Курсова робота
З господарського права
Суб’єкти господарського права План
1. Поняття суб’єкта господарського права
2. Види суб’єктів господарського права
3. Завдання, права та обов’язки суб’єкта господарського права
1. Поняття суб’єкта господарського права
Поняття суб’єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб’єктами господарського права є учасники господарських відносин, тобто організації та їхні структурні підрозділи. Окремі громадяни, якщо вони здійснюють підприємництво без створення підприємства, також мають визнаватися суб’єктами господарського права, а не суб’єктами цивільного права, як вважалося раніше, хоч їхній правовий статус потребує детального дослідження.
Серед організацій — суб’єктів господарського права можна виділити: а) організації, які у вигляді професійного промислу виробляють і реалізують для суспільних (не власних) потреб продукцію, виконують роботи, надають послуги; б) організації — споживачі результатів господарської діяльності; в) організації, що здійснюють професійну управлінську діяльність в економіці.
Суб’єкти господарського права діють або як власники основних засобів виробництва (наприклад, кооперативи, господарські товариства), або як господарюючі суб’єкти, засновані власниками (наприклад, державне підприємство, приватне підприємство, підприємство, засноване кооперативом). Управлінські організації — міністерства, відомства — визначені законом як уповноважені власником (власниками) органи (ст. 33 Закону України «Про власність», ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні»).
Суб’єкти господарського права мають ряд ознак правосуб’єктності, закріплених господарським законодавством.
По-перше, ці суб’єкти мають певну організаційно-правову форму, в якій здійснюється господарська або управлінська діяльність. Організаційно-правову форму можна визначити як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє суб’єкт господарського права. Це або одна з форм підприємства, або установа (наприклад, міністерство), або організація (наприклад, об’єднання громадян, яке є учасником господарських відносин).
За загальним правилом, порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм суб’єктів господарського права визначається законодавством України (підприємства, об’єднання підприємств, міністерства тощо). Крім того, підприємець має право вибору організаційно-правової форми свого підприємства. Це може бути одна з передбачених законом форм або навіть і не передбачена (наприклад, запозичена з-за кордону). У цьому разі підприємець керується Законом України «Про підприємництво» та своїм статутом.
Другою ознакою суб’єкта господарського права є те, що він має юридична відокремлене і закріплене за ним майно у формі основних фондів, оборотних коштів, інших цінностей. Тобто у майновому відношенні суб’єкт господарського права є самостійним і не залежить у своїх рішеннях від засновників і учасників. Майно суб’єкта господарського права відокремлюється і закріплюється за ним у правовій формі, елементами якої господарське право визначило установчі документи (установчий договір, статут, акт про створення, положення) суб’єкта, самостійний або зведений (для господарських об’єднань) баланс, який відображає вартість майна суб’єкта в цілому, поточний та інші рахунки в банках.
Правом власності і господарським законодавством щодо управління майном визначається правовий титул, за яким майно належить суб’єктові. Це може бути право власності, право повного господарського відання (зокрема, щодо державних підприємств), право оперативного управління (щодо міністерств, інших державних установ і організацій, що перебувають на державному бюджеті, щодо казенних підприємств), право оренди (орендні та інші підприємства, утворені на базі орендованого майна).
Третьою, суто юридичною ознакою суб’єкта господарського права є його господарська правосуб’єктність. Суб’єкт господарського права має основану на” законі можливість набувати від свого ім, ені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов’язання, виступати у судових органах. Правосуб’єктність суб’єкта господарського права доктринально визначається як господарська компетенція, тобто сукупність встановлених законодавством і набутих у господарських правовідносинах прав та обов’язків. Суб’єкти господарського права (крім підрозділів організацій та громадян-підприємців) є юридичними особами.
Отже, суб’єкти господарського права — це організації, які на основі юридичне відокремленого майна в межах своєї господарської компетенції безпосередньо здійснюють господарську діяльність і використання її результатів або управлінську діяльність в економіці.
2. Види суб’єктів господарського права
Господарське законодавство і право регулює умови створення і діяльності різних видів суб’єктів. Кожен вид має законодавче визначені назву і правове становище.
Суб’єктів господарського права класифікують на види згідно з об’єктивним матеріальним критерієм. Таким критерієм законодавець вважає зміст діяльності або функції суб’єкта, які він виконує в економічній системі України.
Враховуючи особливості функцій, господарське законодавство визначає правове становище таких суб’єктів господарського права, як: 1) підприємства та їхні структурні підрозділи; 2) об’єднання підприємств; 3) фінансові та посередницькі інститути; 4) громадяни-підприємці; 5) органи державної виконавчої влади в економіці. Крім того, у кожній з цих груп враховуються особливості правового становища окремих видів суб’єктів господарського права.
Підприємства відповідно до їхніх функцій посідають головне місце в економіці. З урахуванням соціально-економічної ролі підприємств законодавець кваліфікує їх як основну організаційну ланку народного господарства України. Така кваліфікація зумовлена тим, що підприємство є господарською організацією, господарюючим суб’єктом. Коротко підприємство визначається як господарюючий суб’єкт, що створюється для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку, який має необхідні для цього повноваження і реєструється у визначеному законом порядку як комерційна юридична особа. Терміну «підприємство» в зарубіжному комерційному праві відповідають поняття «компанія» або «корпорація».
Суб’єктами господарської діяльності є також підрозділи підприємств (ст. 7 Закону України «Про підприємства в Україні») та інших господарських організацій. Вони створюються самими організаціями для певної господарської діяльності. Функції і компетенцію таких суб’єктів визначають підприємства у положеннях про них. Положення затверджують органи управління організацій. Ці суб’єкти не реєструються як юридичні особи.
Другим видом суб’єктів господарського права є об’єднання підприємств, що визначається як господарська організація, створювана на добровільних засадах двома і більше підприємствами для спільного виконання делегованих учасниками виробничих, комерційних, наукових та інших визначених статутом (договором) функцій і зареєстрована як юридична особа. Об’єднаннями згідно із законодавством є асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші виробничо-господарські комплекси. Специфічним видом господарського об’єднання є промислово-фінансова
група. Об’єднання підприємств створюється лише у тому разі, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.
Третім видом суб’єктів господарського права є так звані фінансові і посередницькі інститути, що належать до інфраструктури ринку. Загальна риса, яка їх об’єднує, — обслуговування ринку. Фінансовий інститут можна визначити як організацію, що засновується у формі акціонерного або іншого товариства і реєструється як юридична особа, що забезпечує функціонування ринків товарів і капіталів.
Такі акціонерні та інші господарські товариства здійснюють кредитування господарюючих суб’єктів, інвестування об’єктів підприємництва та іншої діяльності, надають страхові, комерційні та посередницькі послуги. Назви цих суб’єктів визначаються залежно від виду діяльності: банки, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, страхові компанії, товарні та фондові біржі, довірчі товариства тощо.
Четвертим видом суб’єктів господарського права є громадяни-підприємці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства). Ці особи мають право здійснювати підприємницьку господарську діяльність у будь-яких організаційних формах за їх вибором (ст. 6 Закону України «Про підприємництво»). Зокрема, якщо діяльність фізичних осіб здійснюється із залученням найманої праці, вона реєструється як приватне підприємство.
П’ятим видом суб’єктів господарського права є органи влади і органи адміністративно-господарського управління та контролю. Згідно з Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. органи влади — це міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади; органи адміністративно-господарського управління та контролю — це суб’єкти господарювання, об’єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування;
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів може Утворювати урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади. Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних і юридичних осіб. До системи центральних органів виконавчої влади входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимоно-польний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України та ін.). Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
3. Завдання, права та обов’язки суб’єкта господарського права
Кожен з видів суб’єктів господарського права має свої певні завдання. Підприємство здійснює виробничо-господарську діяльність, банк — кредитну, розрахункову та іншу діяльність, орган державної виконавчої влади — управлінську діяльність в економіці і т. ін. Правовою формою, в якій врегульовано завдання суб’єктів господарського права, є їхні статутні господарсько-правові акти — установчі документи (установчий договір і статут), статут державного або іншого підприємства, положення (про міністерство, про державний комітет). Виходячи із завдань, статутні акти врегульовують такі поняття, як цілі і предмет діяльності суб’єкта господарського права (функції щодо органів управління).
Підприємства згідно із законом мають право здійснювати будь-які види законної господарської діяльності: виробничої, науково-дослідної, комерційної та ін. Всі підприємства є комерційними організаціями, їх статутними цілями завжди виступає здійснення певної господарської діяльності з метою одержання прибутку. Прибуток — основний узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства (статті 1 і 18 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 1 Закону України «Про підприємництво»). Це є майно, яке у визначеному статутом порядку присвоює власник (власники) підприємства.
Право визначати цілі і предмет діяльності підприємства належить його засновникам, які виходять при цьому із своїх підприємницьких можливостей. Закон дозволяє вносити до статуту будь-яку кількість видів діяльності, не забороненої законом.
Юридичним засобом досягнення завдань і цілей суб’єкта господарського права виступають його права, захист яких гарантує–PAGE_BREAK–
держава. Права суб’єктів визначаються господарським законодавством залежно від їхніх видів: права підприємств, об’єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів державної виконавчої влади.
Права суб’єктів можна класифікувати відповідно до їхнього
змісту.
Засновницькі права грунтуються на загальній нормі права власності, згідно з якою власник «може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності» (ст. 4 Закону України «Про власність»). Ця норма деталізована статтями 5 і 6 Закону України «Про підприємництво» та ст. 5 Закону України «Про підприємства в Україні». Засновницькі права включають право на вільний вибір засновниками підприємства видів діяльності, право на вибір організаційно-пра-вової форми підприємства, право на прийняття рішення про створення підприємства, право змінювати у встановленому порядку як діяльність, так і форму підприємства. За загальним правилом, ці та інші засновницькі права належать власникові (власникам).
Права в галузі управління. Підприємства й інші суб’єкти господарського права самостійно управляють своєю діяльністю та справами. Порядок здійснення управління регулюється статутними актами згідно з принципами, визначеними законодавством. Основним є принцип поєднання прав власника на господарське використання свого майна з самоуправлінням трудового колективу. Власник здійснює свої управлінські права як безпосередньо (кооператив, колективне підприємство), так і через уповноважені ним органи (державні підприємства, господарські товариства). Власник і уповноважений ним орган у порядку, передбаченому статутними актами, можуть делегувати свої управлінські права органові управління.
До управлінських належать, зокрема, права:
— самостійно визначати структуру підприємства, тобто кількість і склад його структурних підрозділів, включаючи так звані відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо;
— приймати і змінювати статут, інші установчі документи;
— затверджувати положення про структурні підрозділи;
— формувати органи управління і контролювати їхню діяльність, призначати посадових осіб, визначати їхні обов’язки тощо.
Склад і юридична природа органів підприємства залежать від того, до якої власності воно належить. Конкретно це питання визначають статутні акти. Наприклад, підприємства — суб’єкти права колективної власності — мають вищі керівні та виконавчі органи. Перший — це загальні збори (наприклад, загальні збори акціонерів товариства) або конференція. Виконавчі функції у таких підприємствах здійснюють правління. Правління обирається власниками підприємств на загальних зборах, які визначають і затверджують у статуті повноваження цього органу. Правління обирає зі свого складу голову, заступників. Функції голови (заступників) можуть по черзі виконувати члени правління. Керівники підприємств державної власності наймаються (призначаються) уповноваженими органами згідно з контрактною системою.
Управлінські функції і повноваження мають також трудові колективи державних підприємств (ст. 15 Закону України «Про підприємства в Україні»). Реалізуються повноваження трудового колективу згідно зі статутом загальними зборами (конференцією) або виборним органом (рада підприємства, рада трудового колективу), члени якого обираються зборами (2/3 голосів) терміном на 2-3 роки.
Майнові права суб’єктів поділяються на загальні та спеціальні.
Загальні майнові права підприємств, господарських об’єднань врегульовано на підставі статей 20-30 і 37 Закону України «Про власність». До них можна віднести права:
— мати на підставі певного речового права (титулу) основні фонди, обігові кошти, інші цінності, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства. Згідно із законами, статутами підприємств та укладеними угодами майно належить підприємствам, іншим суб’єктам на праві власності або на праві повного господарського відання. Майно державної власності закріплюється за державними підприємствами і належить їм на праві повного господарського відання;
— вести господарську та комерційну діяльність; бути у зв’язку з цим позивачем та відповідачем у суді, арбітражному суді, захищати свої майнові права та інтереси від імені підприємства;
— розпоряджатися майном. Підприємство, якщо інше не передбачено його статутом, має право: продавати (обмінювати) майно іншим організаціям, здавати в оренду, заставляти, надавати тимчасово у безоплатне користування, списувати зношені основні фонди з балансу;
— набувати на законних підставах майно. Підприємство відповідно до свого статуту має право купувати, орендувати, одержувати у будь-який інший правомірний спосіб майно (рухоме і нерухоме), використовувати його, поліпшувати і т. ін.
Похідними від зазначених та інших майнових прав є договірно-майнові права підприємств. Це права укладати засновницькі, господарські договори та інші контракти (і нести щодо них відповідальність); видавати заставні та інші фінансові зобов’язання; позичати гроші; інвестувати і реінвестувати кошти підприємства;
одержувати рухоме і нерухоме майно як гарантію оплати боргу
та ін.
Крім розглянутих загальних прав, підприємства мають і спеціальні майнові права у сфері випуску і обігу цінних паперів: акцій, облігацій підприємств, приватизаційних паперів, ощадних, інвестиційних сертифікатів, векселів. Ці права є спеціальними, тому що обумовлені спеціальною правосуб’єктністю підприємств як емітентів цінних паперів. Підприємство має право випускати і реалізовувати лише ті види цінних паперів, які спеціально визначені законом, зокрема акціонерні товариства — акції, облігації, інші підприємства — облігації.
За аналогічною схемою систематизуються обов’язки підприємств.
При заснуванні підприємства зобов’язані (законом) затверджувати (перезатверджувати) установчі документи; у встановленому законом порядку реєструватися як суб’єкти підприємницької діяльності; на діяльність, що підлягає ліцензуванню, підприємства зобов’язані одержувати спеціальні дозволи (ліцензії).
У процесі господарювання закон зобов’язує підприємства:
— виконувати господарські зобов’язання, обумовлені державними контрактами та державними замовленнями, іншими договорами;
— забезпечувати необхідну якість продукції, робіт, послуг;
— вести бухгалтерський облік (самостійні бухгалтерські баланси) своєї роботи, надавати органам державної статистики передбачену законом звітність;
— подавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам фінансова звітність подається відповідно до законодавства;
— своєчасно подавати податковим органам декларації про свої доходи, інші податкові документи, сплачувати податки, інші обов’язкові платежі;
— не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольного законодавства, прав та інтересів споживачів, будь-яких інших осіб.
Суб’єкти господарювання мають також обов’язки, передбачені природоохоронним законодавством. Стаття 4 Закону України «Про підприємництво» та ст. 31 Закону України «Про підприємства в Україні» зобов’язують їх:
o раціонально використовувати природні ресурси;
o охороняти довкілля від забруднення, іншого шкідливого впливу;
o своїм коштом відшкодовувати витрати на відновлення та охорону природних ресурсів тощо.
За порушення своїх обов’язків підприємство несе майнову та іншу відповідальність, встановлену законом, а також передбачену договорами.
Список рекомендованої літератури
Ансон В. Договорное право / Пер. с англ. — М., 1984.
Богатых Е. А. Гражданское и торговое право. — М., 1996.
Віннис О. Господарські товариства та виробничі кооперативи: правове становище: Монографія. — К.: Знання, 1998.
Вінник О. М. Інвестиційне право: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2000.
Господарське законодавство України: 36. нормативних актів / Уклад. В. С. Щербина, О. В. Щербина. — К.: Атіка, 2001.
Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Прон-ська, О. М. Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2001.
Джунь В. В. Інститут неспроможності: світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні: Монографія. — Львів, 2000.
Долинская В. В. Акционерное право: Учебник / Отв. ред. А. Ю. Кабалкин. — М., 1997.
Знаменский Г. Л. Хозяйственное законодательство Украины. Формирование и перспективы развития — К.: Наукова думка, 1996.
Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібник для судентів юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. О. В. Дзери. — К, 1998.
Кибенко Е. Р. Корпоративное право: Учебное пособие. — Харьков: Эспада, 1999.
Комаров В. В. Международный коммерческий арбитраж. — Харьков, 1995.
Комаров С. Ответственность в коммерческом обороте. — М., 1991.
Косак В. М. Іноземні інвестиції в Україні (цивільно-правовий аспект). — Львів, 1996.
Круглова Н. Ю. Хозяйственное право. — М., 1997.
Кузнецова Н. С. Подрядные договоры в инвестиционной деятельности. — К., 1993.
Луцъ В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
Мамутов В. К., Чувпило О. О. Господарче право зарубіжних країн. — К., 1996.
Мартемьянов В. С. Хозяйственное право: Курс лекций. — М., 1994. — Т. 1. — Общие положения.
Основы немецкого торгового и хозяйственного права. — М., 1995.
Пересунъко С. I. Право державної власності в Україні (історія, сучасність, перспективи). — Кіровоград: Єлисавет, 1998.
Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Очерки акционерного права Украины. — К., 1995.
Притика Д. М., Типов М. І., Щербина В. С. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. — Харків: Консум, 1999. — Ч. II.
Притыка Д. Н. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности: Монография. — К.: Орияне, 2000.
Право власності в Україні / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 2000.
Саніахметова Н. О. Правовий захист підприємництва в Україні: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 1999.
Саниахметова Н. А. Юридический справочник предпринимателя. — Харьков, 1999.
Семенова Л. Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. — К.: ЄУФІСМБ, 1999.
Семерок О. С. Правове регулювання та захист іноземних інвестицій (за законодавством України, Угорщини, Польщі та Словаччини). — Ужгород, 2000.
Тїтов М. І. Банкрутство: матеріально-правові та процесуальні аспекти / За наук. ред. В. М. Гайворонського. — Харків, 1997.
Хозяйственное право: Учебник для вузов / Отв. ред. проф. В. С. Мартемьянов. — М., 1994. — Т. 2.
Пират Г. А., Цират А. В. Международный арбитраж как способ разрешения внешнеэкономических споров. — К., 1997.
Шершеневич Г. Курс торгового права. — Спб., 1908. — Т. 1.
Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. — М., 1993.
Щербина В. С. Попередження господарських правопорушень. — К., 1993.