РЕФЕРАТ
Розвиток законодавства України про особливості кримінального покарання неповнолітніх
кримінальне покарання неповнолітній
Аксіоматичним є положення про те, що адекватне розуміння сучасного стану розвитку законодавства в будь-якій галузі неможливе без ґрунтовного осмислення історії його розвитку. Повною мірою це стосується і кримінального законодавства, зокрема в частині кримінального покарання неповнолітніх. Нехтування історичним досвідом, його здобутками і прорахунками, сильними та слабкими місцями правових норм минулих часів призводить до однобокості при конструюванні сучасного законодавства, повторення старих помилок або ж повторного “відкриття” вже відомих положень. Як зазначав видатний український криміналіст ХІХ ст. О.Ф. Кістяківський, “здійснюючи аналіз розвитку і змін кримінального права, легко помітити, що воно найбільшою мірою є справою людини даної епохи, несе на собі відбиток характеру та якості цієї людини та суспільного середовища, в якому вона існує. Таким чином, зміни в кримінальному праві залежать виключно від розвитку і змін людини у розумінні роду”. Ця обґрунтована думка застерігає від невиправданого “осучаснення” при аналізі кримінально-правових норм минулого, коли зміст останніх оцінюється виключно з позиції їх відповідності положенням сучасного законодавства та науки, ігноруючи, по суті, специфіку правової культури та законодавчої техніки відповідного періоду.
В науці, на жаль, не існує єдиного загальноприйнятого підходу до періодизації історії розвитку як українського законодавства взагалі, так і кримінального зокрема. Наприклад, С.Ф. Денисов виділяє такі періоди: до заснування Київської держави (до ХІ ст.); період Київської держави (ХІ-ХV ст.ст.); Литовсько-польська доба (ХV-ХVІ ст.ст.); козацька доба (ХVІ-ХVІІІ ст.ст.); занепад козаччини і українського життя (ХVІІІ ст. – 1917 р.); радянський період (1917-1991 рр.); українське відродження (1991 р. – сьогодення) [8, с.10]. В.А. Бортник пропонує наступні періоди розвитку української держави та законодавства: період до заснування Київської держави; Київська держава; період литовсько-польського панування; козацький період; радянський період; період становлення української держави; сучасний період [7, с.12], проте ця періодизація явно недосконала (“стрибок” від козаччини до радянських часів виглядає алогізмом). На погляд С.В. Кудіна, історія розвитку кримінального законодавства України до ХVІІ ст. включає такі періоди: перша половина Х ст.; друга половина Х ст. – перша чверть ХІІ ст.; друга чверть ХІІ – перша половина ХІV ст.; друга половина ХІ-ХV ст.; кінець ХV-ХVІ ст.; друга половина ХІІ – перша половина ХVІІ ст. [7, с.13-16].
Ґрунтуючись на цих та інших наявних в науковій літературі джерелах, можна запропонувати таку періодизацію кримінального законодавства України: 1) період Київської Русі (Х-ХІІІ ст.ст.); 2) період польсько-литовського панування та козацька доба (ХІV-ХVІІ ст.ст.); 3) період знаходження України в складі Російської імперії, Польщі та Австро-Угорщини (ХVІІ ст. – 1917 р.);4) радянський період (1917-1991 рр.); 5) період незалежності України (із 1991 р.). Кожен із цих періодів характеризується історичною специфікою та особливостями відповідних правових пам’яток, зокрема і тих, що містили кримінально-правові норми. Запропонована класифікація враховує позитивні аспекти наявних і водночас вдосконалює їх, оскільки враховує також і специфіку власне кримінально-правових норм та джерел, їх співвідношення та взаємозв’язок, а не лише історичні етапи розвитку держави і права України.
Найбільш характерним джерелом права, зокрема і кримінального, періоду Київської Русі була “Руська Правда”, яка є видатним правовим документом свої епохи. Проте не дивлячись на відносно прогресивний для свого часу характер “Руської Правди” та детальну регламентацію багатьох кримінально-правових питань, вона не містила будь-яких положень щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх. В період ХІV-ХVІІ ст.ст. на землях України, які входили до складу Великого князівства Литовського та Польщі (з 1569 р. – Речі Посполитої) діяли Литовські Статути (1529, 1566 та 1588 рр.), Магдебурзьке право (зокрема, “Саксонське Зерцяло”), польський законодавчий акт “Порядок”, а також багато власне українських звичаєвих норм, в яких містилися лише загальні положення щодо покарання та його призначення, однак не було норм, які б стосувалися особливостей покарання саме неповнолітніх. Певні зрушення відбулися у цій сфері із другої половини ХVІІІ ст., коли в Російській імперії (зокрема, при Катерині ІІ) почала частково діяти тенденція до виключення зі сфери дії кримінально-правових норм дітей та підлітків, зважаючи на рівень їхнього розвитку [5, с.48], проте і тоді чіткого законодавчого закріплення пом’якшення покарання неповнолітнім не було.
Лише у ХІХ ст., коли кримінально-правова наука в Росії досягла відносно високого рівня розвитку, в законодавстві з’явилися положення про особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Ідеться, зокрема, про такий законодавчий акт Російської імперії ХІХ ст., як “Уложення про покарання кримінальні та виправні” 1845 р., яке неодноразово змінювалося, діючи в редакціях 1857, 1866 та 1885 рр. Цей нормативно-правовий акт в повному обсязі діяв і на території України. Розділ 5 Уложення “Про обставини, що зменшують вину і покарання” передбачав певні особливості кримінального покарання неповнолітніх. Так, ст. 142 визнавала малолітство та неповноліття фактом, що зменшує вину і суворість покарання [6, с.164]. Діти віком до 7 років віддавалися батькам, опікунам або родичам для суворого нагляду і виправлення, адже вважалось, що злочин вчинений ними без розуміння суті свого діяння [6, с.202]. Дослідники звертають увагу на той факт, що це Уложення, за зразком багатьох західноєвропейських кодексів того часу (наприклад, КК Франції 1810 р.) передбачало дві умови застосування покарань для неповнолітніх – досягнення певного віку та наявність “розуміння” [3, с.322]. Ст. 144 аналізованого Уложення закріплювала детальні правила пом’якшення покарання неповнолітнім різних вікових груп (від 10 до 14 років та від 14 до 21 року).
Зокрема, за злочини, покаранням за які було позбавлення всіх прав та тілесні покарання, малолітнім віком від 10 до 14 років призначалось заслання в Сибір на поселення без тілесного покарання; замість покарання у вигляді позбавлення всіх прав, тілесних покарань та заслання на поселення, їм призначалось направлення у монастир або гамівний будинок (окремо від інших засуджених) на строк від 5 до 8 років без застосування тілесних покарань; за менш тяжкі злочини, покаранням за які були позбавлення всіх прав і заслання у Сибір чи інші віддалені губернії або віддання до виправних арештантських рот цивільного відомства або робітничі будинки, цій категорії осіб призначалось ув’язнення від 2 місяців до одного року у монастирі або гамівному будинку; за злочини, які каралися ув’язненням у гамівний будинок або інше менш суворе покарання, цим малолітнім призначалось домашнє виправне покарання за розпорядженням батьків чи опікунів.
В ст. 145 Уложення містилася норма, відповідно до якої неповнолітнім віком від 14 до 21 року призначалось таке ж покарання, як і дорослим (відмінність полягала лише у тому, що для тілесних покарань застосовувались різки, а не батоги). Окрім того, термін каторжних робіт цій категорії неповнолітніх зменшувався на одну третину, а безстрокові каторжні роботи на рудниках замінювалися каторжними роботами на 20 років. За всі інші злочини та проступки, згідно зі ст. 146 Уложення, покарання неповнолітнім від 14 до 21 року за розсудом суду зменшувалось на один або два ступеня [3, с.203]. Досить цікавим було положення, передбачене у ст. 148 Уложення: неповнолітні віком від 14 до 21 року за необережні злочини підлягали лише домашньому виправному покаранню за розпорядженням батьків або опікунів. Специфічною була і норма ст. 147, згідно з якою при доведеності факту втягнення неповнолітнього у злочин повнолітньою особою міра покарання неповнолітньому за розсудом суду могла бути зменшена на один або два ступеня без зміни виду покарання.
На нашу думку, ці положення засвідчують певний гуманізм (очевидно, релігійно-морального забарвлення, так, як він розумівся у тогочасній Росії) цього Уложення у ставленні до неповнолітніх. Однак з іншого боку, ст. 150 передбачала, що у випадку повторного вчинення неповнолітнім тяжкого або однакового за ступенем тяжкості злочину (якщо використовувати сучасну кримінально-правову термінологію), йому має бути призначене покарання нарівні із повнолітніми, але із звільненням від тілесного покарання або його зменшенням.
Таким чином, аналізоване Уложення значною мірою враховувало особливості неповнолітніх злочинців, встановлюючи для них “пільговий” режим при призначенні покарання.
Такий законодавчий акт Російської імперії, як “Статут про покарання, що накладаються мировими суддями” 1864 р. (він передбачав кримінальну відповідальність не за злочини, а за проступки) надавав мировим суддям право призначати неповнолітнім віком від 10 до 17 років замість тюремного ув’язнення поміщення у виправні притулки для неповнолітніх на період до досягнення ними 18 років (ст. 6). Окрім того, цей Статут містив норму, згідно з якою покарання неповнолітнім віком від 10 до 17 років знижується наполовину. Також неповнолітніх до 14 років мировий суддя міг замість покарання передати батькам, опікунам або родичам для домашнього виправлення [17, с.395-396]. Коментуючи положення ст. 11 документа, радянський дослідник Б.В. Віленський зазначав, що за змістом цієї норми, на відміну від ст. 150 Уложення про покарання 1845 р., не вимагалось встановлення факту вчинення проступку із “розумінням” [3, с.427].
В останній (1885 р.) редакції аналізованого вище Уложення норми, що регламентували покарання неповнолітніх, зазнали певних змін, переважно у бік диференціації покарання різним віковим категоріям неповнолітніх та його гуманізації. Питання про те, чи діяв неповнолітній до 17 років із “розумінням”, вирішували присяжні в кожному конкретному випадку. Коментуючи норми Уложення, відомий російський криміналіст М. Таганцев зазначав: “Закон допускає для малолітніх від 10 до 14 років відсутність розуміння, а від 14 до 17 років – відсутність повного розуміння” [8, с.117].
Граничний вік неповнолітніх, які у випадку вчинення ними злочину “без розуміння” віддавалися під нагляд батькам або родичам, збільшувався із 14 до 17 років. Проте якщо за цей злочин передбачалось покарання у вигляді тюремного ув’язнення, то ці особи могли бути направлені у виправні притулки або колонії для неповнолітніх злочинців. При цьому передача малолітніх та неповнолітніх батькам або родичам для домашнього виправлення, за коментарем М. Таганцева, не могла вважатися покаранням. Відповідно до ст. 138 Уложення неповнолітнім віком від 14 до 17, які вчинили злочин без “повного розуміння”, за розсудом суду могло бути призначене покарання або направлення у виховний притулок. На відміну від старої редакції, Уложення в редакції 1885 р. передбачало більш “пільгові” правила заміни покарань неповнолітнім віком від 10 до 14 років, які вчинили злочин із “розумінням”.
Зокрема, покарання у вигляді смертної кари або каторжних робіт замінювалося направленням у виправний притулок, колонію для неповнолітніх або ув’язненням на строк від 2 до 5 років; за менш тяжкі злочини призначалось ув’язнення від одного місяця до одного року. Цікавою була і норма, згідно з якою, якщо вчинення неповнолітніми злочину мало характер промислу або звички, то їм переважно повинні були призначатись виправний притулок або колонія для неповнолітніх [8, с.120-121]. В тих районах, де не було виправно-виховних закладів, неповнолітні віком від 10 до 18 років, визнані судом такими, що вчинили злочин “без розуміння”, могли бути віддані для виправлення у монастирі до досягнення ними 18 років.
Неповнолітнім віком від 14 до 17 років пом’якшення покарань відбувалось таким чином: замість смертної кари або каторжних робіт – ув’язнення від 8 до 25 років, інші покарання замінялися ув’язненням на строк від 3 до 8 років. Неповнолітнім віком від 17 до 21 року призначалось таке ж покарання, як і повнолітнім, але термін покарання скорочувався на одну третину, а безстрокові каторжні роботи замінювались каторгою на 20 років. В той же час ст. 140 Уложення передбачала можливість за розсудом суду призначення неповнолітнім від 14 до 17 та від 17 до 21 року не кримінальних, а виправних покарань, які також пом’якшувались: для неповнолітніх віком до 17 років – на два або три ступеня, а для неповнолітніх старше 17 років – на один або два ступеня за розсудом суду. Зберігала чинність норма, відповідно до якої неповнолітні віком від 14 до 21 року за необережні злочини підлягали домашньому виправному покаранню (ст. 144 Уложення). Водночас норма Уложення 1845 р. щодо негативних наслідків повторного вчинення неповнолітнім певного ступеня тяжкості у новій його редакції не була збережена.
Кримінальне законодавство Російської імперії початку ХХ ст. містило декілька норм щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх. Наприклад, у ст. 41 Кримінального Уложення 1903 р. йшлося зокрема про те, що “не ставиться у вину злочинне діяння, вчинене неповнолітнім віком від 10 до 17 років, який не міг розуміти властивості та значення вчиненого ним або керувати своїми вчинками” [8, с.288].
Характерною особливістю радянського періоду розвитку кримінального законодавства, який почався із жовтневої революції 1917 р., стало скасування правових актів попередніх урядів та їх заміну власними документами, прийнятими на підставі класовості та революційної правосвідомості. При цьому на першому етапі в Україні майже повністю діяли російські правові акти. Так, Постановою Наркомату юстиції та РНК УРСР від 4.08.1920 р. на території України були введені “Керівні засади з кримінального права РРФСР” 1919 р., в яких містилися основні положення щодо кримінального права та правосуддя. Значні зміни стосувалися також особливостей покарання неповнолітніх. Так, в Росії Декрет РНК 1918 р. проголошував скасування судів та тюремного ув’язнення для малолітніх і неповнолітніх [5, с.289]. У 20-х роках ХХ ст. законодавство про кримінальну відповідальність неповнолітніх суттєво змінювалось, однак при цьому примусовим та виховним заходам належав пріоритет перед заходами кримінального покарання. Характерно, що у цей період в СРСР, зважаючи на той факт, що значна частина неповнолітніх делінквентів характеризувалася соціально-педагогічною занедбаністю, багато дослідників взагалі виступали за виведення цієї категорії осіб зі сфери дії кримінального права, закликаючи замінити правовий вплив заходами соціальної допомоги [3, с.57-58].
Першим систематизованим нормативним актом, який містив кримінально-правові норми в Україні за радянських часів, був КК УРСР 1922 р., введений в дію постановою ВУЦВК цього ж року. Єдиною нормою цього документу, в якій йшлося про специфіку кримінального покарання неповнолітніх, була ст. 18, згідно з якою заходи соціального захисту судово-виправного характеру (фактично це і є покарання) не застосовувалось до малолітніх віком до 14 років, а також до всіх неповнолітніх віком від 14 до 16 років, щодо яких визнано можливим обмежитись заходами медико-педагогічного впливу [7, с.454]. У примітці до ст. 33 КК УРСР 1922 р. йшлося про те, що вищий захід репресії (розстріл) не застосовується до осіб, які не досягли на момент вчинення злочину 18-річного віку [2, с.457]. Цей КК діяв на території України всього 5 років, а у 1927 р. його замінив новий КК УРСР. Цей Кодекс не набагато збільшив кількість норм щодо кримінального покарання неповнолітніх.
Зокрема, у ст. 11 йшлося про те, що у випадку, якщо комісією у справах неповнолітніх буде визнано, що відносно неповнолітнього віком від 14 до 16 років не уявляється можливим застосування заходів медико-педагогічного характеру, питання про застосування щодо цих осіб заходів судово-виправного характеру або про їх заміну заходами медико-педагогічного характеру вирішується судом. Медико-педагогічні заходи могли бути застосовані і до осіб віком від 16 до 18 років, але лише за постановою суду у випадках, коли він визнає це за необхідне. Новелою КК 1927 р., порівняно із КК 1922 р., були положення, які передбачали обов’язкове пом’якшення строкових заходів соціального захисту судово-виправного характеру у випадку вчинення злочину неповнолітнім. Зокрема, для неповнолітніх віком від 14 до 16 років максимальне покарання, передбачене санкцією відповідної статті, знижувалось наполовину, а для неповнолітніх від 16 до 18 років – на одну третину (ст. 12) [2, с.314]. Ст. 23 КК УРСР 1927 р. до заходів соціального захисту медико-педагогічного характеру відносила: встановлення опіки, передачу неповнолітніх на піклування батькам, родичам або іншим особам, установам і організаціям, а також поміщення до спеціальної установи [7, с.318]. Окрім того, пункт “з” ст. 44 цього Кодексу до обставин, що пом’якшують покарання, відносив вчинення злочину особою, яка не досягла повноліття [9, с.323].
Слід зазначити, що в 30-х рр. ХХ ст. в умовах становлення в СРСР тоталітарного режиму заходи кримінальної репресії загалом та щодо неповнолітніх зокрема суттєво посилились. У цьому зв’язку М.І. Хавронюк слушно звертає увагу на те, що у радянському законодавстві мали місце суперечливі спроби визначення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх [3, с.151-152]. Так, у 1935 р. була прийнята постанова ЦВК та РНК СРСР “Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх”, яка суттєво знижувала вік кримінальної відповідальності. Зокрема, з 12 років підлягали відповідальності неповнолітні за такі злочини, як крадіжка, вбивство, тілесні ушкодження. До неповнолітніх навіть могла бути застосована смертна кара, а ст. 8 Основних засад кримінального законодавства, яка надавала право застосовувати до неповнолітніх заходи медико-педагогічного характеру, була скасована. Були також ліквідовані комісії у справах неповнолітніх. Таким чином, гуманізм у ставленні до неповнолітніх замінювався посиленням репресивно-каральних заходів. Навіть у 1956 р. МВС та Генпрокуратура СРСР прийняли спеціальну Інструкцію, яка передбачала, зокрема, можливість позасудового направлення неповнолітніх віком 11-16 років у дитячі виховні колонії, якщо їх кримінальне переслідування за окремі нетяжкі злочини (хуліганство, дрібні крадіжки тощо) вважалося недоцільним [3, с.152].
Наступним – після КК 1927 р. – нормативно-правовим актом, що діяв в Україні як за радянських часів, так і в період незалежності, був КК УРСР 1960 р. (набрав чинності у 1961 р.), прийнятий на підставі загальносоюзних “Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік” 1958 р. Суттєвим нововведенням в цьому Кодексі стало підвищення мінімального віку кримінальної відповідальності з 12 до 14 років. Окрім того, до неповнолітніх не застосовувалась низка покарань (поміщення у тюрму при позбавленні волі, заслання та вислання). Однак КК УРСР 1960 р. не містив спеціального розділу чи глави, які б визначали особливості покарання неповнолітніх, а норми з цих питань містилися в окремих статтях (зокрема статтях 10 та 11). Так, у ст. 10 “Відповідальність неповнолітніх” було передбачено, що до особи, яка вчинила віком до 18 років злочин, який не являє великої суспільної небезпеки, якщо буде встановлено, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням. Ст. 11 КК 1960 р. передбачала п’ять таких заходів: 1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити пробачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу з їх згоди, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку та має майно або заробіток, обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей до його виправлення, але на строк, який не перевищує 3 років. Ч. 2 ст. 24 цього Кодексу забороняла засудження неповнолітніх до смертної кари, а ч. 2 ст. 25 передбачала максимальний термін позбавлення волі неповнолітньому – 10 років. Вчинення злочину неповнолітнім розглядалося як обставина, що пом’якшує відповідальність (п. 6 ст. 40). В той же час обов’язкового пом’якшення покарання неповнолітнім КК УРСР 1960 р. не передбачав [2].
Деякі вчені вважають, що радянське кримінальне законодавство 60-70 рр., під впливом ідей соціалістичного гуманізму, було зорієнтоване на застосування переважно не покарання, а заходів виховного характеру у випадку вчинення неповнолітніми злочинів, що не являють великої суспільної небезпеки, намагаючись застосовувати відносно ліберальні заходи щодо цієї категорії осіб. Так, у 1977 р. був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про доповнення Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік статтею 39-1”, який регламентував підстави відстрочки виконання вироку неповнолітньому. Ця стаття зокрема визначала, що при призначенні покарання неповнолітньому, який вперше засуджується до позбавлення волі на строк до 3 років, суд, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та інших обставин справи, а також можливості його виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства, може відстрочити виконання вироку до позбавлення волі щодо такої особи на строк від 6 місяців до 2 років [2]. Цікаво, що згодом (у 1982 р.) ця норма, будучи позитивно оцінена науковцями та судовою практикою, була поширена і на повнолітніх злочинців [10, с.12].
В останні роки існування СРСР (період так званої перебудови) значно активізувалася увага вчених до багатьох питань кримінального права, в тому числі і стосовно покарання неповнолітніх. Так, в розробленій радянськими криміналістами теоретичній моделі кримінального законодавства (1987 р.) було запропоновано виокремити спеціальний розділ, присвячений особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх. Передбачалася можливість застосування до неповнолітніх наступних видів покарань: штраф, виправні роботи без позбавлення волі за місцем роботи, виправні роботи без позбавлення волі поза місцем роботи та позбавлення волі на строк до 7 років [3, 228]. Розробники цього модельного кодексу пропонували закріпили норму, в якій йшлося про необхідність врахування при призначенні покарання неповнолітнім, окрім загальних положень і вимог, також специфічних додаткових обставин: ступінь розвитку особи неповнолітнього, ступінь усвідомлення ним мотивів вчиненого злочину, умови його виховання, характеристику за місцем навчання або роботи, наявність впливу дорослих та інші обставини, які характеризують особливості особи неповнолітнього (ст. 112). Такого роду пропозиції можна вважати суттєвим досягненням кримінально-правової науки радянського періоду, які, з огляду на їх важливість та значущість, тією чи іншою мірою були враховані при розробці та прийнятті кримінальних кодексів багатьох пострадянських держав, включаючи Україну.
Як вже зазначалося, КК УРСР 1960 р. – із відповідними змінами щодо системи покарань – діяв в Україні аж до 2001 р. Лише з 1 вересня 2001 р. набув чинності прийнятий 5 квітня цього ж року новий КК України, в якому вперше з’явився спеціальний розділ із назвою “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх” (розділ ХV Загальної частини). Цей розділ містить, зокрема, перелік покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, їх особливості та специфіку призначення покарання цій категорії осіб (ст. 98-103 КК України) [8]. Поява в КК України окремого розділу, в якому передбачені особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх є, безумовно, важливим та позитивним кроком. Такого роду пропозиції і раніше висловлювалися в науковій літературі. Окрім того, це відповідає міжнародним документом щодо поводження із неповнолітніми правопорушниками, зокрема “Мінімальним стандартним правилам ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх”.
Література
1. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції у I півріччі 2008 р. (за даними судової статистики). – Режим доступу до інформ.:http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/8751F9D3F3F52C90C2257524004AEF84?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=8751F9D3F3F52C90C2257524004AEF84&Count=500&
2. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2006 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 6(82). – С. 30-44.
3. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2007 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 6(94). – С. 37-43.
4. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2005 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6(70). – С. 33-47.
5. Анденес Иоганес. Наказание и предупреждение преступлений / Пер. с англ. В.М. Когана; Под ред. и со вступ. ст. Б.С. Никифорова. – М.: Прогресс, 1979. – 264 с.
6. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки сравнительного права: Сборник / Сост., перевод и вступит. статья В.А. Туманова. – М.: Прогресс, 1981. – С.36-86.
7. Антипов В. Проблеми застосування до неповнолітніх певних видів кримінального покарання // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 8. – С.134-137.
8. Антипов В.В. Обставини, що виключають можливість застосування певних видів покарань: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 „кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / В.В. Антипов. – К., 2005. – 21 с.
9. Антипов В.В., Антипов В.І. Обставини, які виключають застосування кримінального покарання: Монографія. – К: Атіка, 2004. – 208 с.
10. Долиненко Л.А. Смягчающие ответственность обстоятельства по действующему уголовному законодательству и в судебной практике /Л.А. Долиненко. – Иркутск: Изд-воИркут. ун-та, 1980. – 128 с.
11. Елеонский В.А. Воздействие наказания на осужденных: Учеб. Пособие / В.А. Елеонский. – Рязань: РВШМВДСССР, 1980. – 85 с.
12. Еникеев М.И. Юридическая психология: с основами общ. и соц. психологии: Учеб. для вузов. — М.: Норма, 2005. — 639 с.: ил., табл.
13. Есаков Г. Смертная казнь несовершеннолетних как жестокое и необычное наказание: американские подходы // Уголовное право. – 2005. – № 3. – С.128-130.