–PAGE_BREAK– Економічний розвиток України у той час визначали насамперед галузі важкої промисловості – вугільна, залізнорудна, металургійна, машинобудівельна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький залізнорудний басейн – головна вугільно-металургійна база України.
За останні два десятиріччя ХІХ ст. у Катеринослівськвй і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Ряд з них було подувано на кошти іноземних капіталістів: англійських – завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); бельгійських – Дніпровський завод у селищі Кам’янському (нині Дніпродзержинськ); французьких – Гданцівський завод біля Кривого Рогу.
З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземним капіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарського машинобудування – найрозвинутішого в Україні. [2, с.478]
Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км. Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з’єднала Балту й Одесу.
Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, як правило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими і військово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевого економічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільші залізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики. Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характеру товарообмін, який склався між Україною та Росією.
Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, а вся решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому, готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина з України.
Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй західноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин і промислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутих провінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвитку західноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]
1.4 Сільське господарство
В умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств, якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарстві Східної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин і технічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку і найману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населення західноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині – понад 11%, у Північній Буковині – понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалися бідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаю не вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.
Під владою Російської імперії процес розшарування українського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці XIX ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків – у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток – 507 десятин.[1, c.97]
Понад половина селянських гоаподарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецьких економій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавжди наймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.
Масове переміщення робітників створило особливі форми їх найму, властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України були створені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздили наймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове; залізничні станції Знам’янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка; міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.
Земельні наділи переважної більшості селян оброблялися відсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а й найпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.
Водночас з капіталістичною системою господарювання, що базувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника, поширювалась так звана відробіткова система – прямий пережиток кріпосництва. Вона полягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщика ділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентом поміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій землі врожаю.
Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачав повільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітників при збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули до поліпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадження фермерського господарства.
II.Причини української еміграції кінця XIX— початку XXст.
2.1 Становлення і консолідація української нації
Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об’єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.
В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2, з них 9/10 передувало під владою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]
Становлення і консолідація української нації супроводжувались абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейської Росії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнських земель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.
Українська нація формувалася переважно як селянська. На 1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис. чоловік.[1, c.102-105]
Помітне місце в економіці України посів клас підприємців та торговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячів промислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи і фабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст… стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.
В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На Наддніпрянський Україні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у Західній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалися бідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин на західноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.
З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частина національно свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення масової української національної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становлення української нації.
За ініціативою національно свідомої української інтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковин Тараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значно зрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого. Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а також широким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили, як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості у справі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення і популяризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.
Цементуючою силою єдності національної культури об’єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формувалася як літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, Павлом Житецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці і навчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватися двомовні словники: на Наддніпрянський Україні – російсько-українські; в Галичині – німецько-українські.
Вже на початку XX ст… вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словник української мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашого народу.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжкової серії пам’яток української мови і літератури.
Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєнню її словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинником формування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[2, c.472]
Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення було пов’язане також і з господарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст… капіталістичного ладу в Україні не сталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячими колами Романівської та Габсбурзької монархій, об’єктивно вели до його денаціоналізації. На початку XX ст… ѕ населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широких народних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості, пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузі культури і освіти на свій території України поєднувалося з соціально-економічним пригнобленням корінного населення.
Нарешті сама наявність насильницьки створеного російсько-австрійсько-угорського кордону, ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв’язки між західно- і східноукраїнськими землями. Це мало вирішальний негативний вплив на процес становлення і консолідації української нації, який міг би бути завершений лише за умови возз’єднання українських земель у єдиній соборній державі.
2.2 Переселенські рухи українців
Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.
Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі – провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці – хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]
Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій, які створювали державні пільгові заохочення до вкорінення і зростання національних меншин на українських землях. Таємні розпорядження царських властей прямо рекомендували: державні (казенні) землі в Україні віддавати переселенцям із внутрішніх, чисто російських губерній, місцеве ж, збідніле населення «переселяти в інші частини Росії, на землі, які призначені для переселенців».
Отже, нестерпний соціально-економічний і політичний гніт, що панував в Україні в період утвердження капіталістичного ладу, разом з міцніючим у масах почуттям особистої громадянської свободи, породили масову еміграцію українців. Найпершою головною і загальною метою українських селян були пошуки вільних земель для сільськогосподарського обробітку.
Переселенський потік з Наддніпрянської України спрямувався на східні і південно-східні окраїни Російської імперії. Переселялися з усіх дев’яти губерній, ле селянам належало лише від 28% до 60% всієї замлі, що оброблялася. Уряд спокушував селян своїми обіцянками пільгового проїзду до місця переселення, надання позичок для господарського обзаведення, худоби, насіння, речей домашнього вжитку, а також звільнення на два-три роки від податків і від призову на військову службу. Самовільних переселенців у 90-х роках XIX ст. нараховувалося не менше половини із загальної кількості.[5]
продолжение
–PAGE_BREAK–