Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

ЗМІСТ
ВСТУП… 4
1. Предмет, метод і завдання дисципліни… 6
1.1 Продуктивні сили як невід’ємнаскладова розвиткуекономіки. 6
1.2 Предмет, мета, структура і задачі науки. 7
1.3 Завдання курсу на сучасному етапісоціально-економічного розвитку країни  13
2. Теорії та концепції розміщення продуктивних сил ірегіональної економіки… 16
2.1 Теоретичні підходи до розміщенняпродуктивних сил. Основоположники теорії розміщення виробництва. 16
2.2 Економічні передумови розміщенняпродуктивних сил України. 19
2.3 Етапи економічного обґрунтуваннярозміщення продуктивних сил і галузей економіки  20
3. Закономірності, принципи і фактори розміщенняпродуктивних сил та формування економіки регіонів… 28
3.1 Особливості та закономірностірозміщення продуктивних сил. 28
3.2 Основні принципи і факторирозміщення продуктивних сил. 30
3.3 Аналіз і формування економічногорозвитку регіонів. 34
4. Економічне районування і територіальна організаціяпродуктивних сил… 40
4.1 Сутність, функції, критерії тапринципи економічного районування. 40
4.2 Типи економічних районів. 43
4.3 Територіальна організаціяпродуктивних сил України. 46
5. Наукові методи аналізу розміщення продуктивних сил ірівнів економічного розвитку регіонів… 53
5.1 Методи аналізу територіальноїорганізації економічної системи. 53
5.2 Методи економічного обґрунтуваннягалузевого розміщення виробництв  61
6. Природно-ресурсний потенціал і його економічна оцінка   66
6.1 Сутність природно-ресурсногопотенціалу, його структура та економічна оцінка  66
6.2 Характеристика природно-ресурсногопотенціалу. 68
6.3 Охорона природних ресурсів. 80
7. Населення і трудові ресурси… 85
7.1 Чисельність населення та джерелайого формування. 85
7.2 Урбанізація та її наслідки. 90
7.3 Трудові ресурси і зайнятістьнаселення. 92
8. ВИРОБНИЧИЙ ТАНАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ… 97
8.1 Виробничий потенціал. 97
8.2 Науково-технічний потенціал. 100
9. Господарський комплекс України, особливості структури,трансформація в ринкових умовах… 107
9.1 Сутність та структура народногогосподарства. 107
9.2 Місце України за рівнем економічногорозвитку. 109
9.3 Поділ народного господарство заформами власності 114
10. Міжгалузеві комплекси та їх роль у розвитку економікиУкраїни   120
10.1 Особливості формування й аналізуміжгалузевих комплексів. 120
10.2 Структурна переорієнтація економікиУкраїни. 127
11. Сутність регіональної економіки та її територіальніособливості 133
11.1 Сутність регіональної економіки. 133
11.2 Регіональні системи ринковихвідносин. 137
11.3 Особливості регіонального ринку. 142
12. Економіка регіонів України й особливості регіональногорозвитку… 149
12.1 Особливості регіонального розвиткутериторій України. 149
12.2 Діагностика регіонального розвитку. 153
12.3 Принципи системно-діагностичногоаналізу регіонального розвитку. 157
13. Регіональна економічна політика України та управліннярегіональним розвитком… 163
13.1 Поняття, цілі, основні принципи тазавдання державної регіональної економічної політики. 163
13.2 Етапи та механізми реалізаціїдержавної регіональної економічної політики  168
13.3 Принципи і чинники управліннярегіональним розвитком. 173
14. Зовнішньоекономічні зв’язки та їх роль у розвиткупродуктивних сил України і регіонів… 178
14.1 Об’єктивні передумови розширеннязовнішньоекономічних зв’язків. 178
14.2 Основні форми і географіязовнішньоекономічних зв’язків. 183
14.3 Сучасний стан і проблеми таперспективи зовнішньоекономічної діяльності України  187
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ… 194

ВСТУП
Курс«Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» викладається студентамекономічних спеціальностей згідно «Освітньо-професійною програмою вищої освіти»затвердженою науково-методичною комісією з вищої освіти Міністерства ОсвітиУкраїни.
Упроцесі вивчення курсу має сформуватися комплексне, просторове сприйняттяекономіки з позицій зростання ролі людського чинника в усіх сферах суспільноговиробництва, необхідності врахування досягнень науково-технічного прогресу увирішенні економічних та інших проблем.
Акцентуєтьсяувага на таких питаннях, як територіальна і галузева структура народногогосподарства, науково-технічний прогрес, розміщення виробничого й науковогопотенціалу, наукові основи державної регіональної економічної політики.
Завданнямцієї науки є обґрунтуваннянапрямів оптимізації розміщення й розвитку продуктивних сил, підвищенняекономічної, екологічної та господарських систем, а також вивчення перспективпропорційно-збалансованого регіонального розвитку.
Метадисципліни – ознайомитистудентів з основними категоріями, теоріями, закономірностями та принципамирозміщення продуктивних сил, а також з найсуттєвішими особливостями сучасногорозвитку міжгалузевих і регіональних господарських комплексів України. Цесприятиме формуванню нового економічного мислення, без якого неможливо успішновирішувати комплексні регіональні проблеми.
Методика вивчення дисципліни передбачає розгляд питань,що досліджуються нею, у взаємозв’язку з категоріями економічної теорії,регіональної економіки та менеджменту, економічної та соціальної географії. Цядисципліна є невід’ємною складовою ґрунтовної підготовки економістів широкогопрофілю до потреб управління регіональним розвитком суспільного господарства вумовах формування ринкового господарства.
Цітексти лекцій підготовлені з метою надання допомоги студентам економічнихспеціальностей у самостійному вивченні навчального курсу «Розміщенняпродуктивних сил».
1.  Предмет, метод і завдання дисципліни 1.1  Продуктивні сили якневід’ємна складова розвитку економіки
Піднесенняекономічного розвитку України, ефективне функціонування її господарськогокомплексу та зростання життєвого рівня населення залежать від того, наскількираціонально розміщені і використовуються продуктивні сили.
Виходячиіз сучасної економічної теорії, до складу продуктивних сил відносяться: засоби і предмети праці, трудові ресурси, науковий,природно-ресурсний і соціально-культурний потенціали, які використовуються впроцесі виробництва матеріальних благ.
Дозасобів праці відносяться:виробничі приміщення і споруди (фабричні і заводські корпуси), машини іустаткування, дороги, трубопроводи, лінії електропередач, доросла худоба таземля. Причому найбільш дієвими являються машини та устаткування.
Предметипраці — це комплекс речей, наякі людина впливає в процесі виробництва з метою створення матеріальних благ.До них відносяться різні руди, деревина, вугілля, запасні частини, насіння,добрива, корми, медикаменти та інше.
Трудовіресурси являються основноюпродуктивною силою суспільства. Люди створюють, удосконалюють і приводять в рухзасоби виробництва і предмети праці, розробляють нові технології та виробляютьматеріальні цінності.
Важливуроль у розвитку продуктивних сил належить науці. Лише з допомогою неї унауково-дослідних установах (науково-дослідні інститути, лабораторії,конструкторські бюро) винаходяться, а в процесі виробництва вдосконалюютьсязасоби виробництва, винаходяться нові технологічні рішення та збагачують свійвиробничий досвід і трудові навики працівники, що забезпечує безперервнийрозвиток продуктивних сил.
Важливароль у створенні нових видів техніки та вдосконаленні технології виробництвавідводиться раціоналізації і винахідництву. Це одна із форм науковихробіт. Сюди втягнуто велику кількість інженерно-технічних працівників тависококваліфікованих спеціалістів.
Цікатегорії працівників, використовуючи великий досвід своєї практичноїдіяльності, пропонують нові технічні рішення, вдосконалюють діючі засоби ітехнології виробництва і під керівництвом науковців доводять їх до необхідноїякості.
Щостосується природно-ресурсного потенціалу, а це — мінеральні, земельні, водні,лісові, кліматичні, рекреаційні ресурси, а також об’єктів соціально-культурногопризначення (житлове і комунальне господарство, зв’язок, система побутовогообслуговування населення, освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво,фізична культура і спорт), то всі вони істотно впливають на вирішення основнихсоціально-економічних завдань — піднесення економічного розвитку регіонівУкраїни і зростання на цьому підґрунті життєвого рівня населення. 1.2 Предмет, мета,структура і задачі науки
 
Предметом науки про розміщення продуктивних сил тарегіональну економіку є виявлення законів, закономірностей та визначенняпринципів і факторів просторової (територіальної) організації компонентівпродуктивних сил, їх сучасне і перспективне розміщення, а також визначенняшляхів і засобів ефективної організації економічної діяльності суб’єктівгосподарювання на території регіону.
Об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементипросторової організації продуктивних сил регіонів — природо-і трудоресурснийпотенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організаціїпродуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо.Таким чином, загалом об’єктом вивчення науки про розміщення продуктивних сил таекономіку районів є продуктивні сили в конкретно-регіональному середовищіфункціонування.
Метанауки про розміщенняпродуктивних сил — це всебічне (демографічне, екологічне та економічне)обґрунтування перспективного розміщення продуктивних сил, а також удосконаленняіснуючих систем РПС для покращення соціально-економічної ефективностісуспільних витрат праці.
Метакурсу РПС — це формування устудентів вмінь і практичних навичок розв’язання складних задач, обґрунтуваннярозміщення продуктивних сил з урахуванням конкретної продуктивної ситуації.
Продуктивнісили — це сукупністьлюдських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвою властивістю яких єстворююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь у створенні засобів і умовіснування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища їїпроживання і є продуктивними.
Економічнаоцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створеннітоварів чи послуг, які задовольняють потреби людей або суспільства. Тут слідвиходити із змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створеннівартості та додаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюютьсятовари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові навеличину додаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь устворенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежитьвід результативності (плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництвадійсним джерелом нової вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому длязростання доходу важливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію,реалізовувати інші заходи, які позитивно впливають на продуктивну силу людини.Виробництво додаткового продукту складає матеріальну основу суспільства
Сучасненаукове розуміння змісту поняття продуктивні сили включає перелік певнихскладових його елементів. До них відносять:
·  предмети і знаряддя праці, населення,
·  трудові та природні ресурси,
·  виробництво і сферу обслуговування,
·  галузеві та міжгалузеві комплекси,
·  соціальну інфраструктуру,
·  територіальні системи господарювання;
·  систему суб’єктивних (людина) і речовихелементів, які здійснюють «обмін речовин» між людиною та природою в процесісуспільного виробництва.
Цейперелік можна продовжити, але він включатиме ті ж самі елементи з більшою чименшою їх деталізацією. Основними структурно-компонентними елементамипродуктивних сил є людина та засоби виробництва, а також форми суспільної ітериторіальної їх організації.
Існуєінший підхід до визначення структури продуктивних сил. Так, за рівнемускладнення і висхідного розвитку виділяють три їх форми:
·  природні продуктивні сили, які характеризуютьнайнижчий ступінь розвитку продуктивних сил і являють собою природну силулюдини та природні засоби життя і праці людей;
·  суспільні продуктивні сили, що виникливнаслідок розвитку суспільного і територіального поділу праці та особливостей іформ споживання. Суспільний і територіальний поділ праці, особливий характеррозвитку особистого та суспільного споживання сприяли посиленню суспільноїпродуктивної діяльності, її результативності;
·  загальні продуктивні сили, а саме:інтелектуальний потенціал. Завдяки йому вдосконалюються засоби виробництва,якими користується людина в процесі праці, і стає більш продуктивною їїдіяльність. Крім того, інтелектуальний потенціал сприяє розкриттю новихвластивостей природних тіл, особливостей дії різних сил природи і суспільства,збагаченню знань, найбільш повному оволодінню знаннями про природу ісуспільство для використання їх у практичній трудовій діяльності.
Вумовах обмеженості ресурсної забезпеченості інтелектуальний потенціал єнайбільш перспективним джерелом зростання продуктивних сил. Загальноювластивістю останніх є те, що їх дія стосується усіх сфер людської діяльності —фізичного, духовного, інтелектуального розвитку людини, забезпеченнясоціального прогресу і розвитку природи у цілому.
Сучаснанаука про розміщення продуктивних сил має чотири основні напрямки, що складаютьїї структуру:
·  розробка теоретичних і методологічних основ таумов РПС (закономірностей, принципів і чинників РПС, методів аналізутериторіальних структур);
·  розробка і дослідження основних передумов дорозподілу виробництв і підприємств (досліджується науковий потенціал, ресурсніможливості, трудові ресурси);
·  вирішення питань практичного розвитку ірозміщення галузей та комплексів (транспорту, енергетики, металургії,будівельної індустрії і т. п.);
·  формування територіальної організаціїекономіки держави (економіко-адміністративне районування, зовнішньоекономічнізв’язки і т. п.).
Узв’язку з вищевикладеним, основними задачами сучасної науки про розміщенняпродуктивних сил в Україні є:
·  оволодіння знаннями теорії і практикирозподілу продуктивних сил в умовах ринкових відносин всіма економістами,організаторами та управлінцями виробництва;
·  аналіз існуючого положення з РПС в Україні;
·  розробка положень з перерозподілу виробництвміж окремими територіальними регіонами та економічними районами України;
·  перепрофілювання більшості виробництв навипуск конкурентоспроможної продукції, що орієнтована на більш повнезадоволення попиту вітчизняних і закордонних споживачів;
· зменшення потужності тихвиробництв, що мають більшу енергоємність і матеріаломісткість, ґрунтуються нанераціональному використанні корисних копалин, спричиняють значний збитокнавколишньому середовищу;
· утворення промисловихкомплексів безвідходного виробництва, а також підприємств з переробкипромислових відходів, вторинної сировини і т. п.;
· екологізація всіх видіввиробництва;
· науково обґрунтованепрогнозування розміщення продуктивних сил держави на перспективу;
· досягнення збалансованогорозподілу продуктивних сил, яке б максимально сприяло економічній незалежностіі потужності України;
· удосконалення і розвитокзовнішньоекономічної інтеграції.
Привирішенні зазначених задач наука про РПС щільно взаємодіє з іншими науками, втому числі з біологічними, технічними, географічними, геологічними та ін.Ґрунтуючись на економічних законах і категоріях, наука про РПС широко використовуєрезультати досліджень економічної теорії і прикладної економіки, фінансів,економіки праці, економічної статистики, кібернетики, економічної географії іт. п. Вирішення питань РПС не можливе без врахування екологічних вимог, вимогохорони навколишнього середовища, демографічних, соціально-суспільних іполітичних умов. В свою чергу наука про РПС збагачує інші економічні наукивласними категоріями, інформацією про регіональні показники діяльностіекономічних суб’єктів і т. п.
Засвоїм статутом наука про розміщення продуктивних сил є частиною економічноїтеорії і базується на основних положеннях макро- і мікроекономіки, а такожміжнародної економіки.
Вирішуючизадачі, наука про РПС використовує широкий спектр сучасних методів теоретичнихі прикладних досліджень (статистичні, економічні, балансові, прогнозні,моніторингові і т. п.). Як і будь-яка наука, наука про РПС використовує рядспецифічних категорій, термінів і понять, які необхідно знати.
Речовіелементи — це знаряддя праці,будівлі, дороги, техніка, транспорт та інші засоби праці, що служатьпровідником дії людини на предмети природи з метою їх перетворення у продуктпраці.
Уособленіелементи — це люди, яківиробляють засоби праці і приводять їх у рух в процесі трудової діяльності зметою одержання з предметів природи продуктів праці.
Виробництво — це процес взаємодії між людьми, їх вплив наречовину природи й формування рис і здібностей людини, необхідних для створенняматеріальних і духовних благ та послуг.
Длявиконання будь-яких робіт необхідним є, як мінімум, три елемента:
·  предмет природи, з якого можна виготовити тучи іншу річ шляхом дії на нього знаряддями праці;
·  засоби праці, за допомогою яких здійснюєтьсявиготовлення продуктів праці (в цій ролі найчастіше виступають знаряддя праці, щослужать провідником дії людини на предмети природи):
·  праця людини і її цілеспрямована діяльність настворення продуктів праці.
Територія — простір землі, внутрішніх і прибережнихвод, включаючи повітряний простір над ними з певними межами. Наприклад,територія міста, району і т. п.
Територіальнийподіл праці — це процесвиробничої спеціалізації території, у зв’язку з посиленням міжрегіональноїкооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.
Розміщенняпродуктивних сил — цевизначення найвигіднішого за критерієм прибутковості місця розміщенняпідприємства. Ефективність виробництва нерідко залежить не так від йоготехнічного рівня, як від правильного розміщення.
Розвитокпродуктивних сил — це процесвикористання (екстенсивний або інтенсивний) продуктивних сил. Наприклад,нарощування видобутку корисних копалин або підвищення ефективності їхпереробки, збільшення чисельності працюючих, розширення виробничих потужностейі т. п.
Екстенсивнерозміщення — це розміщення,яке пов’язане з кількісними змінами, збільшенням або розвитком. Наприклад,розміщення за рахунок збільшення території або просторових розмірів об’єктів іт. п.
Екстенсивневикористання — це процесзбільшення обсягів виробництва за рахунок додаткового залучення матеріальнихабо людських ресурсів.
Інтенсивнерозміщення — це розміщення,яке пов’язане з більш напруженим (повним) використанням наявних потужностей ітериторій. Наприклад, підвищення відсотка вилучення заліза з руди, будівництвододаткових потужностей виробництва, створення суміжних підприємств на одній ітій ж території і т. п.
Економічнийрайон — це форматериторіальної організації господарства країни, господарська територія, в якійна основі територіального поділу праці, специфічних особливостей структуригосподарства, наявних ресурсів, спільності соціально-економічних, екологічних,демографічних проблем формується і розвивається територіально-господарськийкомплекс задля підвищення життєвого рівня населення.1.3 Завданнякурсу на сучасному етапі соціально-економічного розвитку країни
 
Завданням цієї науки у загальному, стратегічному виміріє обґрунтування напрямів оптимізації розміщення й розвитку продуктивних сил,підвищення економічної, екологічної та соціальної ефективності їхфункціонування в територіальних господарських системах, а також визначенняперспектив пропорційно-збалансованого регіонального розвитку.
Основнимипроблемними завданнями сучасного моменту розвитку в галузях розміщенняпродуктивних сил і регіональної економіки є:
· ефективне з економічної таекологічної точок зору використання компонентів природно-ресурсного потенціалукраїни;
· збереження й примноженняінтегрального людського (демографічного, інтелектуального та трудового)потенціалу України;
· мінімізація протиріч міжіснуючою індустріальною територіально-галузевою структурою господарськогокомплексу України та необхідністю створення високо-конкурентної економіки звисокою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва черезефективну структурну трансформація господарських комплексів;
·  докорінне підвищення ефективності використаннявиробничо-економічного потенціалу регіонів;
·  пристосування до умов глобалізації,відновлення традиційних євразійських господарських зв’язків й інтеграція усвітовий економічний простір;
·  пріоритетний розвиток усіх видівінфраструктури (обслуговуючих галузей господарства) з особливим пріоритетом наінфраструктурі ринковій;
·  істотне підвищення ефективності регіональноїекономіки з одночасним забезпеченням пропорційно-збалансованого регіональногорозвитку.
СтановленняУкраїни як самостійної держави та входження її у світовий економічний простірпотребують перебудови всього промислового і сільськогосподарського виробництва,вдосконалення системи господарських зв’язків, ефективного використанняприродно-ресурсного та трудового потенціалу в інтересах зміцнення могутностідержави та поліпшення добробуту її населення.
Всеце потребує усвідомлення проблем, які стоять перед державою і її народом, іперебудови промислових підприємств в основному на виробництво цивільноїпродукції та проведення реформи у сільськогосподарському секторі економікивідповідно до Конституції України.
ВУкраїні питанням розвитку і розміщення продуктивних сил займається Рада повивченню продуктивних сил. Це наукова організація, яка входить до складуНаціональної академії наук. Лише за її згодою і при її науковому обґрунтуванніпроводиться будівництво великих промислових об’єктів. Певну роль у розміщеннівиробництва відіграють міністерства та відомства, особливо Міністерство праціта соціального захисту населення. У його компетенцію входить визначенняможливості забезпечення майбутніх підприємств робочою силою та необхіднимкадровим складом працівників.
Надтоважливим завданням Ради по вивченню продуктивних сил є прогнозування розміщенняпродуктивних сил на перспективу. Причому всі завдання повинні вирішуватися вумовах України як самостійної держави і здійснюватися на основінауковообгрунтованих підходів в основному в розрахунку на власні сили іможливості.
Контрольнізапитання
1. Предмет та мета науки.
2. Яку структуру має наукапро розміщення продуктивних сил в Україні? (основні чотири напрямки їїрозвитку).
3. Основні задачі науки пророзміщення продуктивних сил в Україні.
4. У чому особливості ірозбіжності екстенсивного і інтенсивного шляхів розвитку продуктивних сил ?
5. Завдання курсу насучасному стані соціально-економічного розвитку країни.
2 Теорії таконцепції розміщення продуктивних сил і регіональної економіки2.1 Теоретичніпідходи до розміщення продуктивних сил. Основоположники теорії розміщеннявиробництва
Наукапро розміщення продуктивних сил є однією з складових економічних наук і виникланаприкінці ХІХ століття. Основи ринкової теорії розміщення виробництв заклализахідні вчені-економісти Й. Тюнен, А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер, І. Ізард,а також американські вчені Дж. Чарлі і Пітер Хагет та ін.
Класичнамодель розміщення сільськогосподарських об’єктів Йогана Тюнена, створенаще у 1825 році, викладена в книжці «Ізольована держава в її відношенні досільського господарства і національної економіки». Автор розглянув різніваріанти розміщення сільськогосподарських об’єктів по відношенню до ринку збутупродукції і дійшов до висновку, що вирішальний вплив на ефективність цьоговиробництва (доходність фермерства) здійснюють, насамперед, витрати наперевезення продукції.
Так,німецький вчений Альфред Вебер у 1909 році в книжці «Теорія розміщенняпромисловості», приходить до висновку, що розміщення промислових об’єктіввизначається трьома факторами: транспортною і робочою орієнтацією, а такожагломерацією підприємств. Це означає, що підприємство може ефективнофункціонувати при наявності хорошого місця розташування, добре розвинутоготранспортного сполучення та при наявності робочої сили як творця матеріальнихблаг.
У40-х роках XX століття професор Август Льошрозглянув теоретичні питання розміщення, як всього господарського секторудержави, так і його окремих економічних районів, але основну увагу приділивринкам збуту продукції і доводив концепцію, що єдиною метою при розміщенніпідприємства має бути максимальний прибуток..
Середбагатьох наукових теорій, що характеризують проблему розміщення продуктивнихсил у країнах ринкової економіки, виділяється теорія «географічногодетермінізму», при якій географічне середовище розглядається як визначальнийфактор розміщення і розвитку промисловості будь-якого регіону чи країни вцілому. Різновидом цієї теорії є так званий «вульгарний географізм», суть якогополягає в тому, що визначальною силою людського суспільства (зокрема розміщенняпродуктивних сил) вважаються природні умови. Саме вони, на думку прихильниківцього напрямку, формують структуру і розміщення виробництва, визначаютьекономічні і соціальні особливості життя людей у різних кліматичних поясахпланети Земля.
Засновникомцієї теорії вважається американський дослідник Елсворт Хентінгтон. якийу книзі «Характер рас у світлі впливу природного середовища, природного відборута історичного розвитку» виклав концепцію, що процес суспільного розвитку — ценаслідок впливу природних сил. Він вважав, що характер суспільного ладувизначається рельєфом, кліматом, ґрунтами, рослинним та тваринним світом. Зайого твердженням, під впливом природних елементів складаються рисигосподарського розвитку і навіть поведінка людей.
ПроблемиРПС з 60-х років XX століття стали центром уваги радянської економічної науки. В системіНаціональної академії наук України довгий час працює Рада з вивченняпродуктивних сил, а результати її роботи знайшли широке застосування приобґрунтуванні розміщення новобудов, формуванні промислових об’єктів і т. п.Суттєвий внесок у розвиток науки про розміщення продуктивних сил в умовахУкраїни зробили сучасні вчені Діброва О. Т., Паламарчук М. М., Заставний Ф. Д.,Ващенко П. Т., Качан Є. П. та ін.
До1992 року в Україні переважали соціалістичні принципи в розміщенні продуктивнихсил, які були орієнтовані, в основному, на командні методи при виборі місцьрозміщення виробництв і населення, визнавали провідну роль соціалістичногоспособу виробництва в забезпеченні якості продукції і гарантували плановістьсамого виробництва, розподіл і споживання продуктів праці.
Зпереходом України до ринкових відносин виявилася невідповідність попередніхпідходів до розміщення продуктивних сил вимогам теорії ринкового розміщення,які були створені економічними школами Заходу. Усунення цих недоліків єактуальною задачею сучасної теоретичної і практичної економіки України. Вумовах переходу до перерозподілу продуктів праці на основі вільної конкуренції,питання аналізу існуючого положення з РПС в Україні набувають важливогозначення і потребують вдосконалення варіантів розміщення виробництв, щосклалися, вирівнювання економічних потенціалів окремих регіонів, вирішенняпроблеми зайнятості населення і т ін.
ВУкраїні проблеми розміщення продуктивних сил були і залишаються в центрі увагиекономічної науки і директивних органів. У країні діє науковий центр зрозміщення продуктивних сил, в якому, використовуючи позитивні моменти всіхтеорій, обґрунтовуються теоретичні положення раціоналізації територіальногоподілу праці, ресурсозбереження, економії витрат праці і фондів і досягаєтьсязабезпечення стабільного розвитку.
Науковціцентру беруть участь у підготовці програм розвитку всіх галузей народногогосподарства на перспективу як у регіональному аспекті, так і в цілому покраїні.
Урозробку теорій розміщення продуктивних сил вагомий внесок внесли українськівчені О.М. Алимов, К.Г. Воблій, СІ. Дорогунцов, М.І. Долішній, Ф.Д. Заставний,М.П. Пістуи та багато інших. 
2.2  Економічні передумовирозміщення продуктивних сил України
Все,що створено в державі, — це результат багатовікової роботи суспільства постворенню умов для повної зайнятості трудових ресурсів і достатнього життєвогорівня населення.
Причомуна різних етапах розвитку держави все, що створювалось, обґрунтовувалосьнеобхідністю і потребою суспільства.
Будівництводоріг, заводів, електростанцій, каналів та інше визнавалось як таким, без чогонеможливо було досягти достатнього розвитку та зберегти міць і достатокдержави.
Вигіднегеографічне положення України, багаті мінеральні ресурси і висока густотанаселення спонукали до розміщення на території України значної маси підприємстввидобувної і чорної металургії, хімічної промисловості тавійськово-промислового комплексу.
Врезультаті на період проголошення незалежності в Україні добувалось, відобсягів виробництва в СРСР 42% залізної руди, 22% вугілля, вироблялось 35%металопродукції, 28,2% електроенергії, 50% продукції сільськогосподарськогомашинобудування, 80% цукру та третина зерна, молока і м’яса.
Натериторії України вироблялось близько 60% продукції військово-промисловогокомплексу колишнього СРСР і понад 70% її підприємств було втягнуто у виробництвопродукції для збройних сил.
Це,звичайно, було позитивним явищем, оскільки така спеціалізація потребувалависококваліфікованої робочої сили, досягалась висока зайнятість населення ійого належний життєвий рівень.
Зпроголошенням незалежності України і розривом зв’язків з іншими країнамиколишнього СРСР поряд з позитивними моментами, які виражаються в можливостістворити таку державу за своїм ладом та формою, про яку бажав і мріяв її народ(97% наших громадян проголосувало в 1991 р. за незалежність), з’явились інегативні моменти — безробіття, зубожіння народу, понад 150 тисяч бездомнихдітей та інше. Усунення цих явищ потребує значних матеріальних витрат пореформуванню всього народного господарства і, звичайно, часу. Дещо уже робитьсяв цьому напрямку, але темпи невтішні.
Згідноз Конституцією України основні напрямки державної економічної політики визначаєвищий орган законодавчої влади — Верховна Рада України. Вона повинна затвердитиконцепцію розвитку і розміщення продуктивних сил всіх галузей народногогосподарства та окремих регіонів. 2.3  Етапи економічногообґрунтування розміщення продуктивних сил і галузей економіки
Процесрозміщення галузей народного господарства завжди обґрунтовується ще до початкускладання певних планових документів — річних та поточних планів. Такий процесбув прийнятий у нашій країні, адже за основу при складанні планів приймаєтьсятой стан розвитку промисловості і сільського господарства, який досягнуто вдержаві чи в окремому регіоні на певний час.
Процесекономічного обґрунтування розміщення продуктивних сил складається з такихетапів:
·  аналіз сучасного стану соціально-економічногорозвитку та розміщення продуктивних сил і галузей виробництва;
·  оцінка природних, економічних і соціальнихпередумов розвитку продуктивних сил;
·  обґрунтування основних напрямків виробничоїспеціалізації розвитку продуктивних сил;
·  оцінка передбачуваних напрямів і пропозиційподальшого розвитку продуктивних сил.
Аналізсучасного стани соціально-економічного розвитку та розміщення продуктивних силі галузей виробництва.
Першза все аналізують рівень розвитку окремих підприємств чи регіонів за останні10-15 років, встановлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивнихсил економічним і природним умовам та ресурсам, виявляють диспропорції інегативні процеси та явища.
Упроцесі цієї роботи аналізують такі показники:
· виробництво основних видівпродукції в натуральних величинах (центнерах, тоннах, та інших одиницяхвиміру);
· фондоозброєність,фондовіддачу, продуктивність праці в окремих підприємствах, галузях і порегіону;
· собівартість продукції,рентабельність виробництва, капітальні вкладення та зменшення частки ручноїпраці;
· особливості і каналиреалізації продукції та канали поповнення оборотних засобів;
· соціальний розвиток,зайнятість та рівень життя населення. Для цього використовують показники рівнязайнятості, реальні доходи, структуру споживання продовольчих та непродовольчихтоварів, забезпечення житлом, об’єктами культурно-побутового призначення,охорони здоров’я, освіти, дошкільними закладами;
·  вивчають науковий потенціал (розміщеннянаукових закладів, відповідність їх виробничої спеціальності. Визначаютьчисельність і характеристику наукових кадрів і їх можливий вклад у виробництворегіону);
·  визначають диспропорції та недоліки врозміщенні продуктивних сил, виявляють резерви і можливості їх вдосконалення ірозвитку.
Оцінкаприродних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивнихсил.
Прицьому вивчають:
· мінеральні й паливніресурси оцінюють за даними про їх запаси, вивчають обсяги добування тавикористання сировини;
· стан земельних угідь,якість землі, структуру земельного фонду, розподіл землі за формами власності,використання земельного фонду;
· водні ресурси оцінюють зурахуванням потреб населення і виробництва у воді згідно із нормамивикористання та фактичного її забору всіма категоріями споживачів.Обґрунтовують заходи щодо раціонального використання і охорони водних ресурсів;
· вивчають стан лісовогофонду, його розміщення, якісну структуру. Встановлюють можливу площу вирубок,використання деревини, перспективу розвитку та охорони лісових фондів;
· трудові ресурси оцінюютьза даними демографічних показників (вікові категорії чоловіків і жінок, народжуваністьта смертність). Потребу в трудових ресурсах для виробничої сфери визначають зурахуванням обсягів виробництва та змін у продуктивності праці, а дляневиробничої сфери — за чисельністю населення, нормами його обслуговування.Передбачаються також витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, можливукількість безробітних або нестачу кадрів.
Причомупо всіх видах ресурсів складають спеціальні баланси, в яких враховують наявніресурси, потребу в них та напрямки використання.
Обґрунтуванняосновних напрямків виробничої спеціалізації та комплексного розвиткугосподарства.
Прицьому:
· розробляють основнінапрямки розвитку підприємств, передбачаючи розміщення виробництва, вирішеннясоціальних та економічних проблем;
· визначають структуру таспеціалізацію розміщення виробництва. Спеціалізацію визначають з урахуваннямособливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу та соціально-економічнихумов регіону;
· розглядають питання взаємозв’язаногорозміщення підприємств різних галузей з перспективою регулювання територіальнихкомплексів;
· встановлюють місця, дезаборонено нове будівництво і розширення діючих підприємств;
· формують перелік найважливішихпроблем, для розв’язання яких розробляються комплексні програми та інші методирегулювання.
Причомутакі методи економічного обґрунтування розміщення виробництва розробляють лишена тих територіях, на яких є відповідні органи управління (підприємство,населений пункт, адміністративний район, область), а не регіональні.
Длятого, щоб був позитивний результат від проведеної роботи, слід постійно даватиоцінку ефективності передбачуваних напрямів і пропозицій щодо подальшогорозвитку народного господарства.
Оцінкаефективності передбачуваних напрямів і пропозицій подальшого розвиткупродуктивних сил.
Постійноаналізуються показники розвитку і розміщення продуктивних сил, вивчаються темпизростання виробництва в промисловості, сільському господарстві, будівництві,транспорті. Оцінюють економічний ефект від удосконалення організаційпродуктивних сил. Він визначається як натуральними показниками, так ізростанням національного доходу (прибутку). При цьому постійно слідкують зазростанням продуктивної праці, рентабельністю виробництва, окупністюкапітальних вкладень, зниженням ресурсомісткості виробництва, рівнем зайнятостітрудових ресурсів та рівнем життя населення.
Длябільш ефективної роботи показники окремих підприємств і всього комплексупорівнюють з відповідними даними інших регіонів і країни в цілому.
Вцій роботі основну роль повинні відігравати статистичні органи, які постійновивчають відповідні питання та публікують результати досліджень у спеціальнихбюлетенях забезпечуючи ними працівників адміністративних і господарськихорганів.
Процесекономічного обґрунтування галузевого розміщення виробництва складається зтаких етапів:
·  аналіз сучасного стану розвитку і розміщеннягалузі;
·  визначення основних умов і чинників розвиткугалузі та окремих підприємств на перспективу;
·  визначення оптимального варіанта розміщеннягалузі.
Напершому етапі здійснюється аналіз сучасного стану розвитку і розміщення галузі. Розраховуються такі показники:
·  забезпечення сировинними ресурсами(машинобудування — металом та комплектуючими деталями, видобувних галузей — запасами корисних копалин та необхідною технікою);
·  обсяг виробництва продукції в натуральномувиразі (тоннах, метрах, кубометрах і т. д.) і вартісному виразі (в гривнях);
·  вартість сировини, матеріалів, палива таенергії, заробітної плати працівників;
·  собівартість продукції і надходження від їїреалізації;
·  матеріаломісткості (витрати сировини іматеріалів на одиницю продукції);
·  енергомісткості продукції (затрати енергії наодиницю продукції);
·  капітальних вкладень (фінансові витрати навідтворення основних фондів — будівель, машин, устаткування, транспорту і т.ін.), з виділенням коштів на розширення, реконструкцію, технічне переоснащенняі нове будівництво;
·  обсяг незавершеного будівництва та вартістьневстановленого устаткування;
·  приріст продукції на 1 грн капітальнихвкладень;
·  рентабельність виробництва продукції;
·  продуктивності праці (кількість продукції,виробленої за одиницю праці та одним працівником);
·  вартість основних фондів;
·  фондовіддачі (відношення кількості виробленоїпродукції до вартості основних фондів);
·  фінансового становища галузі або окремихпідприємств, кількості власних коштів або можливості фінансування за рахунокдержавного бюджету;
·  співвідношення досягнутого рівня виробництва іпотреб господарства в певних видах продукції;
·  технічний рівень галузі (структураустаткування, вплив галузі на навколишнє середовище, виробництво нових видівпродукції);
·  забезпечення трудовими, паливно-енергетичними,мінерально-сировинними та іншими ресурсами;
·  потреби галузі в перевезеннях;
·  зв’язки з постачальниками і підрядниками.
Надругому етапі здійснюється визначення основних умов і чинників розвитку галузіта окремих підприємств на перспективи. При цьому досліджують:
·  потребу господарства чи ринку в певному видіпродукції. Тому вибір обсягів виробництва слід узгоджувати з розвиткомвзаємозалежних виробництв;
·  виробничо-технічиі особливості та рівеньнауково-технічного прогресу галузі. Підприємства, які випускають однаковупродукцію за різними технологічними процесами характеризуються різнимифакторами розміщення. Наприклад, виробництво аміаку з природного газу розташовуєтьсябіля магістральних газопроводів, а з коксівного газу — біля коксохімічнихзаводів;
·  ресурсний чинник. Різні галузі і їх підрозділивідповідно до їх специфіки виробництва не розрізняються за показниками енерго-,матеріале-, водо- і трудомісткості, які враховують витрати зазначених ресурсівна виробництво одиниці продукції;
·  екологічний чинник. У зв’язку з посиленнямвимог до збереження довкілля актуальним є зменшення негативного впливувиробництва на навколишнє природне середовище ;
·  транспортний чинник. Особливо важливий уперіод різкого подорожчання енергоносіїв. Раціональний радіус перевезенняготової продукції і матеріалів розраховується за нормативами транспортнихвитрат на одиницю продукції з урахуванням відстані перевезень між окремимипунктами;
· виробничо-збутовий чинник.Обґрунтовуючи розміщення збутових зон, слід враховувати і те, що в реальномужитті може виявляти значний вплив політичних і соціальних факторів. Тому пов’язаніз цим обґрунтуванням розрахунки є лише теоретичними.
Прирозміщенні наукомістких виробництв враховують наявність у регіоні науковихцентрів, висококваліфікованих кадрів та можливості їх підготовки.
Україна,будучи добре забезпечена трудовими ресурсами і значними запасами сировиннихресурсів, маючи високий науковий потенціал, відчуває дефіцит товарів народногоспоживання. Майже вся її територія є сприятливою для розміщення підприємствлегкої та харчової промисловості, а також машинобудування.
Підчас вибору місця розташування нових підприємств потрібне використаннятериторіальних балансів різних видів ресурсів:
·  Забезпечення виробництва сировиноюобґрунтовується балансовими і промисловими запасами ресурсів регіону;
·  Забезпечення виробництва паливно-енергетичними,лісовими, водними і земельними ресурсами здійснюється відповідно дотериторіальних балансів цих ресурсів з урахуванням плати за їх використання;
·  Потреба в трудових ресурсах розглядається зурахуванням забезпечення ними як основного виробництва, так і інфраструктури наоснові територіальних балансів трудових ресурсів.
Уперспективі на вибір місця розташування виробництва найбільш впливатимуть ринокзбуту продукції, податки та інші економічні чинники.
Натретьому етапі здійснюється визначення оптимального варіанта розміщенняпідприємства чи галузі. Прицьому розробляються декілька варіантів. Для всіх варіантів визначають обсяги ітехнології виробництва, капітальні вкладення, експлуатаційні витрати, якіобчислюються за діючими нормативами. Оцінюють економічну ефективність різнихваріантів із застосуванням різних методів економічних досліджень, а найчастіше-економіко-математичних методів з використанням обчислювальної техніки.
Критеріїоцінки ефективності можуть бути різними — максимальний прибуток, зменшеннявитрат, певна собівартість продукції і т. ін.
Оптимальніваріанти доповнюють відповідними галузевими показниками рівня інтенсифікаціївиробництва: фондовіддачі, рентабельності, продуктивності праці тощо. На основівибраного варіанта уточнюють отримані результати і приймають конкретні рішенняпро розміщення підприємства.
Контрольнізапитання
1. Сутність класичної моделірозміщення сільськогосподарських об’єктів І.Тюнена.
2. Основні критерії прирозміщенні промислового об’єкту за А.Вебером.
3. Економічні передумовирозміщення продуктивних сил.
4. Етапи економічногообґрунтування розміщення продуктивних сил.
5. Аналіз сучасного станусоціально-економічного розвитку розміщення продуктивних сил галузейвиробництва.
3 Закономірності,принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів 3.1 Особливостіта закономірності розміщення продуктивних сил
 
Прирозміщенні продуктивних сил доводиться рахуватися з такими особливостями, якізумовлюються:
·  по-перше, взаємозв’язком розміщенняпродуктивних сил з географічним середовищем;
·  по-друге, залежністю розміщення окремихвиробництв від природних умов і ресурсів;
·  по-третє, значними відмінностями заселеннятериторії і розміщення виробництв;
·  по-четверте, поєднанням галузей виробництвпромисловості і сільського господарства.
Припроведенні господарської політики суспільство розміщує продуктивні сили наоснові таких закономірностей.
Закономірністьраціонального, найбільш ефективного розміщення виробництва означає всебічну економію витрат навиробництво продукції, розміщення на конкретній території по можливості усіхстадій виробництва, до готового продукту. Велике значення при цьому мають:транспортні умови, вартість перевезень, кооперування і комбінування,упровадження найновіших, найбільш прогресивних і безвідходних технологій.
Цязакономірність випливає із спеціального економічного закону економії праці іресурсів і реалізується через принципи розміщення промисловості з поглядунаближення її до джерел сировини, палива і споживача.
Особливоважливий вплив цих складових в нинішніх умовах, оскільки за останні роки вдекілька разів подорожчали енергоносії і у структурі витрат на виробництвопромислової продукції понад 75% припадає на сировину, матеріали і паливо, а з2006 р. у зв’язку різким подорожчанням ціни на енергоносії ця частка може щезбільшитися. Тому про розміщенні виробництв перш за все слід передбачитиможливість скорочення до мінімуму користування транспортними засобами тавживати заходів щодо збереження всіх видів ресурсів.
Закономірністьконцентрації та комплексного розміщення продуктивних сил с результатом прояву територіального поділупраці. Спеціалізація виробництва спричиняє необхідність взаємопов’язаного розвиткугалузей на окремій території, на основі чого досягається оптимальний режимвикористання всіх видів ресурсів. Основними якісними ознаками комплексногорозміщення продуктивних сил виступають: економічно обґрунтований, раціональнийрежим використання природних ресурсів; максимально повне залучення до суспільнекорисної трудової діяльності наявного трудового потенціалу регіону:збалансованість галузевої структури економіки регіону за природними, трудовимиі виробничими параметрами; тісний взаємозв’язок (на основі комбінування,кооперації та спільного використання інфраструктури) між основними ланкамигосподарства регіону.
Закономірністьтериторіального поділу суспільної праці об’єктивно відображає принципові відмінності міжтериторіями за природними, соціально-економічними та національно-історичнимиособливостями, максимально повне врахування яких в господарській діяльностізумовлює певну спеціалізацію територій. Завдяки цьому досягається істотнезростання продуктивності суспільної праці. Процес територіального поділухарактеризується відбором для кожної території тих галузей, для розвитку якихсклались найбільш сприятливі природні та соціально-економічні передумови. Отжерозвивається ефективна територіальна спеціалізація в поєднанні з допоміжними йобслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньоюструктурою і міжрегіональними зв’язками.
Закономірністьекономічно ефективного розміщення продуктивних сил.
Цязакономірність свідчить про те, що відносини між економікою і територією повиннібути такими, щоб найбільша ефективність виробництва (Е ) забезпечуваласянайменшими витратами на розміщення і експлуатацію об’єкта цього виробництва:
/>
деЕф— зфект від розміщення об’єкта (приріст обсягів виробництва товарів абопослуг, збільшення прибутку підприємства і т. п.);
В —витрати на розміщення об’єкта.
Закономірністьекономічно ефективного розміщення продуктивних сил реалізується насамперед черезпринцип наближення розташування виробництва до джерел сировини, енергії таспоживача.
Нинів господарстві України щороку використовується понад 1 млрд. тонн природнихресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину,матеріали і паливо припадає майже 3/4 усіх витрат. Частка сировини і паливастановить на залізничному транспорті — 75, водному — 90-95% вантажообороту.
Виходячиіз зазначеного вище, закономірність економічно ефективного розміщення усіхелементів продуктивних сил відображає стабільні та взаємообумовлені залежностіміж раціональним розміщенням матеріального виробництва і зниженням затратсуспільної праці. 3.2 Основніпринципи і фактори розміщення продуктивних сил
 
Принципи — це сформовані суспільством положення, щовизначають об’єктивні потреби й умови суспільного розвитку, які воно реалізує впроцесі практичної діяльності.
Принципирозміщення продуктивних сил — це науково обґрунтовані ідеї і положення, якими керуються в практичнійдіяльності при вирішенні конкретних питань щодо розташування нових об’єктів,вдосконалення територіальної і галузевої структури господарського комплексурегіону, опрацюванні окремих напрямків регіональної політики.
Принципирозміщення і розвитку продуктивних сил регіону випливають із закономірностей,виражають суспільно необхідні потреби і забезпечують ефективність регіональногорозвитку. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, щоформують першооснову розміщення продуктивних сил.
Принципраціонального розміщення виробництва передбачає всебічне врахування економічних, демографічних, соціальних таекологічних передумов і факторів розміщення продуктивних сил пріоритетністюсоціальних та екологічних чинників, його реалізація в господарській діяльностіозначає: наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких виробництв доджерел відповідної сировини, палива і енергії, водних ресурсів; наближеннявиробництв низькотранспортабельної продукції до місць її споживання; уникненнязустрічних перевезень однотипної продукції, сировини і палива з одного регіонув інший.
Принципзбалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого: структура господарськогокомплексу є оптимальною, тобто підтримуються економічно доцільні пропорції міжгалузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими галузями; існує певнавідповідність між сировинною базою, наявністю земельних, водних, енергетичних,трудових ресурсів та існуючими виробничими потужностями; задовольняютьсяспоживчі потреби населення в товарах і послугах.
Принципзабезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарювання, раціональневикористання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону; при виборіможливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які неспричиняють екологічної напруженості на певній території.
Принципвирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій заінтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їхгосподарської діяльності (наприклад, національний дохід на душу населення).Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональноїінтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва,активній державній регіональній політиці.
Принципурахування міжнародного територіального поділу праці означає, що кожна держава розвиває ті виробництва,для яких вона має найкращі природні та економічні умови, а виготовленапродукція є конкурентоспроможною на світовому ринку. При цьому враховуються іінтереси інтеграції в світовий економічний простір.
Факторирозміщення продуктивних сил — певні причини та чинники, що впливають на їх територіальне розташування,визначають його ефективність.
Всіфактори розміщення продуктивних сил можуть бути представлені такими основнимиукрупненими групами: природно-географічні, геополітичні, демоекономічні,соціально-економічні та техніко-економічні.
Природно-географічніфактори включаютьхарактеристику природнокліматичних умов та економічну оцінку природнихресурсів.
Геополітичніфактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентніпереваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модельінтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положенняУкраїни є сприятливим для економічного розвитку.
Діягеополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певногорегіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праціна основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв’язків.
Демоекономічніфактори розміщення і розвитку продуктивних сил включають: загальну чисельність населення, йогоструктуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельністьтрудових ресурсів, їх територіальногалузевий розподіл та якісні характеристики;чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого іприхованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху.
Комплекснийаналіз демоекономічних факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченостіпевних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чидоцільності скорочення діючих у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації,низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексутощо. Демоекономічні фактори чинять вагомий вплив на розміщення трудо- танаукомісткість галузей промисловості, а також тих галузей, які потребуютьробочої сили певного професійно-кваліфікованого складу.
Соціально-економічніфактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури,що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг тажитлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища іприродоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці.
Техніко-економічніфактори включають: основнінапрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження йогорезультатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництвата рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створюєможливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниженнятрудо-, фондо — і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональнихміжгалузевих та внутрішньогалузевих зв’язків, забезпечення ефективноговикористання всіх видів ресурсів.
3.3 Аналіз іформування економічного розвитку регіонів
Зметою всебічного врахування пріоритетних напрямків соціально-економічного танауково-технічного розвитку регіону доцільно розробляти як самостійний документрегіональні цільові програми.
Регіональнацільова програма (РЦП) — цезатверджений нормативно-правовим актом регіону цілісний документ, який визначаєстратегію розв’язання соціально-економічних, екологічних, науково-технічних,культурних та інших проблем загальнорегіонального значення і містить комплексвзаємопов’язаних заходів і завдань (цільових проектів), спрямованих надосягнення конкретних кінцевих цілей, узгоджених за терміном їх виконання іскладом виконавців та реалізованих повністю або частково за рахунок коштіврегіонального бюджету.
Науковообґрунтоване розроблення програми економічного і соціального розвитку регіонумістить такі етапи:
· Аналіз стану економіки регіону на початок плановогоперіоду і тенденцій економічного розвитку, що виявилися у передплановий період.
· Прогноз науково-технічного прогресу, суспільних потребі ресурсів на перспективу.
· Вибір конкретних цілей і завдань економічного розвиткурегіону на даний плановий період і визначення основних напрямків розвиткуекономіки регіону.
· Розроблення основних показників програми (плану)економічного і соціального розвитку регіону.
· Складання розгорнутого плану економічного ісоціального розвитку регіону.
Аналізекономічної ситуації та існуючих проблем соціально-економічного розвитку маєкомплексний характер, охоплює всі сторони і сфери економіки регіону іздійснюється так.
Аналіззагального стану економіки регіону. Аналіз динаміки ВВП та його складових. Характеристика основних тенденційекономічного розвитку та чинників, що обумовлюють ці тенденції.
Аналізвпливу факторів (зміна обсягів реалізованої продукції, зміна обсягутоварно-матеріальних запасів та інші) на зміну номінального та реального ВВП.
Характеристиказміни складових компонентів та їх співвідношень у ВВП за витратами та доходами.
Визначенняпричин, за яких відбулася зміна в обсягах реалізації та накопичення (зменшення)товарно-матеріальних запасів у галузях промисловості, на окремих підприємствахта в агропромисловому комплексі.
Визначеннягалузей, окремих підприємств, які можуть стати осередками економічногозростання в регіоні.
Аналізпромисловості та її галузей.Загальна характеристика стану реалізації державної промислової політикипідприємствами регіону.
Аналіздинаміки і тенденцій розвитку промисловості регіону, в тому числі її галузевоїструктури. виявлення економічно необґрунтованих випадків заборгованості;
Аналізуєтьсятакож виробництво товарів і послуг. Характеризується регіональний ринок товаріві послуг, проблеми внутрішнього виробництва та реалізація заходів з йогопідтримки.
Аналізпаливно-енергетичного комплексу. Енергетика.
Аналізвугільної промисловості.
Аналізнафтогазової промисловості:
Аналізлегкої промисловості. Аналіззаходів, які здійснюються в галузі щодо підвищення рівня використаннявиробничого потенціалу підприємств регіону, повернення втрачених позицій навнутрішньому рийку та підвищення конкурентоспроможності продукції. Оцінказаходів щодо здійснення реструктуризації окремих підприємств легкоїпромисловості.
Аналізхарчової промисловості.Аналіз досягнень та проблем, які залишаються невирішеними. Оцінка динамікивиробництва продукції, динаміки експорту та імпорту харчової продукції.
Аналізагропромислового комплексу.Здійснюється оцінка діяльності обласних управлінь і відомств щодо створенняумов для ефективної роботи галузі, у т.ч. поліпшення фінансового станугосподарств, реформування земельних відносин, сільськогосподарськихпідприємств, розбудови інфраструктури. Динаміка виробництва валової продукції,в тому числі по галузях. Аналіз факторів, що впливають на виробництво. Заходи,що застосовувалися для збільшення обсягів виробництва та вирішення фінансовихпроблем.
Оцінкафункціонування біржового ринку, динаміки біржової торгівлі та її частки взагальному обсязі реалізації сільськогосподарської продукції, а також факторів,які стримують розвиток біржового ринку.
Оцінкастану справ проведення земельної реформи.
Аналізтранспорту і зв’язку.Характеризується робота транспортного комплексу регіону, його стан відповіднодо форм власності, обсяги робіт в динаміці, фінансовий стан підприємств.
Аналізбудівельного комплексу.
Аналізінвестиційної діяльності.Цілі і завдання інвестиційної політики регіону повинні визначатися виходячи зоцінки всіх можливих джерел фінансування капітальних вкладень в реальномусекторі економіки. Відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність».(Інвестиційний ринок, ринок прямих капітальних вкладень, ринок об’єктів, щоприватизуються, фондовий ринок)
Аналізфінансово-бюджетної сфери.Фінансовий стан регіонів має особливе значення, оскільки постійним завданнямрегіональних владних структур є узгодження диспропорції між потребами вресурсах і можливостями забезпечення соціально-економічного розвитку території.
Фінанси — це економічний інститут, економічнівідносини, покликані оптимізувати використання вартості та її форм, яківиникають у розвинутій системі товарно-грошових відносин. Окремо від грошей іруху грошових ресурсів при розподілі й перерозподілі національного доходу вгрошовій формі не можуть існувати фінансові відносини та створюватися фінансовіресурси.
Фінансовіресурси регіонів (областей, регіонів, міст та ін.) містять: бюджети всіхрівнів, фінанси господарюючих суб’єктів відповідної території, державні тапозабюджетні фонди, кредитні ресурси, іноземні інвестиції, внутрішнізапозичення у населення.
Складовоючастиною аналізу фінансово-бюджетної сфери регіону є аналіз фінансового станупідприємств.
Аналізінституціональних перетворень.Участь регіону у формуванні інституціональної політики держави потребуєвизначення головної мети і основних завдань; пріоритетних напрямківінституціональних перетворень економіки; заходів щодо переходу до грошовоїприватизації, розвиток малого і середнього бізнесу; визначення ефективностіінституціональних перетворень; ролі і місця малого і середнього бізнесу векономічному зростанні, в розширенні зайнятості; заходів антимонопольноїполітики, регулювання діяльності монопольних угруповань; методів і засобівуправління об’єктами державної і комунальної власності.
Аналізринку праці та рівня життя населення регіону. Зайнятість населення є одним з найважливішихнапрямків соціальної політики держави.
Зметою виявлення тенденцій вирішення проблем ринку праці в регіоні визначаютьсятакі показники і напрямки дій суб’єктів регіональної економіки та регіональногодержавного управління:
·  аналіз демографічної ситуації та проблемзбалансування попиту і пропозиції на ринку праці регіону;
·  динаміка і тенденції показників зайнятостінаселення. Аналіз взаємозв’язків динаміки зайнятості та динаміки ВВП, динамікивипуску продукції та динаміки показників зайнятості в окремих галузяхекономіки;
·  оцінки впливу політики реструктуризації нарівень структурного безробіття.
·  аналіз динаміки номінальних та реальнихдоходів населення, розмірів заробітної плати та основних показників рівня життяі купівельної спроможності населення.
·  характеристика динаміки заборгованості звиплат заробітної плати й інших соціальних виплат та аналіз головних факторів,що породжують цю проблему, у тому числі в бюджетній сфері.
Аналізгуманітарного розвитку(охорона здоров’я, освіта, культура і мистецтво, засоби масової інформації,фізична культура і спорт, туризм, сім’я і молодь).
Аналізвнутрішнього регіонального ринку товарів та послуг для населення. При аналізі стану внутрішнього регіональногоринку товарів та послуг для населення здійснюється оцінка стану вирішенняпроблеми збалансування попиту та пропозиції на ринку товарів та послуг. Аналізнасиченості ринку вітчизняними (у т.ч. регіональними) товарами та послугами.
Оцінкарозвитку інфраструктури сфери торгівлі та громадського харчування.
Вивчаєтьсястан запровадження ринкових відносин при реформуванні житлово-комунальноїсфери, у тому числі забезпечення надання якісних житлово-комунальних послугнаселенню та упорядкування методики формування тарифів на житлово-комунальніпослуги (позитивні та негативні приклади, питання, що потребують вирішення).
Аналіззовнішньоекономічної діяльності суб’єктів економіки регіону. Аналізується зовнішньоекономічна діяльністьрегіональних державних структур та суб’єктів економічної діяльності регіонувсіх форм власності.
Оцінкастану довкілля регіону.Екологічна політика регіону здійснюється в напрямку досягнення головної метидержавної екологічної політики — відновлення безпечного навколишньогосередовища та раціональне використання природно-ресурсного потенціалу.
Аналізмісцевої територіальної політики регіону. Місцева територіальна політика регіону розробляєтьсядля сприяння вирішенню економічних і соціальних проблем територій (міст,районів, окремих населених пунктів), структурної перебудови їх економіки,забезпечення раціонального територіального розподілу праці та виробництва,розвитку міжрегіональних та зовнішньоекономічних зв’язків з урахуваннямможливостей та особливостей міст, районів, окремих населених пунктів.
Контрольнізапитання
1. Особливості тазакономірності розміщення продуктивних сил.
2. Принципи розміщенняпродуктивних сил.
3. Фактори розміщенняпродуктивних сил.
4. З якою метою розробляютьдокумент РЦП ?
5. Аналіз і формуванняекономічного розвитку регіону.
4 Економічнерайонування і територіальна організація продуктивних сил 4.1  Сутність, функції, критеріїта принципи економічного районування
Основоюформування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, щозумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвитокміжрайонної кооперації. Об’єктивними умовами виділення і розвитку економічнихрайонів виступають: наявні природні ресурси, особливості економіко-географічногоположення території, система розселення, чисельність населення, виробничийпотенціал, спеціалізація господарства, рівень господарського освоєннятериторії.
Основнийвклад у розробку наукових основ економічного районування внесли такі радянськіекономіко-географи і економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М.Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман та ін.
Завизначенням П.М. Алампісва, економічний район — це географічно ціліснатериторіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничуспеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана зіншими частинами суспільним територіальним поділом праці.
Економічнерайонування — ценауковообґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історичноабо формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділупраці.
Наформування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні таісторичні. Основними серед них є економічні:
·  головним районоутворюючим фактором у кожнійкраїні є суспільний територіальний поділ праці;
·  територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно пов’язанихміж собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих накомпактній території;
·  до основних районоутворюючих факторівналежать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальніцентри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожнемісто як економічний центр впливає на довколишню тяжіючу до нього місцевість, анайбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста.Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району. На Українітакими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів,Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів;
·  економіко-географічного положення території району, вони значною міроювпливають на формування спеціалізації його господарства;
·  природні умови і ресурси — це основа розвитку і спеціалізаціїсільського господарства та промисловості району;
·  форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли(зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах іселищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони,локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортнимкомплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічногорайону;
·  суспільно-політичний устрій. В Україні суспільно-політичний устрій державипобудований на засадах унітарності, але з певними елементами федерації (АРКрим);
·  адміністративно — територіальний поділ країни функціонують як самостійні суб’єктигосподарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарськихкомплексів територій.
Основнимифункціями економічного районування є:
·  створення економічної основи територіальногоуправління господарства регіонів;
·  вдосконалення територіальної структуригосподарства;
·  формування й реалізація державної регіональноїекономічної політики;
·  обґрунтування вибору доцільних варіантіврозміщення компонентів продуктивних сил;
·  обґрунтування розвитку ТВК;
·  підвищення ефективності використанняресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;
·  сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуваннюрегіонального розвитку;
·  створення основи для розробки і реалізаціїтериторіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку ірозміщення продуктивних сил та розселення населення.
Упрактиці економічного районування виділяються такі критерії територіальногоподілу продуктивних сил:
·  економічний район має бути великоюекономічно-цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхіднідля визначення його господарської спеціалізації;
·  розміри території великих економічних районівповинні відповідати вимогам скорочення перевезень масових вантажів у межахрайону;
·  економічний район повинен являти територіальнуєдність;
·  на території економічного району повинен бутисформований потужний народногосподарський комплекс;
·  при виділенні економічного району повинновраховуватись економіко-географічне положення території;
·  до складу великих економічних районів повинніповністю включатись території адміністративних областей, районів без порушеньїх меж.
Привиділенні економічних районів враховуються такі основні принципи:
·  принцип економічної доцільності, який основується на тому, що коженекономічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиногонародногосподарського комплексу країни із певним комплексом допоміжних ісервісних виробництв. Спеціалізацію району визначають ті галузі, у яких витратипраці і засобів на виробництво продукції будуть найменшими, або виробництвопевних видів продукції можливе там лише з причин природного фактору, абонаявності корисних копалин. У виділених районах територіальна організаціягосподарства повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту.
·  принцип об’єктивності районоутворення, що означає виділення об’єктивної, суспільноцілісної території, яка розглядається як територіальна система продуктивних силз міцними внутрішніми зв’язками;
·  принцип перспективності розвитку господарського комплексу, що дозволяє прогнозуватиструктуру виробництва, розвиток системи розселення, нові напрямки виробничоїспеціалізації в результаті освоєння нових територій, сировинних баз, формуванняцентрів господарської діяльності;
·  принцип комплексності розвитку всіхфункціональних ланок, щопередбачає раціональну систему внутрішніх зв’язків і пропорційність між сферамилюдської діяльності;
·  принцип єдності економічного районування іполітико-адміністративного устрою держави. На основі цього принципу адміністративні одиниціодночасно розглядаються як економічні райони нижчого ієрархічного ступеня. 4.2 Типиекономічних районів
Науковообґрунтованим є об’єктивне існування двох типів економічних районів — галузевихі загальних або багатогалузевих (інтегральних).
Галузеве(спеціальне) економічнерайонування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвиткуокремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливомзакономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народногогосподарства і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальналокалізація залежить в основному від наявності на певній території необхіднихприродних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупногоспоживача продукції, сприятливих транспортних зв’язків тощо.
Загальне(інтегральне) економічнерайонування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основіяких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступенясформованості або їх складові частини.
Зацим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів:великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).
Великіекономічні райони (макрорайони) — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, якіоб’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області завтономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями.Головною метою визначення цих районів г виявлення і розмежування великихіснуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексівдля визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективноговикористання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються длядовгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил,формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарськоговиробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієїадміністративної області.
Середнійекономічній район (мезорайон) — це виділений в межах макрорайону певний підрайон, що охоплює господарськікомплекси адміністративно-територіальних одиниць. Це територія однієї невеликоїкраїни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто щетериторіальні одиниці економічного районування. Об’єктивною основою цьогорайонування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і вмежах великих (інтегральних) економічних районів.
Натериторії цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складовічастини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу рольвідіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшимипромисловими і транспортними вузлами. З метою більш повного використання свогоресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється нетільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібноїдля кожного великого економічного району.
Цірайони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва іневиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і дляуправління господарською діяльністю.
Малірайони (мікрорайони) — ценайнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов’язані знизовим адміністративно-господарським районуванням. їх територія відповідаєтериторії внутрішньообласних адміністративних районів.
Визначеннямеж цих районів залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. Це пов’язаноз тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буваєоднорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарськихзонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємствмісцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацієюі управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. Низовіадміністративно-господарські райони використовуються для поточного планування іоперативного управління розвитком виробництва.
4.3 Територіальнаорганізація продуктивних сил України
Стабільністьрозвитку суспільства значною мірою залежить від дотримання балансузагальнодержавних і регіональних інтересів. Збалансованістьсоціально-економічного розвитку регіонів, врахування їх історичних,економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічнихта культурних традицій населення досягається шляхом розробки і дотриманнядержавної регіональної політики. Одним із дієвих засобів її реалізації єрозробка та виконання державних програм і проектів щодо підтримки місцевогосамоврядування, комплексного соціально-економічного розвитку регіонів. Завдякицьому можна більш ефективно використати природно-ресурсний тасоціально-економічний потенціал територій, швидше досягнути загальнодержавнихсоціальних стандартів незалежно від економічних можливостей регіонів, ефективнозабезпечити вплив регіонів на здійснення загальнонаціональної політики держави,а також досягти оптимального узгодження загальнодержавних інтересів з потребамиі особливостями розвитку регіонів.
Основусуспільного життя людей в будь-якому регіоні складають взаємозв’язки насампереду сфері матеріального виробництва. У ній взаємодіють люди як головнапродуктивна сила, засоби виробництва і природна продуктивна сила регіону,носієм якої є природно-ресурсний потенціал.
Функціонуванняпродуктивних сил, результативність взаємодії різних елементів залежить відефективної територіальної організації, узгодження дії окремих складових таспособів регулювання їх взаємодії для досягнення певної мети. Територіальнаорганізація як науково обґрунтоване впорядкування у просторі діяльності різнихсуб’єктів для досягнення певних цілей є одним із дієвих факторів регіональногорозвитку. Саме через механізм оцінки і врахування дії різних чинниківвідбувається розміщення об’єктів господарства, узгоджується механізморганізації їх функціонування, формується просторова виробнича тасоціально-економічна система з певним характером взаємодії продуктивних сил.Таким чином, внутрішній взаємозв’язок і взаємообумовленість складових елементівпродуктивних сил, інтенсивність цієї взаємодії є тією основною умовою, якавпливає на їх територіальну організацію і комплексний розвиток регіону.
Внаслідоктериторіальної організації продуктивних сил формується відповідна територіальнаструктура виробництва й інших сфер суспільної діяльності людей. Вона (структура)характеризується певними якостями і рівнем розвитку, особливостями взаємодіїскладових елементів, результативністю їх функціонування.
Длязабезпечення стійкого функціонування системи продуктивних сил регіону їїелементи повинні певним чином підбиратися і раціонально територіальнорозміщуватися. При цьому вони мають бути структурно і функціональноупорядкованими у просторі та часі, забезпечуючи самовідтворення.
Конкретнимвідображенням територіальної організації продуктивних сил є територіальна структурагосподарського комплексу. Територіальні пропорції соціальних і матеріальнихпродуктивних сил свідчать про особливості їх локалізації, тобто відношення дотериторії. Наявність зв’язків і відношень між елементами продуктивних сил напевній території, в межах будь-якого регіону сприяє виконанню ним певноїгосподарської функції в складній соціально-економічній системі країни. Такимчином, територіальна організація продуктивних сил за рахунок оптимізаціїпросторових пропорцій і розвитку раціональних зв’язків забезпечує підвищенняефективності функціонування економіки в цілому.
Територіальнаорганізація продуктивних сил— це динамічний і багатоплановий процес, який залежить від різних факторів.Кожен з них характеризується особливостями і масштабами впливу як на розвиток ірозміщення продуктивних сил, так і результативність їх функціонування. Сучаснийстан економічного розвитку вимагає адекватної новим умовам територіальноїорганізації продуктивних сил. Основу цієї організації мають складати новівиробничі відносини між суб’єктами економічної діяльності. Насамперед цестосується відносин власності на засоби виробництва і продукти праці. Ступіньволодіння ними позначається на структурі господарства, основних галузевихпропорціях, розміщенні та виробництві продукції з урахуванням ринковоїкон’юнктури. Майнові відносини впливають на економічну політику розвитку ірозміщення продуктивних сил, тобто економічний інтерес конкретних суб’єктівринку стає важливим для розміщення і розвитку продуктивних сил, їх територіальноїорганізації. Це обумовлюється також наявністю поряд із загальнодержавноюрегіональної і районної комунальної власності територіальних громад регіону(району). Вони розпоряджаються також доходами регіонального чи місцевого рівня.Крім того, існує місцева (комунальна) власність, яка включає рухоме і нерухомемайно, доходи місцевого бюджету, інші кошти, які належать територіальнійгромаді на правах власності. Все більшої ваги в територіальній організаціїпродуктивних сил набуває приватна власність. Завдяки цьому суб’єктигосподарювання можуть суттєво впливати на вирішення питань розміщенняпідприємств.
Такимчином, відносини власності стають вагомим фактором територіальної організаціїпродуктивних сил. До того ж вони є досить динамічними — змінюється не лишеформа, але й суб’єкт власності. Кожен новий власник, виходячи з конкретноїринкової кон’юнктури, як господарюючий суб’єкт впливає на зміни втериторіальній організації всього комплексу взаємодіючих продуктивних сил. Цесвідчить про значну роль у розвитку і розміщенні продуктивних сил власниківзасобів виробництва як нових активних учасників виробничих відносин. Розвитокринкових відносин на новому економічному базисі та різноманітних формахвласності формують нову ідеологію і регіональну політику організаціїпродуктивних сил в цілому та їх складових елементів зокрема.
Загальнізасади державної регіональної політики соціально-економічного розвитку таголовні механізми її реалізації розробляються і визначаються парламентом(Верховною Радою) України. Він затверджує і державні програми регіональногорозвитку. Інші державні центральні органи створюють умови і здійснюють контрольза виконанням програм та проектів регіонального і місцевого розвитку. Головноюметою регіональної політики держави, як це задекларовано центральними органамивлади, є забезпечення стабільного соціально-економічного розвитку регіонів ітериторіальних громад на базі місцевого природно-ресурсного тасоціально-економічного потенціалів. Це повинно привести до зростання життєвогорівня населення.
Запорукоюактивізації регіональної соціально-економічної політики має стати створенняраціональної й ефективної системи влади і управління в центрі та регіонах, якаповинна забезпечити оптимальне поєднання загальнодержавних, регіональних імісцевих інтересів. Змістом діяльності влади усіх територіальних рівнів єконцентрація зусиль на забезпеченні соціально-економічного розвитку регіонівшляхом науково обґрунтованого залучення у господарський обіг наявногопотенціалу регіону, мобілізація всіх елементів продуктивних сил на ефективнудіяльність з урахуванням внутрішньої економічної ситуації, територіальногоподілу праці в країні та за її межами.
Пріоритетнимизавданнями регіональної політики є вирішення найбільш гострих економічних,соціальних і екологічних проблем. Насамперед це стосується подолання значноїтериторіальної диференціації в економічній сфері, надвисокої територіальноїконцентрації виробництва і населення в окремих регіонах та формуваннягіперурбанізованих територій; значних територіальних відмінностей в динаміціекономічного розвитку тощо. До пріоритетних відноситься і соціальна політикадержави. Існуючі регіональні відмінності у рівні життя людей, співвідношенніміж доходами на душу населення вимагають проведення політики гарантованих загальнодержавнихстандартів і нормативів.
Такимчином, регіональна політика держави має суттєвий вплив на територіальнуорганізацію продуктивних сил, значною мірою обумовлює ефективність їхфункціонування, впливає на тенденції зміни територіальних пропорцій зосередженняпродуктивних сил.
Дляздійснення регіональної політики держави і, зокрема, управління економічним тасоціальним розвитком регіонів надзвичайно важливе значення має знаннятериторіальної структури господарського комплексу як інваріанта його територіальноїорганізації. Аналіз і оцінка територіальних пропорцій продуктивних сил,динаміки їх зміни дозволяє визначити основні напрями регіональної політики таздійснити цілеспрямоване управління формуванням територіальної структуривиробництва згідно з природними, соціальними й економічними можливостямитериторій з урахуванням територіального поділу праці.
Середосновних проблем територіальної організації продуктивних сил у регіональномувимірі варто виділити наступні:
·  надзвичайно висока концентрація продуктивнихсил у високоіндустріальних районах — Донбас і Придніпров’я, частковоПрикарпаття та окремі агломерації. На б високорозвинутих областей України —Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Харківську та Київськуприпадає більш 45% вартості основних виробничих фондів;
·  невідповідність між природно-ресурсним тапрацересурсним потенціалом і рівнем розвитку господарської діяльності тапросторової його організації в межах економічних районів, областей, міськихпоселень. Це, перш за все, відноситься до Подільського, Поліського, Південногорайонів і їх областей;
·  недостатній розвиток і збалансованістьскладових транспортної системи, її нераціональна просторова диференціація, щозумовлює неповне включення окремих регіонів і великих промислових центрів взагальнодержавний та міжнародний поділ праці (центральні обласні республіки);
·  ігнорування на практиці принципу регіональногогосподарювання, в основі використання якого доцільним є створення Фондурегіонального розвитку для реалізації державних регіональних програм і ін.заходів, зокрема, розвитку нових форм розміщення продуктивних сил;
·  децентралізація процесу державного регулюванняекономіки і зосередження певної частини функцій, повноважень і ресурсів врегіонах, хоча це потребує виваженого обґрунтування переваг;
·  складність формування ринкового середовища зпричин надмірної залежності від регіональних влад конкретних рішень зприватизації;
·  неузгодженість і складність процесунормативного і реального розмежування власності між державними і регіональнимирівнями з причин відсутності законодавчої чіткої системи критеріїв і процедуррозподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевогосамоврядування;
·  відсутність ефективного поєднання галузевого ітериторіального управління, нескоординованість чого призвела до обмеженняможливостей врахування регіональних і галузевих інтересів, а також їхузгодження;
·  недостатня дієвість регіональної економічноїполітики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки і якіснепіднесення на цій основі рівня життя і добробуту населення країни.
Практичнезначення економічного районування
Великеприкладне значення економічного районування полягає у тому, що воно є основоюформування і реалізації державної регіональної економічної політики, а такожвикористовується в практиці територіального управління господарством, привиборі доцільних варіантів розміщення нових виробничих об’єктів тавдосконаленні територіальної структури господарства, обґрунтуванні перспективрозвитку територіально-виробничих комплексів. Економічне районування сприяєпідвищенню ефективності використання ресурсного, виробничого інауково-технічного потенціалу регіонів і всієї країни.
ВУкраїні здійснюється генеральне економічне районування території для цілейпрогнозування, розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схемприродокористування, проектів районного планування, схем розвитку і розміщенняпродуктивних сил та розселення населення. Територіальні схеми розміщення ірозвитку продуктивних сил певних районів являють собою прогнозні, науковообґрунтовані розробки прикладного характеру.
Контрольнізапитання
1. Сутність та практичнезначення економічного районування.
2. Критерії виділенняекономічних районів.
3. Принципи економічногорайонування.
4. Яка різниця міжспеціальним і інтегральним економічним районуванням.
5. Територіальна організаціяпродуктивних сил України.
5 Науковіметоди аналізу розміщення продуктивних сил і рівнів економічного розвиткурегіонів 5.1  Методи аналізу територіальноїорганізації економічної системи
Територіальнаструктура є важливим об’єктом дослідження національної економічної системи. Цестрижнева категорія геопросторової організації господарства країни, яка охоплюєосновні економіко-територіальні поняття, зокрема наявність і взаємопов’язаністьформ територіальної організації продуктивних сил загалом.
Продуктивнісили як територіальна економічна система — це функціональне поєднання елементів чинниківвиробництва, зосередження і розміщення яких зумовлене природними умовами абосуспільними потребами. Основними елементами продуктивних сил є праця, основний,оборотний капітал і фінанси. Вартість праці, основного і оборотного капіталускладають вартість національного капіталу.
Основоюлокалізації національного капіталу і його територіального розміщення є всірівні поділу праці: загальний, частковий, одиничний і територіальний. Цепоглиблює спеціалізацію, технологічну і економічну кооперації виробництв,посилює взаємозалежності виробничих і обслуговуючих підприємств та організаційна території, де вони розміщені.
Дослідженнятериторіальної організації продуктивних сил передбачає обов’язкове вивченняструктури, ієрархії та інших особливостей управління. У ринковій економіціформула управління економікою — це формула влади. Отже, мистецтво управліннякраїною чи територією ґрунтується на опануванні формули влади кожним об’єктомуправління. Перспективний розвиток територіальної структури продуктивних сил іекономіки загалом залежить значною мірою від формули управління центральної імісцевої влади.
Продуктивнісили певної території — цекомплекс взаємозумовлених, локально зосереджених виробничих і обслуговуючихпідсистем. Функціонуючи для задоволення регіональних і міжрегіональних потреб,вони утворюють єдину територіальну економічну систему, яка поєднує різні галузівиробництва, рівні управління, системи обміну, споживання, захисту населення,довкілля та ін.
Аналізпродуктивних сил як територіальної економічної системи здійснюється черезпризму трьох основних аспектів: територіально-комплексного,територіально-галузевого, територіально-ефективного.
1.Територіально-комплексний аспект. Враховує взаємодію галузей сфери виробництва, сфери послуг, управлінняяк єдиної економічної системи, виявлення пропорцій виробництва й споживання,рівнів економічного розвитку населених пунктів і територій, внутрірегіональногоі міжрегіонального обміну тощо. Він дає змогу:
·  розкривати продуктивні можливості території —наявність ресурсів живої праці, основного або продуктивного капіталу,мінерально-сировинних, грошових ресурсів, попит і платоспроможність споживачів,експортні можливості території та ін.;
·  висвітлювати рівень поділу праці,взаємозумовленість і взаємозв’язок об’єктів виробництва товарів і послуг,кооперацію виробництва, стан виробничої й соціальної інфраструктури, обсяги,структуру, динаміку виробництва регіонального продукту та ін.;
·  виявляти рівень збалансованості та оптимізаціїпропорцій продуктивних сил території, обґрунтовувати прогноз розвиткупродуктивних сил, розробляти територіальні баланси, в яких зводять виробництвотоварів, робіт і послуг з їх розподілом в окремому регіоні та за його межами.Територіальні баланси розробляють з окремих видів ресурсів: трудових, водних,земельних; промислової та сільськогосподарської продукції для обґрунтуванняіндикативних (рекомендаційних) планів виробництва; капітальних вкладень,перевезень, попиту і пропозиції на гуртовому і споживчому ринках.
Результатитериторіально-комплексного аналізу дають змогу сформувати на рівні країнигенеральну схему розвитку і розміщення продуктивних сил країни, окремогорегіону — схему розвитку і розміщення продуктивних сил області, міста тощо. Укожному випадку цей документ повинен містити наукове обґрунтування розвитку ірозміщення продуктивних сил на перспективу за такими розділами:
· аналіз розвитку ірозміщення продуктивних сил за базовий період (не менше 15 років);
· завдання розвитку ірозміщення продуктивних сил на перспективу, які визначають відповідно доструктурних ринкових змін;
· передумови й умовирозміщення продуктивних сил на перспективу;
· прогноз рівнів розвиткунаціональної економіки та окремих її регіонів на перспективу;
· прогноз розвитку ірозміщення галузей національної економіки та промисловості, міжгалузевихкомплексів;
· прогноз економічного ісоціального розвитку областей, міст, районів;
· вплив ринкових перетвореньі міжнародного поділу праці на розміщення продуктивних сил;
· економічна ефективністьпередбачуваних зрушень у територіальній структурі господарств.
2.Територіально-галузевий аспект. На основі аналізу поділу праці дає змогу обґрунтувати спеціалізаціювиробництва окремих регіонів — переважаючий розвиток виробництва певних видівпродукції або виконання відповідних національно-господарських функцій зурахуванням найефективнішого використання сприятливих природних і економічнихумов району та раціональної участі в територіальному поділі праці.
Наоснові загального поділу праці з’ясовують співвідношення сфер виробництватоварів і надання послуг. У виробничій сфері — співвідношення промисловості,сільського господарства, будівництва, транспорту; у сфері послуг —співвідношення освіти, охорони здоров’я, культури та ін. На основі частковогоподілу праці визначають співвідношення у промисловості — машинобудуванні,хімічній, легкій та інших галузях; у сільському господарстві — рослинництві,тваринництві тощо. На основі одиничного поділу праці — структуру зайнятості запрофесіями, рівнем кваліфікації тощо. Територіально-галузевий аспект аналізурозміщення і функціонування продуктивних сил передбачає обґрунтуванняспеціалізації виробництва, обслуговуючої діяльності окремої території —області, району, міста, групи областей.
Територіально-галузевийаспект оцінки господарської діяльності дає змогу оптимізувати розміщеннягалузей національної економіки, яке базується на аналізі потреб країни загаломі окремих регіонів у певних видах продукції, наявності виробничих можливостей,трудових, енергетичних, паливних, сировинних ресурсів. Рівень забезпеченостітериторій (районів) наймасовішою продукцією промисловості чи сільськогогосподарства визначається на основі територіальних балансів виробництва ірозподілу продукції. Спеціалізація регіону і обмін продуктами підвищуютьефективність виробництва загалом і прискорюють темпи його розвитку.
3.Територіально-ефективний аспект. Пов’язаний з такими поняттями:
·  ефект — загальний результат, отриманий внаслідоквикористання загальних засобів за певний період часу;
·  продуктивність — одиничний результат, отриманий як віддача одиницізадіяної праці чи капіталу за одиницю часу;
·  ефективність — одиничний результат, отриманий як місткість одиницізатрат праці чи капіталу в одиниці створеної продукції;
·  індекс продуктивності (ефективності) — результат порівняння виробничого ефекту(ефективності) наступного періоду до виробничого ефекту (ефективності)попереднього періоду;
·  економічне зростання — зростання обсягу виробництва ВВП, платоспроможностінаселення, рівня споживання на душу населення, тобто добробуту.
Залежновід сфери соціально-економічного буття вирізняють ефективність (ефект)економічну, соціальну та ефективність розміщення продуктивних сил.
Економічнаефективність — цеспіввідношення затрат і результату. Ефективність зростає за мінімізаціїматеріальних, сировинних, фінансових, трудових затрат, чисельностіуправлінських структур та їх рівнів, скорочення шляху руху ресурсів, продукції,фондів, зростання продуктивності праці, віддачі основного й оборотногокапіталів і отримання максимального прибутку.
Соціальнаефективність — сукупністьекономічних і соціальних наслідків, яка досягається за певного обсягувикористання ресурсів і затрат. До соціального ефекту належать:
· збільшення обсягу,вдосконалення структури індивідуального споживання матеріальних благ і послуг;
· поліпшення забезпеченостімайном і комунальними послугами (за кількістю та якістю);
· розвиток структури,повноти задоволення послугами індивідуального та колективного споживання;
· поліпшення умов безпекипраці;
·  зниження захворюваності,продовження середньої тривалості життя;
· збільшення вільного часупрацівників;
· підвищення рівня культурий освіти населення, кваліфікації працівників;
· збереження і впорядкуваннядовкілля та ін.
Ефективністьрозміщення продуктивних силпов’язують з вирівнюванням економічних рівнів розвитку регіонів. Виявляється увищих темпах зростання продуктивних сил менш розвинутих регіонів порівняно збільш розвинутими. Чинниками ефективного розміщення продуктивних сил є:
·  ресурсні — наявність працездатного населення,водних, мінерально-сировинних і енергетичних ресурсів;
·  економічні — сукупні витрати на зайнятість,водозабезпечення, освоєння ресурсів;
·  соціальні — зростання рівня зайнятості,розвиток соціальної інфраструктури, природоохоронні технології та ін.
Ефективністьвимірюють співвідношенням результату (ефекту) (Qц) дозатрат — матеріальних чи трудових (Тк):
/> чи />,
Ефективністьє позитивною, якщо результат зростає, а затрати залишаються незмінними,зменшуються або їх зростання є меншим порівняно зі зростанням результату.Негативною вона буває, якщо результат зменшується, а затрати залишаютьсянезмінними, зростають або їх зростання перевищує результат.
Продуктивністьі ефективність визначають стосовно:
·  працюючих на виробництві — продуктивністьпраці, трудомісткість одиниці продукції;
·  основного капіталу: капіталовіддача,капіталомісткість одиниці продукції;
·  оборотного капіталу: коефіцієнт оборотностіобігових коштів, коефіцієнт закріпленості обігових коштів в одиниці продукції;
·  виробництва продукції: відношення цінипродукції до її собівартості;
·  роботи підприємства: відношення вартостівалової продукції підприємства до затрат на її виробництво;
·  роботи галузі: відношення суми вартостівалової продукції підприємств галузі до суми затрат на її виробництво;
·  економіки (господарства) регіону: відношеннясуми вартості валової продукції підприємств регіону до суми затрат на їївиробництво;
·  економіки (господарства) країни: відношеннявартості валового внутрішнього продукту до затрат на його виробництво абовипуску до затрат.
Визначенняпродуктивності задіяних праці та капіталу завжди потребує аналізу ефективної(оберненої до продуктивної) функції. Метою зниження затрат на виробництвоодиниці продукції.
Територіально-економічнадіагностика. Перед урядомкраїни, органами управління регіонами, суб’єктами виробництва постаютьпроблеми, які потребують забезпечення систематизованою інформацією, якавідображає реальний стан певної господарської системи. Ці питання вирішують задопомогою економічної (стосовно окремого виробничого об’єкту) читериторіально-економічної (стосовно регіону) діагностики.
Територіально-економічнадіагностика — процес вивченнятериторіальної економічної системи, її структури, динаміки, внутрігосподарськихі міжгосподарських зв’язків, визначення стану функціонування її окремихаспектів і системи загалом.
Об’єктами територіального економічного аналізу єпромислове (виробниче) підприємство, район міста, населений пункт,адміністративний район, адміністративна область, країна загалом.
Територіальнийекономічний діагноз — це:
·  процес дослідження об’єкта;
·  стан досліджуваного об’єкта;
·  висновки про стан об’єкта;
·  рекомендації щодо заходів, спрямованих наполіпшення стану об’єкта.
Економічнадіагностика вимагає відповідних фахівців, засобів, логічної послідовності тощо.її загальний алгоритм формують:
·  постановка цілі та вибір об’єкта;
·  побудова системи індикаторів (критеріїв,показників);
·  розроблення якісних і кількісних шкал;
·  збір і оброблення інформації;
·  виявлення і класифікація регіональнихекономічних, соціальних патологій та симптомів;
·  обґрунтування причин і систематизація чинниківекономічних і соціальних патологій;
·  узагальнення соціально-економічного стану ірекомендації щодо його оздоровлення.
Якістьтериторіально-економічного діагнозу значною мірою залежить від добору івикористання системи індикаторів, які зорієнтовані на такі цілі:
·  пошук і систематизацію патологій розвиткутериторіально-економічної системи;
·  виявлення вузьких місць;
·  з’ясування механізму формування виробничихзв’язків;
·  встановлення належності об’єкта до певногокласу тощо.
Важливезначення у розробленні якісного територіально-економічного діагнозу має вибірсистеми проведення діагностичного дослідження. Залежно від особливостейаналітико-дослідницьких процедур вирізняють такі види діагнозу в регіональнійекономічній діагностиці:
·  тестовий;
·  функціональний;
·  моделювання об’єкта;
·  експертна оцінка;
·  ретроспективний.
Регіональнийекономічний аналіз та оцінку стану системи проводять безконтактним(функціональний і ретроспективний аналіз) і контактним методами (експертнаоцінка, тестове опитування, моделювання об’єкта).
Результатитериторіально-економічної діагностики залежно від цілей, отриманих результатівзводять у єдину схему та використовують за призначенням.
Напрямами практичного використання результатів регіональної економічноїдіагностики можутьбути:
·   виявлення закономірностей територіальноїконцентрації та використання продуктивних сил з метою комплексного розвиткутериторії, формування агломерацій, промислових вузлів, технополісів,технопарків, урбанізованих зон, вільних економічних зон;
·  обґрунтування комплексного економічного ісоціального розвитку;
·  поєднання інтересів країни та регіону;
·  наближення матеріале-, енерго-, водомісткихгалузей до джерел палива, енергії, води та забезпечення дотримання принципівкомплексного, раціонального розміщення виробництва; збалансованості тапропорційності; збереження рівноваги між виробничою діяльністю людини таприродою.
Територіально-економічнадіагностика — дуже складнийпроцес, який вимагає від виконавців глибокого пізнання дії економічних законів,закономірностей розвитку економічних і соціальних процесів, уміння підбиративідповідні методи аналізу, систему критеріїв та показників, узагальнюватиекономічні та соціальні явища. 5.2  Методи економічногообґрунтування галузевого розміщення виробництв
 
Методом є спосіб (засіб) досягнення будь-якої мети,вирішення конкретного завдання, методикою — сукупність методівпрактичного чи теоретичного пізнання дійсності. У свою чергу, методика єчастиною методології, яка забезпечує вивчення певної наукової проблеми. Свідомезастосування наукою обґрунтованих методів у складі методологи є важливою умовоюотримання нових знань про досліджуваний об’єкт.
Економічніметоди – це способивизначення дійсності і встановлення істини. Вибір методів економічного аналізузалежить від рівня організації і характеру функціонування господарської системита цілей її дослідження. Завдання аналізу завжди пов’язане з оцінкою стануекономічної системи, виявленням причин певного явища та пошуком методів,засобів і ресурсів для поліпшення (за потребою) соціально-економічної ситуації.Для визначення стану або встановлення діагнозу територіальної економічноїсистеми використовують кілька економічних методів.
1.Системний метод. Один ізметодів комплексного вивчення економіки як єдиного цілого з позицій системногоаналізу. Територіальна економічна система як сукупність продуктивних сил івиробничих відносин є відкритою системою. Системними об’єктами є вхід,вихід, мета, зворотний зв’язок та обмеження.
/>

Вхід економічної системи характеризуєтьсясукупністю природних, трудових, виробничих та інформаційних ресурсів.
Переробка— перетворення сировини,матеріалів, ресурсів на готовий продукт.
Вихід — сукупність матеріальних благ та послуг,необхідних для задоволення потреб суспільства.
Мета — випливає з вимог законів виробництва івідтворення населення.
Особливостісистемного підходу до управління і регулювання виробництва полягають у переходівід поточного управління процесами до стратегічного і перспективного, відвідокремлених, часткових підсистем до комплексної системи, до підвищеннягнучкості й оперативності при освоюванні нових виробів і процесів, від аналізуокремих випадків до системного аналізу варіантів рішень, від підрахунку окремихелементів ефективності до комплексної оцінки всіх факторів, від використаннявибіркових матеріалів бухгалтерії до застосування потокового контролю на основівикористання економіко-математичних методів і засобів обчислювальної техніки.Системний аналіз управління виробництвом дає змогу всебічно оцінюватираціональність нових капітальних вкладень, інновацій, комплексно враховуватифактори розвитку виробництва, вдосконалювати інформаційні потоки та гарантуєоптимізацію прийнятих рішень.
2.Балансовий метод. Методоброблення й аналізу статистичних даних підприємства, галузі, регіону. Він даєзмогу взаємопов’язувати ресурси та їх використання, виявляти пропорції тавзаємозв’язки, які утворюються в процесі відтворення. Утериторіально-економічному аналізі використовують різні баланси, які можназгрупувати:
·  баланси, які характеризують ресурси окремихпродуктів, розподіл та використання їх у національній економіці (баланси різнихвидів металів, палива, хімікатів, будівельних матеріалів, машин та ін.); їхскладають переважно в натуральних показниках.
·  баланси праці — баланс працездатногонаселення, баланс зайнятості та використання праці зайнятих та ін.;
·  баланси, які характеризують утворення грошовихресурсів і використання їх у національній економіці, в окремих галузях чинаселенням: баланс державного чи регіонального бюджету, баланс доходів івидатків галузі, баланс доходів і видатків населення та ін.;
· баланс виробництва ірозподілу валового внутрішнього прибутку, платіжний баланс, міжгалузевий балансвиробництва та розподілу продуктів.
3.Нормативний метод. Передбачаєврахування нормативів — розрахункових величин затрат живої та уречевленої праціна виробництво одиниці продукції або окремі види робіт і послуг.
Нормативиє вихідними даними для встановлення техніко-економічних норм на підприємствах. Зогляду на сферу застосування вирізняють такі основні групи нормативів:
·  нормативи використання матеріальних ресурсів(сировини, палива, матеріалів, електроенергії);
·  нормативи продуктивності устаткування (машин,механізмів, агрегатів);
·  нормативи затрат праці (єдині, типові, галузевінорми часу, норми виробітку, нормативи обслуговування або нормативи чисельностіза категоріями працюючих).
4.Економіко-математичні методи.Комплекс наукових дисциплін, що сформувався на стику економіки з математикою ікібернетикою: економіко-статистичні методи, моделювання економічних процесів,методи оптимальних рішень.
Донових (точних) методів відносяться економіко-математичні методи, з допомогоюяких здійснюється одержання і обробка інформації з використанням обчислювальноїтехніки. Це сприяє отриманню достовірних матеріалів, дає можливість визначитизв’язок і закономірності при розміщенні виробництв на окремих територіях ірегіонах.
Дотаких методів відносяться:
Методматематичного моделювання.Його застосування дає можливість створити систему взаємопов’язаних моделей, якідозволяють використовувати результати вихідної інформації для прийняттянайбільш раціональних рішень при розміщенні продуктивних сил. Послідовністьматематичного моделювання включає такі етапи, як збір інформації, постановку задачі,і під неї проводять вибір математичного методу вирішення, складанняекономіко-математичної моделі, розрахунок на комп’ютері та аналіз отриманихрезультатів.
Методматематичного програмування.Він застосовується для вирішення завдань обґрунтування розміщення виробничих ісоціально-побутових об’єктів. Причому за основу при оптимізації моделірозміщення виробництва приймається мінімум витратна виробництво, а обмеженням — наявна матеріальна база, потреба у певному виді продукції, обсяги її випуску,наявність сировини, палива і матеріалів.
Економічнийаналіз продуктивних сил і їх розміщення не обмежується переліком найбільшзагальних методів. Дослідження їх розвитку і розміщення потребує творчогопідходу до відбору і застосування методів з урахуванням вимог часу тапоставлених цілей і завдань, зокрема у сучасних умовах необхідновикористовувати комп’ютерну техніку і комп’ютерні технології.
Контрольнізапитання
1. Економічні методи аналізурозміщення продуктивних сил.
2. Через які три аспектиздійснюється аналіз продуктивних сил ?
3. Поняття економічноїефективності.
4. Основні чинникиефективного розміщення продуктивних сил.
5. Що таке об’єкттериторіального економічного аналізу ?
6 Природно-ресурснийпотенціал і його економічна оцінка 6.1  Сутність природно-ресурсногопотенціалу, його структура та економічна оцінка
 
Природно-ресурснийпотенціал — важливий факторрозміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови.
Підприродними ресурсамирозуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних силможуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.
Природніумови — це тіла й силиприроди, які мають істотне значення для життя та діяльності суспільства, але неберуть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.
Доосновних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови,особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.
Розрізняютькомпонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури,природно-ресурсного потенціалу.
Компонентнаструктура характеризуєвнутрішньо — та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних,лісових тощо): територіальна — різні форми просторової дислокаціїприродно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення таефективної експлуатації природних ресурсів.
Функціональнаструктура природно-ресурсногопотенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізаціїтериторій та певних господарських комплексів.
Природно-ресурснийпотенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові,біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси.
 Заознакою вичерпності природних ресурсів поділяються на групи:
·  невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води,вітру, тощо;
·   вичерпні відновлювані: ґрунтовийпокрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;
·  вичерпні не відновлювані: мінеральна сировина, природні будівельніматеріали.
Воснові економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ наресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського,галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.
Використанняв економічній діяльності природних ресурсів вимагає їх оцінки.
Існуєдва основних види оцінки:технологічна та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступіньпридатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуваннямсучасної або перспективної технології їх використання. Технологічна оцінказдійснюється, як правило, перед економічною.
Економічнаоцінка природних ресурсівнеобхідна для визначення міри їх ефективного використання. Для економічної оцінкиприродних ресурсів застосовують різні методичні підходи.
Враховуючитой факт, що регіони України дуже різняться за наявністю ресурсів. Згідно знаданими даними в структурі природних ресурсів в окремих областях Українипереважають мінеральні ресурси (Донецька обл. — 72,8%, Луганська — 73,8%,Дніпропетровська -68,9%). У іншій групі областей переважають земельні ресурси(Вінницька — 79,1%, Одеська — 71,8%, Черкаська — 67,7%) і т. д. В групіобластей у структурі природно-ресурсного потенціалу займають лісові ресурси(Волинська — 16,2%, Житомирська — 12,6%, Івано-Франківська — 17,6%, Рівненська-16,1%, Чернівецька -12,6%). В Автономній Республіці Крим і Закарпатськійобласті на рекреаційні ресурси приходиться відповідно 29,6 і 28,6 %.
Алевраховуючи той факт, що надра України ще не повністю розвідані ігеологорозвідувальні організації проводять обстеження території, говорити прокінцеві дані цього дослідження не слід, оскільки з часом будуть внесені деякізміни. 6.2 Характеристикаприродно-ресурсного потенціалу
Доскладу природно-ресурсного потенціалу відносяться мінеральні, земельні, лісові,водні, фауністичні і природно-рекреаційні ресурси.
Мінеральніресурси
Мінеральніресурси — це сукупністьзапасів корисних копалин з певними хімічними властивостями, яківикористовуються людиною у господарській діяльності різних галузей народногогосподарства. Вони суттєво впливають на розвиток економіки, навколо них вируютьполітичні пристрасті і виникають різні конфлікти.
Мінеральніресурси поділяються на:
·  рудні (руди чорних, кольорових, рідкісних,розсіяних, благородних металів);
·  нерудні (флюси, вогнетривкі глини, апатити,кам’яна і калійна солі, сірка, фосфорити, флюсові вапняки, азбест, тальк,графіт, слюда, крейда, вапняки, глина, гіпс, бутовий камінь, бетоніти, мергель,граніт, мармур, бурштин, самоцвіти);
·  паливні (вугілля, нафта, природний газ, горючісланці, торф).
Середдержав світу Україна характеризується, як країна з потужноюмінерально-сировинною базою. Адже займаючи лише 0,4% території світу та 0,8%кількості його населення, наша держава має близько 5% загальносвітовихмінеральних ресурсів.
Уїї надрах знайдено понад 200 видів корисних копалин, відкрито близько 20000 їхродовищ, половина з цих видів корисних копалин мають промислове значення.
Зазапасами природних ресурсів Україна займає одне із провідних місць в Європі,зокрема перше місце — за запасами марганцевої руди та сірки, в числі перших — за запасами кам’яного вугілля й кам’яної солі. В її надрах знайдено до 60% європейськихзапасів облицювального каміння.
Руднікорисні копалини
Доїх складу входять залізні і марганцеві руди, руди кольорових, рідкісних іблагородних металів.
Залізніруди. В Україні запасизалізних руд становлять близько 26,3 млрд т. Основні родовища — Криворізькийбасейн Дніпропетровської області, Кременчуцький басейн Полтавської області,Бєлозерський басейн Запорізької області, Керченський басейн АвтономноїРеспубліки Крим.
Марганцевіруди. В Україні запасимарганцевої руди становлять — 2,3 млрд т. Основні родовища розташовані уДніпропетровській і Запорізький областях. Видобуток руди здійснюється переважновідкритим способом. В Україні марганцеві родовища відкриті також в Одеській,Івано-Франківській областях та в Карпатах.
Рудикольорової металургії.Кольорові метали є незамінними в машинобудуванні та в ракетобудуванні, а такожшироко використовуються в електронній, електротехнічній, радіотехнічній іприладобудівній промисловості.
ВУкраїні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів — алюмінію,магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.
Алюмінієвіруди — алуніти, нефеліни,боксити і каолінові глини. Боксити є у Черкаської області та Дніпропетровськоїобласті. Родовища алунітових руд є на Закарпатті, а нефелінових — у Приазов’ї.
Покладикаолінів мають високу якість і можуть використовуватись для виробництваалюмінію хімічним способом. Вони залягають на великих площах. їх видобувають уВінницькій, Запорізькій, Житомирській областях. Найбільшим у світі родовищемкаолінів є Просянівське в Дніпропетровській області.
Титановіруди. Титан входить до складумайже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит тощо). Великимиродовищами титанових руд є Самотканське (біля міста ВольногорськДніпропетровської області), а також Іршанське і Стремигородське таВолодимир-Волинське Житомирської області, які багаті па камінь габро з якоговитягують концентрат титану.
Нікелевіруди. Нікель використовуютьдля виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі та для покриття металів,як антикорозійний матеріал. В Україні найбагатше Побузьке родовищеКіровоградської області.
Ртутніруди. Основне родовищезалізно-ртутних руд Микитівське розташоване в межах м. Горлівка Донецькоїобласті. Родовища ртуті є також у Закарпатті та в Криму.
Запасизолота. Виявлено 10 родовищ вЗакарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській,Черкаській та Одеській областях. Мужиївське родовище Закарпатської області вжеосвоєно і там ведеться промислове добування золота. Золото є у відходах гірничо-збагачувальнихкомбінатів. Розроблена і технологія його відокремлення.
Неруднікорисні копалини
Широковикористовуються в хімічній промисловості, будівництві та інших галузяхнародного господарства.
Кухонна(кам’яна) сіль. її запаси вУкраїні понад 23 млрд т. Основні родовища — Артемівське Донецької області,Романське Сумської області, Єфрамівське Харківської області та СолотвинськеЗакарпатської області. Великі запаси кухонної солі є у воді озера Сиваш.
Калійнасіль. Запаси її 3,5 млрд т.Основні родовища — Калуське і Тростянецьке Івано-Франківської області таСтабниківське Львівської області.
Фосфорити. Розвідані їх запаси біля 400 млн т, апрогнозують біля 1,1 млрд т. Основні родовища — Кролівецьке Сумської обл.,Ізюмське Харківської області, та Покрово-Керченське Автономної Республіки Крим.
Апатитовіруди, комплексніапатито-титанові і апатиторідкіснометалеві виявлені в родовищах Приазов’я.
Самороднасірка. За розвіданими їїзапасами Україна займає одне із перших місць у світі і перше місце серед країнСНД. Сірка зосереджена в багатьох родовищах, які простягаються від Яворова (назаході від Львівщини) вздовж Дністра. Найбільші родовища — Немирівське,Яворівське, Язівське Львівської області, Подорожненське Івано-Франківськоїобласті, Роздольське Тернопільської області.
Бентонітовіглини. Основне родовище — Черкаське. Це родовище вважається одним з найбільших у світі. Запаси цьогородовища практично невичерпні, потужність пласта залягання — 25 м. Бентонітовіглини використовують для виготовлення форм відливання деталей машин, а також унафтовій, харчовій, текстильній, нафтопереробній, миловарній та інших галузяхпромисловості.
Графіт широко використовується в атомній енергетиці,у виробництві олівців, фарб, темного скла, підшипників. В Україні залягаютьпоклади графіту світового значення. Найбільші поклади цієї мінеральної сировинив Завалівському родовищі Кіровоградської області. Є поклади графіту також уПетрівському та Водянському родовищах Запорізької області.
Вогнетривкіглини використовуються длявиробництва вогнетривкої цегли, при будівництві доменних і мартенівських печейта пристосування для розливу сталі їх запаси в країні 2,5 млрд т. Основнимиродовищами вогнетривкої глини вважаються Донецька область, Запорізька область,Кіровоградська область.
Флюсовівапняки використовуються привиплавленні чавуну. Основні родовища — Докучаєвське і Ново-Троїцьке Донецькоїобласті та Балаклавське — Автономної Республіки Крим. їх запаси 2,8-3,0 млрд т.
Крейда. її запаси сконцентровані уНовгород-Сіверському районі Чернігівської області, Здолбунівському — Рівненської області та у Краматорську Донецької області.
Вапняки. Основні їх родовища: Розводівське іВолощанське Львівської області, Гуменецьке Хмельницької області та ГригорівськеМиколаївської області.
Гіпс. Поклади гіпсу є у 16 областях України і вАвтономній Республіці Крим. Основні родовища: Львівська область, Донецькаобласть, Луганська область, Хмельницька область, Автономної Республіки Крим,Полтавська область, Вінницька область, Закарпатська область, Тернопільськаобласть.
Мергель. Основні родовища — Амвросіївське Донецькоїобласті і Бахчисарайське Автономної Республіки Крим.
Граніт. Запаси понад 3 млрд т. Основні родовища:Житомирська область, Київська область, Черкаська область, Запорізька область,Кіровоградська область, Вінницька область, Рівненська область.
Мармур видобувають у Донецькій області, в Карпатах,Автономній Республіці Крим та у Житомирській області. За кольором та якістюукраїнський мармур вважають одним з найкрасивіших у світі.
Бурштин. Родовище його є поблизу селища КлесівРівненської області.
Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигровогоока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває «винні»топази, димчастий кварц різних відтінків. На південному березі Криму, в районізгаслого вулкану Карадаг, є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту,цитрину, сердоліку.
Паливніресурси
Доскладу паливних ресурсів входять:
·  кам’яне і буре вугілля –питома вага складає 60 %, щорічний видобуток – 80 млн. т;
·  нафта — питома вагаскладає 7 %, щорічний видобуток — 4 млн. т;
·  природний газ — питомавага складає 25 %, щорічний видобуток – 19 млрд. м3;
·  горючі сланці та торф — щорічний видобуток — 0,6 млн. т.
Кам’яневугілля. Запаси кам’яноговугілля 43,2 млрд т, в тому числі детально розвідані 16,8 млрд т. Основні йогородовища розташовані в Донецькому та Львівсько-Волинському басейні. НаДонецький басейн приходиться 98% запасів вугілля, на Львівсько-Волинськийбасейн — 2%.
Буревугілля. Його запасів вУкраїні близько 3 млрд т. Найбільші родовища є в Житомирській області,Черкаській обл., Кіровоградській обл. Деякі його запаси є у Харківській,Полтавській, Вінницькій, Донецькій та Закарпатській областях.
Нафта. В Україні розвідано 278 родовищ нафти, з якихексплуатується — 178. Обсяги промислових запасів становлять близько 240 млн т.Найбільші запаси нафти є у Прикарпатті, Придніпров’ї та у Причорномор’ї.
Придніпровськийрегіон включає родовища Прилуцьке у Чернігівській області, Рибальське іКачанівське у Полтавській області.
Найбільшісучасні нафтопроводи України — це нафтопроводи Доліна — Дрогобич (Львівськаобласть), Качановка — Охтирка (Сумська область); Гляденці — Прилуки(Чернігівська область), Кременчук (Полтавська область) — Херсон; Самара (Росія)— Лисичанськ (Луганська область) — Кременчук — Херсон, відвід через Снігурівку(Полтавська область) на Одесу. Через північні області України проходитьтранснаціональний нафтопровід «Дружба» з Росії (Тюмень) у Західну Європу.Нафтопровідний транспорт України має всього 12 нафтопроводів, загальної довжини2,6 тис. км, діаметр труб складає до 70 мм. Останнім часом завершенебудівництво нового нафтопроводу Одеса — Броди (Польща).
Природнийгаз. Основні регіони, в якихє значні запаси природного газу, — це Передкарпаття, Дніпровсько-Донецькийрегіон і Причорномор’я.
Крімприродного газу в Україні є умови для промислового видобутку газу метану вДонецькому вугільному басейні. Ресурси метану в басейні тільки у вугільнихпластах до глибини до 1800 м, складають 1,2 трлн м3. Цей розмір дорівнюєзапасам найкрупніших газових родовищ світу.
Найбільшігазопроводи України — це Шебелинка — Харків, Шебелинка — Брянськ, Шебелинка —Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Диканька — ЗахідУкраїни. Загальна довжина газопроводів досягає 33 тис. км.
Торф — цінна сировина для паливної та хімічноїпромисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, аміак, спирт, а такожвиробляють ізоляційні плити. В Україні розвідано 2500 родовищ з геологічнимизапасами торфу 2,2 млрд т. Його запаси зосереджені переважно на Поліссі: уЛьвівській, Івано-Франківській, Волинській, Рівненській та поліських районахХмельницької, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей.
Горючісланці – їх поклади оцінюютьв 3,7 млрд т. Товщина шарів 1-6 м. Найбільше родовище Бовтиське у Карпатах.Родовища горючих сланців відкриті також поблизу Олександрії Кіровоградськоїобласті та Флоріанівське в Хмельницькій області.
Земельніресурси
Земельніресурси — найцінніша складоваприродно-ресурсного потенціалу України. Земля завжди забезпечувала найсуттєвішіпотреби суспільства у продуктах харчування, була першопричиною внутрішніх ізовнішніх непорозумінь. Земельний фонд України становить 60,4 млн га. Іззагальної площі 41,8 млн га, або 69,4%, — сільськогосподарські угіддя, в томучислі рілля 32,5 млн га, або 54,8%, багаторічні насадження — 1,6%, сіножаті іпасовища — 12,9%. Ліси та лісовкриті площі складають 15,6% загальної площідержави (у тому числі безпосередньо вкрито лісом 14,7% території). Під забудовамизнаходиться 3,8% території країни. Майже 4% території під водою, 1,5% площізайнято болотами та відкритими заболоченими землями. Інші землі (яри, піски,радіоактивно забрудненні, тощо) займають 2,1 % загальної площі України.
Врегіонах країни структура ґрунтового покриву різна. На Поліссі найбільшезустрічаються дерново-підзолисті, лучно-болотні, торфові ґрунти і торфовища. УЛісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові та солонцевіґрунти. У Північно-Західній частині степової зони переважають чорноземи, напівдні — каштанові ґрунти. В гірських районах Карпат і Криму зустрічаються восновному бурі лісові і сіро-буролісові ґрунти.
Уструктурі ґрунтового покриву орних земель 65% чорноземів, 9% — каштановіґрунти, 7% — підзолисті ґрунти, 6,7% — сірі лісові ґрунти, 2,5% — солонцюваті,2% — лужні.
Урезультаті меліаративних робіт осушено 3,3 млн га і побудовані зрошувальнісистеми на площі 2,6 млн га.
Завмістом гумусу ґрунти України у різних зонах не одинакові. Так, ґрунти Поліссяхарактеризуються невисоким вмістом гумусу (0,7-2,0%), у Лісостепу гумусованістьзростає до 1,0-2,5%, у типових чорноземах рівень гумусу 4,0-6%, у чорноземномуСтепу кількість гумусу знижується у протилежному напрямку — з півночі напівдень — від 6,0 до1,5%. Як показують матеріали Держкомзему, на протязіостанніх десятиріч в Україні спостерігається досить стала тенденція до зниженнявмісту гумусу у ґрунтах.
Вкраїні дуже велика розораність земель. У центральних, південних і подільськихобластях рівень розораності земель становить 86-90%, на решті території — 60-80% і лише в Закарпатті рівень розораності становить 50%.
Уперспективі в зв’язку з реформуванням сільськогосподарського виробництваструктура землекористування може змінюватись у сторону зменшення розораностіґрунтів та збільшення площі під лісами та багаторічними насадженнями.
Лісовіресурси
Лісивідіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарськійдіяльності людей.
Українаналежить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фондустановить 10,8 млн га, в тому числі вкрито лісом — 9,4 млн га. Лісистістьтериторії становить всього 15,6%.
Лісирозміщені дуже нерівномірно. Наприклад, в Українських Карпатах ліси займають40,5% від площі, в Кримських горах — 32%, на Поліссі — 26,1%. в Лісостеповійзоні цей показник складає 12,2%, а в Степовій — 3,8%. До найбільш лісистихобластей належать Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська,Волинська і Чернігівська.
Оптимальнимвважається показник рівня заліснення 21-22%. Щоб досягти у перспективі такогорівня заліснення в Україні слід насадити 2,5-3 млн га лісу .
Уструктурі лісового покриву найбільша частка припадає на сосну — 34,7%, дуб — 26,3%. Серед інших деревних порід ялина -9,9%, бук — 9,3%, вільха — 4,2 %,береза — 5,4%, граб — 3,7%, ясен — 1,4%, осика — 1,2%, інші породи — 3,4%.
Віковаструктура лісів України. характеризується таким співвідношенням: молоді ліси45,4% площі, середньовікові -37,7%, достигаючі та стиглі — відповідно 10,1% та6,8%.
Загальнийзапас деревини в лісах України становить 1,74 млрд м3, в тому числі в стиглих іперестиглих насадженнях 122,8 млн м3.
Близько51% лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічномувідношенні лісів, решту становлять експлуатаційні.
Водніресурси
Водніресурси — це всі природніводи Землі, які представлені водами річок, озер, водосховищ, боліт, льодовиків,підземних горизонтів, океанів і морів.
Водніресурси виступають джерелом виробничого і побутового водопостачання івідіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства іжиттєдіяльності населення.
Водніресурси України складаються з місцевого стоку і транзиту.
Загальнийобсяг річкового стоку становить 210 км3.
Однієюз найбільших водних артерій, що протікає по території України, є Дніпро зтакими великими притоками, як Прип’ять, Десна, Сула, Псел, Ворскла, Самор.Середній річний стік Дніпра становить 53,5 км3.
Доситьпотужними ріками є Дністер з річним стоком 8,7 км3, Сіверський Донець — 5 км3,Південний Буг — 3,4 км3.
Особливемісце в водних ресурсах належить і Дунаю. Це велика багатоводна артерія зсереднім річним стоком майже 123 км3, але вона протікає по території Українилише на відстані 174 км, тому запаси її води на території Українивикористовуються лише на 5%, тобто у межах 6 км3.
Чималізапаси водних ресурсів України зосереджені в озерах, яких в країнінараховується понад 3 тис. В них акумулюється близько 11 км3 води, з якої 2,5км3 прісна.
Значнізапаси прісної воли накопичуються в штучних водоймах. Найбільші з них створенона Дніпрі. Це Київське (площа водного дзеркала 922 км2), Канівське (582 км2),Кременчуцьке (2252 км2), Дніпродзержинське (567 км2), Дніпрогесівське (410 км2)та Каховське (2155 км2) водосховища. На Дністрі функціонує Дністровське (142км2), на Сіверському Дінцю — Печенізьке (86,2), на Осколі — Червонооскольське(123), на Південному Бузі — Ладижинське (20,8), Старобешівське на Кальміусі(8,3), Карачунівське на Інгульці (4,4), Сімферопольське на Салгирі (3,23) іПартизанське на Альмі (2,25 км2).
Важливароль у забезпеченні прісною водою відводиться й каналам Сіверський Донець — Донбас довжиною 131,6 км, Дніпро-Донбас — 263 км, Північно-Кримському — 402 км,Каховському — 130 км, Дніпро-Інгулець — 40 км.
Вкраїні зосереджені значні болотні масиви. Загальна площа боліт становить 1,2млн га. Переважна їх більшість розміщена у Поліській зоні України.
Особливемісце в забезпеченні водою відводиться підземним водам. Розвідано майже 800родовищ прісних вод. Вони найбільш чисті і тому переважно використовуються длязадоволення потреб Заселення. їх запаси становлять близько 20 км3. Глибиназалягання підземних артезіанських вод не однакова: на півночі — 100-150 м, напівдні — 500-600 м.
Найбільшимводокористувачем води є промисловість, яка споживає майже 20 км3 води, сільськегосподарство використовує 18,4 км 3, комунальне господарство — 4,2 км3. Всьогонародне господарство країни споживає в середньому за рік 55 км3 води.
Важливуроль в розвитку народногосподарського комплексу країни відіграють Чорне таАзовське моря, берегова лінія яких становить майже 2 тис. км.
Чорнеморе площею 420 тис. км2, маєвелике господарське значення. В ньому водиться 180 видів риб, більшість з якихпромислові. Є цінні водорості. Крім транспортного море має ще й велике значенняяк зона відпочинку і лікування людей.
Азовськеморе. Його площа майже 40тис. км2. Характеризується багатим видовим складом риб — понад 350 видів. Йогомілководність зумовлює добре прогрівання води і сприяє широкому використаннюузбережжя для розвитку підприємств відпочинку і лікування.
Фауністичніресурси
Фауністичніресурси — це запаситваринного світу, що історично склалися на певній території. В країні за станрозвитку цього виду ресурсів відповідають мисливські господарства тарибоохоронна інспекція.
Станомна 1.01.1991 р. на території України налічувалося 271,8 тис. голів дикихкопитних тварин, в тому числі 14,5 тис. лосів, 24,9 тис. оленів, 59,7 тис.кабанів, 172,3 тис. козуль та 2,2 мли голів хутрових звірів, з них 2,0 млнголів зайців, 82,9 тис. лисиць і багато інших хутрових звірів — білок,ондатрів, норок, бобрів, вовків.
Середпернатих диких птахів, яких було 5,1 млн голів, качок було 4 млн голів, гусей238,7 тис, тетерів — 16,4 тис, фазанів 400 тис У річках і ставках вирощуваласьзначна кількість риби, що давало можливість виловлювати у внутрішніх водоймах400,2 тис. т риби.
Розвиткомфауністичних ресурсів займалось 0,7 тис. мисливських господарств, в яких булозайнято 3,6 тис. чоловік.
Зароки незалежності (1991-2004) поголів’я копитних диких тварин скоротилося на33%, в тому числі лосів у 3,3 рази, диких оленів на 33%, кабанів на 49%, козульна 30%.
Призбільшенні загальної кількості хутрових звірів із 2,2 до 2,4 млн голів, на 100тис, із 1,9 до 1,8 млн голів, скоротилось поголів’я зайців.
Середпернатих на 33% скоротилось поголів’я тетеруків, на 83% — поголів’я гусей, на39% — поголів’я качок і на 40% — фазанів. Із 400,2 тис. т до 250,3 тис. тзменшився обсяг вилову риби.
Зменшеннявсіх видів поголів’я диких копитних тварин, а також зайців та найбільшпривабливих пернатих — качок, гусей, тетеруків і фазанів свідчить про значнінедоліки у роботі служб, які займаються збереженням фауністичних ресурсів.
Станомна 1.01.2005 р. в країні діє 854 мисливських господарств, в яких зайнято 5,5тис. працівників, але витрати на охорону і відтворення диких звірів за1991-2004 роки скоротились у чотири рази — із 10,4 млн дол. США (6,1 млн крб.)у 1991 р., до 2,6 млн дол. США (13,7 млн гри) у 2004 р., а безпосередньо наштучне розселення звірів і птахів — більше ніж у 2 рази.
Недостатнєфінансування робіт на збереження фауністичних ресурсів і є однією з причин всебільшої видачі ліцензій на відстріл тварин з метою отримання додаткових коштівдля господарської діяльності мисливських господарств.
Природно-рекреаційніресурси
Природно-рекреаційніресурси повинні забезпечитивідновлення та розвиток життєвих сил людини, сприяти регенерації здоров’я іпідтримці працездатності населення. До їх складу відносять мінеральні води,мінеральні грязі, кліматичні і ландшафтні умови. Вони у певній мірі розміщеніпо всій території України, але найбільша їх кількість на півдні країни — вАвтономній Республіці Крим, Миколаївській, Одеській, Херсонській, Запорізькійобластях.
Значнакількість їх є і у зоні Карпат — у Закарпатській, Львівській іІвано-Франківській областях.
Напівденному березі Криму широко використовується поєднання гірського повітря зстеповим, морська вода, грязелікування, мінеральні джерела, ропа лиманів. УПричорномор’ї та Приазов’ї — поєднання степового й морського повітря з геліо-та грязелікуванням, морськими купелями. У Карпатах -гірське повітря, хвойніліси, мінеральні джерела.
УВінницькій, Хмельницькій, Донецькій, Житомирській, Кіровоградській, Київській,Черкаській та інших областях є близько 600 родовищ радонових вод. У Волинській,Луганській, Запорізькій — бромних вод. У Львівській — «Нафтусі», сульфіднихрозсолів, у Закарпатті є вуглекислі води (Свалява, Поляна). Відомі своїмилікувальними водами Моршин, Любінь Великий, Шкло на Львівщині. Відомі своїмилікувальними властивостями грязі — Куяльника, Бердянська, лиманів північноїчастини Чорноморського і Азовського узбережжя Сивашу, Криму, озокеритБорислава. Повсюдно розміщені багатопрофільні родовища столових мінеральнихвод.
Урекреаційних цілях використовують Шацькі озера Волинської області, гірськідолини Яремчі й Ворохти Івано-Франківської області та полонини Закарпатськоїобласті.
ВУкраїні діє 45 курортів загальнодержавного і міжнародного значення. Діє 536санаторіїв, здатних відразу прийняти на лікування майже 150 тис. відпочиваючих,та 290 будинків відпочинку, розрахованих на 90 тис. чоловік, а також 2 тис. базвідпочинку, здатних одноразово прийняти 240 тис. чоловік. 6.3 Охоронаприродних ресурсів
розміщення продуктивна сила регіональне господарство
Розвитокнародного господарства України залежить не тільки від наявності природнихресурсів, а й від їх раціонального використання.
Особливихзбитків народному господарству та навколишньому середовищу завдає використаннялише одного виду добутих ресурсів, невжиття заходів по збереженню навколишньогосередовища.
Зростаннямасштабів виробництва спричинило глобальні екологічні проблеми. Однією знайголовніших є: .
Охоронаповітряного басейни. Основнізабруднювачі повітря — автотранспорт та промислові викиди у повітряенергетичних і хімічних підприємств у великих промислових центрах та містах.
Вирішенняцієї проблеми можливе за рахунок:
·  оновлення парку всіх діючих транспортнихзасобів, особливо авіатранспорту;
·  переведення значної кількості автомобільноїтехніки на газове живлення;
·  встановлення вловлювачів шкідливих речовин надіючих металургійних і хімічних підприємствах та теплових електростанціях.
Охоронаводних ресурсів. Основнимзабруднювачем водних об’єктів шкідливими викидами, що призводять до погіршенняякості води, вважаються промислові і комунально-побутові підприємства тасільське господарство. Інтенсивне старіння основних фондів водозабезпечуючого іводоохоронного призначення, низька продуктивність очисних споруд, незбалансованаза водним фактором система господарювання призвели до високої водомісткостіпродукції,
Перспектививирішення зазначених проблем полягають у формуванні ефективних правових,економічних та організаційних передумов раціонального водовикористання,запровадженні водозберігаючих форм господарювання, створенні замкнутих циклівводокористування з мінімальним забрудненням води, забезпеченні відновлювальнихфункцій водних джерел.
Важливоюумовою реалізації політики раціонального використання та відновлення воднихресурсів і екосистем на найближчі роки є необхідність виконання насампередзаходів, які не потребують значних капітальних затрат, а саме :
· підвищення загальноїкультури виробництва;
· суворе дотриманнятехнологічних норм споживання і використання водних ресурсів;
· підтримання в належномустані діючих очисних споруд і устаткування;
· запобігання аварійнимситуаціям, з тим щоб уникнути скидання неочищених стічних вод у водойми;
· забезпечення своєчасногоприбирання сміття та очищення забудованих територій, суворого контролю з бокуприродоохоронних органів за станом забудованих територій;
·  дотримання законодавства щодо режимувикористання прибережних смуг та водоохоронних зон, контроль за зберіганнямводних об’єктів;
·  застосування раціональних технологійвикористання органічних і мінеральних добрив, отрутохімікатів, нафтопродуктів зметою запобігання їх виносу у воду.
Охороназемельних ресурсів.Збереження землі, як найціннішої складової природо ресурсного потенціалу,потребує:
·  поступового зменшення рівня розораності земельза рахунок виключення із ріллі ділянок, розміщених на схилах, з тим, щобзменшити дію ерозійних процесів;
·  поліпшення якісного складу ґрунтів.Недотримання за останні роки науковообґрунтованого чередування культур,зменшення внесення органічних і мінеральних добрив призводить до зменшеннярівня гумусу у гранті і погіршення якості землі. В цих умовах слід переходитина нові технології ведення землеробства з широким використанням посівівсидеральних культур і багаторічних трав;
· збереження ґрунтовогопокриву. Станом на 1.01.2005 року в країні виведено з ладу через організаціюрізних кар’єрів і звалищ 160,5 тис. га землі. За останні роки щорічнопорушується 2,4 тис. га землі, а рекультивується під ріллю лише 0,8 млн га. Вцих умовах потрібне термінове втручання держави у прийняття відповіднихзаконодавчих актів, спрямованих на припинення порушення земель.
Охороналісових ресурсів. Длядоведення площ лісів до оптимального рівня в країні необхідно збільшити площупід ними на 2,5-3 млн га. Разом з тим за даними статистики за останні роки вкраїні вигоряє щорічно14-15 тис. га, і збільшення лісових масивів невідбувається. Для збільшення площ лісових масивів слід:
·  по-перше, поліпшити охорону лісів і недопускати масового їх вигоряння;
·  по-друге, прийняти Державну програму розвиткулісового господарства і визначитись із площами і конкретними ділянкамизаліснення:
·  по-третє, забезпечити галузь посадковимматеріалом;
·  по-четверте, виділити кошти на проведенняробіт, пов’язаних із посадкою лісів;
·  по-п’яте, вдосконалити технологію вирубкилісів, забезпечивши при проведенні цих робіт збереження молодих дерев.
Охоронанадр. Рудні й неруднімінеральні ресурси відносяться до невідновлюваних. І з кожним роком їх запасискорочуються. Тому раціональне використання всіх ресурсів, які видобуваються ізнадр землі, — завдання суспільства. При добуванні руд і вугілля витягується до30% породи, яка поки що складується у терикони. Крім того, не знайшоввикористання у народному господарстві газ метан, який викачували з вугільнихпластів, забруднюючи повітряний басейн.
Раціональневикористання всіх ресурсів, видобутих із надр землі, потребує:
·  по-перше, розроблення технологій переробкивідходів з метою виділення з них всіх мінеральних елементів та використанняпереробленої сировини, виробництва будівельних матеріалів та інших продуктів;
·  по-друге, широкого використання метану упаливно-енергетичному комплексі та як палива у автомобільному транспорті.

Контрольнізапитання
1. Природно-ресурсний потенціалі його структура.
2. Стан мінеральних ресурсівУкраїни.
3. Рудні, нерудні кориснікопалини.
4. Оцінка паливних ресурсів.
5. Земельні, лісові ресурси,їх збереження.
6. Водні ресурси і їхохорона.
7. Охорона природнихресурсів.
7 Населенняі трудові ресурси 7.1  Чисельність населення таджерела його формування
Людинаволодіє фізіологічною та інтелектуальною силою, здатністю створювати продуктидля задоволення власних потреб і відтворення. Створений валовий продукт Впрактично у повному обсязі використовується для виробничого і невиробничогоспоживання населення через валові витрати В. Отже, виробництвом забезпечуєтьсявідтворення населення.
Населення — природно-історична сукупність людей, якаформується і безперервно відтворюється в процесі виробництва і відтвореннясамого життя.
Населенняє джерелом формування головної продуктивної сили — людини, носія виробничихвідносин. Йому притаманне відтворення як природний процес, що є неможливим безвиробництва життєвих благ. Саме в процесі виробництва людина створюєматеріальні та духовні цінності, споживаючи які, продовжує власне життя.Продовження життя є метою людини, а виробництво матеріальних і духовнихцінностей — засобом для її досягнення. Завдяки виробництву не лишезабезпечується продовження людського життя, а й підвищення його рівня, з чимпов’язують кількість і якість споживання матеріальних, духовних цінностей.
Отже,населення одночасно є виробником матеріальних та духовних цінностей і їх споживачем.
Йогохарактеризують національні, соціальні та економічні особливості. Національніособливості відображають риси мислення, свідомості, культури, побуту,ставлення до праці, природи, торгівлі, міжнародних відносин тощо. Соціальніособливості відображають груповий або суспільний спосіб життя людини, їїприродне відтворення, економічні — здатність до праці, творчості,виробництва.
Такимчином населення і економіка являють собою певну єдність, тобто людські потребизумовлюють появу нових виробництв та послуг, які впливають певним чином налюдей.
Населеннявиконує дві основні задачі:
· по-перше, воно створюєматеріальні цінності і виступає їх споживачем;
· по-друге, населення єприродною основою формування трудових ресурсів як найголовнішого елемента продуктивнихсил.
Важливимчинником продуктивних сил і розвитку економіки є чисельність населення, яказабезпечує відтворення чисельності працездатного населення, чисельностізайнятих, трудового капіталу. Чисельність населення (Н) — змінний показник,який залежить від об’єктивних природних (Нп — природного приросту) іміграційних (Нм — міграційного приросту) процесів. На величину природного чиміграційного приросту впливають соціально-економічні чинники, національнітрадиції народу, його культура, спосіб і рівень життя. Він вимірюєтьсякількістю приросту на 1000 осіб населення. Зміну чисельності населення зурахуванням коефіцієнтів природного і міграційного приросту можна розрахуватиза формулою:
Н =Н + Н * Нп * Нм
Длярозрахунку прогнозу чисельності населення Н’ на перспективу в n-років використовують таку формулу:
Н’= Н + Н * (Нп * Нм)n
До1990 р. чисельність населення України мала тенденцію до зростання. Спадвиробництва, скорочення робочих місць, незначні доходи на душу населенняспричинили зменшення природного приросту населення в Україні та посиленняміграції.
Заданими Всеукраїнського перепису населення, в грудні 2001 р. населення Українистановило 48,416 тис. осіб, з числа яких 77,8 % (37,5 млн.) – українці, 17,3 %(8,3 млн.) – росіян, 0,6 % — білоруси, 0,5 % — молдавани, 0,5 % — кримськітатари, 0,2 % — євреї, 3,1 % — всі інші національності, з яких 32,538 тис. —городяни.
Зменшеннячисельності населення в Україні здебільшого пов’язують із тривалоюсоціально-економічною кризою і недостатніми доходами для утримання сімей.
Знаннячисельності населення на певний період дає можливість передбачити перспективурозвитку народного господарства і напрями демографічної політики.
Аналізстатистичної інформації свідчить, що в Україні спостерігається переважанняжінок в чисельностінаселення. Причому перевага жінок в останні роки дещо зростає. Якщо в 1996р. у загальній чисельності населення частка жінок становила 53,6%, то у 2005 р.- 53,8%- Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється нижчою смертністюсеред жінок. Якщо за останні роки коефіцієнт смертності серед жінок у віці40-50 років становив 4,8-6,6 осіб на 1000 їх цього віку, то чоловіківвідповідно 13,1-19,1 осіб.
Несприятливаі вікова структура населення України. З кожним роком знижується частка дітей увіці до 16 років у загальній чисельності населення та збільшується частка осібстарше працездатного віку. Зменшення чисельності осіб працездатного віку(чоловіків у віці 16-59 років і жінок 16-54 роки) свідчить про постаріннянаселення України. Тому державою приймається комплекс заходів по стимулюваннюнароджуваності та поліпшенню рівня життя населення.
Українаналежить до держав з високою щільністю населення. В цілому по країні приходиться по 83 чол. на 1 км2.Найменша щільність населення в українському Поліссі та на півдні республіки –менш 60 чол. на 1 км2. Так у Чернігівській області щільність населення недосягає навіть половини середньореспубліканського показника. Такий рівеньзаселеності викликаний природними особливостями, що обумовлюють певнугосподарську діяльність. Рідко заселений і південь України, особливо Херсонськаі Миколаївська області.
Найвищийпоказник густоти населення у східному регіоні -130 чол. на 1км2, а в Донецькійобласті — 190 чол. на км2. Порівняно висока щільність населення і в західнихобластях республіки. Так, у Львівській області цей показник становить 126 чол.на км2, у Чернівецькій — 116 чол. на км2.
Всередній частині України та в Автономній Республіці Крим показник щільностінаселення близьких до середньо республіканського — в межах 80 чол. на км2.
Такерозміщення населення по території республіки викликане складністю вирішенняряду демографічних, економічних, соціальних і народногосподарських проблем.
Джерелаформування населення.Визначення процесів відтворення населення, джерел формування та йогочисельності має важливе значення для взаємодії економічних і демографічнихпроцесів.
Укожній країні є два джерела формування населення: народжуваність та міграція.
Народжуваність — збільшення населення за рахунок його природноговідтворення.
Рівеньнароджуваності залежить від багатьох факторів рівня реальних доходів на душунаселення, цін на споживчі товари і послуги, наявності житла, розміру плати зажитло і комунальні послуги, рівня медичного обслуговування та ін.
За1990-2004 рр. народжуваність в країні значно скоротилась. Якщо в 1990 р.народилось 657,2 тис. дітей, то в 2004 р. -427,3 тис, або па 35% менше.
Причиннедостатнього рівня народжуваності в Україні багато, основні з них: низькийжиттєвий рівень та несприятлива вікова структура населення, зменшення кількостішлюбів в розрахунку на 1000 чол., велика частка розлучень (понад 60%),несприятлива екологічна ситуація та ін.
Зацей самий період значно зросла смертність населення. Якщо у 1990 році померло629,6 тис. чол., то в 2004 році — 761,3 тис, або на 131,7 тис. чол. більше.
Показникинароджуваності та смертності помітно відрізняються в різних областях України.За цим критерієм їх можна поділити на три групи:
·  області Західноукраїнського регіону, в якихдещо більша народжуваність і дещо менша смертність населення, ніж у середньомупо Україні;
·  області Центрально-Південного регіону з вищимиза середньоукраїнські показниками народжуваності та смертності;
·  області Центрально-Східного регіону з нижчимиза середньоукраїнські показниками народжуваності та вищими показникамисмертності.
Протилежнутенденцію демонструють коефіцієнти смертності за віковими групами, тобтокількість померлих у середньому за рік на 1000 осіб відповідної вікової групи.Зменшення смертності помічено лише у віковій групі 0—4 роки. Зростаннясмертності починається з вікової групи 15—19 років, причому інтенсивністьсмертності зростає зі збільшенням віку населення.
Такимчином, за рахунок народжуваності не можна ліквідувати втрати чисельності, оскількисмертність перевищує народжуваність більше ніж на 300 тис. осіб за рік.
Міграція — це переміщення населення через кордони тихчи інших територій, країни, населених пунктів зі зміною місця проживання.
Розрізняютьнаступні види міграції:
·  незворотну;
·  тимчасову (на тривалий строк);
·  сезонну (у певний час року);
·  внутрішню;
·  зовнішню;
·  зворотну;
·  маятникову міграцію (регулярні поїздки).
Незворотна(постійна) міграція — переселення до нового місця проживання без наступного повернення до попередньогомісця.
Внутрішняміграція — зміна місцяпроживання в межах держави.
Зовнішняміграція — переселення,пов’язане з перетином державного кордону.
Приміграції відбувається територіальний обмін населення, що сприяє раціональномувикористанню трудових ресурсів. 7.2 Урбанізаціята її наслідки
 
Взалежності від кількості мешканців, міста поділяються на:
·  малі, в яких мешкає від 10 до 50 тис. чол.;
·  середні, в яких мешкає від 50 до 100 тис.чол.;
·  великі, в яких мешкає від 100 до 500 тис.чол.;
·  дуже великі, кількість мешканців від 500 до1000 тис. чол.;
·  міста —мііьйонери, в яких мешкає мільйон ібільше чол.
Урбанізація — це скупчення населення у містах. Якщо накінець XIX століття в країні переважало в основному сільське населення і його часткастановила 84,8%, то на міське населення приходилось 15,2%. З роками часткаміського населення зростала, і станом на початок 2005 р. уже 67,7% населеннякраїни мешкало у містах. Причому чисельність сільського населення постійнозменшується, і в останні роки це зменшення в межах 200 тис. чол. за рік.
Напочаток 2005 р. в Україні нараховувалось 454 міста, в тому числі 24 обласнихцентрів, столиця України м. Київ і місто республіканського підпорядкуванняСевастополь та 897 селищ міського типу. В цих поселеннях і проживає 32 млнчоловік.
Укількох містах-мільйонниках (Київ — 2,6 млн осіб, Харків — 1,6 млн,Дніпропетровськ — 1064 тис. чол., Донецьк — 1016 тис. чол., Одеса — 1029 тис.чол.) проживає 21,6% міського населення. Серед великих міст: Запоріжжя — 860тис. чол., Львів — 800 тис. чол., Кривий Ріг — 715 тис. чол., Маріуполь — 500тис. чол., Миколаїв — 520 тис. чол., Луганськ — 470 тис. чол. та ін.
Вусіх регіонах України частка міського населення не однакова. Так, у Донецькійобласті його 90,1%, у Луганській — 86%, у Дніпропетровській — 83%, Запорізькій75,6%, Автономній Республіці Крим — 62,7%, а в Закарпатській області проживає вмістах лише 37% населення, в Чернівецькій — 40,4%, в Івано-Франківській — 40,6%, у Вінницькій — 46,2%, а в решті областей частка міського і сільськогонаселення у межах 50%.
Натеренах країни в системі сільського розселення поширене таке негативне явище,як депопуляція, — тобто смертність перевищує народжуваність. Особливовиражене це явище в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Житомирській,Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях.
Сільськерозселення на сучасному етапі деградує, село знелюднюється. На постійнепроживання в багатьох селах залишаються переважно люди старших вікових груп, ав багатьох селах проживають в основному люди пенсійного віку. В результаті лишеза роки незалежності в країні чисельність сільського населення скоротилась із17,0 млн чол. до 15,3 млн чол., або в середньому за рік більше ніж на 100тис.чоловік.
Слідвизнати, що сільське розселення України зазнало змін через хибну аграрнуполітику, яка сприяла погіршенню умов життя і праці людей, привела до руйнаціїсфери послуг та зростання безробіття, особливо серед молоді.
7.3 Трудовіресурси і зайнятість населення
Україна- одна з густонаселених територій Європи. Це обумовлено природними, історичнимий економічними особливостями освоєння українських земель.
Чисельністьтрудових ресурсів у країні або районі дуже впливає на їх економічний потенціал,на розвиток продуктивних сил тієї або іншої території. Райони, добрезабезпечені трудовими ресурсами, більш придатні, за інших рівних умов, длярозміщення трудомістких виробництв.
Трудовіресурси — це населення, щомає необхідний фізичний розвиток, розумові здібності та знання для роботи внародному господарстві, тобто це сукупність здатних до праці людей.
Трудовіресурси складаються в основному з працездатного населення в працездатному віці.Нижня риса працездатного віку — 16 років, верхня — 55 років для жінок і 60років для чоловіків.
Кількістьтрудових ресурсів залежить від вікової структури населення. Важливими резервамизбільшення трудових ресурсів є поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорониздоров’я, зменшення чисельності Збройних сил або скорочення терміну служби,ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію. В умовах зниженняприродного приросту населення велике значення має поліпшення його якісногоскладу.
Зниженняприродного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення.«Старіння» нації призводить до збільшення економічного навантаження напрацездатне населення, виникають труднощі при формуванні трудових ресурсів.
Основнимфактором, що визначає розміщення трудових ресурсів, є локалізація виробництва,а сформоване розселення, загалом, відповідає його сучасному розміщенню. Узв’язку з цим, існують об’єктивні умови для територіальної диференціаціїпроцесів формування і використання трудових ресурсів. їх раціональневикористання потребує, у першу чергу, структурних змін в інвестиційнійполітиці. Це особливо стосується місцевостей із високим рівнем безробіття.
Ефективневикористання трудових ресурсів залежить від розподілу їх у галузях народногогосподарства. В Україні знижується чисельність зайнятих у промисловості,будівництві і сільському господарстві, а збільшується — у галузяхнематеріального виробництва.
Якіж причини спонукають дбати про раціональне використання трудових ресурсів?
По-перше, — на підготовку працівника, на навчання усередній загальноосвітній школі, у професійно-технічних училищах, у вищихнавчальних закладах І і II та III і IV рівнів акредитації держава витрачає значні кошти.
По-друге, людина не вічна, і в 55 років жінки, в 60років чоловіки виходять на пенсію. Тому раціонально використати їх фізичну силуі розумові здібності можна лише у період їх активної трудової діяльності.
По-третє, кожна людина незалежно від того, працює воначи ні, потребує витрат на їжу, одяг, взуття, забезпечення житлом і всіма видамикомунальних та соціальних послуг.
По-четверте, людина лише в праці удосконалює своюмайстерність і навики. Закріпити отримані у навчальному закладі знання,підвищити свою ділову кваліфікацію можна лише на робочому місці.
Проці фактори постійно повинні пам’ятати керівники всіх ланок управління іпіклуватись про раціональне використання трудових ресурсів.
Трудовийкапітал – працездатненаселення, яке володіє високим рівнем знань і професійної кваліфікації, здатнестворювати нові системи знань, техніки, технологій, форми організації праці тавиробництва, істотно впливати на технічний рівень виробництва, зростанняобсягів виробництва, якості конкурентоспроможності, зниження собівартостіпродукції, зростання прибутків.
Підтрудовим потенціалом варторозуміти систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якоїявляються трудові ресурси з урахуванням всієї сукупності їх кількісних іякісних характеристик, зайнятість і робоче місце.
Кількіснотрудовий потенціал визначається демографічними факторами (природним приростом,станом здоров’я, міграцією), потребами суспільного виробництва в робочій силі іможливостями задоволення потреби населення в робочих місцях.
Якісніхарактеристики трудового потенціалу можна розкрити за допомогою сукупностіознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних,соціальних, психофізичних, моральних, науково-технічних.
Чисельністьтрудових ресурсів — показникдинамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів:демографічних, соціальних та економічних.
Всізайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:
· зайняті в суспільномувиробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та ворганізаціях);
· зайняті в домашньому таособистому підсобному сільському господарстві;
· зайняті індивідуальноютрудовою діяльністю:
· зайняті на навчанні звідривом від виробництва;
· зайняті у сфері військовоїдіяльності (військовослужбовці).
Всезайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузямиматеріального виробництва та невиробничої сфери.
Дозайнятих у галузях матеріальної сфери відносять:
· всіх робітників іслужбовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибномугосподарстві, на транспорті і зв’язку (в частині обслуговування виробничихгалузей), а також на будівництві;
·  зайняті в торгівлі і громадському харчуванні,на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, узбуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальномуобслуговуванні, в операціях з нерухомим майном;
·  зайняті розвідкою надр, в геодезичній тагідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва.
Дозайнятих у невиробничій сфері відносять:
·  працюючих у житлово-комунальному господарствіі невиробничих видах побутового обслуговування;
·  працюючих у охороні здоров’я, фізичнійкультурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві,науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв’язку (в частиніобслуговування населення і невиробничих галузей);
·  працюючих у фінансуванні, кредитуванні тастрахуванні, в апараті органів державного та громадського управління, органахуправління кооперативних та громадських організацій.
Великескорочення чисельності працівників відбулося в промисловості, сільськомугосподарстві і будівництву, тобто у тих галузях, де створюється суспільнийпродукт.
Причинитакого скорочення чисельності найманих працівників криються, з однієї сторони — в різкому скороченні обсягів виробництва в усіх галузях народногосподарськогокомплексу, а з іншої — у неможливості покищо створити умови дляпрацевлаштування всіх бажаючих.
Згідноіз Законом України «Про зайнятість населення» безробітні — це громадянипрацездатного віку, які не мають заробітку або інших передбаченихзаконодавством доходів, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, щошукають роботу, готові та здатні приступити до виконання підходящої роботи.
Певнуроль у працевлаштуванні незайнятого населення повинні зіграти створені державніслужби зайнятості населення.
Наних покладено виконання таких завдань:
· аналіз ринку праці,прогнозування попиту та пропозицій на робочу силу;
· ведення обліку громадян,які звертаються з питань працевлаштування, та надання їм допомоги у пошукуроботи;
· забезпечення населеннядостовірною інформацією про можливість працевлаштування;
· професійна орієнтація таконсультація населення про можливість працевлаштування;
· організація професійноїпідготовки;
· надання підприємствам,організаціям і установам допомоги при підборі кадрів;
· забезпечення в межахкомпетенції соціального захисту незайнятим громадянам;
· здійснення контролю завиконанням підприємствами законодавства про зайнятість населення.
Контрольнізапитання
1. Населення, його функції тадинаміка зміни чисельності.
2. Урбанізація та її наслідки.
3. Поняття трудові ресурси іфактори, що впливають на їх величину.
4. Трудовий потенціал і йогоосновні параметри.
5. Критерії, що визначаютьстатус «безробітного».
8 Виробничийта науково-технічний потенціал 8.1 Виробничийпотенціал
 
Виробничийпотенціал — це сукупністьзасобів виробництва які можна задіяти при виробництві матеріальних благ,необхідних для країни. Він характеризується як величиною (вартістю) основнихвиробничих фондів, так і парком машин устаткування.
Доосновних виробничих фондів відносяться приміщення устаткування, машин і обладнання,транспортні засоби, інструменти, виробничий і господарський інвентар, доросларобоча продуктивна худоба, багаторічні насадження, які багаторазове використовуютьсяу матеріальному виробництві.
Зберігаючинатуральну форму, засоби виробництв постійно зношуються і переносять частинамисвою вартість на вироблену продукцію у вигляді амортизаційних відрахувань.
Розширеннявиробництва потребує постійного збільшення як вартісної, так і натуральноїкількості виробничих основних засобів.
Основноючастиною виробничого потенціалу будь-якої держави є основні виробничі фонди,які у свою чергу включають насамперед знаряддя праці.
Яквідомо, знаряддя праці — це предмети, що функціонують у сферіматеріального виробництва і багаторазово використовуються у виготовленніматеріальних цінностей (благ).
Вданий час в Україні основні виробничі фонди складають 2/3 вартості основнихфондів або майже половину національного багатства держави.
Основнийпоказник виробничих фондів —це виробнича потужність машин та обладнання, тобто здатність знарядь працівиробляти максимальну кількість продукції в залежності від своїх технічнихможливостей.
Існуючінині в Україні виробничі фонди, в основному, нарощувались за рахунок державнихкапітальних вкладень. З переходом до ринкових відносин головним джереломкапітальних вкладень для розширеного відтворення основних виробничих фондівповинні стати власні кошти підприємців (вітчизняних або іноземних інвесторів)та банківські кредити. Державні капіталовкладення в подальшому будуть, восновному, спрямовуватись лише на фінансування створення особливо важливихдержавних об’єктів і підприємств та об’єктів оборонного призначення.
Уцілому, виробничий потенціал народного господарства країни залежить від кількісних і якіснихпоказників знарядь праці, від їх виробничої потужності, а також від ступенявикористання цих знарядь. Певне значення має також структура використаннявиробничих фондів, тобто їх розподіл по галузях виробництва. Сучасна структуравиробничих фондів України (2003 рік) представлена їх наступним розподілом: 50 %— у промисловості; 23,5 % — у сільському господарстві, 16 % -у транспорті ізв’язку, 3,9 % — у будівельній індустрії; 6,6 % — в інших галузях виробництва.
Якісніпоказники стану знарядь працівідображають рівень фізичного та морального зносу машин і механізмів, яке, доречі, зараз в Україні сягає в середньому більше 60 %, а в деяких галузях, як,наприклад, вугільній, гірничодобувній, гірничо-збагачувальній та металургійнійзнос становіть 80-90 % і більше.
Ступіньвикористання основних виробничих фондів відображає інтенсивність навантаженнязнарядь праці у часовому аспекті. Однак нинішнє (2003 рік) використанняосновних виробничих фондів в Україні недостатнє. За даними фахівців більшаполовина основних виробничих фондів держави зараз або зовсім невикористовується, або використовується лише частково. Наприклад, нафтопереробніпідприємства завантажені всього на 25-30 %, більшість підприємств легкоїпромисловості — на 10-15 % і т. д. Основними причинами такої ситуації є:
·   нерівномірність технічного оснащення окремихгалузей, неоднаковий або недостатній рівень енерго- і фондозабезпечення праці;
·  незбалансованість потужності окремих виробництві сировинної бази;
·  відмінність між рівнем механізації і технічнимоснащенням основних і додаткових виробництв;
·  обмежене забезпечення сільськогосподарськоютехнікою і паливно-енергетичними ресурсами сільськогосподарських підприємств;
·  відставання технічного оснащення татехнологічного забезпечення окремих елементів виробництв.
Длядосягнення стабільного зростання соціально-економічних показників діяльностіпідприємств необхідно, щоб їхнє технічне переоснащення здійснювалося комплексноі планомірно, а не за принципом випадкових компаній по заміні (відновленню)окремих видів устаткування. Спеціальні розрахунки свідчать, що технічнепереоснащення і реконструкція наявних виробництв коштує у 2-2,5 рази менше, чимнове будівництво і, таким чином, саме на це слід орієнтувати основніфінансування (інвестиції) в індустрію України.
Рівеньвикористання основних виробничих фондів і фондооснащеність підприємств,зайнятих у матеріальному виробництві, є найважливішим фактором, який впливає натериторіальні показники продуктивності праці. При цьому, територіальнийрозподіл виробничого потенціалу (заводів, фабрик, виробничих комплексів і т.п.) є основною задачею розміщення продуктивних сил в Україні.
Зароки незалежності, у зв’язку із приватизаційними процесами та реформуваннямнародногосподарського комплексу, значно змінились як структура виробничогопотенціалу, так і його вартісна оцінка.
Щостосується вартісної оцінки виробничого потенціалу, то в зв’язку з тим, що вУкраїні є уже своя національна грошова одиниця гривня.
Втратавиробничого потенціалу відбулася за таких причин:
·  по-перше, в процесі приватизації підприємствадоводили до банкрутства, реалізуючи під різними приводами машини іустаткування;
·  по-друге, під видом розрахунку з працівникамиза заборгованість по оплаті праці значну частину верстатів і обладнання розданоі продано за значно заниженою вартістю.
·  по-третє, значна частина промисловихпідприємств здала свої приміщення в оренду або продала, і в результатіобладнання здано на металолом;
·  по-четверте, в результаті аграрної реформи іприватизації в сільськогосподарських підприємствах майже ліквідовано не лишепоголів’я тварин, а зруйновано і тваринницькі приміщення.
Врезультаті виробничий потенціал всіх галузей матеріального виробництва значнопослабився, технічний стан наявних виробничих фондів, тих, що залишились напідприємствах, далекий від оптимальних.
Так,за даними Держкомстату України ступінь зносу основних засобів у 2003 р.становив у середньому 48%, з них у промисловості — 56,4%, у сільськомугосподарстві — 50,4%, у будівництві 51%.
Особливоїруйнації зазнало сільське господарство. Різке скорочення поголів’я худоби іптиці у сільськогосподарських підприємствах привело до руйнування тваринницькихприміщень, не говорячи уже про стан механізації у тваринництві.  8.2 Науково-технічнийпотенціал
 
Науково-технічнийпотенціал — це сукупністьресурсів і можливостей сфери науки, що дають змогу ефективно вирішуватигосподарські завдання.
Науково- технічний потенціал включає:
·  матеріально-технічну базу науки (приміщеннянаукових установ, наукове обладнання і устаткування, експериментальні заводи,лабораторії);
·  кадри наукової системи (вчені, дослідники,конструктори, науково-технічний персонал);
·  індумаційну систему, яка забезпечує доведенняданих досліджень до користувачів (наукові бібліотеки, інтернет);
·  організаційно-управлінську систему що включаєпланування науково-дослідних робіт, їх фінансування та управління.
Уцій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів ілабораторій, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів постійнозбільшується з метою розповсюдження і впровадження в практику наукових знань іреалізації єдиної науково-технічної політики.
Нерідкозасоби науково-технічної діяльності називають науково-технічним потенціалом,елементами якого є:
·  науково-технічний інтелект — вчені,дослідники, конструктори, винахідники, експериментатори, обслуговуючий персонал(лаборанти, асистенти та ін.);
·  матеріально-технічна база науки — сукупністьзасобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання йустановки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна базаінформаційного забезпечення тощо;
·  інформаційна система — наукові прогнози, банкпатентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузіконкретних наук тощо, тобто все, що забезпечує постійне вдосконалення науковихзнань, оперативне оброблення інформації та надання її користувачеві;
·  організаційно управлінська підсистема —планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР);фінансування НДЦКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів;методи управління НДДКР.
Критеріямивисокого рівня науково-технічного потенціалу є зростання:
·  національного інтелекту;
·  обсягу науково-дослідних ідослідно-конструкторських робіт;
·  видів науково-технічних розроблень і їхвідповідності світовим зразкам.
Середелементів науково-технічного потенціалу активну, творчу функцію виконуєінтелект, який властивий лише людині.
Інтелект— рівень розумового розвиткулюдини, який дає змогу розпізнавати навколишні явища природи і суспільства,самостійно пізнавати природні та суспільні закони, узагальнювати закономірностірозвитку природних і суспільних процесів, створювати нові системи знань,виробництва, культури, побуту, тощо.
Поприте що інтелект є універсальною категорією, певні його особливості залежать віднаціональної належності людини. Риси національного інтелекту формуються національноюісторією, мовою, культурою, освітою, релігією, побутом, традиціями, тобтозагальнонаціональною ідеологією життя і розвитку нації. Національний інтелект єсинтетичним показником розвитку нації та її індивідів. Він відображає рівеньзнань природних і суспільних процесів, рівень мислення, національногосамоусвідомлення, моралі, етики, естетики, ідеології, міжнародних зв’язківтощо. Будучи елементом трудового потенціалу суспільства, формує йогопрацездатність, творчість, винахідливість, пошук нового, раціонального,оптимального в усіх сферах життя нації, суспільства, держави.
Самеінтелект спонукає людину до наукової діяльності, яка є передумовою розвиткунауки і техніки, виробництва, прогресу суспільства загалом.
Науковудіяльність з огляду на сферу її застосування поділяють на такі види:
·  академічна;
·  вищих навчальних закладів;
·  галузева.
Кожнийіз видів наукової діяльності володіє засобами і методами організації дослідженьі здійснення розроблень.
Відповіднонаукові дослідження з огляду на їх зміст і результати поділяють на два види:
·  фундаментальні — проводять з метою здобуття нових знань прооб’єктивні закони розвитку природи, суспільства, мислення тощо. Ними займаютьсявчені академічної науки і вищих навчальних закладів. Імовірність одержанняпозитивних результатів, за оцінками експертів, становить 5—10%;
·  прикладні — проводять з метою застосування нових знань длявирішення конкретних практичних завдань. Зосереджені вони переважно в галузевихнаукових установах, дещо менше — в академічних науково-дослідних інститутах тавищих навчальних закладах. Імовірність одержання позитивних результатів уприкладних дослідженнях — до 80%.
Нарозвиток наукового потенціалу впливають:
·  територіальна локалізація мережі науковихзакладів;
·  нарощування сукупного потенціалу існуючихзакладів науки;
·  територіальне розміщення ресурсів науки.
Дочинників, які впливають на розміщення наукових центрів, належать:
·  культурне середовище;
·  освітній потенціал;
·  інформаційна інфраструктура;
·  інтелектуальний потенціал.
Науковіустанови тяжіють до великих міст. Вважають, що термін адаптації науковихзакладів у нових містах становить щонайменше 10—15 років. Найсприятливіші умовидля академічної науки існують у великих містах. Наприклад, науковий потенціалУкраїни (до 70%) зосереджено у шести найбільших містах —Києві, Харкові,Дніпропетровську, Львові, Донецьку, Одесі.
Особливовелика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища іраціональному природокористуванні.
Розвитокнауки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для промисловихі комунальних викидів, що забруднюють довкілля. Територіальне поєднаннянаукових і освітніх установ, наукомістких виробництв сприяє єдиній цілі — докорінному перетворенню продуктивних сил суспільства і прискореному розвиткународногосподарського комплексу країни.
Розміщеннянаукових закладів впливає на розвиток галузей народного господарства. Інститутитеоретичного профілю розташовані у великих науково-культурного центрах.Переважна їх кількість знаходиться у столиці України — Києві та великихпромислових центрах — Харкові, Львові, Донецьку, а на периферії їх філії.
Значнуроль у розміщені об’єктів народного господарства відіграють проектні інститути,що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортнихмагістралей, електростанцій, споруд житлового і соціального призначення.
Особливуроль у розвитку наукових досліджень відіграє галузева (заводська) наука, атакож спеціалізовані науково-дослідні інститути (НДІ). Нажаль, кризові явищанайбільш гостро проявилися саме на цих ланках науки: у багатьох НДІ майжезруйнована матеріальна база, втрачений кадровий потенціал, відсутнє сталефінансування. Тільки у Кривому Розі за останні 12 років практично пересталиіснувати такі наукові центри, як НДІ рудного машинобудування (НДІРУДМАШ),науково-дослідний гірничий інститут (НДГРІ), НДІ автоматики та ін..
Значноюпроблемою залишаються питання підвищення рівня фінансування науки яке за станомна 2003 р. залишається майже в 10 разів нижче необхідного.
Станрозвитку та територіальне розміщення наукового потенціалу впливає на розміщеннянаукоємких галузей виробничої і невиробничої сфери. В свою чергу розвитокпродуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових закладів, що дозволяє кращевирішувати економічні і соціальні проблеми суспільства, швидше впроваджуватирезультати наукових розробок у виробництво.
Науковіцентри фундаментальних досліджень України зосереджені, в основному, у великихекономічних і культурних центрах (у місті Києві, обласних містах). Більшрівномірно розміщені по території галузеві НДІ, їхні філії і лабораторії.
Інтеграціянауки і виробництва створила науково-виробничі об’єднання (НПО) і проектніінститути, які варто вважати найбільш ефективною формою прикладної діяльностінауки.
Востанні роки широко розвивається мережа недержавних вищих навчальних закладів іНДІ, число яких за станом на 2003 рік більш ніж у 3 рази перевищує кількістьвідповідних державних установ. Однак, багато подібних закладів, особливоприватні навчальні ВНЗ і їхні філії, створені в периферійних містах, мають дужеслабку учбово-матеріальну базу і недостатньо високий рівень викладацькогоскладу, що негативно позначається на якості підготовки майбутніх фахівців.
Длязабезпечення реальних перспектив розвитку наукового потенціалу в Українінеобхідно вирішення наступних задач:
·  підвищити престижність науковців шляхомстворення матеріальних і соціальних стимулів та гарантій;
·  підняти на достатній рівень фінансуваннядержавні наукові і навчальні заклади для чого збільшити у 8-10 разів об’ємфінансування на науку у державному бюджеті;
·  поліпшити матеріально-технічну базу навчальнихі науково дослідницьких установ.

Контрольнізапитання
1. Виробничий потенціал,динаміка розвитку.
2. Наука – безпосередняпродуктивна сила суспільства.
3. Науково – технічнийпотенціал і його склад.
4. Динаміка кількостінаукових закладів.
5. Які задачі необхідновирішити для забезпечення реальних перспектив розвитку наукового потенціалу вУкраїні.
9 Господарськийкомплекс України, особливості структури, трансформація в ринкових умовах 9.1  Сутність та структура народногогосподарства
 
Народнегосподарство — сукупністьгалузей і сфер економіки країни, взаємозалежних суспільним поділом праці.Включає галузі матеріального виробництва і невиробничої сфери.
Підприємства,що спеціалізуються на випуску однорідної продукції, утворюють відповідні галузіматеріального виробництва: промисловість, сільське господарство, будівництво,транспорт та ін.
Галузінематеріального виробництва — це сукупність галузей господарства, які здійснюють функції надання послугнематеріального характеру суспільству і населенню.
Вониділяться на дві групи галузей.
Допершої групи відносятьсягалузі, які задовольняють духовні і фізичні потреби людини. Це освіта,культура, наука, охорона здоров’я і спорт.
Додругої групи відносятьсягалузі, які надають послуги населенню. Ця група включає в себежитлово-комунальне господарство, пасажирський транспорт, зв’язок і всю системукредитування і управління.
Довгийчас сфера нематеріального виробництва вважалась лише як обслуговуюча. Разом зтим у цій сфері надаються послуги, які мають споживну вартість, і вона впливаєна ефективність матеріального виробництва.
Галузеваструктура характеризуєгалузевий поділ праці в усьому народногосподарському комплексі. Вона показуєспіввідношення галузей і окремих виробництв.
Галузеваструктура — найбільш узагальнена характеристика народногосподарськогокомплексу. Вона не дає інформації про взаємозв’язки окремих виробництв, про їхроль у процесі комплексоутворення і формування спеціалізації. Аналіз галузевоїструктури дозволяє визначити профілюючі галузі і виробництва, у якихзосереджена основна частина продуктивних сил, визначити такі групи виробництв,що мають значення для формування галузевих комплексів і циклів виробництв.
Кожнагалузь і виробництво функціонують не окремо, а у взаємозв’язку з іншимигалузями і виробництвами.
Функціональнаструктура в деякому розуміннівідбиває системи економічних і технічних зв’язків різноманітного типу, щоіснують як у рамках народногосподарського комплексу, так і поза ним.
Всерединінародногосподарського комплексу виділяють 2 тили зв’язків між виробництвами:
·  виробничо-технологічні — між виробництвами, щопредставляють послідовні стадії переробки сировини або виступають по відношеннюодин до одного як основні, допоміжні, супроводжувальні;
·  виробничо-економічні — між окремимивиробництвами по лінії поставок матеріалів і устаткування загальнопромисловогопризначення. Територіальна структура промислового комплексу економічного районухарактеризується різноманітними формами територіального зосередженняпромисловості, складеними в районі в результаті галузевого і територіальногоподілу праці
Народногосподарськийкомплекс України формувався в умовах, коли країна була в складі Росії, а потімі в складі Радянського Союзу, і це зробило певний відбиток на економіку країни.
Маючивеликі запаси кам’яного і бурого вугілля, залізної і марганцевої руди, неруднихмінеральних ресурсів, родючі землі та кваліфіковані кадри, народне господарствобуло спрямоване на широкий розвиток видобувної промисловості, підприємствважкої індустрії і військово-промислового комплексу та виробництвасільськогосподарської продукції в таких обсягах, які б сприяли розвитку всьогоСРСР.
Народногосподарськийкомплекс України створювався і примножувався віками і станом на 1.01.1991 рокувартість основних засобів становила 474 млрд крб. в тому числі виробничогопризначення на суму ЗІ7 млрд крб.
ПерехідУкраїни до ринкової економіки з усією гостротою поставив проблему оптимізаціїструктури народногосподарського комплексу та шляхів її перетворення.Вдосконалення структури виробництва — дуже складна і багатопланова робота.Насамперед вона вимагає визначатись із співвідношенням матеріальноговиробництва та сфери послуг, виробництвом засобів виробництва та предметівспоживання.
Ролькожної галузі у створенні суспільного продукту і національного доходузмінюється з часом. 9.2 МісцеУкраїни за рівнем економічного розвитку
Розвитокекономіки України протягом 1991-2005 рр. визначався характером внутрішньоїекономічної політики, яка принципово відрізнялась у періоди 1991-1998 і1999-2003 років. У першому періоді були відсутні довгострокові цілірозвитку, які базувалися не на засадах загальної стратегіїсуспільно-економічних перетворень, а в основному на тактичних заходах з метоюодержання нагального ефекту. Основними здобутками цього періоду стали подоланняінфляції, грошова реформа і первинне реформування форм власності. Другийперіод визначає курс на стабілізацію та економічне зростання, забезпеченняпозитивної динаміки макроекономічних показників на тривалу перспективу.Основними його здобутками стали відродження й нарощування виробництва,зростання добробуту населення, демократичні перетворення, нарощуванняінтеграційних процесів у світову й глокальну (рівня крупних,«глобально-регіональних», або ж глокальних міждержавних утворень, зокрема — ЄС,ЄЕП) економіку.
Головнимнапрямом внутрішньої політики 1991-1998 років були монетарні та антиінфляційнізаходи. Метою цінової політики кінця цього періоду стало формування такоїсистеми ціноутворення, яка б відповідала загальним ринковим перетворенням істворювала умови для зменшення втручання держави у регулювання економіки вцілому і цін зокрема. Так, до 1991р. регульовані державою ціни становили 80%,тепер їх 12% і переважно в галузях-монополістах: житлово-комунальномугосподарстві, транспорті та зв’язку.
Лібералізаціястосувалась закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, промислові тапродовольчі товари. Кроком у цьому процесі стала відмова від використанняпрямих дотацій для всіх без винятку виробників сільгосппродукції, що залучилоїх до реальних ринкових процесів.
Проведенауніфікація у визначенні курсу гривні до іноземних валют наблизила ціни накуплені енергоносії до рівня світових. У цілому лібералізація цін викликалазміни у їх відносній структурі, що вплинуло на галузеву структуру виробництвадоданої вартості. Так, внаслідок диспаритету в цінах на продукцію сільськогогосподарства та інших галузей матеріального виробництва фактично виникнееквівалентний обмін і змінилися показники структури у вартісному виразі.
Зростанняцін на енергоносії позначилось на собівартості, ціні та конкурентоспроможностіенергоємних галузей промисловості, а значить, на попиті і обсягах виробництва.Крім цін на енергоносії, обсяги виробництва залежали від насиченостівнутрішнього ринку аналогічною продукцією, платоспроможності споживачів,зовнішнього попиту, змін у цінах виробників-монополістів.
Антиінфляційнізаходи досліджуваного періоду включали обмеження обігових коштів, щореалізовувалось через стримування доходів населення (відмова від проведенняіндексації заробітної плати відповідно до інфляційних процесів, затримкизаробітної плати, зменшення державних витрат, зокрема на фінансування бюджетнихорганізацій — науки, освіти тощо).
Економічнийрозвиток характеризується сукупністю даних про економічні відносини у процесівідтворення, які використовуються в системі управління як народнимгосподарством взагалі, так і окремими його галузями.
Економічнанаука виділяє дві грипи показників, які характеризують стан розвитку країни — натуральні і вартісні.
Натуральніпоказники — це обсягивиробництва певних видів промислової і сільськогосподарської продукції внатуральних величинах.
Длякожної галузі виробництва характерні свої показники, які відображають характерїї роботи: машини — у штуках; метал у тоннах; газ у м3; м’ясо і молоко — утоннах; тканини — у м2 і т. д. Обсяги виробництва продукції в натуральномувиразі дають можливість визначити частку виробництва продукції певнимвиробником у виробництві її взагалі чи у певному регіоні, країні чи групікраїн.
ВУкраїні обсяги виробництва продукції в натуральному обчисленні незначні іпорівняти їх із світовим виробництвом проблематично.
В1990 р. в Україні добувалось 42% залізної руди, 21,4% вугілля, вироблялось39.4% чавуну. 32,6% сталі, 35% прокату. 16,9% електроенергії, 13% мінеральнихдобрив, 21,8% тракторів, 67,5% цукру-піску. Крім того в 1990 р. В Українівироблялось 23,8% зерна, 25,5% м’яса і 27% молока від загальносоюзноговиробітку.
Доситьвисокі показники частки України у виробництві продукції були і до встановленнянезалежності.
Недивлячись на те, що обсяги виробництва продукції в Україні за роки незалежностізначно зменшились, але при загальному скороченні її виробництва в усіх країнахколишнього СРСР частка України у виробництві основних видів продукції поки щозначна, і становить по видобутку залізної руди 40,1%, виробництву чавуну, сталіі прокату — третину, по виробництву вугілля — 19,5% тощо.
ТобтоУкраїна являється вагомим виробником багатьох видів продукції серед країн СНД.
Вартісніпоказники — це виробництвовалового внутрішнього продукту (ВВП) в цілому і в розрахунку на одну особу.
Валовийвнутрішній продукт (ВВП) — цезагальний обсяг виробництва продукції у грошовому виразі за певний період(місяць, квартал, півріччя і за рік). За допомогою цього показника можнапорівнювати роботу будь-якої галузі виробництва і країни в цілому, оскількивироблена продукція оцінюється в певній грошовій одиниці. Найбільш об’єктивнимпоказником, який характеризує стан розвитку країни, вважається виробництвовалового внутрішнього продукту в розрахунку на душу населення.
Так,з 1999 року постійно спостерігається реальне зростання ВВП на душу населення,темп якого склав 100,6%, у 2000 — 106,7, у 2001 році — 111,1, а у 2002 році — 106,3%. Зростання ВВП в цілому і на 1 особу у 2003 р. становили, за данимиДержкомстату, відповідно на 9,6 та 10,5% відносно попереднього року. Рістфізичного обсягу ВВП зумовлювався переважно підвищенням попиту на продукціюгалузей, які виробляють товари. Темп приросту ВДВ цих галузей становив за цейперіод 15,3%. а реальне зростання ВДВ у галузях, що надають послуги, — 67,0%.
Головнимичинниками, які сприяли зростанню обсягів виробництва майже в усіх галузяхекономіки, стали: підвищення завантаження обладнання й устаткування, щопідтверджує динаміка фондовіддачі; збільшення обсягу інвестицій та оновленняматеріально-технічної бази підприємств; широке впровадження енергозберігаючихтехнологій. Під дією цих чинників знизився рівень витрат енергоносіїв навиробництво одиниці продукції, що зменшило залежність економіки України відколивань ринку енергоносіїв.
Стабілізаціяпозитивних тенденцій у 1999-2003 роках привела до зміни загальноїсоціально-економічної ситуації, зокрема: реального зростання ВВП, промисловогоі сільськогосподарського виробництва; посилення соціальної орієнтаціїпромислового комплексу. Так, найбільша активізація діяльності спостерігалась угалузях, які працюють на внутрішній ринок і задовольняють кінцевий споживчийпопит населення; активізації зовнішньої торгівлі, яка сприяла приростувиробництва в експортних галузях (чорна і кольорова металургія, хімічна йнафтохімічна, машинобудування); зниження частки паливно-сировинних галузей уструктурі промислового виробництва; посилення інноваційної активності напромислових підприємствах; подальшого розвитку у тенденції нарощування обсягівінвестицій в основний капітал; зростання обсягів роботи залізничного,автомобільного та річкового транспорту; зменшення темпів приросту дебіторськоїі кредиторської заборгованості по всіх суб’єктах господарювання; збільшеннядоходів зведеного бюджету; зниження рівня безробіття.
Донегативних змін слід віднести: нижчі, ніж у попередні роки, темпи ростуномінальної і, як наслідок цього та інфляційного процесу, реальної заробітноїплати, що знизило рівень життя населення; зростання цін і тарифів на споживчомуринку; скорочення виробництва сільськогосподарської продукції на підприємствахусіх форм власності; погіршення демографічної ситуації — скорочення кількостінаселення за рахунок природного зменшення та міграційного відтоку.
Внаслідокцих чинників і прояви нових тенденцій у 1999-2003 рр. відбулись зміни вструктурі ВВП, розрахованого за різними критеріями і різними методами. Так, закатегоріями доходу зменшилась частка оплати праці найманих працівників — з 48,1до 45,3%, а частка валового прибутку збільшилась з 32,7 до 42,6%. При цьомуабсолютні обсяги фонду оплати найманої праці зросли на 37,4, а валовогоприбутку і змішаного доходу — на 50,7%.
Зрушенняв структурі ВВП за категоріями кінцевого використання були дещо протилежними.Так, зменшилась питома вага кінцевих споживчих витрат — з 81,5 до 77,1% ічастка валового нагромадження основного капіталу; динаміка запасів матеріальнихоборотних коштів набула від’ємного характеру. У 1999р. вперше за останні сімроків експорт товарів і послуг перевищив імпорт і частка сальдоекспорту-імпорту зросла з -2,3 до 5,5, а у 2003р. становило 2,6% ВВП. Вабсолютному виразі обсяги кінцевих споживчих витрат збільшилися на 34,1%, утому числі: домогосподарств та сектора загального державного управління — на33,4%; обсяги валового нагромадження основного капіталу збільшились на 33,3%.
Галузеваструктура валової доданої вартості зазнала перерозподілу економічних ресурсівна користь галузей, які виробляють товари, а в структурі останніх — на користьпромисловості.
Змінив секторній структурі валової доданої вартості відображують тенденцію доактивізації діяльності в реальному секторі економіки, збільшення питомої вагивалової доданої вартості сектора не фінансових корпорацій і домашніхгосподарств.
Загаломперіод 1999-2003 років дає підстави для прогнозування стабільно позитивноїдинаміки макроекономічних показників у коротко-, середньо- і довгостроковійперспективі. 9.3 Поділнародного господарство за формами власності
 
Власність — це врегульовані законом суспільні відносинищодо володіння, користування і розпорядження майном, тобто це відношення людинидо предметів.
Відношеннялюдини до власності визначається основним законом держави — її конституцією.
ВУкраїні до встановлення незалежності діяла Конституція СРСР.
Післявстановлення незалежності постало питання відношення людей до майна. ВерховнаРада України 7 липня 1992 року прийняла Закон України «Про власність», якимне встановлено граничну норму на власність, але вказано, що приватнавласність мусить мати трудовий характер, тобто власність громадянявляється і примножується за рахунок їх доходів від участі у виробництві, відпідприємницької діяльності, ведення власного господарства, доходів від коштів,вкладених у кредитні заклади, акції і цінні папери та отримані іншим шляхом, щоне суперечить Закону.
Згідноз цим Законом приватизувати можна було все, за виключенням, того, що непідлягало приватизації:
·  майно органів державної влади і управління;
·  майно Збройних Сил;
·  золоті і валютні фонди;
·  державні матеріальні резерви;
·  комплекси з виготовлення цінних паперів ігрошових знаків;
·  засоби урядового і спеціального зв’язку;
·  об’єкти державної метеорологічної служби;
·  національні, культурні й історичні цінності;
·  об’єкти освіти, науки і культури, щофінансуються з бюджету;
·  майнові комплекси підприємств з виготовленнязброї, наркотиків та радіоактивних речовин;
·  атомні електростанції.
Булопередбачено, що покупцями державного майна можуть бути як громадяни України,так і іноземні громадяни та особи без громадянства:
Длятого, щоб більш справедливо поділити майно між членами суспільства, урядомкраїни було прийнято рішення про безоплатну передачу мешканцям житла, в якомувони проживали, а також кожному громадянину України незалежно від його віку (завиключенням колгоспників) було видано приватизаційні майнові сертифікатина суму 1 млн 50 тис, українських карбованців, за офіційним курсомстаном на 1 листопада 1993 р.
Ціприватизаційні сертифікати можна було використовувати при приватизаціїдержавного майна.
Врезультаті сертифікованої приватизації більшість державного майна змінила формувласності на приватну. Але значна кількість власників сертифікатів не знаючи уякі підприємства їх можна вкласти продали їх на стихійних ринках за безцінь (восновному за 10 українських карбованців або гривень).
Покупціприватизаційних сертифікатів стали власниками отриманого за них майна у виглядізаводів, фабрик, морських і річкових суден, літаків, родовищ корисних копалин ііншого.
Отриманабудь-яким шляхом власність була юридично закріплена Конституцією України.
Згіднозі ст. 41 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., «Кожен має правоволодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатом своєїінтелектуальної і творчої діяльності». Право приватної власності набувається впорядку, визначеному Законом.
Згідноз Законом ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Правоприватної власності є непорушним.
Примусовевідчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише яквиняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку,встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхвартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуваннямїх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскаціямайна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі тапорядку, встановлених законом.
Згідноз Конституцією України (стаття 41) громадяни для задоволення своїх потребможуть користуватись об’єктами права державної та комунальної власності. Якщо у 1990 р. у власності державизнаходилось 100% власності промисловості, будівництва, транспорту, торгівлі,охорони здоров’я, науки, культури і мистецтва і 60% власності сільськогогосподарства, то станом на 1 січня 2005 р. у державної власності залишилосьвсього 4,2% об’єктів, з них у промисловості 2%, у будівництві — 2,7%, торгівлі- 0,5%, транспорті і зв’язку — 7,2%. Навіть у освіті і охороні здоров’я часткапідприємств з державною власністю становить відповідно 11,0 і 10,2%.
Урезультаті приватизації, скріпленої Конституцією України, станом на 1 січня2005 року в приватній власності виявилось 88,2% промислових підприємств, 95,8%будівельних, 98,4% — оптової і роздрібної торгівлі, 91,1% — транспорту ізв’язку.
Такимчином, приватизація в країні майже завершена, не приватизованими залишилисьблизько 10% підприємств, більшість з яких не підлягають приватизації.
Особливоїуваги заслуговує приватизація в сільському господарстві. На період встановлення незалежності сільськегосподарство було представлено 7,7 тис. колгоспів, 2,1 тис. міжгоспів і 2,5тис. радгоспів. У власності колгоспів і міжгоспів було сконцентровано 70%вартості виробничих основних фондів та матеріальних оборотних засобів. Це булаколективна форма власності. Державна форма власності була представлена 2,5 тис.радгоспів та 30% вартості виробничих основних фондів і матеріальних оборотнихзасобів.
Вперші роки незалежності держава була неспроможна забезпечити радгоспинеобхідними матеріальними ресурсами та фондом оплати праці для персоналурадгоспів і вимушена була перетворити їх на колгоспи, залишивши у своїйвласності 200 радгоспів Академії аграрних наук і 200 радгоспів Міністерстваоборони України.
Щостосується землі, то післяреволюції 1917 р. вся земля стала державною власністю. На землі, на яких булистворені колгоспи, був виданий Державний акт на право довічного і безоплатногокористування нею.
Післявстановлення незалежності у січні 1992 року Верховною Радою України бувприйнятий Закон «Про форми власності на землю», яким поряд з державноюземельною власністю була визнана і колективна та приватна власність.Цей Закон, по суті, поклав початок процесу роздержавлення і приватизації землів Україні. Механізм реалізації даного Закону знайшов відображення і в іншихзаконодавчих актах, прийнятих Верховною Радою України, а саме: в Концепціїроздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду; Законі проЗемельну реформу; Земельному кодексу України; Законі про селянське (фермерське)господарство.
Згідноз цими законами всі землі були розділені між тими людьми, які на неї працювали.В основному власники земельних паїв уже отримали державні акти на них івикористовують її за своїм бажанням.
Міжчленами колгоспів (працюючими і тими, що працювали раніше) було розділено імайно колективних господарств. У різних господарствах люди поступили з ним порізному. В одних господарствах майно розібрали і як результат усільськогосподарських підприємствах залишились менше половини вартостівиробничих основних засобів від тієї кількості, яка була на кінець 1990 р. Алеє колективи, які зберегли свою власність і працюють так, як працювали дореформування. Господарства, створені на приватній власності на майно і землю,ефективно працюють, розвиваються, раціонально використовуються їх трудовіресурси, але таких господарств мало. В ефективно працюючих господарствахзайнято лише 1,0 млн чоловік, або 20% від тієї кількості, що була у сільськомугосподарстві в 1990 р. Це свідчить про те, що більшість сільськогосподарськихпідприємств (колишніх колгоспів і радгоспів) розпалося. На їх земляхстворюються фермерські господарства, яких уже понад 40 тис. Багато людей, якіотримали земельний пай, господарюють особисто па своїй землі, а більшістьздають свою землю в оренду.
Вдеяких колишніх господарствах люди зрозуміли свою помилку і відроджують своїгосподарства, але зробити це надто важко.
Заформами власності показник рентабельності продукції у 2000 р. загалом в Україністановив: по підприємствах державної власності — 4,0%; комунальної — 1,4,приватної — 2,2, колективної — 2,4, по інших — 0,7%. Це означає, що насучасному етапі підприємства державної власності працюють більш ефективнопорівняно з іншими формами власності, хоча рівень рентабельності у розмірі 4,0%є занадто низьким.
Уперспективі в країні будуть успішно функціонувати різні форми господарств, алевсі вони уже будуть створені на приватній власності на землю і майно. Майбутнєсільського господарства України за крупними господарствами.
Згідноз чинним законодавством використання власності не може завдавати шкоди правом,свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічнуситуацію та природну якість землі. В майбутньому держава зуміє на законодавчомурівні забезпечити раціональне використання земельних ресурсів країни.
Контрольнізапитання
1. Поняттянародногосподарського комплексу.
2. Стан розвиткународногосподарського комплексу України.
3. Показники, якіхарактеризують рівень економічного розвитку країни.
4. Місце України за рівнемекономічного розвитку.
5. Форми власності.
6. Поділ галузей народногогосподарства за формами власності.
10 Міжгалузевікомплекси та їх роль у розвитку економіки України 10.1 Особливостіформування й аналізу міжгалузевих комплексів
 
Міжгалузевікомплекси – це поєднанняекономічно взаємопов’язаних галузей на основі міжвідомчих зв’язків, у якихпідприємства різних відомств мають певну самостійність.
Внаслідоккооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей виниклапотреба у формуванні міжгалузевих комплексів.
Всіміжгалузеві комплекси функціонують в межах ТВК району як органічновзаємопов’язані елементи складного структурного утворення. Комплекс району прицьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на йоготериторії, а міжгалузеві комплекси виступають підсистемами ТВК економічногорайону і його територіальних структурних частин.
Міжгалузевікомплекси формуються наоснові галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють головніекономічні І соціальні функції. У комплексоутворенні беруть участь галузівиробничого і невиробничого призначення, тобто ті, що виготовляютьбезпосередньо певний продукт, і ті, що обслуговують головні виробничі процеси.
Найважливішимиознаками формування міжгалузевих територіальних комплексів є виробнича(економічна) і територіальна (географічна). Підвиробничою ознакою розуміють спеціалізацію(функцію) і структуру міжгалузевих комплексів, під територіальною — територіальну організацію їх продуктивних сил.
Головнаознака — виробнича. Вонадозволяє визначити функції міжгалузевих комплексів, їх роль в географічномуподілі і кооперуванні праці, характер взаємозв’язків підприємств і виробництв.
Територіальнаознака виступає як доповнюючаі розкриває особливості організації та тяжіння території (периферії) до центрівгосподарської діяльності, що виступають ядрами у виробничому процесі.
Завидами міжгалузеві комплекси поділяються на родові, видові та підвидові.
Родовіміжгалузеві комплексиформуються як великі сфери людської діяльності без поглиблення їх галузевогорозчленування. Це системи, що виділяються на основі попарного поєднання великихсфер господарської діяльності. У більшості випадків це науково-виробничіоб’єднання в межах регіону або навіть держави.
Видовіміжгалузеві комплексиформуються із підприємств однієї сфери господарства, але різних його секторів.Прикладом такого об’єднання може бути агропромисловий комплекс, який об’єднуєвиробництво сільськогосподарської продукції, її промислову переробку іреалізацію.
Підвидовіміжгалузеві комплекси — цевиробничі об’єднання представлені кількома галузями певного сектора економіки-промисловістю, сільським господарством, транспортом і т. ін. Прикладом підвидовоїсистеми може бути виноградарсько-виноробний, цукровиробний, плодо — консервний,молокопереробний, м’ясо — переробний та інші комплекси.
Спираючисьна ці ознаки (виробничу і територіальну), всі міжгалузеві комплекси можназгрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові, лісовиробничі,акваторіальні. Кожен типпідрозділяється на підтипи. Промислові міжгалузеві комплекси охоплюютьгірничодобувну промисловість, рудно-металургійну, паливно-енергетичну,машинобудівну, хімічну, будівельну, легку і т. д.; агропромислові — галузі рослинництва і тваринництва разом з підприємствами, що переробляютьсільськогосподарську сировину та реалізують її споживачам. Лісовиробничікомплекси функціонують на основі виробничо-економічної і технологічної єдностілісових галузей і відповідних підприємств механічної обробки та хімічноїпереробки деревини. Акваторіальні комплекси охоплюють заготівлю іпереробку рибних ресурсів, видобуток і переробку морських солей, водоростей, атакож цикл виробництв на базі видобування та послідовної переробки нафтогазовоїсировини. ,
Залежновід просторових масштабів, міжгалузеві комплекси поділяють нанародногосподарські і територіальні.
Народногосподарськіміжгалузеві комплексискладаються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі всьогонародного господарства країни. Головне їх завдання полягає у розв’язанніважливих загальнодержавних проблем. З метою ефективного вирішення певнихпроблем розробляються програми (програма розвитку паливно-енергетичного,машинобудівного, продовольчого комплексів та ін.). Такі комплекси називаютьсяпрограмними.
Міжгалузевітериторіальні комплекси — цепідсистеми інтегральних територіально-господарських комплексів і, в багатьохвипадках, відповідних їм народногосподарських комплексів.
Середтериторіальних міжгалузевих комплексів виділяють спеціалізовані табагатогалузеві Вони поділяються на регіональні та локальні
Регіональніміжгалузеві комплексирозглядаються на макро-, мезо-, і мікрорівнях. Найскладнішим є державнийкомплекс. Макрорайон в межах України — це система, у складі якої функціонуютьТВК декількох адміністративних областей, а будь-яка адміністративна областьрозглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайони. Крімкомплексів, у межах адміністративних областей виділяють міжгалузеві утвореннядекількох областей (міжобласні).
Локальніміжгалузеві комплексифункціонують в межах внутрішньообла-сних низових адміністративних районів,економічних вузлів та центрів, на локальній території досить чітко проявляєтьсявзаємодія економічних, демографічних, соціальних структурних елементів. Цеособливо помітно у процесі формування економічних вузлів, де утворюєтьсямоноцентричний ареал, пов’язаний з ядром доцентровими силами. Ядро вузла — цеорганізаційно-господарський центр, що обумовлює його існування і розвиток якцілісної стійкої системи.
Ядромлокального комплексу виступаєорганізаційно-господарський центр, що обумовлює його розвиток і існування якцілісної системи, або окреме підприємство, біля якого формується певнавиробнича зона. Наприклад, Калитянський відгодівельний комплекс Броварськогорайону на Київщині виступає ядром комплексу, а біля нього діють комбікормовийзавод, агропідприємство по виробництву кормів та ін.
Рівеньдіяльності міжгалузевих комплексів і їх регіональних утворень дозволяєвизначити рівень розвитку виробництва, транспорту, сфери обслуговування,чисельність і розподіл трудових ресурсів, рівень споживання ресурсів.
Так,наприклад, створення локальних комплексів у машинобудуванні забезпечуєефективне кооперування підприємців для виготовлення деталей і вузлів.Спеціалізований машинобудівний кущ формується навколо головного складальногопідприємства. В результаті створення таких мікрорегіональних комплексіввирішується проблема зайнятості трудових ресурсів та підвищення матеріального ікультурного життя населення певної території.
Найбільшефективне локальне (кущове) розміщення виробництва в легкій промисловості. Втекстильній промисловості найбільш доцільно створювати спеціалізовані ткацькіпідприємства в безпосередній близькості одне від одного, а фарбувальне — вцентрі прядильних фабрик. Тут основним виступає фарбувальне підприємство.
Аналогічнаситуація і в агропромисловому комплексі, де на базі переробної промисловостістворюються міжгалузеві агропромислові формування: цукробурякові,виноградарсько-виноробні, овочеконсервні, молокопереробні, м’ясопереробні таінші види формувань. Переробні підприємства переважно отримують сировину здекількох сільськогосподарських підприємств.
Убільшості сільськогосподарські підприємства виробляють декілька видів продукціїі є одночасно членами багатьох міжгалузевих формувань.
Міжгалузевийрегіональний комплекс можнавизначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей івиробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким можезабезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.
Досягненнятаких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомогараціональнішого підбору взаємозв’язаних галузей, підприємств і виробництв,забезпечення економічно ефективних пропорцій їхнього розвитку, оптимальнихрозмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявнихна місцях природних і економіко-географічних умов.
Вихіднимичинниками комплексоформування і територіальної організації є наявність певнихвидів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, енергії, трудовихресурсів тощо).
Розвитокбагатьох міжгалузевих комплексів базується на локальних природних ресурсах, щозумовлюють регіональний характер початкових стадій їхнього формування. Цекомплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних іпаливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різнихпромислів. Вони відрізняються природними й економічними умовами формування, розташуваннямщодо джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів і місць споживання готовоїпродукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку,особливостями територіальної організації та іншими ознаками.
Слідураховувати, що в багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовахекстенсивного розвитку. Це призвело до виникнення диспропорцій у співвідношеннірозширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання палива йелектроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великихмістах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельнихресурсів із сільськогосподарського користування, підвищення забрудненняповітряного і водного басейнів.
Виокремленняу складі регіону міжгалузевих комплексів посилює цільову спрямованістьпрограм-прогнозів, підвищення узгодженості дій усіх учасників виконання одногокомплексного завдання. Це завдання може полягати як у досягненні заданогокінцевого суспільно-господарського результату, так і у виробництві будь-якоїпродукції для місцевих потреб.
Міжгалузевікомплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним.При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей(підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об’єднаних однієюпрограмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевогокомплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певноїсуспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої йневиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети. Недолік такого підходуполягає у непостійності та нестійкості галузевого складу внаслідок вузькоїспеціалізації комплексів і різночасової реалізації множини цілей, що стоятьперед суспільним господарством.
Технологічнийпідхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов’язані послідовністю переробкиі використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначенняпродукції. Такий комплекс включає весь виробничо технологічний цикл відвидобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту. Цей підхідґрунтується на використанні методу енерговиробничих циклів.
Основнимиструктурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:
·  галузі, які безпосередньо зорієнтовані накінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільськегосподарство і переробна промисловість в АПК);
·  обслуговуючі галузі (виробництво устаткування,постачання і збут, ремонт);
·  галузі та види діяльності невиробничої сфери,що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна,проектно-конструкторська та управлінська діяльність).
Навищому рівні управління міжгалузевими комплексами здійснюється відповіднимиміністерствами, комітетами тощо. Основними формами управлінської організаціїміжгалузевих комплексів на низовому рівні є виробничі та науково-виробничіоб’єднання, промислові та агрокомбінати, агроторговельні підприємства,радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспзаги тощо. Такіоб’єднання в Україні забезпечують більше ніж половину обсягу всієї промисловоїпродукції.
Векономічному житті, України розвитку і удосконаленні спеціалізації їїгосподарства важлива роль належить промисловим районам, промисловим вузлам,промисловим центрам і пунктам.
Промисловийрайон — інтегральний район зпереважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничоїспеціалізації.
Промисловийвузол — зосередження наобмеженій території виробничо-територіального поєднання підприємств, щосклалося історично або формується.
Промисловийцентр — місто або селищеміського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств, які є основноюспеціалізованою містоутворюючою галуззю.
Промисловийпункт — промисловепідприємство разом з поселенням, яке виникло при ньому.
Вумовах становлення ринкової економіки в Україні створюються нові формиоб’єднань підприємств — концерни, асоціації, консорціуми, акціонернітовариства, спілки та інші підприємства, діяльність яких має галузевий абоміжгалузевий характер.
Аналізкомплексів має виходити з необхідності забезпечення високого рівня ефективностівиробництва та інвестицій за рахунок внутрішньорегіональних чинників. Вивченняміжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямах: аналіз структури іпропорційності в поєднанні виробництв, визначення раціонального рівня їхньогорозвитку і територіальної концентрації, аналіз промислово-територіальнкхзв’язків, установлення оптимальних зон, визначення економічно обґрунтованих зонзбуту і споживання готової продукції, обґрунтування перспектив розвитку і напрямівефективного використання капітальних вкладень.
Вивченняпропорційності дає можливість установити ступінь освоєння території регіону,відповідність існуючої спеціалізації комплексу наявним природним умовам,визначити необхідні зміни в перспективі та виявити роль кожного з них у системітериторіального поділу праці.
Дослідженняструктури міжгалузевих комплексів і визначення їхніх типів дає змогу складатитериторіальну модель районного виробничого комплексу. За допомогою цієї моделіможна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування ікооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефектвнутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв’язків з урахуванням зон сировиннихресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, що зумовленілокальними ресурсами, врахувати суміжні витрати капіталовкладень, розрахуватиекономічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.
Установленнятехнологічної взаємодії міжгалузевих комплексів сприяє поглибленому дослідженнюпроблеми перспективного регіонального розвитку.10.2 Структурнапереорієнтація економіки України
Усучасній науці поняття «структура» співвідноситься з поняттями «система» та«організація». Є багато точок зору на співвідношення цих понять. Однак у більшостівипадків розглядається поняття «система», що характеризує всю сукупність виявівпевного складного об’єкта (його елементи, структуру, зв’язки, функції).Структура передає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним забудь-яких перетворень системи.
Організаціяохоплює як структурні, так і динамічні характеристики системи, що забезпечуютьїї цілеспрямоване функціонування.
Отже,структуру доцільно розглядати як сукупність сформованих зв’язківоб’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобтозбереження основних його властивостей при будь-яких зовнішніх і внутрішніхзмінах. У свою чергу структура економіки відображаєспіввідношення між елементами економічної системи, що виділяються залежно відконкретного напряму аналізу.
Найпоширенішимивидами структури економіки є структура чинників відтворення, галузева, вартісна структури, структураекономіки у розрізі великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніхзв’язків, регіональна структура економіки, структура виробництва і споживання,структура інвестицій. Кожна структура відбиває певні аспекти розвитку економікикраїни і випливає із сутності її економічної політики.
Структурасуспільного виробництвахарактеризується абсолютними розмірами і часткою (в загальному обсязі виробництва)використаних ресурсів або поточних витрат, чисельністю зайнятих, обсягомзастосовуваних і споживаних засобів виробництва. Структура суспільноговиробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками.
Вона характеризується такими співвідношеннями:
· між виробництвом засобіввиробництва та виробництвом предметів споживання — у використанні сукупногосуспільного продукту на відшкодування витрачених засобів виробництва, суспільней особисте споживання та накопичення;
· галузевими — у розвиткугалузей матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства,транспорту, зв’язку, торгівлі, інших галузей сфери обігу;
· територіальними — врозміщенні виробництва в окремих економічних регіонах (областях);
· зовнішньоекономічними —ввезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.
Усіструктурні співвідношення взаємопов’язані й відображають різне становище усуспільному господарстві.
Сучаснаструктура економіки України має низький рівень соціальної орієнтації тазбалансованості. Структурна недосконалість зумовила витратний характервиробництва, сировинне спрямування експорту, монопольний імпорт енергоносіїв,високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарськідиспропорції, нераціональне використання ресурсного та виробничого потенціалу,високий рівень інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршеннякінцевих результатів діяльності промислового комплексу: скорочення обсягіввиробництва, падіння рівня життя населення та екологічної безпеки.
Підвпливом нерівномірного зростання цін у галузях суспільного господарства таспаду виробництва відбулися значні зміни у галузевій структурі національногодоходу — підвищення частки продукції промисловості, транспорту і зв’язку ізниження частки сільського господарства. У промисловості України відбулисяміжгалузеві структурні зрушення на користь галузей паливно-енергетичного іметалургійного комплексів. їхня частка в загальному обсязі промисловоговиробництва зростає, а машинобудування та легкої промисловості, навпаки,знижується. Такі структурні зрушення в промисловості країни призводять допорушення відтворювальних процесів, стримують розвиток галузей, що визначаютьнауково-технічний прогрес, та споживчого сектору.
У1992—1998 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування танерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативніпронеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це є найбільшнебезпечною тенденцією в розвитку економіки країни. Тривало зростання частки галузейпроміжного продукту. Відповідно зменшувалася частка галузей, що виробляютькінцевий продукт. У 1998 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику,паливну промисловість та металургію, припадало 49,3 відсотка промисловоїпродукції проти 19,7 відсотка у 1993 р. Водночас частка машинобудування, легкоїта харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництвазменшилася Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Цепризводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основнихпотреб економіки, наприклад в інвестиційних ресурсах, і потреб населення — впослугах і товарах, передусім продовольчих, а також у товарах легкоїпромисловості тривалого користування.
Парадигмаекономічно ефективної, соціально-орієнтованої структури господарськогокомплексу України в цілому і промислового комплексу зокрема ґрунтується настворенні інвестиційного ринку, розвитку інноваційної сфери, впровадженністратегії ресурсозбереження. У першочерговому порядку повинен стимулюватисярозвиток секторів економіки, що мають особливо важливе значення длятехнологічного прогресу. Проблема створення інвестиційного ринку не меншважлива, ніж формування товарного ринку, оскільки товари — це похідний продуктвід інвестицій, і структурна переорієнтація економіки, і науково-технічнийпрогрес також реалізуються через інвестиції. У зв’язку з цим розвиненийінвестиційний ринок є вирішальною й обов’язковою передумовою ефективногосоціально-економічного поступу нашої країни.
Структурнапереорієнтація економіки України пов’язується з необхідністю прискорення темпів науково-технічногопрогресу, новітніх форм і методів організації та управління інноваційнимипроцесами, розширення можливостей адаптації різних сфер господарства країни допотреб внутрішнього та зовнішнього ринку. Цим зумовлена потреба проведенняактивної структурної політики, що є засобом прискорення соціально-економічногорозвитку та інтенсифікації виробництва.
Єдві основні точки зору щодо проведення структурних реформ.
Перша з них полягає в тому, що механізмсаморегулювання ринку дає змогу усунути диспропорції в економіці, збалансувативиробництво і споживання і. врешті-решт, здійснити структурні зміни.
Друга ж передбачає державне регулювання структурнихперетворень шляхом надання підтримки пріоритетним галузям економіки або окремимвиробництвам, стимулювання інноваційних процесів на рівні підприємств.
Ринковатрансформація економіки України в цілому має визначальний і багато в чомусуперечливий вплив на структуру промислового виробництва.
 Виділяютьдві групи чинників, що визначають характер структурних змін.
Першагрупа — обмеженість доступудо традиційних ринків збуту, розрив господарських зв’язків і міжрегіональногообміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Докоріннепорушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Українівироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багатов чому незворотний вплив на структуру промисловості.
Другагрупа — недосконалість таінерційність міжгалузевої політики держави. Відчутними є наслідки старого,«союзного» поділу праці, розміщення в Україні матеріале- та енергомісткихгалузей, зокрема чорної металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Цігалузі не були забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії,важливими видами сировини.
Реструктуризаціяекономічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методугосподарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничихкомплексів.
Великезначення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані технологічніланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечуютьвипуск виробів загальномашинобудівельного та міжгалузевого призначення.
Назрілапотреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних підприємств іорганізацій, прискорення конверсії виробництв, що втратили оборонне значення.
Структурнупереорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основнихнапрямах:
·  підвищення соціально-економічної спрямованостіпромисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметівспоживання;
·  удосконалення галузевої, внутрішньогалузевоїта територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційностірозвитку промислового комплексу;
·  модернізація і перехід на нові прогресивнітехнології всіх базових галузей промисловості;
·  прискорений розвиток галузей, від якихнайбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;
·  розвиток наукомістких галузей і виробництв;
·  комбінування і кооперування виробництва зметою комплексного використання мінеральної сировини, утилізація відходів.
Змінив пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими, взаємопов’язаними.Структурна переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмногозабезпечення і безпосереднього державного регулювання, про що свідчить практикабагатьох зарубіжних країн.
Контрольнізапитання
1. Міжгалузеві комплекси таумови їх формування.
2. Види міжгалузевихкомплексів.
3. Поділ міжгалузевихкомплексів залежно від просторових масштабів.
4. Які є найпоширеніші видиструктури економіки.
5. Назвіть основні напрямкиструктурної переорієнтації промисловості України.
11 Сутністьрегіональної економіки та її територіальні особливості 11.1 Сутністьрегіональної економіки
 
Економіка — це наука про вміння раціонально вестигосподарство, незалежно на якому рівні, — підприємства, населеного пункту,області та країни в цілому.
Вмініатюрі господарство країни являє собою певну територію — регіон,найважливішою ознакою якого є цілісність і єдність природного, матеріального ісоціального середовища.
Регіональнаекономіка – одна знайважливіших галузей економічної науки, що вивчає тенденції і залежностіекономічного розвитку і функціонування суб’єктів господарювання різних формвласності на даній території.
Зпоняттям «регіон» пов’язаний термін «регіональна економіка» і у її сферіповинно бути матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство,будівництво, транспорт), торгівля, а також зовнішньоекономічна діяльність.
Такимчином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує наоснові спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується черезгалузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв’язки.
Доосновних проблем, які вирішує регіональна економіка відносяться:
·  визначення територіальних пропорцій різнихвидів економічної діяльності;
·  визначення територіальної структуригосподарства, тобто співвідношення обсягів економічної діяльності на данійтериторії;
·  обґрунтування доцільності формування тарозвитку внутрішніх та міжрегіональних економічних структур;
·  визначення обсягів та економічна оцінкаресурсозбереження господарства регіону;
·  оцінка ефективності функціонування суб’єктівгосподарювання на даній території та визначення шляхів її підвищення;
·  обґрунтування методів та організаційнихзасобів дослідження регіональної економіки.
Длярегіональної економіки характерні такі засади функціонування:
·  комплексність екологічного, економічного тасоціального розвитку;
·  єдність процесів природокористування таохорони навколишнього середовища;
·  територіальна спільність виробництва;
·  відповідність системи розселення демографічнійситуації та розміщенню виробництва;
·  цілісність системи соціальної інфраструктури;
·  поєднання територіального та галузевогоуправління об’єктами.
Інтегральнухарактеристику регіону дає соціально-економічний потенціал. Його основустановить економічний потенціал, що характеризується величиною національногобагатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартостіосновних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видівпродукції. Він визначає загальні можливості регіону, його економічну спроможність.
Сутністьсоціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічноїта соціальної політики. Серед вихідних компонентів особливо вирізняютьсяприрода, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріальноговиробництва визначають соціально-економічні можливості. Тому для оцінкипотенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузейпромисловості, якісних параметрів та структури основних виробничих фондів,здатності адаптації виробничих систем до використання досягненьнауково-технічного прогресу тощо.
Дляздійснення регіональної політики та побудови господарства потрібнийсоціально-економічний аналіз у таких напрямах:
·  комплексна оцінка дійсногосоціально-економічного потенціалу регіону;
·  виявлення джерел та масштабів розвитку;
·  визначення та оцінка варіантів перспективногосоціально-економічного розвитку регіону.
Такимчином, одним із найважливіших завдань розробки регіональної політики євизначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільової функції іззагальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдинийнародногосподарський комплекс і завдання не можуть вирішуватись окремо одне відодного. їх реалізація нереальна без ефективної системи управління натериторіальному рівні.
Звідсивипливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народнимгосподарством, соціальною сферою та питаннями екології, мати для цьогонеобхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідніструктурні підрозділи.
Звичайно,розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органиуправління — міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їхосновною функцією, а значить, вони, як правило, вирішуватимуться складно іповільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження різноманітнихформ власності галузева система, яка розрахована на організацію в основномудержавного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринковихекономічних відносин можливості діяльності галузевого органу управліннязвужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок — до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності табезпорадності, послідовного руйнування економіки.
Ситуаціюоб’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економікинаправлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технології!, щовиникають на стику галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевимхарактером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльності, визначає їїдоцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконуватироботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємств, а виключнопитаннями кон’юнктури. До того ж потрібно враховувати значні відмінностірегіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних тасоціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо.
Всеце свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійсненнягалузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивнонеможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальноїсистеми державного управління, який потребує передусім чіткого розмежуванняфункцій держави і регіону.
Основниминапрямками територіального управління мають бути:
Усоціальній сфері:
·  забезпечення розвитку соціальноїінфраструктури;
·  здійснення комплексу заходів для відтвореннянаселення;
·  ефективне використання трудових ресурсів;
·  підтримка сприятливого середовища дляпроживання і роботи людей;
·  сприяння розвитку закладів освіти, охорониздоров’я, спорту, мистецтва;
·  задоволення потреб у продуктах харчування,товарах і послугах.
Усфері виробництва і нематеріальної діяльності людей:
·  раціональне використання виробничого, науково-технічногоі ресурсного потенціалу;
·  створення сприятливих умов для розміщення іефективного функціонування виробничих об’єктів, розвиток територіальноївиробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робітзагальнобудівельного профілю і т.ін;
·  розширення територіальнихвиробничо-господарських комплексів;
·  відлагодження спільної діяльності підприємств,внутрірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;
·  керівництво підприємствами місцевоїпромисловості, координування на випуск продукції і надання послугвнутрірегіонального характеру.
Ефективневирішення передбачених напрямків в регіонах можливо в процесі роботи на всіхрівнях і в усіх ланках суб’єктів господарської діяльності. 11.2 Регіональнісистеми ринкових відносин
Основноюпроблемою досліджень регіональної економіки, є взаємодія господарюючихсуб’єктів на обмеженій території. При цьому більшість вчених не зважають наінші чинники, що виявляють інколи визначальний вплив на економічні пронеси.Взаємодія будь-яких економічних суб’єктів відбувається на ринку. Векономічній теорії існує два принципово значущих визначення цього поняття. Першевказує на ринок, як на механізм взаємодії суб’єктів, що має свої закони,чинники, принципи і т. д. Друге визначає ринок як власне місце зустрічігосподарюючих суб’єктів. При цьому в обох випадках є розподіл на агрегований(макро-) рівень і персоніфікований (мікро -) рівень.
Регіональнийринок має свої особливі риси, принципи і закономірності формування іфункціонування, які в більшості випадків надто відмінні від тих, що властивіринкам, як об’єктам вивчення макро — і мікроекономіки.
Регіональнийринок — це система стійкихвзаємовідносин між економічними суб’єктами і (або) їхніми об’єднаннями,економічні інтереси яких можуть бути реалізовані тільки (виключно) на данійтериторії. При цьому не варто шукати в цьому визначенні монополізаційнихтенденцій, підриву існуючих поглядів на теорію територіального поділу праці.
Такетлумачення ґрунтується на наступному:
· Регіон — певна територія зпритаманними їй специфічними природно-кліматичними, економіко-географічними,демографічними, історичними, етнічними, соціально-побутовими та іншимиособливостями. При цьому далеко не завжди об’єктивно кордони регіонуспівпадають з кордонами офіційних територіальних утворень, а інколи взагалі єрозмитими.
· Економічний уклад врегіоні залежить не тільки від макроекономічного устрою, законодавчої інормативної бази, науково-обґрунтованого розміщення виробництва, алевизначається тими чинниками і закономірностями, що і роблять будь-який регіонвинятковим (хоча б в суто географічному плані).
· Винятковістьгосподарського сектора регіону визначається пануючими тут техніко-економічнимиумовами, технологічними ланцюжками, особливостями промислового і навіть політичноголобіювання, соціальною атмосферою — всього того, що дає підстави виділятирегіональні цикли відтворювання.
· Суб’єктами регіональнихекономічних відношень є ті фізичні і юридичні особи, як резиденти, так інерезиденти даного регіону, чиї економічні, а також соціальні, політичні,кримінальні, культурно-етнічні інтереси можуть бути реалізовані виключно абочастково в межах даної території.
· Для більшості регіональнихгосподарюючих суб’єктів, а особливо домашніх господарств, одноособових володіньі малих фірм взаємодія па місцевому ринку по суті є єдиною можливою абовигідною формою здійснення всієї сукупності економічних і інших взаємодій,реалізації інтересів. Йдеться передусім про високолокалізовані економічнівідносини, які не мають просторової множинності, що не суперечить основнимпринципам ринкової економіки (наприклад, свободи вибору і т.п.).
Самеостаннє зауваження підводить нас до визначення регіональної економіки яксфери взаємодії господарюючих суб’єктів, певним чином прив’язаних до даної території.Причому ланцюжком, що зв’язує просторовий аспект економічних взаємодій іекономічну теорію в цілому, є поняття обмеженості. Власне на рівніокремих територій (у теорії -ринків), проблеми обмеженості ресурсів і продуктіввідстежуються настільки яскраво, що дають підставу вважати їх визначальними дляформування поведінки учасників економічних відносин і особливостейфункціонування ринку в цілому.
Нарегіональному рівні слід виділити декілька аспектів обмеженості. Передусім, йдеться про власне просторову,територіальну, площинну обмеженість, яка відбивається на обранні місцевихмінерально-сировинних, водних, лісових, земельних і інших природних ресурсів.Основний вплив означений аспект має на підприємства гірничо-видобувноїпромисловості, сільське господарство, матеріало — і водомісткі виробництва. Неменш важливим також є і так зване ринкове оточення регіону (в економічнійгеографії — економіко-географічне положення), що визначає, хоча значною міроюсуб’єктивно, специфіку міжрегіональних економічних відносин, участь регіону вміждержавній торгівлі і т.п.
Структурнаобмеженість визначається передусім особливостями територіальної організаціївиробництва на даній території, специфікою процесій відтворення напідприємствах, що є «центрами тяжіння» («містами з великим агломераційнимефектом» за А.Вебером) для економіки регіону, внутришньорегіональним балансомвиробництва і споживання, специфікою формування регіонального бюджету ірозподілу централізованих засобів. «Сферою впливу» даного аспекту є визначенняспеціалізації виробництва в регіоні (причому не тільки того, що формується, алеі вже діючого), формування територіальної структури як виробництва, так іспоживання. Багато в чому саме структурна обмеженість впливає на процесиприватизації і роздержавлення, становлення різноманітних форм власності врегіоні, конкурентні відносини і демонополізацію.
Слідвідмітити, що ринкові відносини в межах регіонів належать до числа найбільшдинамічних і в той же час слабо регульованих процесів. Проникнення товарно-грошовихвідносин в усі сфери діяльності посилює необхідність у механізмі, при якомуможна було б впливати на найважливіші зв’язки і залежності, що виникають нарегіональному ринку і передусім споживчому. Вивчення проблем регіональноїекономіки і регіональних ринків вимагає передусім перегляду змістовногозначення визначення регіону.
Ранішепоняття «регіон» в економічному сенсі ототожнювалося з територією, що єневід’ємною частиною народногосподарського комплексу всієї держави. При цьомуфактично повністю ігнорувалися специфічні відносини між суб’єктамигосподарювання всередині самого регіону. Тому, при розгляді проблем ринковоїекономіки надзвичайно важливо розрізняти ринкові відношення як форму проявуекономічних зв’язків і залежностей і регіональний ринок як форму територіальноїорганізації сфери обміну.
Засвоєю економічною природою регіональний ринок — це сукупність високо локалізованихсоціально-економічних процесів і відносин в сфері обміну, яка формується підвпливом особливостей попиту і пропозиції кожноготериторіально-адміністративного утворення і з урахуванням адекватних засобіврегулювання кон’юнктури ринку і процесів прийняття комерційних рішень.Регіональний ринок товарів і послуг є «барометром» життєздатності системи, якийдозволяє виявити періодичні і хронічні недуги, що порушують зв’язки івзаємозалежності та забезпечують умови життєдіяльності населення. При цьомуринок є не тільки сферою пересічення інтересів споживачів і виробників, але ідає оцінку кінцевим результатам розвитку і функціонування всього регіональногопроцесу відтворення.
Регіональніринки протягом десятиріч розвивалися, відповідно до хронічного товарногодефіциту, що приводило до ігнорування інтересів споживачів: була відсутнянадійна система вивчення попиту і кон’юнктури ринку; перевага в ринковихвідносинах віддавалася кількісним, а не якісним характеристикам товарнихфондів. Крім того, головуюча роль виробника обмежувала роль ринкових відносин,перетворюючи їх на другорядну область діяльності. Завдяки цьому утворивсярозрив між розвитком обміну і всіма іншими фазами відтворення.
Адміністративно-команднасистема породила специфічні форми монополізму. В сфері обігу він виявляєтьсячерез диктат постачальника, груповий егоїзм. спекуляцію на штучному дефіциті,неприйняття будь-якого технічного і соціального прогресу, ініціативи і проявупідприємницьких здібностей. При монополії виробника на найважливіші видитоварів сила впливу загальнодержавного ринку на стан регіональних ринковихвідносин дуже велика. Великі підприємства диктують умови і форми ринковихвідносин. Вузька їхня спеціалізація поширює ареал реалізації продукції іжорстоко прив’язує споживачів до виробників.
Розвиненийрегіональний ринок може ефективно функціонувати передусім за наявностіпромислового і сільськогосподарського виробництва і сфери побутовогообслуговування з обсягом товарної продукції і послуг, достатнім для участі вформуванні внутрішньорайонних і міжрайонних балансів товарів споживання іпослуг. Це, звичайно, не означає, що промисловість і сільське господарстворегіону повністю забезпечують свої погреби товарами певного асортименту, алеїхня частка в формуванні ринку повинна бути вагомою. При цьому перевага товараммісцевого виробництва повинна віддаватися не з «почуття місцевого патріотизму»,а з економічної доцільності. В той же час при розгляді проблем становленняринкових відносин у регіоні було б помилково приділяти увагу розвитку лишеринків товарів і послуг. В орбіту ринкових відносин вже давно включилисянерухомість і капітал, що значно ускладнює процес формування регіональноїекономіки в цілому і взаємодію господарюючих суб’єктів.
Разомз тим слід мати на увазі, що в кожному регіоні умови функціонування ринкускладаються по-різному. До числа чинників, що визначають специфічністьрегіональних відтворювальних процесів входять ресурсний і виробничий потенціал,особливості інвестиційного і матеріально-технічного забезпечення, ступіньправової захищеності прав територіальних утворень, характер лобіюваннярегіональних інтересів у вищих органах економічної і політичної влади,специфіка і структура відносин власності, регіональна бюджетно-фінансоваполітика, особливості територіальної структури і організації виробництва,рівень розвитку ринкової інфраструктури.
Такимчином, ринковий механізм функціонування регіональних економічних систем повиненбудуватися з урахуванням того, що:
·  регіон — це невід’ємна частина єдиної системипродуктивних сил і виробничих відносин, він володіє прямими і зворотнимивиробничо-економічними, ресурсними, науково-технічними, фінансово-кредитними ісоціальними зв’язками з господарством:
·  тут здійснюються повні цикли відтвореннянаселення і трудових ресурсів, основних і оборотних фондів, частининаціонального багатства, грошового обігу, відносин з приводу виробництва,розподілу, обміну і споживання продукції:
·  відбувається взаємодія органів управлінняасоційованих на території підприємств і об’єднань з місцевим самоврядуванням,покликаними забезпечити комплексний соціально-економічний розвиток певноготериторіального утворення.
Регіональнийринок доцільно розглядати як територіальну організацію сфери обігу, девідбувається узгодження інтересів виробників та споживачів, тобто з позиційвідтворення, в якому перетинаються численні, іноді протирічливі взаємодії тавзаємозв’язки суб’єктів регіональної економіки, що виступають одночасно ввигляді виробників та споживачів матеріальних благ та послуг. 11.3 Особливостірегіонального ринку
Засвоєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічнихпроцесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостейпопиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення.
Регіональніринки неоднорідні. Їхможна класифікувати за такими ознаками: територіальний масштаб або ареалринку; місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі;споживчі властивості товарів; функціональні особливості руху товарів іформування товарних ресурсів; формування руху робочої сили тощо.
Багаторівневийхарактер територіальної організації сфери обігу передбачає різнийтериторіальний масштаб або ареал ринків. Мова йде про інтегральні ринковіутворення в межах певної територіальної таксономічної одиниці.
Затериторіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональнихринків: поселенські внаселених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні,міжобласні, загальнодержавні, міждержавні Для кожного виду ринку характернавідповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування;місткість, канали і схеми руху товарів.
Замісцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобіввиробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральнихринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділитиринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу,взуття, лляних і шерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо.
Призагальній оцінці ємності регіональною ринку по окремих товарах та групахтоварів можна використовувати наступну шкалу градацій його якісного стану:
·  ринок ємний, ненасичений;
·  ринок ємний;
·  ринок рівноважний:
·  ринок ємний, насичений;
·  ємність ринка вичерпана;
·  ринок не ємний, насичений;
·  ринок не ємний. ненасичений.
Іншийнапрямок оцінки регіонального ринку — визначення ступеню його монополізації та характеру конкуренції. Впливцих характеристик на диференціацію господарського клімату та кон’юнктури порегіонам з відродженням економіки України буде зростати. За цілим перелікомтоварів та послуг рівень монополізації та характер конкуренції по регіонахрозрізняється не дуже. Але по ринку будівельних послуг, ринку первинноїпереробки сільськогосподарської продукції, ринку побутових послуг, ринкунерухомості та ін. регіональний ринок практично завжди виявляєтьсялокалізованим.
Прийого аналізі можна використовувати наступну номінальну шкалу:
· ринок немонополізований:
· ринок монополізований збоку попиту;
· ринок монополізований збоку пропозиції.
Єй більш деталізована шкала:
· ринок монополізований, алеє прямі канали виходу на ринок поза монополістом;
· ринок монополізований,немає прямих каналів виходу на ринок поза монополістом, однак монополістконтролює лише один товарний ринок;
· монополіст контролюєдекілька товарних ринків одночасно;
· монополіст є частиноюбільш загальної організації, яка пов’язана з загальнонаціональними інститутами;
монополіст не залежить від місцевої влади або, навпаки, чинить на нихвплив.
Воснову регулювання становлення регіональних ринків має бути покладена науковообґрунтована схема економічної регіоналізації сфери обігу. Такий підхідпередбачає визначення центрів концентрації та регіональної спеціалізаціївиробництва продукції та зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рухтоварів має здійснюватися з регіонів виробництва через оптові організації, щомають більш сприятливе положення щодо регіонів споживання. Крім того, маєвраховуватися порівняльна ефективність руху різних товарів за конкуруючими напрямамиз урахуванням їхньої собівартості в регіонах споживання.
Регіоналізаціясфери обігу дає можливість комплексно вирішувати питання ринкоутворення взагальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону.
Воновключає три взаємопов’язані питання:
· визначення ролі місцевогопромислового і сільськогосподарського виробництва в формуванні фондівспоживання регіонального ринку, а також економічно обґрунтованої зони збутутоварів місцевого виробництва за межами регіону;
· групування територій зоднаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розмірипопиту та його структуру;
· визначення оптимальноїсхеми розміщений оптових баз з урахуванням безперебійного постачання длязадоволення потреб населення товарами народного споживання при мінімальнихнародногосподарських витратах обігу і максимальній швидкості обороту товарнихресурсів.
Усукупності економічні, соціальні, демографічні, природні та інші чинникивизначають особливості територіальної організації сфери товарного обігу. Прицьому функції сфери обігу в кожній області розрізняють залежно від переваг тихчи інших чинників. Так, області України з точки зору територіальної організаціїсфери товарного обігу і формування регіональних ринків можна поділити на тригрупи.
Допершої групи можна віднестиобласті з найбільш сприятливими умовами розвитку, які стають центрами широкогоміжрегіонального обміну. Виробництво в цих областях за своїми масштабамиспроможне забезпечити окремими товарними групами як внутрішньообласні, так і міжобласніпотреби. Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів якдля. місцевого споживання, так і споживання в інших регіонах. У таких областяхдоцільно розміщувати великі оптові бази та асоціації оптової торгівліміжрегіонального значення. Вони мають здійснювати міжрайонні товарно-грошовівідносини.
Другагрупа областей включає ті, вяких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважнозабезпеченням внутрішньо-обласних потреб у недостатньо мобільних товарах народногоспоживання. Як правило, більша частина продовольчих товарів виробляєтьсявсередині області. У безпосередній близькості до споживачів знаходяться молочнізаводи, реалізаційні бази хлібопродуктів, забійні пункти і м’ясокомбінати, атакож підприємства, що виробляють непродовольчі товари — швейні та меблевіфабрики, промислові комбінати тощо. Переліченим підприємствам, що працюють намісцевій сировинній базі, в багатьох випадках доцільно використовувати прямізв’язки. Раціональне використання місцевих природних і сировинних ресурсів єчинником збільшення ролі місцевого виробництва у формуванні внутрішньообласнихбалансів товарів народного споживання.
Дотретьої групи належатьобласті, де ринок формується за рахунок завезення значної частини товарів збагатьох областей країни.
Орієнтовнегрупування областей за переліченими ознаками формування регіональних ринків таїхніми функціями є необхідним для передбачення можливої структури товарооборотута оптимальних розмірів оптових і роздрібних підприємств. Це вказує нанеобхідність урахування місцевих особливостей виробництва і споживання впроцесі формування регіональних ринків та регулювання в сфері обігу.
Особливогозначення набуває формування в Україні регіональних ринків праці, якевідбувається з глибокими територіально-галузевими деформаціями.
Особливостіосновних кількісних і якісних характеристик регіональних ринків праці Українизначною мірою визначаються накопиченими тут виробничо-ресурсним та соціальнимпотенціалом, темпами реформування господарських комплексів регіонів. їхнімиприродно-географічними умовами. Значний вплив на ринкову кон’юнктуру, передусімструктуру пропозиції робочої сили, має регіональна демографічна ситуація.Початок 90-х років характеризувався інтенсивним звуженням природної основи відтвореннянаселення України та його працездатної частини.
Головноюструктурно-функціональною характеристикою регіональних ринків праці є рівень, динаміка, форми поширення офіційнозареєстрованого і прихованого безробіття порівняно з рухом попиту на працю та їїпропозицією.
Заумов нерівномірного розміщення продуктивних сил. недостатнього розвитку сфериприкладання праці в галузях, пов’язаних з обслуговуванням населення,відсутності динамічного попиту на робочу силу з боку суб’єктів господарюваннярізних форм власності сформувалися певні територіально локалізовані осередкипідвищеного рівня безробіття і незайнятості населення. Так, найвищий рівеньбезробіття спостерігається в західних областях України.
Більшсприятлива з огляду на можливості працевлаштування ситуація склалася вПридніпровському та Харківському регіонах.
Різноспрямованістьруху основних показників попиту і пропозиції робочої сили на регіональнихринках праці відбиває по суті їхню структурну й організаційнурозбалансозаність, нестабільність умов зайнятості для переважної більшостіпрацездатного населення. Основною передумовою створення розвиненогонаціонального ринку праці в найближчій перспективі слід визнати нормалізаціюйого територіальної структури, скорочення резервів висококваліфікованої робочоїсили, ефективне регулювання пропорцій територіально-галузевої зайнятості.

Контрольнізапитання
1. Сутність регіональноїекономіки.
2. Які основні проблемивирішує регіональна економіка ?
3. Регіональні системиринкових відносин.
4. Поясніть зміст поняття«регіональний ринок».
5. Особливості регіональногоринку.
12 Економікарегіонів України й особливості регіонального розвитку 12.1 Особливостірегіонального розвитку територій України
Насучасному етапі управління народним господарством передбачається поєднаннянародногосподарського підходу з розвитком економічних районів таадміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва.
Економічнийрайон — це цілісна складнатериторіальна система продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою,складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію врамках національного ринку.
Внашій країні, де поки що офіційно не проведено економічне районування, а дієлише адміністративне районування, роль регіону відіграють області та райони. Доскладу України входять 24 області, Автономна Республіка Крим, два містареспубліканського підпорядкування — Київ та Севастополь, 490 районів. Різнітериторії України мають свої особливості та відмінності як щодо економічногорозвитку, так і в соціальному, історичному та мовному аспектах.
Нинів Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізаціїсоціально-економічної політики як на загальнодержавному, так і на регіональномурівнях. Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвівдо значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави,нагромадження економічних та соціальних проблем.
Длярозв’язання цих проблем постає необхідність створити умови для оптимальноїекономічної самостійності регіонів, вжити організаційні, правові та економічнізаходи для забезпечення ефективного районування.
Аналіз виробничого і трудового потенціалу регіонів України та результатівїх економічної діяльності за останні роки свідчить, що в країні є значнівідмінності між регіонами.
Зарозміром території: присередньореспубліканському показнику 4% на Чернівецьку область припадає 1,3%,Закарпатську — 2,1%, Івано-Франківську і Тернопільську — по 2,3 %. Найбільшіобласті Одеська — 5,5%, Дніпропетровська і Чернігівська — 5,3%, Харківська — 5,2%.
Зачисельністю населення:найменше його у Чернівецькій області — 1,9%, Волинській — 2,2%, Тернопільськійі Рівненській по 2,4%, Закарпатській — 2,6%, Івано-Франківській — 2,9%.Найбільше населення у Донецької області — 9,9%, Дніпропетровській — 7,4%,Харківській — 6,0%.
Завартістю основних засобів: наЧернівецьку область приходиться 1,2%, Волинську і Тернопільську — по 1,3%,Закарпатську — 1,4%. На Донецьку область приходиться — 12%, Дніпропетровську — 9,9%, Харківську — 7,3%.
Завиробництвом валової доданої вартості у фактичних цінах у 2003 р. вироблено продукції: на Чернівецьку областьприпадає 1%, Тернопільську — 1,3%, Волинську — 1,5%, Закарпатську і Херсонську- по 1,6%, Ровенську, Житомирську і Кіровоградську — по 1,7%.
Найбільшачастка виробництва валової доданої вартості приходиться на м. Київ — 17,2%,Донецьку область — 12,4%, Дніпропетровську — 8,8%, Одеську — 5,3%.
Завиробництвом продукції промисловості в Чернівецькій області частка її виробництва становить 0,4%, вТернопільській 0,6%, Закарпатській — 0,7%, Кіровоградській і Херсонській — по0,8%, у Волинській і Житомирській — по 1,1%, у Рівненській і Хмельницькійобластях — по 1,2%. На Донецьку область приходиться 21,2%, Дніпропетровську — 14,1%, Запорізьку — 8,2%, Луганську — 7,6%.
Завиробництвом продукції рослинництва: на Київську область приходиться 6,5%, Вінницьку і Харківську області — по 5,6%, Черкаську, Донецьку і Одеську — по 4,9%, Полтавську -4,8%.
Заекспортом товарів і послуг:на Тернопільську і Чернівецьку область приходиться по 0,3%, Кіровоградську0,4%, Херсонську і Хмельницьку — по 0,6%, Рівненську — 0,7%, Волинську іЖитомирську — по 0,8%, Черкаську 1,1%, Вінницьку — 1,2%.
НаДонецьку область приходиться 18,4%, Дніпропетровську — 13,5%, м. Київ — 12,3%,Запорізьку область — 6,6%.
Заімпортом товарів і послуг: наЧернівецьку і Тернопільську області приходиться по 0,3%, Вінницьку, Волинську,Черкаську і Рівненську — по 0,8%, Сумську і Чернігівську — по 0,9%,Миколаївську і Луганську — по 1,2%.
Нам. Київ приходиться 21,7%, Дніпропетровську область -7,3%, Донецьку область — 5,9%.
Завиробництвом валової доданої вартості в розрахунки на одну особу: при загальному показнику 5,1 тис. грн, уЧернівецькій і Тернопільській областях вироблено продукції лише на 2,7 тис.грн, у Закарпатській — на 3,2 тис. грн, у Волинській, Херсонській, Черкаськійобластях на 3,3 тис. грн, Донецькій — 6,4 тис. грн і в м. Дніпропетровську — 6,1 тис. грн, а в м. Києві — на 16,7 тис. грн (табл.18.2).
Такимчином, у більшості регіонів України по основних виділених соціально-економічнихпоказниках результати значно нижчі середньореспубліканських. Це в основномуЗахідний регіон і центральна сільськогосподарська частина країни.
Втой же час деякі регіони — Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Харківськаобласті вносить вагомий вклад у виробництво валової доданої вартості,виробництво промислової продукції та в експорт продукції. Серед вказанихобластей особливе місце займає Донецька область, яка за всіма показниками у 2-3рази перевищує середньореспубліканські показники, а по виробництву промисловоїпродукції це перевищення становить 5,3 рази і по експорту продукції — 4,6 рази.На другому місці Дніпропетровська область.
Зоднієї сторони, це дуже добре, що на столицю припадає десята частина основнихфондів і виробляється шоста частина валової доданої вартості та п’ята частинаімпорту продукції в країну, а з іншої — це порушення принципів розміщенняпродуктивних сил, що веде до погіршення соціально-економічного становища вінших регіонах країни.
Отже,регіони помітно відрізняються один від одного. Єдність тільки через спільнийбюджет, валюту, енергетичну та транспортну системи зовсім не є гарантієюреальної єдності. Регіони добровільно й ефективно об’єднуються під дахомцентральної влади тільки тоді, коли влада здатна дати їм такі переваги, які їмнеможливо одержати поодинці.
Консолідуючимчинником для українських регіонів може бути тільки така політика центру, якадасть їм нові можливості реформування і розвитку та гарантує захист цихможливостей.
Цебуде неможливо зробити без надання широких економічних свобод територіям, беззалучення потужних інтелектуальних та фінансових ресурсів як вітчизняних, так ізовнішніх.
Ефективнорозвиватись країна може лише при наявності сильних регіонів. Тому кожний регіонповинен мати власну програму розвитку, націлену на зростання в усіх галузяхгосподарської діяльності.
Значнуроль у розвитку регіонів відіграє управлінський аспект. Покищо управліннярегіонами складається з двох різнорідних систем — виборної у вигляді Раднародних депутатів і їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах таселах, а також призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій нарівні областей і районів. Встановлення єдиної системи управління, яка виключалаб двовладдя при керуванні економічним розвитком, сприятиме економічномузростанню, але потребує змін в законодавстві.
Враховуючитой факт, що регіони (області) України дуже різко різняться за розміром іобсягом виробництва продукції, постає питання про проведення економічногорайонування з тим, щоб регіони були порівняно рівнозначні. Причому припроведенні цієї роботи слід притримуватись принципів і критеріїв економічногорайонування з тим, щоб була можливість статистичного моніторингу і розвиткурегіонів.
12.2 Діагностикарегіонального розвитку
 
Діагностика передбачає виявлення регіональнихдиспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічномурозвитку. Результати діагностики потрібні для вироблення національноїрегіональної політики, виявлення проблемних депресивних регіонів, регіонів іззначним економічним потенціалом та як маркетингова інформація. Через цедіагностика може стати інструментом для комерційних підприємств, банків, бірж,для вироблення стратегії розміщення капіталів у тому чи іншому регіоні, а такожстратегії проникнення та експансії на певні регіональні ринки.
Прогнозстану регіону дає підприємцям змогу:
·  оцінити перспективність і потенціальнуефективність розміщення в тому або іншому регіоні певних видів економічноїдіяльності;
·  виявити можливості розвитку виробництва зурахуванням всієї сукупності ресурсних і соціально-інституційних обмежень.
Діагностикав будь-якій сфері, в тому числі економіці, в більшості випадків ґрунтується напорівнянні. Для того щоб установити відхилення від норми, потрібно порівнятицей регіон з іншими регіонами тієї ж сукупності або групи.
Уперекладі з грецької слово «diagnosis» означає розпізнавання, визначення. В економіцідіагноз — це визначення стану економічного об’єкта, підприємства, регіону,країни. Об’єкт, стан якого визначається, називають об’єктом діагнозу. Об’єктомрегіонального економічного діагнозу може бути регіон різноготаксономічного рівня: країна, область, низовий адміністративний район, місто,район у місті, селище, село, а також будь-який територіальний міжгалузевийкомплекс.
Результатомдіагнозу може бути виявлення відхилень від нормального стану. Стале інезворотне відхилення від нормального стану називають патологією. Стан об’єктаописують за допомогою системи індикаторів. Відхилення від нормального станувизначають порівнянням значень з деяким нормативом, еталоном.
Поняттяі кількісні характеристики «норми» відносні й залежать, як максимум, від трьохчинників.
По-перше, значення «норми» визначається базоюпорівняння, тобто групою, класом, типом об’єктів, серед яких це порівнянняпроводиться.
По-друге, сам критерій норми і підхід до її розрахункуможе варіювати. Як критерій норми може бути прийнято значення індикатора, що є середнімарифметичним для певної сукупності об’єктів, або значення, що знаходятьсяпосередині значень цього індикатора на всіх об’єктах сукупності.
По-третє, відмежування норми від патології істотнозалежить також від критерію відхилення від норми
Длявизначення «норми» й «еталона» потрібно встановити допустимі граничніобмеження, при перевищенні (зниженні) яких розвиток (стан) вважаєтьсянормальним.
Результатомдіагностики може бути не тільки виявлення відхилень від норми, а й визначення,до якої групи сукупності, класу, типу належить об’єкт. Отже, з усіх групсукупності слід вибрати ту, до членів якої об’єкт найбільш близький. Наприклад,треба визначити, чи є регіон староосвоєним, вичерпана в ньому місткістьрозміщення чи ні. Віднесення регіону до певного типу, класу саме по собі єдіагнозом. Наприклад, за обраним індикатором діагностика може бути такою«староосвоєний регіон з невичерпаною місткістю розміщення» або«середньоосвоєний регіон, в якому вичерпана місткість розміщення». Далеко не вусіх випадках діагноз такого типу фіксується як патологія. Сам факт віднесенняоб’єкта діагностики до староосвоєних регіонів або до слабоосвоєних не єпатологією.
Узавданні будь-якого діагнозу можна формально виділити два підзавдання. Перше — визначити, до якої груписукупності належить об’єкт. Його.можна охарактеризувати як завдання якісноїідентифікації. Друге — виявити відмінність цього об’єкта від іншихоб’єктів уже виявленої групи. Воно може розглядатися як завдання кількісноїідентифікації. Отже, діагностика, що встановлює відхилення від норми, є окремимвипадком якісної ідентифікації, коли всі об’єкти сукупності поділяються на двігрупи: нормальні об’єкти й об’єкти з патологією.
Урегіональній політиці важливе значення має побудова системи індикаторів дляоцінювання стану регіонів, розробки якісних і кількісних шкал для вимірюваннязначень цих індикаторів. Діагностика включає також класифікацію можливихрегіональних патологій та їхніх симптомів, процедури збору й опрацюваннядіагностичної інформації.
Залежновід динамічних завдань діагнозу розрізняють діагностику статичного стану ідіагностику процесу. Діагностуючи статичний стан, потрібно визначити станрегіону на цей період, модель економіки та можливі соціально-економічні зміни.
Придіагностиці процесу досліджують траєкторію розвитку, генетику об’єкта,розмежовують чинники ендогенного та екзогенного характеру.
Урегіональній економічній діагностиці застосовують такі основні системидіагнозу:
·  Функціональний аналіз.
·  Моделювання об’єкта.
·  Ретроспективний аналіз.
·  Тестовий аналіз.
Заформою організації економічну діагностику поділяють на аналітичну, експертнудіагностику і діагностику на моделі.
Аналітичнадіагностика передбачаєпроведення діагностики безконтактними методами з допомогою статистичної інформаціїта використання методів регіонального аналізу, типологій.
Експертнадіагностика — це отриманняінформації для цілей діагностики контактними методами безпосередньо проведеннямспеціальних експертних і соціологічних опитувань.
Діагностикоюна моделі називають отриманняінформації про об’єкт діагнозу за допомогою модельних імітацій.
Необхідноювимогою до системи діагностичних індикаторів є їхня орієнтованість на виявленняпатологій у розвитку об’єкта або на встановлення належності об’єкта до певноїгрупи, класу, типу. При побудові системи діагностичних індикаторів відбираютьті показники та характеристики, які можуть відбивати самостійно або в поєднанніз іншими індикаторами наявність чи відсутність гострих проблем регіональногорозвитку, патологій або характеризувати належність регіону до певного типу.
Системидіагностичних індикаторів можна будувати двома способами.
Першийспосіб ґрунтується нагіпотезі, що дає уявлення про типи патологій у регіональному розвитку.Наприклад, регіони можна поділити на такі групи залежно від стану й умовфункціонування: сталого розвитку, стагнуючі, кризові, з надзвичайною ситуацією.Для кожного типу патології можна визначити індикатори (показники), виміри якихнеобхідні та достатні для діагностування.
Другийспосіб пов’язаний звиявленням такого виду патології, яка до цього часу була невідома абонеописана.
Придіагностиці слід звертати увагу на підхід до інтерпретації результатів виміруіндикаторів. Деякі з них можуть бути інтерпретовані на основі їхньогоавтономного виміру в окремому регіоні, наприклад, оцінка місткості розміщенняабо місткість регіональних ринків.
Результативимірів індикаторів можуть бути інтерпретовані з достатнім ступенем точностілише при порівнянні результатів, отриманих в одному регіоні, з аналогічнимирезультатами для деякої сукупності. Наприклад, рівень економічного розвиткурегіону неможливо оцінити автономно. Тут потрібний порівняльний аналізекономічного розвитку всієї сукупності регіонів країни.
Точнадіагностика поточного стану економіки регіонів та обґрунтування стратегії їїреформування потрібні передусім для таких цілей:
·  вироблення інвестиційної політики регіонів;
·  аналізу інвестиційної активності таінвестиційного клімату;
·  урахування позитивних і негативних чинників,що впливають на надходження внутрішніх та іноземних капіталів;
·  порівняльного оцінювання ефективності таорганізації фінансування інвестиційних проектів;
·  удосконалення законодавчого регулюванняукраїнських та іноземних інвестицій, а також системи правових гарантій щодоприватних інвестицій.
Дляпосилення ефективності регіонального розвитку необхідно розробити системузаходів щодо стабілізації економічної та соціальної ситуації на регіональномурівні, реформування відносин власності, посилення правової, економічної та організаційноїпідтримки приватного бізнесу. 12.3  Принциписистемно-діагностичного аналізу регіонального розвитку
Сучасніпроцеси в Україні об’єктивно свідчать про необхідність початку нового етапу —творчої економічної політики в суспільному розвитку, її здійснення неможливебез виваженої стратегії дій і без високої професійної підготовки. Центр вагиреформ переміщується в регіони, де суперечності поточних перетворень набуваютьконкретного і часом унікального практичного впровадження.
Длявирішення досить складних управлінських завдань, які належить вирішувати вситуаціях високого ступеня невизначеності, потрібні спеціальні науковірозробки. Однією з них є програма комплексного дослідження регіонів і розробкаоптимальних управлінських стратегій на середньострокову перспективу. Базовіідеї програми, що реалізуються в сукупності й за допомогою спеціальнихорганізаційних принципів, здатні в досить короткий термін вирішити проблемиінформаційного дефіциту та підвищити якість управлінського дефіциту.
Ціідеї можна згрупувати так:
·  будь-яке якісне рішення в сфері державногоуправління регіональним розвитком потребує врахування значного обсягуінформації, оскільки економічні, соціальні, політичні, духовні, екологічні таінші процеси на практиці тісно взаємозв’язані. Через це часткові рішеннязумовлюють нові проблеми;
·  ефективний підхід до вирішення управлінськихзавдань неможливий без осмислення комплексної аналітичної інформації тапрогнозування розвитку ситуації під дією конкретних чинників. Експертні оцінкистану вузлових проблем мають включати виявлення чинників і тенденцій розвитку;
·  ситуаційно-чинниковий і системно-діагностичнийаналіз розвитку регіону дає можливість обґрунтувати оптимальну стратегіюуправлінської діяльності та вирішити часткові завдання кумулятивного ефекту(нагромадження або руйнування можливостей досягнення головних завдань). Аналізрозвитку регіону має бути орієнтований на виявлення «точок зростання» таієрархію проблем, які визначають баланс цілей і можливостей у прийняттіуправлінських рішень.
Стратегіякерованого розвитку будується з урахуванням результатів багатоаспектногоаналізу стану регіону і його основних підсистем. На першому, аналітичному етапідослідження виявляють головні характеристики об’єкта, чинники впливу івзаємодії в розвитку конкретних процесів. Після цього досліджують тенденціїрозвитку і визначають умови, за яких воно буде оптимальним.
Центральнаідея програми полягає в тому, що ефективне управління ґрунтується не нарозпорядженні «ресурсами», а на вмілому керівництві людьми, інтереси таактивність яких забезпечують економічне зростання, політичну стабільність ісоціальний добробут. У зв’язку з цим у програмі велику увагу належить приділятиосновним параметрам якості життя населення, внаслідок зміни яких можна створитибільш сприятливий соціальний клімат і реалізувати потенційні можливостірегіону.
Органидержавного управління передусім слід забезпечити інформацією про комплексну івсебічну оцінку стану конкретного регіону. Потрібна точна економічна ісоціальна діагностика, щоб не порушити наявний баланс стабільності й підтриматинові продуктивні починання. Важливо ґрунтовно вивчити не тільки сильні сторониекономіки і соціальної структури, а й якомога краще дослідити проблеми.
Дослідницькаробота з оцінювання соціально-економічного розвитку регіону найчастіше ведетьсяза п’ятьма основними напрямами:
·  морфологічний аналіз регіону: географічнеположення, економічне і виробниче районування, поселенська йекономіко-інфраструктурна карта регіону;
·  аналіз ресурсного потенціалу регіону: природніресурси, трудові ресурси, господарський потенціал, розвиток промисловості йАПК, транспорту, зв’язку, торгівлі та обслуговування, фінансової системи,державної, обласної та муніципальної власності, зовнішньоекономічних зв’язків;
·  розробка комп’ютерної макромоделі економікирегіону: систематизація даних економічного моніторингу, створення систембалансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для регіону, щодає змогу постійно доповнювати оперативну базу даних і удосконалювати розвитокгосподарського комплексу регіону;
·  комплексний аналіз населення:соціально-демографічні характеристики, зайнятість, міжетнічні відносини,політична структура, рівень життя, якість розвитку соціальної сфери, стангромадської думки (установки, оцінки, цінності та сподівання населення);
·  аналіз інформаційних процесів: характерзв’язків державних структур управління і населення регіону, якість інформуваннянаселення про діяльність регіональних і місцевих адміністрацій, способи йефективність поширення інформації в структурах самої адміністрації, роль пресиу формуванні громадської думки і забезпечення взаємодії громадян та виконавчоївлади. Це дає змогу отримати системну картину стану і тенденцій розвитку регіону,а також виявити основні (проблемні) лінії зв’язку між розвитком різноманітнихпроцесів.
Відповіднодо загальних цілей та завдань дослідження на першому етапі слід отриматиінформацію, що має високу управлінську цінність. На основі цієї інформаціїрозробляють оптимальну стратегію діяльності регіональної адміністрації. До їїрозробки залучають експертів-аналітиків, здатних системно і глибоко вивчитиінформацію про розвиток тих чи інших конкретних процесів.
Конкретнізавдання за кожним напрямом аналізу можна сформулювати так:
·  оцінювання фактичних відомостей та основнихпроаналізованих показників;
·  визначення чинників, що впливають на станекономіки;
·  виявлення тенденцій розвитку на базі виділеннядомінуючих чинників;
·  дослідження зв’язку між явищами, щовивчаються, та іншими соціальними й економічними процесами;
·  формулювання висновків щодо можливостей імеханізмів управлінського регулювання.
Такийсистемний підхід до збору та опрацювання інформації дає можливість подати її втематичному і логічному зіставному вигляді. На практиці всі основні блокидослідження здійснюються паралельно, але в логіці викладу для практичних цілейуправління подаються послідовно. Вони містять результати аналізу станугосподарського комплексу регіону, якості природного середовища; ресурсногопотенціалу території, а також головні характеристики населення, побудовиполітичної системи; формування громадської думки.
Комплекснийсистемно-діагностичний аналіз є фундаментом будь-якого регіональногодослідження. Головний акцент в аналітичній роботі робиться, з одного боку, навивченні населення і соціальних процесів, а з іншого — на серйозномудослідженні економіки, її провідних галузей.
Прицьому можна використати два підходи:
·  виявлення суперечностей, «вузьких місць»,потенційно проблемних чинників;
·  визначення переваг, джерел стабільності,позитивних починань, напрямів і джерел зростання ефективності.
Найголовнішийоб’єкт управлінської дії — це люди з їхніми особистими інтересами та потребами.У зв’язку з цим визначення чинників соціальної поведінки здійснюється дужеретельно. Вивчається демографічна ситуація, етнополітичний баланс, міграція,масова свідомість. Досліджуються характеристики рівня життя, стану ринку праці,аналізується розвиток системи соціального сервісу: торгівлі та обслуговування,охорони здоров’я, освіти і культурно-освітньої системи, оцінюються тенденціїрозвитку кримінальної ситуації та виявляються зв’язки між цими процесами.
Отже,поряд з економічним потенціалом аналізується потенціал соціальної активності тапозиції різних груп населення. Це дає змогу з’ясувати ставлення впливовихсоціальних груп до політики, що провадиться, і досить точно спрогнозувати їхнюреакцію у разі зміни адміністративної стратегії.
Стратегіядіяльності адміністрації розробляється в результаті встановлення пріоритетнихцілей. Оскільки ринкове середовище значно обмежує пряме господарське втручанняу справи економіки, за результатами аналізу розробляють непрямі регулюючімоделі управлінської дії.

Контрольнізапитання
1. Особливості регіональногорозвитку територій України.
2. Особливості розміщенняпродуктивних сил за умов ринкової економіки.
3. Діагностика регіональногорозвитку.
4. Що таке діагностика ?
5. Принциписистемно-діагностичного аналізу регіонального розвитку.
13 Регіональнаекономічна політика України та управління регіональним розвитком 13.1  Поняття, цілі, основніпринципи та завдання державної регіональної економічної політики
 
Регіональнаекономічна політика заорганізаційною сутністю являє собою сукупність організаційно-правових таекономічних заходів, які за допомогою відповідних адміністративних важелів тафінансово-економічних інструментів забезпечують стимулювання ефективного,пропорційного та збалансованого розвитку економіки регіонів, раціональне таекономне використання їх ресурсного потенціалу з метою підвищення життєвогорівня та якості населення з максимальним збереженням природного середовищафункціонування продуктивних сил.
Державнарегіональна політика прицьому являє собою систему заходів, що здійснюється органами державної влади зметою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвиткомрегіонів і територіально-адміністративних одиниць. Вона передбачає:створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах,їх фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на основіоптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.
Державнарегіональна політика спрямовується на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічномурозвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський оборотресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу ікооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальностірегіональних та місцевих органів влади і управління за вирішення поточних іперспективних проблем територій.
Об’єктами державної регіональної політики єадміністративно-територіальні одиниці чи їх сукупності, що визначаються чиннимадміністративно-територіальним устроєм України.
Суб’єктами державної регіональної політики виступаютьцентральні, регіональні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевогосамоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання регіональногосоціально-економічного розвитку.
Основноюметою регіональноїекономічної політики є створення необхідних організаційно-правових таекономічних умов, що надають відносно рівні можливості кожному регіону дляефективного економічного розвитку, раціонального використання природних,трудових, фінансових ресурсів і задоволення потреб населення.
Регіональнаполітика є органічною складовою загальнодержавної політики. Вихіднимиположеннями для її формування є ступінь економічної міцності регіонів, рівеньжиття населення у них, політичне, екологічне, релігійне становище. Такаполітика, з одного боку, спрямовується на забезпечення всебічного розвиткурегіонів, а з другого — на збереження територіальної цілісності держави. Здійсненняпершого напряму відбувається завдяки чіткому розмежуванню повноважень міжцентральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевогосамоврядування. За умови вдалого, науково обґрунтованого розподілу повноваженьпідвищується правова відповідальність усіх сторін за вирішення завданьжиттєзабезпечення населення регіонів і комплексного розвитку територій. Приздійсненні другого напряму регіональної політики визначальним єпринцип дотримання пріоритетів загальнодержавного значення, органічної єдностікомплексного розвитку регіонів і країни в цілому. Цей напрям коригуєтьсявиключно центральними органами виконавчої влади згідно з наданими їмКонституцією країни та відповідними законодавчими актами повноваженнями.
Такимчином, всебічно обґрунтована державна регіональна політика повинна базуватисяна врахуванні та оптимальному поєднанні загальнодержавних, регіональних імісцевих інтересів. Тому провадити її повинні згідно з визначенимиповноваженнями управлінські структури центральних, регіональних і місцевихорганів виконавчої влади, правильно застосовуючи чинне законодавчо затверджененормативно-правове і фінансово-економічне забезпечення проведення такоїполітики.
Прицьому пріоритетними цілями державної регіональної політики є наступні:
· збільшення національного багатствакраїни шляхом ефективного використання природно-ресурсного танауково-технічного потенціалу кожного регіону і тісного співробітництва міжними;
· поступове вирівнювання тазближення рівнів економічного і соціального розвитку регіонів України;
· сприяння гармонійному тазбалансованому розвитку регіонів, надання фінансово-економічної підтримкидепресивним та проблемним регіонам;
· запровадження єдинихмінімальних соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захистунаселення незалежно від економічних можливостей регіонів.
Дляреалізації головної мети та пріоритетних цілей державної регіональної політикиналежить вирішити такі завдання:
· створення належноїфінансової, матеріальної і правової основи регіонального управління тамісцевого самоврядування, удосконалення фінансово-бюджетних відносин міжцентром і регіонами, вироблення критеріїв та механізмів надання державноїпідтримки регіонам;
· структурна перебудоваекономіки регіонів, створення нових високоефективних виробничих потужностей,налагодження системи коопераційних міжрегіональних зв’язків;
· досягнення продуктивноїзайнятості населення, стабілізації та покращання демографічної ситуації,збільшення тривалості життя та природного приросту населення в регіонах;
· перерозподіл повноваженьміж різними рівнями влади на основі децентралізації управліннясоціально-економічними процесами шляхом здійснення повномасштабноїдержавно-правової реформи;
· забезпечення взаємногопредставництва центральних і регіональних органів влади.
Сучаснадержавна регіональна економічна політика ґрунтується на таких основнихпринципах:
· забезпечення єдностізавдань соціально-економічного розвитку країни та окремих регіонів;
· правове забезпеченняекономічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень міжцентральними та місцевими органами влади та органами місцевого самоврядування,підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення ікомплексного розвитку територій;
· дотримання вимогекологічної безпеки при реформуванні господарських комплексів і розміщеннінових підприємств;
· досягнення економічного тасоціального ефекту за рахунок раціонального використання ресурсів, системиуправління і розвитку міжрегіональних зв’язків.
Реалізаціявказаних принципів сприятиме реформуванню системи управління державним секторомекономіки, зміцненню економічної основи місцевого самоврядування і розширеннюправ місцевих органів влади у бюджетній сфері.
Врегіональному вимірі у регіональній політиці визначаються наступні пріоритетнізавдання:
Векономічній сфері:
·  забезпечення комплексного і збалансованогосоціально-економічного розвитку усіх регіонів шляхом раціонального використанняїх економічного потенціалу;
·  всебічна підтримка депресивних регіонів, упершу чергу — аграрно-промислових, із порівняно низьким рівнемсоціально-економічного розвитку (території Полісся, Поділля Карпатський таПівденний райони тощо);
·  зниження рівня сировинної орієнтаціїекономіки, здійснення відповідної структурної перебудови в напрямку розвиткувисокотехнологічних ресурсозберігаючих виробництв у традиційно промисловихрайонах України, для яких характерна концентрація підприємств важкоїпромисловості й складна економічна ситуація. Це в першу чергу: Донецька,Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, міста Харків, Одеса, Київ.
·  створення сприятливих умов розвиткупідприємництва і ринкової інфраструктури при проведенні приватизації державногомайна, земельної реформи та інших ринкових перетворень;
·  облаштування державних кордонів і налагодженнязв’язків між прикордонними регіонами;
·  широкий розвиток прикордонної торгівлі таміжнародного співробітництва, в першу чергу з сусідніми державами та країнамиСНД;
·  розвиток регіональних і міжрегіональнихінфраструктурних систем транспорту, зв’язку, інформатики, які забезпечують істимулюють ефективність територіального поділу праці.
Всоціальній сфері:
·  забезпечення повної зайнятості населення;
·  підвищення рівня добробуту та стабілізаціярівня життя населення:
·  гарантування продовольчої забезпеченості;
·  запобігання погіршенню демографічної ситуаціїі депопуляції населення;
·  здійснення заходів щодо продовження життянаселення і підвищення його природного приросту;
·  формування раціональної системи розселенняшляхом зміцнення сільської її мережі, активізація функціонування сільськихнаселених пунктів, малих сільських поселень на базі малого і середньогопідприємництва.
Векологічній сфері:
·  запобігання забрудненню довкілля;
·  ефективне використання природних ресурсів;
·  оздоровлення екологічного стану промисловихрегіонів Прикарпаття, Донбасу, Придніпров’я, а також територій, що зазналирадіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС. Створення в цихрегіонах сприятливих умов для життєдіяльності населення;
·  раціональне використання рекреаційних ресурсівв Криму, районах Чорноморського і Азовського узбережжя, Карпатах, в екологічночистих зонах інших областей України шляхом створення розгалуженої мережітранспортних комунікацій, об’єктів соціальної інфраструктури. 13.2 Етапи тамеханізми реалізації державної регіональної економічної політики
Згідноконцептуальних засад державної регіональної економічної політики, реалізаціявідповідних заходів передбачала поетапне досягнення її цілей та завдань.Зокрема, за етапами виконання регіональної політики, її схваленою Урядом у 1999році Концепцією було передбачено низку наступних заходів.
Першийетап (2000-2001 роки):
·  створення Центрального органу виконавчої владиз питань регіональної політики;
·  розробка і внесення змін до існуючоїнормативної бази щодо визначення функцій і розмежування повноважень центральнихі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
·  розробка методики фінансового вирівнюваннярегіонів;
·  створення Національного і територіальнихагентств регіонального розвитку;
·  розробка мінімальних державних соціальнихстандартів;
·  розробка середньо- і довгострокових прогнозівресурсного забезпечення економіки України з урахуванням регіональнихособливостей; стимулювання створення ареалів та зон економічного зростання врегіонах;
·  формування інфраструктури регіональних іміжрегіональних аграрних ринків: товарних бірж, оптових ринків, агроторговихдомів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмовоїторгівлі;
·  створення фондів фінансового вирівнювання нацентральному та регіональному рівнях;
·  розробка нормативно-правової бази визначеннядепресивних і проблемних регіонів та умов надання їм державної підтримки;
·  запровадження нової моделі організації місцевихорганів виконавчої влади;
·  перехід до формування збалансованих бюджетівусіх рівнів на реальній доходній базі та оптимізованих видатках;
·  упорядкування територіальних громад,підвищення їх економічної, фінансової та владної дієздатності;
·  запровадження системи комунальних запозичень;
·  створення інститутів і механізмів забезпеченнявзаємного представництва центральних та регіональних органів влади;
·  визначення регіональних розмірів соціальнихвиплат з урахуванням демографічної, галузевої і цінової кон’юнктури тастворення єдиної бази даних отримувачів соціальної допомоги;
·  створення нового економічного механізмувзаємодії державних органів влади різних рівнів, органів місцевогосамоврядування і природокористувачів, включення екологічних вимог у процедурурегіональних управлінських рішень;
·  організація державного і громадського контролюза виконанням регіональних соціальних програм, ефективним використаннямфінансових ресурсів;
·  реорганізація діючої системи соціальногозахисту, усунення дублювання функцій соціальної підтримки органами публічноївлади різних рівнів, надання усіх видів допомоги в регіонах та територіальнихгромадах;
·  врегулювання питань комунальної власності,державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утворення тадіяльності органів самоорганізації населення;
·  утворення Всеукраїнського об’єднання органівмісцевого самоврядування;
·  розробка концепції перспективного розвиткумалих міст України.
Другийетап (2002-2004 роки);
·  формування інтегрованих регіональних таміжрегіональних територіально-господарських утворень: фінансово-промисловихгруп, консорціумів, холдінгів, корпорацій, технополісів тощо;
·  розробка нормативно-правової бази щодовзаємодії регіонів України з регіонами країн Європейського Союзу;
·  запровадження системи фінансового вирівнюванняна основі прозорих і об’єктивних критеріїв та показників;
·  створення міжнародних регіонів економічногоспівробітництва, запровадження особливого режиму транскордонної коопераціїшляхом надання відповідних повноважень органам регіонального управління тамісцевого самоврядування;
·  завершення передачі державного майна,включаючи об’єкти соціально-культурної сфери, до складу комунальної власностіта його розмежування між рівнями регіонального управління та місцевогосамоврядування;
·  запровадження програмного підходу доформування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров’я,соціального захисту і культури;
·  остаточний перехід на казначейське виконаннямісцевих бюджетів;
·  створення системи адміністративних судів якінструменту забезпечення законності у сфері державного управління та захиступрав і свобод громадян, врегулювання окремим Адміністративно-процесуальнимкодексом, процедури;
·  розгляду справ з цих питань;
·  формування та законодавче врегулювання службив органах місцевого самоврядування;
·  розвиток співробітництва асоціацій таоб’єднань місцевих регіональних влад з відповідними об’єднаннями зарубіжнихкраїн.
Третійетап (2005-2010 роки):
·  розробка методологічного танормативно-правового забезпечення щодо реформи адміністративно-територіальногоустрою України;
·  трансформація адміністративно-територіальноїодиниці середньої (район) та вищої (область) ланкиадміністративно-територіального устрою на основні збереження йогоконституційної триланкової структури;
·  відкриття зелених коридорів та формуванняспільної екологічної мережі з країнами Європейського Союзу та РосійськоїФедерації;
·  законодавче врегулювання міграційних процесіві проблем зайнятості прикордонних областей;
·  розробка міжрегіональних інвестиційнихсоціальних проектів і створення міжрегіональних бюджетів розвитку;
·  підвищення забезпеченості населенняозелененими територіями, доведення природних комплексів регіонів до рівня, щозабезпечує виконання рекреаційних та середовище регулюючих функцій наурбанізованих територіях;
·  створення економічних і нормативно-правовихпередумов реалізації основних принципів сталого розвитку в регіонах;
·  запровадження державних і регіональних інформаційнихсистем щодо стану потенціалу і потреб регіону.
Механізмреалізації державної регіональної економічної політики — це система конкретних економічних важелів, задопомогою яких здійснюється державний вплив на організацію суспільства,забезпечується соціально-економічний розвиток та вдосконалюється структурагосподарського комплексу регіону.
Основнимискладовими цього механізму виступають:
· Відповідназаконодавчо-нормативна база. Вона визначає взаємовідносини держави і регіонів.Через законодавчу базу держава проводить політику, спрямовану на підвищенняекономічної самостійності територій. Вона координує діяльність місцевої владина основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів. Державніоргани управління можуть впливати на регіональний розвиток через наданнярегіонам різних заохочувальних премій за спорудження об’єктів, які дозволятьпокращити економіку регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, абополіпшити екологічну ситуацію.
· Бюджетно-фінансоверегулювання регіонального розвитку. Доступне державне втручання в господарськіпроцеси, які вимірюються показником питомої ваги державних видатків увнутрішньому валовому продукті. їх висока питома вага свідчить про сильнийвплив держави на економіку. У перспективі передбачається розширити права місцевихорганів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролімісцевих податків і зборів та встановлення науковообгрунтованих нормативіввідрахувань до місцевих бюджетів.
· Прогнозування іпрограмування. З допомогою розробки довгострокових і середньострокових програмрозвитку регіонів (районів, областей) досягається планомірність розвиткупродуктивних сил, узгоджуються інтереси окремих галузей. На сьогоднірозробляються окремі проекти соціально-економічного розвитку Карпатськогорегіону, Полісся, Поділля та ін., але вони майже не життєві, оскільки відсутнієдині органи управління цими регіонами.
· Розвиток різних формтериторіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічнихзон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво). Створення спеціальнихекономічних зон дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій,створити сучасну виробничу, транспортну і ринкову інфраструктуру, підвищитиефективність використання природних ресурсів. Пільговий режим оподаткування тамитного режиму сприятиме зростанню економічної активності об’єктівгосподарювання. Особливе місце в регіональній економічній політиці відводитьсярізним формам прикордонного співробітництва. Створюються зони спрощеногоперетину кордону, взаємовигідної торгівлі, добросусідства. 13.3 Принципиі чинники управління регіональним розвитком
Розвитокнауки і практики управління регіональним соціально-економічним розвиткомпотребує дедалі глибшого пізнання його важливих категорій — принципів ічинників.
Сутьуправління регіональним соціально-економічним розвитком країни виявляється вреалізації його організаційних та методичних принципів:
· Принцип історизму. Він має універсальне методологічне значення,дає змогу об’єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншогоетапу економічного і соціального розвитку регіонів країни.
· Принцип єдностірегіональної політики суспільства та господарського будівництва. Орієнтує на комплексний підхід до врахуванняприродно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічногота соціального розвитку; передбачає поєднання економічних методів управління тамісцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління закомплексний розвиток відповідних регіонів. В обґрунтуванні рішеньсоціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися економічні,соціальні, екологічні, організаційні та технічні чинники.
· Принцип комплексності. Відображує об’єктивні процеси суспільногоподілу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпеченнякомплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексністьспрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь,посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованостівиробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищенняпродуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення.
· Принципприродно-господарської збалансованості та оптимальності. Означає дотримання обґрунтованої економічноївідповідальності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарствакраїни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони навколишньою середовища,орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використаннямпрогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.
· Принцип пріоритетності. Сприяє ранжуванню цілей і завданьсоціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії йогокомплексного розвитку та реальних виробничо-економічних і ресурснихможливостей, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використаннярекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшогорозвитку соціальної інфраструктури.
·  Принцип варіантності. Передбачає необхідність вибору шляхів досягненняцілей і розв’язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення угалузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання йогопереробних та економічних ресурсів. Варіанти регіональною розвитку складаються наоснові альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей,гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організаціївиробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючимивиробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.
·  Принцип узгодження інтересів місцевих органів управління з комплекснимрозвитком регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиноївідомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Передбачаєвзаємну економічну відповідальність і взаємні зобов’язання щодо комплексногорозвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці.
·  Принцип пропорційності забезпеченняфінансовими ресурсами зарівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширенняфінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня.Ґрунтується на поєднанні територіального бюджету з позабюджетними фондамикомплексного розвитку, що формуються за рахунок діяльності підприємств і коштівнаселення.
Щодочинників, то всебічна інтенсифікація виробництва вимагає приведення в дію всієїсукупності не тільки галузевих, а й територіальних чинників підвищення віддачіматеріальних, фінансових і трудових ресурсів суспільства.
Пріоритетнічинники регіональною розвитку визначаються такими чинниками:
· зростаючою обмеженістюприродних і виробничих ресурсів;
· виникненням новихсуспільних потреб і способів їх задоволення;
· соціальними обмеженняминегативних наслідків впливу науково-технічного прогресу на природу ісуспільство.
Пріоритетністьрегіонального розвитку та використання ресурсів на його вирішальних напрямах — основний шлях інтенсифікації економіки регіону.
Вумовах ринкових відносин необхідно більш глибоко враховувати територіальні чинникисоціально-економічного розвитку регіону.
Їхможна поділити на три групи — джерела, умови, обмеження — і розглядати узв’язку з будь-яким процесом чи результатом господарської діяльності.
Чинникиджерел економічного зростанняє основними. До них належать насамперед різні види трудової діяльності людей.
Чинникиумов трудової діяльності(багато аспектними). Це основні та оборотні фонди, організація виробництва,прискорення науково-технічного прогресу, структурні зрушення, стан природногосередовища.
Чинникиобмежень зумовлюють поступовепідвищення чи зниження економічного зростання виробництва.
Чинникисоціально-економічного розвитку регіону завжди діють на певний кінцевийрезультат або конкретний процес.
Територіальнічинники можна поділити на міжрайонні, міжгалузеві та внутрішньопоселенські.
До міжрайоннихчинників належать: спеціалізація міст і регіонів на виробництві продукції танаданні послуг для суспільного господарства: удосконалення міжрайоннихтранспортних потоків через усунення зустрічних та економічно невиправданихперевезень; розвиток міжрегіонального кооперування.
Міжгалузевими є чинники інтенсифікації, що формуютьсявнаслідок поглиблення на певній території міжвідомчої спеціалізації,концентрації, централізації та кооперування виробництва.
Внутрішньопоселенські чинники утворюють комплекс джерел, умов іобмежень залежно від можливостей більш раціонального використання місцевихресурсів: трудових ресурсів, корисних копалин, природного середовища.
Вуправлінні регіональним розвитком посилюється значення якісних чинників, середяких можна виділити такі:
· економічного використанняматеріальних ресурсів, передусім сировини, палива та енергії, за рахунок більшглибокої переробки вихідної сировини, широкого впровадження маловідходних ібезвідходних технологій:
· науково-технічногопрогресу, завдяки якому посилюється інноваційні процеси, що охоплюють такожасортимент продукції, технології і її виготовлення, технічні засобивиробництва;
· організації та управліннягосподарством, що забезпечують ефективнішу взаємодію чинників виробництва.
Ефектвід урахування чинників регіонального розвитку може виявитись лише в процесітериторіального управління. Приведення їх у дію дає змогу краще використатирегіональний природно-господарський потенціал, зокрема підвищити продуктивністьпраці, фондовіддачу, знизити капітало- і матеріалоємність виробництва,забезпечити раціональне природокористування та охорону природного середовища.
Такимчином, розробка принципів та чинників управління регіональним розвитком ґрунтуєтьсяна науковому пізнанні об’єктивних закономірностей в цілому. Методологіяуправління регіональним розвитком — це сукупність загальних принципів і методівпланового регулювання розвитку господарства країни, на основі якихрозробляються державні завдання і забезпечується їх виконання.
Контрольнізапитання
1. Сутність державноїрегіональної економічної політики.
2. Яка основна метарегіональної економічної політики ?
3. Основні принципи тазавдання регіональної економічної політики.
4. Механізм реалізаціїдержавної регіональної економічної політики.
5. Принципи та чинникиуправління регіональним розвитком.
14 Зовнішньоекономічнізв’язки та їх роль у розвитку продуктивних сил України і регіонів 14.1 Об’єктивніпередумови розширення зовнішньоекономічних зв’язків
 
Всучасних умовах економічного розвитку України зовнішньоекономічні відносини — це одна з найважливіших сфер діяльності внапрямі входження України в світовий економічний простір. Розвиток відносин зусіма країнами сприяє розширенню виробництва, поліпшенню технологій тапідвищенню якості продукції.
ВходженняУкраїни в світовий економічний простір проявляється в розширенні їїекономічних, політичних, торгових, фінансово-кредитних, господарських ітехнологічних зв’язків з іншими країнами світу. За їх допомогою народнегосподарство України становить єдину господарську систему, яка розвивається наоснові міжнародного поділу праці.
Усистемі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин,продукції чорної металургії, сільського господарства, виробництві продукціїхімічної промисловості та будматеріалів і пояснюється виливом низки передумов,насамперед природних, демографічних, історико-економічних, геополітичних.
Розгляньмокоротко їхню дію.
Природніпередумови. На відміну віднайбільших країн світу (Росія, СШЛ, Китай, Канада) Україна не забезпечує себеповністю мінеральними ресурсами; проте вона має значний природно-ресурснийпотенціал і в цьому відношенні знаходиться у більш вигідному положенні, ніждеякі економічно розвинуті країни (Японія, Італія). Кажучи про природніпередумови, треба виділити агрокліматичні умови, які здавна сприялиперетворенню України на великий регіон сільськогосподарського виробництва,особливо зернового господарства, буряківництва, скотарства, свинарства. Ціумови створюються унікальними чорноземними ґрунтами, достатньою кількістютепла, помірною вологістю, переважно рівнинним характером території. Ми маємочималі ресурси корисних копалин; деякі з них мають світове значення: залізні тамарганцеві руди, кухонна сіль, кам’яне вугілля.
Значнийрекреаційний потенціал країни— це узбережжя теплих морів, гірничоландшафтні комплекси Карпат і Криму,мінеральні джерела, лікувальні грязі лиманів, озокерит.
Деякихважливих ресурсів у нас обмаль, як-от нафта, газ, більшість руд кольоровихметалів, деревина. В останнє десятиріччя значно зменшились рибні ресурсиЧорного та Азовського морів.
Загалом,за природними ресурсами наша країна перебуває у стані певної рівноваги: дефіцит(а отже, імпорт) одних видів ресурсів компенсується достатньою кількістю інших,не менш важливих
Демографічніпередумови. Українавикористовує значні трудові ресурси й потенційно широкий ринок збуту споживчихтоварів. Трудові ресурси країни характеризуються високим рівнем кваліфікації таосвіти; питома вага фахівців з вищою та середньою освітою становить 29%, уседоросле населення освічене.
Високийінтелектуальний потенціал країни: у науково-дослідних тадослідно-конструкторських роботах. Чималі заслуги українських учених таінженерів у ракето- та авіабудуванні, кібернетиці, біофізиці та біохімії, атакож у дослідженні проблем циклу гуманітарних наук. Значна частинаінтелектуальної еліти країни донедавна була зайнята у військово-промисловому комплексі.Високий професійний рівень трудових ресурсів, наявність розвинутоїнауково-дослідної бази сприяє виробництву складної, наукомісткої продукції, щокористується попитом на світових ринках.
Щодовнутрішнього ринку збуту споживчих товарів, у тому числі імпортних, то вінформується не тільки простою чисельністю населення, але і його купівельноюздатністю. З покращанням добробуту народу купівельна спроможність зростатиме іринок України приваблюватиме закордонних виробників товарів народногоспоживання.
Історико-економічніпередумови. Протягом століть,аж донедавна, вельми великі території України завойовувались або захоплювалисьтими або іншими державами. Тому з погляду територіального поділу праці їїекономіка працювала, перш за все, на внутрішній ринок тієї держави, до якоївона входила повністю або частково, і економіка нашої країни розвивалася запринципом доповнюваності: у нас розміщувались лише ті галузі виробництва, якітут були найефективніші з погляду міжрегіонального обміну.
ВодночасУкраїна, маючи високу щільність населення, висококваліфіковані трудові ресурси,помітно відставала за працемісткими видами виробництва, особливо щодотекстильної промисловості, інструментального машинобудування,автомобілебудування. Товари цих галузей виробництва у великій кількостізавозилися в Україну з інших союзних республік.
Другоюскладовою історико-економічних передумов зовнішньоекономічних зв’язків Українибула її орієнтація на країни Східної Європи, особливо після створення РадиЕкономічної Взаємодопомоги. Це також випливало передусім з політичнихміркувань. Україна постачала у ці країни залізну та марганцеву руду, прокатчорних металів, електроенергію, азотні добрива, верстати та обладнання.Натомість вона одержувала продукцію машинобудування (верстати, транспортнізасоби, електроніку), легкої та харчової промисловості, фармацевтичні товари
Геополітичніпередумови.Економіко-географічне положення України досить вигідне для активної участі уміжнародному територіальному поділі праці. Вона розташована поблизу економічновисокорозвинутого регіону — Західної Європи, у безпосередній близькості доРосії, Білорусі та країн Східної Європи. Морським шляхом вона пов’язана зСередземномор’ям, Близьким Сходом та країнами басейну Індійського океану. ЧерезУкраїну проходять важливі транзитні магістралі (залізниці та автомобільнідороги, нафтопроводи й газопроводи) з країн СНД до Європи та чорноморськихпортів.
Особливістьсучасної геополітичної ситуації в Україні полягає в тому, що зв’язки з країнамиСНД зазнають змін через нові реалії в галузі економічного і політичногосуверенітету та орієнтацію на світові ціни. Одночасно поліпшились перспективидля економічної співпраці України з економічно розвинутими країнами, причому нетільки Європи, але й США, Японією, Канадою. З’явилась можливість проводитиактивнішу торговельну політику стосовно країн, що розвиваються, особливо наБлизькому та Середньому Сході, в Південній і а Південно-Східній Азії. Цірегіони можуть постачати нам нафту, бавовну, джут, чай, каву, натуральнийкаучук в обмін на метал, машини та обладнання, зерно, цукор, тобто товари,попит на які у цих країнах та регіонах розширюється.
Українавходить в число семи країн світу, які мають можливість проводити повний циклпроектування і виробництва літаків, має вітчизняну ракетно-космічну галузь,спроможна виконувати замовлення на будівництво різних видів морських і річковихсуден.
Українаволодіє значними запасами рудних ресурсів. В її надрах 20% світових запасівзалізної руди та 80% європейських запасів марганцю.
Якщов Канаді в розрахунку на душу населення експортується продукції на 5,6 тис.дол., Німеччині — на 5,1 тис, Франції — на 4,1, Італії — на 3,3, Японії — на3,2, Великобританії — 3,1, СІНА — 2,0, то в Україні — на 0,5 тис. дол.
Дипломатичневизнання молодої Української держави більшістю країн світу прискорює іурізноманітнює розвиток її зовнішньоекономічних відносин, сприяє взаємообміну зкраїнами світу продуктами матеріального виробництва, послугами і інформацією,які потрібні для інтегрування країни у всесвітні структури з метою зміцненнямиру та безпеки, ефективного розвитку економіки, науки, освіти та культури.
Зовнішньоекономічнізв’язки — це системагосподарських зв’язків між національними економіками на основі міжнародногоподілу праці.
Вонисприяють:
·  по-перше, зростанню валютних надходжень;
·  по-друге, прискореному розвиткунауково-технічного прогресу;
·  по-третє, позитивно впливають на загальнудовіру між країнами і зміцнюють відносини взаєморозуміння і добросусідства.
Україна,як молода держава, не має достатньо налагоджених зовнішньоекономічних зв’язків.Тільки створюється своя правова і законодавча база та митна служба.
Недосконалоює і система управління зовнішньоекономічною діяльністю, тільки встановлюєтьсяінфраструктура зовнішньоекономічної діяльності.
Середоб’єктивних причин, що гальмують вихід України в світове господарство якповноправного партнера, є низька конкурентоспроможність її продукції. Поки щона ринках далекого зарубіжжя лише 1% товарів України конкурентоспроможні.
Доосновних причин, що зумовлюють низький рівень розвитку зовнішньоекономічнихзв’язків, відносяться:
·  Україна недавно з’явилась на міжнародній ареніяк суверенна держава.
·  Через розпад колишнього Союзу РСР Українавтратила традиційні ринки збуту.
·  Переважання в структурі експорту сировиннихресурсів, а не готової продукції.
·  Відсутність своїх коштів та невпевненістьіноземних інвесторів в Україні як у партнері.
·  Недостатній державний контроль за експортом іімпортом товарів.
14.2 Основніформи і географія зовнішньоекономічних зв’язків
Продуктивнісили України характеризуються досить великими потенційними можливостями, однакна їх сучасний стан значною мірою впливає соціально-економічна криза.
Всучасних умовах міжнародне співробітництво України відбувається в такихосновних формах:
· взаємовигідна міжнароднаторгівля;
· надання кредитів і позик;
· створення спільнихпідприємств;
· торгівля технологіями абоспеціалізація на виробництві комплектуючого обладнання;
· спільна участь зацікавленихкраїн у розробці природних ресурсів;
· міжнародний туризм;
· запозичення досвіду іпідготовка кваліфікованих кадрів за кордоном;
· співробітництво у галузінауки та техніки;
· співробітництво узбиранні, обробці та використанні науково-технічної інформації;
· культурні зв’язки міжкраїнами світу;
· залучення іноземнихінвестиції як найважливіша форма стимулювання розвитку економіки країни;
· обмін технологіями,ліцензіями, конструкторськими і проектними розробками, сприяння їхвикористанню.
Найтіснішізв’язки з усіх форм зовнішньоекономічного співробітництва ми маємо з РосійськоюФедерацією. Це пояснюється багатьма факторами: багатовікова співпраця внауковій галузі, спільна робота над різними проектами, однакові долі поколіньлюдей і т. ін. та і експортний потенціал України був досить вагомий.
Протягомбагатьох років вона займала провідне місце серед інших країн СРСР. За окремимивидами експортних поставок питома вага України становила: по залізній руді — 98%, по марганцевій руді — 100%, по чавуну і трубах — 75%, ковальсько-пресовомуобладнанню і сільськогосподарських машинах — 70%, екскаваторах і сортовомупрокату — 60%.
Востанні роки дещо змінилась структура експорту в сторону переважання сировиннихресурсів.
Зовнішньоекономічнадіяльність України, зрозуміло, потребує докорінної перебудови. Насампереднеобхідно обмежити обсяг експорту сировини і підвищити в ньому частку продукціїобробних галузей, а також удосконалити структуру імпорту. Реальними основнимиекспортерами конкурентної на світовому ринку продукції можуть швидко стативітчизняні підприємства військово-промислового комплексу, адже на нихзосереджено високоякісне обладнання, сучасні технології, висококваліфікованіфахівці.
Значнемісце у зовнішньоекономічному співробітництві повинні відігравати і підготовкакваліфікованих кадрів для іноземних країн у наших вищих навчальних закладах,співробітництво в галузі науки та техніки, обмін технологіями, ліцензіями ірозробками, міжнародний туризм, культурні зв’язки між країнами і т. ін.
Основнимнапрямком зовнішньоекономічної діяльності України є розвиток і поглибленняспівробітництва з державами колишнього СРСР, країнами Східної Європи,розвинутими країнами світу. Це позитивне явище, але слід розуміти, що найбільшачастка експорту й імпорту продукції приходиться на найближчих наших сусідів — Російську Федерацію, Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Польщу і Німеччину.Форми зовнішньоекономічного співробітництва із кожною з країн світу різні, алевони підпорядковані отриманню як економічного, так і політичного зиску.
Географіязовнішньоекономічних зв’язків
Українаяк самостійна країна уже налагодила зовнішньоекономічні зв’язки більше, ніж зі180 країнами усіх континентів європейського, африканського, азіатського таамериканського в тому числі в 34 країнах створено торгові місії.
Зкраїнами СНДзовнішньоекономічні зв’язки розвиваються переважно на двосторонній основі зодночасним вдосконаленням торгівельних режимів на засадах взаємної рівності. Основніформи зв’язків — торгівля товарами гірничодобувної промисловості тарозташування підприємств нафтопереробки, створення спільних підприємств.
Основноюметою розвитку зв’язків із країнами Європейського Союзу єзабезпечення економічної інтеграції у загальноєвропейський економічний простір.Основна мета — розширення доступу українських товарів на європейськіринки, поглиблення виробничих кооперацій, гармонізація економічногозаконодавства до стандартів ЄС та світової системи торгівлі.
Зкраїнами «Великої вісімки» — США, Великою Британією, Канадою, Японією, Італією, Францією, Німеччиною, Росієюосновна робота направляється на: отримання постійного статусу найбільшсприятливої нації з метою запобігання дискримінаційним обмеженням у торгівлі;врегулювання питань щодо обмежень ряду товарів на північноамериканські ринки(метал, ядерні матеріали, текстиль та залучення інвестицій в українськуекономіку; розвиток наукових досліджень у сферах енергетики, космосу, екології,охорони здоров’я, інформатики, агропромислового комплексу і т.ін.
Зкраїнами Чорноморської зони економічного співробітництва (Туреччина, Болгарія, Румунія) проводитьсяробота по організації торгівлі, туризму, судноплавства та розвиткупридунайської торгівлі.
КраїниБлизького та Середнього Сходу(Ліван, Кувейт, Єгипет, Сирія, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати)цікавлять Україну як такі, що мають значні запаси енергоносіїв. Крім того, цейрегіон потребує спорудження промислових і цивільних об’єктів, і Україназацікавлена надавати інженерно-технічну допомогу у їх спорудженні та українськіпідприємства військово-промислового комплексу можуть отримати необхіднізамовлення на забезпечення цих країн озброєнням.
Значнимрезервом для збільшення експорту української продукції машинобудування іпередових технологій можуть бути Індія і Китай. Крім того, країницікавлять Україну як постачальники дешевої сировини для легкої, харчової іхімічної промисловості.
Пакистан являється значним закупівельником продукціївійськово-промислового комплексу України, особливо танків.
Багатороків Україна має різні форми співробітництва з Іраном. В цій країніналагоджено масове виробництво літаків АН-140, на електростанції поставляютьсяелектротурбіни, і наші інженери беруть участь у налагодженні обладнання на цихпідприємствах.
КраїниПівденно-Східної Азії — В’єтнам та Індонезія можуть стати значними партнерами для торгівлі з нимипродукцією машинобудівної промисловості України та надання інженерно-технічнихпослуг та підготовки кадрів. Крім того, в ці країни збільшувався обсяг експортуметалопрокату, виробів важкого машинобудування, мінеральних добрив.
Вкраїни Південної Америки(Бразилія, Аргентина, Чилі, Мексика й ін.) Україна поставляє енерготурбіни,трактори, екскаватори, автонавантажувачі, крани, а українські спеціалістиберуть участь у будівництві різних об’єктів. Україна надає послуги Аргентині,Бразилії і Чилі у реалізації їх космічних програм.
Дляреволюційної Куби з Українипоставляються трактори, сільськогосподарські машини, мінеральні добрива. Нацукрових заводах України переробляється їхній цукор-сирець з цукрової тростини,раніше велась підготовка кадрів різних спеціальностей в навчальних закладах. Взнак подяки, починаючи з 1986 р. на Кубі щорічно лікується понад тисячу дітейіз забруднених після Чорнобильської катастрофи територій.
Убагатьох країнах світу інтереси України спрямовуються на реалізацію економічнихінтересів і безпеки, проникнення її товарів та послуг на їх ринки, збільшенняїї експорту й надходження в країну валютних надходжень та інвестицій.
Вигіднегеостратегічне положення України дасть можливість стати в майбутньому однією зголовних транспортних перехресть автомобільних і залізничних доріг,магістральних нафто- і газопроводів, портів. Ринкові відносини вимагають певноїплати за транспортні операції, та за забруднення навколишнього природного середовища.В країні ведеться велика робота по впорядкуванню всієї транспортної системи.Будуються автомобільні дороги Харків-Дніпропетровськ, Київ-Одеса, українськаділянка автотраси Варшава-Київ, впорядковуються залізничні колії та вокзали.
Своюстабільність, передбачуваність і прагнення розвивати дружні відносини зкраїнами світу Україна засвідчила, уклавши угоду про партнерство іспівробітництво з Європейським Союзом, з Російською Федерацією та іншимикраїнами світу. 14.3 Сучаснийстан і проблеми та перспективи зовнішньоекономічної діяльності України
Українаще молодий суб’єкт зовнішньоекономічних відносин з країнами світу. Знаходячисьу складі колишнього СРСР, вона мала обмежені можливості для укладаннязовнішньоекономічних контрактів та здійснення експортно-імпортних операцій, недивлячись на те, що Україна за свої межі реалізовувала значну кількість якпромислової так і сільськогосподарської продукції. Так, у 1990 р. з Україниекспортувалось 10,1 млн т прокату чорних металів, 2,5 млн т чавуну, 4,1млн твугілля, 1,4 мли т цементу, 1,3 млн т мінеральних добрив, 2,8 млн шт.автомобільних шин, 4,2 тис. шт. автобусів, 71,8 тис. шт. легкових автомобілів,11,6 тис. вантажних автомобілів, 14,4 тис. шт. тракторів, 8,5 тис. шт. тракторнихплугів, 3,4 тис. тракторних сівалок, 2,1 тис. шт. культиваторів, 8,8 тис. шт.жаток та багато іншої техніки. Всього експортувалось продукції з України насуму 74,6 млрд дол. США. Реалізація на експорт такої продукції свідчить провисокий науково-технічний рівень нашої промисловості. Крім того, Україна бралаучасть у будівництві промислових підприємств, видобутку копалин, підготовцікадрів і наданні інших послуг багатьом країнам світу.
Зачас незалежності Україна налагодила зовнішньоекономічні стосунки з багатьмакраїнами світу і за останні роки значно зріс експорт й імпорт продукції, робіті послуг.
Основначастка (86%) надходжень від зовнішньоекономічної діяльності в 2004 р.приходилась на торгівлю товарами, а частка імпорту від такої діяльності становила88,2%
ВУкраїні заборонено:
·  експорт з території України предметів, якістановлять національне, історичне або культурне надбання українського народу,що визначається згідно із законами України;
·  імпорт або транзит будь-яких товарів, про якізаздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров’ю або становити загрозужиттю населення і тваринного світу або призвести до руйнування навколишньогосередовища;
·  експорт та імпорт товарів, які здійснюються зпорушенням прав інтелектуальної власності.
Товари,що імпортуються на територію України, підлягають обов’язковій сертифікації напредмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним,ветеринарним та екологічним нормам.
Щостосується імпорту, то 52,4% його надходить із країн СНД, а безпосередньо в2004 р. із Російської Федерації 41,8%. На Туркменістан приходиться 6,7%імпорту, на Білорусь — 1,9% і на Казахстан — 1,4%. Із країн колишньогоРадянського Союзу на Російську Федерацію приходиться 79,7% імпорту і з цим неможна не рахуватись.
Меншеполовини (47,6%) імпорту приходиться на інші країни світу, в тому числі 9,6% — на Німеччину (переважно автомашини); 2,6% — на Китай, звідки завозитьсяпродукція легкої промисловості; 3,3% — на Африканський континент, звідки, восновному, завозиться продукція субтропічного землеробства.
Американськийконтинент представлений у імпорті слабо, лише 3,3%, а на США приходиться 2%. Донашої країни із США завозиться в основному продукція тваринництва.
Вперспективі набуватимуть подальшого розвитку економічні зв’язки знафтодобувними країнами — Мексикою, Південноафриканською Республікою, Іраном таІраком.
За1996-2004 рр. з 14,4 млрд дол. США до 32,7 млрд дол., або у 2,3 рази, зрісобсяг експорту продукції.
Узагальному обсягу експорту в 2004 р. 38,4% приходиться на метали та вироби зних. Від реалізації цієї продукції країна отримувала 13,0 млрд дол. валютнихнадходжень. За обсягами реалізації на другому місці мінеральні продукти, яких у2004 р. реалізовано на 4,3 млрд дол., що становить 13,2% надходжень від експорту.Від реалізації транспортних засобів та шляхового обладнання отримано 2,0 млрддол., понад 2,2 млрд дол. Надходжень отримано від реалізації готових харчовихпродуктів та продуктів рослинного походження, 2% валютних надходжень отримановід експорту живих тварин і продукції тваринного походження.
Щостосується імпорту продукції в країну, то на закупівлю мінеральних продуктів(нафтопродукти і природний газ) витрачено 10,8 млрд дол. США, або 37,4%, 8,6% — на завезення транспортних засобів і шляхового обладнання, 6% — на недорогоцінніметали та вироби з них, 4,8% виплачено за полімерні матеріали і каучук, 3,4% — за готові харчові продукти, 1,5% — за продукти рослинного походження, 1,1% — заживі тварини і продукти тваринного походження та ін.
Середкраїн, куди експортувалася наша продукція у 2004 р., то 26,2% її на суму 8,6млрд дол. вивозиться до країн СНД, а безпосередньо до Російської Федерації-18%. Із тієї продукції, яка експортується в країни СНД, 68,8% приходиться наРосійську Федерацію, 1,9% вивозиться до Казахстану, 1,6% — в РеспублікуБілорусь.
Вструктурі вартості експорту на інші країни світу приходиться 73,8%, в томучислі: на країни Європи — 36,0%, з них на Німеччину — 5,7%; на країниАзіатського континенту — 24,5%, з них на Китай — 2,5%; на Американськийконтинент реалізується нашої продукції лише 7,8%, а безпосередньо до США — 4,6%.
Великезначення для розвитку країни має її участь в міжнародній інвестиційнійдіяльності. Для України особливо важливе залучення прямих іноземних інвестицій.На початок 1996 р. в економіку України було залучено прямих інвестиції на суму897 млн дол., а на початок 2005 р. — 8354 млн дол.
Однієюз форм міжнародного співробітництва є утворення спеціальних (вільних)економічних зон (СЕЗ). У таких зонах встановлюється пільговий режим дляіноземних інвесторів зниження або скасування податкових ставок на певнийперіод, ліквідація митних податків на експорт та імпорт та інші. СЕЗутворюються для розвитку пріоритетних галузей економіки і для пожвавленняекономіки регіонів, що відстають у розвитку.
ВУкраїні створено такі спеціальні економічні зони і встановлено спеціальнірежими інвестування територій:
· «Порт-франко» (Одеса);
· «Рені» (на півдні Одеськоїобласті);
· експериментальнаекономічна зона «Сиваш» (Автономна Республіка Крим);
· спеціальний режимінвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим;
· спеціальна економічна зона«Донецьк»;
· спеціальна економічна зона«Азов» (м. Маріуполь);
· спеціальний режимінвестицій в Донецької області;
· спеціальний режимінвестицій в м. Харків;
· спеціальна економічна зона«Славутич»;
· спеціальна економічна зона«Закарпаття».
Створенняспільних підприємств — однаіз форм економічного співробітництва України із зарубіжними країнами. Ціпідприємства діють самостійно, наділені широкими правами для здійсненняекспортних та імпортних операцій. Спільні підприємства погоджують ціни наспільно вироблену продукцію і укладають відповідні контракти. їх прибутокрозподіляється між учасниками пропорційно вкладу в статутний фонд.
У 2004р. на території України діяло понад 2,5 тис. спільних підприємств. За участюфірм США Перспективним напрямком розширення зовнішньоекономічних зв’язків єстворення спеціальних зон «вільного підприємництва» на території України.Вільні економічні зони в Україні з часом сприятимуть прискоренню розвиткуіноземного капіталу.
Значнимрезервом надходження валют до України може стати міжнародний туризм.Нині ми приймаємо в себе близько 0,5 млн іноземних туристів, або 0,8% світовоїїх кількості, хоч реально могли б обслуговувати в десять разів більше іотримувати близько 1 млрд доларів прибутку. Основними центрами туризму можутьстати міста Київ, Львів, Харків, Одеса та узбережжя Чорного й Азовського морів.
Великанадія покладається на транзитні залізничні, автомобільні, повітряні перевезеннята на транспортування через нашу територію нафти та газу. В 2004 р. ці видипослуг дали до державної скарбниці надходжень в сумі 4,0 млрд доларів США.Впорядкувавши залізничні шляхи, автошляхи та аеродроми, забезпечивши безпекуперевезення вантажів і пасажирів, можна стати привабливою транспортною країною,що підніме авторитет країни в світі та у 1,5-2 рази збільшить розмір прибуткувід цих видів діяльності.
ПерспективиЗЕД.
Зароки незалежності досягнуто значних успіхів у зовнішньоекономічній діяльності,разом з тим перспективи подальшого розвитку зовнішньоекономічної діяльностіможливо за рахунок:
· по-перше, відновлення виробництва промислової ісільськогосподарської продукції з тим, щоб повністю забезпечити внутрішній ринокпродукцією власного виробництва в необхідній кількості і було що запропонуватина зовнішній ринок;
· по-друге, слід випускати конкурентоспроможну продукцію,яка б користувалася попитом на зовнішньому ринку. З цією метою необхіднодосконало вивчати світові ринки, технології виробництва, залучати до цієїроботи наукові заклади Національної академії наук та галузевих академій;
· по-третє, створити дієву систему бірж, які б вивчалипотребу внутрішнього і зовнішнього ринку, обсяги виробництва продукції, проводилиїї закупівлю у виробників та її реалізацію на внутрішньому і зовнішньомуринках. Створивши систему бірж, можна ліквідувати інститут посередників,передбачати обсяги виробництва продукції та умови її реалізації;
· по-четверте, створити ефективну експортну інфраструктуру вкраїнах збуту продукції шляхом організації торгових представництв, комерційнихагентів, оптових складів, магазинів, виставкових центрів, які б забезпечувалимаркетингову і рекламну підтримку реалізації українських товарів та послуг;
· по-п’яте, розробити і прийняти Положення простимулювання експорту продукції, особливо високотехнологічного виробництва. Прицьому слід визначити умови, за яких кожний виробник повинен знати свою частку вприбутках від реалізації продукції на зовнішніх ринках. Ні обсяги експорту, нійого структура сьогодні не задовольняють Україну. У його структурі переважаютьсировинні матеріали. Тому необхідно переорієнтувати експорт з первинноїсировини на нову техніку і технології, товари високого рівня, різні послуги.Такий підхід стане основою збільшення кількості робочих місць, покращаннязайнятості та підвищення добробуту населення України.
Контрольнізапитання
1. Значеннязовнішньоекономічних зв’язків для розвитку економіки держави.
2. Форми зовнішньоекономічнихзв’язків України з країнами СНД.
3. Обсяги експорту і імпортупродукції.
4. Проблемизовнішньоекономічних зв’язків.
5. Шляхи поліпшеннязовнішньоекономічної діяльності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України. – К.:Видання Верховної Ради України, 1996.
2. Закон України “Прозайнятість населення”. Із змінами і доповненнями, внесеними Законами Українивід 3 квітня 2003 р.// Відомості Верховної Ради України. 2003. – ІV. — № 662.
3. Закон України “Прозатвердження державної програми зайнятості на 2001 –2004 роки”, прийнятий 7березня 2002 р.
4. Закон України “Провласність” від 7 липня 1992 року.
5. Закон України “Про формивласності на землю” від 30 січня 1992 року.
6. Закон України “Проприватизацію майна державних підприємств” від 7 липня 1992 року.
7. Постанова КМУ “Прозатвердження програми “ Українське вугілля” № 1205 від 19.09.2001 р.
8. Класифікація запасів іресурсів корисних копалин державного фонду надр, затверджена Постановою КМУ від5.05.1997 р. № 432.
9. Антонік В.І., КовальчукВ.А., Кононенко В.Д., Бабець Є.К., Стасюк В.П. Розміщення продуктивних сил –К., ВД “Професіонал”, 2006. – 224 с.
10. Бойко А. Окремі аспектиекономіки сучасного лісівництва // Економіка України. – 2004. — № 7.
11. Галата Я. Ринокнафтопродуктів: погляд пост-фактум // Демократична Україна. – 2005. – 30 липня.
12. Градский С.Г. Концентрация иэффективность производства в территориально — производственных комплексах. –М.: Экономика. – 1990. 262 с.
13. Губар А. Нафтовий комплексУкраїни у спектрі національних геополітичних інтересів // Українське слово. –2005. – 20 серпня. – С.3.
14. Дейнека О.Г. Розміщенняпродуктивних сил України. – Харків. 2001. – 215 с.
15. Долішній М.І., ПаламарчукМ.М., Паламарчук О.М., Шевчук Л.Т. Соціально-економічне районування України.Львів, 1997. – 60 с.
16. Дорогунов С.І., ОлійникЯ.Б., Степаненко А.В. Теорії розміщення продуктивних сил і регіональноїекономіки: Навч. Посібник. – К.: “Стафед — 2”, 2001. – 507 с.
17. Економіка зарубіжних країн/ За ред. Ю.Г. Козака. – К.: ЦУЛ, 2005.
18. Єдін О., Гурчак В.Економіко-технологічні фактори підвищення транспортного комплексу держави //Економіка України. – 2005. — № 4.
19. Зовнішньоекономічнадіяльність в 2003, 2004, 2005, 2006 рр. – К.: ІОЦ Держкомстату України.
20. Золотарьов А.Організаційні аспекти розвитку машинобудування // Економіка України. – 2004. — № 12.
21. Єпіфанов А.О., Сало І.В.Регіональна економіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальнихзакладів. 2-е вид.–К.: Наукова думка, 2000. – 340 с.
22. Іщук С.І. Розміщенняпродуктивних сил і територіальна організація виробництва. – К.: Задруга, 2002.– 259 с.
23. Заболоцький Б.Ф.Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник. – К.Академвидав, 2003. – 368 с.
24. Заставний Ф.Д. ГеографіяУкраїни: У 2-х кн. – Львів, світ, 1994. – 472 с.
25. Клиновий Д.В., Пепа Т.В.Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України / За наук. ред.Л.Г.Чернюк: навчальний посібник. К.: Центр навчальної літератури. 2006. – 728с.
26. Лишиленко В.І. Розміщенняпродуктивних сил і регіональна економіка: Навчальний посібник. – К.: Центрнавчальної літератури, 2006. – 325 с.
27. Лишиленко В.І. Раціональневикористання трудових ресурсів – головна умова соціально-економічного розвиткукраїни // Науковий вісник Державної академії статистики, обліку і аудиту, 2005.Випуск 2.
28. Мінченко М.В., Чижів Л.П.,Фролков А.В. Планування та прогнозування соціально-економічного розвиткурегіонів: Підручник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2004. – 442 с.
29. Науково-інформаційнезабезпечення сталого економічного розвитку України // Економіка України. –2004. — № 3.
30. Поповкін В.А.Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук. думка. 2003. – 220 с.
31. Регіональне управління:інноваційний підхід: Навчальний посібник для студентів вищих навчальнихзакладів / Бутко М.П., Зеленська О.О., Зеленський С.М. та ін.; За заг. ред.д.е.н. проф. Бутка М.П. – К.: Знання України, 2006. – 560 с.
32. Розміщення продуктивнихсил: Підручник / В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін.; За ред.В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. 3-тє вид., випр. і доп. – К.:Т-во “Знання”, КОО, 2001. – 353 с.
33. Сонько С.П., Кулішов В.В.,Мустафі В.І. Ринок і регіоналістика: Навчальний посібник. – К.: Ельга, Ніка-Центр,2002. – 380 с.
34. Соціально-економічнагеографія України / За ред. О.І. Шаблія. – Львів: “Світ”, 1994. – 314 с.
35. Стасовський Ю. Стратегіяінноваційного розвитку гірничо-металургійного комплексу регіону // ЕкономікаУкраїни. – 2005. — № 2.
36. Статистичний щорічникУкраїни. – К.: Консультант, 2006.
37. Стеченко Д.М. Розміщенняпродуктивних сил і регіоналістика: Навчальний посібник. – 2-ге вид., випр. ідоп. – К.: Вікар, 2002. –374 с.
38. Чернов Б.О. Економічнагеографія України. – К.: “Вища школа”,1998. –275 с.
39. Чернюк Л.Г., КлиновийД.В.: Економіка та розвиток регіонів (областей) України. Навчальний посібник. –К.: ЦУЛ, 2002. – 644 с.