення перевірок є звернення громадян нашої держави,іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; народних депутатів, атакож власна ініціатива Уповноваженого. Український омбудсмен приймає тарозглядає скарги відповідно до Закону України «Про звернення громадян».Уповноважений не розглядає звернень осіб, які подали позов, заяву або скаргу досуду.
Для реалізаціїсвоєї компетенції правозахисник формує Секретаріат, який є юридичною особою.Його структура, розподіл обов’язків таінші питання щодо організації роботи регулюються Положенням про СекретаріатУповноваженого ВРУ з прав людини. Основним завданням даного органу єорганізаційне, правове, наукове, консультативне, інформаційно-аналітичне,експертне, контрольне, матеріально-технічне, фінансове та інше забезпеченнядіяльності Уповноваженого [4, ст.6].
При омбудсмені нашоїдержави з метою надання консультаційної підтримки, проведення науковихдосліджень, а також вивчення пропозицій щодо поліпшення стану захисту прав ісвобод людини і громадянина може створюватись консультативна рада із осіб, щомають досвід роботи в даній сфері. Уповноважений має право призначати своїхпредставників у межах виділених коштів, затверджених ВРУ [2, ст.10, ст.11].
Тобто усязначущість інституту омбудсмена України проявляється в функціях і завданняхданої посадової особи, діяльність якої організаційно та фінансовозабезпечується.
2.3Особливості взаємодії Уповноваженого ВРУ з прав людини з іншими органамидержавної влади і місцевого самоврядування
 
Органи державноївлади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи,організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до якихзвернувся Уповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йомунеобхідну допомогу, зокрема:
1) забезпечуватидоступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначенихнормативними актами про охорону державної та службової таємниць;
2) надаватиінформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дійта рішень.
Відмова органівдержавної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян,підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових іслужбових осіб від співпраці, а також умисне приховування або наданнянеправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого зметою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством[2; ст.22].
Оскільки в законінемає жодних винятків щодо поширення юрисдикції Уповноваженого на конкретнихпосадових осіб, то предметом його контролю є діяльність усіх посадових таслужбових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. У томучислі підпадає під юрисдикцію Уповноваженого і діяльність суддів. Безумовно,суди у своїй діяльності є незалежними і під час здійснення своїх функцій не можутьзазнавати жодного впливу і підкоряються лише закону. Тому його контрольніфункції щодо їх роботи стосуються не суті їх рішень, а пов’язані, зокрема, зпорушенням термінів розгляду справ, недотриманням процесуальних норм.
Як зазначається вст. 4 Закону, діяльність цієї посадової особи доповнює існуючі засоби захистуконституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягнеперегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновленняпорушених прав і свобод. Разомз тим Уповноважений може звертатися зподанням, зокрема, до органів державної влади щодо порушень положеньКонституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовноправ і свобод людини і громадянина.
Таким чином,аналізуючи правовий статус Уповноваженого, сферу його компетенції, можливостіздійснення захисту порушених прав людини і громадянина можна зробити висновок,що український омбудсмен має особливий статус і функціонує як самостійнийінститут, який сприяє органу законодавчої влади здійснювати контроль задотриманням органами публічної влади, установами, організаціями, вищимиорганами влади, судами та установами приватного характеру.

3. Загальні,матеріально-фінансові, особисті  Гарантії діяльності Уповноваженого ВРУ з правлюдини
 
Уповноважений– відповідальна державна посадова особа, яка, безумовно, повинна мати необхіднігарантії для реалізації своїх завдань та функцій. Їх можна розділити назагальні, матеріально-фінансові і особисті.
Будь-якамодель омбудсмана базується на високому авторитеті особистості самого омбудсмана.Особливість української моделі, крім цього, полягає у тому, що наУповноваженого покладається обов’язок у своїй незалежній та неупередженійдіяльності в інтересах людини та громадянина керуватися Конституцією України,законами України, а також законами справедливості та власною совістю [2, cт.7]. На цьомунаголошувалося в присязі, яку склала перший Уповноважений з прав людини 14квітня 1998 р. На практиці це означає, що Уповноважений в своїй діяльностіпостійно має керуватися як принципом верховенства права, так і принципомверховенства прав людини, а також має пропонувати моделі правової та моральноїповедінки, які б випереджали діюче в країні законодавство.
Важливоюгарантією діяльності українського омбудсмена є те, що він користується правом недоторканностіна весь час своїх повноважень і не може бути без згоди парламенту нашої держави притягнутий докримінальної відповідальності або підданий заходам адміністративного стягнення,що накладаються в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку,а також особистому огляду. Також слід зазначити, що кримінальна справа протиУповноваженого може бути порушена тільки Генеральним прокурором України. Запорушення законодавства щодо гарантій діяльності українського омбудсмена, йогопредставників та працівників Секретаріату Уповноваженого винні особипритягаються до відповідальності згідно з чинним  законодавством [2, ст.20].
Такожвищезазначеному органу гарантуються трудові права. Так, після закінченнятерміну повноважень, на який особу було обрано на посаду Уповноваженого, чиннезаконодавство надає їй роботу, яку вона займала до призначення і яказберігається за нею на час виконання нею обов’язків Уповноваженого, а у разі неможливості надання цієїроботи – інша рівноцінна робота на тому ж або, за її згодою, іншомупідприємстві, в установі, організації. Вайжливо й те, що Закон закріплює, щожиття та здоров’я українського омбудсмена і його представників підлягаєобов’язковому державному страхуванню на випадок смерті, травми, каліцтва абозахворювання, одержаних під час виконання ними службових  обов’язків. КабінетМіністрів України встановлює умови та порядок страхування.
Ефективнефункціонування інституту Уповноваженого зумовлюється необхідністю належногофінансового його забезпечення. Виходячи з цього Закон встановлює, щофінансування діяльності правозахисного органу здійснюється за рахунокДержавного бюджету України. Український омбудсмен розробляє і подає назатвердження парламенту нашої держави та виконує кошторис своїх витрат. Міністерствоекономіки та Міністерство фінансів під час підготовки актів Кабінету МіністрівУкраїни про розподіл асигнувань, передбачених у Державному бюджеті такапітальні вкладення, повинні враховувати за поданням Уповноваженого необхідніасигнування на створеня матеріально-технічної бази, необхідної для йогодіяльності, та будівництва житла. З цією метою Кабінетом Міністрів булоприйнято Постанову від 29.11.99 р., згідно з якою було встановлено, що заумовами матеріально-побутового, медичного, санітарно-курортного та транспортногообслуговування, а також забезпечення засобами зв’язку Уповноваженийприрівнюється до Голови Конституційного Суду України, а представникиУповноваженого, керівник Секретаріату – до членів Кабінету Міністрів, заступникСекретаріату – до заступника Міністра Кабінету Міністрів і т.д.
    Постановою Кабінету Міністрів від 10. 11. 99 р. “Про умови оплати праціУповноваженого, представників Уповноваженого та працівників його Секретаріату” були встановленіпосадові оклади Уповноваженому у розмірі 400, представнику його Секретаріату – 380, секретарю консультативної ради – 340гривень на місяць.
Ще однієюважливою гарантією, яка забезпечує незалежність служби омбудсмена нашої країни,є те, що Закон забороняє втручання органів державної влади, місцевогосамоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їхпосадових особ у здійснення його правозахисної роботи [2, ст.20].
Необхідноюгарантією, яка забезпечує діяльність українського омбудсмена, є обов’язокспівпраці з ним. Закон встановлює, що органи державної влади, місцевогосамоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організаціїнезалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувсяУповноважений, зобов’язані співпрацювати з ним і подавати йому необхіднудопомогу, зокрема:
1. забезпечуватидоступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, зазначенихнормтивними актами про охорону державної та службової таємниці;
2. надаватиінформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх діїта рішень.
Відмова органівдержавної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службовихосіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних,будь-яке незаконне втручання в його діяльність з метою протидії тягнуть засобою відповідальність згідно з чинним законодавством [2, ст.22].
Загалом такий підхід щодоповноважень Уповноваженого відповідає світовій практиці. Омбудсмени переважноїбільшості країн, де вони діють, мають право вимагати необхідні їм для перевіркиакти, знайомитися з різними документами, вимагати пояснення від посадових осібі громадян. Наприклад, омбудсмен Намібії, проводячи розслідування з приводускарги, має право викликати повісткою будь-яку особу і вимагати будь-якийдокумент. Він наділений правом обвинувачувати особу перед компетентним судом увипадку неявки за повісткою чи ненадання омбудсмену необхідних документів,допитувати будь-яку особу, вимагати від неї співпрацювати і правдивоїінформації з розслідуваної справи. Право правозахисних органів Великобританії, Канади і США вимагати необхідну їмдля вирішення скарги інформацію прирівнюється за своєю юридичною силою довідповідного права суддів і підлягає обов’язковому виконанню. Омбудсмен Швеції,медіатор-посередник Франції, австралійські омбудсмени мають право накладатиштраф на державних службовців, що відмовляються надати потрібну їм інформацію. У Швеції, Франції,Австралії та Великобританії передбачена кримінальна відповідальність заобструкцію омбудсменівської діяльності. В деяких країнах особи, що берутьучасть в розслідуванні, наділяються правами іобов’язками, які надаються учасникам судового засідання.
Важливозазаначити, що законодавство України закріплює гарантії захисту прав людини і громадянина призверненні до Уповноваженого. Кожен може без обмежень і перешкод звернутися доУповноваженого у порядку,передбаченому чиннимзаконодавством [2, ст.21].
При зверненнідо Уповноваженого не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольорушкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціальногопоходження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.
Особа,позбавлена волі, може звернутись із письмовим зверненням до Уповноваженого абойого представників. У цьому разі до неї не застосовуються обмеження щодолистування. Звернення такої особи протягом двадцяти чотирьох годиннаправляються Уповноваженому.
КореспонденціяУповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають підарештом, під вартою, в місцях позбавлення волі та місцях примусового триманнячи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб безгромадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензурита перевірок.
Основноюгарантією діяльності українського омбудсмена є його самостійність, що випливаєзі ст.20 Закону, в я кій зазначається, що Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по сутісправи, які закінчені або перебувають у його провадженні.
Дуже важливо насьогодні виділити деполітизованість та несумісність посади, оскількивищезазначений орган не може мати представницького мандата, обіймати будь-якіінші посади в органах державної влади, місцевого самоврядування, а також він неможе бути членом будь-якої політичної партії. Однак він може займатисявикладацькою, науковою або іншою творчою діяльністю.
Для більшефективної роботи омбудсмена законодавством України передбачено створеннясекретаріату та право Уповноваженого призначати своїх представників у межахвиділених коштів. Відповідними розпорядженнями Кабінету Міністрів Українипосади представників Уповноваженого Верховної Ради україни з прав людини тапрацівників секреторіату віднесено до категорій посад державних службовців.
Отже, зробимовисновок, що специфіка правового статусу Уповноваженого з прав людини полягає втому, що він не належить до будь-якої з гілок державної влади, а є органом suigeneris, особливого роду, з унікальним статусом. Реалізація його мандату вумовах сучасної України ускладнюється тим, що він не вписується у традиційноіснуючу систему влади. Тому невідворотним на етапі його становлення є пошукоптимальних механізмів взаємодії з владними структурами, одночасно іззбереженням свого незалежного статусу.

Висновок
У ході глибокого вивченняданої теми я зробила висновок, що необхідність створення інституту українського омбудсмена обумовлена багатьма обставинами.
По-перше, недостатнімрівнем забезпечення прав і свобод громадян традиційнимипроцедурами захисту.
По-друге, збільшеннямімовірності порушень прав громадян посадовими особами в умовах не доситьвизначеного законодавства.
 По-третє, проголошеннямприєднання Української держави до розвинених міжнародних стандартів демократії.
І, по-четверте,демократичністю цього правозахисного інституту, а саме: незалежністю віддержавних органів, відкритістю, відсутністю формалізованих процедур розглядузаяв і скарг, безплатним наданням громадянам допомоги.
Загалом,історичний досвід свідчить, що необхідність запровадження вищезазначеної посадипостає тоді, коли наявні інститути захисту прав людини недостатньо ефективні,внаслідок чого й виникає потреба в додаткових механізмах.
Діяльність Уповноваженогобезпосередньо спрямовано на охорону прав і свобод людини, розширенняобізнаності громадян про порушення органами влади, посадовими особами їхніх прав і свобод. Цей інститут,поєднуючи в собі риси інституту держави й інституту громадянського суспільства,погоджує інтереси між ними та пом’якшує соціальні суперечності. ДіяльністьУповноваженого демократизує суспільство, розвиває правову свідомість.
Нині йде процессстановлення українського омбудсмена. Першій Уповноваженій Н.І.Карпачовійдоводиться не тільки вирішувати проблеми, пов’язані з захистом прав і свободлюдини і громадянина, а й розв’язувати фінансові, технічні проблеми,невирішемість яких на державному рівні ставить під сумнів подальший розвитокцього інституту. Однак вже на початку її роботи простежується необхідністьдіяльності подібного органу. Зокрема, за преший рік його повноважень доомбудсмена нашої держави надійшло понад   4 тис. скарг щодо порушення прав і свобод. Уповноважена відвідує лікарні,дитячі заклади. Вперше на державному рівні вона підняла проблему торгівліукраїнськими жінками і дітьми, внаслідок чого у 1998 році парламентом Українибуло прийнято низку законодавчих актів, спрямованих на її вирішення.Уповноважена вжила заходів, спрямованих  на повернення до нашої країниукраїнських моряків, які стали заручниками  на арештованих іноземними державамисуднах. Вона бере участь у роботі міжнародних конференцій, симпозіумів. Зокрема,Уповноважена приймала активну участь у створенні та представленні у травні2008р. Раді ООН із прав людини першої Національної доповіді.
Виконуючи свої функції,український омбудсмен тісно взаємодіє з правоохоронними органами, зокрема зорганами внутрішніх справ. Так, з метою перевірки умов утримання заарештованих Н.І.Карпачова часто відвідує тюрми,слідчі ізолятори. Адже у випадках порушення органами прав і свобод людини вона вправівимагати від їх керівництва вжиття відповідних заходів. Уповноважена має такожправо ознайомлюватися з таємною інформацією та отримувати копїї документів, щоїї цікавлять.
Таким чином, інститутомбудсмена – це ефективний, дійовий засіб, за допомогою якого людина можедобитися відновлення її порушених прав і свобод, насамперед конституційних.
Однак, як і кожен діючиймеханізм, даний орган повинен удосконалюватися. На мій погляд, модернізаціястатусу Уповноваженого має відбуватися як шляхом його коригування в «ширину»,тобто запровадження спеціалізованих його представників, так і шляхомудосконалення самого Закону.
Необхіднодоповнити Закон нормами, які б давали можливість українському омбудсменовізапобігати порушенням прав людини, бо знову ж таки, враховуючи зарубіжнийдосвід, діяльність вищезазначеного органу повинна запобігати несправедливостіта відновлювати несправедливість.
Створення певнихспеціалізованих уповноважених дозволить зробити більш продуктивною і дієвоюспівпрацю омбудсменів із відповідними громадськими організаціями, сприятимепосиленню захисту конкретних соціальних груп населення. Однак запровадження подібних посадмає відбуватися з урахуванням специфіки правового статусу Уповноваженого,механізму державної влади, чинної національно-правової системи та менталітетуукраїнського народу. Їх введення повинно виступати одним із ефективнихваріантів посилення захисту прав і свобод таких членів нашого суспільства, якнеповнолітніх, студентів, військовослужбовців тощо.
Не варто залишатипоза увагою факт низького рівня правосвідомості населення України, який міг бипідняти Уповноважений шляхом проведення роз’яснювальних програм на телебаченні, розробкою та випуском спеціальноїлітератури ( брошур, газет, журналів ) велик накладом.
Зважаючи на складністьта багатогранність даної теми, також потребують спеціального дослідженняпроблеми взаємодії інституту Уповноваженого з міжнародно-правовоми механізмамизахисту прав людини, зокрема Міжнародним інститутом омбудсмена.
Аналізуючивищенаведене, потрібно зазначити, що для розвитку України як правової держави,а нашого суспільства – як демократичного, права людини повинні бутипріоритетними, набути вищої цінності, виступати обмеженням всевладності державине лише юридично, а й фактично. А тому, подальше вдосконалення правового статусу Уповноваженогопідвищить ефективність його діяльності як посередника між громадянами йорганами державного управління, сприятиме демократизації правових механізмів.
 

Список викоростаної літератури:
1. КонституціяУкраїни// Відомості Верховної Ради України.- 1996.- №30
2. ЗаконУкраїни « Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини» від23.12.97 / Закони України. Додаток до щотижневика «Відомості ВРУ». ВРУ, 1999.-№20.- с.99.
3. ЗаконУкраїни «Про Конституційний Суд України»
4. Положенняпро Секретаріат Уповноваженого ВРУ з прав людини від 19 липня 2005р.// www.ombudsman.kiev.ua/
5. Федеральний конституційний Закон “ПроУповноваженого з прав людини в Російській Федерації”// Збірник законодавства РФ.- 1997.- №9.
6. БойцоваВ.В. Служба защиты правчеловека и гражданина. Мировой опыт.- М., 1996.- 408с.
7. НаулікН.С. Інститут омбудсмена в сучасному світі: порівняльний аналіз//Вісникпрокуратури.- 2003.- №10.- с.107.
8. КарпачоваН.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.-Харків,2001.- с.23.
9. Хаманева Н.Ю.Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан.- М., 1998.- с.12
10. ХальотаА. Щодо захисту конституційних прав шляхом звернення до Уповноваженого ВРУ зправ людини//Право України.- 2000.- №3.-с.31-33.
11. ЯременкоТ.Ф. Інститут омбудсмена як засіб забезпечення прав і свобод людини ігромадянина в Україні // Збірник наукових праць УАДУ при Президентові України.-2003.- №1.- с.297-304.
12. ТодикаЮ.М., Марцеляк О.В. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід//ВісникАкадемії правових наук України.- 1998.-№2.- с.57-66.
13. ТимченкоС.М. Судові та првоохоронні органи України. Навчальний посібник.- К.: «Центрнавчальної літератури», 2004.- 304с.
14. МарцелякО.В. Удосконалення парламентського контролю в Україні через модернізацію статусуУповноваженоного ВРУ з прав людини// Вісник Академії правових наук України.-2000.- с.88-93.
15. НаулікН.С. Український омбудсмен – елемент конституційно-правового механізмузабезпечення прав і свобод людини та громадянина // Бюлетень Міністерстваюстиції України.- 2005.- №1.- с.109-115.
16. ТодикаЮ.М., Журавський В.С. Конституційне право України. Навчальний посібник.- К.:Видавничий дім «Ін Юре», 2002.- 542с.