Стереотипи й забобони. Причини виникнення
Упередження можуть виникати з різних приводів:проти «північно-східних лібералів» або проти «арабськихтерористів» або «християнських фундаменталістів», проти низькорослих, проти товстих, протидомосідів. Звернемося до наочних прикладів:
В 1961 році афро-американці Чарлейн Хантер, у наш час радіокоментаторові на PBS, треба був дозвілфедеральної влади, що зобов’язала університет штату прийняти її на навчання. Через тиждень після її надходженняадміністрація університету звернулася в суд для дозволу питання про те, чи може вона бути допущена вуніверситетську їдальню (Menand, 1991).
Забобони відносно дівчат і жінок бувають завуальованими, але інодіїхня сила руйнівна. Звичайно, ніде в сучасному світі дитину жіночоїстаті не прирікають на вірну смерть, залишаючи їх на схилі гори, як це іноді практикувалося в Древній Греції. Однак убагатьох країнах, що розвиваються, дотепер смертність дівчинок вище смертності хлопчиків.
Коли чоловіки прагнуть виконувати ролі, що традиційно вважалися жіночими, вони також зіштовхуються з дискримінацією. Елізабет Тернер і Ентоні Преткенис (ElisabethTurner & Anthony Pratkanis, 1994) розіслали ідентичні листи із запитами провакансії від імені студентів коледжу дошкільного виховання в 56 дошкільних установ семи міст. На листи запідписом «Мери Джонсон» майже зполовини центрів були отримані відповіді, що виражали зацікавленість надалі обговоренні пропозиції. На ті листи,де стояв підпис «Джонсон, Девід І»,тільки один з десяти відповідей бувпідбадьорюючим.
Група студентів-гомосексуалістів з американського університетуоголосила, що девізом одного весняного дня буде: «Якщо ти гей, надягнисьогодні блакитні джинси». Коли зазначенийдень наступив, багато студентів, до того «невилазили із джинсів», прокинулися ранком із твердим наміром надягти шортиабо слакси. Група геїв дійшла висновку: установкистосовно гомосексуалістів на даний момент такі, що багато хто скоріше відмовляться від свого звичного одягу, чимдозволять запідозрити себе в гомосексуальності(RCAgenda, 1979).
Забобони, стереотипи, дискримінація, расизм, сексизм —ці терміни часто перетинаються. Перш ніж розбиратися, що ж таке забобони,давайте визначимося в термінах. Кожний з наведених термінів припускає негативну оцінку якої-небудь групи. Це й становить суть забобону — невиправдано негативна установка стосовно групи і її окремих членів. Забобон — це відомий осуд;він вселяє нам упередження проти людини винятково на підставі йогоідентифікації з якоюсь групою.
Забобон — це установка, а установка, у свою чергу,— це певнесполучення почуттів, переконань і схильностідіяти так чи інакше. Людям із забобонами не подобаються ті, хто не схожий наних самих; вони поводяться в дискримінаційнійманері, переконані в тім, що ті, інші, неосвічені й небезпечні й т.п.
Негативні оцінки, що відрізняють забобон, можутьвиникати з емоційних асоціацій, з потреби виправдати поводження або з негативних переконань, називаних стереотипами. Додержуватися стереотипу — значитьузагальнювати: англійці потайливі; американці товариські; професори — диваки.(Dion, 1987; Dion & Cota, 1991; Dion & Schuller, 1991). У подібнихузагальненнях може втримуватися зерно правди:люди насправді різні.
Проблеми зі стереотипами виникають тоді, коли вонизанадто узагальнені або явно невірні. Говорити, що більшістьклієнтів служби благодійного соціального забезпечення становлять афро-американці, — значить узагальнювати, тому що це нетак. Інша проблема виникає в тих випадках, коли люди приписують негативнооцінювані розходження властивостям раси,ігноруючи при цьому несприятливі соціальні впливи. Люди можуть відзначати, щорасова приналежність корелює зі злочинністю, але не бачити, що в основі цього лежить такийруйнівний фактор, як бідність. Варто виключити вплив бідності (наприклад, зрівняти темношкірих і білих американців, що належать до середньогосоціального класу), і, як правило, расові розходження зникають (Coontz, 1992; Schaller & O’Brien, 1992). Насильство порівнянне з туберкульозом, що трапляється частіше середафро-американців, але сам по собі не маєніякого відношення до раси (Eron & others,1997). Скоріше й злочинність і туберкульоз походять від бідності й асоціюються з ветхим житлом і поганим здоров’ям. Багаті чорношкірі не входять у групу ризику потенційних туберкульозників, а бідні білі входять.
Забобон — це негативна установка; дискримінація — ценегативне поводження. В основі поводження,що дискримінує, часто,але не завжди, лежать установки упередженості (Dovidio& others, 1996).Як підкреслювалося в попередніх главах, установки й поводження частопереплетені й взаємообумовлені. Почасти внаслідок цього наше поводження говорить про більшому, ніж нашівнутрішні переконання. Установки, обумовлені забобонами, не обов’язково приводять до ворожих дій, і невсі прояви гноблення виникають із забобонів. Расизм і сексизм являють собою застосування дискримінації, включаючи й тівипадки, коли немає ніяких забобонів.
Якби практика співбесіди при прийманні на роботу у всіх сферахбізнесу, де зайняті представники білої раси, мала як результат відсіваннятемношкірих претендентів, ця практика могла б бути названий расистської, навіть якби наймач виходивіз зовсім інших міркувань. У цій главі ми досліджуємопричини й наслідки установок упередженості. Наскільки поширені забобони?
Чи є забобони неминучими? Давайте звернемося до найбільшвивчених прикладів — расовим і гонористим забобонам.
Расові забобони
У контексті цілого миру будь-яка раса є меншостями. Наприклад, люди з білою шкірою не латиноамериканського походження становлять від сили одних п’яту всіх людей на земній кулі, а в першій половині наступного сторіччя вони будуть становити тільки одну восьму частину всього світового населення. Завдяки мобільності й міграціїнаселення протягом двох минулих сторіч сучасні раси перемішалися. Іноді відносини між ними складаються ворожі,а іноді дружні.
Чи зникають расові забобони?
В 1942 році більшість американців сходилися в думці: «Вавтобусах повинні бути відведені спеціальні місця для негрів» (Hyman &Sheatsley, 1956). Сьогодні така заява могла б здатися дивним. В 1942 році менше однієїтретини всіх білих американців (і тільки 1 з 50 у південних штатах)підтримували скасування сегрегації в школах; до 1980 року прихильники спільногонавчання склали 90 %. Беручи до уваги, який незначний історичний строк пройшов з 1942 року або навіть із часів рабства, треба визнати, що зміни відбулися вражаючі.
Установки самих афро-американців також змінилися з 40-х років, коли Кеннет Кларк і Мейми Кларк (Kenneth Clark& Mamie Clark, 1947) з усією очевидністю продемонстрували, як багато злюдей мають забобони стосовно темношкірого. В 1954 році Верховний суд США,виносячи своє історичне рішення пронеконституційність сегрегації в шкільному утворенні, порахував знаменним наступну обставину: коли К. Кларк і М. Кларк пропонуваличорношкірим дітям вибирати між «чорношкірими» і «білими»ляльками, більшість зупиняли свій вибір на «білих»; у дослідженнях же періоду 50- 70-х років всі частіше воліли «чорношкірих»ляльок. А дорослі чорношкірі всі частішевбачали подібність між собою й білими відносно таких рис, як інтелект, схильність до ліні й залежність (Jackman & Senter, 1981; Smedley& Bayton, 1978).
Отже, чи можемо ми зробити висновок, що в США й Канадірасових забобонів більше не існує? Ні, неможемо. Расові забобони хоча вже й не в моді, але усе ще існують. І вонизвичайно спливають на поверхню, коли люди думають, що виражати їх безпечно.
У США забобони проявляються серед відносноневеликої частини білих, які, як показано намал. 19-1, відкрито виражають ворожість стосовно чорношкірого. Прикладивідкритої етнічної ворожості можна відшукати всюди: добре відома ворожнеча міжсербами й мусульманами в колишній Югославії, між тутсі й хуту — у Руанді.
Забобони усе ще виявляються у відповідях на питання, щостосуються інтимних контактів між представниками різних рас. Висловлення “Імовірно,я буду почувати себе ніяково, якщо прийдетанцювати із чорношкірим” відбиває більше сильне расове почуття, чимслова “Імовірно, я буду почувати себе ніяково, якщо прийде їхати в одному автобусі із чорношкірим”. Це допомагаєпояснити, чому при опитуванні студентів з 390 коледжів і університетів 53 %чорношкірих студентів почували себе виключеними зі сфери суспільної діяльності (Hurtado & others, 1994). (Про подібніпочуття повідомили 24 % американців азіатського походження, 16 % — мексиканського й 6 % — європейського.)Такі відносини більшості з меншостями виходять за межі поняття раси. У баскетбольнихкомандах NBA меншість гравців (у цьому випадку білих) почувають схожу ізольованість від групової соціалізації (Schoenfeld,1995).
Це явище — стійкість забобонів у більше інтимних сферах спілкування — представляється загальнопоширеним. В Індії ті, хто дотримується системи каст, дозволяють представникам більше нижчої касти заходити у свій будинок, але не допускають шлюбів з ними (Sharma, 1981). Унаціональному огляді, проведеному середамериканців, 75 % опитаних повідомили, що вони«могли б робити покупки в магазині, що належить гомосексуалістові», але тільки 39 % погодилися б «відвідуватилікаря-гомосексуаліста» (Henry, 1994).
Сховані форми забобонів
Багато забобонів залишаються схованими, поки не виявляються при певних обставинах. Коли студенти, думаючи, що перебувають під контролем детектора неправди, виявляли упереджене відношення до інших рас, вони допускали, що це — забобони. В одному з експериментів студентам пропонувалосяоцінити ідентичне поводження білої йчорношкірої людини. В експерименті Бирта Дункана (Birt Duncan, 1976) білі студенти з Каліфорнійськогоуніверситету переглядали відеозапис епізоду, у якому один чоловік у ході нетривалої суперечки злегка штовхав іншого. Коли білий штовхав чорношкірого, тільки 13 % глядачів оцінили ця дія як «насильницькеповодження». Вони оцінювали поштовх якщось несерйозне. Але зовсім інше відношення проявлялося, коли чорношкірий штовхав білого: 73 % учасників експерименту впевнено говорили, що це «насильство».
Поводження людей стосовно чорношкірого і білим досліджувалося неодноразово. У результаті було з’ясовано, що представникибілої раси рівною мірою допомагають кожному, хто в цьому бідує, крім тих випадків, що коли бідує в допомозі перебуває на дуже далекій відстані. Аналогічним образом у випадку, коли експериментатори пропонували випробуваним використовувати удариелектроструму в процесі «навчання» правильному виконанню завдання,білі випробувані не наносили ударів більшої сили чорношкірим (скорішенавпаки, більше інтенсивні електричні розрядидіставалися білим). Виключення склали лише ті випадки, коли білі випробувані були сильно розсерджені, коли «жертва» не моглавідплатити їм тим же або коли «жертва»не знала, хто завдає удару (Crosby & others, 1980; Rogers &Prentice-Dunn, 1981)/
Отже, що дискримінує поводження проявляється відкрито не тільки в тих випадках, коли виглядає як обумовлене забобоном, але й тоді, коли забобон ховається за яким-небудь іншим мотивом.
Коли явний забобон зникає, усе ще зберігаються автоматичніемоційні реакції. За даними Патриції Девайн і її колег (PatriciaDevine & others, 1989, 1995), учасники обстеження, що одержали низькі й високі бали по ступені виразності в них того або іншого забобону, мали однаковістереотипи й часто демонстрували подібні автоматичні реакції. Розходження між ними полягало в тому, що людина з низьким ступенем виразності забобону, як правило,намагається придушити думки й почуття, обумовлені цим забобоном. «Це схоже на свідому боротьбу зі шкідливою звичкою,- говорить Девайн. — Намагаючись придушитинебажані думки — про їжу, про роман із дружиною друга або осудливі думки пролюдей, несхожих на нас самих, можна помітити, що іноді такі думки просто відмовляються йти» (Macrae & others, 1994; Wegner & Erber,1992). Непрошені думки й почуття мають тенденцію завзято зберігатися.
Гендерні забобони
Наскільки поширені забобони стосовно жінок? У главі10 ми розглядали гендерно-рольові норми — подання людей про те, як повинні поводитися жінки й чоловіки. Тутми розглянемо гендерні стереотипи — подання людей про те, як дійсно поводяться чоловіки й жінки.
Гендерні стереотипи
Дослідження вказують на два безперечних факти:існують сильні гендерні стереотипи, і, як часто буває, ці стереотипи приймаються й членами тієї групи, у відношенні якоївони діють. Чоловіки й жінки погоджуються зтим, що можна судити про книгу вже по тому, яке прізвище надруковане наобкладинці — чоловіча або жіноча. Проаналізувавши результати опитування, проведеного ними в університеті, Мери Джекман і Мери Сентер (Mary Jackman& Mary Senter, 1981) прийшли до висновку, що гендерні стереотипи набагато сильніше расових.Наприклад, тільки 22 % чоловіків думали, що обидві статі рівною мірою емоційні.Із що залишилися 78 % співвідношення тих, хто вважав жінок більше емоційними,і тих, хто вважав більше емоційнимичоловіків, становило 15:1. А що думають ізцього приводу жінки? Їхні відповіді виявилисяпрактично ідентичними, з різницею всього лише в один відсоток.
Звернемося також до дослідження НаталіПортер, Флоренс Гейс і Джойс Дженнингс Уолстедт (Natalie Porter,Florence Geis & Joyce Walstedt, 1983). Вони показували студентам фотографії«групи випускників університету, що працюють над дослідницьким проектом в одній команді», а потім пропонували їм висловити свої перші враження. Студенти повинні буливідповістити на запитання, хто із цієї команди, на їхню думку, міг внестинайбільший інтелектуальний внесок у даний проект. Коли група на фотографії складалася тільки із чоловіків, студенти переважно вибирали того, хто сидів на чолі стола.Коли група була різнорідної по підлозі, знову ж вибирали чоловіка, що сидів на чолі стола. А от якщо там сиділажінка, її звичайно просто ігнорували. Кожнийіз чоловіків на мал. 19-3 вибирався на роль лідера в три рази частіше, ніж всі три жінки разом узяті! Це стереотипнеподання про чоловіка як про лідера було рівноюмірою характерним не тільки для чоловіків іжінок у цілому, але й для феміністок і не феміністок, зокрема. Так наскільки жпоширені гендерні стереотипи? Дуже сильно.
Згадаємо, що стереотипи — це узагальнені подання про групу людей, і вони можуть бути вірними, помилковому або вибудуваними на надмірному узагальненні крупиці правди, у них закладеної. Як ми відзначали раніше, середньостатистичний чоловік ісередньостатистична жінка дійсно до деякої міри відрізняються друг від друга по товариськості, емпатії, соціальному впливу,агресивності й сексуальній ініціативі (але не по розуму). Чи можна на цій підставізатверджувати, що гендерні стереотипи точні?За спостереженнями Дженет Свим (Janet Swim, 1994), у певних випадках можна. Вона виявила, що виявлені в студентів університетустереотипи, що стосуються жіночої й чоловічоїнетерплячості, невербального сприйняття, агресивності й т.д., помітнонаближалися до дійсних гендерних розходжень. Можнадодати, що подібні стереотипи мають тенденцію зберігатися протягом досить тривалого часу, і окремі психологи-еволюціоністи починаютьвірити, що вони відбивають реальні вродженіякості (Lueptow & others, 1995).
Але іноді гендерні стереотипи явно перебільшують наявні незначні розходження — до такого висновкуприйшов Керол Линн Мартін (Carol Lynn Martin, 1987), опитавши великукількість відвідувачів університету Британської Колумбії. Вона просила їх вибрати зі списку психологічних характеристик ті, яківідповідають їхньому поданню про самих себе, а також оцінити, який відсоток чоловіків і жінок уПівнічній Америці має ті ж характеристики. Чоловіка ледве частіше, ніж жінки,характеризували себе як упевнених і домінуючих, і ледве рідше як ніжних і жалісливих. Однак увідповідних стереотипах ці розходження сильноперебільшені. Люди вважають, щопівнічноамериканські чоловіки майже вдвічі більше впевнені в собі й схильні придушувати,чим жінки, і наполовину менш ніжні й жалісливі.
Стереотипи (переконання) — це не забобони (установки).Стереотипи можуть підтримувати забобони. Але тоді можна не мати ніякихзабобонів і вірити, що чоловіки й жінки «різні, але проте вони рівні». Давайте подивимося, якдослідники вивчають гендерні забобони.
Гендерні установки
Судячи з тому, що люди повідомляють дослідників, установки стосовно жінок змінюються зтакою ж швидкістю, що й расові установки. В1937 році третина американців виразилаготовність проголосувати «за», якби їхня партія висунула як кандидатура на пост президента жінку.В 1988 році про це повідомили 9 з 10 виборців(мал. 19-4). В 1967 році 56 % студентів-першокурсників погодилися з тим, що діяльність замужніх жінок найкраще обмежити будинком і родиною; в 1993 роцітільки 24 % студентів погодилися із цим (Astin & others, 1987; Sax &others, 1997).
На думку Еліс Їгли і їїколег (Alice Eagly & others, 1991), ДжефріХаддока й Марка Занни (Geoffrey Haddock & Mark Zanna, 1994), у людей не виникає негативної,”інстинктивної” реакції на жінок, якце трапляється в них стосовно деяких інших груп. Більшості людей жінкиподобаються навіть більше, ніж чоловіка. Вонисприймають жінок як більше розуміючих, добрих і чуйних. Таким чином, сприятливий стереотип — який Їгли (Eagly, 1994) іменує ефектом прекрасних жінок — сприяєстворенню доброзичливої обстановки.
Отже, чи слабшають гендерні установки в західнихкраїнах? Чи можна вважати, що жіночий рух майже завершив свою справу? Як і у випадку расовихзабобонів, що активні гендерні забобони вмирають, але завуальованаупередженість жива. Коли чоловіки вірять, щоекспериментатор за допомогою детектора неправдиможе довідатися їхні щирі установки, вони виражаютьменше захватів із приводу прав жінок. Навіть прибігаючи тільки до опитування ДженетСвім (Janet Swim, 1995) виявила схований («сучасний») сексизм, що існує паралельно із завуальованим («сучасним»)расизмом. Люди, його що дотримуються, з одногобоку, заперечують дискримінацію, а з іншого боку — не бажають приймати ідеюрівності.
Упередження проявляються й у поводженні. Це було продемонстровано групою дослідників на чолі із Джейн Айрис (Jan Ayres, 1991),які відвідали 90 дилерів по продажахавтомобілів у Чикаго. Дослідники використовувалистандартну стратегію: вони намагалися вторгувати найбільш низьку ціну за новумашину, що обійшлася самому дилерові приблизнов 11 000 доларів. У підсумку середня ціна для білих чоловіків склала 11 362долара; для білих жінок — 11 504 долара; для чорношкірих чоловіків — 11 783долара, а для чорношкірих жінок — 12 237 доларів.
Більшості жінок відомо про існування гонористих забобонів. Вонипереконані в тім, що дискримінація по підлозі торкається більшої частини працюючихжінок, що виражається в більше низькійзаробітній платі, а також у більше низькійоплаті традиційно жіночої праці — такого, як догляд за дітьми. Прибиральники сміттяодержують більше, ніж вихователі дошкільних установ (по перевазі жінки). Однак Фей Кросби і її колеги (Faaye Crosby & others, 1989) виявили в повторному дослідженні цікавий факт: більшість жінок заперечують, щопочувають, начебто особисто вони є об’єктамидискримінації, і вважають, що дискримінаціїпіддаються інші жінки. Їхній роботодавець не єнечесним. Справи в них ідуть краще, ніж у жінок у середньому.Оскільки вони не скаржаться, керівники установ— навіть тих, де дискримінація очевидна,—можуть увірувати в торжество справедливості. Подібне заперечення особистого ущемлення при визнанні дискримінації стосовно своєї групи виявлено в безробітних, що відкрито заявляютьпро себе лесбіянок, афро-американських і канадських меншостей (Dion &Kawakami, 1996; Taylor & others, 1990).
У цілому за межами країн західної демократії гендерна дискримінаціявиражена різкіше в країнах, де батьки більше надій покладають на хлопчиків. У Південній Кореї хлопчиків народжується на 14 % більше, ніж дівчинок, у Китаї — на 18 %. Результат продиктованих вибором статі абортів і вмертвіння дитини — це 76 мільйонів, м’яко говорячи, «загублених жінок» (Klasen, 1994; Kristof,1993).
На закінчення можна сказати, що забобони проти людей зіншим кольором шкіри й проти жінок у наші дніпоширені набагато в меншому ступені, чим чотири десятиліття назад. Проте методи, чутливі до завуальованих забобонів, усе ще виявляють широке поширення подібних відносин, викликаних упередженням. У деяких регіонах миру гендерні забобони викликають серйозну стурбованість. Томунеобхідно дуже уважно поставитися до проблеми існування забобонів і зухвалих їхніх причин.
Пояснюючи поводження інших, ми часто припускаємосяфундаментальної помилки атрибуції. Ми настільки приписуємо їхнє поводження прояву їхньої особистої позиції, що не візьмемо до уваги важливі ситуаційні фактори. Помилка виникає почасти через те, що наша увага сфальцьована на людях, а не на ситуації. Раса або підлога людини — яскраві ознаки, що залучають увагу. Для спостерігачавплив ситуації на іншу людину звичайно малопомітно. На рабство часто дивилисякрізь пальці, пояснюючи його поводженням самихрабів; поводження рабів часто приписувалосяїхнім природним якостям. Донедавна все це вважалося справедливим і в тихвипадках, коли ми говорили про розходження між жінками й чоловіками. Оскільки рамки гендерних ролейважко побачити, ми пояснювали поводженнячоловіків і жінок винятково їхньою природною схильністю.
У серіях експериментів, проведених в університетах Уотерлу й Кентуккі, Мелвин Лернер і його колеги (Lerner & Miller, 1978; Lerner, 1980) виявили, що простого спостереження за тим, як когось безвинноображають, виявляється достатнім для того, щоб жертва сприймалася як менш гідна людина. Уявіть собі, що ви, у числі багатьох інших, берете участь в одному з досліджень Лернера, спрямованому на вивченняемоційних реакцій (Lerner & Simmous, 1966). По жеребі вибирається учасник, що буде виконувати завдання назапам’ятовування. Він одержує удариелектричного струму щораз, коли даєнеправильну відповідь. Після спостереження за тим, як наносилися доситьхворобливі удари струмом, експериментаторпросить вас оцінити ваше відношення до жертви.Що б ви сказали? Що випробовуєте до неї жаль і симпатію? Що ж, таке можна було б припустити. Як писав Ралф Уолдо Емерсон: «Мученикане можна ображати».
Однак експерименти показали зворотне: мучеників можна ображати.Будучи неспроможні змінити долю жертви, спостерігачі частенько відмежовувалися й принижували її. Римський сатирик Ювенал передбачав подібне: «Римська юрба покладається на Фортуну й ненавидить засуджених».
Лінда Карлі і її колеги (Linda Carli & others,1989, 1990) установили, що феномен справедливого миру спотворює враження про жертв насильства. Вони пропонувалилюдям прочитати схожі історії відносин міжчоловіком і жінкою, але з різним фіналом.Одним давали сценарій із щасливим кінцем: «Потім він захопив мене до дивана, взяв за руку й попросив вийти за ньогозаміж». Заднім числом люди говорять, що знаходять такий фінал зовсім не дивним і захоплюються рисами характеру чоловікай жінки. Іншим же давали схожий сценарій, але із зовсім іншим кінцем: «Зненацькавін жбурнув мене на кушетку, накинувся й зґвалтував». І цей фінал, у своючергу, також був оцінений як неминучий, жінку всі засудили за її провокаційне поводження. У першому ж випадку поводження жінки оцінювалося як бездоганне.
Лернер (Lerner, 1980) уважає, щоподібне принизливе відношення до нещасних жертв виникає з нашої потреби вірити в те, що «я живу в справедливому світі — у світі, де люди одержують те, що заслуговують». З раннього дитинства, пояснює він, нас учать, що добро винагороджується,а зло карається. Старанна праця й чесноту приносятьсвої плоди, а лінь і аморальність ведуть досумного підсумку. Звідси зовсім недалеко від припущення, що той, хто процвітає, заслуговує цього. Класичною ілюстрацієютакого припущення є історія зі Старого Завітупро Іова — добрій людині, що переносила жахливі нещастя. Його друзі, що вважали мир справедливим, підозрювали, що Іов, очевидно, зробив якийсь аморальний учинок, що й спричинило жахливістраждання.
Це показує, що люди індиферентні до соціальної несправедливості нетому, що їх взагалі не турбує питання справедливості, а просто тому, щонесправедливості вони не бачать. Вони припускають, що жертвинасильства поводилися провокаційно (Borhida & Brekke, 1985); що якщо хтосьіз подружжя побив іншого, те той, видимо, сам дав привід до бійці (Summers & Brekke, 1985); щобідняки не заслуговують кращої долі (Furnham & Gunter, 1984) і що хворівідповідають за свої хвороби (Gruman & Sloan, 1983). Подібні думкидопомагають процвітаючим людям переконувати себе в тім, що вони заслужили те, що мають. Богатый і здоровий можерозглядати свою удачу й невдачі інших як платню по заслугах. Зв’язування щастяіз чеснотою, а нещасть із недостатньо моральним поводженням дозволяє щасливій людині випробовувати гордість і відмовляти в співчутті тому, кого осягла невдача.
Соціальні психологи домоглися помітних успіхів у поясненнізабобонів, але ми не почули від них ради, як від цих забобонів позбутися.Проти забобонів не існує простого засобу,оскільки вони є наслідком впливу численних факторів. Однак ми можемо передбачати,які можуть бути методи боротьби з ними. Якщонерівний статус є живильним для середовищемзабобону, тоді варто прагнути формувати відносини взаємного співробітництва людей зрівним статусом. Якщо забобони логічно обґрунтовують поводження, що дискримінує, виходить, ми повинні примусово скасувати дискримінацію. Якщо соціальні інститути підтримуютьдискримінацію, виходить, ми повинні відмовитися від такої підтримки. Якщо «вони»,чужі, здаються нам більше несхожими на нашугрупу, чим це є насправді, ми повинніпостаратися персоналізувати членів цієї іншої групи. Ось тільки кілька можливих протиотрут від забобонів.
Після закінчення Другої світової війни в 1945 році багато цихпротиотрут були використані, і це дійсно привело до ослабленнярасових і гендерних забобонів. Нам залишаєтьсятільки уважно стежити за тим, чи буде й надалі спостерігатися подібний прогресабо ж, як це легко може трапитися в періодекономічного спаду, антагонізм знову переросте у відкриту ворожість.
Література
1. Агєєв В.С. Груповий вплив: соціально-психологічніпроблеми. — К., 2003
2. Барулин В.С. Социальная жизньобщества. – М., 1987
3. Гозман Л., Еткинд А., Финкелькраут А. — Ідентичність, культурна самосвідомість. — К., 1989
4. Шилз З. Суспільство й громади. — К., 2004