Зміст
Вступ
1. Розвитокпсихологічних знань у рамках вчення про душу
1.1 Атомістичнафілолофсько-психологічна концепція Демокрита. Гіппократ і вчення протемпераменти
1.2 Філолофсько-етична системаСократа. Призначення філософії. Метод сократичної бесіди
1.3 Платон: щире буття й мир ідей.Почуттєвий мир і небуття. Вища ідея Блага й світова душа Зла. Безсмертя душі
1.4 Вчення Аристотеля
1.5 Епікур і Лукрецій Кар
2.Філософське вчення про свідомість
2.1 Гребель: психологія як наука просвідомість
2.2 Августин: християнське раннійсередньовіковий світогляд
Висновок
Списоквикористаної літератури
Вступ
Природничонауковіджерела психологічного знання заставлялися ще за кілька тисячоріч до н.е.,коли зароджувалися великі древні цивілізації: єгипетська, індійська йкитайська. Для цих цивілізацій були характерні досить високий рівень виробничоїкультури, панування релігійної ідеології й ідеї безсмертя душі. У той же час уцих культурах зберігалися й джерела природничо-наукового пізнання.Природничо-наукові подання про психіку заставлялися в межах теологічного знання(релігійного світогляду).
Головним органомпсихічної діяльності переважним образом розглядалося серце.
У давньосхідноїдумки проблема душі починає вперше обговорюватися з етичної точки зору, тобто піднімаютьсяпитання правильного й неправильного поводження й удосконалення людини. Ціпроблеми чітко позначені у вихідні для індійської філософії текстах Вед (другетисячоріччя до н.е. ) і в їхньому логічному завершенні — Упані-шадах (близько1000 р. до н.е. ) і в складним на їхніх основах релігійних навчаннях — джайнізмі й буддизмі (VІ в до н.е. ).
Виникла пізнішефілософська школа Веданта розвивала суб’єктивно-ідеалістичні тенденції Упанішаді вчення про особливу інтуїтивну свідомість (вчення про Атмана й Брахмана).Особлива інтуїтивна свідомість, або сьогодення «Я» (Атман), тотожнонескінченній космічній свідомості, основі миру (Брахманові). Індивідуальна ждуша відрізняється від Ат-мана, оскільки сховано за потоком почуттєвихсприйняттів і тілесних прагнень. Шляхом пізнання й строгої моральної дисциплінивона може позбутися від них і стати ідентичної Брахманові. Таким чином,древньої східної філософії вводяться вперше поняття свідомості й самосвідомості(поняття «Я» у психології).
Жвавий інтерес допсихології індивіда визначило прагнення древніх філософів розв’язати етичніпитання. Результатом таких прагнень стали перші техніки й способи саморегуляціїтіла, процесів уваги й мислення, а також психічних станів в індійській школі — йогу.
В індійськійлітературі філософами розроблялися перші теорії розумової діяльності, в основіяких лежала ідея нерозривного зв’язку органа пізнання з об’єктом пізнання.Центром аналізу ставали образи подання, що зберігаються після впливу предметана органи почуттів. В індійській психології основна увага приділяласясприйняттю, вивчалися ілюзії сприйняття, галюцинації й образи сновидіння.
У школі ДревньогоКитаю — конфуціанстві — уперше була поставлена проблема про співвідношеннявродженого й придбаного в психіці людини й можливостях правильного виховання(VІ-V ст. до н.е. ).
Характерні рисиформування психологічних ідей на Сході й на Заході мають загальні особливості, щоговорить про загальні закономірності розвитку психологічної думки. Зародженнянаукових подань про психіку було залежним від досвідченого вивчення організму йзустрічало протидію з боку містико-релігійної догматики.
Вивчення історіїпсихології ставиться до циклу загальнопрофесійних дисциплін за фахом«соціальна робота» і дозволяє забезпечити формування в нас базовихзнань по історії зародження й динаміку психологічних знань, їхнього зв’язку зактуальним станом психологічної науки. У даній роботі поставлені наступнізавдання: охарактеризувати логікові розвитку античної думки в областіпсихології; зрозуміти чим відрізняється релігія від науки й що така міфічнасвідомість; вивчити закономірності розвитку знань про психіку; розкритивзаємозв’язок психології з іншими науками, від яких залежать її досягнення.
1. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНИХЗНАНЬ У РАМКАХ ВЧЕННЯ ПРО ДУШУ
1.1Атомістична філолофсько-психологічна концепція Демокрита. Гіппократ і вченняпро темпераменти
Серед сучасниківАнаксагора й Гіппократа з найбільш великих філософів античної епохи особливовиділяється Демокрит (460-370 р. до н.е.). Справжнім засновником атомістичногонапрямку прийнято вважати Демокрита, оскільки саме він дав систематичний викладатомарної картини миру. Вихідним положенням у філософській системі Демокрита єте, що за першооснову миру їм приймаються не стихії, тому що вони самі вже єскладні по своєму складі утворення, а атоми.
Природа атомівтрактувалася Демокритом інакше, чим описував Анаксагор властивості гомеомерії.На відміну від гомеомерії, атоми менше по величині, більше легкі, неподільні йне тотожні видимим предметам.
Демокрит думав,що першооснова повинна бути принципово відмінної від своїх конкретних проявів.Існує нескінченна розмаїтість атомів, зіткнення й поділ яких породжують різніїхні сполучення, що утворять у підсумку різні тіла й речі. Головною йнеобхідною умовою руху атомів, їхнього з’єднання й роз’єднання є порожнеча. Безїї мир був би нерухомим, він прийняв би статично мертвий характер.
У результатімеханічних процесів з’єднання атомів виникає все, що оточує людини, включаючи ійого самого. Життя не є продуктом божественного акту, вона породжуєтьсязчепленням вологих і теплих атомів, тварини виникли з води й мулу. Від тваринвідбулася людина. Всі живі істоти безупинно змінювалися.
Душу тварин ілюдини є те, що змушує їх рухатися. Вона тілесної природи й складається затомів особливого роду, що відрізняються своєю формою й надзвичайноюрухливістю. Атоми душі — круглі, гладкі й родинні атомам вогню. Вогненні атомипроникають в організм при вдиханні. За допомогою подиху відбувається їхнєзаповнення в тілі.
Проникаючи ворганізм, щиросердечні атоми розсіюються по всьому тілу, але разом з тим вокремих частинах його відбувається їхнє скупчення. Цими зонами скупчення є областьголови, серця й печінки. В області голови затримуються вогненні й найбільшрухливі атоми, рух яких обумовлює плин пізнавальних процесів — відчуттів,сприйняттів і мислення. В області серця зосереджують атоми круглої форми, алеменш рухливі. Цей рід атомів пов’язаний з емоційними й афективними станами.Атоми, що скопилися в області печінки, визначають сферу потягів, прагнень іпотреб. Таким чином, Демокрит відносно локалізації душі не приймає ні мозкоцентричнуточку зору Алкмеона, ні сердцецентричну позицію Эмпедокла. Намічаючи різнірівні щиросердечної діяльності, він намагається співвіднести їх з різнимичастинами тіла.
Розмежувавшиокремі сторони душі, Демокрит намагається більш повно розкрити природу, умови ймеханізми виникнення пізнавальних і спонукальних сил людини, визначити їхнємісце в загальній картині його щиросердечного життя.
У пізнавальнусферу душі включалися відчуття, сприйняття й мислення. Первісною формоюпізнавальної діяльності Демокрит уважав відчуття й сприйняття. На нихопирається мислення. Без відчуттів і сприйняттів думки не виникають.Розглядаючи відчуття й сприйняття як початкова ланка пізнавального процесу,вона ясно уявляв собі, що почуття не можуть відбити сутність речей. Відчуття йсприйняття сковзають по поверхні й схоплюють лише зовнішнє. Тільки мислення, щовиконує функцію, подібну до мікроскопа, дозволяє бачити те, що залишається замежами органів почуттів.
Відправнимиположеннями в поясненні виникнення відчуттів і сприйняттів є принцип подоби ймеханізм витікань. Демокрит помітив, що в тілах є лише атоми, а такі якості, яксмак, колір, захід, тепло й т.п. самим атомам і тілам, що складаються з них, невластиві. Вони виникають тільки при взаємодії атомів з органами почуттів, щопороджує в нашій думці відчуття солоного, солодкого, червоного, жовтого,теплого, холодного й т.д. Перераховані якості є як би вторинними, похідними, щоне залежать цілком від фізичної природи атомів. Ті фарби й відчуття, які людинавипробовує, являють собою суб’єктивні переживання, об’єктивною підставою яких єзовнішній мир, складений лише з атомів і порожнечі. Таким чином, у навчанніДемокрита про відчуття вперше звертається увага на об’єктивну й суб’єктивнусторони чутливості. Механізм сприйняття цілісних об’єктів описувався філософомз позицій теорії витікань. Витікання, названі Демокритом ідолами, являють собоюсполучення тонких атомів, що відтворює форму сприйманого предмета.
Емоції й афективизначаються різними властивостями атомів, що проникають у тіло. Крім фізичнихвластивостей атомів, емоційні стани залежать від потреб. Позитивні емоціївикликаються рівним плином круглих, кулястих атомів за умови задоволенняпотреб. Негативні емоції виникають у результаті дії нерівномірно рухаютьсякутастих і гачкуватих атомів у випадку нереалізованих потреб.
Потребам людиниДемокрит надавав великого значення. Вони розглядалися їм як основні рушійнісили, які пускають у хід не тільки емоційні переживання. Поза потребами людинине зміг би ніколи вийти з дикого стану.
Багато чого зтого, чому навчилася людина, відбувалося, на думку вченого, у результатінаслідування. Наслідувати звуків тварин, людина починає позначати їх цимизвуками. Після цього люди домовляються про загальне вживання звуків і їхніхсполучень.
Особливий інтереспредставляє етика Демокрита, що звернена до окремої людини й носитьпсихологічний характер. Тонкі спостереження за людьми і їхніми вчинками йповодженням знайшли своє відбиття в ряді повчань і наставлянь.
НавчанняДемокрита поклало початок причинному поясненню психічних процесів: відчуттів,сприйняттів і спонукальних сил. Вказівка Демокрита про зв’язок мислення яквищого рівня пізнавальної діяльності з відчуттями й сприйняттями й зростаннійого з них з’явилося важливим здогадом.
НавчанняГеракліта про те, що від закону (а не від сваволі богів — володарів неба йземлі) залежить хід речей, перейшло до Демокриту. Самі боги в його зображенніне що інше, як сферичні скупчення вогненних атомів. Людина також створена зрізного сорту атомів, самі рухливі з них — атоми вогню. Вони утворять душу. Єдинимі для душі, і для космосу він визнав не сам по собі закон, а закон, відповіднодо якого немає безпричинних явищ, але всі вони — невідворотний результатзіткнення атомів. Випадковими здаються події, причину яких ми не знаємо. Згодомпринцип причинності назвали детермінізмом. Завдяки йому добувалося по крупицяхнаукове знання про психіку.
Демокрит друживзі знаменитим медиком Гіппократом. Для медика важливо було знати пристрійживого організму, причини, від яких залежать здоров’я й хвороба. Визначальноюпричиною Гіппократ уважав пропорцію, у якій змішані в організмі різні«соки» (кров, жовч, слиз). Пропорція в суміші з названатемпераментом. З ім’ям Гіппократа з, що дійшли до наших днів назви чотирьохтемпераментів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (жовта жовч),меланхолійний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Для майбутньої психології цейпояснювальний принцип при всій його наївності мав дуже важливе значення.Недарма назви темпераментів збереглися понині.
По-перше, напередній план ставилася гіпотеза, відповідно до якої незліченні розходження міжлюдьми вміщалися в кілька загальних картин поводження. Тим самим Гіппократпоклав початок наукової типології, без якої не виникли б сучасні вчення проіндивідуальні розходження між людьми (насамперед диференціальнапсихофізіологія).
По-друге, джерелой причину розходжень Гіппократ шукало усередині організму. Щиросердечні якостіставилися в залежність від тілесних.
Про ролі нервовоїсистеми в ту епоху ще не знали. Тому типологія була, говорячи нинішньою мовою,гуморальної. Відтепер і медики, і психологи говорять про єдину нейрогуморальнурегуляцію поводження.
1.2Філолофсько-етична система Сократа. Призначення філософії. Метод сократичноїбесіди
Вся етичнаконцепція Сократа побудована на прагненні зрозуміти щире призначення людини, щовиражається в придбанні блага, чеснот, краси, щастя й багатства. Справжнійзміст людського життя полягає в тому, як людина все це розуміє, цінує й уживає.Головний принцип Сократа — це принцип помірності. Захоплення тілесними насолодамируйнує тіло й придушує щиросердечну діяльність. Людина повинен прагнути матимінімальні потреби, і задовольняти їх потрібно тільки тоді, коли вони досягаютьсвоєї вищої напруги. Все це наблизило б людини до богоподібного стану, приякому він, головне зусилля волі й розуму направляв би на пошук істини й сенсужиття.
Психологічначастина навчання Сократа носить абстрактно-ідеалістичний характер. Людина ійого душа дані від Бога. У порівнянні із тваринами Бог дав людині більшезроблена будова й щиросердечні здатності. Від Божества людині данепрямоходіння, що звільнило йому руки й розширила обрій бачення, мова з йогоздатністю вимовляти членороздільні звуки, органи почуттів з їхнім прагненнямбачити, чути, сприймати дотиком і т.д… В основі щиросердечної діяльностілежать не відчуття й сприйняття, що нав’язують людині ззовні, а розуміння, щопредставляє чисто щиросердечний акт, що виражається в пробудженні, пожвавленній пригадуванні знань, споконвічно закладених у самій душі. У розширенні областівроджених знань, що будять, і ідей за допомогою навідних запитань, або методусократичної бесіди, Сократ бачив інтелектуальний розвиток людини. Для успішногопридбання знань людина повинен мати відомі здатності, до числа яких вінвідносив швидкість схоплювання, міцність запам’ятовування й інтерес абовідношення до засвоюваного знання. В історії філософії й психології Сократвиступив як зачинатель ідеалістичного напрямку. Його ідеї стали вихідними внаступних системах ідеалістичної психології.
В ідеалістичнійсистемі Сократа втримувалися й важливі, з погляду психології, положення. Одне зних складається в перекладі наукового інтересу з питання про природу в цілому йпершоосновах світобудови на проблему самої людини. Звертаючись до людини, йоговнутрішньому, духовному миру, Сократ уперше підкреслив провідне значенняактивності самого суб’єкта, його здатності управляти собою відповідно до соціально-етичнихпонять і принципами, що виступають як регулятори вчинків і поводження людини.Зазначено деякі істотні ознаки, що відрізняють людини від тварин. До їхньогочисла філософ відносив прямоходіння, наявність звільненої руки, розуму, мови йчленороздільної мови. Хоча походження цих відмітних ознак було витлумаченоСократом в ідеалістичній формі, сама вказівка перерахованих властивостей,властивій тільки людині й виокремлюючи його із тваринного миру, мало принциповезначення для наступних матеріалістичних інтерпретацій проблеми антропогенезу.
1.3 Платон:щире буття й мир ідей. Почуттєвий мир і небуття. Вища ідея Блага й світова душаЗла. Безсмертя душі
У більшерозгорнутому виді ідеї Сократа були представлені в його найближчого учня йпослідовника — Платона. Із цього часу розвиток античної філософії й психології,а також філософії й психології всіх наступних сторіч відбувається внезатухаючій боротьбі двох протилежних плинів — матеріалізму й ідеалізму.
Хоча творчаспадщина Платона велике (усього їм написано 36 добутків, що майже повністюзбереглися до наших днів), однак спеціальних робіт із психології в нього немає.Психологічні питання зачіпаються Платоном у ряді добутків. В «Меноне»викладена теорія спогаду. У роботі «Федр» даний релігійний опис душі,«Теэтет» присвячений критиці навчання Геракліта про душ. У трактаті«Федон» представлене вчення про безсмертя душі. У добутку«Держава» утримується навчання Платона про будову душі, розподілі їїна частині.
Основне положенняПлатона полягає у визнанні як щире буття не матеріального світу, а миру ідей.Відповідно до Платона нас оточує безліч гарних і прекрасних одиничних конкретнихречей. Кожна з них із часом втрачає свою красу, і на зміну їм приходять іншіпрекрасні явища, речі, предмети. Це загальне, що є джерелом краси й зразком длявсіх проявів матеріального світу, і названо було Платоном ідеєю, що представляєсобою загальнозначущу ідеальну форму.
Все сущескладається, по Платонові, із трьох сторін: буття, почуттєвого миру й небуття.Буття становить мир ідей. Небуття — це матеріальний світ, створений Богом ізчотирьох стихій — води, землі, повітря й вогню. Мир почуттєвих речей являєсобою результат проникнення буття в небуття, оскільки всі конкретні речі, зодного боку, причетні до ідеї, тому що вони є перекручені подоби, або тіні,ідей, з іншого боку — речі причетні до небуття, або матерії, тому що вони неюнаповнені.
Ідея прекрасногопредставляє лише одну з вищих ідей. Самою найвищою ідеєю є ідея Блага. Вищаідея Блага становить світову душу. Оскільки ж усе у світі суперечливо йпротилежно, те Платоном уводиться друга світова душа Зла. Ці дві верховні душій дають початок усьому. Крім них, по Платонові, існують душі зірок, планет,людей, тварин і т.д. Світова душа надає рух і активність Космосу. Аналогічнуроль виконують душі окремих тіл, живих істот, включаючи й людини. Кожна зназваних душ покликана панувати й управляти тілом. Платон приписував душамактивну функцію.
Душу людини незалежить від тіла. Вона існує до народження, і після смерті окремого тілесногоорганізму вона може переселятися з одного тіла в інше. Прагнучи обґрунтуватибезсмертя душі, Платон приводить чотири докази.
Перше з нихзасновано на принципі протилежності. Мир повний протиріч: прекрасне — потворне;добро — зло; сон — пильнування й т.д. Через ряд проміжних станів однапротилежність виникає з іншої. Так, при переході від вищої чистої душі маютьмісце напівдуховні стани, які поступово, усе тісніше зв’язуючись із тілом,приводять до таких якостей, які разом з тілом можуть руйнуватися.
Зміна смерті напожвавлення відбувається за допомогою душі. Щоб така зміна живого на смертне йназад могла відбутися, потрібно щоб існували душі померлих, завжди готовівселитися в інші тіла, що народжуються. У такому випадку душу повинна існувати,і після смерті, і до народження тіла, тобто бути вічної й безсмертної.
Другий доказбезсмертя душі будується на основі теорії спогаду. Людина встановлює подібністьі розходження в речах без усякого научения й навчання. Знання людини здобуваєзавдяки вродженій здатності душі до пригадування. Але згадувати душу людиниможе тільки те, що вона могла вже знати в минулому. Для цього душу повинна матизнання до того, як їй оселитися в тіло. Однак це було б неможливо, якби душу неіснувала до поселення її в тіло, що народжується. Але якщо душа існує донародження тіла, то вона може й повинна існувати й після смерті тіла, а сталобути, вона по своїй природі вічна й безсмертна.
Третій доказзаснований на положенні про тотожність ідеї й душі, про приналежність іблизькість її до всього божественного. На противагу тілу душу людини й ідеїнезримі й не розкладені, а тому вони не піддані руйнуванню й вічні. Якщо душупри пізнанні користується тілесними органами, вона збивається із щирого шляху,стає точно п’яна. Коли ж вона пізнає самостійно, те вона веде в божественниймир ідей, де все просто, неподільно, незримо й вічно. Стало бути, душа родиннабожественному й подібна йому. А що від Бога і йому подібно, те повинне бутивічно.
Мир улаштованийтак, що все тілесне підкоряється божественному. Коли ж душу поселяється в тіло,те останнє їй починає підкорятися. А що створено для влади й керування, то маєбожественне походження. Все божественне вічно. Отже, і душу людини безсмертна.
З наведенихаргументів видно, що всі вони спрямовані на обґрунтуванні незалежності душі відтіла. Тіло людини є для душі лише тимчасовим пристановищем. Основне ж її місцеперебування в божественних висотах, де вона знаходить спокій і відпочинок відтілесних страстей і прилучається до миру ідей, не всім людським душампризначено досягати божественних висот. Душі тих, хто були рабами тілеснихпрагнень, хто віддавався обжерливості або іншим тілесним надмірностям, черезряд поколінь вироджуються в душі тварин. До висот божественного миру ідейнаближаються тільки душі філософів, оскільки лише їм властиво майже повнезвільнення від тілесного рабства.
У людини Платонвиділяв два рівні душі — вищий і нижчий. Вищий рівень представлений розумноючастиною душі. Вона безсмертна, безтілесна, є основою мудрості й несе керуючуфункцію стосовно нижчої душі й до всього тіла. Тимчасовим пристановищемрозумної душі є головний мозок.
Нижча душапредставлена двома частинами, або рівнями: нижча шляхетна частина душі й нижча душа,що жадає. Шляхетна, або палка, душу містить у собі область афективних станів іпрагнень. З нею зв’язані: воля, мужність, хоробрість, безстрашність і т.п..
Вона цілком дієпо велінню розумної частини душі.
Платон виділявтри рівні будови душі. Образно цей тричленний поділ душі називають«колісницею душі», де палкий кінь тягне візника до Божества; що жадає- до землі, але обоє вони управляються розумом.
На основірозподілу душі на три частини Платоном дається класифікація індивідуальниххарактерів, характерів різних народів, форм правління, поділ суспільства настани. Люди розрізнялися Платоном по ознаці переваги в них тієї або іншоїчастини душі. Для мудреців і філософів характерна перевага розумної душі. Ухоробрих і мужніх людей домінує шляхетна душа, а в людей, що віддаютьсятілесним надмірностям, що веде є частина, що жадає, душі. Подібним чиномрозрізнялися й окремі народи.
Перевага розумноїдуші властиво, на думку Платона, грекам; домінування шляхетної душі — народампівночі, а душі, що жадає, — єгиптянам і іншим народам Сходу.
Станова ієрархіятакож будувалася по психологічному принципі. Великий розум властивийаристократам, мужність — воїнам, пристрасті й потяга — ремісникам і рабам.Звідси робилися висновки щодо форм правління.
Ідеальнимуважалася та держава, яким правлять аристократи, стражу несуть у ньому воїни, апрацюють і підкоряються — ремісники й раби.
Політичний змістпсихології Платона цілком був спрямований на захист інтересів панівного класу йаристократії.
Опираючись надосвід Сократа, що довело неподільність мислення й спілкування (діалогу),Платон зробив наступний крок. Він під новим кутом зору оцінив процес мислення,що не одержав вираження в сократовском зовнішньому діалозі. Платон відкриввнутрішній діалог.
Цей феноменвідомий сучасної психології як внутрішня мова.
1.4 ВченняАристотеля
Сформованітруднощі й протиріччя в розумінні природи психічного, які випливали, з одногобоку, з подань про душ Демокрита, з іншого боку — із вчення про душ Платона,вимагали свого дозволу. Спробу зняти протилежність двох полярних точок зоруздійснив найближчий учень Платона, Аристотель (384-324 р. до н.е. ) — один знайбільших філософів стародавності. По Аристотелеві, ідейне багатство мируприховано в почуттєво сприйманих земних речах і розкривається в їх дослідженні,що опирається на досвід.
Рішучий підсумокміркувань Аристотеля: «Душу від тіла відокремити не можна», — робивбезглуздими всі питання, що стояли в центрі навчання Платона про минуле ймайбутнє душі. Його погляди являють собою узагальнення, підсумок і вершинувсієї давньогрецької науки.
Доданняпсихологічним знанням того величезного значення, що вони мають для вивченняприроди в цілому, з’явилося для Аристотеля підставою для виділення знань продуш у самостійний розділ філософії. Аристотель був першим, хто написавспеціальний трактат «Про душ». Оскільки в цьому добутку власніпогляди Аристотеля випереджаються оглядом подань про душ його попередників, тозгаданий твір філософа можна розглядати також і як перше історіографічнедослідження в області філософії й психології.
Психологічнаконцепція Аристотеля була тісно зв’язана й випливала з його загальнофілософськоговчення про матерію й форму. Мир і його розвиток розумілися Аристотелем якрезультат постійного взаємопроникнення двох почав — пасивного (матерії) іактивного початку, названого Аристотелем формою. Матерія — це все те, що оточуєлюдини, і сама людина. Всі конкретні матеріальні речі виникають завдяки формі,що надає їм внаслідок своєї організуючої функції якісну визначеність. Матерія йформа являють собою не віддільні друг від друга. Душу як форма є сутністьусього живого. Навчання Аристотеля про матерію й форму й про душ як форміживого мало ряд найважливіших наслідків.
Душу, на йогодумку, не може розглядатися ні як один зі станів первоматерії, ні як відірванавід тіла самостійна сутність. Душу є активний, діяльний початок у матеріальномутілі, його формі, але не сама речовина або тіло.
Виконуючиорганізуючу, діяльну функцію стосовно тіла, душу не може існувати безостаннього, так само як існування самого організму неможливо без форми абодуші.
Душа й тілонерозривне зв’язані, і «душі від тіла відокремити не можна».
Мислення, поАристотелеві, неможливо без почуттєвого досвіду. Воно завжди звернено до ньогой виникає на його основі. «Душу, — затверджував філософ, — ніколи немислить без образів». У той же самий час мислення проникає в недоступнуорганам почуттів сутність речей. Ця сутність речей дана в почуттях лише увигляді можливостей. Мислення — це форма почуттєвих форм й наочне й залишаєтьсяузагальнене й загальнозначуще. Виростаючи з почуттєвих форм, мислення не можепротікати у відриві від тіла. А що ж є причиною, що запалює індивідуальнийрозум і актуализуючої укладені в почуттєвих образах у вигляді потенціїузагальнені форми в поняття?
Цією причиноюАристотель уважає надіндивідуальне, родове мислення, або верховний розум, щонадбудовується в людини над уже відомими йому пізнавальними формами души йзавершує їхню ієрархію. Саме під впливом верховного розуму відбуваєтьсяутворення або реалізація ідеальних узагальнених форм, заданих у почуттєвихформах у вигляді можливостей.
Нероздільними зпізнавальними здатностями душі є інші її специфічні властивості — прагнення йафективні переживання. Виникнення емоцій і прагнень викликається природнимипричинами: потреби організму й зовнішні предмети, які ведуть до їхньогозадоволення. Будь-який вольовий рух, усякий емоційний стан як провідні рушійнісили душі, що визначають активність організму, мають під собою природніпідстави.
Загальну руховуактивність людини Аристотель зв’язував із кров’ю, у якій він бачив основнеджерело життєдіяльності організму. Кров розглядалася Аристотелем якматеріальний носій всіх щиросердечних функцій від нижчих до вищих. Розтікаючисьпо всьому тілу, вона дає життя його органам почуттів і м’язам. Через неї вонизв’язуються із серцем, що і виступало як центральний орган душі.
Що стосуєтьсяголовного мозку, то він розглядався Аристотелем як резервуар для охолодженнякрові.
Найважливішийрозділ у загальній системі подань Аристотеля про душ становить його вчення проздатності душі. У ньому виражений новий погляд на будову душі й співвідношенняосновних її властивостей.
Новизна впоглядах Аристотеля на будову душі полягає у двох істотних моментах.
По-перше, у нихзнайшов вираження цілісний підхід, при якому душа мислилася як щось єдине йнеподільне на частині.
По-друге,аристотелевска схема будови душі перейнята ідеєю розвитку, що була реалізованафілософом, як у філогенетичному, так і в онтогенетичних аспектах. З одногобоку, окремі здатності душі виступають як послідовні етапи її еволюції, а зіншого боку — розвиток індивідуальної людської душі як повторення цих стадійеволюції. Розвиток душі в онтогенезі являє собою поступовий перехід іперетворення нижчих здатностей у вищі. Із вчення про три основні здатності душівипливали й педагогічні завдання, які зводилися Аристотель до розвитку ціхздатностей. Розвиток рослинних здатностей формує в людини спритність тіла, силум’язів, нормальну діяльність різних органів, загальне фізичне здоров’я.
Завдяки розвитку здатностей,що почувають, у людини формуються спостережливість, емоційність, мужність, воляй т.д..
Розвиток розумнихздатностей веде до формування в людини системи знань, розуму й інтелекту вцілому.
1.5 Епікур іЛукрецій Кар
Після Аристотеляй стоїків в античній психології намічаються помітні зміни в розумінні сутностідуші. Нова точка зору найбільше яскраво знайшла своє вираження в поглядах Епікура(341-271 р. до н.е. ) і Лукреція Кара (99-45 р. до н.е. ).
Епікур припускав,що живе тіло, як і душу, складається з атомів, що рухаються в порожнечі. Зісмертю вони розсіюються за загальними законами все того ж вічного Космосу.«Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще ні, колиж смерть наступає, то нас уже ні».
Представлена внавчанні Епікура картина природи й місця людини в ній служила тому, щоб досягтибезтурботності духу, волі від страхів і насамперед перед смертю й богами (які,оббита між мирами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнєбезтурботне існування).
Епікурейціміркували про шляхи незалежності особистості від усього зовнішнього. Кращийшлях вони вбачали в самоусуненні від всіх суспільних справ. Саме таке поводженнядозволить уникнути прикростей, тривог, негативних емоцій і тим самим зазнатинасолоди, тому що воно не що інше, як відсутність страждання.
Матеріальнийсвіт, по Лукрецію, від людини не залежимо, він існував до нього, існує приньому, буде існувати після нього.
Єдиноюсубстанцією всіх речей є атоми, які існують незалежно від того, бачимо ми їхабо не бачимо. Атоми перебувають у постійному русі, вони вічні, неподільні й непорушні.Речі виникають шляхом зіткнення атомів, що рухаються в порожнечі у всіляких напрямках.Розвиток миру відбувається за законами, властивій самій природі, за законаминеобхідності й причини.
Все живе виникаєз неживої матерії. Складні організми походять із найпростіших. Люди виникли ізтварин. Спочатку вони вели тваринний спосіб життя, потім нестаток змусив їхвикористати знаряддя праці.
Зматеріалістичних позицій підходив філософ і до області психічних явищ.Натхненність властива тільки високоорганізованої матерії. Душа не існує ні донародження людини, ні після смерті. Душа виникає разом з народженням тілесногоорганізму, розвивається й ускладнюється разом з його ростом і гине разом з йогосмертю. Душа не віддільна від тіла й обмежена межами життя організму. Душа маєтілесну природу. Її матеріальним носієм є повітряні атоми. Самі по собі атомине утворять душі, якщо вони не пов’язані з тілом. Лише з’єднуючись між собою йзчіплюючись із тілом, ці атоми утворять чутливість, або душу. Співвідношення вдуші вогненних і повітряних атомів визначає загальну її активність.
Душу людини усвоїй підставі неоднорідна. Одну з її сторін утворить anіma, тобто така їїчастина, що розсіяна по всьому тілу, відповідає за рослинні функції організму йуправляється більше зробленою частиною душі, названої Лукрецієм anіmus — «духом». Дух являє собою самі тонкі атоми, зосереджені в областігруди й виступаюча матеріальна основа психічних функцій — чутливості й розуму.
Сфера спонуканняпочуттів і афектів розглядалася їм у якості провідних рушійних сил душі. Ідеалщасливого життя він бачив в усуненні причин, що викликають страждання, тривогий страхи. Страх перед стихіями природи й перед смертю змусив людей«створити для себе богів». Тільки через подолання страхів імарновірства людини може забезпечити собі спокій і щиросердечний комфорт.
Лукрецій своє навчаннявважав наставлянням по мистецтву жити у вирі нещасть, для того, щоб людиназавжди позбулися від страхів перед загробним покаранням і потойбічнимисилами, тому що у світі немає нічого, крім атомів і порожнечі.
2. ФІЛОСОФСЬКЕВЧЕННЯ ПРО СВІДОМІСТЬ
2.1 Гребель:психологія як наука про свідомість
Принципабсолютної нематеріальності душі затвердив Гребель (ІІІ в. н.е. ) — давньогрецький філософ, засновник у Римі школи неоплатонізму. У всім тілесномувбачалася еманація (витікання) божественної, духовного першооснови.
У Гребляпсихологія вперше в її історії стає наукою про свідомість, зрозумілій як«самосвідомість».
Гребель учив, щоіндивідуальна душа походить від світової душі, до якої вона й спрямована. Іншийвектор активності індивідуальної душі спрямований до почуттєвого миру.
В індивідуальноїдуші Гребель виділив ще один напрямок — спрямованість на себе, на власні,незримі дії й зміст. Вона як би стежить за своєю роботою, є її«дзеркалом».
Через багатосторіч, ця здатність суб’єкта не тільки відчувати, почувати, пам’ятати абомислити, але й мати також внутрішнє подання про ці функції одержала назвурефлексії.
Ця здатність не єфікцією. Вона служить невід’ємним «механізмом» діяльності свідомостілюдини, що з’єднує його орієнтацію в зовнішньому світі з орієнтацією у світівнутрішньому, в «самому собі».
Гребельвідмежував цей «механізм» від інших психічних процесів.
Як би не бувширокий спектр цих пояснень, він, в остаточному підсумку, зводився до пошуківзалежності щиросердечних явищ від фізичних причин, процесів в організмі,спілкування з іншими людьми.
Рефлексія,відкрита Плотином, не могла бути пояснена жодним із цих факторів. Вонавиглядала самодостатньою, невиведеною сутністю.
Такий вона йзалишалася протягом століть, ставши вихідним поняттям інтроспективноїпсихології свідомості.
Виділяючирефлексію як один з напрямків діяльності душі, Гребель у ту віддалену епоху неміг, звичайно, і представити індивідуальну душу самодостатнім джерелом своїхвнутрішніх образів і дій. Вона для нього — еманація надпрекрасної сфери вищоїпершооснови всього сущого.
2.2 Августин:християнське ранній середньовіковий світогляд
Навчання Греблявплинуло на Августина (ІV-V вв. н.е. ), творчість якого ознаменувало перехідвід античної традиції до середньовічного християнського світогляду. Августиндодав трактуванню душі особливий характер, затверджуючи, що її основу утворитьволя (а не розум). Тим самим він став ініціатором навчання, названоговолюнтаризмом. Воля індивіда, залежачи від божественної, діє у двох напрямках:управляє діями душі й повертає її до себе самої. Всі зміни, що відбуваються зтілом, стають психічними завдяки вольовій активності суб’єкта. Так, звідбитків, які зберігають органи почуттів, воля творить спогади. Все знаннязакладене в душі, що живе й рухається в Богу. Воно не здобувається, а витягає здуші завдяки спрямованості волі. Підставою істинності цього знання служитьвнутрішній досвід. Ідея про внутрішній досвід, що володіє вищою істинністю,мала в Августина теологічний зміст, оскільки проповідувалося, що ця істинністьдарується Богом.
Надалі трактуваннявнутрішнього досвіду, будучи звільнена від релігійного фарбування, злилася зподанням про інтроспекції як особливому методі дослідження свідомості, якимволодіє психологія на відміну від інших наук.
ВИСНОВОК
У зв’язку зумовністю періодизації розвитку психології, природної практично для будь-якогоісторичного дослідження, виникають деякі різночитання при встановленнітимчасових границь окремих етапів. Іноді поява самостійної психологічної наукизв’язують зі школою В. Вундта, тобто з початком розвитку експериментальноїпсихології. Однак психологічна наука визначилася як самостійна значно раніше, зусвідомлення незалежності свого предмета, унікальності свого положення всистемі наук — як науки й гуманітарної й природної одночасно, що вивчає йвнутрішні й зовнішні прояви психіки. Таке самостійне положення психології булозафіксовано й з появою її як предмета вивчення в університетах уже наприкінці XVІІІ- початку XІ в.
Таким чином, мирозуміємо, що вірніше говорити про появу психології як самостійної науки самеіз цього періоду, відносячи до середини XІ в. становлення експериментальноїпсихології.
Аналізуючиматеріал по даній тематиці, приходимо до розуміння, що час існування психологіїяк самостійної науки значно менше, ніж період її розвитку в руслі філософії.Природно, що цей період не однорідний, і протягом більш ніж 20 столітьпсихологічна наука перетерпіла істотні зміни. Змінювалися й предмет психології,і зміст психологічних досліджень, і взаємовідношення психології з іншиминауками.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРИ
1. Адлер А. Практикаи теория индивидуальной психологии. — М., 2004. — 547 с.
2. АнцифероваЛ.И., Ярошевский М.Г. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. — М., 2004. — 428 с.
3. Блонский П.П.Избранные педагогические и психологические произведения. В 2-х т. — М., 1999. — 350 с.
4. Джемс У. Психология.- М., 2001. — 604 с.
5. Ждан А.Н.История психологии: от античности до наших дней. — М., 2000. — 428 с.
6. КольцоваВ.А. О целостном подходе в историко-психологическом исследовании // Принципсистемности в психологических исследованиях. — М., 1990. — С. 131-137.
7. КольцоваВ.А., Олейник Ю.Н. История психологии: теоретические и методологическиепроблемы исследований // Современная психология. М., 1999. — С. 578-590.
8. Маданес К.Системная семейная психотерапия. — М, 1999. — 470 с.
9. МарцинковскаяТ.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Издательскийцентр «Академия», 2001. — 366 с.
10. Методологическиепроблемы историко-психологического исследования. — М., 2002. — 404 с.
11. ПетровскийА.В. Ярошевский М.Г. История и теория психологии в 2-х томах. Т-1. — М., 2004.- 504 с.
12. Роменець В.А.Історія психології. — К.: Вища шк. Головне виднію, 1998. — 452 с.
13. ЯрошевскийМ.Г. История психологии. — М., 2005. — 370 с.