/>Становлення «нового раціоналізму» Е.Мейерсона
Очевидно,відому роль у формуванні специфічних моментів концепції Мейерсона зіграли фактийого біографії. Якщо неокантіанці минулого були або математиками за освітою,або групувалися навколо математичних шкіл, а позитивісти «другого покоління» — фізиками, або, знов-таки, людьми «біля цієї науки» — навіть Гельмгольц був нестільки біологом, скільки, у нашім розумінні, біофізиком — то Мейерсон почавсвою наукову кар’єру як хімік, він працював у Німеччині в лабораторіїзнаменитого Бунзена, а потім, уже у Франції, у також відомого у той час хімікаШютценбергера. Чому ця деталь представляється важливої? Ті три філософськихнапрямки, які були згадані вище, безпосередньо зайняті методологією науковогознання («філософія життя», частково, у модусі заперечення науки, однак, легкопоказати, що в Бергсона, принаймні додатково, мова йде про методологіюбезпосередньо, у ключі розвитку, або доповнення онтологічного компонентаметодології науки). Але які проблеми були ключовими для кожного із цихнапрямків? Для неокантіанців була проблема продуктивної, що конструює роботирозуму. Питання про «об’єктивність» знання в традиційному змісті для математикамало цікавий — у математичному плані, як предмет математичного дослідження,існує все те, що не суперечить деяким вихідним аксіомам, і дійсно те, щоможливо. Що ж всерйоз цікавило математиків, так сказати, в «мета теоретичному»аспекті? Для XIX і початку XX століття це — проблема єдності їхньої науки, щоболісно загострилася після появи нових геометрій і що почала переборюватися зпоявою теорії груп. Не джерело математичної творчості представляється у фокусіуваги неокантіанців, а оформлення цієї творчості, правила функціонування йрозгортання математичної конструкції, що вони зводять до рангу загальнонауковоїтеоретичної конструкції.
Іншийакцент інтересу у фізиків. Криза, пов’язаний із втратою наочності об’єкта йкрахом поважних класичних теорій (воістину щодо цього для фізиків початкунашого століття «порвав зв’язок часів», говорячи гамлетівськими словами),головною проблемою було, так сказати, знайти ґрунт під ногами, відшукатискільки-небудь твердий базис знання, щось «безпосередньо очевидне», якусь нову«реальність», що-небудь «безсумнівне», тому що така «досвідчена» наука, якфізика, не могла витати в хмарах абстракції, як це пристало математиці. Томупозитивісти другого (і частково третього) періодів зайняті спробами редукціїтеоретичних конструктів до безперечного «реальності» (обертає на себе увага вцьому плані факт, що «антиметафізична» установка Е. Маху і його школи привелазрештою до нового «метафізиці» елементів), а їхні спадкоємці, начебто А. Пуанкаре,питанням про «демаркацію» досвідченої науки й «усього іншого», що, як неважкобачити, має ту ж основу. Зрозуміло, що подібного роду завдання виправданий якпредмет дослідження тоді, коли фізичний об’єкт почав «розпливатися», а предметфізики став ховатися в тумані математики.
Біологище не забралися на початку століття на такі вершини абстрактного мислення. Теоріяспробувала освоїти проблему розвитку — але шляхом виключення цієї проблеми зкомпетенції теоретичного мислення біолога. Справді, теорія катастроф Кюв’є — це«кентавр», головна частина якого — стара «описова» конструкція з незміннихвидів, а «прибудова» — визнання факту не-вічності цих же видів. Звичайно, зпоявою дарвінівської теорії еволюції значна частина цієї проблеми залишиласяза, оскільки теорія Дарвіна виявила істотний компонент механізму видовоїеволюції — природний добір. Але й для цієї теорії проблема індивідуальногорозвитку залишилася поза досяжністю. Більше того, спроби добудувати еволюційнутеорію за допомогою механізму випадкових, ненаправлених змін дотепер викликаютьзаперечення, що особливо стосуються частини виникнення життя. Як ми бачимо,тут, у біології, була своя проблема — утворення нового, і проблема ця була ажніяк не зовнішньою «метафізикою», вона була злитої із практичними завданнямирозвитку біології, вона виявилася тим онтологічним компонентом теоретичноїконструкції, від якої біологія так і не зуміла відскіпатися. Для рішення такоїпроблеми, як проблема еволюції біологічного об’єкта, із самого початкувиключена очевидна підміна емпіричного об’єкта теоретичним, настількихарактерна для фізики на «надомному» рівні. Теоретичний об’єкт, звичайно, тутє, його не може не бути, оскільки мова взагалі заходить про наукове мислення,однак, об’єкт цей не втрачає (у всякому разі на початку століття) істотногоонтологічного споріднення зі своєю емпіричною основою. Тому він далекий щегносеологічній тематиці, що займала фізиків і математиків. Представники цієїгалузі наукового дослідження нерідко виявлялися в прямої опозиціїгносеологічній тематиці «фізиків» і «математиків».
Хіміяпочатку століття також мало свою методологічну специфіку. Подібно фізиці, вонапережила свою наукову революцію: Лавуазьє «поховав» теплород і заклав основинової хімії як істотно кількісної науки. Дальтон використовував кількіснийметод при побудові основ атомної теорії. Звичайно, ці зміни не означали зовсімперемоги чисто кількісного підходу, вони лише поставили гостро вметодологічному плані проблему співвідношення якісного й кількісного в хімії йу науці взагалі. Але головне в науці початку століття, звичайно, не цяпроблема, а (і щодо цього хімія подібна до фізики) проблема змісту й змістутеорії, звідки випливало ретельне дослідження гносеологічної структуритеоретичної конструкції й процедур, що сприяють її утворенню: що в них «відлюдини», і що від самого об’єкта дослідження, від «природи».
І неможна не визнати досить природним, що методологи, що працюють в області хімії,звернулися до порівняльного аналізу історії своєї науки. Твердження про деякийпріоритет щодо цього методологів -«хіміків» може здатися дивним: хіба звертаннядо історії науки специфічно на початку століття тільки для хіміків? Хібаблизький до позитивного в методологічному плані томіст П. Дюгем не написавбагатотомну «Історію механіки»? Хіба сам батько позитивізму О. Конт не займавсяекскурсами в область історії природознавства? Звичайно, все це так, однак, дляКонта історія науки — лише підпірка для його «закону трьох стадій», і ніпроблема наступності, ні проблема єдності наукового мислення в ході йогоеволюції Конта спеціально не займали. «Історія механіки» П. Дюгема також, уфілолофсько-методологічному відношенні, тільки ілюстрація його концепції теоріїяк опису результатів вимірів і спостережень. І саме в цьому світлі Е. Мейерсон,що одержало свій початковий імпульс від хіміків, досить специфічний і цікавий.Ідеї єдності й наступності «фактичного», зафіксованого в реальній історіїнауки, знання для нього — вихідний принцип, припущення, що історико-науковіфакти покликані або підтвердити, або спростувати.
«Михотіли… — пише Мейерсон у своїй першій книзі, «Тотожність і дійсність», — апостеріорним шляхом пізнати ті апріорні початки, які направляють наше мисленняв його устремлінні до реальності. Із цією метою ми аналізуємо науку — не длятого, щоб витягти з її те, що розглядається як її результат, — (як це частороблять матеріалісти й «натурфілософи») — ще менше для того, щоб надихнутися їїметодами (на що притязають позитивісти), — ми скоріше розглядаємо її як сирийматеріал для роботи, як уловимий продукт-зразок думки в її розвитку».
Отже,для автора «Тотожності й дійсності» безсумнівна «спрямованість думки дореальності», і це відразу розводить його з неокантіанцамі, незважаючи назгадування про «апріорні принципи», які дослідник намагається виявити вісторико-науковому матеріалі. По-друге, Мейерсон уважає науку істотноісторичним феноменом — історія науки — «зразок думки в її розвитку». По-третє,для нього очевидне розуміння наукового знання як сплаву суб’єктивного йоб’єктивного елементів. По-четверте, автор не вважає, що засвоєння методівнаукового мислення можна розглядати як кінцеву мету філософської роботи.
Ціпункти, представляється, уже можуть бути зрозумілі як програма методологічногодослідження, згодна із прагненнями хіміка (не математика й навіть нефізика-теоретика!) вирішити свої методологічні й гносеологічні проблеми. Аледослідження Мейерсона хімією тільки ініційовано, оскільки, по-перше, почавши якхімік, він у своїх методологічних роботах зводить хімію до ролі одного ізприкладів. Він пише спеціальну роботу, присвячену теорії відносності(«Релятивістська дедукція») і дуже ґрунтовно досліджує історію математики йісторію філософії. По-друге, у філософському плані він учень А. Бергсона, що зхіміками мав мало загального. І все-таки нам здається, що саме хімія допомогла Мейерсонувибрати той аспект «універсального» методологічного дослідження, що вислизнуввід неокантіанців і неопозитивістів, і одночасно уникнути спрямованості,характерної для робіт його філософського вчителя, Бергсона. Відзначити цеважливо, оскільки одна із провідних ідей Мейерсона — подання, що розум,інтелект схильний до фіксації повторюваного, тотожного в явищах — це провіднаідея в Бергсона; розходження полягає в «варіаціях» — у спробах Мейерсона наісторико-науковому матеріалі зрозуміти. наскільки нестандартна цяхарактеристика інтелекту, як сполучається вона з пізнанням реального, а невиключає такого (як по суті справи вийшло в Бергсона). Традиційна схема«філософів життя» — інтелект — тотожність — механізм — кількість — математика,тут відразу ж зіштовхується з «упертими фактами».
«Середньовічнанаука — верб цьому саме полягає її корінна відмінність від сучасної науки, — непідвладна поняттю кількості; математика не може грати в ній тієї переважноїролі, яку вона грає тепер, подібно тому, як не грала вона цієї ролі й ватомістичних теоріях стародавності. Звідси випливає, що математика сама по собітим менш здатна дати вичерпне пояснення у всім тім, що ставиться до загальноїтеорії знання, і, зокрема, до походження науки».
Важконе побачити в цій цитаті прямого докору на адресу неокантіанців з їхнімототожненням наукового мислення з математичним, їхнім поданням провсемогутність і всевладдя математичної конструкції. Але адже т же саме можнавіднести й до позитивізму, а більш побічно — і до «філософії життя», що,критикуючи наукову думку, фактично відкидала неокантіанську картину науковогопізнання.
Мейерсонне відкидає фундаментального положення «філософії життя», твердження, що розумувластиве прагнення ототожнювати нетотожне; більше того, він сам це положеннязахищає. Разом з тим, проводячи тонке розрізнення між цією властивістю й«математичністю» як між загальним і особливим, він уникає антиінтелектуалізму,характерного для Бергсона й Ніцше, надаючи наукової раціональності достатнюгнучкість, щоб вона не вступала в конфлікт із різноманіттям емпіричного буття.
Мивже говорили про відмінність концепції Мейерсона, у самих її вихідних посилках,від позитивізму, не тільки «першого», на чому постійно наполягає, у всякомуразі, у перших своїх роботах, сам Мейерсон, але й «другого», до якого вінбільше поблажливий. «Фізик спочатку намагається за допомогою досвіду,спостереження помножити відносини між речами зовнішнього миру — тоді якфілософ, безпосередньо аналізуючи сприйняття, прагне визначити в цьому сприйняттіту його частину, що повинна бути приписана дії інтелекту, щоб потім шляхомвирахування цієї частини прийти до пізнання речі-в-собі».
Отже,ціль філософії — допомогти конкретним наукам прийти до пізнання дійсного миру,речей-в-собі! Це важливо — річ-в-собі, згідно Мейерсону, не тільки існує, уже вцьому його відмінність від неокантіанства, вона й пізнавана — на відміну відКанта. Більше того, філософія має справу не зі знанням, усередині якого вонаобертається й з якого вийти не в силах, а з пізнанням реальних об’єктів. Удеякому змісті виходить, що філософія ближче, чим конкретні науки, підходить допізнанню реальності, тому що конкретні науки, здійснюючи пізнавальний процес,нездатні розрізнити інтелектуальні форми знання і його об’єктивний зміст або невважають це важливою справою.
«Навітьу тому випадку, — пише Мейерсон, — якщо ми хочемо обмежитися чисто емпіричнимзнанням, нам потрібно абстрагувати закони, а для цього необхідно встановитиієрархію в умовах явища (тому що абсолютно тотожні умови ніколи невідтворюються); одним словом, нам потрібно міркувати. Наука, отже, постійномістить той фактор, що підлягає усуненню, і внаслідок цього вона нездатнарозкрити перед нами природу реального». Отже, філософія Мейерсона — цеагностицизм? І так, і немає. І в загальфілософському плані саме немає.
Вінкритикує наївне відношення до результатів фізико-хімічних досліджень,опираючись на історичний матеріал, показує необґрунтованість безпосередньої«онтологизації» змісту теоретичних конструкцій конкретних наук у дусітрадиційного панлогізму або наївного «споглядального» матеріалізму, частовластивого вченим. Разом з тим він не згодний з позитивістським прагненнямзнищити філософію як науку, спрямовану на пізнання реальності, і неопозитивістськазаборона ставити взагалі питання про таку реальність. Не плодотворність науковогопізнання заперечує Мейерсон, а здатність натураліста самостійно, без звертаннядо гносеологічного аналізу, без допомоги філософії побудувати картинуоб’єктивного, реального миру. Саме до цього висновку, а аж ніяк не дозаперечення онтологічного статусу наукових теорій, повинне привести вивченняісторії науки, повне прикладів краху наукових концепцій.
Томузавдання філософії полягає в дослідженні реального миру, але не без допомогианалізу методів і результатів часток наук. Історія науки, по Мейерсону, являєсобою один із засобів виявлення «суб’єктивного компонента» знання, без чогонеможливо вичленувати й об’єктивний матеріал знання, якому варто розглядати якпроекцію об’єктивної реальності. Такому дослідженню Мейерсон присвятив все своєжиття.
Першайого робота, «Тотожність і дійсність», вийшла у світло в 1 908 р. Наступна — «Про пояснення в науках» — в 1921. Ще через чотири роки, в 1925 р. з’явилася«Релятивістська дедукція». В 1931 — «Про рух думки». И в 1932 р., незадовго досмерті автора, була видана книга «Реальне й детермінізм у квантовій фізиці
Вищеми вже відзначили, що думка Мейерсона рухається в рамках подання про пізнання,що характерно для конструкцій, якщо так можна сказати, «чистої» гносеології. Уцьому плані його пошуки йдуть, скоріше, у руслі кантовської філософії, ніж,приміром, у руслі філософії Гегеля. Це відчувається як у термінології, так і втім, що ми не виявляємо тут ні найменших спроб «зняти» основне гносеологічнепитання деяким варіантом тотожності суб’єктивного й об’єктивного, пізнаваного йщо пізнає, як це було в Гегеля або має місце в багатьох варіантах сучасноїсоціології пізнання або плинах «нового раціоналізму».
Однактакий підхід до гносеологічної проблематики в XX столітті нелегко зробитиосновою скільки-небудь життєздатної концепції в силу динамічності сучасногонаукового мислення. «Вічна» проблема пізнання миру «як він є сам по собі», якщовона не вирішується в дусі традиційного агностицизму або наївної теорії відбиття(але ж і те й інше не користується в наші дні яким-небудь кредитом ні уфілософів, ні у вчених у спеціальних областях знання), зіштовхує дослідника зважким завданням пояснити рух теоретичних конструкцій, і насамперед — корінніперетворення в них, так звані наукові революції, при яких, однак, досягнення восвоєнні предмета пізнання, придбані в минулому, не відкидаються, азберігаються. Навряд чи випадково в сучасних теоріях еволюції наукового знання(концепції Т. Куна, И. Лакатоса, Г. Башляра й деяких інших) визнання коріннихзмін у науці спричиняє заперечення онтологічного статусу наукової теорії в«традиційному» змісті — змісті відображення теорією і її поняттями істотниххарактеристик незалежного від соціального суб’єкта, «природного», «трансцендентного»,якщо користуватися кантівської термінологією, об’єкта.
ДляМейерсона, як ми бачили, існування миру « речей-в-собі» як об’єкта науковогопізнання безсумнівно. Але таке визнання, якщо не переборена споглядальнаконцепція пізнання, неминуче веде, за умови усвідомлення еволюції теоретичнихформ знання, до протиставлення пізнавальних конструкцій і «дійсності як вонає», крайній випадок якогось ми й не маємо в кантівської гносеології.
Мизнаємо, що таке протиставлення було характерно й для «філософії життя»,насамперед в особі тих її представників, які або були самі натуралістами, абоцікавилися науковими дослідженнями. Те, що Мейерсон випробував найсильнішийвплив А. Бергсона, навряд чи випадково й навряд чи з’ясовно лише поширеннямблискучих у літературному відношенні праць французького філософа інтуїтивіста.
Необхідно,однак, відразу ж відзначити, що Мейерсону не імпонує антиінтелектуалізмБергсона, і, мабуть, майже все те, що можна назвати «позитивною програмою»бергсоновського інтуїтивізму. Їх ріднить до відомого ступеня саме«розмежування» інтелектуальної, наукової картини миру від характеристикдійсності «як вона є сама по собі». Не випадково матеріал конкретних наук, щовикористовується в роботі Э. Мейерсона «Тотожність і дійсність» як доказобґрунтованості спроб такого «розмежування», ми знаходимо також і в бергсоновської«Творчої еволюції». Подібність позицій, зрозуміло, помітно й у визнанні обомафілософами прагнення до ототожнення істотною рисою інтелекту. Втім, цейостанній момент, хоча він і виражений у названих концепціях найбільше рельєфно,зовсім не був ними монополізований.
Разомз тим варто мати на увазі, що «метафізика» Мейерсона — це не «онтологія», цейне опис деяких загальних основ буття самого по собі. Її установка також ближчедо кантівської (не випадково введенням у метафізику служить «теорія науки» — цеспроба виявити ті структури, у яких виявляється оформленим будь-який рухмислення, що пізнає, і, може бути, рамки, у яких воно відбувається. Аналогія зкантіанством може бути проведена й далі: як у Канта виявлення апріорних умовусякого досвіду й усякого знання є робота, у відомому відношенні, попередня,оскільки дозволяє знайти абсолютні границі знання, за яких відкриваєтьсяобласть віри, так і в Мейерсона (у всякому разі на першому етапі йогодосліджень) виявлення апріорних початків мислення має на меті виконання більшеважливого завдання — виявленню того компонента знання, що, властиво, і можерозцінюватися як «дійсне» знання, що ставиться до об’єкта.
Такаустановка визначає своєрідне відношення Мейерсона до історії науки, на якомувін сам акцентував увагу в цитованому вище передмові до книги «Тотожність ідійсність». Предмет історико-наукового інтересу Мейерсона — не «очищена»історія, у якій представлений «прогрес знання» і лише мимохідь відзначеніминулі «омани». У світлі завдання, що поставив перед собою Мейерсон,розходження дійсних досягнень і безперечних оман, щонайменше на першому етапіроботи, не суть важливо, оскільки шуканий алгоритм пізнавальної діяльності,свого роду «інтелектуальний штамп», якщо такий є, однаковою мірою повиненналежати як помилковому поданню, так і щирому знанню. Ні флогістонна теорія вхімії, ні навіть алхімія, ні натурфілософські концепції древніх атомистів неповинні бути ігноровані як емпіричний базис «теорії науки» як «введення вметафізику». Якщо є загальні принципи пізнавання, то вони присутні в будь-якомузразку роботи розуму в будь-який історичний період і в будь-якого народу, якщотільки пізнання було метою.
Разомз тим безсумнівні розходження, які існують між науковими поданнями різних епох,розходження саме в підходах до предмета, а не тільки в матеріалі знання, у тім,що зараз прийнято називати «стилем мислення», також не є кінцевою метоюдосліджень Мейерсона. Його увага фіксується на цих розходженнях знов-таки лишеостільки, оскільки під розходженнями (і за допомогою їхнього аналізу!) можебути розкрите більше глибока тотожність.
Якщоми, у самому загальному виді, спробуємо виявити контури тієї роботи, що хотівби провести Мейерсон, то одержимо приблизно наступне. Для Мейерсона безперечно,що «вишукування завжди підкоряються влади упереджених ідей, гіпотез… миніколи не буваємо цілком вільні від них». Тому перше відділення того «багажу»,з яким дослідник підходить до своєму об’єкту — це конкретні гіпотези.
Даліможна виявити набір стандартних схем, загальноприйнятих для певного часу йпевного кола фахівців, що задаються науковою традицією. Ці схеми також здатнізаслонити собою універсальні принципи всякого знання, і вивчення історії наукикорисно насамперед у тім відношенні, що дозволяє виявити цей шар, зняти і його,щоб проникнути до більше органічного матеріалу пізнавальної структури.
«Середньовічнанаука — і в цьому саме полягає її корінна відмінність від сучасної науки — неподвластна поняттю кількості; математика не може грати в ній тієї переважноїролі, яку вона грає тепер, подібно тому, як не грала вона цієї ролі в атомічнихтеоріях стародавності. Звідси випливає, що математика сама по собі тим меншздатна дати вичерпне пояснення у всім тім, що ставиться до загальної теоріїзнання, і, зокрема, до походження науки».
Цейаргумент «від історії науки» достатній для Мейерсона, щоб відкинути якбезпідставний і поспішний висновок неокантіанців про універсальністьматематичної форми мислення й поданні цієї форми як зразка наукового мисленнявзагалі. Чи можна виявити якийсь залишок, якщо зняти й це «нашарування»?
«Наука,отже, постійно містить той фактор, що підлягав усуненню, і внаслідок цього вонанездатна розкрити перед нами природу реального».
Логічноїж схеми настільки ж справно працюють в області вільних конструкцій розуму, вабстрактній математиці, що може не мати ніякої предметної інтерпретації, і томуне представляють інтересу в плані того завдання, що поставив Мейерсон перед«теорією науки». А завдання ця, нагадаємо, «введення в метафізику», і тільки вцьому плані цитоване вище песимістичне висловлення відносно можливостей науки«розкрити природу реального» може бути зрозуміле у своєму щирому світлі. Воноаж ніяк не тотожно визнанню агностичного тупика. Більш коректно буде сказати,що тут полягає своєрідний варіант визнання того факту, що наука, по суті своєї,не дає нам, так сказати, дзеркальної копії дійсності, поки вона залишаєтьсянаукою, тобто поки вона є знання, виражене за допомогою понять, у тій мері, уякий наука припускає певний підхід до об’єкта й метод рішення своїх проблем. Вісторії науки аж ніяк не було рідкістю, що натуралісти ототожнювали своюкартину миру із самою дійсністю, розглядаючи наукові формулювання законів якзакони об’єкта, «закони природи». У різанням, прямо парадоксальній форміМейерсон виступає саме проти подібних претензій представників природничоїнауки, які звичайно виникають при відсутності аналізу сутності наукової,пізнавальної діяльності.
«… Тіпоняття щодо сутності речей, які формулюються наукою, — пише він, — зовсімбезпідставні. Цим пояснюється також і те, що те, які прагнули заснуватифілософію на науці, прийшли спочатку до чистого емпіризму, тобто до теоріїмашинального досвіду, що обходиться без розуму (Бэкон), а потім до більшевитонченої теорії, що заперечує всяке онтологічне дослідження, усяку гіпотезупро сутність буття (Конт). Але ця друга система не більше міцна, чим перша»(18, XIX).
Однак,якщо до «сутності речей» не можна прийти прямо, те можна спробувати одержатитой же результат побічно, через аналіз історії науки, наукових «картин миру».От для цього-те й потрібні Мейерсону подібності, сховані за розходженняминаукових теорій, наукових оман, стилів мислення й т.п. Справа в тому, щопрогрес наукового знання — явище двокомпонентне. Перший його компонент — фактографічна, інша — прогрес теоретичних схем. І для виявлення суб’єктивногокомпонента знання особливий інтерес представляють такі зміни в науковій картиніоб’єкта, які в мінімальному ступені супроводжувалися ростом фактичнихвідомостей, коли відзначене вище розшарування знання на два різноріднихкомпоненти ставало майже наочним.
«… Мовайде про прогрес теорій. Ці теорії, звичайно, не виводяться безпосередньо зфактів і не можуть бути доведені за допомогою цих фактів. Їхнє єдине завдання — пояснити факти, погодити їх, у міру можливості, з вимогами нашого розуму,створеними відповідно до властивому цьому розуму законами дії» (18, XXI).
У ційтезі Мейерсона проблема дослідження еволюції наукового знання розкривається яктеоретична програма, під знаком виконання якої проходить буквально вся історіяметодологічних навчань нашого століття. Констатація можливості теоретичногопрогресу науки, тобто в деякому змісті прогресу без виявлення нових фактів спостереженняй експерименту, спочатку розкрита математиками, в XX столітті стала очевидноїтакож і для багатьох натуралістів, не говорячи вже про істориківприродознавства. Правда, Мейерсон був серед них одним з перших, і в часи появикниги «Тотожність і дійсність» ідея ця аж ніяк не представлялася тривіальної.Якщо для математика початку XX століття творчий імпульс, що належитьконструктивному мисленню, практично очевидний, цього зовсім не можна сказати,розбираючись у причинах еволюції «досвідчених» наук. Хоча такі теоретики, як А.Ейнштейн,уже висловлюються в тім дусі, що й у фізику «справжній творчий початок належитьсаме математиці», вони не менш постійно й завзято підкреслюють, що «чистологічне мислення не могло принести нам ніякого знання емпіричного миру. Всепізнання реальності виходить із досвіду й вертається до нього».
АкцентиМейерсона істотно інші: «Прогрес знань не був необхідний для прогресу теорій,але він робив цей прогрес неминучим. Потрібно було видумувати нові, або, якщозавгодно, точніше виражати старі теорії, тому що розум вимагав пояснення новихфактів; з іншого боку, наш розум так улаштований, що він збуджується тільки підвпливом цього імперативу, настільки ж категоричного, як і іншої. Якщо він ізцієї сторони не випробовує поштовху, і в той же час не знаходить опори взростаючому знанні, він здебільшого створює тільки невизначені й примарніобрази».
Незаважає зіставити це висловлення з ейнштейнівським, що ставиться до 1930 р.:
«Представляється,що людський розум повинен вільно будувати форми, перш ніж підтвердиться їхнєдійсне існування. Чудовий добуток всього життя Кеплера особливо яскравопоказує, що пізнання не може розцвісти з голої емпірії. Такий розквіт можливийтільки з порівняння того, що придумано, з тим, що спостережено».
Література
1. Иванов А. В. Сознание и мышление. — М., 1994.
2. Пріст Ст. Теорії свідомості. — К., 2000.
3. Поппер К. Логіка й ріст наукового знання.- К., 1987.
4. Зімель Г… Філософія культури. – К., 1996.