Спеціалізація сільгосподарських районів України
Характер селянського землеволодіння мав свої особливості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею.
У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи з наявності робочої сили, худоби.
Селянські господарства різнилися між собою і за господарськими функціями в фільварково-панщинній системі. Розміри землі, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-єдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % селянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1—2,5 голови.Так, умаєтках лівденно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині одне селянське господарство обробляло 2гадвірської землі. До панщини належав гужовий примус. З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Ceляни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном, пряжею, продуктами харчування, виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки.
У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку і 2—3 дні взимку.
Провіднуроль векономічному житті України продовжувало відігравати сільське господарство. Хліборобство розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрянщині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорномор’ї.
Хліборобство в Україні мало в основному зерновий характер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь,овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичиніовесстановив 34 % обсягу посіяного зерна, жито — 24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви озимини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито становило до 40 % посіяного зерна,овес— 25—35, пшениця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.
Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тютюну. Поблизу міста Ромни створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків Каплунівської сотні. Організацією робіт займався французький майстер. У Східній Галичині виробляли понад 20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити шовкопряд.
Крім зернових і технічних культур селяни вирощували багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з’явилися парники.
Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів, з’явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення дерев. Сади булиприкожному домі. Ними славилися міста Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі.
УГаличині овочів, фруктів культивували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях.
У фільварках Правобережної України тваринництво в основному використовувалося на потреби панського маєтку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів великої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100гасільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках появилося молочарське господарство. Важливе місце в господарському житті займало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель.
На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше озимого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці, на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський, Стародубський, Сумський полки були головними районами посівів коноплі. Чернігівський, південні полки, землі між Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней.
Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство.
Селянські та козацькі господарства залишалися натурально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. Однак потреба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхідних товарів змушувала селян і козаків дедалі більше продуктів вивозити на ринок.
Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну роль вїхніх господарствах відігравали промисли, пов’язані з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, млинарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом, чумацтвом, торгівлею.
У карпатських районах в умовах недостатньої кількості орної землі основу господарства доміній становило промислове виробництво (металургія та добування солі).
Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім’ї хлібом необхідно було мати наділ у 10 моргів, то більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.
По всій Україні широко застосовувалася праця наймитів. В Гетьманщині плата найманих женців становила п’яту частину врожаю, молотників — десяту. Відносини між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Використання вільного найму поєднувалося з примусовим. У деяких маєтках південної частини Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка використовувалась у козацьких і селянських господарствах.
У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку працювало до десяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів.Прицьому укладали договір і селяни відробляли борг, працюючи на феодала.
Отже, у сільському господарстві України відбувалися певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло значення зернового господарства, поглибилася спеціалізація окремих районів, важливого значення набули племінна і селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські промисли мали допоміжне значення. Характерною рисою господарства магнатів Західної та Правобережної України, козацької старшини було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації селянства та козаків. Заможні зміцнювали зв’язки з ринком за рахунок продажу продукції свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.