–PAGE_BREAK–4. Про те, що початковими компонентами були приголосні, свідчить наявна у першій половині X ст. класифікація їх на губні, язикові, нижньозубні, верхньозубні, гортанні, напівзубні, напів’язикові.
5. Протилежними початковими вважалися кінцеві, які за своєю фонетичною природою були голосними, що можна бачити з класифікації цих звуків на класи: «внутрішні», «зовнішні», «відкриті», «вільні» тощо.
6. У фонетичну характеристику голосних входив і так званий голос, тобто голосова мелодія, підвищення і пониження її висоти, або удержування її на одній висоті, наявність протяжності вимовного цілого та наявність особливого явища, яке сприймається як «повільність» та поривність. Вчення про звукову сторону китайського слова розвивалося внаслідок таких причин: 1) необхідність подавати у словнику вимову слова, позначеного певним ієрогліфом; 2) поява римованої поезії; 3) необхідність транскрибування іншомовних власних імен.
Наступною частиною національної традиції китайського мовознавства М.Й. Конрад вважає вчення про «повні», «пусті» та «службові» слова.
У період розквіту китайської класичної філософії спеціальних теоретичних праць в галузі вивчення мови не існувало. Теорія мови, однак, цікавила давньокитайських філософів, які сперечалися в питанні відношення назви до позначеної дійсності. Конфуцій та його послідовники вчили, що назва нерозривно пов’язана з позначуваним і повинна йому відповідати. Коли Конфуція спитали, з чого б він почав, якщо б йому доручили управління державою, він відповів: «Найнеобхідніше — це виправлення імен! Людина, що займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цього становища». У порушенні цієї вимоги конфуціанці вбачали причину всіх непорядків у суспільстві. Цю теорію «виправляння імен» визнавали і представники іншої філософської школи — легісти. Навпаки, філософи даоїстського напряму вважали, що зв’язок між словом і річчю — довільний.
Синтез цих двох поглядів у III ст. дав Сюнь Куан, який вважав, що назви «встановлюються погодженням і закріплюються звичаєм». Немає первісного зв’язку між назвою і реальністю, назву дають люди за домовленістю; але коли назва стає звичною, її вживання вважається правильним
Китайська мовознавча думка органічно пов’язана з розвитком китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структури китайської писемності відбувалося у І і II ст. н. е., коли пройшла остаточна нормалізація китайської ієрогліфіки. Тоді були створені основні стилі китайського письма, ієрогліфічного письма: уставне письмо, напівуставне письмо і скоропис. Цей потрібний поділ китайського рукописного письма і є остаточним становленням графічної системи китайської рукописної мови.
Систему китайського письма створили самі китайці, про це свідчать знайдені під час археологічних розкопок так звані ворожильні кості, що являли собою кості тварин, на яких гострим стилетом були надряпані писемні знаки. Прочитання текстів цих численних ворожильних костей та й інших надписів іншого змісту дало підстави думати про багатовіковий процес становлення стародавньої китайської писемності.
У VIII ст. до н. е. за імператора Сюань Ваня було проведено першу писемну реформу, завданням якої було створення стандартних однотипних знаків.
У III ст. до н. е. в результаті утворення єдиної китайської держави було створено єдину державну обов’язкову систему китайської графіки, в якій кожний знак мав тверду і незмінну форму написання. Поряд з державним стандартом чжуань китайці вживали ще у ділових документах створене в’язнем Чен Мао письмо лішу, в якому наявні спеціальні скорочення і спрощення у написанні букв.
У результаті цих реформ створено багатознакову китайську ієрогліфічну писемність, у якій діє принцип: один ієрогліф однозначно відповідає одній морфемі.
Перевагою китайського письма е те, що багато морфем-омонімів позначаються на письмі різними ієрогліфами, а одні й ті самі морфеми ще по-різному звучать у діалектах, об’єднані одним і тим самим ієрогліфом. Хибою китайської писемності є багато писемних знаків.
Вивчення граматики китайської мови почалося за династії Хань, тобто з часу остаточного становлення китайської ієрогліфічної писемності. Результатом граматичних досліджень були праці «Ер’я», «Фан’янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін».
«Ер’я» являє собою сукупний орфографічний, енциклопедичний та ідеологічний норматив знань стародавніх китайців у вигляді словника, в якому подано 19 тематичних розділів. Кожний розділ — це тлумачення однієї категорії світу: найменування,. тлумачення, споріднення, небо, земля і т. ін.
«Ер*я» дає філософську картину світу та кількісний склад тематичних угрупувань, відображає порядок розгортання так званих містичних чисел.
У частині, де йдеться про твірне слово, синонімні слова, організовані у певній послідовності. Так, перший слнонімний ряд містить слова-найменування із значенням «початок», наприклад, чу «зачинати», шоу «голова» тощо.
Текст «Ер’я» в його сучасній редакції складено в III—І ст. до н. е. як книгу, що допомагала читати і тлумачити зміст канонічних творів. Пізніше на зразок книги «Ер’я» було укладено словник «Гуанья».
На рубежі нашої ери Ян Сюн створив працю «Фаньянь», яку вважають початком китайської діалектології. У ній витлумачено народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження певного слова.
Найважливішою давньокитайською писемною пам’яткою вважаєть-ться словник Сю Шеня «Шовень цзецзи», закінчений в 100 р. н. е., який нагадує словник, побудований за алфавітом. Сю Шень встановив, що 9353 ієрогліфи, які він подав у словнику, укладені в результаті різних комбінацій 540 елементів, або «частин» знаків,— «бу». Словник «Шовень цзецзи» е першою працею, де описано китайську мову як предмет власне граматичного мистецтва. Сю Шень створив і розвинув теорію шести категорій ієрогліфів: зображальну, вказівну, ідеографічну, фонографічну, видозмінну і категорію запозичених ієрогліфів.
Ієрогліфи розподіляються па прості і складні, утворені з простих. Прості ієрогліфи у межах складних ієрогліфів і в ієрогліфічній писемності взагалі інтерпретуються як ключі, радикали або корені.
Справжні складні ієрогліфи становлять дві категорії — меншу ідеографічну і більшу — фонетичну. Всі шість категорій ієрогліфів відмінні у структурио-фупкціональиому відношенні.
Наступною важливою працею давньокитайської філології є «Шимін». Це етимологічний словник, який уклав Лю Си у II ст. н. е. У цьому словнику дано етимологію кожного імені.
Усі чотири стародавні китайські писемні «пам’ятки: «Ер’я», «Фань-янь», «Шовень цзецзи» та «Шимін» становлять основу головних напрямів китайської філології.
Давньокитайські лінгвісти приділяли особливу увагу вивчанню синхронічної та історичної фонетики, дослідженню питань текстології, ієрогліфіки та діалектології, а також проводили відповідні граматичні студії на матеріалах давньоіндійських писемних пам’яток
4. Мовознавство в давній Греції
Інакше, ніж у стародавній Індії, формувалася наука про мову в давній Греції. Протягом кількох століть мовознавство було тут складовою частиною грецької філософії. Філософія давніх греків — це не окрема, віддиференційована галузь людських знань. Філософські погляди греків тісно переплітаються з їхніми природничо-науковими і політичними поглядами. Греки знали тільки одну, всеохоплюючу, нерозчленовану науку, складовою частиною якої були й мовознавчі уявлення, погляди. Перші кроки розвитку давньої грецької філософії були водночас і першими кроками розвитку античної науки.
Уже в ранній період свого розвитку давня грецька філософія намагалася розв’язати цілу низку, складних теоретичних проблем, у тому числі й питання про взаємовідношення між мовою, мисленням і буттям, про походження та сутність мови. Інтерес до мовних проблем викликав у давній Греції філософські дискусії навколо одного з основних питань мовознавства, питання про «правильність імен», про те, чи одержують речі свої слова-назви за сутністю речей, їхньою природою, тобто «правильно», чи зв’язок між словом і річчю виникає за законом, за звичаєм, за договором, за встановленням людей, тобто довільно, свідомо і, отже, «неправильно».
Дискусія про співвідношення між речами та їхніми іменами, почалася в Елладі в VI—V ст. до н. е. і тривала кілька століть. Відстоюючи різні позиції, у ній брали активну участь Геракліт, Демокріт, Протагор, Епікур та багато інших.
Геракліт вважав, що кожне ім’я нерозривно пов’язане з тією річчю, назвою якої воно є, що в іменах розкривається сутність речей, що ім’я відбиває природу позначуваної речі, подібно до тіней речей, відбитків дерев і гір у річці, нашого власного відображення у дзеркалі. Демокріт учив, що речі позначуються не відповідно до природи самих речей, а за звичаєм, за законом, встановленим людьми, бо ж багато слів має по кілька значень, багато понять має по кілька назв, одне слово може замінюватися іншим словом, а деякі поняття й зовсім не мають словесних позначень.
Цій дискусії присвячено діалог Платона під назвою «Кратіл». У творі виступають Кратіл — прихильник «physei», Гермоген — прихильник «thesei» і Сократ, до якого звертаються Кратіл і Гермоген із проханням сказати, чий погляд відповідає дійсності. Устами Сократа Платон висміює обидва погляди і доходить висновку, що «правильна за природою» мова може існувати тільки в ідеї. Але Сократ, бесідуючи з Гермогеном, підводить його до висновку, що «імена притаманні речам від природи», а потім, розмовляючи з Кра-тілом, показує, що найменування пов’язане з «установленням», що слово пов’язане з річчю через уживання його поколіннями. Такого ж погляду в найсуттєвішому дотримувався у своїх висловлюваннях про мову й Арістотель.
Філософська школа епікурейців обстоювала тезу про встановлення назв речей за їхньою природою, хоч окремі епікурейці припускали, що різні народи кладуть на мову своє відбиття за звичаєм/Стоїки рішуче висловлювалися за походження назв із природи речей; їм заперечували у цьому скептики і засновник їхньої школи Піррон, посилаючись на звичай, закон, бо інакше всі люди повинні були б мати єдину мову. Але якщо між-словами і відповідними їм речами, діями, явищами немає ніякого «природного» зв’язку, якщо слова — не витвір природи, а людське встановлення, то немає потреби й думати, нібито мову дав людям бог. Так виформовуються й основні античні теорії походження мови — договірна, звуконаслідувальна і вигукова, що були пізніше витіснені біблійними легендами і відроджені лише через півтори тисячі років. Більше того, деякі давньогрецькі мислителі намагалися пов’язати питання про походження мови з питанням про походження самої людини.
Так, з переказу грецького історика І ст. до н. е. Діодора Сіцілійського можна довідатися, що Демокріт пояснював походження людських громад необхідністю спільного захисту від тварин. Потреба в спілкуванні привела до поступового розвитку людського «голосу», первісно нечленороздільного і «позбавленого змісту», в напрямі до членороздільності і до встановлення символів для позначення речей. А з огляду на те, що людські громади виникли в різних місцях незалежно одна від одної, люди по-різному утворювали слова. Так, за Діодоровим переказом вчення Демокріта, утворилися різні племена і різні мови.
Історію старогрецького мовознавства звичайно поділяють на два періоди — «філософський» і «олександрійський». У перший період мовознавчі проблеми розв’язували філософи, у другий — олександрійські граматисти. А тим часом нова дискусія, що спалахнула між аналогістами й аномалістами, мала теж філософський характер, але вже не про взаємовідношення між мовою і буттям, а про аналогію та аномалію у мові, про наявність чи відсутність закономірностей у самій мові, і розпочали цю дискусію давньогрецькі філософи-стоїки, що підкреслювали, як наприклад, Xрісіпп, «аномалії» — випадки відсутності єдності, факти невідповідності між словом, думкою і предметом.
Аналогісти, очолювані видатним давньогрецьким граматистом
Арїстархом, твердили, що мова відповідає системі понять, адекватно відбиває мислення, що в мові панує аналогія, закономірності. І якщо, наприклад, у грецькій і латинській мовах є три роди, то це тому, що предмети можуть бути чоловічої і жіночої статі або ж не належати до жодної з них.
Аномалісти на чолі із стоїком, пергамським граматистом Кратесом, твердили, що в мові раз у раз доводиться натрапляти на різноманітні відхилення від закономірностей — на аномалії. Адже такі слова, як клен, липа, дерево, річка, озеро, не мають ніякого відношення до статевих відмінностей, і все ж їм притаманна граматична категорія роду.
І ця абстрактна дискусія кінець-кінцем дала практичні наслідки: виявлені в дискусії мовні факти перетворилися на матеріали для побудови систематичної граматики, де поряд з регулярними граматичними правилами знайшли своє місце і різного характеру винятки з них. Та сталося це вже тоді, коли із всеосяжної, нерозчленованої первісно давньогрецької філософії виформувалося давньогрецьке мовознавство.
Питаннями мови в давній Греції цікавилися звичайно не тільки філософи. Вчителі грамоти, навчаючи своїх учнів читати й писати, звертали увагу на окремі букви, на часокількість голосних, робили перші кроки у фонетичних спостереженнях. Багато зробили в галузі фонетики вчителі музики, які вивчали фонетичну сторону мови в тісному контакті з теорією музики.
Певні спостереження в галузі мовознавства накопичували й учителі літератури, витлумачуючи своїм учням, передусім, гомерівські поеми «Іліаду» та «Одіссею». Приблизно з V ст. до н. е. починається збирання глосс, тобто архаїчних, маловживаних слів. До V ст. належать і перші письмові згадки про розробку граматичних питань.
Мовознавчими питаннями цікавилися в цей період головним чином софісти, і то у зв’язку із своїми риторичними студіями. Правильне вживання і значення слів, етимологія, синоніміка, словесні повтори, побудова періодів — такі улюблені мовознавчі теми софістів. Однак софіст Протагор вперше вказував і па три граматичні роди, розрізнив чотири способи дієслова —бажальний, умовний, дійсний, наказовий.
Великі заслуги не тільки у філософії, айв античній філології належать Демокрітові. Атомістична побудова мови має, на його думку, такий вигляд: буква — склад — ім’я — словосполучення — речення. З іменами Демокріта і Платона пов’язаний перший поділ мовного матеріалу на частини мови — ім’я і дієслова. Ім’я — це слово, про яке щось говориться, а дієслова показують, що ж саме говориться про імена.
Дальший крок в аналізі будови мови належить Арістотелю. Розглядаючи в «Поетиці» людську мову, він пише: «У кожному словесному викладі є такі частини: елемент, склад, сполучник, ім’я, дієслово, член, відмінок, речення». Елемент — це «неподільний звук, але не всякий, а такий, з якого може виникнути розумне слово». Елементами Арістотель називає іноді і склади, і сполучники, і артиклі, і слова, і навіть речення, зазначаючи, що ці утворення складні. У «Риториці» Арістотель говорить про три частини мови: ім’я, дієслово, сполучник — зв’язку.
Основними частинами мови і членами речення в Арістотеля є ім’я і дієслово. Ім’я — це складний значущий звук із самостійним значенням, без відтінку часу: дієслово — складний звук самостійного значення з відтінком часу. Імена та дієслова можуть мати відмінки, під якими Арістотель розумів усі їх непрямі форми і форми множини.
Важливо підкреслити, що частини мови і члени речення Арістотель сплутував, а іноді й ототожнював із членами судження, тобто з категоріями логіки. Так, ім’я він ототожнював з логічним суб’єктом, дієслово — з логічним предикатом, а речення розглядав як судження. Але речення — це і для Платона судження, що постає шляхом сполучення понять. І навіть пізніше, через 200 років, олександрійський граматист Діонісій Фракієць визначає logos — речення як сполучення слів, що виражає закінчену думку. Такий був стан тодішніх знань: граматика і логіка не розмежовувалися, і граматичні категорії підпорядковувалися категоріям логічним.
Тим більшої уваги заслуговує діяльність стоїків, які після скромних спроб мовного аналізу в Протагора, Демокріта, Платона й Арістотеля перші взялися за ґрунтовне, систематичне досліджування мови. Виділення вчення про мову із всеосяжної філософії і перетворення його на окрему галузь науки — заслуга, передусім, стоїків. Уже Зенон і Клеант знали чотири частини мови; уперше в історії давньогрецької науки Зенон тлумачив їх як граматичні поняття. Стоїки Xрісіпп і Діоген Вавілонський установили п’ять частин мови; дієслово, сполучник, артикль і як самостійні частини мови — власні імена і загальні назви.
продолжение
–PAGE_BREAK–Стоїки виділили вже такі «привхідні», «випадкові» ознаки відмінюваних слів, які ми називаємо граматичними категоріями. Вони уточнили поняття відмінків, обмеживши їх тільки іменами, поділивши відмінки на прямі і непрямі, дали назви відмінкам. Стоїки вивчали різні «привхідні» властивості і дієслів, які пізніше лягли в основу вчення про граматичні категорії стану, часу, способу, особи, числа та ін.
Стоїки дали поштовх для вивчення речень. За визначенням Діогена Вавілонського, «речення — це значущий звук, який виходить з розуму, наприклад: є день». Серед підрядних речень вони розрізняли вже речення умовні, причинові й порівняльні.
Дотримуючись ще Гераклітового погляду, за яким назви речей встановлюються з природи, і дошукуючись «істинного». значення слів, стоїки поставили перед античною наукою нове завдання — виявити істинну ^сутність або природу слів, первісних елементів будови слів. Тим самим вони сприяли створенню нової мовознавчої дисципліни — етимології.
Розквіт давньогрецького мовознавства припадає на елліністичну епоху в Олександрії і частково в Пергамі. Починаючи з III ст. до н. е., жодне місто не могло змагатися з головним містом єгипетської держави Птоломеїв — Олександрією як із культурним та науковим центром. Славнозвісна Олександрійська бібліотека, як на століття пізніше і бібліотека в Пер-гамі, відкривала необмежені можливості для філологічних пошуків. Уже перший керівник Олександрійської бібліотеки 3енодот та інші грецькі філологи багато працюють над лексичними і граматичними коментарями до творів Гомера, Есхіла. Софокла та ін. Потрібно було продовжувати далі літературні традиції грецької мови, оберігати її від сторонніх впливів, нормалізувати, вдосконалювати її як єдину літературну мову усієї Еллади. Саме ці суспільні вимоги значною мірою спричинилися до виформування в Олександрії і Пергамі в III і II ст. до н. е. так званої олександрійської школи граматики. Найвидатнішими представниками цієї школи були Арістарх, Кратес із Малоса, учень Арістарха ДіонісійФракіець— автор першої систематичної граматики грецької мови, А’поллоній Діскол та його син Геродіан, які розробили основи синтаксису старогрецької мови.
Граматичні твори найдавніших олександрійських граматистів не дійшли до наших часів. Зберігся лише підручник граматики Діонісія Фракійця, невеличка книжечка, в якій підсумовано дослідження давньогрецьких філософів і граматистів над мовою. Праці інших олександрійських філософів і мовознавців збереглися або в невеличких уривках, або ж у переповіданнях пізніших авторів.
Найдокладніше олександрійські граматисти опрацювали вчення про частини мови і морфологію. У згоді з класифікацією Арістарха вони розрізняли вісім частин мови: onoma — ім’я, rema — дієслово, metoche — дієприкметник, arthron — член, antonymia — займенник, prothesis — прийменник, epirrema — прислівник і syndesmos — сполучник.
Так, за визначенням Діонісія Фракційця, ім’я — це відмінкова частина мови, що означає тіло або справу і виражає як загальне, так і одиничне. Імена змінюються за відмінками та числами.
Дієслово — це безвідмінкова частина мови, здатна утворювати часи, особи і числа; виражає вона дію або страждання. Діонісій Фракієць виділяє п’ять способів: дійсний, наказовий, бажальний, підпорядковуючий і неозначений. Станів — три: активний, пасивний і середній; три числа: однина, двоїна і множина; три особи: від кого мова, до кого мова, про кого мова; три часи: теперішній, майбутній і минулий, останній із чотирма різновидами.
Дієприкметник — це дієслово, причетне до особливостей і дієслів, і імен. Акциденції дієприкметника ті самі, що в імені та дієслові, крім осіб і способів. Діонісій Фракієць визначає ще такі частини мови як: член, займенник, прийменник, прислівник та сполучник. Член — відмінкова частина мови, що стоїть перед і після відмінюваних імен. Акциденцій у нього три: роди, числа, відмінки. Займенник — слово, що вживається замість імені й показує певні особи. Прийменник — частина мови, що стоїть перед усіма частинами мови як у складі слова, так і в складі речення. Прислівник — це невідмінювана частина мови, яка висловлює щось про дієслово і додається до дієслова. Сполучник — це слово, яке поєднує думки в певному порядку і заповнює пропуски у висловленні думки.
Класифікація частин мови, їх характеристика у Діонісія Фракійця побудована на кількох принципах — морфологічному, семантичному і функціональному.
Синтаксис опрацьований олександрійськими граматиками надто фрагментарно, з опорою на логічні категорії. Аполлоній Діскол, аналізуючи синтаксичну будову, виділяє елементи мовного висловлення — асемантичні і семантичні.
Фонетика також розроблена Олександрійцями не так докладно, як морфологія.
Опис звуків у них орієнтується здебільшого на акустику, не завжди точно подаються фізіологічні основи вимовляння звуків. Ототожнюючи звуки і букви, олександрійські вчені поділяли всі звуки мови на голосні і приголосні. Голосні, що самі по собі утворюють повний звук, поділяються у свою чергу на довгі, короткі і такі, що можуть бути і довгими, і короткими. Серед приголосних, що утворюють повний звук лише в поєднанні з голосними, виділяються напівголосні і глухі, які поділяються на підгрупи — беззвучні, або легкі, середні і придихові.
Чимало питань давньогрецького мовознавства знайшло своє відображення у працях римських філологів.
5. Мовознавство у давньому Римі
Значення античної філології. Мовознавство давнього Риму небагате на значні й оригінальні праці. Римські вчені у багатьох випадках ішли вже утоптаними стежками, переважно, стоїків та олександрійців. І якраз однією з найбільших і незаперечних заслуг римських учених є те, що вони зберегли значну частину мовознавчої спадщини античної Греції, що через їхнє посередництво наступні покоління змогли чимало відтворити з того, що мало б неодмінно загинути на тернистих шляхах історії давньогрецького суспільства. Вплив давньогрецької філософії, науки, класичної художньої літератури на римську філософію, науку й художню літературу був неминучим і. закономірним. Він виявився передусім у копіюванні, засвоєнні, переповіданні поглядів давньогрецьких філософів та мовознавців, у пристосуванні принципів мовного аналізу стоїків та Олександрійців до аналізу мови латинської. Та не можна заперечувати при цьому й великих надбань римських учених і в уточненні, систематизації, розгортанні теоретичних засад стоїків та олександрійців на матеріалі не давньогрецької, а латинської мови, й у витворенні самобутніх поглядів на теоретичні проблеми й практичні завдання мовознавчої науки.
Так, наприклад, теорію вигукового або афективного походження мови пов’язують з іменем Епікура, погляди якого через брак фактичних матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливим джерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для характеристики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», у п’ятій книжці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мову за витвір самих людей і пов’язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, з криками тварин та інстинктивними виявленнями почуттів людини в звуках і жестах.
Вважається, що за античних часів теорію звуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків на латинському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений Августін Аврелій. Він наводить латинські приклади на схожість між звучанням слова і річчю, як-от tinnitus — дзвін, hinnitus — іржання, balatus — мекання, clangor — звучання, stridor — скрип. Стоїки були свідомі того, що не всім речам властиве звучання, яке могло б бути покладене в основу значення слова. Назви таких беззвучних речей стоїки, за Августіном, вважали утвореними за схожістю враження: якщо, наприклад, такі речі діють на почуття м’яко або грубо, то й відповіді назви утворюються в першому разі — з «м’яких», у другому— з’«твердих» звуків. Наприклад, говорить Августін, слово Іепе і у вимові звучить «м’яко», а слово asperitas — звучить «грубо». Так на латинському мовному матеріалі через стоїків і Августіна відбивається Гераклітова теза про виникнення назв речей за їх властивостями, природою.
Відомо, що 167 р. до н. е. аномаліст Кратес із Малоса був посланий у Рим царем Атталом у складі пергамського посольства. Своїми лекціями він познайомив римлян із мовознавчими проблемами греків, із станом грецької філологічної науки. Гай Юлій Цезар під час своїх походів написав, за переказами, роботу «Про аналогію», назва якої безпосередньо засвідчує його прихильність до аналогістів. Та найголовнішим джерелом відомостей про те, як розуміли давні греки аналогію та аномалію в мові, є праці Марка Теренці я Варрона — автора твору «Де lingua latina, з 25 книжок якого збереглися тільки п’ята — десята та й то з пропусками. На матеріалі відмінювання імен та дієслів, а також словотворення в латинській мові Варрон прагнув примирити крайнощі поглядів аналогістів та аномалістів.
Від Варрона ми довідуємося, що стоїки для імені приймали такі «привхідні ознаки» — акциденції: рід, число, відмінок, ступенювання, здрібнілість, а для дієслів 10 акциденцій: час, особа, умовний спосіб, дійсний спосіб, бажальний спосіб, наказовий спосіб, вид дії, коренева і похідна форми, дія і страждання, число.
Варронові наука зобов’язана відомостями про наявність.у греко-римській граматичній традиції невідомого з інших джерел поділу слів на частини мови. Так, Варрон розповідає, що мовознавець Діон з Олександрії розрізняв три частини мови: 1) слова, які утворюють відмінки; 2) слова, які означають часи; 3) слова, які не утворюють ні відмінків, ні часів, тобто слова невідмінювані. Варрон запевняє, що знає різні системи поділу слів на частини мови, але за найкращу вважає «природну систему» чотирьох частин мови: 1) слова, які мають відмінки; 2) слова, які мають часи; 3) слова, які не мають ні того, ні того; 4) слова, які мають і те й те. І це найдавніший приклад поділу слів на частини мови, побудованого на морфологічному принципі, на наявності або відсутності флексії.
І все ж у римській граматичній науці запанувала олександрійська граматична теорія. Перемога її пов’язана з ім’ям Квінта Реммія Палемона — автора підручника нормативної граматики латинської мови. Як і олександрійці, він виділяв вісім частин мови, але на місці артикля поставив нову частину мови — вигук. Поділ слів на вісім частин мови — ім’я, дієслово, займенник, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук — увійшов у традицію римської граматики на всі наступні століття, хоча порядок розгляду їх у підручниках граматики міг змінюватися, і не завжди розглядався вигук. Зрозуміло, що й визначення, які римські вчені дають частинам мови, майже цілком збігаються з відповідними визначеннями олександрійської граматики.
Дослівно було перекладено латинською мовою і майже всі граматичні та фонетичні терміни: casus rectus, dativus, vocativus, vocales, consonantes, semivocales та ін.
Римляни відкрили відсутній у грецькій мові відмінок і назвали його ablativus. Надуживання буквального перекладу іноді псувала справу: грецький родовий відмінок genike не зовсім точно було перекладено HKgenetivus, грецький знахідний відмінок aitiatos помилково було перекладено як accusativus.
Упорядкування латинської граматичної термінології належить та-кож Квінту Реммію Палемону.
Ця термінологія зберігається і в тих пізніших глосаріях, граматиках, які укладалися з метою закріпити,, стандартизувати в уживанні норми традиційної писемної латинської мови, унеможливити вплив на неї мінливого усного мовлення. Серед цих нових навчальних посібників латинської мови слід назвати докладну «Ars grammatica» і скорочену «Ars тіпог» Елія Доната та найповнішу з відомих стародавніх латинських граматик — працю «Іп-stitutiones grammaticae» Прісціана, створену десь близько 526—527 pp. н. е. Чітко і вправно укладені, легкі для засвоєння, граматики Доната і Прісціана поширилися в середньовічній Європі як зразкові граматики латинської та інших мов європейських народів.
А втім не слід думати, ніби римська граматика лише сліпо копіювала давньогрецьку граматику. Вчення стоїків та олександрійських граматистів римські філологи розгортали не на грецькому, а на латинському мовному матеріалі, створюючи водночас й латинську граматичну термінологію. Поділ слів на чотири частини мови за ознакою відмінюваності чи невідмінюваності їх, за наявністю чи відсутністю флексії належить, імовірно, Марку Теренцію Варронові.
Квінт Реммій Палемон, усуваючи із складу восьми частин мови артикль, уперше вводить новий розряд слів — вигуки. Римляни відкривають новий відмінок — аблатив, поділяють числівники на кількісні й порядкові. Прісціан, грунтуючись на працях Аполлонія Діскола та Діонісія Фракійця, вводить у латинську граматику п’ять нових видів прислівників, які означають поступовість, відокремлення, найвищий ступінь якості, зменшування, обурення і не фіксуються ні в грецькому, ні в римському вченні про прислівники.
Один з коментаторів Діонісія Фракійця, римський філолог Діомед при поясненні Діотгісієвого визначення речення вказує, що воно є взаємоузгодженим сполученням слів, яке доводить думку до завершення. Римські вчені, як бачимо, вказували не тільки на те, що речення виражає закінчену думку, а й на те, що речення є узгодженим словосполученням.
На відміну від давньогрецьких риторик, риторики римські щільніше поєднували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, з питаннями фонетичних, граматичних і лексичних норм латинської мови, її чистоти, ясності, вишуканості. Марк Фабій Квінтіліан написав підручник з красномовства, у якому чимало уваги приділяється і питанням граматики. Ми, як підкреслював Марк Туллій Ціцерон, не можемо сподіватися, щоб той, хто не володіє чистою латинською мовою, говорив витончено.
Такі та подібні приклади незаперечно свідчать про потребу дальшого досліджування античної філології і про її велике значення в історії мовознавчої науки. За характеристикою В. Томсена, «граматична система Європи аж до XIX ст. базувалася на лінгвістичному вченні греків у йога видозміненому на римському ґрунті вигляді». І хоч у такому формулюванні, може, трохи й применшена роль римської мовознавчої спадщини, досить простим і незаперечним доказом вагомості античної філології в історії науки про мову є фонетична, граматична,, лексикологічна і стилістична термінологія сучасного мовознавства, яка бере свій початок безпосередньо або посередньо з давньогрецької та римської філологічних традицій.
Олександрійці створили граматику самостійною дисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення, встановили частини мови і т. ін., проте, при цьому вони змішували логічні категорії з граматичними. їх цікавили тільки грецька і латинська мови, інші мови вони вважали варварськими. Повна відсутність історизму мови.
При цьому варто нагадати, що й грецько-римські граматисти, у свою чергу, спиралися на здобутки і культуру Передньої Азії і Єгипту; від передньоазійських писемностей вони запозичили свою графіку та й спиралися в своєму граматичному вченні на їхні філософські основи. В історії розвитку лінгвістичної думки грецько-римське мовознавство мало великий вплив на розвиток мовознавчої науки всіх європейських народів.
6. Давнє арабське мовознавство
Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припадає на VII—XII ст. н. е., коли на території Аравії і завойованих арабами країн від Іспанії і до Індії існувала величезна арабська держава — халіфат. Єдиною державною мовою в халіфаті була арабська мова. Арабська мова є однією з найістотніших зовнішніх ознак і тієї культури, яка була створена в середні віки арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, північної Африки та південно-західної Європи. Колискою цієї культури була Аравія, а її осередками в різні часи були Басра, Куфа, Дамаск, Багдад, Кордова, Каїр, Бухара, Хорезм. Географія, історія, математика, астрономія, медицина» хімія, філософія — такий далеко не повний перелік тих галузей людських знань, в історії розвитку яких виблискують імена і арабських учених. Складовою частиною арабської науки, культури було і давнє арабське мовознавство.
Причини виникнення і розвитку стародавнього арабського мовознавства різні. Арабське письмо, що ви і порилося па ґрунті арамейського, відоме у написах із IV ст. и. е., а однією з перших визначних його пам’яток був Коран, укладений десь у першій половині VII ст. Мухаммедом, або Магометом, чи кимось із членів його сім’ї, що належала до численного роду Караїш. У ко-рані викладено іслам, або мусульманство, або магометанство. Разом з арабами-завойовниками ішов в інші країни і іслам, і священна книга Коран. А тому, що Коран не можна було ні перекладати іншими мовами, ні переписувати іншим письмом, то підкорювані народи із ісламом і Кораном змушені були приймати і мову, і письмо своїх завойовників. У тих самих країнах, де вживалося інше письмо, як-от наприклад, у Єгипті, Персії або Сірії, останнє поступалося місцем перед арабським письмом.
продолжение
–PAGE_BREAK–