–PAGE_BREAK–1.3 Методика визначення собівартості
При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окремих виробів (калькуляції) і собівартість загального обсягу готової (кінцевої) продукції. У підрозділах з коротким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) незавершеного виробництва, виробнича (цехова) собівартість готової продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періоду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного виробництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрізняється від кошторисних витрат.
Отже, загальна собівартість продукції дорівнює:
Ск = Сз + Сн1 — Сн2,(1.3)
де, Ск — собівартість кінцевої продукції підрозділу за плановий період, грн.;
Сз — загальні витрати підрозділу за кошторисом, грн.;
Сн1, Сн2 — собівартість залишків незавершеного виробництва відповідно на початок і кінець планового періоду, грн.
Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) даними, на кінець — розраховується з урахуванням специфіки певного типу виробництва[14, c.271]. В одиничному і дрібносерійному виробництві собівартість незавершеного виробництва за окремими замовленнями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випуску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виробничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва).
Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції підрозділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передбачає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком.
(1.4)
n — кількість найменувань виробів;
Nі — кількість виробів і-го найменування за виробничою програмою у натуральному виразі;
Соі — виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн.
Планування собівартості окремих виробів займає особливе місце в системі планових обчислень. Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі.
Однопродуктове виробництво може мати два різновиди:
— весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);
— продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу, або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо)[16, c.63,67].
У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.
(1.5)
Ск — загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн.;
N — обсяг готової продукції за плановий період у натуральному виразі.
Це за одностадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів формули (1.5). У загальному випадку:
(1.6)
де n— кількість стадій виробничого процесу;
Сj — загальні витрати на j-й стадії, грн.;
Nj — випуск продукції на j-й стадії.
У другому випадку, тобто коли продукт має різні рівні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанта продукту. Коефіцієнт для базового варіанта продукту — 1,0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо [13, c.98,100].
Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосування, більш поширеним є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному періоді виготовляються різні вироби. Собівартість окремих виробів у цьому випадку обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють як прямі, так і непрямі витрати. Такі статті витрат, як матеріали, куповані вироби і напівфабрикати, паливо й енергія на технологічні потреби, основна, додаткова заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями на соціальні заходи, є прямими. Вони безпосередньо обчислюються на одиницю продукції. Відмінність лише в тому, що при складанні кошторису до уваги брався весь обсяг виробництва.
На практиці поширений метод розподілу зазначених витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. У цьому разі
(1.7)
де Со.в— загальновиробничі витрати на один виріб (калькуляційну одиницю), грн.;
Сзо — основна заробітна плата виробничих робітників на один виріб, грн.;
Рв — відношення загальновиробничих витрат до основної заробітної плати,%.
Величина Рв обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису зазначених витрат до фонду основної зарплати за цей же період. Переваги цього методу в його простоті, але він має суттєві вади, передусім стосовно розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування[10, c.122].
При високих вимогах до точності калькулювання, особливо в машино містких галузях, розподіл загальновиробничих витрат доцільно здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування розподіляти за однією базою, решта витрат — за іншою.
Найобгрунтованішим є обчислення витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від часу його обробки і собівартості однієї машино-години роботи конкретного устаткування. Відмінність цього методу від попереднього полягає в тому, що береться не середня по всьому устаткуванню собівартість машино-години, а обчислюється її величина по кожній окремій групі однотипних машин. Сутність цього методу і процедура його впровадження такі:
1. Устаткування підрозділу розподіляється на групи технологічно взаємозамінних верстатів з приблизно однаковими витратами на одну годину роботи. В окрему групу або в кілька груп об’єднуються робочі місця для ручних робіт. Витрати на їх утримання входять у кошторис витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування (утримання і ремонт стендів, верстатів, затрати на інструмент, пристосування тощо).
2. По кожній групі устаткування складається кошторис на його утримання і експлуатацію.
3. Визначається завантаження кожної групи устаткування у машино-годинах.
4. Обчислюються витрати на одну машино-годину роботи по кожній групі устаткування діленням витрат за кошторисом на завантаження в машино-годинах. Витрати на одну машино-годину роботи, які ще називають собівартістю машино-години, можна визначити точніше на основі нормативних обчислень за елементами витрат (амортизація, електроенергія, інструмент тощо)[15. c.87].
Витрати на одну машино-годину роботи устаткування є основною нормативною базою цієї методики. Згідно з ними ставка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на певний виріб при калькулюванні визначається так:
(1.8)
де m — кількість груп устаткування, на якому обробляються вироби;
См-гj — собівартість машино-години роботи устаткування j-ої групи, грн.;
tj — затрати часу в машино-годинах на обробку виробу на j-й групі устаткування.
Розглянута методика розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування дає змогу істотно підвищити точність калькулювання. Але вона має недолік, який стримує її широке застосування. Нормативи витрат на одну машино-годину роботи устаткування і відповідно її собівартість значною мірою залежать від його завантаження.
За умов розглянутого розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування другу частину загальновиробничих витрат, тобто витрати на організацію й управління виробництвом, можна розподіляти пропорційно трудо- або машино-місткості виробів, про що мова йшла вище. У цьому випадку
Со.о=Сг Ч t (1.9)
де Со.о — витрати на організацію й управління виробництвом на один виріб;
Сг — витрати на організацію й управління виробництвом на одну людино- або машино-годину по виробничому підрозділу, грн.;
t — трудомісткість (машиномісткість) певного виробу,год[12, c.164].
Конкретні методи обчислення собівартості продукції описав американський організатор-бухгалтер Ч. Гаррісон у своїй книзі «Оперативно-калькуляційний облік виробництва і збуту». Цей облік відомий під назвою «стандарт кост». Його суть полягає в тому, що є вартісний облік виробництва, який будується на принципі обліку відхилень фактичних витрат від наперед встановлених стандартних чи нормальних [19, c.274].
1.4 Взаємозв’язок собівартості продукції та прибутку
Істотним фактором, що впливає на величину прибутку від продажу товарної продукції, є зміна рівня собівартості продукції.
Собівартість складає частину вартості продукції і показує, в що обходиться виробництво продукції для підприємства (фірми), тому собівартість є основним ціноутворюючим чинником. Чим більше собівартість, тим вище буде ціна за інших рівних умов. Різниця між ціною і собівартістю складає прибуток.
Усупереч прямо пропорційному зв’язку впливу обсягу реалізації товарної продукції на рівень прибутку, зв’язок між величиною прибутку і рівнем собівартості зворотна.
Чим нижче собівартість проданої продукції, обумовлена рівнем витрат на її виробництво і продаж, тим вище прибуток, і навпаки.
Можливість підприємства впливати на формування собівартості є істотною. Однак при цьому необхідно взяти до уваги таке.
По-перше, склад (перелік) витрат, що їх можна відносити на собівартість, регламентований державою. Протягом 1996 року Постановами Кабінету Міністрів України були затверджені, а у 2002 році зміненими Типові положення з питань планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг), у промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, собівартості науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт тощо.
На основі Типових положень розроблено галузеві, відомчі положення, інструкції, що визначають порядок визначення планової і фактичної собівартості продукції (робіт, послуг).
Витрати сфер виробництва й обігу, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг), групуються за такими елементами: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основних фондів і нематеріальних активів, інші витрати.
По-друге, у складі витрат, що включаються в собівартість, розмір окремих із них також регулюється державою встановленням нормативів відрахувань. Це передусім стосується таких елементів витрат:
¨ відрахування на соціальні заходи (державне пенсійне страхування, соціальне страхування, фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи);
¨ амортизація основних засобів і нематеріальних активів;
¨ витрати на фінансування ремонту й поліпшення основних фондів;
¨ інші витрати (відрахування в Державний інноваційний фонд, на фінансування автомобільних доріг, деякі позабюджетні фонди фінансування галузевих і міжгалузевих науково-дослідних робіт).
Можливість впливу підприємств на названі елементи витрат є обмеженою. Однак вона можлива з допомогою належного управління показниками, до яких застосовуються встановлені нормативи відрахувань: витрати на оплату праці, структура і джерела її виплати; вартість основних виробничих фондів, що належать підприємству, їх структура і джерела формування[7. c.139].
Без обчислення собівартості неможливо визначити фінансовий результат виробничо-господарської діяльності підприємства. Скорочення витрат на виробництво і реалізацію продукції, тобто зниження її собівартості є важливим фактором збільшення прибутку від реалізації. Цього можна досягти за рахунок використання численних факторів, що впливають на скорочення витрат на виробництво і реалізацію продукції. Для цього необхідно: знати повний перелік вказаних витрат, що дається в Типових положеннях, особливості складу і формування витрат з урахуванням сфери й галузі діяльності підприємства.
Слід зазначити, що нині підприємства всіх форм власності отримали більше самостійності в прийнятті рішень щодо формування собівартості. Однак вони не можуть порушувати чинних законодавчих і нормативних документів, що регламентують ці питання [8, c.96].
–PAGE_BREAK–Рис.2.2. Динаміка витрат підприємства
Протягом трьох років, як доходи, так і витрати підприємства сформовані за рахунок витрат, отриманих у результаті операційної діяльності. Щоправда винятком є 2005 рік, коли саме інші операційні витрати займали найбільшу частку (30,7 %) в загальній сумі витрат.
2.3 Дослідження структури витрат на виробництво продукції
При досліджень витрат на виробництво їх зазвичай групують і вивчають за двома взаємодоповнюючими напрямами — за елементами витрат та за калькуляційними статтями. Узагальнені вихідні дані для аналізу структури операційних витрат за економічними елементами містить форма №2 фінансової звітності „Звіт про фінансові результати”, а саме розд. ІІ „Елементи операційних витрат” (Додатки А, Б, В).
Аналіз собівартості продукції почнемо із вивчення динаміки загальної суми операційних витрат у цілому і за основними елементами (табл.2.2).
Таблиця 2.
2
Динаміка операційних витрат ВАТ «Енергія»
Як видно із таблиці 2.2. операційні витрати аналізованого ВАТ поступово зростали. За 2 роки вони зросли на 354, 8 тис. грн. або на 46,8 %, при чому лише за 2005 рік — на 159,2 тис. грн. (16,7 %). Графічно динаміку операційних витрат зображено на рис. 2.3.
–PAGE_BREAK–Рис. 2.5. Взаємозв’язок собівартості продукції та прибутку ВАТ «Енергія»
Порівнюючи тенденцію зміни доходів та витрат Відкритого Акціонерного Товариства «Енергія» можна відмітити зменшення витрат та зростання доходів. Так, якщо порівнювати з 2005 роком загальна сума витрат зменшилася на 3,7 %, то загальна сума доходів зросла на 27,3 %.
Загалом, як видно із таблиці 2.6 (Додаток Д), собівартість реалізованої продукції зменшилася на 2109,5 грн., що у відносному виразі становить 67,7 %, це вплинуло на зростання прибутку. Якщо в 2004 році товариство мало збиток на суму 249,2 тис грн., то вже у 2006 році підприємство отримало прибуток на суму 75,2 тис. грн.
Аналіз виконання плану прибутку від реалізації продукції проводиться за даними форми № 2. За даними таблиці 2.7 у порівнянні з попереднім роком план по прибутку виконано на 499,5 тис. грн., а загалом за період – на 674 тис. грн., або на 132,39%. Відхилення фактичного прибутку від планового сталося в результаті змін обсягу реалізації, собівартості, яка зменшилася на 96,78%, а також структури й асортименту продукції та оптових цін на продукцію.
Таблиця 2.7
Аналіз прибутку від реалізації продукції, тис. грн.
продолжение
–PAGE_BREAK–
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ЗНИЖЕННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ВАТ «ЕНЕРГІЯ»
Одним із основних резервів росту валового прибутку та прибутку від реалізації є зниження собівартості реалізованої продукції.
Можна виділити наступні основні напрями зниження собівартості продукції промислового підприємства:
1. Підвищення технічного рівня виробництва. До даного напряму зниження собівартості можна віднести упровадження нової, прогресивної технології, механізація і автоматизація виробничих процесів; поліпшення використовування і застосування нових видів сировини і матеріалів; зміна конструкції і технічних характеристик виробів; інші чинники, що підвищують технічний рівень виробництва.
Зниження собівартості може відбутися при створенні автоматизованих систем управління, використовуванні ЕОМ, вдосконаленні і модернізації існуючої техніки і технології. Також витрати зменшаться і в результаті комплексного використовування сировини, застосування економічних замінників, повного використовування відходів у виробництві. Великий резерв таїть в собі і вдосконалення продукції, зниження її матеріаломісткості і трудомісткості, зниження ваги машин і устаткування, зменшення габаритних розмірів і ін. [20, c.138].
Підвищення технічного рівня виробництва призведе до зменшення матеріальних витрат. Наприклад, якщо товариство за рахунок якихось із наведених вище способів зменшить матеріальні витрати з 108,7 тис грн. до 100 тис грн., то сукупні витрати зменшаться майже на 2%, що спричинить незначне, проте все одно зростання прибутку.
2. Вдосконалення організації виробництва і праці. Зниження собівартості може відбутися в результаті зміни в організації виробництва, при розвитку спеціалізації виробництва; вдосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; поліпшення використовування основних фондів; поліпшення матеріально-технічного постачання; скорочення транспортних витрат; інших чинників, що підвищують рівень організації виробництва.
Зниження поточних витрат відбувається в результаті вдосконалення обслуговування основного виробництва.
При поліпшенні використовування основних фондів зниження собівартості відбувається в результаті підвищення надійності і довговічності устаткування; вдосконалення системи планово-запобіжного ремонту; централізації і упровадження індустріальних методів ремонту, зміст і експлуатації основних фондів.
Також важливо скорочувати цехові і загальнозаводські витрати. Це полягають перш за все в спрощенні і здешевленні апарату управління, в економії на управлінських витратах; а також в скороченні витрат на заробітну платню допоміжних і підсобних робітників.
3. Зміна об’єму і структури продукції може привести до відносного зменшення умовно-постійних витрат (окрім амортизації), амортизаційних відрахувань, зміни номенклатури і асортименту продукції, підвищення її якості. Із збільшенням об’єму виробництва кількість умовно-постійних витрат на одиницю продукції зменшується, що приводить до зниження її собівартості.
4. Поліпшення використовування природних ресурсів. Тут враховується: зміна складу і якості сировини; зміна продуктивності родовищ. Ці чинники здебільшого відображають вплив природних умов на величину змінних витрат.
5. Галузеві і інші чинники: введення і освоєння нових цехів, виробничих одиниць і виробництв, підготовка і освоєння виробництва в діючих об’єднаннях і на підприємствах; інші чинники.
Значні резерви закладені в зниженні витрат на підготовку і освоєння нових видів продукції і нових технологічних процесів, в зменшенні витрат пускового періоду по цехах, що знов вводяться в дію, і об’єктах.
Основним шляхом зниження собівартості продукції є скорочення тих витрат, які мають найбільшу питому вагу в її структурі. Згідно з проведеним раніше аналіз було встановлено, що найбільшу питому вагу займають інші операційні витрати та витрати на оплату праці. Зниження собівартості продукції ВАТ „Енергія” забезпечується насамперед за рахунок підвищення продуктивності праці. З ростом продуктивності праці скорочуються витрати праці на одиницю продукції, а отже, зменшується й питома вага заробітної плати в структурі собівартості.
Так, наприклад, якщо витрати на оплату праці на виробництво 1 грн. продукції зменшаться на 3 тис грн., то їхня питома вага в структурі витрат виробництва на 1 грн. виготовленої продукції зменшиться на 4,4 %, загальні ж витрати зменшаться на 45,2 тис грн.
Резерв зниження собівартості буде водночас резервом зростання прибутку. Розрахунки резерву прибутку здійснимо за формулою:
(3.1.)
— це резерву зростання прибутку; См – можливе зниження витрат на 1 грн. продукції; Рі — реалізована продукція за звітом; Рп – можливе зростання обсягу реалізації.
Так, якщо аналізоване товариство зменшиться витрат на 1 грн. продукції на 0,84 коп. наприклад, то резерв зростання прибутку становитиме:
= 0,0084 грн. ( 1504 тис. грн… + 40, 52 тис. грн..) = 12,97 тис грн..
Отже, зниження собівартості на 0,84 коп. збільшить обсяг прибутку на 12,97 тис. грн..
На мою думку, найважливішим резервом зростання прибутку буде збільшення обсягів виготовлення продукції. Адже в періоді, що аналізувався відбулося зменшення обсягу майже в 2 рази. Це спричинило зростання витрат на виробництво на 1 грн. виготовленої продукції 12,47 коп., що у відносному вимірі становить аж 64,42 %. Якщо ж підприємство збільшить обсяг виробництва хоча б на 500 тис грн., витрати на виробництво на 1 грн. виготовленої продукції зменшаться на 7,95 коп., при чому матеріальні витрати зменшаться на 1,8%, витрати на оплату праці – на 4,58%, амортизація – на 1,55%.
–PAGE_BREAK–ДОДАТОК
Б
ЗВІТ ПРО ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ
за 2005р.
Форма N 2 Код за ДКУД 1801003
ІІ. ЕЛЕМЕНТИ ОПЕРАЦІЙНИХ ВИТРАТ
ДОДАТОК
В
ЗВІТ ПРО ФІНАНСОВІ РЕЗУЛЬТАТИ
за 2006р.
Форма N 2 Код за ДКУД 1801003
ІІ. ЕЛЕМЕНТИ ОПЕРАЦІЙНИХ ВИТРАТ
–PAGE_BREAK–