Соціальнапсихологія кінця XXпочаткуXXIсторіччя
Як показуєісторія формування парадигм у соціальній психології, вони явно або неявнопов’язані із загальними змінами у відповідному соціокультурному контексті.Кардинальна відмінність сучасної ситуації від всіх попередніх полягає в тому,що на рубежі століть цей контекст розширився до глобальних розмірів. Нинівзаємозалежність людей, усвідомлювана ними раніше в межах власної родини,плем’я, країни й т.п. зросла настільки, що дає про себе знати яквзаємозалежність глобальна. Вона усвідомлюється як процес «згортання»миру до розмірів великого села, де «усе всіх знають», де подію водній країні негайно дає про себе знати в усьому світі. Одночасно йде настількиж неминучий і невблаганний процес «розгортання» значення соціальногояк миролюбного, морального. Індивід, соціальна група, або навіть держава всічастіше ставляться в ситуації, коли доводиться робити вибір: «уживатися»або гинути. Тим самим підтверджується ідея Канта: “… засіб, яким природакористується для того, щоб здійснити розвиток всіх задатків людей, — цеантагонізм їх у суспільстві, оскільки він зрештою стає причиною їхньогозакономірного порядку”.
Глобалізація впсихологічній науці проявляється, у свою чергу, у двох тенденціях: з одногобоку, в усі більшій її інтернаціоналізації, поширенні загальних стандартівдослідження, і з іншого боку — тенденції до виходу досліджень за рамкиособистості або міжособистісних відносин на більше високі рівні: суспільства,цивілізації. І, як це не парадоксально, друга тенденція стимулюється прагненнямпоказати, що закономірності людського поводження, виявлені в одній країні абосоціальній групі, принаймні не релевантні соціокультурному контексту в іншій.Очевидно, що дозволити цю суперечку може тільки спеціальна порівняльна “інвентаризація”даних, отриманих у різних контекстах. Разом з тим, цілком допустимо й іншийпідхід: від проблем, які ставить соціокультурний контекст. Іншими словами,спробувати виявити ті загальні актуальні проблеми, у рішення яких соціальнапсихологія може внести свій локальний і глобальний внесок.
В остаточномупідсумку основна соціальна функція науки полягає в тому, щоб вирішити спочаткув ідеальному, а потім і в матеріальному плані завдання, об’єднані одною метою:поліпшити якість життя суспільства і його громадян, зробити її більшебезпечної, тривалої, комфортабельної, осмисленої, щасливої, як би суб’єктивноце щастя не визначалося. При цьому незважаючи на суб’єктивізм важкозаперечувати, що практично більшість людей в усьому світі мають потребу вповазі з боку інших людей і самоповазі, страждають від корупції, злочинності,поширення наркотиків, екологічних нещасть, катастроф, смерті дорогих їм людей іт.п.
Який внесоквнесла соціальна психологія за сто років свого існування в рішення цих проблем?Загальна точка зору учасників численних конференцій і праць зводиться до того,що внесок щонайменше скромний. Багато хто з аналітиків стану сучасноїсоціальної психології сходяться також у тім, що це пояснюється помилковоюорієнтацією досліджень, невірним визначенням предмета своєї науки. Цякардинальної важливості завдання не може бути вирішена за принципом: і це, іте, і інше, якщо завгодно. Отже, питання залишається, і його рішення требашукати в тих глобальних змінах і універсальних проблемах, які для дослідженняне просто пропонує, а прямо нав’язує соціальної психології повсюдно саме сучаснежиття.
Схематично сферупошуків можна позначити, опираючись на багатотомний і багаторічний цикл робітП. Сорокіна, викладених їм для “інтелігентного читача-непрофесіонала”у книзі «Головні тенденції нашого часу» більше 45 років тому. Змістобігу саме до робіт Сорокіна пояснюється їх новизною для соціальної психологіїв її сучасному положенні й одночасно масштабами досліджуваного історичногопроцесу — століттями й тисячоріччями. Таким чином, для того, щоб виявити суть «соціальноїпсихології як антропології нашого часу» ми скористаємося ідеєю Гергена проте, що соціальна психологія — це історична й описова наука.
КонцепціяСорокіна при всій свій монументальності й колосальному матеріалі, на якому воназаснована, у сутності? досить проста. Вся історія людства за документованийперіод являє собою чергування трьох типів культури: матеріальної, духовної іінтегральної, що сполучить елементи перших двох. XX століття — час кризипочуттєвої культури, що панувала протягом останніх п’яти, шести століть. Триголовні тенденції нашого часу суть: по-перше, переміщення творчого лідерствалюдства з Європи і Європейського Заходу в більше великий регіон Тихого океану йАтлантики, особливо в Америку, Азію й Африку; по-друге, що триває дезінтеграціядотепер переважного почуттєвого типу людини, культури, суспільства й системицінностей; у третіх, виникнення й поступовий ріст перших компонентів нового — соціокультурного порядку, його системи цінностей і типу особистості. Важливовідзначити, що оглядові роботи з тенденцій глобального розвитку, виконані 25-30років через, в основному підтверджують справедливість прогнозу Сорокіна.
Для нашої темиособливий інтерес представляє його тезу про те, що спостережуваний нами кризапереходу від одного пануючого типу до іншого супроводжується поляризацією двохтенденцій, одна й з яких складається в збереженні пануючого почуттєвого типу, адруга — у його зміні типом інтегральним. Суть поляризації складається як би в «розтягуванні»більшості людей, теорій, практик, соціальних технологій і т.п. між тенденціямидо крайніх полюсів. За словами Сорокіна: «Та ж сама більшість, унормальних умовах, особливо в період благоденства, ні занадто гріховно або нерелігійно, ні занадто свято й релігійно. У часи великих криз, наприклад, воєн,революцій, стихійних лих, морів, землетрусів, повеней і інших катастроф, цябільшість має тенденцію до поляризації. Одна його частина стає більшерелігійної й моральної, у той час як інша схильна до не релігійності йзлочинності. Таким чином, більшість зменшується на користь обох протилежнихполюсів — поглибленої релігійності versus войовничого атеїзму й героїчноїморалі versus деморалізації».
У науці процесборотьби між двома типами проявляє себе в тім, відповідно до Сорокіна, що зодного боку, множаться морально безвідповідальні відкриття, що загрожуютьзнищенням всьому людству, з іншого боку — росте число вчених, які не тількивідмовляються брати участь у цих відкриттях, але й активно виступають за «перетвореннянауки в морально відповідальному, інтегральному напрямку». Сама сучаснанаука в її найбільш розвинених областях стала набагато менш почуттєвої,, чим упопередні два сторіччя. Відповідно до ряду теорій, розроблених на передньомуфронті науки, говорить Сорокін, «феномени життя, мають, крім свогоемпіричного аспекту, набагато більше важливі раціональні й навіть зверх чуттєвій зверх раціональні аспекти». Інтегральна концепція абсолютної реальностізавойовує усе більше прихильників. «Сьогодні ця абсолютна реальність єміркування про нескінченний простір незліченних якостей і кількостей: духовногой матеріального, тимчасового й позачасового, що постійно змінюється йнезмінного, особистого просторового, одиничного й множинного… Вона неідентична ні із що, ні із хто, ні з він, ні з вона, воно, ні з матерією, ні здухом, ні із суб’єктом, ні з об’єктом, ні з який-небудь інший з їїдиференціацій; і в той же час вона містить у собі всі відомі й невідомі їїякості… З її незліченних модусів буття три форми представляються істотними:а) емпірично-почуттєва, б) раціонально-розумна й в) зверх раціональна – зверх чуттєва.Нова концепція не заперечує почуттєву форму реальності, але робить її тількиоднієї із трьох її головних аспектів. Ця нова концепція щирої реальності,будучи незрівнянно багатше й адекватніше старої, у той же час набагато ближчедо істини й абсолютної реальності практично всіх релігій, особливо їхніхмістичних напрямків».
З тих пор, якбули написані ці слова, наука ще більше просунулася у відзначеному Сорокінимнапрямку. З іншого боку, убік науки рухається й теологія. Відбиваючи ту ж самутенденцію глобалізації, у рамках руху, що набирає силу, потужний розвитокодержав цілий напрямок порівняльного аналізу світових релігій. Найвизначніший інайбільш авторитетний його представник Г. Юнг у своїх численних роботах переконливодоводить, що в сутності етичне ядро світових релігій — інваріантне, ірозбіжності починаються там, де це стосується конкретного втілення його вжиття, ритуалів, інституціональних, клерикальних установлень.
Спробуємо теперподивитися з погляду глобальних тенденцій, незалежних і зовнішніх стосовносоціальної психології на ті, які оформляються усередині її. У якому ступенівона просувається від почуттєвого до інтегрального типу науки, якщо взяти доуваги, що досліджуючи психіку вона повинна була б по самому своєму предметівести за собою фізикові, а не випливати за нею? Після дискусій 70-х — початку80-х років про кризу соціальної психології потужні інституціональні механізмипарадигми пояснення амортизували всі «середові збурювання». Упідручниках по соціальній психології з’явилися нові параграфи прозахідноєвропейські нововведення: впливі меншості, між групових відносинах,соціальної (груповий) ідентичності, конфліктах, альтруїзмі й інших почуттях, щовиникають у міжособистісній взаємодії. Підручники стали більше «соціальнорелевантними» у тому розумінні, що в них частіше стали з’являтисяматеріали про факти й події, до яких можна застосувати термін «політкоректність». Інакше кажучи, усе закінчилося косметичними мірами.
Всі ті проблеми,які могли б просунути парадигму пояснення до інтеграції нових для неї аспектівлюдського існування, як і раніше залишилися в «гетто» екзотичної,психології — транс персональної, гуманістичної, екзистенціональної і т.п.
Одночасно всебільшу вагу набирають крос-культурні дослідження, менш зв’язані теоретичнимиприхильностями.
У Західній Європікогнитивизм придбав солідну форму школи соціальних уявлень, що також доситьстійка, хоча й має авторитет більше локальний, регіональний.
На початку 90-хроків провідний психологічний журнал Франції «Бюлетень психології»присвятив цілий номер школі соціальних уявлень. Представляючи добірку статейцього номера, С. Московичи сформулював п’ять принципів (або вимог) досоціальної психології: 1) дослідження конкретних явищ не повинне обмежуватися «мікрорівнем»міжособистісних відносин; 2) необхідно центральна увага приділяти не проблемамстабільності й рівноваги «реальності», а процесам її зміни; 3)необхідно заповнити неприпустимий пробіл у дослідженні когнітивних аспектівкомунікації, семантики символічних обмінів між людьми, мови; 4) необхіднодосліджувати соціальні подання як результат погодженого вибору між їхнімичисленними значеннями; цей підхід відкриє шлях взаємодії з іншими науками; 5)уважаючи разом з більшістю соціальних психологів лабораторний експериментвинятково науковим, не можна його представляти у вигляді козла відпущення завсі гріхи соціальної психології. Оправдано застосування й інші методи.
Відмінність своєїшколи від інших напрямків когнитивизма Московичи бачить у тім, що воназосереджена не на тім, як люди думають, не на процесі мислення, а на тім, щовони думають, на змісті уявлень.
Стороннійспостерігач, не знайомий з роботами Московичи початку 70-х років, коли віночолив разом з Г. Теджфелом “європейський бунт” проти парадигмипояснення, ці висловлення навряд чи сприйме як революційні. Якщо ж удатися дотого ж прийому й звернутися до багаторазово виданого підручника по соціальнійпсихології за редакцією Московичи, то його зміст сприймається як викладтрадиційного американського підручника через призму концепції соціальних уявлень:ті ж теми й розділи й таке ж ігнорування всіх «незручних» питань, щоможуть послужити підставою для обвинувачення в «ненауковості». До ниху першу чергу ставляться проблеми взаємини етичного й психічного. Без їхньогодослідження важко уявити собі повернення в соціальну психологію «соціального»і «духу», тобто рішення завдання, що, за словами Московичи, йогошкола ставили перед собою із самого початку. В остаточному підсумку все звелосядо вивчення комунікації й мови, зупинивши тим самим радикальний задум на порозіінтегральної моделі соціальної психології.
Трохи далі вцьому напрямку просунулася інша концепція — «соціального конструкционизму»,що розвивається протягом останніх 25 років американським соціальним психологомК. Гергеном і його досить численними послідовниками.
У своїй книзі «Доперетворення в соціальному знанні» (1982), узагальнивши дискусії про кризупануючої позитивістської парадигми в соціальній психології й пропонованіальтернативи, він сформулював наступні п’ять положень, які на його погляд,могли б скласти загальну основу для майбутньої парадигми.
1. Знання просоціальне життя варто розглядати не як «відбиття» зовнішньоїреальності, а як «перетворення», трансформацію досвіду в реальністьмовну, «лінгвістичну онтологію».
2. Поводженнялюдини варто розглядати не як наслідок якихось незмінних законів, програм, а якрезультат ряду прийнятих їм довільних, вільних, автономних рішень.
3. Знання просоціальне поводження (нормах, правилах і т.п.) і знання про це знання варторозглядати не як процес нагромадження, а як процес нескінченного історичногоперегляду, залежно від мінливого соціокультурного контексту.
4. Теорія, у томучислі в соціальній психології, є не просто систематизація знань, а засібперетворення дійсності.
5. Знання не можебути ціннісне вільним. Проблеми етики (moral debate) повинні грати все більшуроль у дослідженні людського поводження.
Опираючись на ціположення, Герген формулює те, що він називає «соціораціоналістичною метатеорією».На відміну від традиційної теорії, вона виходить із того, що не внутрішніпроцеси, що відбуваються усередині індивідуальної свідомості роблять те, щоназивається знанням, а соціальний процес комунікації. «Раціональністьпороджується саме усередині процесу соціального обміну». Герген назакінчення призиває соціальних психологів «відмовитися від помилковоїпрактики дослідження як перевірки гіпотез в експерименті й задуматися про те якпоставити методи на службу вираження думки (intellectual expression), авираження думки — на службу свого бачення добра. Всі ці положення утворятьразом те, що Герген називає „соціальної епистемологією“, що претендуєвже на статус „другої революції в психології“ (першої булакогнітивна).
Суть цієїреволюції, по вираженню Гергена полягає в перетворення знаменитої тези Р.Декарта: „Cogito ergo sum“ (»Я мислю, отже, я існую”) в «Communicamusergo sum» («Ми спілкуємося, отже, я існую»). Звідси випливаютьнайважливіші наслідки не тільки для соціальної психології, але й для іншихсоціальних наук. По-перше, основним полем дослідження стає мова, дискурс(спосіб викладу, доказу й т.п.). По-друге, основним об’єктом дослідження стають«співтовариства співрозмовників, учасників розмови». По-третє,відпадає потреба в пошуку так званих універсальних закономірностей, принципів іт.п. Таким чином, відбувається кардинальна переорієнтація соціальної психологіїіз психології й навіть соціології на лінгвістику й реалізується теза,сформульований на початку століття швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром: «Наука,що вивчає життя знаків у суспільстві можлива (conceivable); вона могла б бутичастиною соціальної психології й отже, загальної психології; я буду називати їїсеміологією (від грецького „семейон“ — знак). Семіологія будепоказувати, що становить знаки, і яким законам вони підкоряються. Семіотика,(наука про знаки) як відомо, стала в другій половині XX століття однієї знайбільш значимих і бурхливо, що розвиваються наук, перетворилася в сферуміждисциплінарних досліджень, у якій зустрічаються психологія, мовознавство,філософія, культурологія, історія й т.п.
Екскурс в історіюсеміотики показує, що де Соссюр опирався на ідеї В. Гумбольдта, основоположникафілософії мови. У Гумбольдта мова — це не тільки продукт спілкування людей, алей діяльність, прояв енергії духу, не тільки засіб спілкування, але також засібвираження й знаходження істини. Відома класична формула Гумбольдта промислення: „Не я думаю, а в мені думає (es denkt)“. Для Гумбольдтамова — прояв „духу народу“, культури як цілісної органічної єдності,осередком якого є етичні принципи. Ця позиція в цілому була характерна длягуманістичного світогляду того часу.
Як ми бачимо,один з постулатів „соціального конструктивізму“ призиває до відомапроблем етики в сферу соціально-психологічних досліджень і Герген у роботі 1994р. присвячує їм цілу главу. Він прагне, з одного боку, відмежуватися від „романтизму“XVIII-XIX століть із їхнім розсудом етичних основ у релігії, або їхньогоприродного вкорінення в людській природі (уродженості), з іншого боку — попередити докори в зайвому „модернізмі“, моральному й історичномурелятивізмі. Яку ж позицію по питанню про етичний аспект соціальної взаємодіїзаймає соціальний конструкционизм?
Він не шукаєуніверсальних принципів, не визнає моралізування (тобто осуду вчинків зморальної точки зору), виходить із того, що принципи добра не можуть диктуватиконкретні дії безвідносно до місця й часу дії. Це, на думку Гергена, не означаєвідмови від „морального дискурсу“. Але що ж залишається? Вінвідповідає: „Звертаючись до практичних сторін моральності як соціальномудосягненню, ми встаємо перед новими питаннями: наприклад, які лінгвістичніформи можуть бути використані для досягнення задовільних цілей в умовах стресуабо конфлікту? Якими лінгвістичними ресурсами володіють люди в подібних умовах?Чи можна збільшити ці ресурси?“.
Конструктивізм,за словами Гергена, „сам по собі не є спробою встановити або ввестиетичний кодекс будь те на психологічному або філософському рівні. Скоріше він “берев дужки проблему моральних принципів» заохочуючи замість цього дослідженняпрактики у відносинах між людьми, що дозволяють їм досягти життя, що вонивважають «моральної». Питання не в тім «що є благо?», а втім, якщо врахувати різнорідність життя людей, «що в їхніх відносинах можесприяти просуванню до взаємоприйнятих умов?» Тому якщо як громадянинприхильник такої точки зору й може випробовувати відразу до нацизму, то якконструкционист він повинен досліджувати той історичний аспект нацизму, що обумовивпереконаність однієї соціальної групи у своїй перевазі над іншою. При цьомупредметом є дискурсивна практика: обмін думками, наявність різних точок зору,способи доказу й т.п. Досліджується, таким чином, лінгвістична форма, у якунаділяються соціальні відносини.
Такий же підхід характернийдля конструкционистів і до дослідження самої, що ні на є психологічноїреальності — емоціям. Тут також треба віддати належне конструкционизму: емоціїсамі оголошуються соціальними відносинами. Однак і в цьому випадкудосліджуються не відносини через емоції, як форми їхнього вираження, а формивираження емоцій у мові: способи визначення «гніву», «радості»і т.п. Перефразовуючи знамениту формулу Джемса «Я плачу не тому, що менісмутно, а мені смутно, тому, що я плачу», слідом за конструкционистомможна сказати: «Я злюся не тому, що я скривджений несправедливо, а тому,що цей учинок я визначив на відомої мені мові як несправедливий.
Майбутнє покаже,наскільки виправдаються прогнози щодо того, що соціальний конструкционизм зможевирости в повновагу парадигму. Поки можна обмежитися лише констатацією йогозаслуги в тім, що етичний аспект соціальної взаємодії починає із численнимизастереженнями, проникати в західну соціальну психологію.
У західнійсоціальній думці концепція Гергена розвивається в руслі тих віянь, якіпоєднуються загальною приставкою „пост“: постмодернізм, посткомунізм,пост капіталізм і навіть пост історизм. Спроби синтезувати ці віяння в новуальтернативу наявним парадигмам відбиті ще в одному плині — критичноїсоціальної психології.
Критичнасоціальна психологія
Вона представленадосить значним числом робіт, опублікованим переважно в Західній Європі, іпоєднує тих соціальних психологів, які не задоволені розвитком подій усоціальній психології, незважаючи на всі дискусії про кризу, і як і ранішешукають інші шляхи. Ідеологічну основу цього руху становлять два основнізавдання „критичної теорії“, сформульовані в роботах лідерівФранкфуртської школи — Адорно, Хабермаса, Хоркхаймера й Маркузе, які у своючергу харчувалися критичним пафосом Маркса й Фрейда. Перше завдання бачилося їму розкритті, викритті пануючої ідеології, її міфів і способів керуваннясуспільством, друга — у створенні „визвольної“ альтернативи. Усоціальній психології ці завдання трансформувалися в завдання критикиідеологічних основ пануючих теорій і пропозиції інших підходів, що орієнтуютьсяна благо всього суспільства. Уже до кінця 80-х років сформувалися два основнихнапрямки: 1) дослідження впливу широкого соціального контексту на соціальну психологію,її теорію, методи, вибір об’єктів і т.п. і 2) аналіз робіт з історії соціальноїпсихології, які представляли на думку критиків один із засобів апологетикиіснуючого порядку речей. У позитивному плані критики виступали за подоланняметодологічного індивідуалізму й за „повернення людині людського“.Оскільки багато хто із критичних аргументів були розглянуті вище у відповіднихрозділах, їсти зміст розглянути ті з них, які стимулюють міркування надперспективами нової парадигми. Треба відзначити, що в 90-е роки й самі критикизрозуміли, що необхідно конструктивні, а не тільки деструктивні пропозиції,більше того, послідовність припускає, що ті ж самі зауваження можуть бутиадресовані й сама критики. Так, якщо в якості одного з основних вимог до лідируючоїпарадигми висувається вимога рефлексії й самокритики, то воно повиннедотримуватися стосовно й до самої критичної соціальної психології.
В 1997 р. бувопублікований збірник „Критична соціальна психологія“, у якомупровідні представники цього напрямку аналізують як загальне положення всучасній соціальній психології, так і свої власні перспективи. Використовуючиматеріали цього збірника можна реконструювати наступній, релевантну нашій темікартину.
Як би не прагнулипредставники альтернативної соціальної психології до створення радикально іншоїнауки, вони не можуть 1) перестати бути членами співтовариства соціальнихпсихологів, викладати, консультувати й т.п.; 2) отже, не випробовувати в тімабо іншому ступені впливу пануючих уявлень про „належний стандарт“наукового дослідження, що залишається в основному позитивістським; 3) дозволитипротиріччя між необхідністю демонструвати прихильність об’єктивному,безсторонньому пошуку якщо не істини, те „твердих фактів“, з одногобоку, і взятим на себе зобов’язанням „сприяти звільненню пригноблених“- з іншої.
На сьогоднішнійдень критична соціальна психологія відрізняється від пануючої парадигми потрьох підставах. В області онтології (теорії буття) вона розділяє принципиконструкционизму, тобто виходить із того, що люди самі творять у спілкуваннісвою реальність; в області методології й методів вона опирається на лінгвістикуй герменевтику; в області епістемології (теорії пізнання) вона стоїть напозиціях пост раціоналізму, тобто заперечує наявність якоїсь реальності, щодоступна об’єктивному дослідженню.
Незважаючи наорганізаційну неоформленість і різнорідність критичної соціальної психології зароки її існування як інтелектуального плину в його учасників сформувалися певнізагальні точки зору, які зводяться до наступних положень.
Соціальнареальність символічна по своїй суті. Вона також історична в тому розумінні, щопіддано змінам, але в кожний даний момент несе в собі й сліди минулого йзародок майбутнього. Найважливішу особливість соціальної комунікації становитьїї нескінченна рефлективність (»Я знаю, що він знає, що я знаю й т.д.”).Діалектичне подання про соціальну реальність припускає облік двох її моментів:вона процесуальна й реляційна по своїй природі. Суспільство являє собою не разназавжди задану систему, а систему, здатну до самоорганізації, самозміні.Соціальна функція критичного соціального психолога полягає в тому, щоб невпинно«зривати покриви й маски» з пануючої системи, що ставиться й до самоїсоціальної психології як соціальному інституту.
Доти, поки ціустановки були нові, епатували наукове співтовариство й привертали увагу донаукових журналів, редактори із задоволенням публікували радикальні матеріали,так само як преса використовує суспільні скандали, доти, поки вони ненабридають публіці. Поступово цей інтерес упав.
Крім того, у мірупослідовної реалізації своїх установок радикальна соціальна психологіязштовхнулася з важкими проблемами, які можна сформулювати у вигляді наступнихпитань.
Якщо реальність,що вивчають соціальні психологи — це комунікація і її символічне буття, то якдовести, що зміна цієї реальності викликає зміни буття соціального?
Якщо сутьлюдської істоти перебуває не усередині індивіда, а поза ним, у системісоціальних зв’язків, у мові, у яких він розчиняється, то що залишається начастку індивіда?
Якщо так званоїоб’єктивної реальності немає, то як бути з безсумнівною очевидністю тієїобставини, що навколишній світ існує крім і незалежно від нас?
Якщо не існує «вічнихістин», то який термін дії істин конвенціональних, з огляду на всеприскорення історичного процесу?
Якщо критичнасоціальна психологія викриває ідеологічну функцію пануючої парадигми, то чиїінтереси сама вона захищає в силу іманентної ідеології соціального знання й чине є вона функціональним «потуранням істеблішменту» для демонстраціїйого демократичності?
Література
1.Сорокін П. Головні тенденції нашого часу. — К., 1997
2.Терин В., Шихирев П. Массовая коммуникация как объектсоциологического анализа // Массовая культура – иллюзии и действительность. –М., 2000
3.Франк С.Л. Нарис методології суспільних наук. — К.,2003
4. Тейяр де Шарден. Феномен людини. — К., 2004
5.Шерковин Ю.А. Психологические проблемы массовыхинформационных процессов. — М., 1993.