МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Навчально-консультаційнийцентр ОНЮА в м. Черкаси
Одеськанаціональна юридична академія
Контрольнаробота
здисципліни: «Історія держави та права зарубіжних країн»
Станово-представницькамонархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси
Виконав:
студент І курсу
групи ЮЗ 101
В’юник А.В.
Черкаси2009р.
Станово-представницькамонархія в Англії. Виникнення парламенту, його компетенція. Статути і ордонанси
У ХІІ – ХІІІстоліттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Цепризвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади. Вособистих та династичних інтересах королі вимагали від населення все більшегрошей і повинностей та здійснювали свою політику (особливо зовнішню)незважаючи на інтереси країни. Авторитет королівської влади нерідковикористовували на шкоду значної частини панівного класу. Це спричинилоопозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони,лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля за обмеження його влади.
Першийбританський парламент був скликаний у 1258 р. Король ГенріхІІІспробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів. Їхвимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка за задумом, повиннабула провести перебудову усієї системи державного правління з метою припиненнязловживань з боку королівської влади. Ця рада дістала назву парламент. Засіданнявідбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентомзакріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». При монархові створюваласяпостійна Рада П’ятнадцяти. В її обов’язки входили «поради» королеві в справіуправління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб: канцлера,скарбника, шерифів.
Длявирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скликатися парламентв складі 27 чоловік — членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти з числа обраних баронами.Парламент як станово-представницька установа сформулювався наприкінці ХІІІ ст.за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеямисвітських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без йогосанкції, судові імунітети перів також були обмежені. У 1272 р. король Едуард І скликав Вестмінстерськийпарламент і запросив туди представників від графств і городян. Tретій стан виступивяк самостійна політична сила. Відносно швидке зростання міст і розвиток торгівлісприяли процесу формування станово-представницької монархії.
У 1352 році парламентрозділився на верхню спадкоємну Палату лордів (перів) і нижню Палату громад. УПалаті лордів засідали безпосередні держателі корони. З ХV ст. у верхній палатістали видавати королівський патент про дарування титулу герцога, маркіза, графа,віконта або барона.
Порядок участі у виборахдо палати общин у графствах був законодавчо закріплений у 1430 р. якщо досі правоголосу мали усі вільні землевласники, то тепер його здобули лише особи, які постійномешкали у графстві і володіли фрігольдом з доходом не менш як 40 шилінгів. Пасивневиборче право було встановлене в 1445 р. Спеціальним статутом, згідно з яким представникамиграфства могли бути лише найбільш поважні особи з рицарів, а також з осіб, якімали право на зведення в рицарський стан. Парламент санкціонував або відхиляввведення податків, брав участь у керівництві державою (через застосування петицій)і в законодавчій діяльності. Перелічені повноваження цей станово-представницькийорган дістав не відразу. У 1297 р. він здобув право контролю за державними фінансами.Hадалі (з 1340 р.) прямі, а потім і непрямі податки можна було стягувати тількиза його погодженням. Згодом ініціатива у справі оподаткування стала цілком належатиПалаті громад. Монарх повинен був звітувати перед палатою общин про витрачені суми[1].
Поступово парламентдомігся права брати участь і в законодавчій діяльності. У 1322 р. було встановлено,що без його згоди “ніщо не може бути внесене в статути”. Разом з тим, траплялось,що король затверджував закон у запропонованій парламентом редакції а після завершеннясесії парламенту одержавши чергову субсидію, публікував інший, вигідний для ньоговаріант статуту. У зв’язку з цим у 1414 р. було вирішено, що після розпуску парламентув статути не можна вносити жодних змін. У часи правління Генріха VІ (1422 –1471 рр.) парламент ухвалив подавати монарху не прохання (петиції) про виданнязаконів, а законопроекти (біллі). Історія парламенту до англійської буржуазної революціїсвідчить про те, що він був не тільки установою, яка санкціонувала податки, а йнамагався припинити сваволю королівської адміністрації, ввести принцип відповідальностіперед ним уряду.
Тактика монархіввідносно парламенту залежно від обставин змінювалась. Вони то йшли на союз з магнатамипроти депутатів від дворянства і буржуазії, то шукали в останніх підтримки у боротьбіпроти перів. Парламент впливав на політику, яку проводили чиновники короля, користуючисьправом імпічменту. Розслідуючи їхні посадові злочини, палата общин перетворюваласьна обвинувачувальне жюрі. При цьому король не міг помилувати засудженого.
Незважаючи на існуючіобмеження, монарх зберігав усю повноту влади. Це стосувалось навіть фінансів. Коронабез згоди парламенту могла вимагати сплати таких податків: “щитових грошей”, талії,стягуваної з розміщених у королівському домені міст, феодальної допомоги, яка належалакоролю як сеньйору.
Монарх мав правонакладати вето на законопроекти. Король міг відстрочити виконання вже прийнятогозакону, вилучивши з-під його дії будь-яку особу. Королівські ордонанси і прокламаціїмали таку саму юридичну силу, що й парламентські закони. Те, що не зачіпали статути,регулювалось актами, які одноосібно видавав монарх.
Виникненняпарламенту
В період становоїмонархії в Англії склалося установа, яка стала невід’ємною і з часом усе більшзначною частиною державної організації країни — показний парламент. Своїмвиникненням він був зобов’язаний як сталим до ХІІ-ХІІІ ст. політичним формамвзаємин станів Англії з королівською владою, так і особливостям ситуації вумовах кризи влади другої половини ХІІІ ст. Немале значення в цьому триваломупроцесі зіграли і традиції залучення короною вищої знаті до вирішення державнихсправ, висхідні до станової монархії.
Історичнимпочатком станового представництва були збори васалів короля, які з середини ХІІст. стали обов’язковою частиною державного життя. У 1146р. за участю баронів ієпископів (як світських і духовних васалів корони) були затвердженіКларендонські статті. Згода таких зборів на законодавчі пропозиції королівнадалі почала вважатися більш чим бажаним. Скликане королем такі збори почалиграти і роль вищого суду — суду перів (рівних). У другій половині ХІІ ст. узборах брали участь вже не лише вищі, але і середні васали (” старші іменші барони “). У Великій хартії 1215р. був спеціально обумовленийобов’язок корони скликати в необхідних випадках і в спеціальному ладі “архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів і, окрім того всіхтих, хто тримає від нас безпосередньо до певного дня і в певне місце. Надалі,спираючись на Хартію стани не лише неодноразово вимагали від корони їїпідтвердження, але і повели політичну боротьбу за впливи цих зборів на розподілкоролівських посад. У другій чверті ХІІІ ст. рада магнатів (духовних ісвітських баронів) стала обов’язковим супутником королівської влади. У1236-1258рр. рада скликалася по два-три разу в рік для нараду по політичнихпитаннях; нерідкі були вимоги магнатів ставити і знімати до королівськихпосадових осіб. В умовах кризи і громадянської війни, що почалася, в Англії(1236-1267) вплив рад магнатів посилився.
Прагнення знатіпоставити лише під свій контроль королівську владу викликало опозицію середширших кругів рицарства і городян. Політичним і військовим лідером опозиціївиступив виходець з французької знаті граф Симон де Монфор. Він ставініціатором організації ширшого представництва для формування нової політичноїструктури. Після захвату опозицією значної території і підтримки її Лондоном вчервні 1264р., де Монфором був скликаний парламент в м. Лондоні, куди, окрімпрелатів і знаті були запрошені по 4 представники від графств. Цепредставництво прийняло особливий акт — «Форму управління», складенуде Монфором, де по-новому вирішувалися питання влади короля і представництва.(Епізодично лицарів на державні збори закликали і раніше, впродовж першоїполовини 13р.) У новий скликаний де Монфором парламент — в січні 1256р. — булизапрошені не лише лицарі від графств, але і представники міст, що підтрималиопозицію. Це стало народженням нової установи, де були представлені основністани Англії.
До середини ХІV ст.склалося розділення парламенту на дві палати — верхню і нижню, Палату лордів іПалату громад. Ці назви увійшли до широкого вживання пізніше, в ХVІ ст[2].
Верхня палатавключала представників світської і церковної аристократії, що входили і уВелику королівську раду. Лордам розсилалися іменні запрошення на сесії запідписом короля. У теорії монарх міг і не запрошувати того або іншого магната;насправді ж випадок коли глави знатних прізвищ не запрошувалися до парламенту,стали до ХVст. рідкістю. Система прецендентного права, що склалася в Англії,давала підставу лордові, що отримав одного дня таке запрошення, вважати себепостійним членом верхньої палати.
Число лордів булоневелике. Навіть якщо всі запрошені приїжджали на сесію, а такого в ХІV-ХVст.майже ніколи не траплялося, рідко збиралося більше ста чоловік. Засідання Палатилордів зазвичай проводилося в Білому залі Вестмінстерського палацу. Ситуація зпалатою общин була іншою. Як окрема парламентська структура ця палатаоформилася поступово, протягом другої половини ХІVст. Назва нижньої палатипоходить від слова соmmоns (громад). У ХІVст. воно позначало особливу соціальнугрупу, що включала рицарства і городян. Таким чином, общинами почала називатисята частина вільного населення, яка володіла повнотою прав, певним достатком ідобрим ім’ям. Поступово оформилося право що кожного належало до цієї категоріїпідданих обирати і бути вибраним в нижню палату парламенту (сьогодні миназиваємо такі права політичними).
Члени нижньої палати- на відміну від лордів, до кінця століття виникла посада спікера, якийобирався депутатами зі своїх лав і представляв палату (зовсім не очолюючи її)на переговорах з лордами і королем. Поява цієї фігури характерна для специфікинижньої палати, яка була, перш за все зборами, тобто колективною організацією.Депутати обиралися на місцях за тим же принципом, який діяв з часу першогопарламенту Монфора: по двох лицарів від кожного графства і по двохпредставників від найбільш значимих міст. Перелік таких міст не залишавсянезмінним; відповідно мінялося і число членів нижньої палати.
В середньому воноскладало в середині ХІV, двісті чоловік (на початок ХVІІІ, представників общинбуло вже більше п’ятисот), отримували грошове постачання: лицарі графств — почотири шилінги, городяни — по два шилінги за кожен день сесії. На початок ХV,ці виплати стали традиційними.
Духівництво,окрім архієпископів, єпископів і абатів найбільших монастирів, що запрошувалисяв палату лордів брало участь в роботі парламенту лише на перших порах. Вономало свій показний орган, де обговорювалися і усередині станові питання, іфінансові стосунки з короною.
Палата общинзасідала в капітулі Вестмінстерського абатства. Обидві палати об’єднувалисялише для участі в урочистій церемонії відкриття парламентської сесії. Корольвиголошував промову перед присутніми; члени нижньої палати слухали її стоячи забар’єром.
З 1330р.парламент збирався не рідше за один раз в рік (фактично частіше — до чотирьохразів протягом року, коли це вимагала політична ситуація). Засідання, завирахуванням часу переїздів, свят і інших перерв, продовжувалися в середньомувід двох до п’яти тижнів. Оскільки парламент відкривався на запрошення короля,то його учасники збиралися в тому місці, де в даний момент знаходивсякоролівський двір. Як правило, це було Вестмінстерськеабатство.
Мовоюпарламентської документації, особливо протоколів спільних засідань палат, бувфранцузький. Деякі записи в основному службові або такі, що відносяться досправ Церкви, велися на латині. У усній парламентській мові в основному такожвикористовувався французький, але з 1363р. промови депутатів інколивиголошувалися і англійською мовою.
У ХІV-ХVст. усуспільстві складається вистава і про статус депутата. Це поняття рівнестосувалося членів обох палат і включало ряд юридичних привілеїв, перш за вседепутатську недоторканність.
Остання, така, щоувійшла до практики на початок ХVст., мала на увазі охорону життя і майнадепутатів а також свободу від арешту (і те і інше — лише на час сесії).
Про високийпрестиж парламенту свідчить запис в протоколі сесії 1453р. Два депутати палатигромад (у тому числі спікер) були звинувачені в грабежі і арештовані за наказомвсесильного тоді герцога Йорського. Нижня палата виступила з протестом.Відстояти недоторканність парламентарів не удалося. Проте герцогові довелосядоводити правомірність своїх дій; зокрема, він повідомив, що арешт відбувся,коли в сесії була перерва, тобто не в «парламентський час».
Цікаво і вислівюристів покликаних для консультації. «Ми не сміємо дати відповідь», — заявили вони, оскільки не було до цих пір випадку, щоб юристи визначалипривілеї парламенту. «Він такий високий і могутній за своєю природою, щоможе створити закон; а то, що само є закон, не може створити жодногозакону» (Rоtulі раrlіаmеntоrum Vоl.V.Р). Високий авторитет показноїустанови ґрунтувався на можливостях яких парламент зумів добитися за першіпівтора століття свого існування. Його компетенція до середини ХVст. була вжецілком позначена. Необхідно мати на увазі, що в цей період відбувалосястановлення системи державного управління в Англії. Важливим елементом цьогопроцесу стало розділення функцій королівської адміністрації (прообраз сучасноївиконавчої влади) і парламенту. Особливе значення мало діяльність парламенту,пов’язана з оподаткуванням. Фіскальна система держави ще лише формувалася ібагато податків, насамперед прямих, з’явилися надзвичайними. Відзначимо, щоподатки в Англії платили всі, і не лише третій стан, як у Франції. Ця обставинаусувала одну з можливих причин конфронтації між станами.
З 1297р.парламент володів правом вирішувати прямі податки на рухоме майно. З 1320-х рр.він вотує (вирішує) збір екстраординарних податків. У скоре палата общиндобилася такого ж права і відносно митних зборів. Таки образом, основну частинуфінансових вступів король отримував за згодою нижньої палати (офіційно — увигляді її дару), що виступала те імені тих, кому належало ці податки платити. Сильніпозиції палати общин в такому важливому для короля поділи, як фінанси,дозволяли їй розширити свою участь і в інших областях парламентськоїдіяльності.
Значних успіхівобщини добилися у сфері законодавства. До середини ХVст. у Англії існували дватипи вищих правових актів. Король видавав укази (ордонанси). Парламентськіакти, прийняті обома палатами і королем, також мали силу закону. Вониназивалися статутами[3].
Процедура виданнястатуту передбачала вироблення пропозицій нижньої палати (білль). Потім білль,схвалений лордами, прямував на підпис королеві. Йорський статут 1322р. свідчив,що всі справи, що «стосується положення сеньйора нашого, короля і положеннядержави і народу, повинні обговорюватися, отримувати згоду і прийматися впарламенті нашого пана короля і з відома прелатів, графів, баронів і общиникоролівства» Інколи і королівські ордонанси ґрунтувалися на пропозиціяхПалати громад (наприклад, ордонанс Генріха 5 про реформу грошової системи,1421р.). Вже в ХVст. жоден закон в королівстві не міг бути ухвалений безсхвалення Палати громад.
Палати прагнуливпливати на призначення і відставку вищих чиновників королівства. У ХІVст.складається практика відчуження посадових осіб, звинувачених в серйознихпорушення законодавства, в зловживаннях, в інших неблаговидних вчинках.Парламент, втім, не мав юридичної можливості звільняти неугодних йомучиновників але під впливом виступів депутатів король був вимушений зміщувати зісвоїх постів осіб з підірваною репутацією. В умовах боротьби за королівськийтрон і усобиці парламент легалізував зміну королів на англійському престолі.Так, позбавлення влади Едуарда 2 (1327р.), Річарда 2 (1399р.) і подальшакоронація Генріха 4 Ланкастера були санкціоновані парламентом. У Палаті громадчасто раділа вельми жорстка критика дій королів. У 1376р. з антиурядовоюпетицією виступив спікер палати Пітер де ля Мари.
Судові функціїпарламенту також були вельми значними. Вони входили в компетенцію його верхньоїпалати. До кінця ХІVст. вона придбала повноваження суду перів і верховного судукоролівства, що розглядувало найбільш тяжкі політичні і кримінальні злочини, атакож апеляції. Палата общин могла виступати як заступник сторін і представлятилордам і королеві свої законодавчі пропозиції по поліпшенню судової практики.Нарешті, існувала ще одна область діяльності парламенту, дуже важлива длярозуміння ролі цього інституту в державі і суспільстві. Будучи вищою судовоюінстанцією і законодавчим органом, парламент приймав багато чисельні петиції посамих різних питаннях — як від приватних осіб, так і від міст графств,торгівельних і ремісничих корпорацій і так далі Для їх розгляду створювалисяспеціальні комісії, але спочатку петиції поступали в палату общин.
Значенняпарламентської роботи з петиціями надзвичайно велике. Це була школа політичногоі правого виховання, як для депутатів, так і для тих хто до них звертався.Центральна влада, таким чином, постійно отримувало інформацію про поляганнясправ в державі. Найбільш важливі проблеми, зачеплені в приватних і вколективних петиціях, знаходили віддзеркалення в законопроектах палати общин, апотім і в статутах.
Зрозуміло реальнакартина діяльності парламенту була вельми складною, але також великий інтересвикликає розвиток парламентських виборів в середньовічній Англії.
Системапарламентських виборів в середньовічній Англії
До кінця ХІVст.членство в палаті общин почало сприйматися потенційними парламентарями не яктягар (що було характерне в перші десятиліття парламентської історії), а якпривілей. Виборці вважали парламент здатним реально захищати їх інтереси.Відповідно і членство в Нижній палаті було вигідне і престижно.
Із зростаннямзначущості Палати громад зростало і увага до неї знаті, що прагнула добиватисясвоїх цілей в парламенті не лише особистим своєю участю, скільки проведеннямсвоїх ставлеників на виборах. Цим багато в чому пояснюється напружена ситуаціяна виборах, безлади і зловживання, про які повідомляють як листи Пастонова, такі парламентські документи ХVст. Іншою силою, що чинила тиск на виборидепутатів, була королівська влада. Вона могла реально впливати на складмайбутньої Палати громад. Виборами на місцях керували представники королівськоїадміністрації: шерифи в графствах і бей ліфи в містах. По протекції коронипарламентарями часто ставали чиновники різних відомств. Останні, як правило,мали юридичну освіту, що підвищувало компетентність членів Палати громад.
Впорядкуваннясистеми виборів було постійною темою парламентського законодавства в ХІVст. іособливо в ХVст., коли були прийняті ряд важливих статутів по виборчому праву.Розглянемо процедуру виборів в графствах і містах.
Представництвографств
Виборипроводилися перед кожною сесією, приблизно за два-три місяця до її відкриття, іпочиналася з листів — наказів, що розсилалися з королівської канцелярії шерифамграфств. Після виборів ці документи належало повернути відомству канцлера звписаними в них іменами вибраних депутатів.
За виборивідповідав шериф, а проводилися вони в зборах графств.
Ці організації,що мали давнішу історію, ніж парламент, входили в структуру місцевоїсамоврядності. Її об’єктами були міські і сільські общини, прибутки імонастирі, об’єднавшись в більші корпорації: общини сотень і, нарешті общиниграфств.
Збори сотень іграфств, що сходили до древніх народних зібрань родоплемінного суспільства,регулярно скликалися ще з до нормандських часів. Після завоювання вониперейняли на себе адміністративні функції — судові і фіскальні — і булипоставлені під контроль центральної влади. Проте частково їх самостійність булазбережена.
СередньовічнаАнглія, таким чином мала міцну систему органів місцевого управління ісамоврядності (по всій території, а не лише в містах).
Якщо в зборахсотень могли брати участь і особисто залежні селяни — віллани, то в зборахграфств — лише вільні, починаючи з фригольдерів і, кінчаючи магнатами, які,втім вважали за краще посилати замість себе заступника. Таким чином, більшістьв зборах графств складали середні і дрібні феодали і заможні селянство, тобтоті середні шари, які і визначалися терміном общини.
Головна роль навиборах належала шерифам. Вони володіли значними повноваженнями і відповідно,великими можливостями для зловживань, кількість яких зростала з посиленнямтиском. Частіше за все порушення полягали у фальсифікації підсумків виборів: дотексту королівських розпоряджень, що повертається, вносилися потрібні імена, азаконно вибрані депутати не потрапляли до парламенту.
Палата общинпослідовно, хоча, судячи по парламентських документах, не дуже успішно,боролося з цим злом. Вона ініціювала прийняття статутів, направлених протипорушень виборчих норм. Заходи пропонувалися досить жорстокі. Так, по статуту1445р. шериф повинен був платити за кожне порушення великий штраф: сто фунтів вказну і стільки ж — потерпілому, тобто людині чиє ім’я не було включене всписок вибраних. Для порівняння, річний дохід з нерухомості; допуск, що давав,в рицарський стан, складав всього сорок фунтів. Проте неодноразові пропозиціїпалати общин покласти межу зловживанням шерифів не зустрічали підтримкимонархів і знаті.
Представництвоміст
За данимидослідників, всі англійські міста, що мало право на парламентськепредставництво, можна умовно розділити на чотири групи — залежно від їхположення в графстві.
До нижчоїкатегорії належали невеликі міста, не вибравши власних депутатів а що посилалиделегатів на збори графств. Таких в кінці 16ст. було одинадцять, серед них — Лондон, Брістоль, Йорк, Лінкольн, Саутгемптон. Лондон володів комплексомадміністративних, судових, торгівельних і інших привілеїв і посилав допарламенту чотирьох депутатів. Про те, що місто має статус парламентського,говорило королівське розпорядження шерифові про вибори депутатів на черговусесію. Місто могло отримати виборче розпорядження, навіть якщо приходив взанепад. У перші десятиліття існування парламенту нерідко були і випадкивідмови міст посилати своїх представників із за необхідності збирати гроші наплатні депутатам, відривати їх від важливих справ і так далі
Участьпредставників міста в парламенті вимагала від муніципальної казни хоча іневеликих але реальних витрат. Проте більшість міст в ХІVст. змінили своєвідношення до участі в парламентській діяльності. Вона ставала в очах городянусе більш привабливої. Якщо в кінці ХІІІст. у парламенті було представлено близько60 міст, то в середині ХVст. — вже більше ста. У 1377р. у 70 містах Англіїпроживало близько 130 тис. виборців, тобто на порядок більше чим в графствах.Число депутатів від міст також могло значно перевищувати число лицарів графств.
На відміну відінших станово-представлених установ Західної Європи, в англійському парламентіпредставники міст не складали окремої палати. У парламентських документахдепутати палати общин позначалися як «лицарі графств і городяни ситі ібургов[4]».
В той же часпредставники графств в парламенті знаходилися в набагато більш виграшномуположенні, ніж городяни. Вибори в містах украй рідко знаходять віддзеркалення встатутах королівства. При зловживаннях на виборах (по статуту 1445р.) посадовіособи міського управління (бейліфи) каралися штрафом в 40 фунтів, тоді як дляшерифів штраф складав 100 фунтів. Депутатські місця від міст з часом всечастіше займали не городяни, а сільські землевласники. Частково таке положенняпояснюється великими можливостями магнатів впливати на вибори саме в містах,особливо невеликих, де не було сильної купецької верхівки. Але самі городянипрагнули отримати депутата, що має впливових заступників і, отже, здатноговідстоювати інтереси своїх виборців успішніше, ніж це зробив би нікому невідомий виходець з купців або ремісників. У таких випадках полягали попереднідомовленості, які як правило, дотримувалися.
Подібна практикастала можливою завдяки не розробленості правових актів про виборчі правагородян. У петиції палати общин від 1413р. згадується про те, що міськимипредставниками мають бути «постійні і повноправні жителі своїх ситі ібургов». Виборцями не могли бути випадкові люди, що не входили в міськуобщину і не платили податків. Процедура виборів залежала від місцевих традицій,які у свою чергу, багато в чому визначалися положенням міста в графстві.Розпорядниками були бейліфи, а також члени міської самоврядності — олдермени.Вибори проводилися, як правило, на зборах міської общини.
Після виборіврозпорядження з включеними в них іменами нових депутатів поверталися вкоролівську канцелярію — як правило, через шерифа відповідного графства (якщомісто саме володіло статусом графства — шерифом міста).
РозвитокПарламенту 18-19 ст
Парламент ХVІІІ-ХІХст.повністю сприйняв організацію історичного англійського парламенту, але вдіяльності його склалися багато нових конституційних звичаїв — особливопов’язаних із законодавством і взаєминами з короною. Конституційні звичаїпочали грати важливу роль серед джерел парламентського права.
Парламент ставбільш багато чисельним і показним органом. До складу Верхньої палати лордів досередини ХІХст. входило 465 світських і духовних аристократів (в т.ч. 207єпископів). У ХVІІст. членство в Палаті лордів допускалося для спадковихаристократів з 16 років, в ХІХст. встановився віковий ценз в 21 рік (тотожнийцивільній правоздатності). Члени верхньої палати мали значні державні привілеї:судитися лише в самій палаті, не підлягали арешту за борги. Будь-який білль, щостосується статусу Палати лордів і її прав, обов’язково спочатку обговорювавсяв ній. Не дивлячись на значний кількісний склад, традиційно для ухваленнярішення досить була присутність трьох лордів.
Палата общинобиралася на 7 років (з 1714р.) населенням королівства по виборчих округах іособливих корпораціях на основі виборчого права, істотні зміни у якому сталисялише до середини ХІХст. До ХVІІІст. кількісний склад палати був постійним (у558 місць), в ХІХст. він виріс до 658 за рахунок Ірландії. В середині ХІХст.656 депутатів представляли 1.250 тис. виборців (на всього 29 млн. населеннякоролівства). Членство в Палаті общин передбачало вищий майновий ценз (у 600фунтів для графств, 300 — містечок) і статус frее hоldеr’а протягом всьогожиття. Лише на початку ХІХст. до парламенту дістали доступ католики. У 1858р.вибраний перший єврей — барон Ротшильд. З 1858р. будь-який виборець старше за21 рік і що відповідав виборчим обмеженням міг і бути вибраним в палату (тобтоактивне і пасивне виборче право ототожнилося). Не могли бути вибраними в палатуіноземці, судді вищих судів, духівництво, що знаходяться під слідством,чиновники графств, особи, що отримували платню від корони і навіть пенсії віднеї (з 1718р.).
Палата общинсамостійно обирала свого спікера; окрім нього, був і секретар палати — чиновникщо відав протоколами і актами. У ХVІІ-ХVІІІст. вміст парламентських дискусійформальний оголошенню не підлягало, і парламент нерідко збуджувавпереслідування по звинуваченню в наклепі проти тих, що висловлювалися про йогодіяльність. З 1771р. увійшло до практики друкування звітів про засідання палат.Поточна діяльність палат визначалася конституційними звичаями і статусами,багато хто з яких сходив до ХІVст. До 1854р. кодифікував і опублікованийРегламент Палати общин. Засідання спочатку проходили з 8 годин ранку, в ХІХст.- увечері (з 5 годиною вечора для Палати лордів, з 4 до 15м. — для Палатиобщин).
Повноваженняпарламенту визначалися конституційним принципом його абсолютного верховенства іохоплювали практично будь-які питання: «Парламент має суверенну інепідконтрольну влада створювати закони, поширювати їх або обмежувати,відміняти, відгукувати і оживляти. Ця законодавча влада застосовується до всіхоб’єктів духовним і тимчасовим, цивільним і військовим, підметом морському абокримінальному праву. Парламент є місце, яке британською конституцією поміченояк місце влади абсолютною, навіть деспотичною частково належною існувати увсякій державі з необхідністю.
Парламент можеміняти конституцію імперії, оновлювати її, так само як і перетворювати самогосебе на іншій основі. Він може будь-яку не можливу річ, і те, що робитьпарламент не може робити жодна земна влада» Найбільший англійськийправознавець ХVІІІст. Блекстон тут виділив якісні, важливі характеристики владипарламенту: суверенність, без граничність, не підконтрольність, поєднанняпоточної законодавчої і конституційної влади. В той же час вважалося щопостанови і біллі парламенту не повинні перечити справедливості — в тій формі,яка була зафіксована правом. Основною формою діяльності парламенту булозаконодавство. З середини ХVІІІ ст. приймалося в середньому по 250 біллів врік. У законодавчій процедурі перше місце належало Палаті общин. Зокрема лишевона могла ініціювати фінансові біллі (пов’язані з оподаткуванням і витрачаннямдержавних коштів). У останньому процедура розрізнялася залежно від того, чивідносився законопроект до категорії приватних або публічних біллів.
Приватний білльбув найчисленнішим типом закону. Пропозиція про таке міг внести будь-якийвиборець, що заручився підтримкою хоч би одного (свого) депутата. Вінстосувався місцевих справ, що вимагають державного втручання. Приватний білльпредставлявся у вигляді петиції (і був як би продовженням цього права) і даліобговорювався в трьох по-особливому складених комітетах: постійному з 11депутатів, комітеті відбору з 6 депутатів, проходження. Потім він вносився нарозсуд Палати общин і голосувався, як правило, без детальних дебатів.
Публічний білльпредставляв, власне, в широкому сенсі закон. Його вносив уряд. Попереднєобговорення проводили спеціально створені депутатські комісії — як правило, по5 депутатів. Кожен білль повинен був пройти три читання — різного значення івизначеності. Перше було формальним і не мало змістовного значення, тобтопалата просто сповіщалася про проект. Друге було концепційним, і після ньоговідмічений проект (до 1849р, — переписаний на парламенті — !) прямував вкомісію. Лише у третьому читанні власне затверджувався або відхилявсязаконопроект. Публічні біллі повинні були пройти розгляд обов’язково в кожнійпалаті парламенту протягом однієї сесії. Голосування в Палаті громадпроводилося за принципом «Так» — «Ні», в Палаті лордів — «Згодні» — «Не згодні». Потім законопроект поступав черезканцлера на твердження монархові.
З другої половиниХІХст. уряд почав надавати усе більш визначальну дію на законодавчу процедуру.З 1881р. увійшло до ужитку (у 1882р. закріплено в Регламенті) «правилоспішності» згідно якому прем’єр-міністр бал в праві запропонувати Палатігромад обговорити білль поза встановленою черговістю в силу особливою державноїваги.
Депутати отрималиправо вимагати припинення дебатів (з 1887р.), і така резолюція обов’язковоповинна була голосуватися. До цього хід дебатів ніяк не регламентувався, і їхтривалість балу довільної. Говорити депутати парламенту могли лише без яких-небудьзаписок. Тоді ж увійшло до практики правило «гільйотини»: наобговорення законопроекту заздалегідь відводилося певний час, і якщо білль небув обговорений повністю, не обговорені частини ставилися на голосування безподальших дебатів.
Окрім законодавчоїдіяльності депутати парламенту мали повноваження запиту до уряду. З початку ХVІІІст.вони були формальні і зводилися до права ставити питання не підтримуючої властивостічленові кабінету (тобто чи відома подія або явище уряду). З 1783р. воно було визнанеофіційно. Проте за членами кабінету також було визнано право, відповідати абоне відповідати на запити. Лише у 1869р. право парламентського запиту сталоважливим конституційним звичаєм, і доля запиту була взаємозв’язана з довіроючленам кабінету або всьому уряду.
Розвитоквиборчого права ХVІІІ-ХІХ ст
Парламентконституційної монархії успадкував історичні принципи виборчого права, щосклалися ще в період станової монархії. По суті, право посилати депутатів вПалату общин належало не громадянам, а їх корпораціям — територіальним(сільським), містам, університетам. Таке архаїчне виборче право приводило дозначного нерівність навіть між тими категоріями громадян, яким це право взагалібуло надане. Не така відповідність розглядувалася як важлива вада виборчоїсистеми вже в ХVІІст. «Дотримання звичаю коли сенсу в нім вже нема… одналише назва міста, від якого нічого не залишилося, окрім руїн, де майже немаєжодних будов, окрім кошари, і немає жителів, окрім пастуха, а це містопосилають стільки ж представників у великі збори законодавців, як в цілеграфство густонаселене і таке, що володіє великими багатствами» (Локк Д.Два трактату про правління. 2. З 157.)
В кінці ХVІІ напочатку ХVІІ ст. виборче право як і раніше регулювалося законом 1414(!) р.Правом посилати представника в Палату общин розташовували вільні земельнітримачі (лицарі) з доходом не менше 40 шилінгів в рік (підтверджено в 1746р.) іщо проживають в графстві до моменту обнародування указу про вибори. Аналогічнівимоги стосувалися і міських виборців. Але міста користувалися правом посилатидепутатів лише у міру того, що подарувало ним статусу bоurg (містечка) відкорони. Списки виборців складалися шерифами яким за можливі зловживання законзагрожував покаранням у вигляді штрафу і року тюремного висновку.
На підставіархаїчного виборчого права в Палату громад обиралися 558 депутатів, у тому числі45 — від Шотландії (з 1801р. додалося ще 100 депутатів від Ірландії).
Значну частинускладали представники міст (467 депутатів), потім від графств (186); 5депутатів обирали університети Кембріджа і Оксфорда… Проте на ділі най економічнішеі соціально значиме в Британії до ХІХст. населення володіло нікчемнимпредставництвом. Такі великі міста, як Бірмінгем, Манчестер, взагалі непосилали депутатів. Значну частину обирали жителі з тих. «містечок»яким по тих або інших причинах ці привілеї були надані ще в Середньовіччі. Вкінці ХVІІІст. реальні 154 виборці посилали в Палату общин 307 депутатів. Длябільшості і факт обрання був неочевидним: їх просто призначали за принципомособистої відданості, земельні магнати яким належали ці містечка на правахлендлордів (так, 84 магнати призначали до 150 депутатів; герцог Норфолк, щоволодів володіннями в різних графствах, таким чином, призначав 11 депутатів,інших герцогів — по 6-7). На пів анекдотична була ситуація з містечками Гатон іОлд Сарум, в кожному з яких один виборець посилав двох депутатів. Проте і такоїпростоти нерідко не вистачало для повного складу Палати: в кінці 18ст. нерідкібули газетні оголошення про запрошення стати депутатом за 2 тис. фунтів (вступдо Палати громад, окрім всього, вимагав сплати значного внеску — від 2 до 5тисяч фунтів, до того ж депутати не отримували платні; це робило їх ще більшзалежними від грошового мішка лендлордів або корпорацій).
Уряд оголосив пронеобхідність реформи виборчого права ще в 1782р. Проте лише через 50 років підтиском обставин і на користь ширших верств імущого населення королівствареформа була проведена[5].
Виборчареформа 1832 року
Виборча реформа1832р. відмовилася від представництва корпорацій і перейшла до територіальногопредставництва населення; депутатські місця почали надаватися в зразковійзалежності від кількості населення, проживаючих в містах. Спільна кількістьмісць в Палаті громад залишилася тією самою, але було зроблено перерозподіл: 56з тих «гнилих містечок» були повністю позбавлені представництва, щедля 72 воно було скорочене або змінене. Деяким значним містам місця в Палатігромад були надані заново залежно від кількості жителів. Вводилися нові виборчіцензи: досягнення цивільного повноліття, сплата податку для бідних. Бувприведений у відповідність з фінансовою діяльністю початковий майновий ценз:правом обирати володіли надалі власники землі або нерухомості в містах, щоприносять дохід не менше 10 фунтів в рік (200 шилінгів). Вперше надавалосявиборче право і тримачам землі копігольдерам (орендарем), але з вищим майновимцензом — в 50 фунтів. У результаті реформи кількість виборців зросла в півторарази, але все одно значна частина підприємців, службовців, інтелігенції а такожробочого класу (що став помітною соціальною силою країни після промисловогоперевороту) були позбавлені парламентського представництва і впливу наполітику.
Радикальнішоюстала виборча реформа 1862р. На її проведення значний вплив зробив рух чартиста1830-1840рр., у програмах і хартіях якого важливе місце займала вимогазагального чоловічого виборчого права. В ході реформи ще 38 містечок булопозбавлено представництва і, навпаки, збільшені квоти для великих міст. Уграфствах вводилися виборчі округи, які користувалися правом на власну квотудепутатських місць. Був понижений майновий ценз до 5 фунтів для власників абоорендарів землі, а також надано виборче право власникам або орендарям житловихбудинків наймачам квартир певної майнової якості. Збереглися цензи осілості(мешкання протягом року) і необхідність сплати податку для бідних. Проте вцілому кількість виборців була збільшена. У соціальному відношенні правопредставництва отримали віднині не лише землевласники але і підприємці, заможніслужбовці, інтелігенція, робітники, міські торговці. По університетськихокругах виборче право представлялося таким, що мало вчені звання. У результатівиборчої реформи 1884р. було зроблено остаточне просування по шляху визнаннязагального чоловічого виборчого права. Право голосувати за депутатів булонадане всім власникам землі або іншої нерухомості (з доходом від них не менше10 фунтів) і практично всім квартиронаймачам (обмеження, що зберігаються,стосувалися можливостей службової підлеглості або використання офісів піджитло). По реформі виборче право поширилося в рівній мірі і на жителів графстві міст.
Рівняння в правахнаселення міст і графств довершилося удосконаленнями виборчої системи в 1885р.Були сформовані виборчі округи з представництвом строго пропорційно чисельностінаселення: типовий округ — від 15 до 65 тис. жителів — посилав двох депутатів,великий — понад 65 тис. — три. Одночасно частково був обмежений принцип«подвійного голосування» (що існував раніше і вельми показовий):виборець, що володіє власністю в місті, не міг голосувати в графствах. Принципзберігся лише для університетів.
Депутати, щоперемогли на виборах, від округу визначалися тепер по мажоритарній системі:мандати діставалися кандидатом, що набрали відносну більшість голосів, хоч биця більшість була далеко від більшості взагалі виборців і навіть від числа тих,що брали участь в голосуванні. У 1872р. у зв’язку із затвердженням принципуобов’язкової початкової освіти в країні склалася можливість для переходу досистеми таємної подачі голосів (бюлетенями), що звичайно ж, більшою міроювідповідало ідеї вільної демократії. До цього голосування було відкритим іписьмовим. Хоча вживання бюлетенів і закритість голосування одночасновідкривали дорогу великим фальсифікаціям, що прийшли на місце відкритого тискуна виборців.
Реформапарламенту істотно підняло авторитет його, народ в парламенті бачив владу, якащось може вирішити. Хоча до ідеально парламенту було дуже далеко, але реформа ХVІІІст.істотно підвищила значущість парламенту в державі[6].
Списоквикористаної літератури
1. Глиняный В.П. Историягосударства и права зарубежных стран.
2. Учебное пособие. Харьков:«Одиссей», 2000.
3. Графский В.Г. Всеобщаяистория государства и права. Москва: «Норма», 2000.
4. История государства иправа зарубежных стран / Под ред. О.А. Жидкова и Н.А. Крашенинниковой. М.:Изд-во. Моск. ун-та. 1988. Ч.1. 1991. Ч.2, 1992.
5. История государства иправа зарубежных стран / Под общей ред. проф. Жидкова О.А. и проф.Крашенинниковой Н.А. Москва, изд. М-НОРМА, 1997.
6. Макарчук В.С. Загальнаісторія держави і права зарубіжних країн. Київ “Атіка”, 2001.
7. Страхов М.М. Історіядержави і права зарубіжних країн. Харків: “Право”, 2003.
8. Тищик Б.Й. Історіядержави і права країн Стародавнього світу. Навч. посібник. Львів: “Світ”, 2001.
9. Тищик Б.Й. Держава і правоВізантії. Текст лекцій. Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2003.
10.Тищик Б.Й. Історіядержава і право Австрії та Австро-Угорщини (Х ст. – 1918 р.). Текст лекцій.Львів, вид. юрид. ф-ту ЛНУ, 2001.
11. Тищик Б.Й. Історіядержава і право Середньовічної Польщі (Х ст. – 1795 р.). Навч. пос. Львів, вид.юрид. ф-ту ЛНУ, 2003.
12. Тищик Б.Й. Історіядержави і права Сполучених Штатів Америки (ХУІІІ – 1918 рр.). Навч.посібник. –Львів, 2007.
13. Тищик Б.Й. Історіядержави і права Франції (1789-1918 рр.): Навч.посібник. – Львів, 2008.
14. Черниловский З.М.История государства и права зарубежных стран. Москва 1996.
15. Федоров К.Г. Історіядержави і права зарубіжних країн. Київ: “Вища школа”, 1994.