–PAGE_BREAK–Кожна нова порція спиртного усе більше паралізує вищі нервові центри, немов зв’язуючи їх і не дозволяючи втручатися в діяльність нижчих відділів мозку: порушуються координація рухів, наприклад рух око (предмети починають двоїтися), з’являється незграбна хитка хода.
Порушення роботи нервової системи і внутрішніх органів спостерігається при будь-якому вживанні алкоголю: одноразовому, епізодичні систематичному.
Відомо, що порушення роботи нервової системи прямо зв’язані з концентрацією алкоголю в крові людини. Коли кількість алкоголю складає 0,04-0,05 відсотка, виключається кора головного мозку, людина втрачає контроль над собою, утрачає здатність розумно міркувати. При концентрації алкоголю в крові 0,1 відсотка гнітяться більш глибокі відділи головного мозку, що контролюють рухи.
Руху людини стають невпевненими і супроводжуються безпричинною радістю, пожвавленням, метушливістю. Однак у 15 відсотків людей алкоголь може викликати зневіру, бажання заснути. В міру збільшення змісту алкоголю в крові послабляється здатність людини до слуховим і зорових сприйнять, притупляється швидкість рухових реакцій.
Концентрація алкоголю, що складає 0,2 відсотки, впливає на області мозку, що контролюють емоційне поводження людини. При цьому пробуджуються низинні інстинкти, з’являється раптова агресивність.
При концентрації алкоголю в крові 0,3 відсотки людин хоча і знаходиться у свідомості, але не розуміє того, що бачить і чує. Цей стан називають алкогольним отупінням.
Концентрація алкоголю в крові 0,4 відсотки веде до утрати свідомості. Людина засипає, подих його стає нерівним, відбувається мимовільне спорожнювання сечового міхура. Чутливість відсутня.
При концентрації алкоголю в крові 0,6-0,7 відсотка може наступити смерть. У результаті епізодичного прийому алкоголю часто розвивається хвороблива пристрасть, невтримний потяг до алкоголю – алкоголізм.
4. Алкоголізм і суспільство
Алкоголь «б’є» не тільки самого п’яницю, але і людей, що оточують його. Часто чоловіки або жінки, схильні до алкоголізму, зневажають своїми обов’язками, друзями, родиною і дітьми, для того, щоб задовольнити свою потребу.
Пристрасть до алкоголю — причина різних злочинів. Відомо, що 50 відсотків усіх злочинів зв’язано з вживанням алкоголю.
За алкоголізм батьків часто розплачуються діти. Дослідження нервовохворих дітей показали, що причиною їхньої хвороби часто є алкоголізм батьків.
Боротьба з алкоголізмом — найбільша соціальна і медична проблема будь-якої держави. Шкода алкоголю доведена.
Навіть малі дози його можуть стати причиною великих неприємностей або нещасть: травм, автокатастроф, позбавлення працездатності, розпаду родини, утрати духовних потреб і вольових рис людиною.
5. Тютюнокуріння.
Сьогодні смертність населення України визначається передусім неінфекційними захворюваннями, тісно пов’язаними з широким розповсюдженням факторів ризику, які характерні для поведінки людини. Серед них тютюнокуріння – основна причина передчасної смерті, якій можна запобігти. Тютюн – фактор ризику більш ніж 25 хвороб.
Наведемо цифри та факти щодо куріння:
– за оцінками ВООЗ близько третини дорослого населення світу (серед яких 200 мільйонів – жінки) курять;
– кожного року в світі тютюн викликає 3,5 мільйонів смертей, або 1000 – щодня;
– за прогнозами, глобальна тютюнова “епідемія” забере життя 250 мільйонів сучасних дітей та підлітків.
Нікотин – одна з найсильніших рослинних отрут, основна складова тютюнового диму.
Шкідлива дія тютюну не обмежується нікотином. До складу тютюнового диму входить близько 30 отруйних речовин: аміак, синильна кислота, сірководень, чадний газ, радіоактивні речовини, тютюновий дьоготь тощо.
Згубна дія тютюну не обмежується змінами в організмі курця. У закритому приміщенні під час куріння скупчується велика кількість тютюнового диму. Перебуваючи в цьому приміщенні, його вдихають і люди, які не курять. Підраховано, що людина, яка перебуває протягом години в накуреному приміщенні, вдихає стільки тютюнового диму, мовби викурила чотири сигарети. Слід зазначити, що пасивний курець потрапляє у такий же стан, що й курець. У людини, яка довгий час перебувала в накуреному приміщенні, з’являються ознаки нікотинової інтоксикації (отруєння): виникає головний біль, нудота, кволість.
6. Коротка історія розвитку куріння.
Куріння тютюну має майже 500-річну історію. Відкриття Христофором Колумбом в 1492 році Америки пов’язано з відкриттям європейцями багатьох нових для них рослин, серед яких був і тютюн. Незважаючи на заборону великого мореплавця, деякі з його моряків таємно привезли листя та насіння тютюну в Європу. Особливо популярним тютюн став в XVII –XVIII столітті.
7. Біохімія тютюнового диму дія його на організм.
При курінні відбувається суха дистиляція і неповне згоряння висушених тютюнових листків в незалежності від того, використовуються вони в натуральному вигляді (скручена в трубочку), в сигареті чи в сигареті і в трубці. При повільному згорянні виділяється дим, що являє собою неоднорідну (гетерогенну) суміш, що складається в середньому з 60% різних газів і 40% мікроскопічних дьогтьових крапель (аерозолі).В газовій фракції диму міститься, крім азоту (59%), кисню (13,4%), ще й оксид вуглецю (IV) (13,6%), оксид вуглецю (II) (4%), водяна пара (1,2%), ціаністий водень (0,1%), оксиди азоту, акролеїн та інші речовини. Аерозольна фракція диму включає воду (1,4%), гліцерин та спирти (0,1%), альдегіди і кетони (0,1%), вуглеводні (0,1%), феноли (0,003%), нікотин (0,002%) та ін.
Відповідно з основною дією, шкідливі речовини, що містяться в тютюновому димі, і, що впливають на організм, об’єднані в 4 групи: 1) канцерогенні речовини; 2) подразнюючі речовини; 3) отруйні гази; 4) отруйні алкалоїди.
Канцерогенні речовини: ароматичні вуглеводні, бензпірен, феноли, органічні сполуки (нітрозамін, гідразин, вінілхлорид, толуїдин та ін.), неорганічні сполуки миш’яку та кадмію, радіоактивні полоній, олово та вісмут – 210.
Подразнюючі речовини: ненасичений альдегід – пропеналь (акролеїн), оксид вуглецю (II).
Отруйні гази: оксид вуглецю (II), сірководень, ціаністий водень та ін.
Отруйні алкалоїди: всього 12 (нікотин, норнікотин, нікотирин, нікотеїн, нікотимін та ін.).
Нікотин являється одним із самих сильних з відомих нам отрут, які впливають на нервову систему. При згорянні сигарети він руйнується тільки частково, приблизно на 25%. Вміст нікотину в диму головної струї сигарети від 0,4 до 3мг – лише 20% від спільної кількості нікотину в сигареті. В недокурку залишається біля 5%, а інші 50% потрапляють в повітря в приміщенні, де курять.
Фізична та психологічна залежність від нікотину розвивається набагато швидше, ніж від алкоголю.
8. Чому курці кашляють?
Головною причиною виникнення і розвитку “тютюнового” кашлю стають краплі дьогтю, що осіли в легенях. Речовини, що містяться в тютюновому димі викликають запалення епітелію, що покривають дихальні шляхи, це призводить до підвищеного виділення секреції та слизу, що зв’язаний з виділенням мокроти при кашлі.
9. Чи здорове серце в курця?
Масове розповсюдження куріння є однією з головних причин широкого розповсюдження сердечно-судинних захворювань. Доведено, що у курців на відміну від некурящих людей в 2-3 рази частіше розвивається інфаркт та передінфарктний стан, стенокардія та інші захворювання серця При цьому смертність, викликана цими захворюваннями, в курців набагато вища. Життя курців на 4,6-8,3 роки менше, ніж у некурящих, при чому скорочення протяжності життя залежить від того, в якому віці людина почала палити.
Доведено, що більше 50% всіх захворювань, що являються причиною смерті курців, приходиться на долю сердечно-судинних захворювань.
10. Чому виразка шлунку віддає перевагу курцям?
Більше 80 % хворих, що страждають хронічним захворюванням шлунку та дванадцятипалої кишки, є курцями. Це захворювання найчастіше зустрічається у запеклих курців. Доведено, що куріння негативно впливає і на процес лікування виразки.
11. Куріння, стать та покоління
Велика організована боротьба з курінням в багатьох країнах призвела до зменшення курців. Але незалежно від цього велика кількість курців серед молоді та серед жінок продовжує збільшуватись. Разом з цим підвищується ризик виникнення хвороби не тільки у самих курців, але й в майбутнього покоління. Куріння наносить велику шкоді всім, але особливо молодому поколінню, організм яких знаходиться в процесі статевого дозрівання, тому куріння може негативно вплинути на їх потомство. Куріння є не лише особистою проблемою кожної людини окремо, але й гострою соціальною проблемою, з якою пов’язане майбутнє всього людства.
12. Закон Украйни.
Проект
Вноситься народним депутатом України
О.Б.Мельниковим
ЗАКОН УКРАЇНИ
«Про заходи протидії тютюновій епідемії в Україні» Цей Закон покликаний зменшити темпи зростання кількості людей, залежних від тютюну в Україні, та зменшити шкоду від пасивного вдихання тютюнового диму громадянами. Цей закон є законом прямої дії.
Розділ 1.
Загальні положення Стаття 1. Визначення термінів У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:
Бездимні тютюнові вироби — будь-які вироби, що мають у своєму складі тютюн, призначені для жування та нюхання, за виключенням фармацевтичних виробів, що містять нікотин;
Інформація про тютюнові вироби — інформація про технічні характеристики окремих марок тютюнових виробів, такі як склад, наявність шкідливих складових та домішок, призначена для споживачів тютюнових виробів, яка розміщується виключно в місцях продажу таких виробів;
Медичні попередження на упаковках тютюнових виробів — інформація про негативний вплив тютюнопаління на здоров’я, яка розміщується на упаковках тютюнових виробів;
Профілактика тютюнопаління — заходи щодо попередження вживання шкідливих речовин серед населення. Ці заходи передбачають роз’яснювальну педагогічну роботу в навчальних закладах та відповідну інформацію в засобах масової інформації;
Реклама тютюнових виробів — публічне розповсюдження зображення марок тютюнових виробів або пов’язаних з ними графічних символів, а також назв та графічних символів підприємств або фірм, що займаються виробництвом тютюнових виробів, з метою популяризації марок тютюнових виробів; рекламою не вважається розповсюдження інформації про вартість та інші характеристики тютюнових виробів, спеціально призначеної для тих, хто займається продажем тютюнових виробів;
Торгові марки, впізнаванні як тютюнові — торгові марки, які використовуються для продажу та реклами тютюнових виробів та /або інших товарів, якщо більше 30% товару під цією маркою, які розміщені на ринку, є тютюнові вироби;
Тютюнова епідемія — широке розповсюдження тютюнопаління серед населення;
Тютюнова залежність — психологічна та фізіологічна залежність людини від нікотину та тютюнових виробів;
Тютюнові аксесуари — предмети та засоби, призначені для вживання тютюну, такі як портсигари, мундштуки, сигаретний папір для самокруток, люльки, попільнички та інші (за виключенням запальничок та сірників);
Тютюнові вироби — будь-які вироби, що мають в своєму складі тютюн, такі як сигарети, цигарки, сигари, сига рили, а також курильний, люльковий, смоктальний, жувальний, нюхальний, та інші вироби з тютюну і його замінники, які впливають на фізіологічний стан людини під час вживання, за виключенням фармацевтичних виробів, що містять нікотин;
Тютюнопаління — будь-які дії, які призводять до появи диму від спалювання тютюнових виробів.
Стаття 2. Принципи протидії тютюновій епідемії Захист здоров’я населення від шкідливого впливу тютюнового диму та зменшення темпів поширення тютюнової залежності здійснюється згідно з наступними пріоритетами:
— захист здоров’я громадян України;
— забезпечення права громадян України дихати чистим повітрям;
— забезпечення права громадян на інформацію про вміст і шкідливість продуктів, які вони споживають, та виробів, якими користуються;
— профілактика та лікування тютюнової залежності.
Розділ 2.
КОНТРОЛЬ НАД ТЮТЮНОМ Стаття 3. Виробництво та імпортування тютюнових виробів 1. Виробництво та імпортування тютюнових виробів дозволено лише за умови виконання імпортером та виробником норм цього закону.
2. Заборонено виробництво, імпортування та розповсюдження:
а) бездимних тютюнових виробів;
б) не тютюнових виробів (іграшок, жувальних гумок, цукерок, авторучок тощо), які імітують форму тютюнових виробів або використовують тютюнові та впізнаванні як тютюнові торгові марки.
3. Максимально допустимі рівні шкідливих для здоров’я речовин в тютюнових виробах, вироблених та розповсюджуваних в Україні, не повинні перевищувати наступні показники: смоли — 10 мг, окис вуглецю — 10 мг.
Міністерство охорони здоров’я має право окремою постановою встановлювати максимально допустимі рівні інших речовин або заборонити введення тих чи інших речовин до складу тютюнових виробів.
4. Виробництво, імпортування та продаж тютюнових виробів з назвами типу «легкі», «м’які» заборонено як такі, які вводять споживачів в оману щодо меншої шкідливості цих тютюнових продуктів.
Стаття 4. Інформація про склад тютюнових виробів 1. Суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, які виробляють або імпортують тютюнові вироби, тютюнову сировину, тютюнову суміш, надають інформацію про складові тютюнових виробів, які можуть бути небезпечними для здоров’я, до Міністерства охорони здоров’я за затвердженою формою. Без надання такої інформації заборонено вводити нову марку чи різновид тютюнових виробів до виробництва.
2. Міністерство охорони здоров’я має право у визначеній урядом лабораторії перевіряти надані виробником дані про вміст основних шкідливих інгредієнтів в марках сигарет. Невідповідність між наданою інформацією і реальним вмістом карається як порушення прав споживачів та загроза здоров’ю людини відповідно до чинного законодавства.
3. Міністерство охорони здоров’я зобов’язане інформувати широку громадськість про складові тютюнових виробів, які можуть бути небезпечними для здоров’я, через інформаційні центри, мережу Інтернет тощо.
Стаття 5. Інформація для споживачів на упаковках тютюнових виробів 1. Кожна упаковка тютюнових виробів, що продається або пропонується для продажу в Україні, незалежно від місця їх виробництва, зокрема сигаретна пачка, має нести одне з 10 медичних попереджень про шкоду тютюнопаління для здоров’я (кожне з яких складається з основної рекомендації із фотографічним кольоровим зображенням та роз’ясненням до неї), тексти та зображення яких розробляються, затверджуються та регулярно (не менше 1 разу у 3 роки) змінюються Міністерством охорони здоров’я України.
Ці попередження мають займати не менше 50% площі найбільшої за розміром сторони пачки та відділятися від базової торгової марки на пачці рамкою з товщиною ліній 3-4 мм того ж кольору, що і літери попередження. Текст має бути надруковано чіткими напівжирними літерами (шрифт типу «Аріал»), відцентровано і має займати не менше 70% розміру попередження. Перша літера тексту має бути великою, а інші рядковими. На передній стороні пачки в верхній її частині на правій половині попередження світло-жовтими літерами на чорному фоні має бути надрукована основна рекомендація медичного попередження. В верхній частині задньої сторони пачки на лівій половині попередження чорними літерами на білому фоні друкується роз’яснення до медичного попередження. Другу половину попередження (праву ззаду і ліву спереду) займає кольорове фотографічне зображення, затверджене Міністерством охорони здоров’я. Обидві частини медичного попередження мають друкуватися так, щоб вони не розривались при відкриванні пачки і навіть частково не перекривались акцизними марками, що наклеюються на пачки відповідно до існуючого Положення.
Кожне з 10 медичних попереджень має бути надруковане не менш, ніж на 10 % пачок кожної марки, що випускаються окремою тютюновою фабрикою протягом року (або не менше 5% пачок кожної марки в товарній партії, що імпортується). При цьому в кожному блоці (10 пачок цигарок) має бути не більше двох пачок з однаковими медичними попередженнями.
2. Кожна упаковка тютюнових виробів, що продається або пропонується для продажу в Україні, незалежно від місця їх виробництва, зокрема сигаретна пачка, має нести інформацію про вміст у цих товарах шкідливих для здоров’я речовин, перелік яких визначається Головним Державним санітарним лікарем.
Ця інформація друкується чіткими напівжирними чорними літерами на світло-жовтому фоні на 70% площі однієї з бокових сторін сигаретної пачки (так, щоб текст не розривався при відкриванні пачки і навіть частково не перекривався акцизною маркою) за наступним зразком: «Токсичні компоненти (в середньому): смоли — **мг, окису вуглецю — **мг». Текст має займати не менше 70% площі інформаційного повідомлення.
Інформація про рівень шкідливих для здоров’я речовин має бути засвідчена аналізом визначеної урядом лабораторії.
3. Кожна упаковка тютюнових виробів, що продається або пропонується для продажу в Україні, незалежно від місця їх виробництва, зокрема сигаретна пачка, має нести інформацію про відповідність цих товарів державним стандартам, погодженим з Міністерством охорони здоров’я України.
4. Аналогічним чином інформація, зазначена в п.1, п.2 та п.3 має розміщуватися на будь-яких упаковках будь-яких тютюнових продуктів: коробках для блоку (декілька пачок) сигарет, коробах для блоків сигаретних пачок, упаковках для сигар, тютюну для люльок та інших.
продолжение
–PAGE_BREAK–Стаття 6. Продаж тютюнових виробів
1. Забороняється продаж тютюнових виробів:
а) особам та особами, які не досягли 18 років;
б) в упаковках менше 20 штук та поштучно;
в) поза приміщенням, на відкритому просторі;
г) в навчальних, спортивних закладах, закладах охорони здоров’я та на їх територіях;
д) в об’єктах, прилеглих ближче 200 м до перелічених в пункті «г» ;
е) в торгових автоматах та на полицях самообслуговування;
ж) в одному приміщенні чи з одного прилавка з продуктами харчування, одягом, товарами для дітей, друкованою продукцією;
з) в приміщеннях з прозорими вітринами;
и) в інших місцях, визначених місцевими органами виконавчої влади.
2. В будь-якому місці, де відбувається продаж тютюнових виробів, повинен бути розміщений плакат розміром не менше А1 затвердженої Міністерством охорони здоров’я форми щодо шкідливої дії складових тютюнових виробів та про можливості кинути палити.
Стаття 7. Реклама тютюнових виробів 1. Реклама тютюнових виробів, тютюнових аксесуарів, а також торгових марок, впізнаваних як тютюнові, символів, пов’язаних з тютюнопалінням, заборонена скрізь, крім 1) приміщень, що призначені виключно для торгівлі тютюновими виробами та аксесуарами, та 2) в друкованих виданнях, що призначені для професіоналів торгівлі тютюновими виробами.
2. Розміщення в засобах масової інформації або на плакатах, рекламних щитах інформації про конкурси та заходи, які проводять фірми-виробники або імпортери тютюнових виробів, заборонено.
3. Забороняється заохочення до вживання тютюнових виробів, в тому числі роздавання, обмін виробів або частин упаковок від них на інші товари або призи.
4. Забороняється спонсорування спортивної, культурно-мистецької, освітньої, оздоровчої та суспільно-політичної діяльності з боку фірм, що займаються виробництвом та/або розповсюдженням тютюнових виробів. У разі надання такої спонсорської допомоги державним установам відповідальність за порушення цієї статті несе державний службовець.
Стаття 8. Захист здоров’я людей, які не палять 1. Для захисту здоров’я людей, які не палять, а також захисту навколишнього середовища, паління забороняється:
— в закладах охорони здоров’я;
— в навчальних та освітньо-виховних закладах;
— в приміщеннях об’єктів громадського харчування;
— в громадському транспорті (включаючи транспорт для міжнародних сполучень);
— в закладах культури;
— в закритих спортивних спорудах;
— на зупинках громадського транспорту;
— в приміщеннях будь-яких установ, де приймають відвідувачів;
— в підземних просторах, переходах.
2. Паління забороняється в усіх інших закритих виробничих приміщеннях та громадських місцях, за винятком спеціально відведених для паління місць, за умови, що в такі місця не мають потреби заходити ті, хто не палить.
3. Правила, що забезпечують захист тих, хто не палить, в приміщеннях закладів, установ, підприємств незалежно від форм власності, організацій тощо регламентуються відповідними директивними документами міністерств, відомств, організацій, з урахуванням пункту 1 цієї статті.
4. Відповідальність за належне обладнання спеціально відведених для паління місць, зазначених в п.1 цієї статті, якщо такі передбачені правилами, несе власник або орендар приміщення.
5. Місцеві органи влади мають право оголошувати зонами, вільними від паління, будь-які місця в рамках підвідомчої території на додаток до зазначених в п.1 цієї статті.
РОЗДІЛ 3
ПРОФІЛАКТИКА ТА ЛІКУВАННЯ ТЮТЮНОВОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ Стаття 9. Комплексна програма протидії тютюновій епідемії 1. Комплексна програма протидії тютюновій епідемії, яка передбачає заходи з профілактики та лікування тютюнової залежності та пропаганди здорового способу життя, розробляється Координаційною радою з Контролю над тютюном при Кабінеті міністрів України та затверджується Кабінетом міністрів України.
2. Для фінансування Комплексної програми протидії тютюновій епідемії з Державного бюджету України виділяється 5% надходжень від акцизного податку на тютюнові вироби, а також 20% від штрафів за порушення цього Закону.
3. Практичне керівництво Комплексною програмою здійснюється спеціально створеним Центром Міністерства охорони здоров’я з протидії тютюновій епідемії.
4. Центр з протидії тютюновій епідемії Міністерства охорони здоров’я для реалізації необхідних заходів координує діяльність органів Міністерства охорони здоров’я, а також може замовляти виконання певних робіт компетентним громадським організаціям.
5. Для реалізації Комплексної програми з протидії тютюновій епідемії Центр створює свої міські, обласні, районні представництва. До компетенції регіональних центрів з протидії тютюновій епідемії входить проведення заходів з профілактики та лікування тютюнової залежності.
Стаття 10. Профілактика тютюнопаління 1. В межах Комплексної програми протидії підрозділи Міністерства охорони здоров’я проводять роз’яснювальну та інформаційну профілактичну роботу серед дільничних лікарів та педіатрів щодо не починання тютюнопаління та необхідності його кинути.
2. Міністерство освіти та науки у співробітництві з Міністерством охорони здоров’я впроваджує спеціальні заняття для вчителів та учнів з профілактики тютюнової залежності.
Стаття 11. Лікування тютюнової залежності 1. В межах Комплексної програми протидії тютюновій епідемії Міністерство охорони здоров’я організовує систему центрів лікування тютюнової залежності в районних закладах охорони здоров’я, проводить професійну підготовку спеціалістів для цих центрів.
2. Лікування тютюнової залежності в державних центрах проводиться безкоштовно.
3. Центр протидії тютюновій залежності Міністерства охорони здоров’я забезпечує роботу безкоштовної телефонної лінії допомоги тим, хто кидає палити. В межах Комплексної програми здійснюється пропагування лікування тютюнової залежності серед населення.
Стаття 12. Пропаганда здорового способу життя 1. В межах Комплексної програми протидії Міністерство охорони здоров’я розробляє пропагандистські матеріали (відеороліки, тексти, плакати та інше) з профілактичним змістом та з пропагандою звільнення від тютюнової залежності.
2. Засоби масової інформації зобов’язані виділяти простір для розміщення таких повідомлень. Державні електронні засоби масової інформації повинні витрачати не менше 5 % рекламного часу у вечірні години для розміщення роликів щодо профілактики та лікування тютюнової залежності, погоджених з Міністерством охорони здоров’я.
3. В межах Комплексної програми протидії Міністерство охорони здоров’я організовує культурно-масові заходи, спортивні змагання тощо під гаслами звільнення від тютюнової залежності та/або ведення здорового способу життя.
РОЗДІЛ 4
КОНТРОЛЬ ЗА ДОТРИМАННЯМ ЦЬОГО ЗАКОНУ Стаття 13. Органи контролю за дотриманням норм цього закону 1. Контроль за дотриманням норм цього Закону на місцях здійснюють місцеві органи Міністерства внутрішніх справ, а також Міністерства охорони здоров’я.
2. Контроль за виконанням комплексних заходів з протидії тютюновій епідемії здійснює Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів України щороку звітує Верховній Раді та широкій громадськості про темпи тютюнової інфляції та заходи протидії їй.
Стаття 14. Відповідальність за порушення цього закону 1. За порушення норм цього Закону щодо виробництва і торгівлі тютюновими виробами посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.
До суб’єктів підприємницької діяльності застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у разі:
А) продажу тютюнових виробів, які не відповідають нормам статей 3, 5 — у розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
Б) торгівельної діяльності з порушенням статті 6 — у розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
В) несвоєчасне подання відомостей або неправдиву інформацію згідно із статтею 4 — у розмірі 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
Г) розповсюдження реклами тютюнових виробів всупереч статті 7 або на порушення статті 12 вперше — у розмірі 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вдруге — позбавлення права на рекламну діяльність або ліцензії засобу масової інформації.
До керівників закладів, організацій, установ, підприємств усіх форм власності застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у разі нестворення умов для захисту здоров’я від паління — у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, до окремих осіб, які порушують Закон — у розмірі 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Зазначені штрафи спрямовуються: 20 відсотків — до фонду Центру протидії тютюновій епідемії, 40 відсотків — до Державного бюджету України і 40 відсотків — до місцевого бюджету за місцем реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.
2. Рішення про стягнення штрафів, передбачених частиною першою цієї статті, приймаються центральними органами державної влади, правоохоронними органами та їх підрозділами в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах та районах у містах Києві і Севастополі у межах їх компетенції, визначеної чинним законодавством.
3. У разі невиконання суб’єктом підприємницької діяльності рішення органів, зазначених у пункті 1 цієї статті, протягом 15 днів сума штрафу стягується в безспірному порядку державною податковою інспекцією за його місцезнаходженням.
4. Дії органів, які мають право контролю за реалізацією норм цього Закону, можуть бути оскаржені в місячний термін у судовому порядку.
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ 1. Закон вводиться в дію з дня його опублікування за виключенням:
— статті 7, яка вводиться в дію через 10 місяців після опублікування Закону,
— статті 9, яка вводиться в дію через один рік після опублікування Закону,
— статті 6, яка вводиться в дію через 18 місяців після опублікування Закону.
2. Кабінет Міністрів зобов’язати протягом 6 місяців внести зміни та доповнення до законодавства про адміністративну відповідальність та інших законів та нормативних актів з метою узгодження їх з нормами цього Закону.
13. Історія проституції
Усім відомо, що таке проституція. Секс за гроші давно і широко відомий, як найдавніша професія. Протягом багатьох сторіч це заняття приносило прибуток власникам кубел, і нерідко приводило самих повій до самих вершин влади. За «легкий» працю вони платили важкими хворобами, раннім старінням і, нерідко, бездітністю. В даний час проституція усе ще заборонена в багатьох країнах світу. По різним даним, тільки в США нараховується від 2 до 5 мільйонів повій.
Чи варто говорити про те, що небезпека зараження багатьма венеричними захворюваннями, а також СПИДОМ, багаторазово зростає при половому контакті з повією. Якщо ж вона займається своїм бізнесом нелегально і не проходить оглядів у лікарів, то небезпека зараження зростає в багато разів. Саме тому багато людей ратують за легалізацію проституції, за офіційний нагляд держави за здоров’ям представниць цієї найдавнішої професії. Фахівці вважають, що в такий спосіб можна скоротити кількість нових венеричних захворювань майже вдвічі!
Однак, легалізація проституції — питання, можна сказати політичний.
Тільки от люди, як були, так і залишилися — так само чоловіки люблять жінок, жінки люблять чоловіків. І ті, і інші люблять гроші. Видимо, саме з появою грошей, — цього чуда цивілізації, і виникла проституція, як прибуткова професія.
З давніх часів люди намагаються дати точне і вичерпне визначення проституції. Але вже той факт, що усі визначення медиків, юристів, соціологів, філософів і інших фахівців нерідко сильно розходяться між собою, доводить, що точне обмеження змісту слів «проституція» і «повія» досить важко.
Насамперед, поняття про проституцію повинне бути обмежено людиною. Проституція існує тільки в людини, «творця культури і суспільного порядку». Серед тварин такого явища практично не спостерігається. Так, Овідій (43 до н.е. — к. 18 н.е.) оспівував:
Шлюха готова с любым спознаться за сходные деньги,
Тело неволит она ради злосчастных богатств.
Все ж ненавистна и ей хозяина жадного воля —
Что вы творите добром, по принужденью творит.
Лучше в пример для себя неразумных возьмите животных.
Стыдно, что нравы у них выше, чем нравы людей.
Платы не ждет ни корова с быка, ни с коня кобылица,
И не за плату берет ярку влюбленный баран.
Рада лишь женщина взять боевую с мужчины добычу.
За ночь платят лишь ей, можно ее лишь купить.
Торг ведет состояньем двоих, для обоих желанным,
— Вознагражденье ж она все забирает себе.
Значит, любовь, что обоим мила, от обоих исходит,
Может один продавать, должен другой покупать?
И почему же восторг, мужчине и женщине общий,
Стал бы в убыток ему, в обогащение ей?
(Любовные элегии. 1; 10. Пер. С. Шервинского)
Багато істориків сходяться в думці, що першим організатором і професійним сутенером був Солон.
Солон (між 640 і 635 — ок. 559 до н.е.), купував жінок і пропонував їх «у загальне користування, готових до послуг за внесення одного обола»
Це найстарше визначення проституції уже відзначає її найголовніші ознаки: віддача себе багатьом, часто мінливим особам («у загальне користування»), повна байдужість до особистості бажаючого того чоловіка («готових до послуг») і віддача себе за винагороду («за один обол»). Та й саме слово «повія», приписуване звичайно римлянам, зустрічається вже в згаданому повідомленні про перший організований Солоном публічні будинки, причому повії позначаються в цьому звіті як існуючі в борделі для продажу (prostasaі). Римське слово «prostare» — продаватися привселюдно, проституироваться — так само, як і іменник «prostіbulum» — утворилося, отже, зі слів «продажна дівка», «повія».
Але якщо законодавство Солона дало, таким чином, першу і саму коштовну основу для точного визначення проституції і повії, то в римлян ми знаходимо для цього набагато більш багатий матеріал. Тут продажна жінка одержала різні досить характерні назви. Це можна бачити вже в комедіях Плавта (сірий. ІІІ в. до н.е. — к. 184 до н.е.), написаних ще по грецьких зразках. Він згадує «guaestuosa»: одна з тих, котрі охоче заробляють — «тіло своє харчують за допомогою тіла».
Крім цих слів у Плавта існує ще кілька термінів, якими він називає жінок, що заробляють своїм тілом.
Крім «guaestuosa», Плавт уживає ще для повій назви «meretrіx» (від слова «merere» — заробляти, саме непотребством), «prostіbulum» (від «prostare» — стояти перед публічним будинком), «proseda» (від «prosedere» — сидіти перед публічним будинком).
Граматик Ноний Марцелл (ІV у н.е.) визначає різницю між «meretrіx», або «menetrіx», і «prostіbulum»: перша займається своїм ремеслом у більш пристойних місцях і в більш пристойній формі — вона залишається в будинку і віддається тільки в темряві нічний, тим часом як prostіbulum день і ніч стоїть перед борделем.
Тут ми маємо перше визначення вільної, або таємницею проституції і проституції публічних будинків, визначення ж Солона відносилося тільки до останнього. Тим самим поняття про проституцію у відношенні до нижчої форми неї — гетери не зараховувалися сюди — розширилося. Одні дивилися з презирством на інші, клієнти яких рекрутувалися з нижчих шарів народу і з рабів.
Коротко, але цілком вичерпно визначає характер повії один напис на стіні Помпеи: «Люцилла ізвлекла вигоду зі свого тіла».
Найбільше значення для більш точного визначення проституції і відмінності її від інших форм позашлюбних полових зносин мають знамениті визначення і дослідження римського права, насамперед — Ульпиана. Висновки його знаходяться в Дигестах Юстиніан. Вони говорять: «Публічним непотребством як ремеслом займається не тільки та, котра проституируется в будинку терпимості, але і та, котра безсоромно продає себе — як це звичайно і буває — у розважальному кабачку або в іншому місці». Але під словом «привселюдно» ми розуміємо «всім і кожному, тобто без вибору» — отже, не таку жінку, що віддалася, порушивши подружню вірність, або завдяки насильству, а таку, котра живе на зразок дівки з публічного будинку. А тому про жінку, що мала полові зносина за грошову винагороду з одним або двома чоловіками, не можна ще сказати, що вона привселюдно займається непотребством як ремеслом”. З іншого боку, існує думка, що і та жінка повинна бути прилічена до повій, що привселюдно віддається багатьом і без винагороди.
продолжение
–PAGE_BREAK–Досить цікаво, що римські юристи одержання плати за статевий акт ще не розглядали як проституцію. Вони дотримували тієї думки, що грошова винагорода не складає сутність проституції, що воно не настільки ганебно, як ця остання, а залежить лише від відносин між чоловіком і жінкою. Як людина, що побачила і світло, і людей, Ульпиан знав, як часто жінка, що займає залежне суспільне становище, намагається одержати які-небудь переваги за те, що вона віддається, анітрошки не поступаючись при цьому своєю «честю» і не побоюючись, що втратить повагу суспільства і що її не будуть більше вважати «чесною жінкою». Чи не існує пасивної в половому відношенні жінки глибокої фізіологічної, схильності жадати від чоловіка еквівалента за жертву, що вона приносить йому, необмежено віддаючи його любовним ласкам? Чи не поширена така форма «продажності» жінки набагато більше, ніж проституція?
З усіх фактів, що залишилися нам із древніх часів, можна зробити один загальний висновок:
«Жінка, що з метою добування грошей, а також без такої мети, привселюдно або таємно продає себе або інших жінок багатьом чоловікам не перебираючи, є повія.»
Те, що приведено вище, і є класичне поняття про проституцію по римському праву, визнане в загальному і пізнішими юристами.
Нарешті, потрібно ще помітити, що римське право строго відрізняє повію від інших представниць вільних полових зносин: від «concubіna», «pellex», «amіca» або «delіcata».
«Concubіna» — жінка, що живе з неодруженим чоловіком і у всіх відносинах займає положення дружини, так що бракує тільки узаконення юридичним шлюбним договором.
«Pellex», «paelex» (від грецького — «наложниця»)- кохана одруженої людини й у якості такої користується набагато меншою повагою, чим конкубинатка.
Відповідно до тексту виданого царем Нумой закону, жінку називали «pellex» і вважали безчесної, якщо вона жила в інтимному зв’язку з чоловіком, у власній владі якого вже знаходиться, для правомірного шлюбного союзу, інша жінка. (Нума Помпилий — другий із семи римських царів, з ім’ям якого зв’язувалися правові і релігійні реформи).
Нарешті, від повії відрізняли також галантну жінку, «amіca» або «delіcata», що мала полові зносина лише з деякими чоловіками на вибір і тому виключалася з визначення Ульпиана. Це те ж, що наш «напівсвітло» або та категорія продажних жінок, яким Овідій присвятили свій добуток «Наука любові». Як пояснює поет, воно не відноситься до повій. Останніх він строго відрізняє від галантних жінок, полове життя яких, на його думку, носить безумовну печатку індивідуальних відносин і вибору, хоча вони і віддаються майже винятково за винагороду.
Римське право послужило основою для усіх визначень пізнішого часу аж до сьогодення. Ці визначення можна розділити на дві великі групи: перша бачить сутність проституції в «публічному непотребстві», друга — у «продажності» проституйованої жінки.
Християнське навчання, як це виразилося в працях батьків церкви, канонічному праві і повчальному богослов’ї, більше дивилося на проституцію, як на загальне полове змішання, на проміскуїтет. Знамените визначення святого Ієроніма говорить:
«Повія є жінка, що віддається похоті багатьох чоловіків».
Теологи і юристи вдавалися переважно в аналіз поняття «багато чоловіків», зв’язуючи з ним самі дивні питання. Один думав, що потрібні принаймні 40 чоловіків, щоб побачити наявність проституції. Іншої вимагав для цього 60 чоловіків. А один навіть погоджувався лише в тому випадку застосовувати до жінки епітет повії, якщо вона віддалася не менш чим 23000 чоловіків!
У канонічному праві ознакою повії вважається приступність її усім і продажність. А католицьке повчальне богослов’я називає повією жінку, що продається всякому зустрічному і привселюдно пропонує себе.
Відповідно до християнського навчання, проституція — відома форма розпусти. Будь-які позашлюбні полові зносини воно таврує так само, як проституцію. Римське ж право, навпроти, як ми бачили, різко відрізняло проституцію від інших форм позашлюбного співжиття (конкубинатка, метресса, дама напівсвітла).
Найбільш вичерпним визначенням проституції можна вважати наступне:
Проституція є визначена форма позашлюбних полових відносин, що відрізняється тим, що індивідуум, що вступає на шлях проституції, постійно, безсумнівно і привселюдно віддається, більш-менш не перебираючи, невиразно великому числу осіб; рідко — без винагороди, у більшості випадків промишляючи продажем свого тіла для злягання або інших полових діянь з цими особами, або взагалі провокуючи їхнє полове порушення і задовольняючи його; причому проституйований суб’єкт, унаслідок свого розпусного промислу, здобуває визначений постійний тип.
У загальне поняття «проституція» включається також і звідництво до якого у відомому змісті належить і сприятливому розвиткові проституції і провокуюче її сутенерство. Дійсно і те, і інше можна назвати непрямою проституцією. Римське право, як відомо, теж зараховувало звідниць до повій.
14. Види проституції (на прикладі Древньої Греції)
Релігійна проституція.
Солон на доходи заснованих їм в Афінах диктериад (публічних будинків) побудував храм на честь богині проституції проти її статуї, у підніжжя якої збиралися процесії вірних прозелітів цієї богині. Афінські гетери брали діяльну участь у святах у її честь, що відбувалися в четвертий день кожного місяця і під час яких вони займалися своїм ремеслом на користь цього храму.
Інші такі ж храми знаходилися у Фивах, у Беотии й у Мегаполісі, в Аркадієві.
Культ Афродіти був не що інше, як культ проституції, як це доводять різні назви, дані цій богині.
Так, вона називалася «Pandemos» (усенародної), «Hetaіra» або «Porne» (гетера, представниця грубої чуттєвості), «Perіbasіa», по-латинському — «Dіvarіcatrіxa» — слово, що містить натяк на похітливий акт. Потім неї називали «Melanіs», тобто чорної, або богинею любовної ночі, тому що храм її був оточений непроникним для денного світла лісом, де закохані бродили навпомацки. Вона носила ще назви «Mucheіa» (богиня таємних місць), «Castnіa» (богиня безсоромних злягань), «Scotіa» (богиня мороку), «Darcetos» (богиня дозвільної ліні), «Kallіpygos» (богиня з красивими сідницями), нарешті «Mechanіtіs» (механічна богиня), тому що зображення її з дерева з мармуровими ногами й особою, будучи приведені в рух за допомогою схованих пружин, передавали самі цинічні і брудні пози і рухи.
Роль жриць цієї богині часто виконували куртизанки і сприяли в такий спосіб збільшенню доходів її храмів. Страбон запевняє, що в храмі Афродіти в Коринфі жило більш тисячі гетер, присвячених його відвідувачам.
У Древній Греції був розповсюджений звичай присвячувати Афродіті для умилостивления її відоме число зовсім молодих дівчин. Так, ми знаємо, що Ксенофонт із Коринфа, відправляючись на Олімпійські ігри, обіцяв присвятити їй п’ятдесят гетер, якщо вона дарует йому волю. «ПРО, володарка Кіпру, — викликує поет Пиндар в оді, складеної на честь його перемоги, — Ксенофонт приведе у твій великий ліс целую низку в п’ятдесятьох красунь!.. А ви, молоді красуні, — звертається він потім до цим останніх, — ви, що даєте в себе притулок і гостинність усім чужоземцям, ви, жриці богині Пито в багатому Коринфі, возжгите пахощів перед зображенням Афродіти і, призиваючи матір любові, ублагаєте її не відмовити нам у її небесній милості і дати нам те блаженство, яким ми насолоджуємося, зриваючи ніжний колір вашої краси».
На одній давньогрецькій вазі зі знаменитої колекції Durand’a зображений храм Афродіти, у якому куртизанка за допомогою рабині приймає пропозицію одного чужоземця, увінчаного миртовим вінком і гаманець, що тримає в руці, із грішми.
Свята на честь Адоніса були не звичайні оргії. Гетери присвячували храмам його значну частку заробітків, отриманих шляхом проституції. Вони звичайне користувалися святами на честь його, на які отовсюду стікалася маса чужоземців, для того щоб віддаватися в цей час самій широкій розпусті нібито в славу і під захистом цього бога.
Проституція цивільна.
Міцне поширення релігійної проституції і наштовхнуло, імовірно, Солона на визнання і регламентацію цивільної проституції. При ньому вона вперше є офіційною в державі, що одержує від неї відомий доход.
Солон мав на увазі доставити державі ті доходи від проституції, які одержували від неї дотепер храми, і для цього він улаштував в Афінах публічний будинок, що служив для задоволень афінської молоді і для огородження особистості і спокою чесних жінок. Будинок цей, куди всякий мав доступ, називався диктериадой (dіcterіon), і в ньому жили куплені і вмісти за рахунок держави рабині.
Вхідна плата в диктериады, однакова для усіх відвідувачів, була дуже помірна. Ксенарх у своєму «Penthale» і Евбулид у «Parenchіs» дають нам опис жінок, що живуть у цих кублах розпусти. Вони носили плаття з прозорих тканин, через які погляд міг бачити усе. Деякі з них одягалися з ще більш тонким цинізмом, прикриваючи обличчя вуаллю і груди тонкими ніжними тканинами і залишаючи інші частини тіл неприкритими.
Диктериады, до якого би розряду вони ні належали, користувалися привілеєм повної недоторканності: вони вважалися притулками, де кожен громадянин знаходився під захистом суспільної гостинності, і туди ніхто не мав права проникнути з метою здійснення якого б то ні було насильства.
Ні для одного громадянина, яке б ні було його суспільне становище, не вважалося ганебним відвідувати ці дома терпимості. Навпроти, на думку одного гумористичного римського письменника, що осміював вдачі афінян, їх навіть повинний був відвідувати всяка молода людина, щоб там закінчувати своє виховання.
Проституція естетична.
Проституція була різних категорій. У числі їх виділяється естетична, або освічена, проституція, що згодом спостерігалася в 1500 році в Італії й у 1700 році у Франції. Повії, що належать до цього класу, славилися як митецькі співачки, музикантки і флейтистки. Вони вели зовсім вільний спосіб життя і займалися своїм мистецтвом особливо під час різних релігійних свят. Гетери ці не віддавалися за гроші, подібно звичайним повіям диктериад, першому зустрічному, але враховували в цьому відношенні свої симпатії і антипатії. Вони часто по своєму розумінню, утворенню і добірності манер ставали гідними подругами найвидатніших людей Греції.
Їх можна розділити на дві різні категорії, що обидві і складають аристократію цього роду проституції: на гетер-повірниць і гетер-философок. Представниці другої категорії, знаходячись постійно в суспільстві мудреців і поетів, навчилися від них мистецтву трактувати про філософію й інші науки і бували присвячені в усі сучасні питання, тим часом як гетери-повірниці, менш утворені, чим ці, відрізнялися умінням веселитися, жвавістю і розумом, завдяки якому їм удавалося підкорити собі видатних людей своїми витонченими ласками, і репутацією. Так, наприклад, у Єгипті з Птоломеєм Филопатором зовсім розділяла влада його гетера Агатоклея.
Але до якого би класу повії ні належали, положення їх у Древній Греції було офіційно, і знаходилися вони завжди в залежності від народу. Вони, наприклад, не мали права самовільно залишати межі республіки, не випросивши на те попередньо дозволу архонтів, що давали його тільки в тих випадках, коли були упевнені, що приїзжі повернуться назад на своє місце проживання.
Гетери займалися своїм ремеслом зовсім вільно, привселюдно, і це доводить, наскільки нормальним явищем вважалася за всіх часів проституції. Якщо молодому афінянинові подобалася яка-небудь гетера, він, за словами Люциана, Алкифрона й Аристофана, писав її ім’я на стінах храму, додаючи до нього кілька утішних або жартівливих епітетів.
Ранком кожна куртизанка посилала свою рабиню читати на стінах храму написи, і якщо в числі їхній знаходилося і її ім’я, то вона на знак згоди відправлялася в храм і там очікувала свого шанувальника у свого напису.
Есхіл прямо говорить, що «гетери торгують собою у воріт храму».
Люциан виражається більш точно, говорячи, що «великий ринок гетер знаходиться наприкінці двору храму, праворуч, біля воріт Dіpylon». Нерідко любовний торг відбувався й у підніжжя тієї або іншої статуї, спорудженої на честь якого-небудь знаменитого громадянина, що упав у бої.
Значення проституції в житті греків було так велике, що вона породила навіть особливу, спеціальну літературу. Так, наприклад, Киллистрат написав “Історію гетер”, а Макон зібрав найбільш дотепні виречення всіх знаменитих куртизанок.
Аристофан Візантійський, Апполодор і Горгий зібрали зведення про життя ста тридцяти п’яти гетер, що прославилися в афінян і славні подвиги яких були гідні того, щоб про них довідалося потомство. Ті з них, клієнтами яких були воєначальники, правителі міст, жреці і філософи, підкорялися одному тільки ареопагові, тим часом як всі інші повії залежали звичайні від нижчих судово-адміністративних установ.
15. Суспільна і наукова думка 19-го — початку 20-го вв. про соціальну сутність проституції.
Проблема проституції вже багато років привертає увагу дослідників. Складність теми дослідження, але разом з тим і надзвичайний інтерес до неї обумовлені тим, що проституція — надзвичайно багатогранне явище в історії і культурі людства. Унаслідок цю суперечку про сутності проституції, її відмітних рисах продовжується з XІ в. Література по даній темі обчислюється сотнями найменувань.
В історіографії даної теми мається чимало робіт, присвячених вивченню правової і медичної регламентації проституції. Однак, питання про визначення сутності і змісту категорії «проституція» у сучасній історіографії розроблений досить слабко. З нечисленних робіт, що торкаються це питання, можна виділити статті С.И. Голоду і И.С. Кону. Більшість сучасних дослідників до даної проблеми підходять до соціально-економічної, а не культурологічної точки зору.
У XІ — початку ХХ вв. питання про сутності і роль проституції був одним з дискусійних в історичній, соціально-політичній і медичній літературі. У ході обговорення він придбав особливу гостроту. Це було зв’язано з тим, що проституція, на думку вчених, руйнуючи соціальний лад життя, до того ж була злом, що вбиває народне здоров’я, поширюючи венеричні хвороби.
В офіційних документах вона розумілася як «розпусту або непотребство, іменуючи такими торгівлю своїм тілом, пропозиція плотського зв’язку або згода на таку за відому винагороду, з кожним, того пожелавшим» і «снискивающая собі їжа». Це визначення відносилося до повії взагалі, без поділу на категорії.
Офіційні документи XІ в. визначають наступні основні ознаки проституції: продажність, публічність, професійність. І проте це поняття не охоплювало велику частину продажних дівиць (утриманок, тимчасових і інших). На думку А. Флекснера, воно мало чисто поліцейський характер, тому що в це визначення входили тільки зареєстровані, професійні повії, що крім проституції не мали інших джерел доходу.
У 1903 р. друге відділення Російського суспільства охорони народного здоров’я ухвалило створити комісію для обговорення питання про лікарсько-поліцейський нагляд за проституцією в зв’язку з загальним питанням про боротьбу з нею. Ця комісія на своїх засіданнях у 1903-1904 р. розглядала кілька питань, що стосуються проституції, зокрема питання про визначення такої. Член комісії, присяжний повірник П.П. Соколов у своїй доповіді говорив про те, що «сучасне законодавство щодо проституції носить двоїстий характер: з одного боку, воно не тільки заперечує можливість займатися проституцією, але навіть карає осіб, як жінок, так і чоловіків, за звабний спосіб життя; а з іншого боку — існує особливий порядок і організація способів нагляду за нею і порядок відкриття і змісту публічних будинків», те є законодавство XІ — початку ХХ вв. відносилося до проституції негативно, «визнаючи її діяння злочинними». Ця комісія розбирала кілька запропонованих визначень сутності проституції, але чітких рішень так і не змогла прийняти. На розгляд тих, що зібралися було запропоновано наступне визначення терміна: «Повією іменується жінка, що займається продажем свого тіла, як промислом, — єдиним або побічним при інших яких-небудь заняттях». Це визначення оспаривалось багатьма на тім підставі, що в ньому відсутнє поняття про публічність. Інше визначення, запропоноване для аналізу «повія є жінка, що добуває засоби публічним продажем свого тіла», так само було піддано критиці на тім підставі, що поняття про публічність не всім однаково зрозуміло, тому що деякі мають на увазі під публічністю те, що робиться на очах у всіх, а також, що в ньому відсутнє вказівка про заняття проституцією. Дослідники категорії «проституція» так само не були єдині у своїх вишукуваннях. Кожний з них виділяв свій чільний (на його думку) ознака.
Э. Шперк головною ознакою проституції вважав професійність. Він писав: «публічна жінка та, котра обрала своїм ремеслом проституцію і не має і не бажає іншим шляхом здобувати засобу до існування», а проституція — це ” ремесло, законний, швидкоплинний і гострий вид шлюбу” Р. Вардлоу визначав проституцію як «усякі недозволені зносини між статями». Він навіть відкидав усяке розходження між розпустою і проституцією і називав публічною жінкою «усяку, котра за гроші, або безоплатно, добровільно жертвує своєю чеснотою». Щоб назвати жінку таковою, недостатньо одного випадку зносин; на жінку «накладає печатку проституції тільки добровільне повторення полового акта.
Слідом за Р. Вардлоу деякі автори у своїх міркуваннях доходили до абсурду. Вони думали, що повія — »це та жінка, що щонайменше протягом 20 годин віддавалася в публічному будинку чоловікам”.
Аналогічно визначав проституцію і М. Кузнєцов: «Повія, або, як звикли виражатися в нас, „публічна жінка“, звичайне вживається в занадто широкому плані; у сутності ж повія є жінка, що віддає за гроші своє тіло для задоволення полового інстинкту чоловіка»; «У цьому змісті проституція є торгівля людським тілом з переслідуванням розпусних цілей, у великому змісті, у нас іноді приймається за проституцію узагалі всі позашлюбні полові відносини.
По М. Рабюто, єдина вирішальна ознака проституції полягає в наступному: „щирою повією ми називаємо ту жінку, що під впливом змушеної або вільної волі вступає в полові зносина без усякого вибору, без симпатії або хоча б і почуттєвої пристрасті. Як тільки існує відомий вибір, — на підставі тільки імпульсів полової пристрасті — ми маємо перед собою розпуста, розбещеність, перекручення, але не проституцію в щирому змісті цього слова,… відсутність індивідуального вибору, віддача себе байдуже всім і кожному — от сама істотна й універсальна ознака“.
Подібно М. Рабюто, Л. Мартино називає повією, або публічною жінкою, ту „жінку, що не вибирає свого покупця“, але і не спростовує думки, що повією може бути і та, „яка його вибирає, але вже в іншому роді .., із крайньою байдужістю до нього.“ Проституцію в цілому він визначає як „торгівлю почуттєвих насолод для інших“.
У визначення „проституція“ на думку М. Чистякова потрібно включати тільки самі істотні ознаки, а саме: „жінка, що відкрито і не розбираючи особистість продає свою любов за гроші і шукає популярності, як така і є завжди повія“.., тобто „у це поняття не повинний входити критерій про її здоров’я, а також те, “проституирует вона з ведена чи адміністрації ні».
Ще один немаловажний аспект вносить у це визначення А. Поспєлов: — тайность проституції. Він писав: «повія це дівиця або замужня жінка, що відкрито або таємно і по звичці віддається чоловіку для задоволення його полового потяга».
Якщо всі попередні автори визнавали, що проституція в той час була необхідним елементом соціального ладу, то Д.Д. Ахшарумов у своїй доповіді «Проституція і її регламентація» заявляє про те, що це «сукупність відомих аномальних явищ у половій сфері життя людини, частина явищ його ж життя, але в патологічних відхиленнях від норми», а повія “є бідна жінка, що продає своє тіло всякому, — за яку-небудь невелику плату; продающие його дорого — за тисячі, сотні або хоча б десятки карбованців не можуть вважатися такими. Це зовсім особлива привілейована істота, і таку ніколи не називають повією. Нею може вважатися тільки жінка, що живе в будинку терпимості, сама себе таковою объявившая”. Таким чином, тут у наявності пріоритет продажності над іншими ознаками, причому з цього поняття випадають жінки з «вищого суспільства, але занимающиеся нею, а також усяка вільна-таємна або явна одиначка». У противагу цьому визначенню він разом з тим говорить, що повія — це «високий ідеал жінки, що губить своє життя для загального блага».
У своїх роботах А. Бляшко називав проституцією такі форми позашлюбних полових зносин, при яких мотивом зносин для визначеної частини жінок є не особиста прихильність і не почуттєвий інстинкт, а винятково заробіток.
А.Х. Сабінін називав проституцією «усякий половий зв’язок, при якій одна сторона зовсім не піклується про благо інший, тобто всяке тимчасове задоволення полового потяга, позбавлене почуття любові і відданості і не приймаюче в увагу здатних відбутися при цьому наслідків». Якщо при цьому має місце грошова плата, то це і є проституція у вузькому змісті слова, але в тих випадках коли цього ні, вона такий не є”. Таким чином, у нього на перший план виступає принцип продажності як основний.
Одним з дослідників, що довгий час вивчав проституцію і вважав принцип продажності чільною ознакою у визначенні проституції, був В.М. Тарновский. У роботі «Проституція й аболіціонізм» він стосується визначення цього питання. За його словами «проституція» «саме по собі і у всіх своїх проявах є моральне зло і зло, при дійсних умовах життя, неминуче. З ведена або без ведена поліції відбувається купівля-продаж полового акта, вона завжди однаково принижує людське достоїнство жінки». Х.М. Чарыхов вводив у поняття проституції нові елементи. По-перше, він відзначає, що явище це характерно тільки для людського роду; по-друге, те, що основною причиною, що штовхає на цей шлях жінку, називають матеріально-економічну, тобто гроші, не визнаючи тим самим інші види винагороди, і по-третє, визначає її як чисто міське явище. Він писав: «Проституція це ганебний факт історії людства; який німим докором стане перед прийдешнім поколінням, як факт жорстокий і неминучий. Проституція це улюблена дочка міст. Вона як специфічне соціальне відношення, характеризується як промисел, має своею метою економічний^-економічний-матеріально-економічний субстрат — гроші. Тому проституція, як відомий спосіб забезпечення свого матеріального становища в боротьбі за існування, стає долею найбільше економічно не забезпечених елементів суспільства.
Інше характерне для того часу визначення проституції запропонував німецький учений И. Бліх у своїй роботі „Історія проституції“. На його думку, „проституція — є визначена форма позашлюбних полових відносин, що відрізняється тим, що індивідуум, що вступає на шлях проституції, постійно, безсумнівно і привселюдно віддається більш-менш не перебираючи, невиразно великому числу осіб; рідко без винагороди, у більшості випадків промишляючи продажем свого тіла для злягання або взагалі провокуючи їхнє полове порушення і задовольняючи його; причому проституирующий суб’єкт, унаслідок свого розпусного промислу, здобуває визначений постійний тип“.
Таким чином, він виділяє 9 ознак проституції в її розвитку. Але це визначення страждає деякими недоліками. По-перше, з нього виключаються особи, що непрофесійно займаються проституцією, тобто ті, у яких проституція виступала як би другорядним промислом; по-друге, він не відносить сюди „випадкову проституцію і життя на змісті“, інакше кажучи, жінок, що займаються розпустою з визначеним колом чоловіків і, що одержують від них не гроші, а подарунки; по-третє, виключається і таємна, нерегламентована проституція, а тим часом, як показувала практика, саме вона переважала, а також те, що публічні жінки могли залишити своє заняття і перейти до чесного способу життя: статистика підтверджує, що такі случаю були нерідкі. Проституція використовувалася ними для скупчення визначених сум, наприклад, у якості доданого.
Таким чином, розглянуті нами визначення категорії „проституція“ у суспільній і науковій думці XІ — початку XX вв. відбивали такі основні ознаки проституції: продажність, публічність, професійність. При цьому деякі автори виділяли один з них як головна ознака, повідомляючи інші два другорядними. Це зв’язано з розумінням проституції, з одного боку, як промислу, з іншого боку — як злочину; тобто автори визначень розглядали категорію „проституція“ з погляду правового розуміння соціальної природи явища або з погляду суспільно-трудового розуміння.
16. Проституція визнана «працею на благо суспільства»
У неділю, 25 січня, Національна судова колегія Іспанії визнала заняття проституцією законним видом економічної діяльності.
Судді колегії задовольнили позов Національної асоціації підприємців «Мессаліна» до міністерства праці та соціальних питань Іспанії, передає агентство Europa Press.
Асоціація «Мессаліна» об’єднує підприємців — власників готелів і клубів, в яких діють будинки побачення, в яких жінки виконують інтимні послуги.
Раніше міністерство відмовилося внести асоціацію «Мессаліна» в державний регістр, заявивши, що вона не є легальною організацією.
Судова колегія вирішила, що надання сексуальних послуг в закладах асоціації «Мессаліна» відповідає закону, а тому асоціація повинна бути внесена міністерством праці Іспанії в регістр.
Це не перший випадок, коли іспанський суд практично узаконює проституцію, відзначає РІА «Новини». Минулого року суддя з Барселони визнав право повії на сплату внесків у систему державного соціального страхування, зазначивши, що жінка займається «працею на благо суспільства».
В обох випадках іспанські судді посилаються на рішення Європейського суду від 2001 року, в якому проституція розглядалася як «законний вид економічної діяльності».
Висновок.
Зараз фактори проституції в основному соціально-економічні. Проституція була, є і буде. Завжди! Її не буде тільки в тому випадку, якщо не буде грошей, що в принципі неможливо. Проституція завжди буде хоча б по тій простій причині, що попит народжує пропозиція, і все питання лише в ціні. Бороти з проституцією як явищем даремно, але звести до мінімуму її негативні наслідки необхідно. Я вважаю, що проституцію потрібно легалізувати за прикладом Росії 19-го століття або за прикладом нинішньої Латвії. Цілком усі проблеми це не вирішить і не избавит від вуличної проституції цілком, але все-таки зменшить кількість злочинів, зв’язаних з цим явищем, злочинів, що відбуваються не тільки стосовно „клієнтів“ і потенційним „клієнтам“, але і стосовно „жриць любові“. А медичний контроль просто необхідний… Держава повинна контролювати проституцію… Контроль забезпечить дотримання прав людини і, крім усього іншого, принесе додатковий доход у скарбницю держави.
Усе це лише моя особиста думка, і хтось, можливо, із мною не погодиться…
Джерела:
1. Ч. Ломброзо „Жінка, злочинниця і повія“