Якщо питання про походження мов залишається у сфері гіпотези і багато в чому вирішується дедуктивно, то питання про становлення реально існуючих мов чи тих, що існували раніше, а також мовних сімей повинен вирішуватись на основі реальних історичних даних. А так як немає, не було і не може бути мови поза його носіями, то і запитання про становлення та розвитку тих чи інших мов не можна вирішувати за допомогою однієї лише лінгвістики.
Звичайно, шлях порівняльно-історичного методу діалектів і мов – найперше дане, необхідне не лише лінгвістам, але й історикам, етнографам, археологам і в протиріччі з даними порівняльно-історичного методу вирішувати питання онтогенезу не можна. Але для вияснення питань, пов’язаних із розселенням в переселенням племен, їх схрещуванні, завоюваннями і т.д., питання повинне вирішуватися по даним археології, антропології та історії.
Природно, що, чим глибше ми заходили в історію суспільства, тим менше у нас реальних даних про мови. Ми більше всього можемо знати про мови періоду розвитку націй, коли виникла наука про мову, менше про мови періоду становлення народностей, ще дуже важливим матеріалом служать не описи мов, а письменні пам’ятки, котрі треба вміти прочитати, зрозуміти і роз’яснити з різних точок зору, в тому числі і зі сторони мови.
Однак на допомогу приходить нерівномірність розвитку суспільства. І в теперішньому часі народи світу стоять на різних сходинках суспільного розвитку. [3, ст. 564–565]
Розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна системи.
Розвивається мова за своїми законами, які мають об’єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Усі зміни у мові зумовлені зовнішніми і внутрішніми причинами.
До зовнішніх чинників належать економічний та суспільно-політичний розвиток, вплив різний історичних подій, прогрес у науці та техніці, розвиток культури тощо.
Зовнішні чинники є надзвичайно потужними. Від них залежать не доки існує народ – носій цієї мови. Вона зникає тоді, коли зникає народ, що може трапитися внаслідок утрати державної незалежності, асиміляції політично панівною нацією в багатомовній державі чи внаслідок фізичного винищення. Так, на початку ІІ тисячоліття до н.е. вимерла шумерська мова (існувала на території сучасного Іраку); в І ст. до н.е. – вавилоно-ассирійська (аккадська) мова (розмовляло нею стародавнє населення Месопотамії та Асирії); на початку XVIII ст. – прусська (говорили нею на південному сході Прибалтики, на Схід від Вісли) і полабська (західнослов’янська мова, яка була поширена на лівому березі Лаби (Ельби)). Причиною зникнення всіх цих мов послужили зовнішні чинники – історичні події, пов’язані з підкоренням і асиміляцією носіїв цих мов з іншими народами.
Бурхливий розвиток деяких мов у певний період також пов’язаний із зовнішніми чинниками (звільнення від колоніальної залежності, розвиток економіки та культури, політичне визнання на міжнародному рівні, контакти з високорозвиненими країнами тощо).
Зовнішні причини впливають на зміни окремих структурних елементів мови: появу нових слів, вимову звуків, виникнення нових граматичних форм та ін. Так, поява в українській мові таких слів, як ваучер, дилер, менеджер, маркетинг, букмекер тощо зумовлена виникненням нових явищ та предметів. Гаркава вимова звука [r] у французькій мові пояснюється тим, що при дворі Людовіка VIII той, хто оголошував королівські накази, мав орфоепічну ваду: гаркавив [r]. Але оскільки всіх наділених владою вважали авторитетами, то й навіть неправильна вимова «авторитета» ставала зразком та еталоном. Так поширилось і закріпилось у французькій мові увулярне (язичкове) [r].
До зовнішніх причин відносять і контактування мов – один із найсильніших чинників зміни і розвитку мови. Контактування мов зумовлює запозичення лексики і фразеології, засвоєння іншомовної артикуляції, зміни в словотворенні та граматичній будові.
Однак не в усіх випадках мовних змін простежується пряма залежність від зовнішніх чинників. Так, жодними суспільними умовами чи якимись іншими зовнішніми чинниками не можна пояснити втрату носових голосних о і е, зредукованих ъ і ь чи появу чергування о, е зі в українській мові. Такі явища розвиваються всередині мови, зумовленими її внутрішніми потребами, інерцією її розвитку, тобто саморозвитком. Значить, внутрішньомовні причини закладені в самій мові, в її внутрішній системі, в її можливостях і тенденціях. Це – суперечності, що є в мові, боротьба між якими спричиняє зміни. Всі такі суперечності зводяться до суперечностей між потребами спілкування і мовними можливостями.
Зовнішні і внутрішні причини взаємопов’язані, тому мовні зміни нерідко є наслідком взаємодії зовнішніх та внутрішніх чинників. Так, наприклад зовнішні причини зумовили появу в нашій мові іншомовних слів, однак ці слова створені мовою за її законами і з її матеріалу. Зовнішній вигляд слова не залежить від зовнішніх чинників.
В історії розвитку конкретних мов відомі два процеси – диференціація (поділ) та інтеграція (злиття) мов.
Диференціація – процес, за якого з однієї мови виникає дві або більше мов. Говорячи різними варіантами однієї і тієї ж мови, людям внаслідок поступового розходження цих варіантів стає важко розуміти одне одного, і ці варіанти починають сприйматися як різні мови. Так, колись була одна слов’янська (праслов’янська) мова. У результаті її диференціації виникли всі сучасні слов’янські мови. Внаслідок диференціації з єдиної норвезької мови виникли сучасні норвезька та іспанська мови. У ІХ столітті Частина норвежців переселилася до Ісландії. Оскільки з материковою мовою тісних зв’язків не було, то розвиток норвезької мови в Норвегії та Ісландії пішов різними шляхами. Сучасна ісландська мова – це законсервована норвезька мова ІХ століття. Із єдиної сербсько-хорватської мови останнім часом виникли дві мови – сербська і хорватська.
Інтеграція – протилежний диференціації процес, за якого з декількох мов чи діалектів виникає одна мова. Так, приміром, у ІV-ІІ столітті до н.е. в Греції зливаються різні діалекти в одне койне (від гр. Koine dialektos «спільна мова»). Це не значить, що стався «сплав» діалектів. В основу койне ліг аттичний діалект, який увібрав у себе елементи всіх інших діалектів.
Інтеграція – результат контактування мов. Залежно від характеру контактування (форма, сила і тривалість контактування) виникають різні явища: від звичайних запозичень слів, звуків, граматичних категорій до появи спрощених мов для тимчасового спілкування між різномовними прошарками населення, створення креольських мов та мовної асиміляції.
Прикладом дуже спрощених мов, які використовуються для спілкування між представниками різних етносів, є піджини (від Pidgin English, де pidgin – спотворене англійське business «справа, діло, діловий»). Pidgin English вживався при спілкуванні китайців і європейців на сході Китаю. Можна навести маленький діалог:
Ju mek invin dres for mai, haumac ju wonci?
Spos blon dancin dres, mai wonci twelv doler.
(– Якщо ви зробите мені вечірнє плаття, скільки ви за нього хочете?
Якщо це бальне плаття, то я хочу 12 доларів).
Отже, характерними ознаками піджинів є спрощення граматичної структури мови. У даному випадку – усунення флексій (Blonзамість усіх форм tobe) і суплетивних форм (mai– myiІ). Іншим прикладом піджина може слугувати Russonorsk (в іншому варіанті – ruska norsr), що використовували російські та норвезькі рибалки. Це своєрідна суміш російських та норвезьких слів на зразок: Mojatvojapevaterrasstom«Я тебе у воду кину». Факт піджинів був засвідчений уже в ХІ столітті. Так, скажімо, купці та моряки Середземномор’я (араби, греки, італійці, турки) від ХІ до XVII ст. Використовували допоміжну мову linguafranca, в основу якої було покладено романські діалекти між Марселем та Генуєю.
Піджини, як правило, недовговічні. Однак, трапляються випадки, коли така мова закріплюється надовго, стає єдиною (рідною) мовою для певного колективу її носіїв. Таку мову називають креольською (від іспанського criollo«креол, тобто людина мішаного походження від батьків двох рас – білої та кольорової»). Для креольських мов характерне масове, але не повне засвоєння колонізаторської мови. Нині існують креольські мови на основі англійської (джакватаак на Ямайці, гулла на узбережжі Південної Кароліни, таки-таки і Сарамакка в Сурінамі); французької (мавританська, гаїтянська), португальської (пап’яменту на острові Кюрасао).
У креольських мовах відбувається спрощення граматики (зникають категорії роду, числа, відмінка, часу, але з’являються аналітичні (лексичні) способи вираження цих значень; особливо велика роль у вираженні таких значень належить прийменникам).
Існують народи, що не дійшли до рівня національного розвитку, а знаходяться в силу тих чи інших причин умов у стані формування народностей (численні народи Австралії, Африки, Індонезії). [2, ст. 45–48]
В розвитку та становленні мов можна відмітити наступні тенденції:
Невірні і нереальні погляди романтиків (брати Шлегелі, Грім, Гумбольдт) про те, що прекрасне минуле мов, досягнувши вершин і красот, зруйнувалось у зв’язку з падінням «народного духу».
Так як мова і мови розвиваються історично і це не схоже на ріст «організму», як думали натуралісти (біологічні матеріалісти, наприклад, Шлейхер), в їх розвитку немає періодів народження, дозрівання, розквіту і занепаду, як це буває у рослин, тварин, самої людини.
Ніяких «вибухів», припинення мови і несподіваного появлення нової мови не відбувається. Тому розвиток мови відбувається по зовсім іншим законам, ніж розвиток базисів і надбудов – також суспільних явищ. Їх розвиток якраз поєднано, як правило зі стрибками і вибухами.
Розвиток і зміна мови відбуваються без припинення безперервності мови шляхом продовження існуючої раніше і її видозмін в різноманітні епохи неоднакові; бувають епохи, коли будова мови залишається стійкою на протязі тисячі років; буває і так, що протягом двохсот років будова мови сильно видозмінюються (перебудова дієслівної системи російської мови в XIV–XVI ст., чи перебудова фонетичних систем в XI–XII ст., також і англійське «переміщення голосних» здійснюється в XV–XVIст., а падіння парадигми відмінювання в старофранцузькій мові охоплює весь середньовіковий період.–PAGE_BREAK–
Різні сторони мови розвиваються нерівномірно. Це залежить від конкретних історичних умов існування даної мови, а не від того, що, припустимо, фонетика змінюється швидше, ніж граматика чи навпаки. Причина тут в тому, що при всій єдності мови як структури в цілому різноманітні яруси цієї структури, основані на різноманітних за якістю типах абстракції людського мислення, мають різнорідні одиниці, історична доля котрих пов’язана з різноманітними факторами, що виникають у носіїв тієї чи іншої мови в процесі їх історичного розвитку.
Велика кількість лінгвістів і цілі лінгвістичні школи надавали великого, навіть вирішального значення факторам змішування чи схрещування мов як пріоритетного фактора їх історичного розвитку. Заперечувати фактори змішування чи схрещування мов не можна.
У питанні про схрещування мов необхідно строго розмежовувати різноманітні випадки.
По-перше, не варто змішувати факти лексичних запозичень і явища схрещування мов. Арабізми в татарській мові, що прийшли туди у зв’язку з магометанством, церковною службою на арабській мові і текстом Корана, рівно так як і візантійські грецизми в мові, що прийшли сюди у зв’язку із прийняттям східними слов’янами православної релігії за східним обрядом, ніякого відношення до схрещування мов не мають. Це лише факти взаємодії мов на визначених (в даному випадку аналогічних) відрізках словникового складу. Дуже часто такі взаємодії бувають ще біль обмежені сферою лексики; такими є, наприклад голландські слова в російській мові – в основному лише морська та кораблебудівна термінологія, чи санскритні кореневидні терміни в хетській (неситській) мові.
Також не можна вважати, як уже було вказано, схрещуванням лексичні взаємодії російської мови з татарською, хоча обидві мови поповнили свій лексичний склад за рахунок одна одної, проте кожна мова зберегла свою специфіку і продовжувала розвиватись за своїми внутрішніми законами.
Зовсім інший проте представляє, наприклад, романізація народів римських провінцій (Галія, Іберія, Дакія та інші.), коли римляни нав’язали свою мову (народну чи «вульгарну» латинь) покореним туземцям, ті її засвоїли і переінакшили, так як для них була відчуженою і латинь фонетична, і латинь морфологічна, звідки довгі, морфологічно складні латинські слова перетворились, наприклад, у французькій мові в короткі кореневі і морфологічно в значній мірі незмінні. Відпали тим самим латинські флексії, всередині слів із різноманітних поєднань голосних вийшли початкові дифтонги, що пізніше тягнулися в монофтонги; із сполучень голосних з носовими приголосними, з’явились носові голосні, і весь вигляд мови сильно змінився. Але тим не менше перемогла латинь, змінена під впливом переможеної галльської мови, що її засвоювала.
Не завжди воєнно-політичні переможці могли і свою мову назвати переможницею: іноді вони самі стають у відношенні мови «переможеними». Так, в історії Франції відоме франкське завоювання, але франки (германці), завоювавши латино-галльську провінцію, втратили свою мову і дали лише деякі слова переможеному народові (в основному власні імена, починаючи з назви країни: Франція), самі ж «офранцузились» за мовою. Так само було і зі скандинавами-норманами, що заволоділи Північною Францією і прийняли мову та звичаї французів. Але і самі франко-нормани, завоювавши Британські острови (ХІ ст.) і утворивши феодальну верхівку Англії, в результаті схрещування втратили свою мову; перемогла мова англо-саксонців, щоправда вона прийняла дуже багато слів, що означали «надбудовні» політичні, культурні та побутові явища із французької мови (наприклад, revolution, social, government, art; beef, muttonяк назви страв). Аналогічно Франції Болгарія отримала свою назву від тюрків-булгар, що завоювали слов’янські племена на Балканах, але втратили свою мову завдяки схрещуванню.
Приведені вище приклади схрещувань ілюструють вказані положення. У випадку схрещування розрізняють два поняття: субстрат (від латинської substratum – «підкладка») і суперстрат (від латинської super – «поверх» і stratum – «покривало», «накладка»).
І субстрат і суперстрат – це елементи переможеної мови в мові-переможцеві, але так як переможеною може бути і та мова, «на яку накладається інша мова» і та мова, «яка накладається на іншу мову і сама в ній розчиняється», то можна легко розрізняти ці два явища. У випадку латино-галльського схрещення, галльські елементи будуть у французькій мові суперстратом.
Ні в якому випадку не можна факти запозичення лексики зачисляти до субстрату. Це явище іншого порядку, при якому будова мови і навіть його основний фонд лексики не змінюються.
Якщо ж іномовні фактори проявляються в фонетиці і граматиці, то це будуть факти справжнього субстрату (суперстрату).
Так, велике переміщення голосних (great vovel shift) в англійській мові швидше за все завдячує датському і, можливо, французькому суперстрату.
Такими є і субституції (підміни) звуків в латинській мові «іберійцями» на території теперішньої Іспанії, наприклад субституція j через [х] (латинське і=[j] в Julius і в іспанському j=[х] Julio [xulio] і т.д.) Таких прикладів можна привести скільки завгодно і областей розвитку тих мов, де мало місце субстратне явище.
Отже, те, що можна і повинно назватися субстратом в лінгвістичному сенсі – це зміни, пов’язані з серйозними переродженнями в структурі мови-переможця, коли носії переможеної мови вносять в прйняту ними мову свій «акцент», тобто підміняюсь невідомі звуки і незвичні поєднання звуків своїми звичними і переосмислюють слова з їх морфологічним складом і їх значенням за навиками своєї мови.
Для правильного розуміння явищ субстрату потрібно наступні положення:
Субстрат – явище мови як історична категорія, тому, будь-які «спотворення» і «субституції» в мовленні окремих людей чи окремих груп людей, що говорять не на рідній, а на вторинній мові (осетини – російською, росіяни – французькою, українці – англійською тощо) ніякого відношення до проблеми субстрату не має. Це питання мовлення і притому «чужою» мовою, субстрат же стосується видозміни своєї рідної мови під впливом іншої.
Вплив субстрату на зв’язок з лексикою, котра дуже легко запозичається і засвоюється запозиченою мовою у відповідності з внутрішніми законами його функціонування і розвитку без порушень цих законів; якщо ж в лексиці знайдено субстрат, то це уже пов’язано з граматикою та фонетикою.
Тим самим в лінгвістичному плані не мають значимості факти «чужих» власних імен: до ономастики тут не може бути претензій; топоніміка – це вже цікавіше; але якщо і фонетично і граматично топоніміка «не перечить» законам мови, що запозичує, то ніякого лінгвістичного суперстрату немає. Це залишається фактом запозичення і може бути вказівкою для етнологів.
Вплив суперстрату – це перш за все порушення внутрішніх законів розвитку мови (і навіть групи споріднених мов). І це може відобразитись саме в будові мови – в його морфології і фонетиці. Якщо в цілому дана мова отримала під впливом іншої мови зміщення вокалізму чи консонантизму (романські мови, англійська мова), якщо будуть зачеплені парадигми і зміщені парадигмічні відношення членів цих рядів (ті ж романські мови: падіння відмінювання, – то це безумовна дія субстрата.
Суперстрат в лінгвістичному плані – це реальний факт, він базується на взаємодії різномовних народів, але лінгвістично «валентним» вплив субстрату стає тільки тоді, коли вся маса даної мови в його будові (а не складі) здвигається зі шляху розвитку по внутрішнім законам, коли виникає щось цим законам, коли по-справжньому відбувається схрещення мов і одна із них «гине», підкорюючись іншій, але, «гинучи», вносить спотворення у внутрішні закони мови, що перемогла, в її стрій: морфологію та фонетику. [3, ст. 566–567]
Становлення літературних мов неможливе без простеження виникнення мов як явища взагалі.
Є кілька основних та найбільш імовірних гіпотези походження мов: звуконаслідувальна, вигукова(емоційна), гіпотеза трудових вигуків, гіпотеза жестів та конвенційна (conventio – угода). Як видається, вони не виключають, а, навпаки, доповнюють одна одну. І наслідування звуків довкілля, і вигуки – перестороги, погрози, радощів, болю тощо – могли слугувати тим первинним звуковим тлом, на якому постійно розвивався артикуляційний апарат людини, поставала здатність означувати (ословлювати) світ за допомогою звукових комбінацій (сигналів, кодів, символів), виходячи саме з умовності таких «позначок», їх конвенційності.
Скажімо, звукосполучення крук, що постало як звуконаслідування, означає в багатьох мовах індоєвропейського древа відповідного птаха. Але саме означає означує його як «річ для нас», аж ніяк не схоплюючи його суті як «речі в собі». Наступні стадії вже можуть певною мірою спиратись на попередні, що й зумовлює рух од випадковостей до посилення закономірностей мовної еволюції. Зокрема, й у тих спільнокореневих мовах, що на нинішньому етапі сприймаються вже як автономні системи.
На синхронних (належних до певних конкретних періодів, одночасових) «зрізах» слова фіксуються «вікові кільця» етнопсихології, історії, різноманітних вірувань у їх часом химерному взаємопереплетінні.
Візьмімо для прикладу слово серце. Етимологи виводять його матеріальну, звукову оболонку від праслов’янської основи *sьrdь, яка сягає ще глибшого індоєвропейського кореня *kerdi– (*kred-, *krd-). А значеннєве наповнення цього – те, що міститься всередині, серце, серце. Розгалужена коренева система на індоєвропейському рівні охоплює і споріднені литовські слова sirdis (серце), sir~dis(серцевина дерева), і грецьке karbia(krabie) – серце, шлунок. Виходить, на доступному для спостережень заглибленні це слово сягає своїм змістовим корінням внутрішньої, серединної сутності людей, тварин, рослин, пов’язуючи з цією загадковою сутністю і властивість сердитися, і, навпаки, бути сердечним; виявляти сміливість, і, навпаки, бути сердешним, плохеньким тощо. Так розвивається полісемантизм слова, побудований на його первинній образності й зафіксований нині в багатому фразеологічному, значеннєвому світі, що обертається навколо серця.
Різні рівні (яруси) мови змінюються з неоднаковою швидкістю. Найчутливішою до всіх змін, які стаються в суспільстві, є лексико-семантична система. Не буде перебільшенням стверджувати, що словниковий склад мови змінюється щодня. Одні слова з’являються в мові (саміт, електорат,дайджест, снікерс, інтернет), інші зникають (боярин, неп, червонець, раднарком, каламар).
Щоправда, темпи змін у різних типах лексики не однакові. Основний словниковий фонд мови, особливо його ядро, змінюється повільно. За даними американського мовознавця М. Сводеша, за 1000 років змінюється 20% слів ядра основного словникового фонду.
Повільніше від словникового складу змінюється фонетична система. Якщо зміни в словнику мовці помічають за свого життя, то зміни в фонетиці важко помітити протягом життя одного покоління. Це пояснюється тим, що фонетика підпорядковується дії суто мовних внутрішніх законів. Однак фонетичні зміни все ж мають місце. Так, у давньоукраїнській мові зникли носові голосні звуки [о] і [е], зредуковані голосні звуки [ъ] і [ь], звук [Б] перейшов у [і], стало діяти чергування [о], [е] з [і] у відкритому складі тощо. продолжение
–PAGE_BREAK–
Найбільш стійкою є граматика, особливо морфологія. Однак і тут відбуваються зміни. Наприклад, колись у нашій мові було значно більше часових форм дієслова. Тільки минулий час мав чотири форми – аорист, імперфект, перфект і плюсквамперфект, які з часом замінилися однією часовою формою. Не було і дієприслівників. Вони з’явились пізніше. В той самий період замість семи відмін іменників усталилися чотири. В англійській граматиці значні зміни відбулися в ХІ ст. Під впливом масового запозичення французьких слів. [2, ст. 50–51]
Отже, в мові можуть змінюватися її елементи, але структура мови не піддається швидким змінам. Стійкість мові забезпечує її системний характер.
Проте, це стосується переважно сучасних мов. Первісні племінні мови були досить обмежені в своїх виражальних можливостях (бідний синтаксис, мало впорядковані морфологічні засоби, невеликий словниковий запас). Через те вони були нестійкими, особливо могла змінюватися іхня лексика. Тому, коли виникало об’єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об’єднання інші мови і водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. Її словник помітно збільшувався, з’являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Сама мова ставала досконалішою і стійкішою вже хоч би й тому, що нею розмовляло більше людей. Така мова могла успішніше протистояти натискові іншої мови.
Розвиток конкретних мов залежить від економічного ладу. Так, для первіснообщинного суспільства характерні такі об’єднання людей, як рід і плем’я. Кожне плем’я користувалося своїм діалектом. Розпад племен призводив до роздрібнення діалектів (мов). Тому в той час існували нечисленні за кількістю носіїв мови. Інколи племена об’єднувалися в союзи племен, і так виникали споріднені діалекти. Однак траплялися випадки, коли союз племен не мав спільної мови.
Племінні діалекти і навіть мови племінних союзів мали обмежене функціонування. Вони були лише засобом розмовно-побітового спілкування.
Зародження класового суспільства пов’язане з виникненням рабовласницьких держав. У рабовласницькому суспільстві формуються народності. Племінні діалекти стають територіальними діалектами. Виникає потреба в державній мові. В одних державах виникає єдина державна мова (грецьке койне в Греції, латинська мова в Римі), в інших – за функціонування багатьох мов одна з них стає спільною лише на деякий період (наприклад арамейська мова для Близького Сходу в ІІІ столітті до н.е.)
Суспільні функції мови народності ускладнюються в порівнянні з племінною мовою. Вона функціонує і в сфері матеріальних, і в сфері духовних потреб людей, з’являються перші писемні мови, серед яких виділяється давньоіндійська мова санскрит, якою написані численні твори релігійної, філософської, юридичної й наукової літератури.
За феодалізму складаються помісно-територіальні діалекти. Роздрібнення держав на маленькі феоди призводять до утворення багатьох діалектів. Інколи такі діалекти настільки розходяться, що це ускладнює спілкування. Показовою щодо цього є Німеччина, на території якої в період феодалізму було чимало князівств. Ще М. Ломоносов помітив, що баварський селянин мало розуміє макленбурзького, або бранденбурзький швабського». І в наш час діалекти німецької мови різняться між собою більше, ніж деякі окремі мови.
Діалектне членування мови не збігається з племінним. Так, скажімо, територія розселення давньоруських племен і сучасне діалектне членування української мови мають різні межі.
У феодальному суспільстві виникла необхідність над діалектної мови для державних потреб (церкви, законодавства, науки, літератури). У ролі такої мови використовувалась якась мертва писемна мова. У країнах Сходу – арабська (мова Корану) і давньоєврейська (мова іудейського богослужіння). У Західній Європі – латинська мова, а для слов’ян – старослов’янська (староболгарська).
Рідні мови мали мали обмежені функції, оскільки більшість функцій була закріплена за офіційною мертвою мовою.
З розвитком капіталізму виникають нації. Нація (від лат. Natio «плем’я, народ») – стійка спільність людей, яка історично склалася на основі спільності економічного життя, території, мови, особливостей культури і побуту. Нація приходить на зміну народності внаслідок подолання феодальної роздрібненості і виникнення капіталістичних суспільних відносин, об’єднання місцевих економічних ринків у загальнонаціональний. Для цих об’єднавчих процесів у межах держави необхідна спільна мова. Роль мови в становленні держави є вирішальною. Національною мовою може бути тільки жива мова.
Вважають, що першою нацією була італійська. Із творчістю Данте Аліг’єрі (1265–1321), який уперше став у своїй творчості не латину, а живу народну італійську мову, пов’язане становлення італійської національної мови (його вважають основоположником італійської літературної мови).
Національна мова обов’язково має літературну форму, тобто вироблені й прийняті суспільством норми як усного, так і писемного різновидів. Для літературної мови характерна також стилістична диференціація мовних засобів.
З поширенням літературної мови нівелюються територіальні діалекти, але водночас з’являються і поширюються соціальні діалекти.
Відповідно до двох тенденцій у національному питанні – пробудження національної свідомості й боротьба проти національного гноблення, з одного боку, і прагнення до інтернаціоналізації життя – з іншого, – у мовній політиці дають про себе знати боротьба за права національних мов і прагнення створити міжнародну мову.
Так, скажімо, у багатонаціональних імперіях Росії та Австро-Угорщини, де явно відчутними були шовіністичні тенденції панівних націй, недержавні нації – українці, чехи, словаки, серби, поляки, хорвати, словенці та ін. – боролися за права своїх мов.
Стосовно міжнародних мов, то їх створення відбувається декількома шляхами. По-перше, роль міжнародної мови можуть виконувати живі національні мови. У XVIII – початку ХІХ ст. – французька мова, у другій половині ХІХ ст. – англійська, в першій половині ХХ ст. – німецька мова. По-друге, виникають допоміжні мови – піджини, як, скажімо, Broken English у Африці, PidginEnglishу алтайських портах, Russonorskдля росіян і норвежців, сабір у середземноморських портах. По-третє, робляться спроби створити штучну міжнародну мову. Ще в XVIII ст. Р. Декарт і Г.-В. Лейбніц говорили про створення штучної раціональної мови. У 1879 р. Німецький вчений Й.-М. Шлейхер створив першу штучну мову волапюк (vola від англ. world«світ» pukвід англ. speak«говорити», звідки volapuk«світова мова»). У 1887 р. Польський лікар Л.-Л. Земенгоф створив штучну мову есперанто (лат. esperi«сподіватися»), яка стала найпоширенішою серед усіх інших штучних мов. Цьому сприяла (і сприяє) простота її будови й інтернаціональність лексичного складу. У ній використовується лише 11 закінчень та декілька суфіксів. На есперанто існує значна оригінальна і перекладна література, в тому числі мовою есперанто перекладені твори Т. Шевченка. Есперанто використовується в пресі і радіомовленні (у 1984 р. На есперанто виходило приблизно 140 періодичних видань працювало 9 радіостанцій).
У тоталітарному соціалістичному суспільстві всупереч проголошеній рівноправності мов мав місце у надзвичайно широких масштабах лінгвоцид. Починаючи з 30-х років, закріплюється тенденція до усунення національних мов із суспільного вжитку на всьому геополітичному просторі СРСР. Проводиться тоталітарна русифікація всіх народів. Спочатку насильно вводиться алфавіт на російській основі в усіх республіках (за винятком прибалтійських, Грузії та Вірменії). Далі для виправдання русифікаторської політики розроблено відповідну ідеологію. Замість скомпрометованого царського «общерусский язык» вводяться такі поняття, як добровільно вибраний народами Союзу «язык межнационального общения», який одночасно є «языком мира и дружбы». Згодом обґрунтовується теорія виникнення в СРСР нової наднаціональної спільності людей – «радянський народ», головною ознакою якого є спільна мова, російська. І, нарешті доводилося, що нація і національна мова – категорії історичні, які після побудови комунізму зникнуть. Залишиться одна-єдина мова комуністичного суспільства, і нею буде російська, бо це мова найпрогресивнішої в світі ідеології. А поки що потрібно прагнути до ще більшого злиття націй і переходу всіх на єдину мову. Російська мова насильно вводилася в навчальні заклади всіх республік, навіть у дитячі садки. Всіляко заохочувалося переведення навчальних закладів із національною мовою викладання на російську мову. Низкою партійних та урядових постанов русифікацію підтримували матеріально: для вивчення російської мови в республіках класи поділяли на групи, а вчителі російської мови отримували 30-відсоткову надбавку до зарплатні (це ж було і в царській Росії, тільки тоді одверто наголошувалося, що надбавка саме «за обрусение края»).
У другому випадку основним у формуванні мови є змішування, схрещення різних мов. [1, ст. 21–22]
В основу літературної мови, як правило, лягав якийсь один діалект (говірка Іль-де-Франс лягла в основу французької мови, лондонський діалект – в основу англійської, кастильське наріччя – в основу іспанської, київсько-полтавський діалект – в основу української). Інші діалекти є суттєвим джерелом збагачення національної літературної мови.
Отже, розвиток мови загалом супроводжується постійними змінами. Змінюється її звукова, лексична, морфологічна системи.
Розвивається мова за своїми законами і усі зміни у ній зумовлені двома основними чинниками (зовнішніми і внутрішніми), які мають об’єктивний характер, тобто не залежать від волі людей. Деякі причини зміни лексики у мові дійсно може контролювати весь народ загалом і кожен із нас особисто як, скажімо, використання жаргонних діалектизмів умовленні, різноманітних запозичень, підлаштованих під зручність української вимови та традиційність граматики тощо або русизмів, що нині є дуже характерним для нашого повсякденного спілкування. Подекуди ми вже так звикли до русизмів, що інколи навіть не можемо пригадати та відтворити український еквівалент, та коли ж відповідник потрібного слова стає нам відомий, цілком імовірно, що він нас дуже здивує, оскільки може виявитися дуже далеким від російського слова.
Тож, давайте будемо берегти наймилозвучнішу у світі мову та не дамо їй втратити свою самобутність та неповторність. Адже, як мова не може існувати без свого носія, так і народ без мови – вже не народ.