Система права i законодавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
Система права i законодавства
1. Поняття системи права i законодавства.
2. Поняття реалiзацiї норм права /застосування, тлумачення, прогалини/.
3. Поняття i види правових вiдносин.
4. Правова поведiнка. Правопорушення та юридична вiдповiдальнiсть.
Система як фiлософське поняття — це певне цiлiсне явище, що складається з частин, взаємопов’язаних та взаємодiючих мiж собою. Як цiле неможливе без його складникiв, так i окремi складники не можуть виконувати самостiйнi функцiї поза системою.
Cистема права формується та функцiонує на пiдставi загальних об’єктивних закономiрностей. Це складне соцiальне явище, яке вiдображає та закрiплює у нормативнiй формi закономiрностi суспiльного життя.
Право як система характеризується наступними ознаками:
1) Право — це органiчно цiле правове явище, а не випадковий набiр правових норм. Система права характеризується об’єктивнiстю. Вона не може створюватися за суб’єктивним розсудом людей, оскiльки обумовлена реально iснуючою системою суспiльних вiдносин. Право, з одного боку, вiдображає у специфiчнiй формi цю систему вiдносин, а з iншого боку, вчиняє на неї регулюючий вплив. Якщо право у своїх нормах не адекватно вiдображає потреби суспiльного життя — воно стає гальмом суспiльного прогресу. Для системи права характернi єднiсть та взаємозв’язок норм, що складають її. Вони не можуть функцiонувати iзольовано. Їх регулююча сила полягає у взаємоузгодженостi та спiльнiй цiлеспрямованостi. Будь-який структурний елемент, вiдокремлений вiд системи права позбавляється системних функцiй, а отже, i соцiального значення.
2) Система права — це багатоманiтне правове явище, до якого входять неоднаковi за своїм складом та обсягом структурнi елементи. Будучи цiльним утворенням, система права у той же час подiляється на норми права, iнститути права, пiдгалузi та галузi права. Такий подiл пояснюється великою рiзноманiтнiстю суспiльних вiдносин, якi вiдображає та регулює система права.
Норма права регулює типове суспiльне вiдношення, утворюючи первинний елемент системи права, а з рiзних сполучень правових норм складаються iншi її елементи: iнститути права, пiдгалузi та галузi права, — якi регулюють бiльш складнi за структурою групи суспiльних вiдношень.
Таким чином, система права — це внутрiшня будова права, яка виражається у єдностi та узгодженостi правових норм i разом з тим у подiлi права на вiдносно самостiйнi частини.
Iсторично усi системи права умовно включають у себе право приватне i публiчне. Такий подiл можливий тiльки у сферi реалiзацiї права, тобто у сферi правовiдносин. Як система норм, що походять iз специфiчної органiзацiї суспiльства, право покликане охороняти iнтереси усього суспiльства, всiляко враховуючи iнтереси індивідів, якi складають його. Охороняючи власнi iнтереси, держава за допомогою правових установлень охороняє в першу чергу iнтереси своїх громадян. У iдеальному випадку приватнi та публічні iнтереси, вiдображенi у правi, повиннi збiгатися.
Свiтова юридична наука вважає подiл права на приватне та публiчне досить умовним, але необхiдним. Iстотною пiдставою для подiлу права на приватне i публiчне є характер правових взаємовiдносин мiж індивідуумом та державно-органiзованими структурами суспiльства. Будь-яке право, приватне воно чи публiчне, мiстить у собi вiдносини конкретної особи не тiльки до iнших осiб, але й до держави i суспiльства в цiлому. В залежностi вiд того, яким є вiдношення суб’єкта права до спiльних державних iнтересiв, право буде приватним чи публiчним. Тi права, де iндивiдуальна особа є незалежною, — це права приватнi. Якщо ж суб’єкт виступає як частина соцiального цiлого, пiдлегла йому — це права публiчнi. У правовiй державi права приватнi та публiчнi гармонiйно поєднуються.
Традицiйно до приватного права вiдносять тi галузi, якi покликанi забезпечувати iнтереси приватних осiб (цивiльне, банкiвське, сiмейне, патентне та iншi). До публiчного права вiдносяться галузi державного, адмiнiстративного та кримiнального права.
Головним елементом системи права є галузь права. Це найбiльш широке об’єднання правових норм, що регулюють усю рiзноманiтнiсть певного виду суспiльних вiдносин. На вiдмiну вiд iнших структурних елементiв системи права галузь, не пориваючи системного зв’язку, є вiдносно автономною: вона здатна самостiйно функцiонувати в загальнiй системi права.
Приоритетне становище галузi права у системi права визначається тим, що вона вiдображає та регулює найбiльш важливi, вiдносно вiдокремленi групи суспiльних вiдносин, якi вiдiграють суттєву роль в органiзацiї суспiльного життя.
Галузь права— це вiдносно самостiйний пiдроздiл системи права, який складається iз правових норм, що регулюють якiсно специфiчний вид суспiльних вiдносин. Так, норми права, що регулюють земельнi вiдносини, утворюють галузь земельного права; сукупнiсть норм права, що визначають характер фiнансових вiдношень у державi, складають галузь фiнансового права. У свою чергу галузь права пiдроздiляється на окремi взаємопов’язанi елементи, якi називаються iнститутами права. Таке внутрiшньогалузеве групування правових норм зумовлене характерними особливостями рiзних вiдносин певного виду.
Правовий iнститут— це вiдокремлений комплекс правових норм, якi є специфiчною частиною галузi права та регулюють рiзновид певного виду суспiльних вiдносин. На вiдмiну вiд галузей права правовий iнститут об’єднує норми, якi регулюють лише частину вiдносин певного виду. Цi норми дiють у складi галузi права, хоча й вiдрiзняються вiд iнших галузевих норм деякою своєрiднiстю.
Правовий iнститут — первинний самостiйний структурний пiдроздiл галузi. Правовi норми утворюють галузь не безпосередньо, а через iнститути. Якщо система права складається з галузей, то самi галузi складаються iз правових iнститутiв. Так, галузь сiмейного права включає “iнститут усиновлення (удочерiння)”, “iнститут опiки” та iншi. У складi галузi цивiльного права знаходяться правовi iнститути “купiвлi-продажу”, “доручення”, “комісії”, “дарування”.
Однорiднi iнститути однiєї й тiєї ж галузi права у своїй сукупностi утворюють пiдгалузь права. Норми пiдгалузi права регулюють групи близьких вiдносин певного виду. Наприклад, “зобов’язальне право” у складi галузi цивiльного права об’єднує цiлий ряд правових iнститутiв (поставки, мiни, пiдряду та iншi).
Таким чином, система права складається з галузей, що мiстять пiдгалузi права та правовi iнститути.
Система права сучасного суспiльства об’єднує наступнi основнi галузi:
1. Державне (конституцiйне) право— це галузь права, яка закрiплює основи суспiльного та державного устрою країни, основи правового становища громадян, систему органiв держави та їх основнi повноваження.
2. Адмiнiстративне праворегулює суспiльнi вiдносини, що складаються у процесi здiйснення виконавчо-розпорядчої дiяльностi органiв держави.
3. Фiнансове правоуявляє собою сукупнiсть норм, що регулюють суспiльнi вiдносини у сферi фiнансової дiяльностi.
4. Земельне праворегулює суспiльнi вiдносини в областi використання та охорони землi, її надр, вод, лiсiв, якi є матерiальною основою життєзабезпечення людського суспiльства.
5. Цивiльне право— найбiльш об’ємна галузь системи права, яка регулює рiзноманiтнi майновi та пов’язанi з ними особистi немайновi вiдносини. Норми цивiльного права закрiплюють та охороняють рiзнi форми власностi, визначають права та обов’язки сторiн у майнових вiдносинах, регламентують вiдносини, пов’язанi з створенням та використанням творiв науки, мистецтва, лiтератури i т.i. Цивiльним правом охороняються i такi особистi немайновi права, як честь та гiднiсть громадянина чи органiзацiй.
6. Трудове право— це галузь права, яка регулює суспiльнi вiдносини у процесi трудової дiяльностi людини. Норми трудового права визначають, наприклад, умови прийому на роботу, встановлюють робочий час та час вiдпочинку, правила безпеки умов працi.
7. Сiмейне право— галузь права, яка регулює шлюбно-сiмейнi вiдносини. ЇЇ норми встановлюють умови та порядок вступу у шлюб, визначають права та обов’язки подружжя, батькiв, та дiтей по вiдношенню одне до одного.
8. Цивiльне процесуальне праворегулює вiдносини, що виникають у процесi розгляду судами цивiльних, трудових та сiмейних спорiв. Норми цивiльного процесуального права визначають мету, завдання та обов’язки суду при здiйсненнi правосуддя; закрiплюють правовий стан учасникiв цивiльного процесу; регламентують хiд судового розгляду; порядок винесення та оскарження судового рiшення.
9. Кримiнальне правостановить собою комплекс норм, що встановлюють, яка суспiльно небезпечна поведiнка є злочинною i яке покарання за її вчинення застосовується. Норми кримiнального права визначають поняття злочину; встановлюють коло злочинiв, види та розмiри покарання за злочинну поведiнку та iнше.
10. Кримiнально-прцесуальне правооб’єднує норми, що визначають порядок провадження по кримiнальних справах. Норми цiєї галузi права регулюють дiяльнiсть органiв дiзнання попереднього слiдства, прокуратури, суду та їх взаємовiдносини з громадянами при розслiдуваннi, в ходi судового розгляду та при вирiшеннi кримiнальних справ.–PAGE_BREAK–
11. Виправно-трудове праворегулює вiдносини, якi складаються при виконаннi заходiв кримiнального покарання та пов’язанi з виправно-трудовим впливом. Норми цiєї галузi встановлюють порядок вiдбуття покарання засудженими призначеного їм, а також регламентують дiяльнiсть по виправленню засуджених пiсля вiдбуття покарання.
Система права, як i суспiльне життя, знаходиться у постiйних змiнах та розвитку. Iз виникненням нових, бiльш прогресивних вiдносин, що потребують правового регулювання, вона поповнюється новими нормами, iнститутами, галузями, стає бiльш досконалою та ефективною.
Предмет та метод правового регулювання — це найбiльш суттєвi пiдстави для подiлу системи права на галузi. Предмет правового регулювання — це те, на що право впливає. А право впливає на суспiльнi вiдносини. Суспiльнi вiдносини є тою самою об’єктивною основою, яка викликає право до життя та вносить у нього системотворнi ознаки.
Кожна галузь об’єднує такi правовi норми, якi регулюють особливий, якiсно визначений вид суспiльних вiдносин, що об’єктивно потребує специфiчної правової регламентацiї. Об’єднання правових норм у галузi права вiдбувається внаслiдок об’єктивних причин, якi не залежать вiд розсуду правотворчих органiв. Головним чинником, що обумовлює вiдмiннiсть однiєї галузi права вiд iншої, є своєрiднiсть суспiльних вiдносин, що регулюються цими галузями права. Вiдносини, що регулюються нормами рiзних галузей права, відрізняються одна вiд одної своїм змiстом, конкретною метою та завданнями. Так, норми адмiнiстративного права регулюють вiдносини, пов’язанi з виконавчими функцiями державної влади, а норми цивiльного права визначають порядок майнових зв’язкiв у державi.
Предмет правового регулювання— це якiсно однорiдний вид суспiльних вiдносин, на який впливають норми певної галузi права. Предмет регулювання є головною, об’єктивною пiдставою для розподiлу правових норм за галузями права.
Кожна галузь права має свiй специфiчний метод правового регулювання. Головною рисою, що визначає відмінності у способах впливу права на суспiльнi вiдносини, є характер взаємного становища учасникiв правових вiдносин. В одних галузях переважає метод владного зобов’язування, в других — рiвноправностi сторiн (дозвiл), у третiх — заборони недозволених дiй (заборона). Галузi права використовують методи правового впливу в рiзних поєднаннях в залежностi вiд характеру суспiльних вiдносин.
Метод правового регулювання— це засоби впливу галузi права на певний вид суспiльних вiдносин, який є предметом її регулювання. Метод безпосередньо визначається предметом правового регулювання: саме конкретний змiст виду суспiльних вiдношень визначає своєрiднiсть засобiв юридичного впливу.
Система права є об’єктивним правовим явищем, що формується на пiдставi загальних закономiрностей суспiльного життя. Будучи вiдображенням реально iснуючої системи суспiльних вiдносин, система права будується не за довiльним розсудом людей, а на пiдставi об’єктивної дiйсностi.
Система законодавства будується за iншим принципом. У її формуваннi значне мiсце займає суб’єктивний чинник, обумовлений потребою правової практики, необхiднiстю враховувати змiни у формах людського спiлкування. Функцiональну основу людського життя становить взаємозв’язок та взаємо-залежнiсть рiзних за своїм змiстом суспiльних вiдносин. У певнi сфери людської дiяльностi об’єктивно включається багато рiзновидiв соцiальних зв’язкiв. Не завжди можливо виявити таку iзольовану область суспiльного життя, де б переважав тiльки один вид суспiльних вiдносин, що є предметом регулювання однiєї галузi права. Звiдси практична необхiднiсть охопити загальним правовим регулюванням усю багатоманiтнiсть суспiльних вiдносин, що виникають у рiзних сферах людської життєдiяльностi ( на виробництвi, в побутi, у сферi послуг, охорони здоров’я).
Законодавець повинен враховувати об’єктивнi потреби суспiльного життя у своїй суб’єктивнiй правотворчiй дiяльностi, однак не вiльний змiнювати змiст правових норм, що регулюють певний галузевий вид суспiльних вiдносин.
Система законодавства — це сукупнiсть джерел права, якi є формою вираження правових норм. Тому право не iснує поза законодавством. Вони спiввiдносяться як форма та змiст. Саме в законодавствi (джерелах права) правовi норми та їх рiзнi структурнi утворення отримують свiй реальний вираз, зовнiшнiй прояв. В цьому система права та система законодавства в цiлому узгоджуються.
Разом з тим вони вiдрiзняються за структурними елементами та за своїм змiстом. Первинним елементом системи права є норма права, яка складається iз гiпотези, диспозицiї та санкцiї. А первинним елементом системи законодавства є стаття нормативно-правового акту, яка не завжди містить усi три структурних елемента правової норми. У нiй інколи викладенi лише два елементи: гiпотеза та санкцiя, — диспозицiя може мiститись в iншiй статтi цього нормативно-правового акту (вiдсилочний спосiб викладення) або зовсiм у iншому актi (бланкетний спосiбвикладення). Бiльш того, в одному i тому ж нормативному актi можуть мiститися норми рiзних галузей права, які забезпечуються санкцiями, що містяться в iнших нормативних актах (наприклад, закони про власнiсть, про пiдприємства, про пiдприємництво, мiсцеве самоврядування та iншi).
Один i той же нормативно-правовий акт може регулювати рiзнi за своїм змiстом види суспiльних вiдносин, включаючи норми кiлькох галузей права, тому у нього не може бути єдиного предмету та методу правового регулювання. Це пояснюється тим, що в реальному життi виникає потреба урегулювати одним чи групою нормативно-правових актiв не один вид суспiльних вiдносин, що дiють у певнiй сферi: сiльськогосподарському виробництвi, транспортному обслуговуваннi, обороннiй дiяльностi держави.
Рiзноманiтнiсть та взаємозв’язок соцiальних вiдносин, що виникають у рiзних сферах суспiльного життя, необхiднiсть їх ефективної органiзацiї обумовлює створення у системi законодавства таких структурних елементiв, якi не збiгаються iз системою права. Тому галузi права не завжди вiдповiдають галузям законодавства.
Система законодавства включає у себе наступнi основнi види галузей законодавства:
1. Галузеве законодавство мiстить норми, якi регулюють якiсно визначенi суспiльнi вiдносини, що є предметом однiєї галузi права (наприклад, земельне, сiмейне, кримiнальне законодавство).
2. Внутрiшньогалузеве законодавство виражає норми пiдгалузi або iнститута права, якi регулюють рiзновид галузевих суспiльних вiдносин (законодавство про авторськi та сумiжнi права у складi цивiльного законодавства; законодавство про надра, водне, лiсове законодавство як внутрiшньогалузевi елементи земельного законодавства; банкiвське законодавство у складi фiнансового законодавства).
3.Комплексне законодавство включає норми кiлькох галузей права, якi регулюють рiзнi за своїм видовим змiстом суспiльнi вiдносини, що складають вiдносно самостiйно сферу суспiльного життя (господарське, транспортне, воєнне законодавство). Предметом регулювання комплексних галузей законодавства на вiдмiну вiд галузей права є не вид, а сфера суспiльних вiдносин, що об’єднує рiзнi їх види. Будучи предметом регулювання норм кiлькох галузей права, вони разом з тим мають певну єднiсть, обумовлену спiльнiстю мети та завдань людської дiяльностi. Єднiсть та взаємопроникнення галузевих груп суспiльних вiдносин визначають спiльнiсть та взаємозв’язок норм права, що їх регулюють.
Норми права існують для того, щоб активно впливати на поведiнку людей, регулювати суспiльнi вiдносини. Вплив права на поведiнку людей здiйснюється через їх волю та свiдомiсть. Дякуючи правовому регулюванню люди можуть дiяти так, як це зумовлено нормами права. Їх поведiнка упорядковується, приводиться у вiдповiднiсть з потребами суспiльного розвитку, загальними та iндивiдуальними iнтересами громадян держави.
Реалiзацiя норм права є втiленням їх приписiв у поведiнцi людей.
Розрiзняються наступнi форми реалiзацiї норм права: здiйснення (використання) прав, виконання обов’язкiв, дотримання обов’язкiв та застосування норм права (особлива форма їх реалiзацiї).
1. Здiйснення (використання)прав виражається у реалiзацiї можливостей, якi надаються учасникам суспiльних вiдносин нормами права. У цiй формi здiйснюються, наприклад, норми, якi закрiплюють за громадянами право приймати участь у виборах представницьких органiв державної влади; право володiти, користуватися та розпоряджатися своїм майном та iншi. Особливiсть цiєї форми реалiзацiї полягає у тому, що учасники суспiльних вiдносин можуть здiйснювати дiї, якi дозволенi нормами права.
2. Виконання обов’язкiвполягає в обов’язковому здiйсненнi активних дiй, якi приписанi нормами права. У такiй формi реалiзуються норми, якi визначають юридичнi обов’язки громадян, посадових осiб, державних та суспiльних органiзацiй, їх органiв. Наприклад, обов’язок поставщика у певний строк передати покупцевi продукцiю; обов’язок боржника повернути борг; обов’язок свiдка давати правдивi показання правоохоронним органам. Особливiсть цiєї форми реалiзацiї виражається у тому, що суб’єкти повиннi, незалежно вiд власного бажання, вчинювати активнi дiї, передбаченi нормами права.
3. Дотримання обов’язкiввиражається в утриманнi вiд вчинення дiй, заборонених юридичними нормами. Суть цiєї форми реалiзацiї норм права полягає невчиненнi дiй, якi заподiюють шкоду суспiльству, державi, особистостi. Так, не вчиняючи дiй, що забороненi нормами права, громадяни реалiзують вимоги цих норм. На вiдмiну вiд виконання дотримання обов’язкiв носить пасивний характер, оскiльки юридичнi обов’язки при цьому реалiзуються через утримання вiд певних дiй. У першому випадку громадяни повиннi активно дiяти, щоб реалiзувати норму права, а в другому, навпаки, не здiйснювати заборонених дiй.
Вказанi форми реалiзацiї правових норм вважаються безпосереднiми, оскiльки правовi приписи реалiзуються самими учасниками суспiльних вiдносин. Якщо ж цi форми не дозволяють у повному обсязi реалiзувати права та обов’язки, передбаченi правовими нормами, виникає необхiднiсть у використаннi застосування права як особливої форми його реалiзацiї. Застосування норм права необхiдно тодi, коли вищевказаних форм виявляється недостатньо для повної реалiзацiї правових норм та необхiдне втручання в цей процес спецiальних компетентних органiв.
Застосування норм права — це владна дiяльнiсть компетентних державних органiв по реалiзацiї правових норм вiдносно конкретних життєвих випадкiв та iндивiдуально-визначенних осiб.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Характернi ознаки застосування норм права:
1. Правозастовчу дiяльнiсть здiйснюють лише компетентні державнi органи (посадовi особи) або громадськi органи уповноваженi державою. Наприклад, державна адмiнiстрацiя, суд, адмiнiстрацiя пiдприємства, командир вiйськової частини, профспiлковий комiтет. Окремi ж громадяни, якi не є посадовими особами, спецiальних повноважень не мають i, отже, застосовувати норми права не можуть.
2. Дiяльнiсть по застосуванню норм права має державно-владний характер. Такою є дiяльнiсть суду при здiйсненнi правосуддя або слiдчого при розслiдуваннi кримiнальної справи.
3. Змiст правозастовчої дiяльностi полягає у виданнi на пiдставi норм права iндивiдуальних правових приписiв (актiв). Цi акти вiдносяться до визначених життєвих випадкiв та адресованi конкретним особам. Наприклад, рiшення виконкому про видачу окремому громадянину ордера на квартиру, вирок суду вiдносно особи, яка скоїла злочин.
4. Застосування норм права здiйснюється у суворо встановленому законом порядку. Особливо важливе значення такий порядок має при застосуваннi норм кримiнального та цивiльного права, забезпечуючи послiдовне проведення законності, глибокий та всебiчний розгляд обставин конкретної юридичної справи.
Випадки, коли виникає необхiднiсть у застосуваннi норм права.
1. Норма права застосовується компетентними органами тодi, коли передбаченi юридичнi права та обов’язки не можуть виникнути у конкретних осiб та реалiзуватися без їх державно-владної дiяльностi. Для виникнення та реалiзацiї цих прав та обов’язкiв у кожному окремому випадку необхiдно видання компетентним органом владного рiшення вiдносно конкретної особи. Наприклад, для того щоб реалiзувати право на працевлаштування, необхiдно офiцiйне рiшення адмiнiстрацiї пiдприємства, органiзацiї про прийняття на роботу, тобто видання наказу керiвником установи про реалiзацiю вказаних прав.
2. Правозастосовча дiяльнiсть компетентних органiв необхiдна у тому випадку, коли iснують певнi перешкоди для використання суб’єктивних юридичних прав громадянами або органiзацiями. Наприклад, громадянин придбав на законнiй пiдставi будинок, а iншi особи створюють перешкоди для реалiзацiї ним права володiння придбаним будинком. У такому випадку громадянин звертається в адмiнiстративний орган або суд, якi приймають рiшення, що поновлює порушенi права власника будинку.
3. Необхiднiсть у застосуваннi норм права виникає i тодi, коли юридичнi обов’язки не виконуються добровiльно. Наприклад, одна органiзацiя зобов’язалась за договором поставляти iншiй органiзацiї певну продукцiю, але не виконала свої зобов’язання. У цьому випадку компетентний орган (арбiтраж, суд) виносить владне рiшення, на пiдставi якого у примусовому порядку забезпечується виконання органiзацiєю своїх зобов’язань за договором.
4. Правозастосовча дiяльнiсть завжди необхiдна, якщо вчинене правопорушення i потрiбно визначити вiдповiдну мiру юридичного стягнення правопорушнику. Так, при вчиненнi вiйськовослужбовцем дисциплiнарного проступку стягнення визначає лише командир (начальник), застосовуючи вiдповiдну норму Дисциплiнарного статуту. Коли ж вчинюється злочин, мiру покарання визначає тiльки суд, на пiдставi норм кримiнального права.
Правозастосовча дiяльнiсть є досить складним процесом, який складається iз ряду поступових дiй — стадiй.
1. Встановлення фактичних обставин справи.
Застосування юридичних норм направлене на забезпечення їх реалiзацiї вiдносно до конкретного випадку, який складається з певних фактiв. Цi факти i утворюють фактичну основу застосування норм права. Саме тому особи, якi застосовують правовi норми, повиннi у першу чергу вiдiбрати та чiтко видiлити тi факти, якi необхiднi для вiрного вирiшення юридичної справи; потiм провести ретельний аналiз та оцiнку вказаних фактiв.
Встановлення фактичних обставин справи повинно бути обгрунтованим та законним. Вiд цього залежить вiрнiсть застосування норм права. Обгрунтованiсть та повнота встановлення обставин справи досягається шляхом глибокого та всебiчного дослiдження фактiв, з’ясування їх iстинностi та об’єктивної вiрогiдностi. Щоб встановити об’єктивну iстину по справi факти аналiзуються у їх взаємозв’язку та причиннiй залежностi.
Важливо також мати на увазi, що правозастосовчi органи дослiджують не абсолютно усi факти, характернi для певного випадку, а лише тi, якi безпосередньо стосуються вирiшення юридичної справи. Фактичнi обставини встановлюються у вiдношеннi з тою нормою права, яка до них застосовується. Так, при з’ясуваннi обставин конкретної кримiнальної справи у першу чергу повиннi бути встановленi наступнi факти: хто вчинив злочин, коли i де вiн був вчинений, яким чином, якi мотиви вчинення злочину. Факти, що мають юридичне значення, встановлюються за допомогою показань свiдкiв, результатiв огляду мiсця пригоди, експертизи, дослiдження документiв, предметiв та iнших даних. Цi данi встановлюються у передбаченому законом порядку i називаються юридичними доказами.
2. Вибiр та аналiз норми права, що пiдлягає застосуванню до фактичних обставин, якi дослiджуються.
Пiсля встановлення юридичного значення обставин справи починається друга стадiя застосування норм права. На цiй стадiї правозастосовчий орган перш за все вирiшує питання, на пiдставi якої норми повинна вирiшуватися справа, що розглядається. Обрати норму означає надати правову квалiфiкацiю (оцiнку) фактичним обставинам справи.
Далi необхiдно встановити дiйснiсть (вiрогiднiсть) її тексту з точки зору законностi, перевiрити, чи не має у текстi помилок, чи не змiнена дана норма. При цьому слiд користуватися текстом опублiкованим у офiцiйному виданнi, останньою його редакцiєю з усiма змiнами та доповненнями на день застосування норми права. Також правозастосовчий орган повинен визначити, чи не протирiчить обрана норма закону i iншим нормативним актам. Норма права може бути застосована лише тодi, коли вона вiдповiдає приписам актiв вищих органiв.
Аналiз обраної правової норми включає ретельну перевiрку її дiї у часi, просторi та по колу осiб. Це означає, що правозастосовчий орган повинен достеменно з’ясувати:
— чи чинна норма в той момент, коли на її пiдставi потрiбно вирiшити конкретну справу;
— чи чинна вона на тiй територiї, де ця справа повинна бути вирiшена;
— чи поширюється чиннiсть цiєї норми на осiб, вiдносно яких вона повинна застосовуватись.
Iнколи при виборi та аналiзi норми виявляється, що даний випадок регулюється кiлькома нормами, якi не узгоджуються або навiть суперечать одна однiй за своїм змiстом. У такому випадку має мiсце колiзiя правових норм. Щоб з’ясувати яким чином вирiшуються колiзiї мiж правовими нормами, яку саме норму компетентний орган повинен застосувати до обставин справи, iснують наступнi правила вирiшення колiзiй у правозастосовчiй дiяльностi:
1) якщо iснує колiзiя мiж нормами, виданими рiзними органами, застосовується норма вищогооргана;
2) при протирiччi мiж нормами, прийнятими одним i тим органом, але в рiзний час, застосовується норма, яка прийнята пiзнiше;
3) у випадку колiзiї мiж загальною та спецiальною нормою застосовується остання.
Завданням компетентного органу на цiй стадiї є усвiдомлення (тлумачення) застосованої норми, а також усунення прогалин у правi шляхом застосування права по аналогiї.
3. Винесення рiшення компетентним органом та доведення цього рiшення до зацiкавлених осiб та органiзацiй.
Це завершальна та головна стадiя процесу застосування норми права. Встановлення фактичних обставин, а також вибiр та аналiз правової норми готують видання компетентним органом iндивiдуального правового акта (наприклад, вирок суду, наказ посадової особи). Перед винесенням конкретного рiшення необхiдно впевнитися, що обставини справи дослiдженi вiрно i достатньо повно, що застосована норма права вiдноситься саме до цього випадку. На пiдставi такого переконання компетентний орган виносить владне рiшення, пiсля чого оголошує його зацiкавленим особам та органiзацiям.
Дiяльнiсть компетентних органiв закiнчується виданням акта застосування норми права. Вiн фiксує прийняте рiшення, надає йому офiцiйного значення та владний характер.
Акт застосування норми права— це офiцiйний правовий документ, який мiстить iндивiдуальний державно-владний припис компетентного органу, що виноситься ним внаслiдок вирiшення конкретної юридичної справи.
Головнi ознаки, що характеризують акти застосування норми права.
1) Акт застосування норми права має владний характер та охороняється примусовою силою держави. Конкретнi приписи, що мiстяться у ньому, мають обов’язкове значення для усiх, до кого вони вiдносяться, та у необхiдних випадках можуть бути реалiзованi примусовим шляхом.
2) Акт застосування — це iндивiдуальний правовий акт. Вiн має вiдношення до певно визначених осiб. Правозастосовчий акт має силу лише для певного випадку i на подiбнi випадки не розповсюджується. Цим вiн відрізняється вiд нормативно-правових актiв, якi мiстять правовi норми, що мають загальний характер. Норми права регулюють багато однотипових випадкiв та розповсюджуються на усiх осiб, якi знаходяться у сферi їх дiї (конкретно не визначених). Вони розрахованi на неодноразове застосування. Iндивiдуальнi правовi акти не мiстять правових норм. Вони лише конкретизують загальнi приписи стосовно окремих осiб або органiзацiй та мають разове значення. Внаслiдок цього акти застосування норм права до джерел права не вiдносяться. У збiрники законодавства вони не включаються.
3) Правозастосовчi акти повиннi бути законними, повиннi виноситися у суворiй вiдповiдностi до закону, спиратися на певнi норми права.
4) Акти застосування норм права видаються у встановленiй законом формi i мають точне найменування. Закон передбачає суворо визначений порядок видання та оформлення iндивiдуальних правових актiв. Кожен правозастосовчий акт має суворо визначенi найменування: вирок, наказ, постанова, розпорядження.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Класифiкацiя актiв застосування норм права відбувається за рiзними пiдставами. В залежностi вiд суб’єктiв, якi застосовують норми права, iндивiдуальнi правовi норми подiляються на наступнi види:
— акти представницьких органiв державної влади;
— акти виконавчих органiв державної влади;
— акти правоохоронних державних органiв;
— акти державного контролю;
В залежностi вiд змiсту суспiльних вiдносин та норм права, що застосовуються до них, правозастосовчi акти подiляються на:
— регулятивнi, якi встановлюють конкретнi юридичнi права та обов’язки у зв’язку з правомiрною поведiнкою людей (наприклад, наказ ректора учбового закладу про зарахування у вуз);
— охороннi, якi видаються у зв’язку з вчиненням окремими людьми правопорушень (вирок суду, постанова слiдчого про притягнення пiдозрюваного як обвинуваченого, протест прокурора).
Таким чином, акти застосування норм права є найважливiшим засобом реалiзацiї припису правових норм.
При виборi та юридичному аналiзi правової норми, яка повинна бути застосована до конкретного випадку, iнколи виявляється прогалина.
Прогалина в правi— це вiдсутнiсть правової норми при вирiшеннi конкретних життєвих випадкiв, якi охоплюються правовим регулюванням та повиннi вирiшуватися на пiдставi права.
Причинами виникнення прогалин в правi можуть бути вiдставання законодавства вiд розвитку життя, хиби при пiдготовцi нормативно-правових актiв та iнше.
Найбiльш ефективним засобом усуненняпрогалин у правi є видання компетентним органом недостатньої правової норми, необхiднiсть якої обумовлена життям. У тих випадках, коли правотворчий орган не змiг усунути прогалину, використовується правило застосування права за аналогiєю. Пiд аналогiєю розумiється певна схожiсть мiж рiзними явищами чи предметами. Застосування права за аналогiєю не означає довiльного вирiшення конкретних справ. Рiшення приймається у вiдповiдностi з принципами законностi та справедливостi. В юриспруденцiї розрiзняються два основних види аналогiї: аналогiя законута аналогiя права.
Аналогiя законууявляє собою рiшення конкретної юридичної справи на пiдставi правової норми, розрахованої не на цей, а на подiбнi випадки. Якщо компетентний орган вирiшує справу у вiдповiдностi з приписами норми, що регулює найбiльш подiбнi (аналогiчнi) суспiльнi вiдносини, то у цьому випадку має мiсце аналогiя закону. При цьому норма права, яка застосовується цi вiдносини безпосередньо не регулює. Вона регулює iншi, але близькi, спорiдненi вiдносини.
Аналогiя права— це прийняття рiшення по конкретнiй справi на пiдставi загальних принципiв та сутi права. Аналогiя права застосовується тодi, коли при наявностi прогалини неможливо добрати схожу, аналогiчну норму права.
Застосування права по аналогiї у сучасних державах обмежене. Воно цiлком неможливе при вирiшеннi кримiнальних справ. Кримiнальне законодавство походить iз принципу, за яким, злочином не може вважатися дiяння, яке не передбачене кримiнальним законом. У зв’язку з постiйним удосконаленням та розвитком законодавства застосування права за аналогiєю стає рiдкiсним винятком навiть для тих галузей права, де воно припустиме.
Однiєю iз стадiй застосування норм права є їх тлумачення.
Тлумачення норм права— це дiяльнiсть компетентних органiв держави, громадських органiзацiй та окремих громадян по усвiдомленню та роз’ясненню ними дiйсного змiсту норм. В процесi тлумачення встановлюються умови дiї норми, юридичнi права та обов’язки учасникiв правовiдносин, а також заходи юридичної вiдповiдальностi за порушення приписiв норми права.
Тлумачення покликане забезпечити повну та всебiчну реалiзацiю норм права у дiяльностi виконавчих органiв, органiв суду та прокуратури при здiйсненнi громадянами та органiзацiями своїх юридичних прав та обов’язкiв. Тим самим тлумачення вiдповiдає одноманiтному розумiнню та застосуванню правових норм на всiй територiї їх дiї, забезпечує законнiсть та сталий правопорядок в рiзних сферах суспiльного життя.
Тлумачення норм права має два напрямки: усвiдомлення (“для себе”) та роз’яснення (“для iнших”). Усвiдомлення змiсту норми права є необхiдною передумовою для вiрного розумiння та реалiзацiї її вимог. Роз’яснення правової норми здiйснюється тодi, коли у процесi усвiдомлення виявляються неясностi у її змiстi. У такому випадку потрiбнi додатковi роз’яснення дiйсного змiсту правової норми. Усвiдомлюються усi норми права, а роз’яснюються лише тi, з приводу яких потрiбнi додатковi зауваження внаслiдок неточностi словесного виразу або невiрного застосування норм права практично. Таким чином, з усвiдомлення норми права не завжди випливає роз’яснення її змiсту.
Тлумачення становить собою iнтелектуальну дiяльнiсть, в процесi якої з наукових позицiй пiзнаються глибиннi властивостi права, об’єктивно та вiрогiдно викладається суть приписiв, що мiстяться у правових нормах.
Ефективнiсть тлумачення залежить вiд рiвня правосвiдомостi тлумача. Що вищий рiвень правосвiдомостi тих, хто усвiдомлює чи роз’яснює змiст правових норм, тим менше правопорушень, тим повнiше задовольняються права та свободи особи.
Особлива роль при тлумаченнi належить спецiальнiй юридичнiй пiдготовцi, глибокому оволодiнню найновiшими досягненнями юридичної науки, високiй юридичнiй культурi. Вiд рiвня професiйної пiдготовки юристiв в багато чому залежить якiсть правороз’яснюючої роботи, розумiння населенням дiйсного змiсту правових норм, точне здiйснення їх приписiв.
Головнi способи тлумачення-усвiдомлення змiсту правових норм.
1) Граматичне тлумаченнявиражається в усвiдомленнi змiсту правової норми шляхом граматичного аналiзу її тексту. При такому тлумаченнi необхiдно з’ясувати, в яких словах, реченнях сформульованi гiпотеза, диспозицiя та санкцiя правової норми. Для цього встановлюється значення окремих слiв, з’ясовується їх граматична форма (вiдмiнок, число, рiд, вид, особа), визначається зв’язок мiж ними. Потiм з’ясовується граматична та змiстова структура речень, якi мiстить норма. При граматичному тлумаченнi правової норми необхiдно спецiально зупинитися на з’ясуваннi значення окремих термiнiв. У законодавствi часто використовуються термiни, якi мають загальноприйняте значення. Однак деяким з них надається особливий змiст (наприклад, “посадова особа”, “вина”, “потерпiлий”, “докази” i т.i.). Роз’яснення таких термiнiв нерiдко дається в самих законах та iнших нормативно-правових актах. Застосовуючи норми права, якi мiстять термiни, що вживаються в рiзних значеннях, важливо встановити їх дiйсний змiст, безпосередньо закладений самим правотворчим органом. У противному разi це може привести до неправильного вирiшення юридичної справи.
У нормативно-правових актах широко використовуються спецiальнi термiни iз рiзних галузей технiки, науки, мистецтва. Для правильного їх усвiдомлення необхiдно використовувати вiдповiднi довiдники, словники та допомогу спецiалiстiв.
2) Логiчне тлумачення— це усвiдомлення змiсту норми права шляхом безпосереднього використання законiв формальної логiки. При логiчному тлумаченнi дослiджуються не окремi слова, а внутрiшнi зв’язки мiж частинами нормативного акта, логiчна структура правових приписiв. Необхiднiсть логiчного тлумачення випливає, насамперед, з особливостей оформлення норм права. Так, граматична форма речення, у якому мiститься норма права, часом неточно виражає кiлькiсну сторону норми. У нормi звичайно говориться про одну особу: “пiдозрюваний має право”, “слiдчий зобов’язаний” тощо. Проте норма права стосується не одного якогось пiдозрюваного або слiдчого, а всiх, хто пiдпадає пiд вiдповiдне процесуальне положення. Тому для надання наведеним формулам їх дiйсного значення, логiчно умовно додавати слова “кожний”, “будь-який”, внаслiдок чого i буде виявлено дiйсну волю законодавця.
3) Систематичне тлумаченняполягає в усвiдомленнi змiсту норми права шляхом порiвняння її з iншими нормами i встановлення її зв’язку з ними. Будь-яка правова норма уявляє собою складову частину системи права та дiє у тiсному зв’язку з iншими нормами. Тому, щоб усвiдомити дiйсний змiст певної норми права, необхiдно визначити її логiчний зв’язок з iншими нормами. Перш за все встановлюються зв’язки з нормами, подiбними за змiстом з нормою, яка тлумачиться, та якi її деталiзують. Приймається до уваги i те, у якому нормативно-правовому актi вона сформульована (законi, указi, постановi i т.i.), яке мiсце у цьому актi вона займає. Якщо ця норма знаходиться у пiдзаконному актi, необхiдно впевнитися, що вона вiдповiдає закону або iншим актам, що мають бiльшу юридичну силу. Можливе i порiвняння норм рiзних галузей права.
Систематичне тлумачення має особливо важливе значення для органiв, якi застосовують норми права. Воно є необхiдною умовою правильної квалiфiкацiї юридичних справ. У цiлому систематичне тлумачення обумовлене взаємозв’язком та взаємозалежнiстю суспiльних вiдносин, якi регулюються нормами права.
3) Iсторично-полiтичне тлумаченнянорм права уявляє собою усвiдомлення їх мети та завдань на пiдставi аналiзу того iсторичного становища, у якому вони були прийнятi.     продолжение
–PAGE_BREAK–
При iсторично-полiтичному усвiдомленнi потрiбно глибоко вивчити соцiальне значення та мету правової норми, а також конкретнi умови її прийняття. Такий пiдхiд дозволяє розкрити соцiально-полiтичний змiст норми, її суть та моральний змiст.
Iсторично-полiтичне тлумачення сприяє точнiй та правильнiй реалiзацiї правових норм, попереджує порушення законностi при їх застосуваннi.
При усвiдомленнi правових норм потрiбно використовувати усi вказанi засоби. Лише їх спiльне застосування сприяє точному i правильному розумiнню змiсту норми права, яка тлумачиться.
Усвiдомлення повинно приводити до такого розумiння змiсту норм права, яке б забезпечувало їх повну та точну реалiзацiю. Наслiдком тлумачення повиннi бути повна яснiсть та визначенiсть сутi правової норми. Яснiсть сутi — це глибоке розумiння змiсту норми, вiдсутнiсть будь-яких сумнiвiв у точностi наведених внаслiдок тлумачення висновкiв. Визначенiсть сутi — це конкретнiсть змiсту правової норми, яка не припускає двох чи бiльше рiшень на пiдставi зроблених висновкiв.
Наслiдки тлумачення подiляються на види в залежностi вiд вiдношення мiж текстуальним вiдображенням норми (“буквою закону”) та її дiйсним змiстом (“духом закону”). За цiєю ознакою тлумачення норм права може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним.
В переважнiй бiльшостi випадкiв дiйсний змiст правової норми усвiдомлюється буквально — у цiлковитiй вiдповiдностi до тексту норми. Таке тлумачення називається буквальним. При буквальному тлумаченнiзмiст норми права цiлком вiдповiдає її текстуальному вiдображенню.
Однак в окремих виняткових випадках можливе виникнення деякої невiдповiдностi мiж дiйсним змiстом норми та її текстуальним вiдображенням.
Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права вужчий за її текстуальне вiдображення — тлумачення буде обмежувальним. При обмежувальному тлумаченнiтекст норми приводиться у повну вiдповiднiсть з її змiстом.
Якщо внаслiдок усвiдомлення виявляється, що дiйсний змiст норми права ширший за її текстуальне вiдображення, то тлумачення будепоширювальним.
Таким чином, обмежувальне та поширювальне тлумачення приводить у цiлковиту вiдповiднiсть дiйсний змiст правової норми та її не зовсiм точну форму викладення у текстi статтi нормативно-правового акта.
Усвiдомлення норм права не завжди приводить до повної ясностi та визначеностi їх змiсту. У таких випадках виникає потреба спецiального роз’яснення їх змiсту. Тлумачення-роз’яснення забезпечує повну та точну реалiзацiю правових норм, запобiгає вiд помилок в практичному застосуваннi.
Роз’яснення норм права — це вказiвки або рекомендацiї, направленi на розкриття дiйсного змiсту норм. В залежностi вiд суб’єктiв, якi роз’яснюють правовi норми, тлумачення-роз’яснення подiляється на офiцiйне та неофiцiйне.
Офiцiйне тлумачення— це таке роз’яснення норм права, яке дається компетентними органами. Воно є обов’язковим для усiх, хто застосовує цю норму. Офiцiйне тлумачення знаходить вираження у спецiальних актах (документах), якi видає компетентний орган (постанови, iнструкцiї, накази, листи та iнше).
Офiцiйне тлумачення за обсягом подiляється на нормативнета казуальне(iндивiдуальне).
Нормативне тлумачення— це офiцiйне роз’яснення, що є обов’язковим для усiх осiб та органiв, якi застосовують певну норму чи норми права. Таке роз’яснення поширюється на усi випадки, передбаченi тлумаченою правовою нормою. Цим забезпечується одноманiтнiсть та правильне запровадження в життя її вимог. Офiцiйне тлумачення може давати i сам орган, що видав роз’яснювану норму права. Таке роз’яснення називається автентичним. Також офiцiйне нормативне тлумачення правових норм можуть давати i органи, що їх не видавали. У такому випадку вони надiляються спецiальними повноваженнями з офiцiйного роз’яснення вказаних норм.
Казуальне тлумачення— це таке роз’яснення змiсту правової норми, яке дається у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи. Таке тлумачення називається казуальним тому, що воно чинне тiльки для певного випадку (казусу). Необхiднiсть у казуальному тлумаченнi виникає тодi, коли рiшення нижчих правозастосовчих органiв з конкретних юридичних справ є невiрними, не вiдповiдають закону. Казуальнi роз’яснення є обов’язковими лише при розглядi конкретної справи. Зокрема, вони можуть бути зразком для iнших органiв, якi застосовують цi норми права.
Нормативне та казуальне роз’яснення за своїм змiстом подiляються на судовета адмiнiстративне.
Судове тлумачення— це роз’яснення змiсту норми права, яке здiйснюється судами. Воно забезпечує вiрне розумiння та одноманiтне застосування норм права у дiяльностi судiв. Керiвнi роз’яснення вищих судiв обов’язковi для всiх судiв, iнших органiв та посадових осiб, якi застосовують роз’яснюванi норми права.
Адмiнiстративне тлумачення— це роз’яснення змiсту норм права, яке здiйснюється виконавчими органами держави. Таке тлумачення стосується питань управлiння, працi, соцiального забезпечення та подiбних.
Тлумачення норм права у межах своєї компетенцiї можуть давати також мiсцевi органи самоврядування, роз’яснюючи змiст виданих ними правових норм, дiя яких, обмежена пiдвiдомчою територiєю.
Офiцiйне тлумаченнядається у формi актiв, якi видає вiдповiдний компетентний орган. Юридична сила актiв офiцiйного тлумачення залежить вiд повноважень органiв, якi їх видають. У цих актах поруч з роз’ясненнями можуть мiститися самостiйнi норми чи iндивiдуальнi велiння. Таким чином оперативно усуваються неточностi та неясностi у нормативно-правових актах, удосконалюється практичне застосування цих актiв.
Акти офiцiйного тлумачення правових норм (iнтерпретацiйнi акти) уявляють собою, з одного боку, роз’яснення змiсту норм права, а з iншого боку, конкретизацiю та уточнення його приписiв. Особливість iнтерпретацiйних актiв полягає у тому, що вони дiють спiльно з тими нормативно-правовими актами, у яких мiстяться тлумаченi юридичнi норми.
Iнтерпретацiйнi акти подiляються у залежностi вiд їх змiсту та сфери розповсюдження.
Iнтерпретацiйнi акти правотворчостi, будучи офiцiйними роз’ясненнями дiйсного змiсту норм права, вони одночасно є джерелами права, оскiльки мiстять конкретизуючi норми.
Iндивiдуальнi iнтерпретацiйнi акти— це такi акти, якi мiстять вказiвки з приводу застосування правової норми до конкретних життєвих обставин. На вiдмiну вiд iнтерпретацiйних актiв правотворчостi цей рiзновид актiв офiцiйного тлумачення не є наслiдком правотворчої дiяльностi компетентних органiв, а становить своєрiдну форму юридичної практики, форму узагальнення досвiду застосування юридичних норм. Саме такi акти у повному обсязi виконують функцiю офiцiйного роз’яснення норм права, оскiльки не пов’язанi з правотворчою дiяльнiстю компетентних органiв.
Неофiцiйне тлумачення — це роз’яснення змiсту правових норм, яке не є обов’язковим. Воно може даватися будь-яким громадянином або походити вiд громадської органiзацiї. Таке тлумачення необов’язкове для тих органiв чи посадових осiб, якi застосовують норми права. Однак неофiцiйне тлумачення надає їм значну допомогу у практичному застосуваннi правових норм. Особливе значення тля точної та вiрної реалiзацiї права мають висловлювання видатних державних та громадських дiячiв про суть та роль певного закону у суспiльному життi, про його практичний напрямок. Їх роз’яснення сприяють глибокому та всебiчному розумiнню змiсту закону, пiдвищують рiвень правосвiдомостi громадян, забезпечують правильну реалiзацiю вимог закону. Неофiцiйне тлумачення подiляється на доктринальне,компетентне i повсякденне.
Важливим видом неофiцiйного роз’яснення правових норм є доктринальне (наукове) тлумачення. Воно дається науково-дослiдними установами, квалiфiкованими вченими-юристами, у коментарях до законодавства, у наукових працях, статях, лекцiях, виступах.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Доктринальне роз’яснення правових норм та практики їх застосування базується на знаннi та глибокому розумiннi закономiрностей правового регулювання, ролi права в органiзацiї суспiльного життя, у вирiшеннi конкретних юридичних питань. Науковi рекомендацiї допомагають офiцiйним органам удосконалювати правотворчу та правозастосовчу дiяльнiсть, приводити її у вiдовiднiсть iз об’єктивними закономiрностями суспiльного розвитку.
Компетентне тлумачення— це тлумачення, яке здiйснюють особи, обiзнанi з правом. У бiльшостi випадкiв це досвідчені юристи-практики: посадовi особи державного апарату, адвокати тощо. Консультацiї у перiодичних виданнях з окремих питань права, вечори запитань та вiдповiдей на правовi теми — все це вiдноситься до неофіційного компетентного тлумачення.
Повсякденне тлумачення— це тлумачення норм права всiма суб’єктами права. Його значення для правозастосовчої дiяльностi пов’язано з виявленням правової свiдомостi широкого кола суб’єктiв правовiдносин.
Таким чином, тлумачення забезпечує правильне та одноманiтне розумiння та застосування норм права.
Реальнi життєвi вiдносини мiж людьми та їх органiзацiями мають рiзнi сторони та форми зовнiшнього вираження. Вони можуть бути моральними, полiтичними, нацiональними, релiгiйними i правовими. Кожна суспiльна вiдносина становить собою складне та багатогранне явище, до якого можуть входити рiзнi елементи суспiльних iнтересiв та потреб. Однi з них охоплюються правовим регулюванням, а iншi — нi. З цього випливає, що не всi суспiльнi вiдносини i не в повному обсязi можуть набувати юридичну форму. Правовiдносини вiдображають той аспект конкретних життєвих стосункiв мiж людьми, який визначається нормами права. Бiльш того, не всi суспiльнi вiдносини об’єктивно можуть бути юридичними. Вiдносини здатнi набути правового характеру лише в тому випадку, якщо мова йде про акти поведiнки, що мають соцiальне значення. Коли ж справа стосується думок та почуттiв, що не вiдображають їх дiї, говорити про їх юридичну природу не можна.
Правовiдносини — це лише один бiк суспiльного вiдношення, який визначається нормою права, специфiчна форма його вiдображення. Правовідносини є засобом переведення загальних установлень правових норм (об’єктивного права) у конкретнi (суб’єктивнi) права та обов’язки учасникiв суспiльних вiдносин. Право у об’єктивному станi уявляє собою сукупнiсть правових норм, якi визначають змiст прав та обов’язкiв персонально не визначеного кола суб’єктiв. У них мiстяться приписи, що стосуються до багатьох осiб, якi знаходяться у сферi дiї правової норми. Право у суб’єктивному станi є iндивiдуалiзоване право. У ньому загальнi юридичнi права та обов’язки стають належнiстю конкретних осiб i таким чином переводять його у стан правовiдносин.
Правовiдносини — це такi суспiльнi вiдносини, у яких сторони пов’язанi мiж собою взаємними юридичними правами та обов’язками, що охороняються державою.
Ознаки правовiдносин:
1)правовiдносини уявляють собою таку форму суспiльних вiдносин, яка створюється на пiдставi правових норм. У нормах права мiстяться загальнi (безособовi) юридичнi права та обов’язки людей — типовi зразки тих суспiльних вiдносин, яких люди можуть або повиннi дотримуватися вiдповiдно правовим приписам. Вони реалiзуються тодi, коли визначенi особи виконують вимоги правових норм, тобто вступають у правовiдносини. Сторони правовiдносин надiляються конкретними юридичними правами та обов’язками, у загальнiй формi закрiпленими у нормах права: їх поведiнка будується у вiдповiдностi з цими правами та обов’язками. Отже, за допомогою правовiдносин вимоги правових норм втiлюються у життя.
2)учасники правовiдносин надiляються взаємними юридичними правами та обов’язками, якщо один суб’єкт правовiдносин надiлений правом, та на iншого покладаються обов’язки.
3)правовiдносини мають свiдомо-вольовий характер. На вiдмiну вiд економiчних вiдносин, якi складаються об’єктивно, незалежно вiд волi окремого iндивiда, правовiдносини завжди мають iндивiдуально-вольовий характер. Свiдомо-вольовий змiст правовiдносин має два взаємопов’язаних аспекти. З одного боку, правовiдносини виникають на пiдставi правових норм, якi є продуктом свiдомо-вольової дiяльностi людей (правотворчих органiв). З iншого боку, учасники правовiдносин реалiзують передбаченi нормами права та обов’язки також через свої вольовi, свiдомi дiї.
4) правовiдносини гарантуються державою i охороняються у необхiдних випадках її примусовою силою. Держава створює необхiднi економiчнi, соцiальнi та iншi умови для повної реалiзацiї правових норм. Якщо ж порушується ступiнь свободи однiєї iз сторiн правовідносин, держава приймає примусовi засоби до забезпечення правовiдносин.
Правовiдносини класифiкуються за рiзними пiдставами. За галузями права вони подiляться на державно-правовi, адмiнiстративно-правовi, цивiльно-правовi, сiмейно-правовi, кримiнально-правовiта iншi галузевi правовiдносини. Залежно вiд кiлькостi суб’єктiв правових вiдносин вони подiляються на простi та складнi.Простi, що вiдбуваються лише мiж двома суб’єктами; складнi — мiж трьома i бiльше суб’єктами. Залежно вiд того, якi обов’язки покладаються на учасникiв правовiдносин, їх можна подiлити на активнi тапасивнi. У активних правовiдносинах зобов’язана сторона має здiйснити певнi активнi дiї. У пасивних правовiдносинах зобов’язана сторона має утримуватися вiд вчинення певних дiй, тому що правом встановлюються заборони на такi її дiї за певних обставин. За характером впливу правовiдносини можна подiляти на регулятивнi таохоронi.Пiд регулятивними розумiються такi правовiдносини, якi грунтуються на регулятивних нормах i завдання яких полягає у розвитку та змiцненнi суспiльних вiдносин шляхом їх безпосереднього регулювання. Пiд охоронними розумiються такi правовiдносини, якi спричиненi правопорушенням та складаються на пiдставi правоохоронних норм. За рiвнем iндивiдуалiзацiї суб’єктiв правовiдносини подiляються на: вiдноснi -в яких точно визначенi права i обов’язки всiх учасникiв як уповноважених, так i зобов’язаних; абсолютнi — в яких визначена лише одна сторона — носiй суб’єктивного права, а всi iншi визнаються зобов’язаними не заважати здiйсненню ним своїх прав. За волевиявленням сторiн правовiдносини подiляються на: договiрнi, для виникнення яких необхiдне виявлення (згода) як уповноваженої, так i зобов’язаної сторони; управлiнськi, для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони.
Структура правових вiдносин має чотири необхiдних елементи:
— суб’єкти;
— об’єкти;
— права;
— обов’язки.
1. Суб’єкти правовiдносин— це окремi iндивiди, органiзацiї, об’єднання та соцiальнi спiльностi, якi у вiдповiдностi з нормами права виступають носiями суб’єктивних юридичних прав та обов’язкiв. Це загальне положення. Але в реальному життi не усi iндивiди та органiзацiї можуть бути суб’єктами правовiдносин, що пояснюється рiзними об’єктивними чинниками: фiзiологiчними, психологiчними, економiчними. Малолiтнi дiти, душевнохворi, органiзацiї, якi припинили своє iснування, фактично не можуть приймати участь у правовiдносинах: адже якщо немає суб’єкта права, то немає суб’єкта обов’язку, немає i самого обов’язку — не можна бути зобов’язаним вiдносно нiкого.
Ступiнь участi суб’єктiв у правових вiдносинах визначається їх правоздатнiстю та дiєздатнiстю.
Правоздатнiсть— це закрiплена в законодавствi здатнiсть суб’єкта мати юридичнi права та нести юридичнi обов’язки. Вона починається з моменту народження iндивiда та припиняється разом iз смертю. Правоздатнiсть не є природною здатнiстю особи, а породжується об’єктивним правом. В нiй концентруються тi юридичнi права та обов’язки, які може мати суб’єкт, однак це ще не означає, що вiн дiйсно має їх. Щоб стати реальним учасником правовiдносин, правоздатний суб’єкт повинен бути дiєздатним.
Дiєздатнiстюназивається визнана нормами об’єктивного права здатнiсть суб’єкта самостiйно своїми усвiдомленими дiями здiйснювати юридичнi права та обов’язки.
Дiєздатнiсть подiляється на загальну та спецiальну. Загальна, наприклад, має вiдношення до всiх без винятку юридичних угод, спецiальна ж розповсюджується лише на їх суворо визначений вид.
Внаслiдок iстотних причин правоздатнiсть та дiєздатнiсть не завжди збiгаються. Усi люди правоздатнi, однак не усi вони одночасно дiєздатнi. I, навпаки, усi дiєздатнi люди є правоздатними. Отже, правоздатнiсть — поняття бiльш широке, оскiльки розповсюджується на велике коло осiб. Вiдмiнностi у дiєздатностi окремих осiб закладенi вже у самiй природi людей та умовах їх життя.
Змiст та обсяг дiєздатностi залежить вiд наступних чинникiв:
1. Вiд вiку правоздатного суб’єкта. Законодавство усiх країн визначає вiк цивiльного повнолiття, по досягненню котрого особа стає дiєздатною, тобто може своїми дiями у повному обсязi набувати майнових прав та створювати для себе цивiльнi обов’язки (цивiльна дiєздатнiсть). Подiбним чином законодавчо визначається вiк полiтичного повнолiття, з досягненням якого громадянин набуває полiтичних прав та вiдповiднi обов’язки ( наприклад, має право вибирати та бути обраним до органiв державної влади). Зрештою, в усiх країнах встановлюється вiк шлюбного повнолiття, коли людина може брати шлюб та в повному обсязi здiйснювати шлюбно-сiмейнi права та обов’язки.    продолжение
–PAGE_BREAK–
В залежностi вiд вiку суб’єкта його дiєздатнiсть є повноючиобмеженою. Так, неповнолiтнi вiд п’ятнадцяти до вiсiмнадцяти рокiв вправi укладати угоди тiльки за згодою батькiв, усиновителiв або пiклувальникiв.
2. На дiєздатнiсть суб’єктiв має вплив стан їх здоров’я. Якщо внаслiдок душевної хвороби або недоумства громадянин втрачає здатнiсть розумiти значення своїх дiй та керувати ними, вiн може бути визнаний судом недiєздатним. Цивiльнi права та обов’язки таких осiб здiйснюють їх опiкуни. Вiдповiдно до закону обмежується дiєздатнiсть осiб, якi зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.
3. На дiєздатнiсть також в певнiй мiрi впливає родинний стан суб’єктiв. Це стосується перш за все шлюбно-сiмейних вiдносин. У цивiлiзованих країнах закон забороняє укладення шлюбу мiж родичами по прямiй висхiднiй i низхiднiй лiнiї, мiж повнорiдними i неповнорiдними братами й сестрами, а також мiж усиновителями i усиновленими. У рядi країн забороняється знаходження на державнiй службi у однiй i тiй же установi подружжя, якщо один iз подружжя по службi пiдпорядковується iншому.
4. Наступним чинником, що впливає на змiст дiєздатностi є законослухнянiсть суб’єктiв. Особа, яка вчинила злочин, при вiдбуттi кримiнального покарання в мiсцях, що обмежують його волю, не здатна реалiзувати ряд цивiльних, полiтичних та iнших прав та обов’язкiв, складаючих його правоздатнiсть.
5. Змiст дiєздатностi залежить i вiд релiгiйних переконань суб’єктiв. У правовiй державi, де проголошується та гарантується свобода вiросповiдання, вiруючi можуть з причини своїх релiгiйних переконань вiдмовитися вiд здiйснення ряду прав та обов’язкiв, якими вони надiленi як громадяни держави. Наприклад, у разi якщо виконання вiйськового обов’язку суперечить релiгiйним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замiнене альтернативною (невiйськовою) службою.
Iндивiдами як суб’єктами правовiдносин виступають громадяни держави, iноземнi громадяни (iноземцi) та особи без громадянства, якi знаходяться на територiї держави. Iндивiдуальний суб’єкт правовiдносин не фiзичне, а суто юридичне поняття. Суб’єкт правовiдносин не одне й те саме, що людина, — це тiльки одна його властивiсть, створена об’єктивним правом.
Сукупнiсть усiх належних громадянину прав, свобод та обов’язкiв називається правовим статусом. Термiн “правовий статус” вживається для характеристики правового становища особи в цiлому, а термiни “правоздатнiсть та “дiєздатнiсть” вживаються стосовно до участi тих чи iнших осiб у правовiдносинах.
Громадяни правової держави реально користуються усiєю повнотою прав, свобод та обов’язкiв, встановлених правовими законами. Iноземцi та особи без громадянства, як учасники правовiдносин, на територiї iншої держави за своїм правовим станом прирiвнюються до його власних громадян. Вони є повноправними учасниками майнових, фiнансових та багатьох iнших вiдносин. Їм гарантуються передбаченi законами держави права i свободи, у тому числi право звернення до суду чи iнших державних органiв для захисту особистих, майнових, сiмейних та iнших прав, що належать їм. Обмеження правоздатностi iноземцiв та осiб без громадянства стосується лише деяких, найбiльш специфiчних сторiн державного життя (наприклад, вони не можуть проходити службу в армiї iноземної держави, вибирати чи бути обраними до його владних органiв, займати певнi державнi посади та iнше).
До органiзацiй, об’єднань та соцiальних спiльностей — колективних суб’єктiв правовiдносин — вiдносяться державнi, громадськi, приватнi органiзацiї, держава в цiлому, народ, нацiя, адмiнiстративно-територiальнi одиницi, виборчi округи, трудовi колективи. На вiдмiну вiд iндивiдуальних суб’єктiв правоздатнiсть та дiєздатнiсть органiзацiй обмежується тими метою та завданнями, заради яких вони створюються та функцiонують. Дiяльнiсть рiзних органiзацiй визначається законами та їх власними статутами (положеннями), визнаними державною владою та не суперечать її правовим установленням. Не дивлячись на рiзноманiтнiсть цiєї дiяльностi, в цiлому вона направлена на задоволення загальних або iндивiдуальних iнтересiв людей як суб’єктiв правовiдносин.
Права та обов’язки органiзацiй суворо та точно визначенi їх компетенцiєю, в межах якої i здiйснюється правоздатнiсть та дiєздатнiсть цих органiзацiй. Дiєздатнiсть органiзацiй безпосередньо виражається у дiях певних посадових осiб, представникiв, якi виступають вiд iменi органiзацiй.
Серед суб’єктiв правовiдносин особливе мiсце займають юридичнi особи. Юридичними особами визнаються органiзацiї, якi мають вiдокремлене майно, можуть вiд свого iменi набувати майнових i особистих немайнових прав i нести обов’язки, бути позивачами i вiдповiдачами в судi, арбiтражi або в третейському судi. Юридичнi особи виступають перш за все суб’єктами майнових, цивiльно-правових вiдносин.
В умовах ринкової економiки переважна бiльшiсть суб’єктiв органiзацiй є юридичними особами. Їх дiяльнiсть здiйснюється за загальними правовими принципами, однак мiж ними iснують i певнi вiдмiнностi. Юридичнi особи розрiзняються залежно вiд того, якi функцiї вони виконують — публiчнi або приватнi.
Державнi органiзацiї та установи ( органи законодавчої та виконавчої влади, суд, мiлiцiя, державнi пiдприємства, органи мiсцевої влади та iншi), як правило, дбають про загальнi, публiчнi iнтереси. Це зумовлює їх велику стабiльнiсть, а також велику незалежнiсть вiд тих iндивiдуальних осiб, якi входять до складу юридичної особи. Iснування юридичної особи, яка має публiчно-правовий характер, не залежить вiд волi її членiв. Уряд не може припинити своє iснування як орган виконавчої влади, навiть коли всi члени кабiнету мiнiстрiв пiдуть у вiдставку; державнi учбовi заклади не зникають, якщо їх керiвник iде на пенсiю; суд лишається органом правосуддя навiть у тому випадку, коли всi його члени вiдмовляться вiд своєї посади. Замiсть кабiнету мiнiстрiв, який пiшов у вiдставку буде сформовано новий кабiнет; учбовий заклад очолить новий керiвник; суд поповниться новим складом суддiв — саме таким чином такi органiзацiї продовжують функцiонувати як юридичнi особи i суб’єкти правовiдносин взагалi.
Якщо ж юридична особа будує свою дiяльнiсть на приватно-правових засадах (комерцiйний банк, приватна фiрма або пiдприємство, акцiонерне товариство) воно дбає про приватнi iнтереси своїх членiв: засновникiв, акцiонерiв, пайовикiв — i, вiдповiдно може припинити своє iснування по волi цих осiб. Члени таких приватно-правових юридичних осiб є повними їх представниками: їх воля є у повному обсязi волею юридичної особи.
Специфiчним суб’єктом правових вiдносин виступає сама держава. Вона є найважливiшим учасником державно-правових та адмiнiстративно-правових вiдносин. Здійснюючи боротьбу iз злочиннiстю, держава виступає суб’єктом кримiнально-правових вiдносин; будучи офiцiйним представником країни на мiжнароднiй аренi, держава є головним суб’єктом мiжнародно-правових вiдносин.
2. Об’єкти правовiдносин— це те, на що вони впливають. Для з’ясування, на що саме впливають правовiдносини, спочатку необхiдно визначити об’єкт норм права. Правовi норми регулюють суспiльнi вiдносини. Об’єктом їх впливу є вольова поведiнка людей. Правовiдносини ж конкретизують загальнi права та обов’язки, передбаченi нормою права, стосовно до iндивiдуальних суб’єктiв. Отже, об’єктом правовiдносин є фактична поведiнка їх учасників. Вiдповiдно до змiсту суб’єктивного права та юридичного обов’язку учасники правовiдносин будують свою поведiнку.
Поведiнка учасникiв правовiдносин завжди має суспiльне значення. Вона здiйснюється з метою задоволення рiзноманiтних законних iнтересiв суспiльства, держави, особи. Вступаючи у правовiдносини, суб’єкти задовольняють певнi матерiальнi, духовнi та iншi потреби (наприклад, придбають речi, користуються авторськими правами, правами винахiдника).
Об’єктом правовiдносин виступає поведiнка людей, яка може бути рiзною за складом. У майнових правовiдносинах об’єктом є така поведiнка людей, яка направлена на задоволення певних життєвих благ.
Не усi правовi вiдносини є майновими: суб’єктивнi юридичнi права та обов’язки виникають не завжди з приводу речей. У немайнових правовiдносинах об’єктом є саме фактична поведiнка їх учасникiв. Здiйснюючи тi чи iншi дiї, передбаченi нормами права, учасники правовiдносин тим самим задовольняють свої потреби. Тобто, юридичнi права та обов’язки, впливаючи на поведiнку учасникiв немайнових правовiдносин, досягають мети правового регулювання.
Питання про об’єкт правовiдносин юридичною наукою розглядається неоднозначно. Доволi широке розповсюдження мало та має трактування об’єкту як сукупностi рiзноманiтних матерiальних та нематерiальних благ, якi знаходяться у сферi iнтересiв учасникiв правовiдносин.
За такого пiдходу об’єкт правовiдносин знаходиться за межами юридичного змiсту правовiдносин, тобто поза суб’єктивними правами та обов’язками. Це тi явища (предмети) оточуючого нас свiту, на якi направленi суб’єктивнi права та обов’язки.
Уявляється, що матерiальнi та нематерiальнi блага є метою, заради якої особи вступають у правовiдносини. Завдання юриспруденцiї полягає у вивченнi дiй учасникiв правових вiдносин, а не речей та iнших благ, заради яких вони вступають у правовiдносини. Важливо встановити характер цих дiй, їх вiдповiднiсть юридичним правам та обов’язкам суб’єктiв. Якщо така вiдповiднiсть iснує, то одночасно досягається мета, яку ставили перед собою учасники правовiдносин. Речi, предмети матерiального свiту вивчають фiлософiя, соцiологiя, економiчна наука, виробнича практика. Теорiя права виявляє лише юридичнi властивостi речей, що знаходяться у сферi iнтересiв суб’єктiв правовідносин.
3. Суб’єктивнi права— це надана та охороняєма державою можливiсть (свобода) суб’єкта правовiдносин за своїм розсудом задовольняти тi iнтереси, якi передбаченi об’єктивним правом. Право, що належить суб’єкту, називається суб’єктивним правом тому, що тiльки вiд волi суб’єкта залежить, як ним розпорядитися. Це можливiсть не довiльна, а правова, яка встановлює мiру дозволеної поведiнки.
Суб’єктивне право проявляється у трьох рiзновидах:
1) у можливостi позитивної поведiнки власника суб’єктивного права з метою задоволення своїх iнтересiв;
2) суб’єктивне право виражається у можливостi власника суб’єктивного права вимагати певної поведiнки вiд зобов’язаних осiб з метою задоволення своїх законних iнтересiв;
3) суб’єктивне право включає у себе можливiсть власника суб’єктивного права звернутися до компетентних державних органiв за захистом своїх порушених прав.
4. Юридичнi обов’язки— це передбачена законодавством та охороняєма державою необхiднiсть належної поведiнки учасника правових вiдносин у iнтересах власника суб’єктивних прав (індивіда, органiзацiї, держави в цiлому).
Якщо змiст суб’єктивних прав утворює мiра дозволеної поведiнки, то змiст обов’язкiв — мiра належної, необхiдної поведiнки у правовiдносинах. Зобов’язанiй особi диктується мiра належної поведiнки з метою задоволення iнтересiв власника суб’єктивних прав.     продолжение
–PAGE_BREAK–
Змiст юридичних обов’язкiв виражається у двох рiзновидах:
1) у необхiдностi здiйснювати активнi позитивнi дiї на користь iнших учасникiв правовiдносин (власникiв суб’єктивних прав);
2) юридичнi обов’язки полягають у необхiдностi утримання вiд дiй, заборонених нормами права.
Юридичнi права та обов’язки у правовiдносинах — це не сама поведiнка суб’єктiв, а надання можливостi чи необхiдностi певної поведiнки, передбаченого нормою права. Реалiзацiя суб’єктивних юридичних прав та обов’язкiв означає їх вплив на фактичну поведiнку учасникiв правовiдносин, втiлення закладеної у них мiри дозволеної та належної поведiнки у реальнi суспiльнi вiдносини.
Правовiдносини виникають, змiнюються або припиняються внаслiдок настання певних життєвих обставин (фактiв).
Юридичнi факти— це конкретнi життєвi обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, змiну або припинення правових вiдносин. Юридичнi факти формулюються у гiпотезах правових норм, вони спричиняють вiдносини мiж суб’єктами на пiдставi приписiв правової норми.
Юридичнi факти мають велике значення для практики правового регулювання суспiльних вiдносин. Вiд наявностi або вiдсутностi вiдповiдного юридичного факту залежить визнання чи невизнання права або обов’язку певного суб’єкта.
За рiзними ознаками юридичнi факти подiляються на такi видовi групи:
1. За юридичними наслiдками:
— правовоутворюючi— на основi яких суб’єкти набувають певних прав та обов’язкiв;
— правозмiнюючi— що тягнуть за собою збiльшення або зменшення обсягу певних прав чи обов’язкiв;
— правоприпиняючi — що лiквiдують певнi права i обов’язки, носiєм яких суб’єкт був до виникнення цих фактiв.
2. За складом:
— простi — що складаються з одного факту, якого досить для настання юридичних наслiдкiв;
— складнi— що являють собою певну сукупнiсть окремих фактiв, необхiдних для настання юридичних наслiдкiв.
3. За тривалiстю у часi:
-одноактнi— що складаються з одноразового акту їх виявлення;
— триваючi — тривала у часi ознака.
4. За їх зв’язком з iндивiдуальною вольою суб’єкта:
— подiї;
— дiї.
Подiї— це юридичнi факти, що вiдбуваються незалежно вiд волi людей (народження або смерть людини, досягнення повнолiття, стихiйнi явища).
Дiї— це такi юридичнi факти, настання яких залежить вiд волi та свiдомостi людей. З точки зору законностi усi дiї людей подiляються на правомiрнi та протиправнi (правопорушення).
Правомiрнi дiї— це такi юридичнi факти, якi спричиняють за собою виникнення у осiб юридичних прав та обов’язкiв, передбачених нормами права. У свою чергу правомiрнi дiї подiляються на юридичнi акти та юридично значущi вчинки.
Юридичнi акти — це такi правомiрнi дiї, якi спецiально здiйснюються людьми з метою вступу їх у певнi правовiдносини.
Юридично значущi вчинки — це правомiрнi дiї, якi спецiально не спрямованi на виникнення, змiну або припинення правовiдносин, але тягнуть за собою такi наслiдки.
Як юридичнi факти можуть виступати правовi презумпцiї. Презумпцiя— це припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв, що спираються на зв’язок мiж фактами, якi припускаються, та такими, що iснують, i це пiдтверджується наявним життєвим досвiдом. Презумпцiя не є достовiрним фактом, а фактом, що припускається з великою мiрою ймовірності i застосовується у юридичнiй практицi, як засiб, що полегшує досягнення iстини у вирiшеннi справи.
Правова презумпцiя — це закрiплене у законодавствi припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних юридичних фактiв. Правовi презумпцiї подiляються на:
— презумпцiї, що не можуть бути спростованi— це закрiпленi в законi припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв, якi не пiдлягають сумнiвам, а тому не потребують доказу;
— презумпцiї, що можуть бути спростованi — це закрiпленi в законi припущення про наявнiсть або вiдсутнiсть певних фактiв, якi мають юридичне значення до того часу, поки у вiдповiдностi iз встановленою процедурою не буде встановлене iнше.
Протиправні дiї (правопорушення)— це такi юридичнi факти, якi суперечать (не вiдповiдають) вимогам правових норм. Протиправнi дiї порушують встановлений у країнi правопорядок. Усi правопорушення подiляються на злочини та проступки. Злочинами є кримiнальнi правопорушення. Проступки бувають дисциплiнарними, адмiнiстративними та цивiльно-правовими.
Передумовами правовiдносин є норми права, юридичнi факти та правосуб’єктнiсть (правоздатнiсть та дiєздатнiсть суб’єктiв права). Тiльки при наявностi усiх трьох передумов можуть виникнути та функцiонувати правовi вiдносини.
Правомiрна поведiнка є головною, найбiльш значною частиною дiй та вчинкiв громадян правової держави.
Правомiрна поведiнка — це така поведiнка людей, яка вiдповiдає приписам правових норм.У нiй реалiзується свобода людського спiлкування, задоволення рiзноманiтних iнтересiв особи. Дiї громадян, посадових осiб, державних, громадських та приватних органiзацiй — усiх суб’єктiв права будуть правомірними тодi, коли вони вiдповiдають встановленим у нормах права дозволам чи зобов’язуванням ( суб’єктивним правам та обов’язкам).
Правомiрна поведiнка являє собою суспiльно необхiдне та суспiльно корисне явище, вважається об’єктивною передумовою нормального функцiонування громадянського суспiльства, сприяє його добробуту та розвитку. Поведiнка, узгоджена з правовими приписами, забезпечує не тiльки свободу, але й вiдповiдаючу їй органiзованiсть суспiльних вiдносин, їх пiдпорядкованiсть передбаченому правом порядку.
В основi правомiрної поведiнки полягає розумiння людьми справедливостi та корисностi правових установлень, їх вiдповiдальнiсть перед суспiльством та державою за свої вчинки, що побудовано на соцiальнiй зрiлостi та юридичнiй грамотностi особи.
Правова держава у своїй дiяльностi прагне до розширення та стабiлiзацiї кола правомiрних вiдносин за допомогою пiдвищення якостi правового регулювання, витiснення iз життя суспiльства поведiнки, не узгодженої з правом.
За рiзними критерiями правомiрна поведiнка подiляється на види:
1) у розрiзi юридичних фактiв— на юридичнi вчинки та індивідуальні акти; правоутворюючi, правозмiнюючi, правоприпиняючi дiяння;
2) у планi реалiзацiї норм права— на дотримання, виконання, використання i правозастосування;    продолжение
–PAGE_BREAK–
3) як змiст правовiдносин— на здiйснення суб’єктивних прав, обов’язкiв i законних iнтересiв;
4) за зовнішньою формою виразу— на дiї i бездiяльнiсть;
5) за способом детермiнацiї— на активну, зумовлену внутрiшнiми причинами i пасивну, вiдповiдно до зовнiшнiх обставин;
6) за способом формування у текстах правових документiв— на прямо чи безпосередньо передбачену у правових нормах;
7) за характеристиками суб’єктiв— на iндивiдуальну i колективну, посадову, професійну та iншу.
Однiєю з найбiльш вiдомих класифiкацiй правомiрної поведiнки є подiл її вiдповiдно до особливостей суб’єктивної сторони на активно правову, звичайну, конформнуi маргiнальну.
Правова активнiстьполягає у добровiльностi здiйснення правових норм, переконаностi у їх необхiдностi i справедливостi, доброму знаннi права, всебiчної участi у правовiй дiяльностi.
Звичайна правомiрна поведiнкахарактеризується тим, що необхiднiсть її здiйснення стала притаманною суб’єкту властивiстю i може навiть усвiдомлюватись ним в усiх її аспектах.
Основу конформної поведiнкистановить пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища, яке здiйснюється за принципом “робити так, як роблять iнші”.
Маргiнальна поведiнкабазується на мотивах страху перед юридичною вiдповiдальнiстю. Такий стан суб’єкта характеризується готовнiстю до протиправних дiй у випадку послаблення нагляду за його поведiнкою.
Правомiрна поведiнка та правопорушення — це антиподи. Перше здiйснюється в межах приписiв правових норм, реалiзується у правовiдносинах, а друге завжди є поведiнкою, яка порушує вимоги юридчних норм.
Можливiсть порушень норм права закладена у сутi самого людського життя, тому держава своєю примусовою силою змушена забезпечувати охорону та безумовну реалiзацiю правових норм. Держава має норми, що передбачають юридичну вiдповiдальнiсть вiдносно осiб, поведiнка яких не вiдповiдає її обов’язковим приписам.
Правопорушення — це суспiльно шкiдливе, протиправне, винне дiяння суб’єкта, за здiйснення якого встановлена юридична вiдповiдальнiсть.
Правопорушення характеризується точно визначеними ознаками, якi вiдрiзняють його вiд порушень неправових правил поведiнки (норм моралi, звичаїв, норм громадських органiзацiй).
1. Правопорушення — це таке дiяння суб’єкта, яке виражається у дiї чи бездiяльностi. Правопорушеннями не можуть бути думки, почуття, помисли, оскiльки вони не регулюються правом, поки не виявилися у певному актi поведiнки суб’єкта. Бездiяльнiсть є правопорушенням у тому випадку, коли суб’єкт повинний був здiйснити певнi дiї, передбачені нормою права, але не здiйснив їх. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливiсть його реалiзацiї залежить вiд власного розсуду суб’єкта.
2. Правопорушення — це дiяння суб’єкта, яке суперечить приписам норм права. Тому правопорушення можна назвати протиправним дiянням, оскiльки воно спрямоване супроти тих суспiльних вiдносин, якi регулюються та охороняються нормами права. Правопорушення спрямоване супроти iнтересiв iнших осiб, якi охороняються законом (iнтереси власностi, свободи слова, совiстi). Однак не усi iнтереси суб’єктiв охороняються законом, тому їх порушення не завжди вважається правопорушенням. Так, конкуренцiя зачiпає чиїсь приватнi економічні iнтереси, але правопорушення тут немає. Суть правопорушення полягає саме у поведiнцi, спрямованiй супроти норм права, якi походять вiд держави, навiть якщо його велiння не завжди вiдповiдають певним суспiльним чи приватним iнтересам. У противному випадку iснування органiзованої, цивiлiзованої держави не можливе. Саме тому в законах правової держави iснують та забезпечуються iнститути необхiдної оборони, крайньої необхiдностi та iншi.
3. Правопорушенням визнається тiльки винне дiяння суб’єктiв права. Протиправне дiяння є правопорушенням лише у тому випадку, якщо у дiях чи бездiяльностi правопорушника є вина, тому що особа усвiдомлено вчинювала правопорушення, розумно керувала у той момент своїми дiями.
Вина— це психiчне вiдношення правопорушника до своєї протиправної поведiнки. Розрiзняють двi форми вини: умисел та необережнiсть.
Умисел, має мiсце тодi, коли особа, яка вчинює правопорушення, передбачає та бажає настання негативних наслiдкiв свого вчинку (прямий умисел), чи свiдомо допускає їх (непрямий умисел).
Необережнiстьяк форма вини буває двох видiв:
— самовпевненiсть, коли особа передбачала можливiсть негативних наслiдкiв вчинку, але легковажно розраховувала їх вiдвернути;
— недбалiсть, коли особа не передбачала можливiсть негативних наслiдкiв вчинку, але могла i повинна була передбачити.
4. Правопорушенням являє собою дiяння, яке спричиняє шкоду суспiльству, державi, громадянам. Правопорушення посягають на рiзнi сторони суспiльного життя. Вони спричиняють шкоду полiтичним, трудовим, майновим, особистим правам та свободам громадян, економiчним iнтересам органiзацiй, боєздатності вiйськових частин та пiдроздiлiв. Оскiльки правопорушення шкiдливi для суспiльства, зачiпають iнтереси громадян та органiзацiй, вони забороненi державою.
5. Правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника засобiв державного впливу.
Правопорушення квалiфiкуються за:
1. Належнiстю норм права, якi порушуються, до вiдповiдних галузей права:
— кримiнальнi, цивiльнi, адмiнiстративнi та iншi;
2. Колом осiб:
— особовi i колективнi;
3. Характером правових приписiв:
— нормативно-правовi i дисциплiнарнi;
4. За ступенем суспiльної небезпечностi усi правопорушення подiляються на два види:
— проступки та злочини.
Проступки— це такi правопорушення, якi характеризуються меншим ступенем суспiльної небезпечностi порiвняно iз злочинами та посягають на окремi сторони правового порядку, iснуючого в суспiльствi. До них вiдносяться дисциплiнарнi, адмiнiстративнi та цивiльнi правопорушення.
Розмежування проступкiв здiйснюється залежно вiд сфери тих суспiльних вiдносин, яким заподiюється шкода внаслiдок протиправної поведiнки.
Дисциплiнарнi проступки— правопорушення, якi здiйснюються у сферi службових вiдносин i порушують, головним чином, порядок вiдносин пiдпорядкованостi по службi. Дисциплiнарнi проступки посягають на обов’язковий порядок дiяльностi певних колективiв людей: робiтникiв, службовцiв, студентiв, вiйськовослужбовцiв та iнших — послаблюючи трудову, службову, вiйськову чи учбову дисциплiну.
Адмiнiстративнi проступки— правопорушення, якi посягають на встановлений законом порядок, на вiдносини у галузi виконавчої та розпорядчої дiяльностi органiв держави, не пов’язанi з виконанням службових обов’язкiв. Адмiнiстративними проступками є, наприклад, порушення правил протипожежної безпеки, санiтарної гiгiєни на державних та приватних пiдприємствах, безбiлетний проїзд у громадському транспортi.    продолжение
–PAGE_BREAK–
Цивiльнi проступки— правопорушення, якi здiйснюються у галузi майнових i таких немайнових вiдносин, якi мають для людини духовну цiннiсть. Цивiльнi правопорушення полягають у нанесеннi органiзацiям чи окремим громадянам майнової шкоди, як то невиконання зобов’язань за договором, поширення вiдомостей, що ганьблять честь i гiднiсть громадян та iнше.
Найбiльш небезпечним видом правопорушень є злочини.Вони вiдрiзняються вiд проступкiв вищим ступенем суспiльної небезпечностi та вчиняють бiльш тяжку шкоду особi, державi, суспiльству. Злочини посягають на основи державного та суспiльного ладу, полiтичну та економiчну системи суспiльства, власнiсть, особу, полiтичнi, трудовi, майновi та iншi права i свободи громадян та тягнуть за собою застосування мiр кримiнального покарання.
Структура правопорушення складається з об’єкта, суб’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторiн.
1. Об’єктом правопорушення є суспiльнi вiдносини, якi регулюються та охороняються нормами права.
2. Суб’єктом правопорушення можуть виступати окремi особи та органiзацiї, надiленi делiктоздатнiстю. Делiктоздатнiсть — це здатнiсть суб’єкта правопорушення усвiдомлювати значення своїх протиправних вчинкiв та нести юридичну вiдповiдальнiсть.
3. Об’єктивна сторона складу правопорушення мiстить протиправнiсть та суспiльну небезпечнiсть поведiнки суб’єкту.
4. Суб’єктивна сторона складу правопорушення передбачає вiдповiдальнiсть за протиправне дiяння при наявностi вини правопорушника. Вина, як необхiдна суб’єктивна ознака правопорушення, повинна бути присутня у всiх правопорушеннях, незалежно вiд того, вчиненi вони фiзичною, юридичною особою або iншим суб’єктом права.
Юридична вiдповiдальнiсть — це важливий засiб захисту iнтересiв особи, суспiльства та держави. Вона настає внаслiдок порушень приписiв правових норм та проявляється у формi застосування до правопорушника засобiв державного примусу. Найважливiшою ознакою юридичної вiдповiдальностi є те, що вона визначається державою та застосовується його компетентними органами.
Для правопорушника юридична вiдповiдальнiсть означає застосування до нього санкцiй правових норм, вказаних у них визначених мiр вiдповiдальностi. Це його обов’язок зазнавати засобiв державного примусу, що застосовуються на пiдставi норм права. Державний примус — це державно-авторитарний вплив вiдповiдних державних органiв i посадових осiб на поведiнку людей. Вiн має рiзнi форми, якi можуть бути i не пов’язанi з юридичною вiдповiдальнiстю за правопорушення.
Пiдставою юридичної вiдповiдальностi є правопорушення. Якщо поведiнка суб’єкта не мiстить ознак правопорушення, то ця особа не пiдлягає юридичнiй вiдповiдальностi.
Юридична вiдповiдальнiсть — це складне соцiально-правове явище. В нього включається як мiнiмум двi сторони: держава та правопорушник. Мiж ними складаються правоохороннi вiдносини, в яких держава у особi його компетентних органiв виступає як сторона, надiлена правом, а правопорушник як зобов’язана. При цьому як i надiлена правом, так i зобов’язана сторони дiють у межах закону i реалiзацiя юридичної вiдповiдальностi здiйснюється на пiдставi права, конкретних санкцiй правових норм, якi передбачають вiдповiдальнiсть саме за вчинене правопорушення.
В залежностi вiд характеру, вчиненого правопорушення розрiзняють дисциплiнарну, адмiнiстративну, матерiальну, цивiльну такримiнальну вiдповiдальнiсть.
Дисциплiнарна вiдповiдальнiсть — це накладення на винну особу дисциплiнарного стягнення владою керiвника (начальника). Головними дисциплiнарними стягненнями є догана, зауваження, звiльнення з роботи.
Адмiнiстративна вiдповiдальнiсть полягає у застосуваннi органами виконавчої влади засобiв адмiнiстративного впливу до винних осiб (наприклад, попередження, штрафу, адмiнiстративного арешту).
Матерiальна вiдповiдальнiстьполягає у вiдшкодуваннi збиткiв, нанесених внаслiдок протиправних дiй у процесi виконання особою службових обов’язкiв.
Цивiльно-правова вiдповiдальнiсть випливає з порушень майнових та особистих немайнових прав громадян та органiзацiй. Її наслiдком є вiдшкодування збиткiв у формах, передбачених санкцiями цивiльного права.
Найбiльш жорсткими засобами державного впливу характеризується кримiнальна вiдповiдальнiсть, яка застосовується у судовому порядку до особи, винної у вчиненнi злочину.
Притягнення до юридичної вiдповiдальностi здiйснюється на основi акта застосування норми права, в якому iндивiдуалiзуються заходи юридичної вiдповiдальностi до конкретного правопорушника.
Юридична вiдповiдальнiсть у сучасному суспiльствi спрямована на охорону правопорядку, на виховання у громадян почуття сумлiнного дотримання законiв, розумiння ними необхiдностi та корисностi правомiрної поведiнки. Суттєвим методом, за допомогою якого у державi забезпечується законнiсть та правопорядок, є переконання, побудоване на реальнiй соцiальнiй захищеності громадян, забезпеченнi їх головних прав та обов’язкiв.
Важливою передумовою ефективностi виховного впливу юридичної вiдповiдальностi виступає засудження правопорушника з боку суспiльства, колективу. Лише вiрне поєднання методiв переконання та примусу забезпечує високу дiєвiсть юридичної вiдповiдальностi.
Використана лiтература:
1. Конституцiя України, Вiдомостi Верховної Ради України №30/96;
2. Теорiя держави та права
/пiд ред. А.М.Васильєва, М. “Юридична лiтература”,1983 р./;
3. Загальна теорiя держави та права
/пiд ред. В.В.Копєйчикова, К. “Юрiнком”, 1997 р./;
4. Котюк В.О. “Основи держави та права”, К. 1995 р.;
5. Хропанюк В.М. “Теорiя держави та права”, М. “ДТД”, 1996 р.