Спорт без травм

ЗМІСТ
ВСТУПРОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ І СТАТУРИ В ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ ВИДІВ СПОРТУ
1.1 Легкаатлетика
1.2 Плавання
1.3 Важка атлетика
1.4 Гімнастика
1.5 Боротьба
1.6 Баскетбол
РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РІВНІЯ ПРИДАТНОСТІ ДО ЗАНЯТЬ СПОРТОМ
2.1 Тестування в діагностиці фізичної роботоспроможності і функційноїготовності спортсменів
2.2 Лікарсько-педагогічний контроль
2.3 Медичний контроль за дітьми, підлітками, юнаками і дівчатами умасовому спорті
РОЗДІЛ 3. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ВИНИКНЕННЯ ТРАВМАТИЗМУ ТА СПОСОБИ ЙОГОПРОФІЛАКТИКИ
3.1 Загальна характеристика спортивного травматизму
3.2 Аналіз причин, механізмів і профілактика спортивних травм у різнихвидах спорту
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
Спортивна медицина – порівняно нова область медичноїнауки. Вона досить інтенсивно розвивається, вдосконалюються, розробляються новіметоди функціональної діагностики.
Проблема: при занятті спортом досить часто виникають травми дітей та дорослих.
Актуальність: аналіз практики роботи вчителів та тренерівпоказує, що існують проблеми в якості фізичного виховання та спорту пов`язані зтравмуванням.
Проблема практичної роботи полягає в організаціїзабезпечення виконання запланованих завдань визначеної інтенсивності тарозраховані на їх певний вік.
Робоча гіпотеза: можна думати, що впровадження в практику роботивчителів та тренерів фізичної культури організаційних і дидактичних вимог,використання строго дозованого навантаження і науково-педагогічного контролюдозволить підвищити ефективність занять та знизити рівень травматизму.
Метою дослідження є обґрунтування напрямків зниження травматизму.
Задачі дослідження.
1.  З`ясувати особливостіфізичного розвитку організму в залежності від занять певними видом спорту.
2.  Охарактеризувати підходищодо визначення рівня придатності до занять спортом.
3.  Проаналізувати причинивиникнення травматизму та виявити способи його профілактики.
Методи і організація дослідження:
1.  Вивчення наукової і науково-методичної літератури.
2.  Аналіз і синтез даних отриманих з літературних джерел.
Організація дослідження включала аналіз науковоїінформації щодо фізіологічних та фізичних змін в організмі під час занятьфізичною культурою та причин виникнення травматизму.
На основі одержаних даних дослідження булипроаналізовані:
–     відомості наукової інауково-методичної літератури;
–     досвід провіднихспеціалістів в області профілактики травматизму;
–     порівняння фізичногорозвитку та статури при заняттях різними видами спорту.
На захист виносяться: результати проведеного дослідження та важливістьвикористання тренувальних навантажень при плануванні програм занять спортом зметою досягнення максимально низького рівня травматизму.
Наукова новизна: представлені узагальнені сучасні дані про деякіаспекти травматизму при заняттях спортом в системі тренування і дозуваннянавантаження на організм.
Практична значимість: Длявстановлення оптимального співвідношення інтенсивності та обсягу тренувальногонавантаження необхідно керуватися метою, з якою виконується та чи інша вправа,а також враховувати вікові і статеві особливості та рівень фізичноїпідготовленості тих, кому вона пропонується. У дітей та підлітківспостерігається велика неузгодженість відновлення окремих функцій, тому доситьважливим є коригування навантажень в тренувальному процесі. В результатіпередозування та неправильної організації навчання та занять спортом зростаєрівень травматизму.
РОЗДІЛ 1.ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ І СТАТУРИ В ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ ВИДІВ СПОРТУ1.1 Легка атлетика
На спортивні досягнення в легкій атлетиці насампередвпливають тотальні розміри тіла (ріст і вага).
Таннер, що проводив дослідження учасників багатьохолімпійських ігор, показав, наприклад, що серед бігунів найбільший ріст убар’єристів, що спеціалізуються на дистанції 100 м — 184 см; що в бігунів, щоспеціалізуються на «малих» дистанціях, ріст тим менше, чим довшадистанція: у бігунів на 400 м — 180 см, на 800 м — 178,5, на 1500 м — 178 см,на 5000 м — 173 см, на 10000 м — 172, у марафонців — 167 см.
В міру подовження дистанції бігу в спортсменів падаєвагово-ростовой індекс (від 401 до 320 г/см), зменшується величина абсолютноїповерхні тіла і збільшується значення відносної ваги тіла.
Стрибуни у висоту мають середній ріст 189 см,дискоболи — 189, а штовхальники ядра — 196 см. Такий ріст у штовхальників ядрапояснюється тим, що дальність польоту ядра (за інших рівних умов) тим більше,чим вище від землі знаходиться точка вильоту ядра, тобто чим вище спортсмен.Поряд з цим велике значення для високих досягнень у легкій атлетиці маютьпропорції тіла. Так, у спринті особливу роль грає не довжина тіла, а відноснадовжина ніг. Найбільша довжина ніг стосовно довжини тіла в стрибунів складає51,5%, у спринтерів 49, у ходків 48%. Цікаво відзначити, що в олімпійськогочемпіона в бігу на короткі дистанції В. Борзова цей показник дорівнює 55%.
Біомеханічні дослідження свідчать про те, щометальники повинні мати високі показники м’язової сили і мати довгі руки, щозбільшують час додачі сили до снаряда. Дійсно, метальники володіють добрерозвитою мускулатурою, великою силою, мають довгі ноги та руки, широкі плечі ітаз. Це зв’язано з тим, що дальність польоту диска, наприклад, залежить відвеличини кутової швидкості при вильоті снаряда, а остання — від довжини плеча,руки, що посилає диск, тобто чим довші руки і ширші плечі в спортсмена, тим збільш високою початковою швидкістю метається диск і тим більшу відстань віндолає.
Дослідження м’язової системи олімпійців, проведені задопомогою рентгенографічного методу, виявили, що найбільші показники обхватум’язів визначаються в спринтерів; зі збільшенням довжини дистанції воназакономірно зменшується.
Е. Г. Мартиросов досліджував марафонців, і показав, щоспортивні результати в них зростають зі збільшенням довжини тіла і йогоабсолютної і відносної поверхні, зі зменшенням обхвату стегна, вагипідшкірного, внутрішнього і загального жиру. Підшкірний жировий шар у нихвиражений дуже слабко і рівномірно розподілений по всій поверхні тіла.
Таким чином, в одних легкоатлетів (у залежності відспеціалізації) вирішальним фактором результативності є тотальні розміри тіла, вінших — пропорції його окремих частин, у третіх — такі конституціональніособливості, як ступінь розвитку і специфіка розподілу м’язової і жировоїтканин, відносна вага тіла й ін.1.2 Плавання
Плавцям міжнародного класу властиві атлетична статура,вище середньої довжина тіла, невелика вага. Це забезпечує ефективне подоланняопору водного середовища. У високорослих плавців зі значними тотальнимирозмірами тіла гідродинамічний опір зростає в трохи меншому ступені, ніж унизькорослих. Спринтери вірогідно вище і важчі стаєрів.
Добре розвита мускулатура пояса верхніх кінцівок ігрудної клітки, вузький таз і стрункі, довгі ноги обумовлюють своєріднукаплеподібну форму тіла, що зменшує вихровий опір води і сприяє подовженню «кроку»при плаванні
Великий інтерес являють дані про пропорції тілаплавців. При великій довжині тіла плавці мають укорочений тулуб, довгі ноги,широкі плечі, звужений стосовно них таз, сплющену грудну клітку і короткі руки.Лише спортсмени, що спеціалізуються в кролі (спринтери) і в плаванні на спині,відрізняються довгими руками. Найбільш широкі плечі відзначаються в спринтерів,що плавають кролем і дельфіном [11,115].
У плавців рівномірно розподілене підшкірний жировийшар (середнє значення 3,77 мм). Головною морфологічною особливістю їхвважається знижена питома вага.
Великі жирові запаси і відповідно велика плавучістьвластиві плавцям на довгі дистанції. Стаєри займають більш горизонтальнеположення при плаванні. Таким чином, плавучість досить інформативнохарактеризується питомою вагою тіла плавця.
При відборі дітей у секції плавання доцільно віддаватиперевагу індивідам з великими тотальними розмірами тіла, широкими долонями,великими стопами, гнучким тулубом, стрункими ногами.1.3 Важка атлетика
Вага тіла важкоатлетів у межах кожної ваговоїкатегорії обмежується правилами змагань. Тому довжина тіла стає найбільшеінформативним показником із трьох основних тотальних розмірів (довжина тіла,вага, окружність грудної клітки). Наприклад, середня довжина тіла у видатнихважкоатлетів — учасників Олімпійських ігор у Мехіко складала: у ваговоїкатегорії до 60 кг — 162 см, до 67 кг — 164 см, до 75 кг — 167, до 82 кг — 172,до 90 кг — 175, понад 90 кг — 182 см.
Більшість авторів характеризують важкоатлетів якширокоплечих, з великим обхватом грудної клітки, короткоруких і коротконогих.Нерідко в них визначаються порушення постави: неправильне положення голови інадмірний лордоз у поперековому відділі хребетного стовпа.
В міру збільшення довжини тіла у важкоатлетівзбільшується відносна довжина тулуба і знижується відносна довжина кінцівок.Аналіз абсолютних значень компонентів ваги тіла виявляє значну різницю впредставників різних вагових категорій. Якщо м’язовий і кістковий компонентинайбільші в легковаговиків (до 48,3 і 18% відповідно проти 38,4 і 14,3% увеликовагових поїздів), то жировий компонент, навпаки, у важкоатлетів 22,2%проти 9,0% у легковаговиків. Однак чим нижче кваліфікація спортсменів, тим вищевеличини підшкірного жирового шару. Головними особливостями будівлі тіла в нихє відносна низькорослість, ширококостність і значний розвиток м’язів [19,117].1.4 Гімнастика
Гімнасти відрізняються середньою довжиною тіла,обхватом грудей трохи вище за середнє і порівняно невеликою вагою тіла. Усередньому ріст гімнастів міжнародного класу близько 165 см, а вага тілаблизько 60 кг. Для гімнасток характерні середній і низький ріст, широкі плечі,вузький таз і деяка мускулінізація. Середній ріст висококваліфікованихгімнасток — 159 см, вага 47 кг (вагово-ростовий індекс 300 кг/см).
Динамічні спостереження за гімнастами показують, що домоменту досягнення високого рівня майстерності частіше відсіваються спортсменкиз крайніми значеннями вагово-ростових показників. Тренерам, що працюють здитячими групами, варто враховувати, що приріст тотальних розмірів тіла заперіод з 12 до 16 років у низькорослих гімнастів менший, а у високорослих —більший.
Якщо порівняти гімнастів і гімнасток II, I розрядів імайстрів спорту, то в міру росту спортивної майстерності відзначаєтьсязменшенням довжини і ваги тіла (у чоловіків), периметрів талії, сідниць, стегнаі плеча (у жінок). Обхват грудної клітки в гімнасток при цьому збільшується.
Пропорції тіла гімнастів характеризуються доситькоротким тулубом, вузькою талією, трохи звуженим тазом, короткими руками.
Для гімнасток характерні: відносно короткі кінцівки ібільш довгий тулуб, невеликий обхват талії, стегон, вузький таз і тонкі ноги.
У гімнастів сильно розвинуті м’язи верхніх кінцівок,грудної клітки і спини, ноги стрункі з невеликим мускульним рельєфом. Узагальній вазі тіла велику частку складають активні тканини; середня питомавага тіла— 1,0434. Гімнасти мають невеликий підшкірний жировий шар, рівномірнорозподілений по всій поверхні тіла. М’язова тканина в чоловіків складає 48,99%,у жінок—47,9% від загальної ваги тіла (у не спортсменів —42,18%). У гімнастівкраще постава, чим у представників інших видів спорту.
Гімнасти характеризуються не тільки антропометричними,але також функціональними і морфофункціональними особливостями. Як показано втабл. 1, у них менше обсяг серця, загальний обсяг крові, гемоглобін імаксимальне споживання кисню, чим, наприклад, у бігунів.
Таблиця 1 Антропометричніі функціональні показники в гімнастів і бігунів (по Чермаку й ін.)Показники Гімнасти Бігуни
Довжина тіла, см
Маса тіла, кг
Безжирова маса тіла, кг
Безжирова маса тіла, %
Жирова маса, кг
Жирова маса, %
Об`єм серця, мл
Об`єм серця, мл/кг
Об`єм крові, мл
Обсяг крові, мл/кг
Загальний гемоглобін, г
Максимальне споживання кисню мл/хв
170,5
66,0
63,2
95,8
2,8
4,2
738
11,67
4269
68,1
667
3393
181,7
68,4
66,5
97,4
1,7
2,6
927
13,55
5105
76,7
895
4001
1.5 Боротьба
Накопичені дані свідчать про те, що великий ріст тілапозитивно впливає на досягнення борців. Високорослі атлети мають значніпотенційні можливості. Це, видимо, можна пояснити тим, що споживання киснюпропорційно поверхні тіла. Особливі переваги можуть мати високорослі атлетиважкої вагової категорії, вага тіла яких, як відомо, не обмежений.Атлети-гіганти відрізняються своєрідністю технічного арсеналу завдяки довгимважелям, значною м’язовою силою і масою тіла. Але й в інших вагових категоріяхсередня довжина тіла у видатних борців звичайно більше, ніж у меншкваліфікованих спортсменів [20,55].
Для борців характерні великі поперечні розміри, значнівеличини обхватів грудної клітки, шиї, плеча, стегна, гомілки і відноснакоротконогість.
Борці здебільшого мають широкі плечі і різну (у залежностівід вагової категорії) довжину ніг. Представники найлегшої ваги відрізняютьсявід більш короткими ногами, борці легкої і напівлегкої ваги мають ногисередньої довжини, представники інших вагових категорій — довгоногі. Упорівнянні з не спортсменами в них короткі руки, що можна пояснити законамимеханіки: відносна сила назад пропорційна довжині плеча важеля, тобто чим довшіруки, тим більшу силу потрібно прикласти, що практично невигідно. Тому вборотьбі відбувається добір короткоруких.
Процентний вміст м’язової маси у всіх борців майжеоднаково (48%), жирів — збільшується в ряді вагових категорій від легень (8,8%)до важкого (15,15%), а кісткової, незначно варіюючи, різко від 15,98% улегковаговиків до 12,40% у великовагових поїздів. Відповідно до цього питомавага тіла найбільший у легких категоріях і найменший — у важких.
1.6 Баскетбол
Приведені дані демонструють велику практичнуважливість дослідження фізичного розвитку спортсменів. Ці дані здобуваютьособливу вагомість у тих випадках, коли вони погоджуються з особливостямифункціонального стану організму спортсмена, його працездатністю іпідготовленістю.
Ведучою соматотиповою особливістю баскетболістів євисокий зріст при великій масі тіла, що зв’язано з розвитком як м’язового їїкомпонента, так і організму у цілому. Очевидно, що зміни внутрішніх органів іїхній функціональний стан у баскетболістів визначаються двома факторами —розмірами тіла і фізичною підготовленістю. Роль останнього фактора може бутизначною мірою нівельована, якщо аналізові піддаються спортсмени однаковоїкваліфікації, що тренуються по подібній програмі. Як випливає з табл. 2, успортсменів дуже високого зросту (2—2,15 м) багато функціональних показників вумовах спокою істотно відрізняються від таких навіть у-спортсменів, що маютьріст 1,9—1,99 м і 1,8—1,89 м. Це стосується таких показників, як обсяг серця,дихальний обсяг, легенева вентиляція, споживання кисню в спокої.
Таблиця 2 Морфофункціональні показники у висококваліфікованихбаскетболістів різного зросту (середні дані по В. Л. Карпману й ін.)Показники Довжина тіла (см) 215-200 199—190 189—180 Середньогрупова довжина тіла, см 206 100 193 91 184 83 Маса тіла, кг 54 48 43 М’язова маса, кг 11 9 10 Жирова маса, кг 51 53 ‘ 52 ЧСС, хв-‘ 1340 1135 1084 Об`єм серця, мл 6,4 5,7 6,0 Хвилинний обсяг крові, л/хв 6750 6100 5740 ЖЕЛ Дихальний мертвий простір, мл 323 315 244
Частота подихів, хв
Дихальний об`єм, мл
Легенева вентиляція, л/хв
Споживання О2 у спокої, мл/хв
Фізична працездатність по тесту
17
939
15,9
571
1699
14
821
11,6
440
1707
16
674
10,4
422
1605
Поряд з цим деякі параметри виявилися незалежними віддовжини тіла: ЧСС, хвилинний обсяг крові, частота подиху, фізичнапрацездатність. Таким чином, перша група показників є морфозалежною і тому будедалі обговорена. Друга ж група параметрів відбиває безпосередній впливспортивного тренування на системи кровообігу і дихання і не залежить відструктурних особливостей тіла баскетболістів.
Збільшення об`єму серця визначається, головним чином,зростом спортсменів. На користь цього говорить факт незалежності фізичноїпрацездатності від довжини тіла. У звичайних умовах обсяг серця і фізичнапрацездатність тісно взаємозалежні: об`єм серця збільшується під впливомефективного спортивного тренування [19,62].
У людей високого й особливо надвисокого зросту істотнопосилені газообмін і, зокрема, споживання кисню у середньому дорівнює 571 мл/хвзамість 200— 300 мл/хв у нормі. Це, очевидно, зв’язано в двома факторами.Перший з них (чисто морфологічний) — у високорослих спортсменів значнозбільшена маса біологічно активних тканин, харчування яких вимагає збільшенняспоживання кисню. Другий фактор — це посилення роботи самої дихальноїмускулатури, що також забезпечується збільшенням споживання кисню з навколишньогосередовища.
РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РІВНІЯПРИДАТНОСТІ ДО ЗАНЯТЬ СПОРТОМ2.1 Тестування вдіагностиці фізичної роботоспроможності і функційної готовності спортсменів
У функціональній діагностиці важлива роль належитьінформації, яка одержана за допомогою різноманітних проб (у педагогічнійпрактиці синонімом терміна «функціональна проба» є термін «тест»),що проводяться як у лабораторних умовах (у кабінетах функціональноїдіагностики), так і безпосередньо під час тренувань у спортивних залах і настадіонах. Проби дозволяють оцінювати функціональний стан організму в цілому,його готовність до змагальної діяльності, рівень загальної фізичноїпрацездатності і т.д. Останній термін визначається різними автораминеоднозначно. У самому загальному виді фізична працездатність пропорційна тійкількості механічної роботи, що організмові спортсмена здатна виконуватидовгостроково і з досить високою інтенсивністю. Оскільки тривала робота м’язівлімітується доставкою до них кисню, загальна фізична працездатність значноюмірою залежить від кардіо-респіраторної продуктивності. Очевидно, поряд зтерміном «загальна» доцільно користуватися терміном «спеціальна»фізична працездатність, що характеризує можливості спортсмена виконуватиспецифічну для даного виду спорту роботу. Очевидно, що рівень загальної іспеціальної фізичної працездатності може істотно розрізнятися в того самогоспортсмена.
Усі матеріали функціональних проб розглядаються неізольовано, а комплексно з врахуванням інших медичних критеріїв. Тількикомплексна оцінка даних лікарського обстеження, результатів застосуванняінструментальних методів дослідження і матеріалів, отриманих при проведенніфункціональних проб, дозволяє давати об’єктивну оцінку готовності організмуспортсмена до змагань [19,126].
Варто нагадати, що медична інформація повиннарозглядатися у взаємозв’язку з педагогічними і психологічними показниками, щодозволить педагогові об’єктивно судити про стан тренованості.
Функціональні проби почали застосовуватися вспортивній медицині ще на початку XX століття. Реакція організму вивчалася поданим серцевої діяльності. У наступному спортивні медики в значній мірірозширили арсенал проб, що застосовувалися, запозичаючи них із клінічноїмедицини.
Треба відмітити, що раніше функціональні проби вспортивній медицині застосовувалися найчастіше для оцінки ефективності роботитієї або іншої системи організму. Так, бігові тести застосовувалися длясудження про функціональний стан серцево-судинної системи, проби зі зміноюподиху — для оцінки ефективності роботи апарата зовнішнього дихання,ортостатичні проби — для оцінки діяльності вегетативної нервової системи і т.д.Такого роду підходи до використання функціональних проб у спортивній медициніне цілком обґрунтовані. Справа в тім, що зміни роботи тієї або іншоївісцеральної системи, зв’язані з впливами, що обурюють, на організм, значноюмірою визначаються регуляторними нейрогуморальними впливами. Тому, оцінюючи,наприклад, пульсову реакцію на фізичне навантаження, не можна сказати, чивідбиває вона функціональний стан самого виконавчого органа — серця або жзв’язана з особливостями вегетативної регуляції серцевої діяльності. Зовсіманалогічні зміни серцевої діяльності у відповідь на зміну положення тіла в просторіспостерігаються як в осіб з інтактною симпатичною нервовою системою, так і восіб, яким зроблена функціональна десимпатизація серця шляхом уведенняпропранолола — речовини, що блокує бета-адренергічні рецептори в міокарді.
Тому більшість функціональних проб характеризуєдіяльність не однієї окремо узятої системи, а організму людини в цілому. Такийінтегральний підхід не виключає, природно, використання функціональних проб дляоцінки переважної реакції якої-небудь окремої системи у відповідь на вплив.
У відповідності зі вказаними основними задачамитестування в спортивній медицині є: 1) вивчення адаптації організму до тих абоінших впливів (за даними дослідження ряду найбільш інформативних систем) і 2)вивчення відбудовних процесів після припинення впливу. З цього випливає, щотестування в загальному вигляді ідентично вивченню функціональних властивостейсистем регулювання в технічній кібернетиці..
До числа загальних вимог до проведення функціональнихпроб відносять насамперед забезпечення нормального мікроклімату в приміщеннідля тестування. Приміщення повинне бути добре провітрено, температура в ньомуповинна підтримуватися на рівні температури комфорту. У випадку виконаннявеликих і тривалих навантажень, що супроводжуються інтенсивним потовиділенням,доцільно іспитову установку, на якій проводиться проба, оснастити вентилятором.
Приміщення повинно бути естетично оформлено. Утестуванні повинен брати участь мінімум медичного персоналу. Необхідновиключити виникнення звукових, світлових і інших не стосовних до дослідженнясигналів. Обов’язково треба мати аптечку першої допомоги з препаратами, щостимулюють кровообіг і дихання.
Апаратура, на якій проводиться тестування, повиннабути чистою, добре заземленою відповідно до загальноприйнятих правил, без неохайногонакопичення електричних проводів.
Безпосередньо в процесі проведення функціональноїпроби необхідно вести протокол тестування. У ньому поряд з паспортними данимиповинні бути зазначені тип функціональної проби, усі її елементи, час їхньоговиконання і моменти запису показників, а також застосовувана вимірювальнаапаратура. Протокол проби остаточно заповнюється після розшифровки кривих, щохарактеризують фізіологічні функції, досліджувані в процесі тестування[23,127].
Перед початком тестування повинна бути дана докладнаінструкція про його поводження під час проведення функціональної проби. Упротилежному випадку результати тестування можуть значною мірою визначатисяемоційними реакціями спортсмена. Це особливо часто спостерігається в юнихспортсменів. У деяких з них навіть при отриманій докладній інструкції першийіспит виявляється недостатньо достовірним. Лише практично освоївши пробу,спортсмен при повторних тестуваннях дає результати, реально відповідномуфункціональному станові його організму. Особливо важлива бесіда зі спортсменому тих випадках, коли здійснюється забір крові.
Сучасні спортивно-медичні функціональні проби одержалидосить широке поширення й у практиці педагогічного контролю. У ряді випадківлікар може навіть не залучатися до проведення функціональних проб (він лишеоцінює результати проби). Однак функціональні проби з граничниминавантаженнями, коли можливий розвиток деяких гострих патологічних станів,повинний проводити лікар. Це в першу чергу відноситься до визначення МПК.
Виконання всіх перерахованих вимог до процедуритестування забезпечує надійні результати, на підставі яких досить обґрунтованоможе бути оцінені фізична працездатність і підготовленість спортсмена.
Функціональні проби доцільно проводити на кожнім етапітренувального макроциклу. Так, для спостереження за динамікою функціональноїготовності відповідні проби варто проводити на початку і наприкінціпідготовчого періоду й у середині змагального періоду. У цих випадкахрекомендується і поглиблене комплексне обстеження спортсмена. Поряд з цимфункціональні проби можуть використовуватися для спостереження за поточнимфункціональним станом організму.
Знання раціональної класифікації функціональних проб,проведених у лабораторії, допомагає тренерові і лікареві вирішувати конкретнізадачі, зв’язані з об’єктивною оцінкою стану тренованості, працездатностіспортсмена, вибирати саме ті функціональні проби, що потрібні на даному етапітренувального циклу і які дозволяють відповідати на найбільш актуальні питання,що виникають у процесі тренування даного спортсмена.
Розрізняють наступні види вхідних впливів,використовуваних при тестуванні: а) фізичне навантаження; б) зміна положеннятіла в просторі; в) напруження; г) зміна газового складу вдихуваного повітря;д) медикаментозні засоби й ін.
Найбільше часто як вхідний вплив застосовуєтьсяфізичне навантаження. Форми її виконання різноманітні. Це насампереднайпростіші форми, що не вимагають спеціальної апаратури: присідання (пробаМартине), підскоки (проба Гцифка), біг на місці (проба С. П. Летунова) та інші.
В даний час застосовуються різні види м’язової роботи,інтенсивність якої може бути кількісно оцінена. Наприклад, одержали поширенняпроби, у яких як фізичне навантаження використовується сходження з визначеноючастотою на сходинку (або сходинки) визначеної висоти. До числа таких пробвідносяться степи-тести Майстра, Гарвардський і ін.
Умовно прийнято вважати, що різні види м’язовоїроботи, які задаються в лабораторних умовах, відносяться до неспецифічних формвпливу (наприклад, біг на місці). Специфічними ж формами впливу є ті, котріхарактерні для локомоцій у конкретному виді спорту: бій з тінню в боксера,кидки опудала в борців і т.д. Однак такий підрозділ у значній мірі умовно, колимова йде про визначення загальної працездатності; реакція вісцеральних системорганізму на фізичне навантаження залежить головним чином від її інтенсивності,а не від форми. Специфічні ж проби корисні для оцінки ефективності навичок,придбаних у процесі тренування, і для оцінки спеціальної працездатності.
Зміна положення тіла в просторі є одним з важливихвпливів, застосовуваних при так званих орто-кліностатичних пробах. Реакція, щорозвивається під впливом ортостатичних впливів, вивчається у відповідь як наактивну, так і на пасивну зміну положення тіла в просторі. Активна змінаположення тіла полягає в тому, що піддослідний самостійно переходить згоризонтального положення у вертикальне. Достоїнство проби — її надзвичайнапростота.
Функціональні проби можуть бути розділені на двівеликі групи, у залежності від того, коли досліджуються реакції організму —безпосередньо під час впливу або відразу після його припинення. Наприклад, задопомогою електрокардіографа можна реєструвати ЧСС протягом усього часу,протягом якого випробуваний виконує фізичне навантаження, а також у відновномуперіоді. Очевидно, що вимірювання ЧСС у цих випадках дає зовсім різнуінформацію: у першому випадку вона дозволяє судити про адаптацію до м’язовоїроботи, а в другому — про закономірності відновних реакцій. При цьому адаптаціядо фізичних навантажень може бути задовільною, у той час як відновні процесипротікають недостатньо ефективно [26,132].
Розвиток сучасної медичної техніки дозволяєбезпосередньо вивчати реакцію організму на те або інший вплив і одержувативажливу інформацію для діагностики працездатності і функціональної готовностіспортсмена. Вивчати ж відновний період випливає в тому випадку, коли він єоб’єктом тестування. Необхідно мати у виді, що дані відбудовного періоду не єдосить адекватними для судження про адаптацію організму до навантаження.2.2 Лікарсько-педагогічнийконтроль
Під лікарсько-педегогічними спостереженнями (ЛПС)розуміються дослідження, проведені спільно лікарем і тренером (викладачемфізичного виховання) з метою оцінки впливу на організм фізичних навантажень,установлення рівня функціональної готовності і на підставі цьогоудосконалювання навчально-тренувального процесу. У спорті ЛПС є складовоючастиною комплексного контролю, що включає в себе педагогічні, медичні і психологічнідослідження.
Теоретичні і практичні основи ЛПС були розробленіпредставниками радянської спортивної медицини в 40—50 роках (С. П. Летуновим,Р. Е. Мотилянською, Н. Д. Граєвською).
Необхідність таких досліджень викликана тим, що рівеньфункціональної готовності спортсмена може бути щонайкраще вивчений і оцінений уприродних умовах тренування, при використанні специфічних навантажень. Упроцесі ЛПС виявляються ознаки неповного відновлення після фізичних навантаженьі розвитку станів перевтоми або перенапруги. Такого роду інформація дозволяєтренерові вчасно внести в навчально-тренувальний процес відповідні корективи.
Ефективність тренувального процесу залежить від того,наскільки правильно обрані тренувальні засоби і їхнє дозування в одномузанятті, мікроциклі, мезоциклі і т.д. Тренер у значній мірі працює наосліп,якщо він не знає, який вплив на організм спричиняє окрема вправа, серія вправ,окреме заняття, один тренувальний день, етап тренування. В однаковій мірі цевідноситься і до оздоровчих занять фізичними вправами [19,161].
В даний час з метою з’ясування впливу фізичнихнавантажень на організм прийнято вивчати термінові, відставлені і кумулятивнийтренувальні ефекти.
Під терміновим тренувальним ефектом розуміються зміни,що відбуваються в організмі безпосередньо під час виконання вправи й унайближчий період відпочинку. Під відставленим тренувальним ефектом мають наувазі зміни в пізніх фазах відновлення — після тренування, у наступні дні.Кумулятивний тренувальний ефект — це зміни, що відбуваються в організміпротягом тривалого періоду тренування в результаті підсумовування термінових івідставлених ефектів великого числа окремих занять.
ЛПС повинні здійснюватися лікарем разом із тренером(викладачем) і являють собою найважливішу форму їхньої спільної роботи, щодозволяє виявляти сприятливі і несприятливі зміни в організмі що займаються й унеобхідному ступені індивідуалізувати навчально-тренувальний процес. Однаклікар далеко не завжди має можливість брати участь у ЛПС, тому тренер(викладач) повинний володіти простими медичними методами дослідження, уміти зізнанням справи використовувати них у своїй роботі як для оцінки впливунавантажень, так і для рішення інших питань, зв’язаних із правильноюорганізацією тренувального процесу (занять фізичною культурою).
Основні задачі лікарсько-педагогічних спостережень:
1. Вивчення впливу фізичних навантажень на організм,що займаються з метою оцінки адекватності їхньому рівневі підготовленостіданого спортсмена й ін.
2. Визначення стану здоров’я і функціонального стануорганізму рівня, що займається для оцінки, функціональної готовності на різнихетапах підготовки.
3. Оцінка відповідності застосовуваних засобів ісистеми тренування її задачам і можливостям спортсмена з метою удосконалюванняпланування й індивідуалізації учбово-тренувального процесу (аналогічна задачаможе бути поставлена і при заняттях оздоровчою фізичною культурою).
4. Оцінка і вибір медичних, педагогічних іпсихологічних засобів і методів, спрямованих на поліпшення відбудовних процесівпісля великих фізичних навантажень.
5. Оцінка умов і організації учбово-тренувальнихзанять.
Задачі ЛПС повинні бути конкретними, спрямованими нарішення строго визначеного питання. Їх може визначити лікар, але частіше цеповинен робити тренер (викладач). Якщо мова йде про вивчення умов і організаціїзанять, оцінку стану здоров’я спортсменів, правильності їхнього розподілу погрупах і т.д., то ініціатива в постановці задач належить лікареві. Якщо жнеобхідно оцінити рівень тренованості спортсменів, удосконалювати плануваннянавчально-тренувального процесу, вирішувати питання, пов’язані з поліпшеннямвідновних процесів, то ініціатива у визначенні конкретних задач повиннаналежати тренерові (викладачеві). Лікар же, усвідомивши поставлену задачу,повинен вибрати таку форму організації ЛПС і такі методи дослідження, щодозволять щонайкраще її вирішити.
У процесі ЛПС продовжується вивчення впливу наорганізм фізичних вправ, почате в лікарському кабінеті. Під час виконаннятренувальних і змагальних навантажень можуть проявитися приховані відхилення встані здоров’я, що не удалося виявити при дослідженні в кабінеті лікаря.
Вивчення впливу навантаження на організм спортсменів,які мають відхилення в стані здоров’я або знижені показники фізичного розвитку,дозволяє перевірити правильність віднесення його до визначеної медичної групи[2,103].
Дослідження, проведене безпосередньо на заняттях ізмаганнях за допомогою специфічних тестів, допомагає оцінити функціональнийстан організму, без чого не можна визначити рівень спеціальної підготовленостіспортсмена.
Найбільше значення дані ЛПС мають для удосконалюваннякерування тренувальним процесом. Прикладом індивідуальних задач при цьомуможуть бути: оцінка правильності побудови тренування, вибору і розподілузасобів в одному занятті або мікроциклі; визначення оптимального числаповторень вправ, інтервалів відпочинку між ними; визначення величининавантаження і її відповідностей можливостям що займається, тривалості іповноцінності відновлення після одного (найбільш важкого) заняття, протягомодного або декількох мікроциклів; оцінка результатів тренування за визначенийетап (після тренувального збору, підготовчого періоду, передзмагальноїпідготовки і т.д.); оцінка ефективності застосовуваних засобів відновлення йін.
Лікар може поставити завдання вивчити умови йорганізацію занять, щоб виявити, наприклад, недоліки, пов’язані з мікрокліматомспортивного залу, його освітленістю, а також методикою проведення занять. Разоміз тренером або викладачем він повинен ужити заходів для їхнього усунення.
ЛПС проводяться під час оперативних, поточних іетапних обстежень, що входять у структуру медико-біологічного забезпеченняпідготовки спортсменів. Форми організації ЛПС, використовувані при цихобстеженнях, з успіхом можуть бути застосовані й у масовій фізичній культурі.
Оперативні обстеження передбачають оцінку терміновоготренувального ефекту, тобто змін, що відбуваються в організмі під час виконаннявправ і в найближчий відновний період. У процесі оперативних обстеженьвикористовуються наступні форми організації ВПН: а) дослідження безпосереднє натренувальному занятті — протягом усього заняття, після окремих вправ або післярізних частин заняття; б) дослідження до тренувального заняття і через 20—30 хвпісля його (у спокої або з застосуванням додаткового навантаження); в)дослідження в день тренування, вранці і ввечері.
До дослідження протягом заняття або після окремих йогочастин вправ варто звертатися в тих випадках, коли тренера (викладача) цікавитьправильність побудови заняття: варіанти сполучення і послідовності застосуваннярізних тренувальних засобів на одному занятті; доступність числа повтореньвправи й інтенсивності її виконання; раціональність встановлених інтерваліввідпочинку; відповідність інтенсивності вправи вирішенню запланованої задачі(наприклад, розвиткові аеробної працездатності) [12,136].
При цій формі організації ЛПС визначені показникидосліджуються перед тренуванням, після окремих частин заняття, відразу післявиконання вправи, після відпочинку або періодів зниження інтенсивності роботи іпо закінченні заняття. При використанні радіотелеметричної апаратуридослідження можуть проводитися безупинно.
У поточних обстеженнях оцінюється відставленийтренувальний ефект, тобто ефект у пізніх фазах відновлення (через день післятренування й у наступні дні). Форми організації цих спостережень можуть бутирізними: а) щодня ранком в умовах тренувального збору або перед тренувальнимизаняттями; б) щодня ранком і ввечері протягом декількох днів; в) на початку інаприкінці одного або двох мікроциклів (ранком або перед тренуванням); г)наступного дня після тренування (ранком або перед тренуванням, тобто через18—20 ч після 1-го тренування), а іноді й у наступні 1—2 дні (у той же час, щоі попередні дослідження).
При плануванні навантажень у мікроциклі, виборі днівдля найбільш напружених тренувань, визначенні ступеня відновлення після різнихтренувань застосовуються щоденні дослідження (вранці перед тренуванням аборанком і ввечері) протягом мікроциклу.
Коли необхідно установити терміни повного відновленняорганізму спортсмена після тренувальних мікроциклів різної напруженості,визначити його здатність до відновлення в ході менш напруженого мікроциклу, щозастосовують після напруженого, проводять дослідження на початку і наприкінціодного або двох (іноді більш) мікроциклів.
До оперативних досліджень наступного дня (вранці абоперед тренуванням) вдаються у тих випадках, коли потрібно оцінити ефективністьвідновлення перед черговим тренувальним днем.
Етапні обстеження мають величезне значення дляудосконалювання планування й індивідуалізації навчально-тренувального процесу,тому що в них оцінюється кумулятивний тренувальний ефект за визначений період.Вони дозволяють визначити, у якому ступені виконані задачі, поставлені на данийперіод занять.
Порівняння проведеного об`єму роботи, засобів іметодів тренування (занять фізичною культурою) зі змінами фізичних якостей, якібули виявлені, рівня техніко-тактичної майстерності і функціонального станурізних систем організму, загальною його працездатністю, психологічним станомдозволяє зробити необхідні висновки про подальше планування тренувальногопроцесу.
Задача лікаря — оцінити зміни функціонального стануокремих систем організму, що мають найбільше значення для досягнення високихрезультатів у конкретному виді спорту (функціональну готовність), а такожзагальну працездатність організму. Задача психолога — оцінити відповідно йогопрофілю сторони тренованості. Задача тренера — прийняти загальне рішення прорівень тренованості (функціональної готовності) даного спортсмена.
Етапні дослідження рекомендується організовувати кожні2—3 місяці, використовуючи тренувальні збори, щоб виключити вплив попередньоїфізичної діяльності на результати спостережень. Дослідження варто проводитипісля дня відпочинку (бажано, щоб заняття перед днем відпочинку в повторнихетапних дослідженнях істотно не розрізнялися), вранці, через 1,5—2 год. післялегкого сніданку. Перед дослідженням спортсмен не повинний робити зарядку.
Важливу інформацію тренер і лікар одержують прианалізі даних самоконтролю спортсмена. Ці дані зіставляються з матеріаламипоточних обстежень, результатами різноманітних проб, що проводяться при ЛПС, цідані дозволяють об’єктивно оцінювати ефективність побудови тренувальногомікроциклу, своєчасно виявляти тенденцію до розвитку перетренованості. Коженспортсмен повинен вести щоденник самоконтролю, а тренер і лікар зобов’язаніперіодично знайомитися з представленими в ньому матеріалами.2.3 Медичнийконтроль за дітьми, підлітками, юнаками і дівчатами у масовому спорті
Заняття фізичною культурою і спортом у дитячому,підлітковому і юнацькому віці стимулюють ріст і розвиток організму, обмінречовин, зміцнюють здоров’я і фізичний розвиток, підвищують функціональніможливості всіх систем, а також мають велике виховне значення. Однак ці заняттязабезпечують гармонійний розвиток організму тільки за умови проведення їх зурахуванням особливостей вікового розвитку і під контролем спортивного лікаря.
На підставі динаміки вікового розвитку організмувиділяються наступні вікові групи: 1) переддошкільна (1—3 роки); 2) дошкільна(4—6 років), 3) молодша шкільна (7—11 років); 4) середня шкільна (12—15 років)і 5) старша шкільна (16—18 років).
Вік до 7 років вважається дитячим, з 8 до 14 роківвключно — підлітковим, а з 15 до 20 років — юнацьким.
При проведенні занять фізичними вправами з дітьми й упроцесі лікарського контролю за ними необхідно враховувати, що розвитокорганізму в кожному віці має свої особливості. Так, ріст тіла в довжинувідбуваються нерівномірно: періоди щодо уповільненого росту (у 7—10 роківсереднє збільшення рости 4—5 см) змінюються більш прискореним ростом (ухлопчиків у 13— 14 на 7—9 см у рік, у дівчинок у 11—12 на 7—8 см).
Найбільший приріст маси тіла відзначається в періодищодо уповільненого росту тіла в довжину, тобто з 7 до 10 років і з 17 до 20років.
Періоди посиленого росту характеризуються значноюактивізацією енергетичних і пластичних процесів в організмі. У ці періодиорганізм найменш стійкий стосовно несприятливих факторів зовнішньогосередовища, наприклад до інфекції, недоліків харчування, великим фізичнимнавантаженням. У періоди ж найбільшого збільшення ваги тіла і щодоуповільненого росту відзначається велика стійкість до цих факторів [19,192].
Темпи і рівень фізичного розвитку підлітків значноюмірою залежать від ступеня статевого дозрівання. У підлітків з ознаками більшраннього статевого дозрівання показники фізичного розвитку і підготовленостівищі, ніж у тих, у кого вторинні статеві ознаки з’являються пізніше. Відомо, щосистема фізичного виховання, усі нормативні вимоги розроблені з урахуваннямпаспортного віку. Однак орієнтація тільки на нього недостатня. При тому самомупаспортному віці. нерідко зустрічаються великі розходження в темпах статевогодозрівання і рівня фізичного розвитку. Наприклад, 12-літній підліток по своїхбіологічних показниках може відповідати 14-літньому, а 14-літній—11-літньому.Тому важливою умовою правильної побудови занять фізичними вправами є визначеннябіологічного віку дітей і підлітків і відповідність його паспортному.Біологічний вік з 6 до 12 років визначається по термінах прорізування і змінизубів, а після 12 років — по розвитку ознак статевого дозрівання; у хлопчиківоцінюють стадію розвитку волосяного покриву в пахвовій западині (Ах) і на лобку(Р), а в дівчинок, крім того, — розвиток грудних залоз (Ма) і вік, при якомунастає перша менструація (Ме).
Феномен, що спостерігається в дійсний час, акселераціївиражається не тільки в збільшенні розмірів і маси тіла, прискоренні темпів морфологічногоі функціонального дозрівання дітей, але й у збільшенні числа випадківневідповідності між паспортним і біологічним віком. Подібні особливості росту ірозвитку сучасних дітей, підлітків і юнаків обумовили той факт, що середоднолітків можна виділити індивідуумів з різними варіантами розвитку: звичайнийрозвиток, гармонічна акселерація або ретардація, негармонійна акселерація аборетардація. Варіант розвитку, при якому дитина випереджає однолітків абовідстає від них на 1—2 роки по всім морфофункціональним показниках,визначається як гармонічна акселерація або ретардація. Якщо він випереджаєоднолітків або відстає від них по одному або декільком морфофункціональнимпоказникам, говорять про негармонійну акселерацію або ретардацію.
Найбільше різко внутрішньо групові розходження віндивідуальних темпах росту і розвитку, тобто в біологічному віці, виражені вперіод статевого дозрівання. У гармонійно акселерованих підлітків показники, щохарактеризують фізичний розвиток, рівень прояву сили, швидкості і витривалості,функцію кровообігу і зовнішнього подиху, істотно не відрізняються віданалогічних у дорослих. У негармонійно акселерованих підлітків частіше, ніж воднолітків, зустрічаються випадки підвищеного АТ, порушення серцевого ритму,гіпоеволютивних варіантів розвитку серця. У гармонійно ретардорованих підлітківморфофункціональні показники відповідають нормативам для більш молодших віковихгруп [19,195].
Дітям властива велика збудливість нервової системи, утому числі і центрів, що регулюють діяльність рухового апарату і внутрішніхорганів. До 13—15 років відбувається інтенсивний і різнобічний розвиток руховоїфункції — легко утворяться найрізноманітніші рухові навички, добре розвитім’язова система (якщо в 8 років м’язова маса складає 27% маси тіла, то в 13років — 33%) і сила м’язів. Разом з тим функціональні можливостісерцево-судинної і дихальної систем у дітей, підлітків і навіть у юнаків ідівчин значно нижче, ніж у дорослих. Зокрема, серце в них по вазі і розмірамменше, і тому ударний і хвилинний обсяги серця не досягають тих величин яківідзначаються в дорослих. Так, обсяг серця в 10-літніх дітей дорівнює всередньому 364 мл, а ударний обсяг — 29,2 мол; у наступні роки ці показникипоступово збільшуються і до 16 років подвоюються.
У дітей недостатньо висока скорочувальна здатністьміокарду, малоефективна насосна функція серця і невеликий його функціональнийрезерв. Чим молодший організм, тим менше при фізичній роботі може збільшуватисяударний обсяг крові, що обумовлюється меншим обсягом серця і йогофункціональних особливостей.
Навіть при невеликому фізичному навантаженні ЧСС удітей збільшується в більшому ступені, чим у дорослих. У дітей молодшогошкільного віку АТ при фізичному навантаженні підвищується значно менше, ніж удорослих, що порозумівається недостатнім розвитком серцевого м’яза, малимобсягом серця і більш широким просвітом судин щодо розмірів серця.
Зіставлення показників функцій кровообігу і дихання зіспоживанням кисню свідчить про те, що при м’язовій роботі кисневі режими організмудитини менш економічні, чим у дорослих. У дітей 7—11 років більше вентиляційнийеквівалент, але менше коефіцієнт використання кисню і менш ефективне постачаннятканин киснем. Доставка кисню до працюючих м’язів забезпечується в основному зарахунок посилення кровотоку, у той час як у дорослих велику роль грає високаутилізація кисню.
У підлітковому віці (12—15 років) значно збільшуютьсяадаптаційні можливості; зміна співвідношення симпатичних і парасимпатичнихвпливів забезпечує більш ощадливу роботу серця, розширює резерв працездатностісистеми кровообігу і підвищує її стійкість.
Разом з тим у період статевого дозрівання відбуваєтьсяглибока перебудова в ендокринній системі: починається посилений ріст половихзалоз, підвищується активність щитовидної залози і наднирників, активізуєтьсягормональна функція задньої частки гіпофізу. У цьому періоді збільшуєтьсязбудливість кори головного мозку і загальна реактивність нервової системи, щоприводить до підвищеної емоційності.
Цим же порозуміваються стрімкі рвучкі дії без облікуфізичних сил і можливостей.
У підлітків і юнаків іноді відзначається деякевідставання збільшення розмірів серця від збільшення росту і ваги тіла —варіант гіпоеволютивного серця («мале» серце). Найчастіше цевідставання з віком ліквідується. При малому серці адаптація апарату кровообігудо фізичного навантаження відбувається з великою напругою і менш ощадливо. Узв’язку з цим працездатність у таких підлітків і юнаків виявляється зниженою.
Пристосування функції дихання як і функції кровообігудо фізичних навантажень у дітей і підлітків протікає по менш раціональномушляху, чим у дорослих. При фізичних навантаженнях, що вимагає проявивитривалості, відзначається наступне: чим менше вік, тим раніш при підвищеннінавантажень зменшується відсоток утилізації кисню з вдихуваного повітрявнаслідок значного збільшення легеневої вентиляції. Таким чином, чим молодшедитина, тим більше повітря потрібно йому провентилювати для забезпеченняпрацюючих органів і тканин необхідною кількістю кисню. Економічність роботи прицьому відносно знижена.
У дітей і підлітків у меншому ступені в порівнянні здорослими розвинута здатність до роботи в анаеробних умовах, тобто величинамаксимального О2-боргу в них менше, ніж у дорослих. Гірше переносятьдіти і гіпоксичні умови [28,97].
Ці й інші особливості організму дітей, підлітківвимагають ретельного спеціального лікарського контролю в процесі занятьфізичною культурою і спортом.
Лікарський контроль за фізичним вихованням дітейдошкільного віку, учнів і студентів включає: 1) розподіл на медичні групи зарезультатами дослідження стану здоров’я, фізичного розвитку і функціональнихможливостей; 2) визначення впливу навантажень на організм у процесі навчальнихзанять по фізичному вихованню; 3) санітарно-гігієнічний контроль за місцями йумовами проведення занять; 4) педагогічні, педагогічно-лікарські спостереженняв процесі занять; 5) профілактику травм і захворювань, зв’язаних знераціональною методикою проведення занять; 6) медичне обслуговування масовихоздоровчих фізкультурних і спортивних заходів у дошкільних установах,піонерських і оздоровчо-спортивних таборах; 7) санітарно-просвітню роботу зпитань фізичного виховання; 8) пропаганду оздоровчого впливу фізичної культуриі спорту.
Медичне обстеження дітей дошкільного віку, учнів істудентів у процесі лікарського контролю за фізичним вихованням проводиться закомплексною методикою, прийнятої у вітчизняній спортивній медицині дляобстеження фізкультурників і спортсменів. Як уже говорилося, комплекснелікарсько-контрольне обстеження включає: анамнез (загальний і спортивний),зовнішній огляд, антропометричні виміри, інструментальне дослідження окремихорганів і систем, проведення функціональних проб.
Особлива увага приділяється дослідженню фізичнийрозвитку. У віці від 4 до 11—12 років м’яза тулуба ще недостатньо добрефіксують хребет при утриманні статичних поз. Тому, а також у зв’язку з великоюпластичністю кісткового кістяка легко виникають порушення постави і сколіози.Це вимагає постійного спостереження за збереженням правильної постави. Важливотакож звертати увагу на симетричний розвиток м’язів правої і лівої половинитулуба, кінцівок і м’язів стопи. Останнє необхідно для попередженняплоскостопості, що може розвитися унаслідок високої еластичності в дітей м’язіві зв’язувань стопи і гомілки.
Істотне значення при лікарсько-контрольному обстеженніучнів і студентів має визначення функціонального стану різних органів і систем,а також загальної фізичної працездатності. Тому що по його результатахвирішується питання про припустимі фізичні навантаження при різних формахзанять фізичною культурою, надзвичайно важливо оцінити функціональний стансерцево-судинної і дихальної систем. З цією метою використовуються нескладніфункціональні проби з дозованим фізичним навантаженням, що дозволяють (узалежності від змін фізіологічних функцій) певною мірою судити профункціональні можливості обстежених.
Звичайно для оцінки функціонального станусерцево-судинної системи застосовується стандартне фізичне навантаження — 20присідань за 30 с. При оцінці реакції на цю пробу використовуються дані прозміну ЧСС і АТ, а також про характер і час їхнього відновлення. У дітейшкільного віку відразу після 20 присідань спостерігається приріст ЧСС на30—50%, збільшення максимальне АТ на 10—20 мм рт. ст., зниження мінімальне АТна 4—10 мм рт. ст. Звичайно через 1—2 хв ЧСС і АТ відновлюються. Така реакціясерцево-судинної системи розцінюється як сприятлива.
В даний час для оцінки функціональних можливостейучнів і студентів застосовують також Гарвардський степ-тест.
Фізичне навантаження в цих тестах дозуються взалежності від віку і статі досліджуваних. При проведенні Гарвардськогостепу-тесту навантаження регулюється висотою сходинки і часом сходження: до 8років—35 см, 2 хв; 8—12 років—35 см, 3 хв; 12—16 років (хлопчики) —45 см, 4 хв;12—16 років (дівчинки) — 40 см, 4 хв.
Важливе значення має оцінка в дітей і підлітківфункції дихання. Для цього визначаються ЖЕЛ, МВЛ і резерви дихання (РД).Належна МВЛ для дітей і підлітків дорівнює основному обмінові, що знаходять потаблиці Гаріса — Бенедикта, помноженому на коефіцієнт відповідно до статі івіком індивіда.
За результатами щорічних лікарських обстежень учні істуденти в залежності від стану здоров’я, фізичного розвитку функціональнихможливостей розподіляються відповідно до положення, затвердженим Міністерствомохорони здоров’я, на основні, підготовчі і спеціальну медичні групи пофізичному вихованню.
До основної медичної групи відносяться особи безвідхилень у стані здоров’я або з незначними відхиленнями при гарному фізичномурозвитку. У залежності від стану здоров’я, морфологічних і функціональнихособливостей учнів і студентів їм рекомендуються заняття визначеним видомспорту. Так, короткозорість є протипоказанням до занять боксом, стрибками уводу, стрибками на лижах із трампліна, гірськолижним спортом, важкою атлетикоюі мотоспортом; захворювання середнього вуха, зокрема перфорація барабанноїперетинки, — до занять усіма видами плавання, водними лижами. У той же час цимособам дозволяються заняття іншими видами спорту.
До підготовчої медичної групи відносяться особи знедостатнім фізичним розвитком і слабко фізично підготовлені, без відхилень абоз незначними відхиленнями в стані здоров’я. Заняття по фізичному вихованню вцій групі проводяться відповідно до навчальної програми, але за умови більшпоступового освоєння комплексу рухових навичок і умінь, особливо зв’язаних ізпред’явленням організмові підвищених вимог. Крім того, проводяться додатковізаняття для підвищення рівня фізичної підготовленості учнів. Їм надаєтьсявідстрочка для здачі контрольних іспитів і норм ГТО. При поліпшенні стануздоров’я, фізичного розвитку і підвищенні функціональних можливостейпредставники цієї групи після додаткового медичного огляду переводяться восновну медичну групу. Усім віднесеним до підготовчої групи заняття спортомзабороняються [19,197].
До спеціальній медичній групі відносяться особи, щомають відхилення в стані здоров’я постійного або тимчасового характеру, щодозволяють виконувати звичайні навчальні навантаження, але є протипоказанням дозанять по навчальній програмі фізичного виховання. Заняття по фізичномувихованню в цій групі проводяться по спеціальних навчальних програмах,затвердженим Міністерством освіти України, Міністерством вищої і середньоїфахової освіти України і погодженим з Міністерством охорони здоров’я України.Усі, хто відноситься до цієї групи, звільняються від здачі норм ГТО. Перекладзі спеціальної медичної групи в підготовчу виробляється або при щорічномумедичному огляді, або після додаткового медичного обстеження.
Після гострих захворювань або загострення хронічнихзахворювань учні тимчасово звільняються від навчальних занять по фізичномувихованню (терміни поновлення занять див. у додатку IV), а потім строгоіндивідуально, з урахуванням клінічного видужання і рівня фізичноїпідготовленості їм визначається медична група. Наступні лікарські оглядидозволяють об’єктивно враховувати вплив навчальних занять по фізичномувихованню, виявляти можливі зміни в стані здоров’я й у фізичному розвитку,вносити необхідні корективи в процес фізичного виховання, у тому числівирішувати питання про зміну медичної групи.
Недооцінка усебічного фізичного розвитку, надмірні йодноманітні навантаження, до подолання яких організм дітей і підлітків непристосований, можуть привести до його однобічного розвитку, до фізичних інервових перенапруг, а іноді і до повного припинення росту майстерності.Особливо це відноситься до навантажень, спрямованим на розвиток витривалості.
Викладач і тренер повинні знати, що заняття дітейфізичною культурою і спортом повинні бути емоційними, різноманітними попобудові, змістові і прийомам. Необхідно чергувати навантаження окремихм’язових груп, робити часті перерви на кілька хвилин, широко застосовуватирізні рухливі ігри. Відомо, що діти добре переносять навантаження швидкісногохарактеру і гірше (через швидку стомлюваність) тривалі (на витривалість) істатичні навантаження, добре виконують вправи на спритність, координацію рухів,але за умови дуже поступового підвищення їхньої складності.
Негативний вплив на стан здоров’я і розвитку дітей іпідлітків можуть зробити передчасний початок занять деякими видами спорту,ранні виступи у змаганнях, участь у змаганнях з дорослими. Існують вікові нормипочатку занять різними видами спорту, початку виступів у спортивних змаганнях,їхнього масштабу і змісту, переходу в категорію дорослих спортсменів. Ці норминеобхідно строго дотримувати.
Одним з важливих розділів спільної роботи лікаря ітренера (викладача) є спортивна орієнтація і спортивний відбір. Вибрати длякожного підлітка вид спортивної діяльності, найбільш відповідний йогоіндивідуальним особливостям, — задача спортивної орієнтації. Задача спортивноговідбору — відібрати дітей, найбільш придатних у зв’язку з вимогами виду спорту.
Проблема спортивної орієнтації і спортивного відбору єкомплексної, потребуючої використання педагогічних, психологічних імедико-біологічних методів [20,95].
Процес спортивного удосконалювання — тривалий процес,що проходить у кілька етапів: попередня спортивна підготовка (вік 7—10 років),початкова спортивна спеціалізація (10—12 років), цілеспрямована спортивнаспеціалізація (13—15 років), оволодіння спортивною майстерністю (15—17 років),спортивне удосконалювання (18 років і більше).
Існують не тільки оптимальні терміни початкуспортивної спеціалізації, але і вікові зони максимальних спортивних досягнень.Наприклад, вік шести фіналісток олімпійських ігор у плаванні—17,5 років, улегкоатлетичних метаннях— 26,2 роки.
На перших етапах відбір і орієнтацію варто проводитине по окремих видах спорту, а по групах видів спорту, тому що інтереси підліткаще досить невизначені.
Відомо, що одні фізичні якості порівняно швидкопіддаються тренуванню, інші ж досить консервативні. Розвиток будь-якихздібностей дітей має детерміновану, вірогідну і випадкову складові. Варто такожвраховувати, що не тільки рівень розвитку тих або інших ознак, але і динамікаїхнього розвитку визначають перспективність спортсмена.
РОЗДІЛ 3. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ВИНИКНЕННЯТРАВМАТИЗМУ ТА СПОСОБИ ЙОГО ПРОФІЛАКТИКИ3.1 Загальнахарактеристика спортивного травматизму
Травма — це ушкодження з порушенням або без порушенняцілісності тканин, викликане яким-небудь зовнішнім впливом. Розрізняютьнаступні види травматизму: виробничий, побутовий, транспортний, військовий,спортивний і ін.
Спортивна травма — це ушкодження, що супроводжуєтьсязміною анатомічних структур і функції травмованого органа в результаті впливуфізичного фактора, що перевищує фізіологічну міцність тканини, у процесі занятьфізичними вправами і спортом. Серед різних видів травматизму спортивнийтравматизм знаходиться на останнім місці як по кількості, так і по вазі плину,складаючи усього близько 2%.
Травми розрізняють по наявності або відсутностіушкоджень зовнішніх покривів (відкриті або закриті), по просторості ушкодження(макротравми і мікротравми), а також по вазі плину і впливу на організм (легкі,середні і важкі).
При закритих травмах шкірні покриви залишаютьсяцілими, а при відкритих ушкоджені, у результаті чого в організм може проникнутиінфекція.
Макротравма характеризується досить значнимруйнуванням тканин, обумовленим візуально. При мікротравмі ушкодженнямінімальне і часто візуально не визначається [19,247].
Основна ознака травми — біль. При мікротравмах воназ’являється лише під час сильних напруг або великих по амплітуді рухів. Томуспортсмен, не почуваючи біль у звичайних умовах і при виконанні тренувальнихнавантажень, звичайно продовжує тренуватися. У цьому випадку загоєння не відбувається,мікротравматичні зміни сумуються і може виникнути макротравма.
Легкими вважають травми, що не викликають значнихпорушень в організмі і втрати загальної і спортивної працездатності; середніми—травми з не різко вираженими змінами в організмі і втратою загальної іспортивної працездатності (протягом 1—2 тижнів); важкими — травми, яківикликають різко виражені порушення здоров’я, коли потерпілі мають потребу вгоспіталізації або тривалому лікуванні в амбулаторних умовах. По вазі плинулегкі травми в спортивному травматизмі складають 90%, травми середньої важкості— 9%, важкі —1%.
Для спортивного травматизму характерна перевагазакритих ушкоджень: забитих місць, розтягань, надривів і розривів м’язів ізв’язок.
Число відкритих ушкоджень незначне, їх складають восновному напирання та синці. Співвідношення вивихів і переломів у спортивномутравматизмі складає за даними різних авторів 1:3, 1:1,8; 1:1,5. В всіх іншихвидах травматизму вивихи спостерігаються в 8—10 разів рідше, ніж переломи.
Травматизм у різних видах спорту неоднаковий.Природно, що чим більше людей займаються тим або іншим видом спорту, тимвідносно більше в ньому травм. Щоб нівелювати розходження в кількостіспортсменів, прийнято розраховувати число травм на 1000 що займаються — це такзваний інтенсивний показник травматизму.
Середнє число спортивних травм на 1000 спортсменівскладає 4,7. Частота травм під час тренувань, змагань і на учбово-тренувальнихзборах неоднакова. Під час змагань інтенсивний показник дорівнює 8,3, натренуваннях—2,1, а на учбово-тренувальних зборах —2,0.
На заняттях, на яких за якимись причинами відсутнійтренер або викладач, спортивні травми зустрічаються в 4 рази частіше, ніж уприсутності викладача або тренера, що підтверджує їхню активну роль упрофілактиці спортивного травматизму.
Деякі види спортивних ушкоджень найбільш характернідля того або іншого виду спорту. Так, забиті місця частіше спостерігаються вбоксі, хокеї, футболі, боротьбі і ковзанярському спорті, ушкодження м’язів ісухожиль — у важкій атлетиці і гімнастиці. Розтягання зв’язувань досить частозустрічають у борців, важкоатлетів, гімнастів, легкоатлетів (стрибки іметання), а також у представників спортивних ігор. Переломи кіст нерідковиникають у велосипедистів, автомотогонщиків і гірськолижників. Рані, садна іпотертості переважають у велосипедистів, лижників, ковзанярів, гімнастів,хокеїстів і веслярів.
Струси головного мозку частіше зустрічаються вбоксерів, велосипедистів, мотогонщиків і стрибунів у воду. Ушкодження менісківнайбільш характерні для ігрових видів спорту (33,1%), боротьби,складних-координаційних і циклічних видів спорту [24, 19].
По локалізації травм у спортсменів найчастішеспостерігаються травми кінцівок (більш 80%), особливо суглобів (головним чиномколінного і гомілковостопного). У спортивній гімнастиці переважають травмиверхніх кінцівок (70%), а в більшості інших видів спорту — нижніх кінцівок(наприклад, у легкій атлетиці і лижному спорті 66%). Травми голови й особихарактерні для боксерів (65%), пальців для баскетболістів і волейболістів(80%), ліктьового для тенісистів (до 70%), колінного суглобу, для борців,гімнастів, футболістів (до 50%).
Визначений інтерес представляє процентнеспіввідношення різних травм і хронічних захворювань опорно-рухового апарату(викликаних мікротравмами), що вимагають тривалого стаціонарного абоамбулаторного лікування. Серед гострих травм найбільший відсоток складаютьушкодження менісків колінного суглоба і капсульно-зв`язкового апарата суглобів.Хронічні захворювання м’язів, сухожиль (у місці прикріплення до кістки),захворювання окістя, хребта, включаючи остеохондрози, спонділези іспондилоартрози, також нерідко зустрічаються в спортсменів.

Таблиця 3 Процентне співвідношення ушкодженьі захворювань опорно-рухового апарата в спортсменів
Характер
ушкоджень Види спорту
Єдино
борства Складно-координаційні
Циклі
чні
Багато
борства Ігрові Швидкісно-силові
Технічні
і ін, Усього Гострі травми Переломи 7,59 8,74 6,56 21,83 4,42 3,33 15,84 7,09 Вивихи 4,54 2,82 2,32 1,41 3,22 0,62 5,07 2,91 Поранення 1,03 0,78 1,41 1,41 6,47 0,83 2,97 1,09 Синці 0,11 0,10 0,43 — 0,17 — 0,25 0,19 Забиті місця 5,06 6,02 6,16 13,38 6,82 4,51 9,65 6,23 Ушкодження м’язів 2,87 2,67 3,23 2,82 3,17 11,10 0,87 3,91 Ушкодження сухожиль 0,98 3,29 1,34 2,82 2,23 0,90 1,24 1,76 Ушкодження капсульно-зв’язкового апарата 12,30 14,96 9,15 14,08 10,85 15,39 9,03 11,86 Ушкодження менісків 31,15 18,36 14,28 7,75 33,11 13,89 14,23 21,42 Хвороби суглобів 8,85 11,51 10,27 7,04 11,41 10,89 9,95 10,51 Хвороби кіст і надкісниці 3,05 4,39 8,86 3,52 2,96 2,70 1,61 4,55 Хвороби хребта 5,52 9,26 7,14 2,11 3,17 11,16 7,85 6,92. Хвороби м’язів 1,21 2,25 3,81 2,11 1,80 5,48 2,35 2,81 Хвороби сухожиль 0,98 2,09 6,49 6,34 1,88 3,61 1,73 3,19 Хвороби стіп 0,57 0,78 3,15 0,70 0,26 0,55 2,10 1,29 Інші хвороби 4,13 2,93 7,33 5,64 3,90 1,53 7,55 4,60
Слід зазначити, що хронічні захворюванняопорно-рухового апарату в спортсменів, як і гострі травми, мають своюспецифіку, що відрізняє їхній від подібної патології в інших видах діяльності.Ці захворювання в спортсменів обумовлені характером спортивної діяльності,особливостями тренувального режиму, періодом підготовки, кваліфікацією, віком,морфофункціональними особливостями спортсмена, віком початку спеціалізації вданому виді спорту і спортивним стажем.
Хронічні захворювання суглобів найбільш частозустрічаються в циклічних і ігрових видах спорту, мікротравматична тендопатіявласної зв’язки надколінка — у швидкісно-силових видах, остеохондрози хребта іхронічна патологія міоентезичного апарату — у циклічних,складних-координаційних і швидкісно-силових видах спорту, захворювання стоп(подовжня і поперечна плоскостопість) — у циклічних видах спорту.
Крім цього, особливості видів спорту знаходятьвисвітлення й у розходженні співвідношень частоти макротравм і мікротравм.3.2 Аналіз причин,механізмів і профілактика спортивних травм у різних видах спорту
Число травм при заняттях спортом повинне бути зведенедо мінімуму. У профілактиці спортивного травматизму повинні активно братиучасть не тільки лікарі, але і кожен викладач, кожен тренер. Для цьогонеобхідно добре знать особливості, основні причини й умови, що сприяютьвиникненню різних травм. Ці знання необхідні і спортсменові.
У етіології спортивних травм, як і будь-якої іншоїформи патології, тісно переплітаються зовнішні і внутрішні фактори, кожний зяких може бути в одних випадках причиною ушкодження, в інші — умовою йоговиникнення. Нерідко зовнішні фактори, викликаючи ті або інші зміни в організмі,створюють внутрішню причину, що приводить до травми [19, 251].
Недоліки і помилки в методиці проведення занять єпричиною травм у 30—60% випадків. Вони зв’язані з порушенням тренером абовикладачем основних дидактичних принципів навчання і тренування — регулярностізанять, поступовості збільшення й ускладнення навантажень, послідовності воволодінні руховими навичками, індивідуалізації учбово-тренувального процесу.
Форсування тренування, систематичне застосуваннянадмірних навантажень, невміння забезпечити в ході занять і після них умови длявідновлення функціонального стану, недооцінка систематичної і регулярної роботинад технікою, включення в тренування вправ, до яких спортсмен не готовий у силунедостатнього розвитку фізичних якостей або стомлення від попередньоготренування, відсутність або неправильне застосування страхування, недостатняабо неправильна розминка — усе це може бути причиною спортивних травм.
Основами профілактики спортивних травм, викликанихцими причинами, є:
— найсуворіше виконання усіх вимог загальної методикизанять фізичними вправами;
— складання планів і вибір методики занять увідповідності не тільки з програмами, але і зі станом здоров’я, з рівнемфізичного розвитку і тренованості;
— уміння швидко перебудовувати методику занять увідповідності із зміною стану, їх поведінки, гігієнічними, кліматичними йіншими умовами;
— послідовність розташування матеріалу в тренувальнихпланах, що забезпечує підготовку технічно складних вправ, нормативів; широкевикористання підвідних вправ;
— забезпечення повноцінної розминки, збереженняоптимальних перерв між вправами; розробка раціональної системи підвідних вправ,і вправ самострахування (у боротьбі, спортивній гімнастиці, стрибках на лижах іінших технічно складних видах спорту);
— виключення гострого перевантаження на заняттях;
— індивідуалізація в підборі і дозуванні вправ длявідстаючих спортсменів, що відновили заняття після травм або хвороби;
— забезпечення страхування, взаємострахування ісамострахування;
— систематичне підвищення кваліфікації викладачів ітренерів.
Недоліки в організації занять і змагань — порушенняінструкцій і положень по проведенню учбово-тренувальних занять і змагань,недотримання правил безпеки їхнього проведення, неправильне складання програмзмагань — приводять до травм у 4—8%.
Причинами травм можуть бути комплектування груп, щозаймаються без достатнього обліку рівня їхньої підготовленості, кваліфікації,статі, віку, а також вагових категорій (у боротьбі, боксі); проведення занятьфізичними вправами у відсутності тренера або викладача; велика кількістьодночасна займаються в одного тренера або викладача; неправильне розміщення щозаймаються, велике скупчення спортсменів або глядачів на місцях занять(наприклад, одночасне проведення на одному спортивному полі метань і гри уфутбол, у басейни-плавання і стрибків у воду й ін.); неорганізована абонеправильно організована зміна груп що займаються (наприклад, перехід поділянці полючи, де в цей час тренуються в метанні й ін.).
Основними профілактичними заходами в зв’язку з цимипричинами травм є:
— правильний і своєчасний розподіл спортсменів нагрупи за статтю віком, рівню підготовленості, вагових категоріях, данихлікарського контролю;
— правильне розміщення в спортивному залі, наплощадці, стадіоні й ін.;
— недопущення скупченості;
— правильне чергування вправ при почерговомувиконанні, чіткий порядок зміни груп при переміщенні з одного сектора стадіону(залу) в іншій;
— організоване закінчення занять (відповідальний зазаняття іде з залу останнім);
— обов’язкова присутність на заняттях відповідальноїособи (викладача, тренера й ін.) з того моменту, коли починають збиратисяспортсмени;
— строгий порядок самостійного проведення тренувань, атакож вправ перед заняттями і тренуваннями і після них (при спостереженнівідповідальної особи);
— строге виконання інструкцій і правил безпеки. Зособливостями техніки виконання вправи зв’язані травми в 15—23% випадків. Вонизводяться до нанесення ударів, обумовлених сутністю силових вправ (при заняттяхбоксом, фехтуванням, футболом), до «силової боротьби» як елементовіспортивної техніки (при грі в хокей, футбол), падінням при виконанні вправ (уборотьбі, акробатиці, стрибках, спортивних іграх і ін.). Крім того, виконаннявправ, амплітуда яких перевищує межі активної рухливості в тих або іншихсуглобах, а також вправ, що вимагають граничної швидкості.
Профілактика ушкоджень через ці причини наступна:
— спеціальна підготовка м’язового і зв’язковогоапаратів до виконання спортивних рухів, підготовка визначених ділянок шкіри донезвичайних впливів (сильного тертя, удару) і т.д.;
— навчання «небезпечним» вправам звикористанням необхідного числа вправ, що підводять, навчання техніцісамостраховки, умінню падати;
— застосування «небезпечних» вправ у формінавчальних сутичок, ігор; допуск до змагань тільки при достатнім освоєнні цихвправ;
— строгий розподіл підготовленості, що займаються нагрупи по ступені, і вагових категоріях;
— ретельне виконання повноцінної розминки;
— беззастережне виконання вимог, що стосуєтьсязастосування захисних пристосувань; висока якість захисних дій (у боксі);
— безкомпромісна боротьба з будь-яким проявомбрутальності в єдиноборствах і спортивних іграх.
Неповноцінне матеріально-технічне забезпечення занятьведе до травм у 15—25% випадків. При цьому мається на увазі низька якістьустаткування, спортивних споруджень і спорядження спортсменів (одягу, взуття,захисних пристосувань), погана підготовка до занять і змагань снарядів,площадок, залів, стадіонів і т.п., порушення вимог і правил їхнього використання.Причиною травм нерідко є нерівна поверхня футбольного поля, ігрової площадкиабо бігової доріжки (легкоатлетичної, ковзанярської), твердий ґрунт у місцяхтренування в бігу і стрибках, несправна або слизька стать гімнастичного залу,низька якість гімнастичних матів.
Погана матеріально-технічна підготовка до занять абозмагання може, наприклад, проявитися в поганому зміцненні снарядів, невиявленихдефектах (надірваний трос на гімнастичних кільцях), недостатній кількості матівдля стрибків, виборі дистанції кросу або лижної гонки [2,145].
До порушення правил використання спортивногоспорядження й устаткування відносяться: застосування снарядів, розміри і вагаяких відрізняються від прийнятих (наприклад, гра у волейбол футбольним м’ячем);проведення занять і змагань з неповним комплектом захисних пристосувань і ін.
Причиною травми може бути невідповідність одягу івзуття спортсмена особливостям даного виду спорту і метеорологічних умовзанять. Наприклад, тісна, нерозношене взуття веде до стирання, а в зимовихумовах створює небезпеку відморожень.
Профілактичні заходи у відношенні спортивнихушкоджень, обумовлених неповноцінним матеріально-технічним забезпеченнямзанять, припускають:
— контроль за станом і будівництвом спортивнихспоруджень і інших місць занять;
— систематичний контроль за спортивним устаткуванням,спорядженням, спортивним одягом;
— установлення форми спортивного одягу в залежностівід кліматичних умов, стану тренованості і загартованості що займаються;
— розробка і строге виконання правил використання,установки, збирання і збереження спортивного устаткування, спорядження ізахисних пристосувань; систематичне проведення інструктажу працівниківспортивних споруджень і що займаються.
Несприятливі гігієнічні і метеорологічні умови єпричиною травм у 2—6% випадків. Сюди відносяться незадовільний санітарний станспортивних споруджень, недотримання гігієнічних норм освітлення, вентиляції,температури повітря або води, підвищена вологість повітря, дуже низька або дужевисока температура повітря, сніг, туман, відлига, що засліплюють промені сонця,сильний вітер і ін.
Збільшення числа травм може бути викликанонедостатньою акліматизацією до гірських умов. Це особливо важливо враховувати взв’язку з тим, що в багатьох видах спорту широко застосовується тренування всередньогір`ї.
Профілактика травм, зв’язаних з цими причинами,зводиться до ретельного дотримання нормативів, передбачених гігієною фізичнихвправ і спорту. Вони повинні стосуватися кліматичних факторів (температура,вологість, вітер і т.д.), режиму (годинник занять і змагань, відпочинку,прийому їжі), харчування, одягу, відходу за тілом і т.д., а такожзагартовування спортсменів.
У випадку проведення тренувань і змагань усередньогір`ї дуже важливо правильно організувати адаптаційний період.
Неправильне поводження спортсменів приводить до травму 5—15% випадків. До них відносяться поспішність у діях, недостатні уважність ідисциплінованість, що приводить до нечіткої, несвоєчасному виконанню фізичноївправи і створює тим самим умови для зриву, перенапруги, неможливості зробитидопомога. До цієї ж групи причин відносяться навмисна брутальність або іншінеприпустимі прояви (особливо в спортивних іграх і єдиноборствах), що єнаслідком недостатньої виховної роботи.
Виникненню травм сприяє також недостатня кваліфікаціяі часом лібералізм суддів, що не перетинають проявів неправильної поведінкиспортсменів.
Профілактика травм повинна насамперед здійснюватися зарахунок добре поставленої виховної роботи, боротьби з брутальністю,недисциплінованістю. Особливо велику увагу необхідно приділяти азартним, легкозбудливим спортсменам. Випадки навмисної брутальності повинні в обов’язковомупорядку обговорюватися в колективі, а на змаганнях негайно каратися суддямидискваліфікацією.
Порушення лікарських вимог до організації процесутренування веде до травм у 2—10% випадків. Це допуск до занять без лікарськогоогляду, невиконання тренером і спортсменом лікарських рекомендацій, щостосуються термінів поновлення тренувань після травм і захворювань,рекомендацій, зв’язаних зі станом здоров’я спортсмена, неправильне зарахуванняосіб, що займаються, в ту або іншу медичну групу, невиконання рад лікаря позастосуванню відбудовних засобів [16,10].
Профілактика ушкоджень у зв’язку з цією групою причин— чітке виконання лікарських рекомендацій, підвищення рівня медичноїграмотності викладачів, тренерів і спортсменів, гарний контакт у їхній роботі злікарем.
До внутрішніх факторів спортивного травматизмувідносяться зміни в стані спортсмена, що виникають під впливом несприятливих зовнішніхабо внутрішніх умов, — мова йде про деякі індивідуальні особливості спортсменав який-небудь період часу.
Невідповідність рівня фізичної, технічної,психоемоційної і вольової підготовки спортсмена поставленим задачам часто єпричиною виникнення травм.
Найбільше важливо враховувати наступне.
— Особливо небезпечні наступаючі при стомленні іперевтомі розладу координації, а також погіршення захисних реакцій і уваги. Цевносить дисгармонію в координовану роботу м’язів-антагоністів, зменшуєамплітуду рухів в окремих суглобах, супроводжується утратою швидкості іспритності при виконанні рухів і веде до ушкоджень.
В окремих випадках причиною розриву м’язів успортсменів може бути порушення процесу розслаблення.
Унаслідок стомлення або перевтоми можуть відбуватисязміни збудливості і лабільності нервово-м’язового апарата, особливо внедостатньо тренованих осіб. У результаті неоднакової зміни цих характеристикпорушується правильне виконання руху, що може викликати травму.
Зміни функціонального стану окремих систем організмуспортсмена, викликані перервою в заняттях у зв’язку з захворюванням або іншимипричинами, можуть привести до травм. Припинення систематичних тренувань натривалий термін викликає зниження сили м’язів, витривалості, швидкостіскорочення і розслаблення м’язів, що утрудняє виконання вправ, що вимагаютьзначних зусиль і координованих рухів. Перерва в заняттях веде до «стирання»сталого динамічного стереотипу, що також може викликати травму внаслідокпорушення координації рухів. Тому тренер і викладач повинні чітко витримувативстановлені лікарем терміни допуску спортсмена до тренувань, поступовозбільшувати й ускладнювати навантаження.
— Недостатня фізична підготовленість спортсмена довиконання напружених або складних-координаційних вправ.
— Похилість до спазмів м’язів і судин.
По механізму виникнення травми поділяються на прямі,непрямі і комбіновані.
Прямий механізм спортивних травм характерний дляударів. У більшості випадків удари відбуваються при падінні на землю, стать,лід, воду. У 5,8% випадків його наносить спортивний супротивник (наприклад, убоксі, хокеї, футболі), у 5,7% випадків має місце удар об снаряд.
Непрямий механізм виникнення ушкоджень — перевищенняфізіологічних меж рухів по амплітуді. Вони є звичайно результатом порушення біомеханічноїструктури руху з появою яких-небудь перешкод, порушення керування рухом(перенапруги м’язів і зв’язок, підгортання стопи, надмірне і різке згинання аборозгинання в суглобі й ін.). По механізму тяги або скручування відбуваютьсяушкодження, викликані надмірно різким некоординованим скороченням м’язів абопорушенням процесу їхнього розслаблення (наприклад, м’язів задньої поверхністегна в спринтерів).
Нерідко бувають ушкодження, що виникають по механізмутяги або здавлення при переміщенні спортсменом великої ваги (наприклад, припідйомі штанги, партнера, супротивника) [16,12].
Профілактика спортивного травматизму не є сутолікарською проблемою. Ця проблема стосується усіх, хто готує спортсменів ізабезпечує нормальні умови проведення учбово-тренувальних занять і змагань:тренерів, лікарів, суддів, технічного персоналу, проектувальників ібудівельників спортивних споруджень, представників спортивної науки, преси.Профілактика спортивного травматизму — це комплекс організаційно-методичнихзаходів, спрямованих на постійне удосконалювання матеріально-технічногозабезпечення, поліпшення умов проведення навчально-тренувальних занять ізмагань, постійне підвищення кваліфікації тренерсько-викладацького складу,неухильне дотримання правил лікарського контролю, дидактичних принципівпідготовки спортсменів, забезпечення планомірного підвищення рівня їх фізичноїі техніко-тактичної підготовленості, моральних і вольових якостей, зміцненняздоров’я. Іншими словами, профілактика спортивного травматизму — це постійнеудосконалювання організаційно-методичних принципів багаторічної підготовкиспортсменів. Тому необхідно детально вивчати причини травм і обставини, що їхвикликали. Навіть незначна травма повинна аналізуватися лікарем команди,тренером і самим потерпілим для того, щоб вчасно усунути її конкретну причину івиключити можливість повторення.
ВИСНОВОК
У функціональній діагностиці важлива роль належитьінформації, яка одержана за допомогою різноманітних проб (у педагогічнійпрактиці синонімом терміна «функціональна проба» є термін «тест»),що проводяться як у лабораторних умовах (у кабінетах функціональноїдіагностики), так і безпосередньо під час тренувань у спортивних залах і настадіонах. Проби дозволяють оцінювати функціональний стан організму в цілому,його готовність до змагальної діяльності, рівень загальної фізичноїпрацездатності і т.д.
Лікарсько-педагогічні спостереження повинніздійснюватися лікарем разом із тренером (викладачем) і являють собоюнайважливішу форму їхньої спільної роботи, що дозволяє виявляти сприятливі інесприятливі зміни в організмі спортсменів й у необхідному ступенііндивідуалізувати навчально-тренувальний процес.
Заняття фізичною культурою і спортом у дитячому,підлітковому і юнацькому віці стимулюють ріст і розвиток організму, обмінречовин, зміцнюють здоров’я і фізичний розвиток, підвищують функціональніможливості всіх систем, а також мають велике виховне значення. Однак ці заняттязабезпечують гармонійний розвиток організму тільки за умови проведення їх зурахуванням особливостей вікового розвитку і під контролем спортивного лікаря.
Необхідність таких досліджень викликана тим, що рівеньфункціональної готовності спортсмена може бути щонайкраще вивчений і оцінений уприродних умовах тренування, при використанні специфічних навантажень. Упроцесі ЛПС виявляються ознаки неповного відновлення після фізичних навантаженьі розвитку станів перевтоми або перенапруги. Такого роду інформація дозволяєтренерові вчасно внести в учбово-тренувальний процес відповідні корективи.
На заняттях, на яких за якимись причинами відсутнійтренер або викладач, спортивні травми зустрічаються в 4 рази частіше, ніж уприсутності викладача або тренера, що підтверджує їхню активну роль упрофілактиці спортивного травматизму.
Деякі види спортивних ушкоджень найбільш характернідля того або іншого виду спорту. Так, забиті місця частіше спостерігаються вбоксі, хокеї, футболі, боротьбі і ковзанярському спорті, ушкодження м’язів ісухожиль — у важкій атлетиці і гімнастиці. Розтягання зв’язувань досить частозустрічають у борців, важкоатлетів, гімнастів, легкоатлетів (стрибки іметання), а також у представників спортивних ігор. Переломи кісток нерідковиникають у велосипедистів, автомотогонщиків і гірськолижників. Рани, садні істирання переважають у велосипедистів, лижників, ковзанярів, гімнастів,хокеїстів і веслярів.
Профілактика травм повинна насамперед здійснюватися зарахунок добре поставленої виховної роботи, боротьби з брутальністю,недисциплінованістю. Особливо велику увагу необхідно приділяти азартним, легкозбудливим спортсменам. Випадки навмисної брутальності повинні в обов’язковомупорядку обговорюватися в колективі, а на змаганнях негайно каратися суддями ідискваліфікацією.
ЛІТЕРАТУРА
1.        Боген М.М. Обучение двигательным действиям. — М.: ФиС,1985.
2.        Волков Л.В. Физическоевоспитание учащихся: Пособие для учителей. – М., 1988. – 360 с.
3.        Волков В.Н. Спортивна тренированность: парадоксы и диагностика. //Теория и практика физической культуры. – 2002. — № 10. – С. 10 – 13.
4.        Гринь Л.В. Травматизм успортсменов-борцов и его профилактика. // Педагогіка, психологія імедико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Харків, 2002. — №24. – С. 94 – 98.
5.        Зюзіна І.А. Основи педагогічноїмайстерності. – Освіта, 1989. – 302 с.
6.        Иванов Н.Д. Обучение метанию малого мяча в VI классе// Физическая культура в школе, 1975. — №7. — С. 20-23.
7.        Капланський В.Е. Самоконтроль в тренировке юного лыжника // Физическаякультура в школе. – 2003. — № 8. – С. 51 – 57.
8.        Комплексне тестування рухових здібностей людини. Заред. Сергієнко Л. П.-Миколаїв: УДМТУ, 2001.
9.        Коссов Б.Б., Озернюк А.Г. Произвольность движений умладших школьников: диагностика и способы формирования // Физическая культура вшколе, — 1989. — № 7. — С. 60-64.
10.      Матвеев Л.П. Теория и методикафизической культуры. – М.: ФиС, 1991. – 543 с.
11.      Методика физического воспитанияшкольников /Под ред. Г.Б. Мейксона, Л. Е. Любомирского. – М.: Просвещение,1989. – 143 с.
12.      Минаев Б.Н., Шиян Б.М. Основыметодики физического воспитания школьников. М., 1989. – 320 с.
13.      Литвинов Е.Н. Обучающая программа по техникепопеременного двухшажного хода // Физическая культура в школе, 1982. — №1. — С.27-29.
14.      Новосельський В.Ф. Методика урокафизической культуры в старших классах. — К.: «Радянська школа», 1989.— 127 с.
15.      Паукова М.В., Черемисин В.П. Учить оценивать своидвижения // физическая культура в школе, 1984. — № 12. — С. 26-29.
16.      Профилактика травматизма на уроках физической культуры. // Спорт вшколе. – 2001. — № 5. – С. 9 – 13.
17.      Сінчаєвськйй С.М. Фізичне виховання школярів(теоретична підготовка) // Фізичне виховання в школі, 1999. — №2. — с.25-28.
18.      Слупский Л.Н. Волейбол. Активные методы обучения //Физическая культура в школе, 1987. — №11. — С. 23-25.
19.      Спортивная медицина: учебное пособие. / Под ред.В.Л.Карпманаю. – М.: Физкультура и спорт, 1987. – 304 с..
20.      Уилмор Дж.Х., Костилл Д.Л. Физиология спорта идвигательной активности. -Київ: Олімпійська література, 1977.
21.      Фізіологія людини (За ред. Кучерова І. С. та ін.). — К.: Вища школа, 1981.
22.      Физическая культура и спорт вобщеобразовательной школе. Пособие для учителя. / Под ред. Д. Рупы. – М.:Просвещение, 1985. – 87 с.
23.      Физкультурно-оздоровительнаяработа в школе: Книга для учителя / Под ред. А.М. Шлемина. – М.: Просвещение,1988.
24.      Чирков А. Травмы бегунов и самолечение. // Физкультура и спорт. – 2003.= № 5. – С.18 – 19.
25.      Шиян Б. М. Методика фізичноговиховання школярів (Практикум ). – Львів: Світ, 1993. – 184 с.
26.      Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. Ч.1. –Тернопіль: Навчальна книга. – Богдан, 2001. – 248 с.
27.      Экология, здоровье, спорт. Под ред. Агаджаняна Н.А.,Полатайко Ю.А. — Ив.-Франковск -Москва: Пласт, 2002.
28.      Экологическая физиологиячеловека и восстановительная медицина (Под ред. Денисова И.Н.). — М.: ГЭОТАРМедицина, 1999.